Вступ.

1. Методи впливу держави на ринок житла: завдання для розробки житлової політики в Україні.

2. Державна молодіжна житлова політика в Україні: пошук стратегії оптимального розвитку.

3. Проблеми житлової політики в Україні та шляхи їх вирішення.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Житло є одним з головних інструментів досягнення соціальних цілей найширшого спектра. Уряд кожної країни ставить перед собою завдання впливу на соціальну структуру населення, і найефективнішою підоймою перерозподільних функцій є житло. Житловий сектор є також безпомилковим індикатором успішності державної економічної політики, причому навіть наочнішим, ніж інші галузі економіки та соціальної сфери. Чим нижчим є добробут населення, тим більшої ваги набуває житлове питання в усьому спектрі соціальних проблем. І навпаки, у розвинутих країнах житлове питання за гостротою поступилося місцем іншим соціальним проблемам — зокрема, освіти, безробіття, охорони здоров'я тощо.

Найприроднішим шляхом придбання житла є його купівля на ринку нерухомості, що прямо залежить від рівня добробуту сім'ї. В умовах, коли ринок житла відсутній, головними підоймами житлової політики є адміністративні обмеження споживання житла та субсидування його будівництва і утримання. Країни колишнього Радянського Союзу, зокрема — Україна, мають низький рівень споживання житла на душу населення та його низький якісний стан саме через довгостроковий вплив цих факторів. Попит на житло (з боку населення) був стандартизований через довгий вплив стандартизованої пропозиції. Місцезнаходження та якісний вибір квартир були визначені без використання ринкових факторів, головним з яких є доход сім'ї. Доходи були урізаними, а доходи працівників, які найбільш цінувалися, або представників еліти компенсувалися отриманням кращого житла або дачі за містом. Ціна найманого житла також визначалася централізовано і не мала нічого спільного з відмінностями в його якості та місцезнаходженні.

1. Методи впливу держави на ринок житла: завдання для розробки житлової політики в Україні

У деяких країнах існують досить великі сектори житла, яке створюється та регулюється державою для досягнення соціальних цілей (наприклад, Гонконг (40 % житлового фонду), Великобританія (29 %) та Нідерланди (9 %). У більшості країн на цей сектор припадає менш як 5 % від загального (яскравим прикладом є США). «Соціальним» є житло, яке надається за меншу від повної ринкової вартості орендну плату (або напіворендна-напіввикуп) соціально відповідального агенцією, що розподіляє житло відповідно до потреб.

У світлі жорсткої необхідності розробки політики розвитку житла детального аналізу потребує також проблема впливу державних інвестицій на його відкритий ринок. Як свідчить практика західних країн, цей вплив негативно позначається на ринку дешевого житла відносно невисокої якості. Це відбувається, насамперед, через падіння попиту на таке житло, що знижує стимули його будівництва. Існуюче житло зникає з ринку через зниження квартплати у секторі, що робить невигідною його експлуатацію на вільному ринку. Таке житло або використовується не за призначенням, або занепадає. Процес переходу інших будинків на ринок дешевого житла припиняється. В такий спосіб ситуація розвивається у Великобританії, де великі державні інвестиції на розвиток ринку житла здійснюються протягом усього повоєнного періоду. Довгий час сектор приватного житла для найму скорочувався, що свідчило про неможливість розвивати житло за приватні кошти в разі присутності на ринку великих державних інвестицій.

В Україні подібна ситуація відкритого ринку досі відсутня. Але оскільки нині ведуться пошуки нетрадиційних шляхів розвитку житла, то інтерес становить досвід Великобританії щодо переходу держави на спільне з приватним капіталом фінансування спорудження соціального житла (на сьогодні співвідношення становить приблизно 60 % державних і 40 % приватних коштів). Це є основою розвитку нової форми соціального житла — житлових асоціацій. Особливо гострий спад будівництва приватного житла для найму у Великобританії та вибуття великої кількості будинків з вільного ринку збіглися у 1988 р. із запровадженням цієї нової форми фінансування. Цей новий вид соціального житла досі не спроможний самостійно вирішити житлові проблеми малозабезпечених і становить нині лише 3,7 % всього житлового фонду (у 1988 р.— 2,7 %). Присутність на ринку майже вдвічі здешевлених можливостей будівництва для дуже обмеженої частини інвесторів є сильним негативним фактором для більшості інших інвесторів.

