Вступ.

1. Соціальний аспект культури та її суспільне призначення.

2. Соціально-економічні функції культури.

3. Сучасний стан підготовки кадрів культурно-дозвіллєвої діяльності.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Термін "культура" вперше зустрічається в одному з творів зна-менитого римського оратора Цицерона (45 р. до н.е.). Первісне він означав обробку ґрунту, його "культивування", тобто зміни у природі під впливом людини, на відміну від змін, викликаних природними причинами. Вже у цьому первісному змісті терміна було підкреслено важливу особливість культури — її людський фактор, висловлено ідею впливу людини та її діяльності на оточуючий світ. Як самостійна наукова категорія "культура" фіксується вперше у працях німецького юриста С.Пуфендорфа (1632-1694). Він застосував цей термін для визначення різноманітних результатів діяльності людини.

У подальшому слово "культура" отримало ще більш узагальнене значення, яке охоплювало собою сукупність створених людськими спільнотами традиційних благ і цінностей. У такому розумінні культура постає як створена людиною "друга природа", надбудована над природою первісною, як до певної міри окремий світ, створений людиною додатково до світу природного.

Культура є складним суспільним феноменом, який відігравав і продовжує відігравати величезну роль у життєдіяльності людини. Вона впливає на працю, побут, дозвілля, менталітет, спосіб життя як всього суспільства, так і окремої особистості. Багато пов'язаних з культурою проблем мають глобальний, міжнародний характер. Розвиток культури щільно пов'язаний з прогресом людства, його перспективами. Засвоєння культури — важлива запорука розвитку людської цивілізації, збереження загальнолюдських цінностей. Таким чином, культура — це не тільки досягнення минулого, — вона багато в чому визначає сьогодення і майбутнє не лише окремої особистості, а й усього людства. Наше майбутнє значною мірою залежить від напрямків подальшого розвитку культури, а вони, в свою чергу, щільно пов'язані з напрямками політичного розвитку світу, вирішенням глобальних проблем людства.

1. Соціальний аспект культури та її суспільне призначення

Будь-яке суспільство або окрема соціальна група повинні упорядковувати відносини в своєму середовищі, послабляти тенденції, які ведуть до розладу і свавілля, усувати вплив стихійних настроїв.

Суспільство також повинно погоджувати дії окремих осіб і груп, приводити їх у відповідність зі спільними інтересами. Наведення порядку може бути досягнуте через насильство і примус, політичне, ідеологічне або психологічне маніпулювання суспільством. Однак стійке і дійове саморегулювання соціальних відносин досягається також і через культурні норми. Вони забезпечують добровільну і свідому співпрацю людей, спираються на формалізовані мотиви і потреби, які відповідають ухваленим цілям, стимулюють стабільні стосунки в колективі, що спираються на звичні очікування.

Бурхливий розвиток науки і техніки європейських країн, потреба в забезпеченні нормальних умов життя для населення земної кулі поставили з усією гостротою проблему модернізації традиційних цивілізацій. Проте спроби модернізації для багатьох країн закінчилися невдачею.

Особливо катастрофічними були наслідки модернізації традиційних ісламських культур. Нав'язування чужорідних принципів, руйнація традиційного побуту життя, урбанізація, несумісність культурних орієнтацій із “меркантильною” економікою Заходу викликали психологічну напруженість у населення.

Культура — це світ людини, тільки їй властивий засіб діяльності, у процесі якого вона одухотворяє утворювані нею предмети, олюднює природу. Культурна діяльність свідомо і ціннісно орієнтована. У ній гармонічно сполучаються схильність нормам і відносна самостійність від них, доцільність і внеутилітарність. У етнічній або регіональній формі вона виражає загальнолюдські ідеали і цінності. Діяльність людини в сфері культури визначається її потребами, але не зводиться до них. У ній є елементи, необхідні для досягнення цілі і надлишкові. Поняття надмірності означає наявність у явищах культури елементів, що перевершують деякий необхідний мінімум. У культурі створюються цінності, несумірні з утилітарною доцільністю. Хоча культура і підвладна впливу біологічного, фізичного, соціальних, техніко-економічного й аналогічних чинників, вони одержують у ній варіативне, багатозначне втілення. Це свідчить про свободу і можливості породження принципово нової предметності.

