Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи соціально-економічних факторів, що визначають інформаційну діяльність в Україні.

1.1. Сучасний стан та фактори інформаційних відносин в Україні та інших пострадянських державах.

1.2. Проблеми розвитку інформаційної діяльності в пострадянському суспільстві.

Розділ 2. Перспективи розвитку інформаційної діяльності в Україні.

2.1. Ринкова трансформація інформаційної діяльності в Україні.

2.2. Шляхи вдосконалення розвитку інформаційної діяльності.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Актуальність теми. Проголошена в країні нова концепція розвитку суспільства, що ґрунтується на різноманітті форм власності та підприємницької діяльності, стала передумовою для розвитку ринкових відносин у сфері інформаційної діяльності. Ринок інформації, що нині формується в Україні, й підприємницька практика в інформаційній сфері потребують наукового дослідження умов його функціонування щодо соціальної й економічної ефективності. Інформаційні організації України мають вирішити складне завдання, пов'язане з освоєнням теорії і практики виробничо-комерційної діяльності з метою успішного господарювання в ринкових умовах.

Створення ринку інформаційних продуктів та послуг обумовлено вимогами суспільства й новими споживчими цінностями у сервісній економіці. Істотна перевага в розвинутих країнах так званої сервісної економіки над економікою індустріальною є своєрідною ознакою сучасних світових процесів.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси факторів інформаційної діяльності в Україні.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити поняття факторів інформаційної діяльності в Україні;

· охарактеризувати сучасний стан та фактори інформаційних відносин в Україні та інших пострадянських державах;

· дослідити проблеми розвитку інформаційної діяльності в пострадянському суспільстві;

· проаналізувати перспективи розвитку інформаційної діяльності в Україні;

· охарактеризувати ринкову трансформацію інформаційної діяльності в Україні;

· виявити шляхи вдосконалення розвитку інформаційної діяльності.

Об’єктом дослідженняє інформаційна діяльність в Україні.

Предметом дослідженнявиступають соціально-економічні фактори інформаційної діяльності в Україні.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи соціально-економічних факторів, що визначають інформаційну діяльність в Україні

1.1. Сучасний станта фактори інформаційних відносин в Україні та інших пострадянських державах

Процес переходу до моделі розвитку суспільства, що базується на економіці ринкового типу, визначив напрями та механізми трансформації інформаційної сфери в Україні та інших пострадянських державах. Саме товарно-грошові відносини безпосередньо та опосередковано стали визначальними для розвитку цієї сфери. Причому роль держави як фінансового донора інформаційної діяльності в суспільстві помітно зменшилась. За деякими стратегічними напрямами інформаційної діяльності, наприклад в науці, цей процес має катастрофічні наслідки. Тим більше що діяльність приватних структур у цьому напрямі аж ніяк не компенсує скорочення державного фінансування.

Що стосується безпосереднього впливу товарно-грошових відносин на інформаційну сферу в цілому, то він перш за все проявився у формуванні та розвитку інформаційного ринку, де інформація, інформаційні послуги циркулюють як товари. При цьому сформувалася досить різноманітна за профілем своєї діяльності категорія суб'єктів підприємництва, існування яких пов'язане з виробництвом і торгівлею інформацією, наданням інформаційних послуг. Хоча треба зазначити, що на теренах колишнього СРСР інформаційний ринок досяг меншого рівня розвитку, ніж у розвинених країнах.

А опосередкований вплив товарно-грошових відносин на розвиток інформаційної сфери проявився у формуванні жорстких бюджетних обмежень поведінки всіх без винятку суб'єктів — громадян, підприємств, органів державної та місцевої влади, некомерційних організацій. Це, у свою чергу, змінило загальні обсяги та структуру попиту на інформацію та відповідні параметри її пропозиції.

Водночас треба наголосити, що опосередкований вплив товарно-грошових відносин на інформаційну діяльність у пострадянських країнах навіть потужніший, ніж безпосередній, оскільки внаслідок його дії спостерігається зміна ролі інформації як в окремих сферах людської діяльності, так і в суспільному житті в цілому. З одного боку, в процесі посилення суспільного поділу праці інформаційна діяльність в Україні та інших пострадянських країнах не лише значною мірою комерціалізувалася, а за характером діяльності споживачів повідомлень розділилася на інформацію виробничого та невиробничого призначення, хоча, звичайно, у певних випадках цей поділ може бути досить умовним[6, c. 76].

З іншого боку, цілеспрямована інформаційна діяльність, як зазначає Г. Почепцов, виступає як "перекладач" фінансового капіталу в політичний, стаючи засобом впливу, що у підсумку допомагає розв'язувати економічні проблеми власника фінансових потоків. Утворюється таке коло, що йде від фінансів і до них же й повертається (рис.1).

В Україні та Росії такими суб'єктами, що здійснюють зазначену трансформацію фінансового капіталу в політичний вплив і навпаки, є потужні фінансово-політичні групи (ФПГ). Ці групи контролюють не лише промислові та торговельні підприємства, фінансові установи, а й ЗМІ. Причому в Росії означені суб'єкти значно потужніші, ніж в Україні, і контролюють відповідно значно більші медіаресурси. Наведемо деякі приклади, що містяться у відкритих джерелах інформації. Спочатку в Україні, зберігаючи при цьому відповідні назви ФПГ.

Група СДПУ(о).

Бізнесові інтереси: електроенергетика, нафтопереробка, металургія, фінанси, спортивний та медіабізнес.

Політичне представництво: СДПУ(о), відповідна фракція у Верховній Раді, представництво в інших органах влади.

Вплив на ЗМІ: телеканали "Інтер", "ТЕТ", "1 + 1", "Право", FM-станція "Киевские Ведомости", щотижневики "Бизнес", "Закон і бізнес", газети "Киевские Ведомости", "Наша газета+", "Молодь України", "Команда", "Український футбол", "День", "2000".

Група "Інтертайп" і зв'язана з нею група Приватбанку.

Бізнесові інтереси: металургійна та трубна промисловість, фінанси та страхування, вугільна, нафтова, хімічна, меблева та харчова промисловість, імпорт газу.