Іншим інструментом державної політики є контроль за орендною платою. Загальновизнаним є те, що він зменшує ефективність ринку найманого житла. Ідеологи цього заходу пояснюють його необхідність метою перерозподілу доходів. Але адміністративні обмеження на ринку, які до того ж не супроводжуються ніякими компенсаціями з боку держави, не можуть не призвести до втрат. Якими є ці втрати? Чи досягається ефект перерозподілу і в якому обсягу? Чи варті вигоди, які одержує частина населення, втрат, що зазнає ринок?

Контроль за цінами на житло, як і на будь-який товар, створює дефіцит пропозиції. Спочатку він призводить до нестачі коштів на якісне обслуговування житла, а це, у свою чергу, скорочує термін його корисного існування. З'являється сильний стимул до переобладнання житлових приміщень. Обмежується мобільність мешканців такого житла, вони змушені приймати менш вигідні варіанти. Головним небезпечним наслідком для малозабезпечених мешканців є згортання нового будівництва, яке стає економічно беззмістовним з огляду на майбутній контроль за орендною платою.

Практика субсидування попиту на ринку житла також викликає багато політичних дискусій. У Великобританії, наприклад, житлові субсидії є найвагомішою часткою в фінансовій інтервенції держави на даному ринку. Перехід на переважний розвиток цього виду допомоги малозабезпеченим сім'ям відбувся 1979 p., і відтоді витрати на нього невпинно зростали. У повоєнні роки через гострий дефіцит житла британський уряд заснував великий сектор соціального житла. Через певні проблеми соціального плану, які супроводжували цілі поселення муніципального житла, і низьку його будівельну та споживчу ефективність уряд консерваторів змінив напрям фінансування на користь житлових субсидій. Вони й досі вважаються інструментом цільового соціального захисту, спрямованого на підтримку найменш забезпечених груп населення. Але недоліки у механізмі їх призначення призвели до зростання бюджетних витрат та до інших негативних наслідків. Субсидування платоспроможності населення як засіб соціального захисту приховує в собі небезпеку зворотного стимулювання отримувачів до зміни свого соціального статусу, зокрема — до пошуку роботи. Занадто ускладнена система призначення житлових субсидій у Великобританії містить як умову їх одержання поріг малозабезпеченості, при переході через який їх сума непропорціонально зменшується. Це відбувається в такий спосіб, що за незначного збільшення доходу (наприклад, з отриманням роботи) сума субсидії зменшується різкіше.

З урахуванням досвіду розвинутих країн можна дійти висновку, що для України першорядним питанням у проведенні програми субсидій є необхідність підтримки прозорості та однаковості механізму їх призначення для всіх одержувачів. Нині житлові субсидії в Україні призначаються за єдиним критерієм перевищення плати за житлово-комунальні послуги (в межах нормативів) 15 % сукупного щомісячного доходу сім'ї незалежно від його розміру. Таким чином, багатші сім'ї отримують менші житлові субсидії. Але скорочення суми субсидій є пропорціональним збільшенню доходу, і для бідніших сімей не створюється антистимулів зростання їх доходу.

Незважаючи на проблеми функціонування житлових субсидій, їх суттю як цільового інструмента соціального захисту є надання можливості незабезпеченим сім'ям стати повноправними учасниками ринку житла і в такий спосіб зробити внесок у його пожвавлення та вирішити свої майнові проблеми. Проте підвищення державою попиту на ринку житла також впливає на його рівновагу.