Надмірність культури пояснюється тим, що вона породжує суб'єктивні цінності переживання, що має глибоко особистісний зміст. Вона виявляється навіть на рівні природних потреб людини, що задовольняються відповідно до найпростіших культурних універсалій. Культура одухотворяє потреби людини, надає їм естетичної форми, оточує символікою, найчастіше дуже віддаленою від самої природної потреби[12, c. 61-62].

Культура у відомому змісті протилежна природі, знаменуючи виділення людини зі світу природи. Навіть самі прості, вітальні потреби людини як живої істоти (потреба в їжі, продовження роду, захисту від небезпек і т.п.) опосередковані етикетними формами поведінки. Культура — специфічний людський засіб задоволення потреб. Відступ від її норм — прояв безкультур'я, здичавіння людини. Але культура не суперечить природі, як стверджували Руссо, Фрейд та інші, а є її продовженням.

Культура регулює виробничу і творчу діяльність людини і особливі форми спілкування між людьми, формуючи при цьому певні трудові, естетичні, етичні, правові та інші навички. Норми культури в їх зовнішньому вираженні передбачають своєрідну символіку, визначену знакову систему, часом досить складну. Перетворення правил і норм культури на стабільний регулятор діяльності людини передбачає, що вони засвоюються людиною, стають її внутрішнім переконанням. Тобто норми культури — це певні зразки, правила поведінки або дії, які стали внутрішніми регуляторами людських дій.

Нормативний бік культури виявляється в таких формах, як обряд, ритуал, етикет, канон, стандарт.

Обряд — це традиційна символічна дія, яка супроводжує важливі моменти життя людини і суспільства, покликана сприяти зміцненню соціальних зв'язків. Наприклад, емоційним і в той же час суспільно значущим є весільний обряд. Форми його в різних етнічних традиціях різноманітні, але спільна основа — освячення нового етапу в житті людини і побажання сімейного благополуччя — у всіх народів незмінна. Символом такого благополуччя в різних етнічних традиціях є, наприклад, рис (Англія, США), пшеничне зерно або хміль (Україна, Естонія та інш.), коржик прісного хліба (азіатська народність).

Ритуал — це вид обряду, який являє собою форму складної символічної поведінки, що історично склалася, впорядковану систему дій, яка покликана підкреслити особливу цінність і значущість для людини певних соціальних відносин або процесів. Ритуал відіграє важливу роль в історії суспільства як традиційно вироблений метод соціального виховання. Всім відома детальність дипломатичних і урочистість військових ритуалів (привітання або прощання зі знаменом).

Етикет як норма культури являє собою встановлений порядок поведінки людини в рамках тієї або іншої соціальної групи. Поведінковий етикет останнім часом привертає все більшу увагу молоді, ділових кіл. У цьому інтересі простежується прагнення до краси і зручності у спілкуванні. Основна соціальна функція етикету — це закріплення внутрішньогрупових і міжгрупових культурних відмінностей (наприклад, придворний, діловий етикет).

Канон — зведення положень, які мають догматичний характер. Слово "канон" має декілька значень: 1) біблійний канон — сукупність книг Біблії, що визнаються церквою “богонатхненними” і застосовуються в богослужінні як “священне писання”; 2) церковний канон — правила в галузі догматики, культу, організації церкви, зведені християнською церквою в закон; 3) канон в мистецтві означає стійке правило художньої діяльності, художні принципи.

Стандарт як вид культурної норми широко використовується в науці, техніці, виробництві. Стандарт являє собою певний зразок (еталон), який приймається як вихідний для зіставлення з ним інших подібних об'єктів. Сучасне масове, серійне виробництво продукції не може існувати без стандартизації, встановлення жорстких параметрів технології виробництва, обов'язкових параметрів якості продукції, яка випускається.

Норми культури мінливі. Вони піддаються тим же трансформаціям, яких зазнає суспільство. Разом з тим, норми культури забезпечують надійність, передбачуваність і загальнозрозумілість поведінки.