Політичне представництво: партія "Трудова Україна", виборчий блок "За єдину Україну" (фракція у Верховній Раді), виборче об'єднання "Команда озимого покоління".

Вплив на ЗМІ: телеканали ICTV, "СТБ", "УТ-1", близько 60 радіостанцій, газета "Факты и комментарии", інформагентство "Українські Новини" та ін.

Донецька група.

Бізнесові інтереси: вугільна, металургійна та металообробна промисловість, харчова промисловість і сільське господарство, будівництво доріг, постачання газу й електроенергії та ін.

Політичне представництво: Партія регіонів України, виборчий блок "За єдину Україну" (фракція у Верховній Раді).

Вплив на ЗМІ: телеканали "УТ-1", "Тоніс", газети "Сегодня", "Президентський вісник", "Власть и политика".

Група російських компаній в Україні (ВАТ "НК "ЛУКойл", консорціум "Альфа-групп", ІПГ "Сибирский алюминий") разом із пов'язаною з ними групою українських бізнесменів має вплив чи навіть контролює такі ЗМІ: телеканали "СТБ", "Новий канал", "TV "Табачук", "НТУ" ("7 канал"), ТРК "Ера", FM-радіо Zet, газети "Кіевскій Телеграфъ", "Деловая столица", "Столичные новости", "Столичка", "Деловая Украина", українські версії ряду російських газет ("Известия", "Комсомольская правда" та ін.).

В Росії зазначені компанії мають значно потужніші мас-медійні ресурси. Так, дочірня спеціалізована компанія ВАТ "НК "ЛУКойл" ЗАО "ЛУКойл-информ" різними способами контролює ряд електронних видань (телеканали та телекомпанії, наприклад REN-TV), видавничу групу "Известия" (газети "Известия", "Финансовые Известия", "Неделя", журнал "Закон") та інші ЗМІ. А спеціалізована структура холдингу "Интеррос" ЗАО "Проф-Медиа" видає дві щоденні загальнонаціональні газети "Известия" та "Комсомольская правда", а також понад 70 центральних і регіональних інформаційних і рекламних газет, володіє блокуючим пакетом журналу "Эксперт" (останнім разом із "НК "ЛУКойл"). Потужні медіаресурси мають й інші ФПГ[9, c. 63-64].

Звичайно, через дуже низьку прозорість пострадянських ринків інформацію про вплив певних ФПГ, інших суб'єктів на ті чи інші ЗМІ не можна вважати повністю достовірною. Але можна вважати, що інформація має високий/достатній ступінь достовірності (див. розділ 7), якщо:

• інформація про такий вплив має відкритий характер, тобто опублікована (оприлюднена) в ЗМІ (бажано в кількох);

• оприлюднена (опублікована) інформація не була документально і публічно спростована, особливо в судовому порядку;

• спостерігається кореляція між позитивним характером повідомлень про тих чи інших суб'єктів у певних ЗМІ та інформацією про вплив цих суб'єктів на означені ЗМІ;

• спостерігаються повідомлення негативного характеру про суб'єктів, що, за інформацією певних джерел, є політичними чи діловими конкурентами суб'єктів, які контролюють цей ЗМІ.

Через неусталеність відносин власності та бізнесових і політичних інтересів змінюється не лише ступінь впливу певних ФПГ на певні ЗМІ, а іноді й склад учасників таких груп. І хоча повідомлення про подібні зміни завжди мають деякий ступінь імовірності, але їх треба брати до уваги при проведенні аналізу інформації.

У контексті зазначеного впливу товарно-грошових відносин і групових економічних і політичних інтересів треба розглядати і трансформацію складу та ролей суб'єктів інформаційних відносин в Україні та інших пострадянських державах. Насамперед ті суб'єкти, які вже існували на початку періоду трансформації суспільства (тобто "старі гравці"), відтепер були змушені діяти відповідно до жорстких вимог та обмежень, які диктував ринок. Для одних із них, наприклад, багатьох науково-дослідних і проектно-конструкторських інститутів, це мало вкрай тяжкі наслідки. Стрімке скорочення державного фінансування за майже повної відсутності на інформаційному ринку потужних вітчизняних недержавних замовників, особливо корпоративних, призвело до катастрофічного зменшення обсягів робіт і зайнятості в науці та сфері проектно-конструкторських розробок. Відповідно значно ослабла роль цього сегмента у процесі функціонування інформаційної сфери України. Це, в свою чергу, призвело до гострої нестачі інформації, особливо тієї, що необхідна для вирішення стратегічних завдань суспільства в цілому і окремих його суб'єктів, перш за все органів державної та місцевої влади та управління і великих підприємств. Причому на сучасному етапі відчувається дефіцит широкого спектра знань технологічного, природничого, економічного та соціального профілю. Гострий дефіцит інформації саме стратегічного призначення, фундаментальних знань, що відповідають новим реаліям, є потужним чинником затяжної загальної суспільної кризи, що охопила Україну та інші пострадянські держави. До того ж інші суб'єкти, що спеціалізуються на виробництві інформації, знань, в тому числі і суб'єкти нового типу, наприклад консалтингові фірми, не змогли цей дефіцит компенсувати[8,c. 119-120].

1.2. Проблеми розвитку інформаційної діяльності в пострадянському суспільстві

Діяльність суб'єктів інформаційних відносин у пострадянських країнах має багато спільного. Це й обумовлює доцільність її узагальнення та аналізу з метою формулювання проблем, притаманних інформаційній сфері України та пошуку шляхів їх розв'язання.

Проблеми розвитку інформаційної діяльності в пострадянських країнах можна розподілити на такі взаємопов'язані групи:

• соціально-політичні (позбавлення інформаційної сфери функцій трансформації фінансового капіталу в політичну владу; інформаційні аспекти національної безпеки);

• організаційно-правові (розвиток законодавства про інформацію; розширення сфери дії правових відносин при радикальному скороченні поля дії нелегітимних стосунків в інформаційному просторі);

• фінансово-економічні (вдосконалення економічного механізму функціонування інформаційної сфери суспільства, оптимізація джерел фінансування різних видів інформаційної діяльності для якнайкращого задоволення потреб суспільства в інформації);

• технологічні (вдосконалення інструментів інформаційної діяльності в контексті своєчасного забезпечення споживачів достовірною та повною інформацією).