У практиці розвинутих країн ці два різні впливи держави на ринок житла застосовуються одночасно. Балансування бюджетних витрат на них є предметом гострих політичних дискусій.

Для України першочерговим завданням є створення ринку, який дозволить державі найефективнішим чином впливати на розвиток житла ї проводити політику соціального захисту. Процеси, які нині відбуваються у цій сфері, є з кількісної та якісної точок зору лише перерозподілом зведеного у минулому житла. До того ж цей перерозподіл, особливо — щодо приватного наймання житла, відбувається цілком у тіньовій сфері. Держава не має скільки-небудь надійної інформації та жодних підойм впливу на існуючий ринок наймання як приватизованого житла, так і такого, що перебуває у власності місцевої влади. Не розробляється також політика підтримки приватного житла для наймання, яке в усьому світі є головним засобом забезпечення мобільності населення, а це, у свою чергу, є однією з головних запорук економічних перетворень.

Приватизація житла відбувається за м'якішим для квартиронаймачів сценарієм, який майже нічого не змінює у статусі житлово-комунальних організацій, що обслуговують як приватизовані, так і державні квартири. В Україні реалізується варіант приватизації із зростаючими цінами на житлово-комунальні послуги і безплатною купівлею мешканцями власних квартир. Відсутність економічних наслідків (збільшення ціни за обслуговування для власників квартир порівняно з мешканцями державних квартир) приватизації має політичне спрямування — стимулювання цього процесу для формування легального житлового ринку.

Проте інших заходів щодо формування самого ринку та його необхідних складових майже не вживається. Як показує досвід інших пострадянських країн, реформи у сфері обслуговування житла та управління яким мають дві стадії: 1) комерціалізація та конкуренція в обслуговуванні; 2) створення нових органів управління. На першому етапі управління залишається у держави (муніципалітету), орган управління (районний рівень) через конкурс наймає фірми для обслуговування житла. На другому етапі управління переходить до органу співвласників будинку (кварталу). В Україні перший етап реформування обслуговування житла місцевою владою у більшості випадків йде шляхом надання самостійності існуючим ЖЕКам та їх комп'ютеризації, що не додає конкуренції у цю сферу та не поліпшує роботи. Роботу над правовою базою створення нових органів управління житлом — асоціацій власників квартир (кондомініумів) — ще не завершено/Велика частка власників квартир є пенсіонерами, які здійснили цей крок з наміром передати свою власність у спадок. Будучи незаможними, для участі у кондомініумах вони потребуватимуть адресної допомоги держави. З огляду на наведені переваги таких субсидій, це ефективніше, ніж дотування самих кондомініумів на поточне обслуговування та капітальний ремонт. Такий підхід, напевно, є єдиним розв'язанням проблеми спільної участі сімей з великою різницею у доходах в одному кондомінімумі. Вона є однією з головних для всіх країн з низьким рівнем добробуту більшості населення, що створюють ринок житла з житлового сектора, в якому переважають багатоквартирні будинки.

Застосування житлових субсидій і досі є єдиним прикладом набуття українським житловим сектором рис ринку житла, цільового субсидування попиту на нього найменш забезпечених українських сімей. Уряд відходить від дотування надзвичайно неефективного державного житла, хоча за умови оплати мешканцями 100 % собівартості житлово-комунальних послуг воно матиме дуже мало рис державного. Одночасно Уряд декларує, що у майбутньому практика надання саме державного житла групам населення залишиться. На нашу думку, для гідного забезпечення незаможних сімей житлом не буде кращого засобу, ніж житлові субсидії. Завдяки програмі субсидій Україна може з самого початку позбутися неприємностей з утриманням та фінансуванням соціального житла. Непотрібним стане також балансування цих витрат з підтриманням на належному рівні попиту на житло, що, як зазначалося, створює серйозні проблеми.