Прийнято розрізняти норми загальнолюдські, національні, класові, групові, міжіндивідуальні. Вимоги, які витікають з цих різновидів норм, нерідко розходяться між собою. Група може вимагати від своїх членів дій, які засуджуються суспільством. Іноді, наприклад, колектив виявляє терпимість до порушень норм, неухильного дотримання яких вимагає суспільство.

Норми диференційовані за соціальними структурами, в різних соціальних групах вони можуть відрізнятися за своїм змістом. Норми підтримують дистанцію між класами, професійними групами, станами, забезпечуючи механізм розподілу знань і типів діяльності та відповідно соціального статусу і привілеїв.

Норми відрізняються одна від одної ступенем обов'язковості. Можна виділити спонукальні норми (самовдосконалюйся!) і заборонні норми (не говори неправди!).

Стійкі норми зберігаються протягом багатьох поколінь, отримують етичне обґрунтування, нерідко освячуються авторитетом релігії і підтримуються законом. Часом норми зберігаються ще довгий час після того, як вони втратили свою ефективність, перетворившись в пусті ритуали, в застарілий стиль.

Таким чином, культурні норми — це норми, які підтримують стійкі принципи комунікації, взаємодії між індивідами і різними групами. Різке відхилення від прийнятих норм може розглядатися як ненормальна поведінка, якщо, звичайно, воно не отримає статус оригінальності або талановитості. Норми культури мають велике значення в житті кожної людини і суспільства[8, c. 24-26].

Культура охоплює всі сфери людської діяльності, зв'язує воєдино економічну, соціальну, політичну і духовні підсистеми суспільства. Але координати культурного процесу визначаються цивілізацією, її нормами. Культура міцно укорінена в цивілізації, вона її плоть від плоті. Зв'язок і взаємозалежність культури і цивілізації настільки великі, що багато філософів і вчені ототожнюють ці поняття. І це не випадково: при нормальному стані суспільства вони практично нерозрізнених.

Цивілізація і культура єдині: не існує цивілізації без своєї культури, не існує і культури без цивілізації. І культура, і цивілізація мають нормативну природу. Розходження між ними складається в тому, що цивілізація створює передумови культурного процесу, регламентує його. У свою чергу, культура створює умови розвитку цивілізації, являючись творчістю нового. Але культура не тотожна цивілізації, як цивілізація не тотожна культурі. Культура є вільна діяльність, що припускає втілення, реалізацію соціальних норм, що предписуються цивілізацією. Вона складає ціннісне надбання суспільства, сукупність матеріальних і духовних благ.

Цивілізація створює спільні передумови культурного процесу, це явище глобального масштабу, що охоплює величезні регіони і континенти.

Культура — конкретне втілення цих передумов, вона індивідуалізована, унікальна, має яскраво виражений етнічний характер. Як вираження індивідуального начала кожного соціуму культура обумовлює відмінності між народами, що належать до однієї цивілізації. Вона відбиває в нормах поведінки, навичках, духовного життя те, що специфічно для даного народу, що складає його етносоціальну індивідуальність: мову і історичну долю, релігію, контакти з іншими народами і т.д. Одна і та ж цивілізація створює безліч культур. Так, європейська цивілізація включає французьку, німецьку, англійську і т.д. культури.

Культура невіддільна від людської діяльності, її прогрес обумовлений участю індивідів і соціальних груп у культурно-історичній творчості. А. Тойнбі підкреслює: “Культурний елемент являє собою душу, кров, лімфу, сутність цивілізації. У порівнянні з ним економічний і тим більше політичний плани здаються штучними, несуттєвими, посередніми створеннями природи і рушійних сил цивілізації”.

Цивілізація — незмінність суспільства, що самопідтримується, носій соціальної статики. Культура — носій соціальної динаміки, вона формує й одночасно формується сама творчою меншістю особистостей, спроможних дати “відповідь” на “виклик” історії і передати імпульс соціальним змінам[3, c. 18-19].