Перелічені групи проблем взаємопов'язані. Але в конкретних ситуаціях на перший план може виходити якась із них. Причому в контексті цього курсу не розглядаються суто технічні питання (робота комп'ютерних мереж, програмування баз даних тощо).

Соціально-політичні проблеми. Виконання інформаційною сфе-рою функцій трансформації фінансового капіталу в політичну владу повною мірою зачіпає як сферу обігу масової (побутової) інформації, так і професійної інформації в Україні та інших пострадянських країнах. Це, у свою чергу, веде до порушення нормальної інформаційної діяльності як основи ефективного управління в суспільстві, негативно відбивається на стані національної безпеки. Адже за таких умов країна нерідко стає ареною внутрішніх інформаційно-психологічних операцій та війн між різними фінансово-політичними групами, протистояння значної частини населення та влади. Для прикладу досить згадати "касетний скандал", а також звинувачення вищих посадових осіб держави у причетності до незаконної торгівлі зброєю, які створили додаткові умови для зовнішнього політичного тиску на Україну. Приклади внутрішніх інформаційно-психологічних операцій та війн можна наводити по Росії та інших пострадянських країнах.

Контроль над ЗМІ дає змогу через маніпулювання масовою інформацією, у тому числі за рахунок її тенденційної або неповної подачі, певним чином впливати на поведінку значних контингентів населення[10, c. 29-30].

Вплив же соціально-політичних чинників на формування інформаційних потоків у сфері прийняття професійних управлінських рішень складніший, ніж у сферах обігу побутової інформації, і проявляється в таких напрямах:

• лобіювання певних рішень в органах законодавчої та виконавчої влади, у тому числі із проведенням інформаційно-психологічних заходів у підконтрольних ЗМІ;

• вплив на формування настанов і стереотипів менеджерів різних рівнів у сфері державного, підприємницького та громадського управління в контексті застосування суджень та інтуїції для прийняття рішень;

• вплив на масову свідомість і поведінку дрібних підприємців за рахунок маніпулювання якісними та кількісними параметрами повідомлень у ЗМІ;

• формування ланцюга "масова свідомість — масова поведінка (покупців, виборців та ін.) — інформація для прийняття професійних рішень";

• превалювання в контент-структурі повідомлень ЗМІ тематики, що відображає групові коротко- та середньотермінові інтереси над тематикою загальнонаціонального значення, створює гостру нестачу ідей, необхідних для стратегічного розвитку суспільства.

Перелічені моменти найтісніше пов'язані з формуванням інформаційної складової національної безпеки. Так, Україна регулярно є об'єктом масштабних іноземних інформаційно-психологічних операцій, спрямованих на обмеження її присутності на світовому ринку озброєнь. Поряд із цим навіть через 10 років незалежності на державному рівні існують суттєві недоліки в організації інформаційної підтримки зовнішньоекономічної діяльності вітчизняних підприємств.

Організаційно-правові проблеми розвитку інформаційної діяльності в Україні та інших пострадянських державах знаходяться під потужним впливом соціально-політичних факторів. З одного боку, фінансово-політичні, підприємницькі групи намагаються лобіювати свої інтереси шляхом впливу на процес формування правової системи держави. З іншого боку, будь-які організаційно-правові новації у сфері державного та місцевого управління оцінюються зацікавленими сторонами в контексті можливого використання адміністративно-правових важелів для реалізації певних бізнесових і політичних інтересів. Так, створення Державного департаменту фінансового моніторингу при Міністерстві фінансів або реорганізація структури Державної податкової адміністрації оцінюються деякими експертами з позицій їх можливого застосування для реалізації тих чи інших групових економіко-політичних цілей використання відповідної службової інформації[6, c. 77-78].

Політична влада залишається в Україні вагомим інструментом розподілу та перерозподілу власності, що, у свою чергу, стає перешкодою на шляху розвитку вітчизняного корпоративного законодавства. На думку експертів, до переліку проблем корпоративного управління, що потребують першочергового правового врегулювання, входять і такі, що безпосередньо пов'язані з інформаційними відносинами, а саме: розкриття інформації про власників великих пакетів акцій акціонерних товариств взагалі, вдосконалення процедури прийняття рішень на загальних зборах тощо. Досі в Україні не розв'язано весь комплекс інформаційно-правових питань, пов'язаних із функціонуванням інституту комерційної таємниці. Сюди ж можна віднести і розробку юридичних важелів запобігання протиправному використанню інсайдерської інформації (тобто ексклюзивних відомостей із джерел, недоступних конкурентам). Причому ця проблема є загальнопострадянською. Її існування пов'язане з використанням владних (політичних) важелів для розподілу та перерозподілу власності.

Протягом останнього десятиліття в Україні відбувався досить інтенсивний процес становлення системи охорони інтелектуальної власності. Наприкінці 2001 р. її регулювало близько 40 законів і понад 100 підзаконних актів. Однак ефективність системи знижує цілий комплекс проблем, які вимагають невідкладного розв'язання. На думку експертів, створенню в Україні ефективної системи охорони інтелектуальної власності перешкоджають передусім недоліки правової системи країни. Значну роль відіграє і пануюча в суспільстві зневага до охорони прав інтелектуальної власності, відсутність належного інформаційного забезпечення діяльності в галузі охорони інтелектуальної власності. Низький рівень захищеності інтелектуальної власності в Україні значною мірою визнається браком кваліфікованих фахівців у цій сфері.

Водночас до найгостріших проблем охорони інтелектуальної власності в Україні експерти відносять напрями, пов'язані із захистом прав на комп'ютерні програми та бази даних, прав виробників аудіовізуальної продукції, прав на фірмові найменування, винаходи та корисні моделі, захистом від недоброякісної конкуренції, комерційної таємниці та ноу-хау тощо.