Житло в тому вигляді, в якому воно існує нині, буде частково приватизоване, але певна його частина залишиться у власності місцевої влади. Серед власників квартир буде багато незаможних сімей, і Уряд буде змушений продовжувати субсидування їх витрат. При загальному низькому рівні добробуту в країні буде неможливо незабаром відмовитися від їх підтримки, проте необхідною є політика, яка приведе до поділу мешканців на тих, хто одержуватимуть цю допомогу, і на більш заможних з концентрацією останніх в їх власному житлі. Це у кінцевому підсумку зекономить державні кошти завдяки їх чіткому направленню на допомогу мешканцям найманого житла в оплаті оренди та власникам житла в його придбанні. Це також вимагатиме надзвичайних зусиль держави з розширення ринку житла для більшості сімей, які не зможуть (не будучи мешканцями державного житла) отримувати житлові субсидії на оплату житлово-комунальних послуг (протилежна ситуація, на нашу думку, в майбутньому позбавить сенсу акт приватизації). Ці сім'ї потребуватимуть більш вигідної схеми придбання нового житла, яке повинне, втім, відбуватися не за рахунок коштів державного бюджету. Бюджет жодної країни не має коштів, яких би було достатньо для фінансування всіх операцій з іпотечними позичками, що проходять через комерційні банки країни.

2. Державна молодіжна житлова політика в Україні: пошук стратегії оптимального розвитку

Одним з найголовніших пріоритетів соціально-економічного розвитку Української держави на сучасному етапі є підвищення якості життя та добробуту її населення. Значну роль у цьому відіграє державна молодіжна житлова політика, яка шляхом довготермінового кредитування молоді на будівництво та придбання житла сприяє її соціальному становленню та розвитку, створенню і зміцненню молодих сімей, допомагає вирішити їх побутові питання, створює умови для розв'язання демографічної проблеми, формує у молоді довіру до держави та виховує активну громадянську позицію.

Державна молодіжна житлова політика є складовою частиною національної стратегії соціально-економічного розвитку України. Вона тісно пов'язана з ринковими перетвореннями в економіці, реформаторськими змінами в сучасному суспільстві і здійснюється органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування із залученням до її реалізації широких верств населення.

Молодіжна державна політика в Україні, зокрема державне довготермінове житлове кредитування, є одним із пріоритетних напрямів державної соціальної політики, як це передбачено Законом України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" [1] і закріплено Указом Президента України "Про додаткові заходи щодо реалізації державної молодіжної політики" [2].

Для подолання негативних демографічних тенденцій шляхом поліпшення забезпеченості молодих родин житлом в Україні вже запроваджено механізм фінансування молодіжного житлового будівництва за допомогою державного довгострокового кредитування. З цією метою у 1996 р. згідно з Указом Президента України [3] створено Фонд сприяння молодіжному житловому будівництву (далі — Фонд). У 2000 р. він набув статусу Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву при Кабінеті Міністрів України [4]. У 1997 р. вже діяли регіональні відділення Фонду в семи областях України. На сьогодні створені й успішно працюють 27 регіональних відділень Фонду в усіх регіонах України, що дозволило протягом 1998-2006 pp. надати кредити майже 4 тис. сімей на загальну суму 198,7 млн грн, у тому числі за рахунок місцевих бюджетів 41,5 млн грн. У 2007 р. Держбюджетом України передбачено 78,6 млн. грн на молодіжне житлове кредитування, в тому числі 1,6 млн. грн за рахунок коштів від повернення раніше наданих кредитів, а місцевими бюджетами — близько 20 млн. грн. За ці кошти можна збудувати ще близько 1500 квартир для молодих сімей.

Фондом в усіх областях України відпрацьована система реєстрації молодих сімей для кредитування, розроблені процедури й пакети необхідних правових документів для здійснення кредитування будівництва, страхування і застави житла, повернення кредитів позичальниками, їх реінвестування тощо. Вирішення житлової проблеми таким шляхом вже викликало широкий інтерес серед молоді. Протягом 1998-2006 pp. понад 150 тис. молодих громадян звернулися до Фонду і його консультаційних центрів в областях з питань поліпшення своїх житлових умов, а 95 тис. сімей оформили всі необхідні документи і стали потенційними позичальниками Фонду.