2. Соціально-економічні функції культури

Культура, як спосіб організації суспільного, групового та індивідуального життя, припускає можливість найрізноманітніших вирішень людських проблем, пристосування до умов соціального часу і простору. Які ж функції повинна виконувати культура, щоб забезпечити, з одного боку, стабільність суспільного буття людей, а з іншого — нові підходи до мінливого світу?

У зв'язку з структурною складністю культури її соціальні функції численні і системно взаємопов'язані. Провідними серед них є функції комунікації, трансляції і трансмутації. Інші завдання культури підпорядковані цим функціям або доповнюють і конкретизують їх.

Комунікативна функція культури. Суть цієї функції полягає в тому, що поруч з біологічними формами спілкування, а потім замість них або перебудовуючи їх, люди створюють все нові й нові способи обміну даними, думками, почуттями. Передача культурної інформації не забезпечується автоматично, на відміну, скажімо, від генетичної організації в природі. Спілкування як процес повинно постійно підтримуватися творчими зусиллями його учасників по оформленню змісту власної свідомості та розумінню інших людей. Найвеличніший продукт культури, який забезпечує комунікацію, — Слово. Мова, усна і письмова, є древній і вічно молодий працюючий винахід культури. І нехай поет сказав колись, що “думка проречена є неправдою”, потенціал словесно-знакового способу спілкування людство ще не вичерпало. Значною мірою воно підпорядкувало собі і перетворило наочно-образну комунікацію (показ, передачу образів та почуттів через навіювання, співпереживання і т.ін.).

Трансляційна функція культури. Це, по суті, та ж комунікація, але розгорнута в соціально-історичному часі і просторі. Під трансляцією потрібно розуміти передусім функцію передачі соціального досвіду від одного покоління людей до іншого, від епохи до епохи. Культура забезпечує спадкоємність людського існування для багатьох поколінь, створюючи більш або менш надійний захист від екологічних законів регулювання життя. Це пояснює, зокрема, постійне зростання населення Землі, серйозний вплив на яке може мати тільки культурний чинник.

Трансляція культури надзвичайно багатопланова. Частіше за все в ній виділяють духовний і матеріальний компоненти. Духовна, або суб'єктна трансляція іноді називається людинотворчою функцією культури, бо вона спрямована на формування особистості в діапазоні, прийнятному для даного суспільства. На цю сторону трансляції працюють всі соціальні інститути і відносини, які ми звикли називати системою виховання і освіти[2, c. 31-33].

Матеріальна, або предметна сторона культурної трансляції виражається в тому, що ми успадковуємо і приймаємо як такий світ штучно створених предметі, споруд, механізмів. Середовище існування людини все більшою мірою завдяки механізмам культурної спадкоємності перетворюється на техносферу. Особливе значення для культурного виживання людства мають механізми успадкування технологічних знань. Саме передача “мозаїки технологій” від покоління до покоління сформувала потребу не просто у словах, а в поняттях про предмети і процеси, залучені до людської діяльності.

Функція трансляції, разом з тим, має свої особливості у передачі інформації. Очевидно, що об'єм соціокультурної пам'яті постійно зростає, але і він не безмежний. Виходячи за рамки комунікації, ця функція передбачає обов'язковий вибір та відбір матеріалу, який передається. А оскільки життєві цілі і потреби людей мінливі, накопичений культурний багаж постійно зазнає переоцінки, переусвідомлення. Не можна заперечувати і можливість втрати культурної інформації.

Функція трансмутації може бути визначена як творча функція культури. Мутацією називають реорганізацію структур відтворення інформації, перебудову самого апарату носіїв інформації. Щоб життя людей в суспільстві було стійким, необхідна різноманітність форм культурної спадкоємності. Збереження соціальної системи через посилення різноманітності елементів і зв'язків між ними — таке основне призначення даної функції культури. Наприклад, у примітивних суспільствах ім'я людини або предмета ніколи не було випадковим, оскільки в них втілювалася передбачувана “програма” поведінки, дій. Однак відомості, які нагромаджуються, у зв'язку з їх значущістю для людського співтовариства, не могли залишатися надбанням лише індивідуального досвіду. Тому виникли нові, надіндивідуальні канали передачі культурної інформації, зокрема міф, а значно пізніше — наука.