Відчувається необхідність додаткових правових норм, які узгодили б українське законодавство в питаннях охорони прав на об'єкти інтелектуальної власності й механізму їхньої реалізації з міжнародними нормами. Неврегульовані й питання "інтелектуальної спадщини" колишнього Радянського Союзу. Так, після розпаду СРСР у Росії залишилося близько 500 тис. чинних охоронних документів (авторських свідоцтв) на винаходи з грифом "Для службового використання", які ніколи не публікувалися і можуть бути перетворені на патенти. За підрахунками фахівців, приблизно чверть із них (125 тис.) належить українським винахідникам. В Україні немає навіть переліку цих винаходів, не кажучи вже про їх описи. Аналогічна ситуація і з таємними авторськими свідоцтвами колишнього СРСР (також близько 500 тис). Деякі з них уже перетворено на патенти Російської Федерації[2, c. 21-23].

Вплив політичних чинників позначився і на фінансово-економічних проблемах інформаційної діяльності. Для ЗМІ — це перш за все встановлення надійних каналів їх фінансування. Потенційно можуть існувати такі канали: населення, рекламодавці, замовники PR-заходів, інвестори та спонсори. Найбільшу незалежність ЗМІ забезпечують надходження від продажу інформації населенню, яке, у свою чергу, вимагає об'єктивної інформації. Але у пострадянських умовах потужність цього каналу мала. За даними російського аналітичного журналу "Эксперт", на доходи від реалізації видання (передплата та роздріб) у багатотиражній щоденній газеті припадало 35 % від сукупної виручки, а 65 % — на надходження від реклами та PR-діяльності, у повноколірного щотижневика аналогічні показники складали 20 і 80 %, а у щомісячного журналу із високою якістю поліграфічного виконання (так званого глянцевого) — уже 10 і 90 %.

Підвищення рівня політичної та ділової активності в Україні сприяло зростанню вітчизняних ЗМІ у 2000-2001 pp. перш за все в пресі і на телебаченні. Фінансувався цей процес як за рахунок спонсорів, так і за рахунок рекламодавців — підприємців і політиків. Попит з боку бізнесу забезпечив і зростання ділової преси. Водночас масштаби розвитку сегмента новин на вітчизняному телебаченні залишилися незмінними. Поряд із цим бурхливе зростання українського Інтернету наводить на думку, що роль цього каналу зв'язку для задоволення інформаційних потреб політиків і підприємців останнім часом підвищилася.

Механізми фінансування сфери обігу професійної інформації, на відміну від механізмів фінансування обігу масової інформації, безпосередньо пов'язані з ефективністю функціонування тих сегментів ринку, які вони обслуговують. У 2000-2001 pp. завдяки поліпшенню економічної ситуації в Україні цілий ряд сегментів ринку професійної інформації отримав додаткові імпульси розвитку. Цьому сприяли й деякі інші обставини. Так, крах компанії Andersen призвів до масової руйнації стереотипів стосовно виняткової якості послуг іноземних аудиторів на теренах колишнього СРСР і сприяв підвищенню конкурентоспроможності українських і російських аудиторів. В Україні також зросли обсяги замовлень вітчизняних підприємців на маркетингові послуги.

Водночас, за оцінками підприємців, попит на комплексні масштабні проекти у сфері інформаційних технологій та консалтингу на українському ринку значно випереджає пропозицію. Тому саме на цю перспективну "нішу" комплексних проектів, які поєднують послуги з реструктуризації бізнесу, підвищення ефективності управління та впровадження конкретних систем і технологій, зорієнтувала свою діяльність російська компанія IBS (Информационные бизнес-системы).

У свою чергу, російський інформаційний ринок також є зоною іноземної експансії. У Росії починає свою діяльність одна з найбільших рекрутингових компаній світу — швейцарська фірма Adecco. A набір персоналу, як відомо, — надзвичайно інформаційно місткий бізнес. Клієнтами Adecco є близько 100 тис. компаній світу. Розвиток товарно-грошових відносин стимулював розробку методик і технічних Інструментів інформаційно-аналітичної роботи, адаптованих до умов пострадянських країн[3, c. 49-51].

Так Державний комітет статистики України проводить велику роботу з трансформації системи вітчизняної статистики відповідно до міжнародних стандартів. Наприклад, українські класифікації видів діяльності, продукції, будівель і споруд, товарів розроблені на основі стандартних міжнародних класифікацій (ЄС, ООН), що застосовуються в економічній статистиці.

Ефективним інструментом статистичного вивчення змін величини явищ у часі і просторі є індексний метод. Він дає змогу порівнювати параметри складних явищ, які складаються з непорівнюваних безпосередньо елементів, що зіставляються за якимось спільним показником. Для оцінки позицій об'єкта аналізу на шкалі однотипних показників використовують такий показник, як рейтинг. Індекси і рейтинги є високоінформативними і водночас компактними інструментами оперативного аналізу об'єктів, які широко застосовуються в умовах ринкової економіки. Тому і в Україні, і в Росії досить активно розробляються і впроваджуються в інформаційний обіг різноманітні індекси та рейтинги.

Для аналізу динаміки українського фондового ринку використовують ряд синтетичних фондових індексів, таких як індекс ПФТС, KAC-20, ProU-10, SBPU-30, SOKRAT. Статистичну основу для їх розрахунку складають показники котирувань акцій різних груп вітчизняних компаній.

Починаючи з середини 90-х років "Украинская Инвестиционная Газета" публікує "ТОП-100" — рейтинг 100 найбільших підприємств України за такими показниками, як валовий дохід, прибуток, обсяги експорту та величини ринкової капіталізації.

Рейтинг надійності банків на основі показників балансової звітності розраховується журналом "Компаньон". Між тим в Росії публікується спеціалізований рейтинг корпоративного управління, що враховує зміст статутних документів, структуру органів управління та інші якісні показники. Значний інтерес становлять і рейтинги аудиторських і консалтингових фірм Росії за обсягом сукупної виручки та рядом інших показників, що регулярно публікуються журналом "Эксперт". Перелічені рейтинги використовуються як інструмент економічного аналізу в межах відповідних держав. Для зовнішньоекономічних зв'язків використовуються рейтинги, розраховані міжнародними організаціями. Тільки останнім часом у Росії започатковано розробку національних кредитних рейтингів облігацій компаній нефінансового сектора, призначених для інформування не лише національних, а й іноземних кредиторів та інвесторів[2, c. 24].