Зазначений механізм передбачає для молодих родин (вік подружжя не повинен перевищувати 30 років) і самотніх молодих громадян віком до 28 років надання довгострокового державного кредиту на будівництво житла. Кошти на кредитування виділяються з Державного бюджету України і місцевих бюджетів та повертаються молодими родинами поетапно протягом 30 років після одержання житла (квартири чи індивідуального будинку). Важливу роль при цьому відіграє кількість дітей у родині. Так, родина без дітей за користування кредитом виплачує 3% річних до моменту появи дітей, наявність однієї дитини надає молодій сім'ї право на безпроцентний кредит. Позичальнику, що має двох дітей, погашається 25% суми кредиту, а якщо дітей троє і більше, то держава погашає 50% суми кредитної заборгованості. Таким чином, фактично запроваджено надання цільових адресних державних субсидій молодим малозабезпеченим сім'ям.

Поняття "державна молодіжна житлова політика " можна визначити як:

— по-перше, діяльність органів державної влади, посадових осіб держави, уповноважених організацій та установ щодо визначення цілей і завдань держави, а також засобів їх досягнення в галузі забезпечення молодих сімей житлом;

— по-друге, сукупність практичних заходів та дій, які здійснюються органами державної влади, посадовими особами, уповноваженими організаціями та установами по реалізації функцій держави для досягнення нею цілей і завдань із забезпечення молоді відповідними житловими умовами.

Об'єктом молодіжної житлової політики є різні процеси, відносини у сфері суспільного життя, пов'язані із забезпеченням молоді житлом. З нашого погляду справедливо також визначити об'єктом даної політики соціальні групи молоді та її спільноти як ціле і їх інтереси.

Суб'єктом державної молодіжної житлової політики можуть бути різні соціальні групи молоді, соціальні інститути, а також сама держава в особі своїх уповноважених представників.

Головною метою державної молодіжної житлової політики є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України, поліпшення стану демографічної ситуації в її регіонах та покращання життя їх населення.

Для досягнення головної мети молодіжної житлової політики нагальним є виконання наступних завдань:

— розробка та запровадження в життя організаційних, фінансово-економічних, правових та інших механізмів здійснення молодіжної житлової політики;

— вивчення та оцінка в регіональному форматі демографічної ситуації, визначення шляхів її поліпшення;

— оцінка економічних, фінансових, інвестиційних (у тому числі зовнішніх) ресурсів для здійснення молодіжної житлової політики в регіонах країни;

— вивчення та оцінка вторинного ринку житла в регіональному вимірі, визначення можливостей та напрямків його використання в державній молодіжній житловій політиці;

— визначення критеріїв, за якими доцільно встановлювати розміри трансфертів у розвиток регіонального молодіжного житлового будівництва;

— надання територіальним громадам, органам місцевого самоврядування в межах, визначених чинним законодавством, можливостей самостійно та відповідально вирішувати разом з молодіжними житловими комплексами (МЖК) та іншими молодіжними офіційними утвореннями питання житлового будівництва й активно впливати на його ефективне здійснення;

— сприяння за допомогою державної молодіжної житлової політики покращанню демографічної ситуації в країні та підвищенню добробуту її населення.

Досвід останніх десятиліть показує, що найкраще зарекомендувала себе програмно-цільова організація управління як система методів організаційно-управлінської діяльності.