Додатково можна вказати такі функції культури, як нормативно-регулятивна, сигніфікативна, ігрова, рекреативна, стилеформуюча. Деякі дослідники вважають, що культура виконує також “репресивну” функцію — через придушення біологічної агресивності людини соціальними засобами або перетворення її у соціально прийнятні форми.

Крім цього, серед інших слід назвати пізнавальну (гносеологічну, мислетворчу), експресивну (яка дає можливість “побачити” внутрішній світ індивіда), етичну, ідентифікативну та консолідаційну функцію культури[7, c. 39-41].

3. Сучасний стан підготовки кадрів культурно-дозвіллєвої діяльності

Успіх діяльності будь-якої організації значною мірою залежить від кадрового потенціалу. В умовах ринкових відносин ця залежність дуже посилюється, зокрема стосовно управлінських кадрів. В Україні, насамперед, це пов'язане зі здійсненням економічних реформ, структурними перетвореннями в народному господарстві, що викликає нестабільність та більш жорстку конкуренцію як у сфері матеріального виробництва, так і в невиробничій сфері.

Все це посилюється завдяки швидким змінам у навколишньому середовищі, прискоренню науково-технічного прогресу та фінансових скрут, внаслідок чого збільшуються вимоги до менеджерів щодо організації ефективної діяльності підприємств і закладів соціально-культурної сфери, пристосування їх до нових умов функціонування.

Названі та деякі інші проблеми ставлять нові завдання щодо корінного оновлення концепції професійної підготовки та безперервного підвищення кваліфікації менеджерів усіх рівнів та ланок управління в кожній галузі народного господарства і окремо — в галузі культури.

Вже тепер, а тим паче в майбутньому, менеджерам дуже багато уваги слід приділяти вивченню та оцінці зовнішнього впливу на діяльність підприємств і закладів культури, інтегрувати їх з побічним негативним впливом, посилювати особисту роль як лідера в усіх аспектах і рівнях функціонування організації, вміти мобілізувати працівників на виконання поставлених завдань.

Виходячи з цих вимог, розглянемо деякі концепції підготовки і підвищення кваліфікації менеджерів.

По-перше, це фрагментарний підхід, який передбачає базову підготовку у вищих навчальних закладах з різних напрямків. Наприклад, Київський державний університет культури і мистецтв готує менеджерів різної спеціалізації, тобто: менеджер культурно-дозвіллєвої діяльності, менеджер міжнародного туризму, а також менеджер невиробничої сфери та менеджер інформаційно-бібліотечної справи.

По-друге, це так званий формалізований підхід, який є більш перспективним і має розглядатись як частина кар'єри менеджера. При цьому об'єднуються інтереси фірми, підприємства або закладу культури, які виходять із своїх ресурсних можливостей і особистих інтересів менеджерів в галузі підготовки і підвищення кваліфікації на базі галузевих інститутів і факультетів перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів. Базові знання тут мають доповнюватись спецкурсами по розвитку управлінських навичок із залученням особистих методик та сценаріїв проведення ділових і рольових ігор, практичних занять, цільового та контрольного тестування з окремих проблем менеджменту (етики ділового спілкування, техніки проведення ділових переговорів, розв'язання конфліктів, прийняття рішень тощо).

До проведення таких занять доцільно залучати досвідчених керівників підприємств, закладів культури, структурних підрозділів, наукових співробітників, соціологів, психологів.

По-третє, це цільовий підхід. Він передбачає безперервне навчання менеджерів відповідно до завдань і інтересів фірм, підприємств, закладів культури. Підготовка і підвищення кваліфікації при цьому мають бути тісно пов'язаними зі стратегією розвитку організації та індивідуальною метою менеджера. Тут доцільно використовувати такі форми навчання, як стажування фахівців, спеціальні курси за вибором, цільові семінари, які треба тісно пов'язувати з діяльністю або з характером робіт, що виконуються. Тут також доцільно застосовувати ділові і рольові ігри, але їх проведення потребує чіткого сценарного та методичного забезпечення. Курси і семінари мають організовувати галузеві інститути та факультети підвищення кваліфікації працівників із залученням висококваліфікованих спеціалістів відповідних галузей народного господарства та досвідчених керівних кадрів підприємств і закладів культури[5, c. 24-25].