Водночас розробка та впровадження інструментів і техніки інформаційної роботи обмежується політичними, правовими та економічними чинниками. Так, міжнародна практика прозорої інформації стосовно власників великих пакетів не діє у пострадянських країнах через досить високу ймовірність застосування владних важелів для перерозподілу власності. Це, у свою чергу, негативно позначається не лише на економіко-правових механізмах функціонування інформаційних відносин у пострадянських державах, а й на розробці та впровадженні у практику необхідних методик та аналітичних інструментів. Поряд з тим є випадки складання рейтингів "на замовлення". Особливо коли ці рейтинги формуються на основі різноманітних опитувань і не пройшли достатньої перевірки на витривалість часом[1, c. 78-79].

Розділ 2.Перспективи розвитку інформаційної діяльності в Україні

2.1.Ринкова трансформація інформаційної діяльності в Україні

Ринку інформаційних продуктів та послуг, який є частиною сервісної економіки, притаманні такі її риси як: прагнення до повнішого задоволення запитів користувачів, підвищення ефекту корисності продукції та послуг. Поняття корисності послуг корелює із характером їх споживання і розуміється як спроможність виробника встановлювати й постійно контролювати стосунки зі споживачем з метою максимально повного задоволення його потреб. Відповідно збільшується свобода маневру у використанні інформаційних ресурсів, стиль менеджменту, швидкість прийняття управлінських рішень, стають більш розвиненими горизонтальні зв'язки в організаційній структурі управління. Особливого значення набувають ефективність функціонування матеріально-сервісних систем і чинники впливу споживчих переваг на стратегію маркетингу. Головним чинником, що визначає успіх маркетингової політики інформаційної структури в сервісній економіці, є спроможність маркетологів усвідомити систему споживчих переваг в інформаційних продуктах і послугах, виявити тенденції їхнього розвитку і на цій основі накреслити заходи для поліпшення задоволення вимог споживачів.

Сферу інформаційної діяльності традиційно представляли бібліотеки, а в 50-ті роки її доповнили органи науково-технічної інформації, інформаційні центри різноманітного, серед них й комерційного, призначення. Система науково-технічної інформації, що складалася у ці роки, є підсумком цілеспрямованої діяльності державних органів з детального регламентування процесів обміну науково-технічною інформацією, створення, реорганізації і скасування відповідних установ і служб, визначення форм і методів їхньої діяльності та жорсткого контролю за їх функціонуванням. Саме в цей час інформаційну сферу стали розглядати як сектор економіки, визнали як інформаційну індустрію .

Інформаційна діяльність стає комерційною у зв'язку зі зміною умов її здійснення. Розвиток науки, техніки, бізнесу, формування міжгалузевих і проблемно-орієнтованих знань породили потребу в диверсифікації інформаційної діяльності. Продуктивність праці й ефективність роботи великих інформаційних організацій різко збільшилися. У порівнянні з традиційною класичною системою документальних комунікацій змінилася не тільки специфіка інформаційного виробництва, а й форми надання інформації, виникли нові засоби її фіксування, поширення та споживання. Цьому процесові активно сприяв розвиток інформаційних технологій, електронних форм передачі інформації. Доступ до накопичених знань став здійснюватися через інформаційні мережі. Всі ці процеси потребували свого організаційного, правового й економічного рішення. Інформаційний ринок — це нове явище для країн СНД, що освоюють ринкову економіку, та вже сьогодні можна констатувати, що відбулося формування не тільки традиційно властивого країнам СНД сектору наукової і технічної, а й секторів ділової, комерційної, правової, біржової інформації тощо.

Сучасний інформаційний ринок є одним із головних елементів складної системи господарювання, в якій тісно взаємодіють ринковий механізм і численні, насамперед державні інститути регулювання. Саме держава виділяє кошти на найбільш дорогі та ресурсоємні роботи. Інформаційна робота посіла значне місце і в діяльності установ, яка не була для них профільною, насамперед, науково-технічних, науково-дослідних інститутів, аналітичних центрів, а також органів державного управління. Сфера інформаційної діяльності стала вважатися прибутковою для вкладення капіталу[8, c. 137-139].

На сучасному етапі можна говорити про становлення й розвиток ринку інформаційних продуктів і послуг як результату природного розвитку механізмів обміну науково-технічною, економічною, правовою інформацією, в основі якого є попит і пропозиції на таку інформацію, при економічному й правовому втручанні держави в ці процеси відповідно до усвідомлених цільових установ суспільства загалом. Ринок інформаційних продуктів та послуг є системою економічних, правових і організаційних відносин у сфері торгівлі продуктами інтелектуальної праці на комерційних засадах. Він характеризується визначеною номенклатурою продуктів і послуг, умовами та механізмами їх надання, цінами. В остаточному підсумку важливо, щоб споживач міг обрати виробника, продукт, послуги, ціну, місце й умови придбання товарів.

Інформаційний ринок як економічне явище — це єдність виробництва, розподілу, обміну й споживання інформаційних продуктів і послуг. Інформаційний продукт, створений у процесі виробництва, проходить об'єктивно обумовлені фази розподілу, обміну та завершує свій шлях у споживанні. Тому всі фази органічно пов'язані, виступають як єдність інформаційного виробництва, частини цілого. Ця єдність діалектично обумовлена: кожна фаза виконує конкретно визначені функції, набуває відносної самостійності. Інформаційне виробництво виступає вирішальною фазою інформаційної діяльності, а фази розподілу, обміну й споживання ІПП цілком залежать безпосередньо від нього. У системі ринкових відносин, багато в чому завдяки маркетинговому підходу, вони можуть мати й мають істотний зворотний вплив на інформаційне виробництво, визначаючи характер і форми його функціонування й розвитку.

Стан інформаційного ринку визначається співвідношенням елементів (самого ринкового механізму, державного регулювання, рівня й стану культури, суспільної свідомості).

Ринковий механізм виявляється, насамперед, у взаємодії попиту й пропозиції. Це специфічні категорії, що виражають взаємодію виробництва та споживання в умовах ринкової економіки. Співвідношення попиту й пропозиції характеризує кон'юнктуру ринку[5, c. 62-64].