Вона має наступні переваги:

— є засобом вирішення складних багатоаспектних проблем;

— допомагає подолати негативні тенденції соціально-економічного розвитку;

— активізує суспільні процеси;

— концентрує увагу на стратегічних цілях;

— взаємоузгоджує орієнтири стратегічного розвитку держави, регіонів, сфер діяльності, окремих галузей;

— сприяє збалансованому пропорційному розвиткові об'єктів;

— дозволяє визначити пріоритетні напрямки соціально-економічного розвитку;

— забезпечує доцільний розподіл обмежених фінансово-кредитних ресурсів;

— впливає на зміст і спрямованість діяльності органів державного управління;

— набуває особливого значення під час здійснення трансформаційних процесів у суспільстві.

Отже, на нашу думку, стратегія оптимального розвитку державної молодіжної житлової політики в Україні полягає саме в реалізації "Державної програми забезпечення молоді житлом на 2002-2012 роки" на базі програмно-цільової організації управління.

3. Проблеми житлової політики в Україні та шляхи їх вирішення

Забезпечення громадян житлом, отримання та підвищення благоустрою житлового фонду залишається однією з найгостріших соціально-економічних проблем України і повинно стати вищим пріоритетом державної політики. Передбачене Конституцією зобов'язання держави забезпечити громадян безкоштовним житлом, на жаль, не реалізовано.

За жодних умов житлова політика розвинутих країн не була без пріоритетної уваги держави, а забезпечення громадян житлом — без державної допомоги. Характерно, що така увага корисна як державі (зміцнює її економіку та стабільність), так і її громадянам (підвищує їхній життєвий рівень). Навіть у розвинутих країнах більшість сімей не змогли б забезпечити собі нормальні житлові умови без підтримки урядових програм.

Вирішення проблем житлової політики в Україні, а саме: законодавче врегулювання відносин між державою, органами місцевого самоврядування, підприємствами та громадянами; розробка та запровадження системи пільг і кредитів; реформування системи оплати за користування державним житлом та комунальними послугами тощо дасть змогу створити умови для підвищення якості та добробуту населення, забезпечивши тим самим один із пріоритетних напрямів соціально-економічного розвитку держави.

Сьогодні житловий фонд України становить 1040 млрд. кв. м загальної площі, або понад 19 млн. квартир. Технічний стан значної частини незадовільний. Близько 40 тис. будинків (4% житлового фонду України) належить до категорії старих та аварійних. Дійшов критичної межі технічний стан мереж і споруд, які експлуатуються підприємствами житлово-комунального господарства. В аварійному стані 30% водопровідних та 27% каналізаційних мереж, майже 14 тис. км теплових мереж. Планово-попереджувальний ремонт поступився місцем аварійно-відбудовним роботам, витрати на які у 2-3 рази вищі.

Наявна законодавча та нормативна база недостатня і недосконала, не забезпечує правових засад реформування житлово-комунального господарства, взаємовідносин підприємств і організацій галузі та споживачів послуг. Підприємства житлово-комунального господарства не мають вагомих економічних стимулів до оптимізації структури товарів і зниження нераціональних витрат та матеріально-технічних ресурсів.

Усе це свідчить про наявність системної кризи в галузі та про міжгалузевий характер проблем, для розв'язання яких, а також для забезпечення переходу до нової моделі сталого функціонування житлово-комунального господарства необхідне проведення житлово-комунальної реформи.

Житлове будівництво — це галузь довготермінових інвестицій, а саме, житло — це капітал, надбання, що передається з покоління в покоління як частина багатства будь-якої країни. У житловій політиці країн Заходу було два етапи. Перший охопив період після Другої світової війни. Тоді головним завданням житлової політики країн Західної Європи та Північної Америки було збільшення кількості житла, оскільки його нестача була значною, її відчували всі категорії населення. Уряди використовували житлове будівництво як каталізатор піднесення економіки. З одного боку, вони вирішували проблему стимулювання галузі шляхом надання значних дотацій у вигляді податкових пільг і субсидій для всіх учасників будівельного комплексу і споживачів, а з другого, було запроваджено суворий контроль за ціною на житло та орендною платою. Узагальнюючи методи впливу на ринки житла в розвинутих країнах, у цей період можна виділити одну подібну для всіх закономірність — зростання державного втручання в порядок ринкових процесів. Наприклад, Швеція надавала державні кредити на придбання житла. Великобританія надавала пріоритет розвитку муніципального житлового будівництва, у США була організована кредитно-ощадна система, яку забезпечували державні гарантії. Кожен з цих методів виправдав себе. Житлове будівництво зростало та досягло максимуму в 70-ті pp., дефіцит житла було ліквідовано.