Як відомо, ефективність діяльності підприємств і закладів культури забезпечується не тільки за рахунок впровадження нових технологій, технічного оснащення, фінансової стабільності, але й високим професійним рівнем робітників, їх інтелектуальними і моральними якостями та творчим потенціалом.

Підприємства і заклади культури сьогодні відчувають нагальну потребу в розумі, талантах, ініціативі, що викликає необхідність поряд з навчанням менеджерів, створювати на місцях умови для розвитку творчості, новаторства, накопичення, розповсюдження та збагачення передового досвіду, нових знань, інновацій.

В сучасних умовах на фоні різких змін, які виникають у сфері виробництва, культури, освіти та навколишньому середовищі, дуже загострюється проблема ефективного управління трудовими ресурсами, зокрема кадрами керівників.

Західні експерти відмічають — якщо раніше в економіці основна роль відводилась розвитку важливих галузей промисловості та формуванню структури ринку, в даний час посилюється увага до розвитку невиробничої сфери, зокрема сфери обслуговування та інформації, то в перспективі головну роль будуть відігравати кадри. Це певною мірою стосується галузі культури, в тому числі культурно-дозвіллєвої діяльності. Підготовка спеціалістів дл« цих закладів має організовуватись на підставі соціального замовлення, яке слід формувати Міністерству культури і мистецтв України разом з територіальними органами управління. Соціальне замовлення виявляє потребу суспільства у фахівцях, які за своїм призначенням повинні забезпечити державні пріоритети у сфері культури, сприяти більш повному задоволенню потреб населення в культурно-дозвіллєвих заходах. У свою чергу, соціальне замовлення державних органів та суспільних формувань створюють умови для функціонування та розвитку закладів культури, у тому числі закладів культурно-дозвіллєвої діяльності, різних творчих і творчо-виробничих об'єднань. Але вкрай обмежене бюджетне фінансування галузі культури протягом останніх трьох років стримує процес розвитку закладів культури, більше того, в деяких регіонах йде скорочення їх мережі.

Тому наявність мережі закладів культури, в тому числі культурно-дозвіллєвих установ, а також їх розвиток (або скорочення) має бути в центрі уваги не тільки Міністерства культури і мистецтв України, але й Міністерств у справах молоді та спорту, освіти, праці і соціального захисту, охорони здоров'я, Туристичного управління, галузевих міністерств та відомств, громадських організацій та відповідних їм структур в областях, районах.

Спільними зусиллями цих управлінських структур треба визначати потребу у спеціалістах з вищою освітою, на підставі якої« прогнозувати і планувати обсяг соціального замовлення та підготовки фахівців для галузі культури незалежно від відомчої підпорядкованості з конкретних спеціальностей.

При цьому слід урахувати фактичну забезпеченість фахівцями різних професій з вищою освітою, наявність вакансій, плинність кадрів, а також стан закріплення випускників вузів культури.

Поряд з цими заходами важливого значення набуває подальше вдосконалення організації навчального процесу у вузах культури, зокрема у Київському державному університеті культури і мистецтв. Йдеться про поліпшення навчальних планів і програм, методичного забезпечення навчального процесу з дисциплін усіх кафедр, наповнення лекцій та аудиторних занять теоретичними засадами та поєднання їх з сучасним передовим досвідом діяльності закладів культури, новими напрямками формування інноваційної мережі культурно-дозвіллєвих закладів, методики їх роботи, джерел фінансування, стимулювання працівників[15, c. 32-33].