Рівень і перспективи розвитку інформаційного ринку в країні визначає відповідність інформаційної інфраструктури, що складається, ринковим вимогам. Сучасна інформаційна інфраструктура складається з систем накопичення і збереження інформаційних продуктів (національні системи інформаційних ресурсів); систем виробництва інформаційних продуктів; систем забезпечення інформаційними продуктами споживача; систем сервісного обслуговування елементів інфраструктури та системи підготовки кадрів. Як користувачі виступають усі суб'єкти, що здійснюють безпосередній та опосередкований інформаційний обмін із використанням інформаційної інфраструктури.

Подальший розгляд проблем функціонування ринку інформаційних продуктів та послуг потребує чіткішого визначення його місця в системі інформаційного ринку. Найчастіше ці два поняття вживаються як однопорядкові, що здається нам не зовсім точним.

У новому інформаційному суспільстві інформаційний ринок як складний соціальний інститут інтегрує ряд взаємозалежних галузей. Прийнято виділяти три взаємодієві галузі інформаційного ринку:

• інформація (бази даних, електронні видання на компакт-дисках, діалогові інформаційні служби);

• електронні угоди (системи резервування квитків і місць у готелях, електронної торгівлі, біржових і фінансових операцій);

• електронна комунікація (послуги електронної пошти й передача даних).

Проте реальна практика свідчить, що інформаційний ринок є змістовнішим і ширшим, ніж зазначені галузі. У процесі його формування створився ринок видавничого та журнального бізнесу, програмного забезпечення й технічних засобів інформатизації, інформаційних технологій, інтелектуальних продуктів, рекламних, консалтингових, освітніх послуг тощо. Виокремлення цих галузей пов'язано з особливостями запропонованого на них продукту, що в тої чи іншої міри має інформаційну природу.

Електронні угоди в Україні поки не стали самостійною сферою, й послуги такого роду надають переважно компанії зв'язку, Internet-служби і, рідше, служби інформації. Поки є декілька прикладів спеціальних служб у цій сфері, що обслуговують, як правило, банківські трансакції або торгові операції в рамках електронної торгівлі. В галузі електронних угод інформаційний ринок безпосередньо виступає елементом ринкової інфраструктури, тоді як електронна комунікація тісно пов'язана з такою галуззю матеріального виробництва, як зв'язок і може бути також віднесена до ринку послуг зв'язку (у сфері надання удосконалених послуг). В СРСР поряд із системою публічного зв'язку завжди існували самостійні й достатньо незалежні системи відомчого зв'язку, а наприкінці 80-х — початку 90-х років були окремі спроби створення на їхній основі систем для надання послуг із доданою вартістю. Проте ці спроби не призвели поки що до значимих результатів.

Протягом останнього десятиліття три згадані галузі інтегрують в єдине ціле в рамках мережі Internet, що, у свою чергу, сама перетворюється на самостійний сектор інформаційного ринку, роль і значення якого, а також вплив на інші галузі, постійно зростають[7, c. 52-54].

Інформаційний ринок сприймався спочатку як підприємницька діяльність, пов'язана з реалізацією технічного й програмного забезпечення. Відповідно основним продуктом цієї галузі інформаційного ринку виступають програмні продукти, окремі програми або пакети прикладних програм, написані машинною мовою і подані на машинному носієві з відповідним описом програмних і допоміжних матеріалів. Ринок інформаційних технологій є багатофункціональною сферою інформаційного ринку, що охоплює всю сукупність форм, методів і засобів автоматизації інформаційної діяльності в різноманітних сферах. Інформаційні технології — товар не зовсім звичайний. На ринку він виступає як продукт споживання та як засіб виробництва, оскільки від нього залежить інформаційне забезпечення ринку і, отже, його нормальне функціонування. Інформаційні технології стосуються всіх аспектів функціонування документально-інформаційних структур і ведуть до їхнього розвитку.

Серед наведених галузей інформаційного ринку ринок ІПП посідає особливе місце, що визначається, насамперед, своєрідністю самого інформаційного продукту. Якщо більшість галузей інформаційного ринку, маючи свою специфіку, пропонують продукт, якому притаманні матеріально-енергетичні властивості (термін Блюменау Д.І.), то продукти сфери інформаційного сервісу (інформація, знання) мають властивості не зовсім звичайні. Ринок ІПП органічно об'єднує продукти, що мають як речовинну й інформаційну природу, так і чисто інформаційну. Саме галузь інформації є не тільки головною, а й одним із кращих прикладів домінування нематеріального виробництва та постійного підвищення його ролі в порівнянні з матеріальним виробництвом у сучасному суспільстві. Така тенденція є результатом переходу від документального рівня функціонування соціальних комунікацій до інформаційного і когнітивного рівнів, і одночасного їхнього функціонування в соціумі[7, c. 56].

Незалежний, самостійний виробник товарів або послуг (саме ця фігура щонайкраще характеризує ринкову економіку та її основного суб'єкта), а також усі ті, хто забезпечує безперервність циклу «наука — техніка — виробництво — збут — споживання» не можуть успішно діяти на ринку, не володіючи інформацією. Це комерційна інформація про інших виробників, можливих споживачів продукції, постачальників, технології, їхню роботу на ринку; фінансова інформація про стан на товарних ринках і ринках капіталу; статистична інформація про загальну соціально-економічну й політичну ситуацію, тенденції розвитку економіки, а також споживчі переваги; спеціальна інформація про перспективи розвитку науки та техніки, правові умови господарчої діяльності тощо. На світовому ринку інформації визначають такі основні сектори, характерні для всіх розвинених країн, що не залежать від каналів передачі інформації:

1. Сектор ділової інформації (біржової, фінансової, комерційної, економічної, статистичної) охоплює:

• біржову й фінансову інформацію (про котирування цінних паперів, валютні курси, облікові ставки, ринок товарів та капіталу, інвестиції, ціни). Цю інформацію надають біржі, спеціальні служби біржової і фінансової інформації, банки, брокерські компанії;

• економічну та іншу соціальну статистичну інформацію: економічну, демографічну, інформацію у вигляді рядів динаміки соціальних даних, прогнозованих моделей та оцінок, які надають державні служби, а також компанії, що займаються дослідженнями та розробками, консалтингом;

• комерційну інформацію (про компанії, фірми, напрями їхньої діяльності, товари, ціни, фінансовий стан, керівництво тощо). Цю інформацію надають широкі кола установ, у тому числі й неінформаційні;

• ділові новини в галузі економіки та бізнесу, що надають спеціальні інформаційні служби.