Після подолання нестачі в житлі настав другий етап, який характеризувався підвищенням якості будівництва. У цей період відзначалася стабілізація і навіть спад у житловому будівництві. Були зменшені витрати бюджету на житлове будівництво, частково зняті податкові пільги, послаблено контроль за цінами на житло, знято обмеження на орендну плату. Водночас було вжито заходів щодо ремонту та реконструкції житлового фонду.

Сьогодні в більшості європейських країн фактично немає потреби збільшувати житлову площу — вона становить 35-45 кв. м на людину. Проте з підвищенням якості житла в багатьох країнах з'явилася специфічна проблема зникнення дешевих квартир, що доступні малозабезпеченим верствам населення. Тому державна житлова політика розвинутих країн полягає, передусім, у підтримці окремих сімей, які не можуть забезпечити собі нормальні житлові умови. З цією метою вживають такі заходи:

• скорочення бюджетних витрат на житлове будівництво та детальний контроль за ними;

• зменшення розмірів загальних дотацій у житловому секторі та перехід до адресних дотацій бідним сім'ям;

• використання нових типів кредитів з регулюванням відсоткових ставок тощо.

Перераховані заходи можуть бути застосовані і в Україні, адже досі значна частина населення, особливо у містах, має незадовільні житлові умови. У сільських мешканців житлові умови кращі, але рівень комунальних послуг у селах значно поступається міському житловому фонду. У цілому в Україні сьома частина домогосподарств має менше 7,5 кв. м житлової площі на одну особу, і лише половина має більше "санітарної норми" — 13,65 кв. м на особу. Забезпеченість населення житлом і комунальними послугами (центральне опалення, гаряче водопостачання, каналізація) набагато (в 2,0 — 3,5 раза) поступається аналогічним показникам не тільки в західних, але й у постсоціалістичних країнах Східної Європи.

Близько половини існуючого житлового фонду було збудовано до 70-х pp. Якість цього житла, забезпеченість його комунальними послугами гірша, ніж збудованого за останні роки. А за останнє десятиріччя було збудовано лише 6,6% житлового фонду, у тому числі 7,2% в містах і тільки 5,1% — у сільській місцевості.

Для більшості населення України житлова проблема залишається одним з найгостріших соціальних питань. Це підтверджується даними щорічних соціологічних опитувань громадян України щодо їхньої забезпеченості житловими умовами.

Недосконалість фінансово-кредитної системи, централізація будівництва, реконструкції та утримання житлового фонду, обмеження у виділенні земельних ділянок і спорудженні індивідуального житла, відсутність стимулюючих факторів у вирішенні житлових питань значно загострили житлову проблему. Понад 1,4 млн сімей, це майже 5 млн осіб (у тому числі сім'ї, що мають право на першочергове одержання квартир) тривалий час (15-20 років) перебувають на обліку як такі, що потребують поліпшення житлових умов.

Житлова проблема загострилась також у зв'язку з необхідністю переселення людей із радіаційно-забруднених територій, зростання сімей військовослужбовців, звільнених у запас, а також національних міграцій.

Першим кроком до впровадження ринкових відносин у житловій сфері стало прийняття Верховною Радою України в 1992 р. Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду". За час дії Закону приватизовано понад 5,7 млн. квартир та одноквартирних будинків загальною площею 285,5 млн. кв. м, що становить більше двох третин державного житлового фонду на початок приватизації. У 2004 p., як і в попередньому, спостерігалося суттєве уповільнення темпів приватизації: у власність населення перейшло 222,3 тис. квартир (одноквартирних будинків) загальною площею 11,3 млн. кв. м.