Висновки

Протягом XX ст. українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Незважаючи на це, здобутки українських митців у галузі літератури, образотворчого мистецтва, досягнення вчених є вагомими і оригінальними. Складнощі будівництва національної держави за сучасних умов не повинні лякати молоде покоління громадян України, яке має стати гідним кращих національних традицій, повноправно увійшовши у III тис. нової ери в ролі зміцнілого в роки сучасних випробувань, здорового й культурно збагаченого, вповні свідомого майбутніх завдань, національне згуртованого організму.Історія культури XX ст. свідчить про те, що прискорений розвиток техногенної цивілізації, котрий, безумовно, розширює можливості людини, водночас не вирішує (а іноді навіть тільки загострює) моральні проблеми, які постають перед людством. Численні жертви другої світової війни, насильство тоталітарних режимів — усе це потребує від етиків звернення до аналізу традиційних духовних цінностей, котрі виявляються в процесі спілкування людей.

Серед найголовніших причин, що підкреслюють необхідність такого аналізу, сдід також зазначити характерну для сучасної кльтури ознаку – безмежну віру у суверенну цінність раціональної самосвідомості людини. Особистість, що ототожнюється з її розумовою діяльністю, будучи впевненою у раціональних формах існування, втрачає усвідомлення своєї життєвої єдності з сукупністю всього живого. Більше того, підкреслюючи свою унікальну самоцінність, домагаючись вирішення своїх власних інтересів, сучасна людина руйнує рівновагу своєї екзистенційної стабільності. Іншими словами, надаючи перевагу цінностям, які служать виключно її інтересам, людина ставить під загрозу саме своє існування.

Таким чином, у найзагальнішому вигляді культура — це сукупний результат продуктивної діяльності людей. У вузькому, особистісному розумінні культура — це певні цінності та норми поведінки людини в соціальному і природному оточенні.

Список використаної літератури

1. Ігошкіна Н.Культурологія мистецтва: Навчальний посібник/ Наталія Ігошкіна,; МАУП. — К., 2005. — 206 с.

2. Абрамович С. Культурологія: Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. — К.: Кондор, 2005. — 347 с.

3. Антофійчук В. Культурологія: Термінологічний словник/ Володимир Антофійчук,; Мін-во освіти і науки України, Чернівецький нац. ун-т ім. Ю. Федьковича. — 2-е вид., виправл. і доп.. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2007. — 159 с.

4. Багновская Н. Культурология: учеб. пособие / Нела Багновская, ; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . — М. : Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. — 297 с.

5. Бокань В. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вуз./ Володимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. — К.: МАУП, 2000. — 134 с.

6. Гіптерс З. Культурологічний словник-довідник: довідникове видання/ Зінаїда Гіптерс,; Нац. банк України, Львівський банківський ін-т. — К.: Професіонал, 2006. — 327 с.

7. Кормич Л. Культурологія: (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юри-дична академія . — 2-е вид.. — Харків: Одіссей, 2003. — 303 с.

8. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т хар-чових технологій. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 367 с.

9. Культурология: учебное пособие для вузов / Александр Шаповалов, Иван Колесников, Светлана Голованова и др.; Под ред. А. И. Шаповалова. — М. : ВЛАДОС, 2003. — 319 с.

10. Малюга Ю. Культурология: учеб. пособ. для студ. вуз. / Юрий Ярославович Малюга,; Юрий Малюга ; М-во общ. и проф. образования РФ. МГИУ; Межгосуд. ун-т "Рутения". — М. : ИНФРА-М, 1998. — 227,[1] с.

11. Никитич Л. Культурология: теория, философия, история культуры: Учебник для студентов вузов / Людмила Никитич,. — М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2005. — 560 с.

12. Подольська Є. Культурологія: Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. — Вид. 2-е, перероб. та доп.. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 390 с.

13. Полищук В. Культурология: учеб. пособие для вузов / Виктор Иванович Полищук,; Виктор Полищук. — М. : Гардарики, 1999. — 444 с.

14. Розин В. Культурология: учебник для вузов / Вадим Маркович Розин,; Вадим Розин. — М. : ИНФРА-М: Форум, 1999. — 341 с.

15. Шейко В. Становлення та розвиток культурології як науки: історіографічний аспект // Бібліотечна планета. — 2001. — № 2. — С. 32-35