2. Сектор професійно орієнтованої інформації (науково-технічної та спеціальної) вміщує:

• документальну, бібліографічну, реферативну та довідкову інформацію, а також дані з галузей фундаментальних та прикладних, природознавчих, технічних і суспільних наук, виробництва та різних сфер людської діяльності;

послуги, пов'язані з пошуком і наданням першоджерел та копій документів, організацією доступу до джерел інформації через бібліотеки та спеціалізовані служби, послуги у придбанні першоджерел, їх одержанні через міжбібліотечний абонемент у вигляді мікро- і повнорозмірних копій. 3. Сектор масової споживчої інформації охоплює:

• новини та літературу (інформацію служб новин і агентств преси, електронні журнали, довідники, енциклопедії);

• споживчу та розважальну інформацію (новини, прогнози погоди, розклад руху транспорту, пропозиції з обміну, купівлі і продажу тощо). Ця інформація розповсюджується як у вигляді документальних видань, так і каналами служб телебачення (телетекст, відеотекст), радіомовлення, комп'ютерних мереж[4, c. 241-243].

Як зазначають фахівці, в Україні вже сформувалося принаймні п'ять секторів інформаційного ринку, що відрізняються специфічним колом споживачів та домінуючими видами інформаційних послуг: сектори ділової, правової, політико-аналітичної інформації та політичної реклами, інформації для фахівців та сектор споживчої інформації для населення. Розвиток ринку інформації в Україні відбувається на принципово нових економічних і технологічних засадах і добре відбиває стан ринкових відносин у країні.

Інформаційний ринок України формується на початку 90-х років за дуже складних умов. За часів СРСР інформаційна діяльність в Україні була спрямована, головним чином, на забезпечення окремими видами спеціальної інформації (насамперед, науково-технічної) і була тісно пов'язана з функціонуванням ДСНТІ. Наприкінці 80-х — початку 90-х років почався перерозподіл державної власності, перехід до нових засобів ведення роботи та впровадження нових методів: госпрозрахунку, самоокупності, самофінансування. Дезінтегрованість інформаційного простору СНД вкрай негативно позначилась на системі інформації в Україні. За станом на 1991 р. мережа органів НТІ охоплювала 230 спеціалізованих інститутів і центрів інформації та близько 10 тис. інформаційних служб на підприємствах і в організаціях. Між учасниками цієї системи було досягнуто певного розподілу функцій за спеціалізацією і кооперуванням у створенні інформаційних продуктів і послуг. З кінця 90-х років почалася ліквідація органів НТІ на підприємствах і в організаціях, в результаті чого їхня кількість зменшилась на 24%, а чисельність інформаційних працівників — на 50%. В такому усіченому вигляді система НТІ залишилася один на один із найтяжчими проблемами: недокомплектованістю інформаційними ресурсами, відсутністю фінансування. Як наслідок в Україні більш 90% ( на початку 90-х років) органів і підрозділів НТІ залишилися без необхідної матеріальної і технічної бази, засобів збору, збереження й передачі інформації.

Прагнення пострадянських країн після розпаду СРСР до незалежності не було підкріплено відповідним організаційним, технологічним і економічним середовищем функціонування інформаційних організацій України. Ринок, запроваджений силовими методами, об'єктивний брак ресурсів для бюджетного фінансування науково-технічної діяльності істотно зменшили значення цього сектору. Процес становлення інформаційного ринку України показав, що спроба прискореного розвитку інформаційної діяльності з акцентом на адміністративно-командні форми управління не виправдала себе. Курс на перебудову інформаційної діяльності на основі нової техніки та технології, створення нових інформаційних систем регіональним органам НТІ виявився не під силу, що призвело до повернення на ринок НТІ потужних інформаційних служб Росії, для яких збереження цього сектору визначилося скоріше не поточними потребами й попитом, а організаційним потенціалом, накопиченим ще за радянських часів (велика кількість значних інститутів і величезних інформаційних ресурсів)[7, c.60].

З кінця 90-х років в Україні виникли нові незалежні інформаційні установи, що працюють на комерційній основі, насамперед у сфері ділової і комерційної інформації. Комерційний сектор, оцінивши ситуацію, спрямував свої зусилля на збагачення інформації (випускається головними інформаційними інститутами та додатковими споживчими властивостями) і на створення на цій основі якісної продукції, адаптованої до вимог ринку. Ці тенденції створили передумови для розвитку конкурентного середовища в різних секторах інформаційного обслуговування споживачів.

Розвиток фінансових ринків України дав поштовх становленню сектора фінансової інформації. У цьому секторі ситуація розвивалася подібно до ситуації на інформаційному ринку Росії: перевага у використанні іноземних інвестицій для формування фінансових ринків призвела до того, що цей сектор так і не одержав достатнього розвитку в умовах безупинного спаду економіки України, політичної нестабільності, непередбачуваності податкової і фінансової політики. У цьому секторі поки що значною мірою домінують зарубіжні інформаційні служби, тому що зарубіжні споживачі фінансової інформації про Україну мають до них більше довіри і не звертаються до дешевших послуг організацій, які виникли на пострадянському просторі[4, c. 245].

2.2. Шляхи вдосконалення розвитку інформаційної діяльності

Необхідність вирішення актуальних проблем розбудови організаційно-правових основ держави, формування її нормативно-правової бази, піднесення якісного рівня та скорочення технологічного циклу законотворчого процесу дали поштовх розвитку сектора правової інформації. На нього одночасно вийшли організації як державного, так і приватного рівня. Сектор правової інформації перш за все становить БД апарата управління. Починаючи з 1990 р. у Верховній Раді України функціонує, послідовно розвивається та вдосконалюється інформаційно-аналітична система, що охоплює весь цикл законотворчої та правозастосовної діяльності. На теперішній час система об'єднує понад двадцять автоматизованих комплексів, які реалізують технологічний процес розробки законодавчих та нормативних актів. Система надає послуги не лише структурним підрозділам Верховної Ради України, а й тисячам користувачів державних та недержавних організацій, установ, закладів, підприємств, фізичних осіб як в Україні, так і за її межами; надає доступ до міжнародної системи правової інформації (Global Legal Information Network) та інших світових інформаційних ресурсів. На українському інформаційному ринку в секторі правової інформації функціонують і комерційні організації різноманітного масштабу, що створюють БД і надають доступ до них ("Ліга").

Умовами інформаційної діяльності є насамперед передбачені Конституцією і законами України принципи інформаційної діяльності (інформаційних відносин) та інформаційна політика держави. Основними з цих принципів за Законом України «Про інформацію» (ст. 5) є: гарантованість права на інформацію, відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об'єктивність, вірогідність інформації; повнота і точність інформації; законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

Зокрема, гарантованість права на інформацію полягає в обов'язку органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення; у створенні в державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у передбаченому порядку доступ до інформації; у вільному доступі суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; у обмеженні цього доступу через специфіку цінностей та особливі умови їх збереження, що визначаються законодавством; у створенні механізму забезпечення права на інформацію; у здійсненні державного контролю за дотриманням законодавства про інформацію; у встановленні відповідальності за порушення законодавства про інформацію тощо[1, c. 56-57].

В умовах сучасних глобалізаційних тенденцій Україна має бути спроможною адекватно відповідати на всі виклики та небезпеки, пов'язані з розбудовою глобального інформаційного суспільства.

У загальному вигляді інформаційна безпека виступає складовою або підсистемою такої категорії, як «національна безпека».

З урахуванням нерозвиненості правових інститутів для функціонування бізнесу в Україні, активного нормотворчого процесу, що супроводжується змінами господарського, податкового і митного законодавства, можна вважати, що перспективи для розвитку цього сектору досить значні.

Розвиток сектора масової, споживчої інформації відбувається насамперед у межах українського сегмента Internet і фінансується за рахунок реклами, а також самими засобами масової інформації. Внесок в його фінансове забезпечення з боку держави практично призупинився і подальший розвиток цього сектора пов'язаний із діяльністю приватних інформаційних фірм.

Система інформаційних установ має слугувати цілям максимального задоволення інформаційних потреб кожного користувача, надання йому інформації потрібного рівня інформаційно-аналітичної обробки у необхідному вигляді та на потрібному носієві. Трансформувати традиційні системи не можна без докорінної перебудови технологічних процесів, усталених людських факторів, формування відповідної правової бази[4, c. 247-248].

Висновки

Світова інформаційна практика свідчить про те, що формування нормально функціонуючого ринку — процес доволі складний і тривалий. У США перехід сфери інформаційної діяльності до ринкової моделі розвитку відбувався протягом одного-двох десятиліть, у Росії на перебудову інформаційної інфраструктури було відведено трохи більше п'яти років.

Галузі інформаційного ринку України ще дуже далекі від стану стабільного функціонування. Має місце несприятливий стан інвестиційної сфери, централізовані капітальні вкладення обмежені незначними сумами у зв'язку з напруженим станом бюджету, а самофінансування інформаційних установ підірване економічною ситуацією, інфляцією. Залучення іноземного капіталу до інформаційної сфери ускладнюється через загальний негативний імідж інформаційної діяльності як галузі, якій не властивий швидкий обіг коштів та практично відсутні гарантії для іноземних інвесторів.

У той же час інформаційним продуктам і послугам, що готуються, не притаманні споживчі якості, що дозволяють використовувати їх для проведення складних і відповідальних пошукових і аналітичних робіт, спрямованих на створення і просування на ринку нових товарів в умовах жорсткої конкуренції. Виникає необхідність у розгляді цілого комплексу логістичних задач, до яких входять планування, організація, контроль та управління технологічними процесами підготовки інформаційних продуктів та послуг, каналів їх розповсюдження та доведення до користувача.

Перспективи інформаційного ринку України пов'язані з подальшим розвитком системи державної інформації, створенням комерційного сектора за умов регулюючої ролі держави, перетворенням інформаційних служб із суто інформаційних на інформаційно-аналітичні, інформаційно-консалтингові.

Список використаних джерел

1. Андрієнко В. Інформаційна діяльність в малому та середньому бізнесі / Донецький національний ун-т. — Донецьк : Юго-Восток, Лтд, 2008. — 202c.

2. Давидова І. Ринкова трансформація інформаційної діяльності в Україні //Вісник книжкової палати. — 2001. — № 8. — C. 21-24

3. Єрмошенко М. Інформаційні технології у комерційній діяльності //Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 9. — С.49-58

4. Корнєв Ю.Г. Аналіз інформаційної діяльності як сфери бізнесу //Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 6. — C. 241- 248

5. Кулицький С. Основи організації інформаційної діяльності у сфері управління: Навчальний посібник/ Сергій Кулицький,; Ред. Т. М. Васильєва; МАУП. — Київ, 2002. — 221 с.

6. Матвієнко О. Досвід підготовки спеціалістів з інформаційної діяльності у зарубіжних країнах //Рідна школа. — 2001. — № 10. — C. 76-78.

7. Матвієнко О. Професіоналізація інформаційної діяльності у сфері державного управління //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2007. — № 1. — C. 52-60.

8. Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні: закони і законодавчі акти/ Володимир Горобцов, Андрій Колодюк, Борис Кормич та ін.; Ред. І. С. Чиж. — К.: Юридична думка , 2006. — 384 с.

9. Правове регулювання інформаційної діяльності в Україні: Станом на 1 січня 2001 року/ Відп. ред. С.П.Павлюк; Наук. ред. С.Е. Демський,. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 687 с.

10. Філіпова Л. Інформаційна діяльність як фахова навчальна дисципліна: змістовний аналіз//Вісник Книжкової палати. — 2005. — № 2. — C. 29-30