Найбільшу активність за час приватизації державного житла виявили мешканці Хмельницької, Львівської, Київської, Тернопільської областей, де у власність населення перейшло 89-96% загальної кількості квартир, а найменшу зацікавленість у приватизації виявили жителі Луганської, Донецької, Запорізької, Чернігівської, Дніпропетровської областей, де змінили власника 65-75% квартир.

Проте недостатньою законодавчою урегульованістю відносин, що виникають у процесі приватизації державного житлового фонду, зловживання та порушення в житловій сфері стримують приватизацію житла, заважають пробудженню почуття господарів у громадян.

В Україні уже виникли перші приватні будівельні фірми, підприємства, які займаються проектуванням, будівництвом, обслуговуванням та ремонтом житла, іпотечні банки, операції з нерухомістю здійснюють організації, функціонують також інші ринкові структури, хоча їх діяльність ще не повною мірою врегульована чинним законодавством. Працюють вони практично безконтрольно, мають місце і зловживання. Саме життя диктує необхідність прискорення розробки відповідних законодавчих і нормативних актів.

Тому держава повинна створити умови, за яких кожен громадянин вільно на вибір, відповідно до своїх потреб і можливостей може збудувати, придбати у власність або одержати житло в оренду.

Але при цьому держава залишає за собою функції забезпечення соціального захисту відповідних категорій громадян, зокрема малозабезпечених, інвалідів, ветеранів війни, осіб, які постраждали від аварії на Чорнобильській АЕС, деяких інших категорій. Для них зберігається державне забезпечення житлом у межах установлених норм. Чим більше і чим швидше громадян України будуть залучати до вирішення питань будівництва і збереження житла, тим успішніше буде вирішена житлова проблема в нашій державі.

Передбачати спадкоємність політики стосовно сімей, які перебувають на обліку, громадян, які потребують поліпшення житлових умов. їх право на одержання державного житла зберігається, але, враховуючи реалії ринкових відносин, коли держава не може і не зобов'язана повністю фінансувати житлове будівництво, цим сім'ям передусім можуть бути надані земельні ділянки, субсидії, пільгові кредити для придбання будівництва власного житла, одержання житла у власність з виплатою його вартості, у розстрочку. Розмір державної допомоги буде визначатися з урахуванням строку перебування сімей на квартирному обліку та їхнього матеріального стану.

Одним із важливих напрямів державної житлової політики повинен стати поступовий, у міру проведення економічних реформ, перерозподіл функцій між державою, органами місцевого самоврядування, підприємствами й організаціями, та громадянами з питань будівництва реконструкції та отримання житла з метою їх децентралізації.

На державному рівні необхідно вирішувати питання нормативно-правового забезпечення, відповідного соціального захисту громадян, державного замовлення на житло для них та цільових програм, правового регулювання ринку житла, економічного фінансового сприяння розвитку житлової сфери.

До компетенції місцевих органів влади та саморегулювання повинно входити забезпечення, забудовників земельними ділянками, використання коштів та субсидій, встановлення цін та тарифів, створення мережі спеціалізованих будинків, організацій обслуговування житла.

Підприємства, організації, та установи різних форм власності зобов'язані в першу чергу допомогти у вирішенні житлової проблеми своїх працівників.

Реалізація цього напряму житлової політики дозволить підвищити відповідальність органів усіх рівнів і влади, керівників підприємств та організацій, установ за вирішення житлової проблеми.

Досвід вітчизняного містобудування виявив ряд суттєвих конструктивних архітектурних недоліків, штучного створення проблем транспортного забезпечення та інфраструктури житлових масивів. Тому стратегію містобудування, структуру житлового будівництва необхідно змінити в напрямі спорудження більш комфортного житла, розширення індивідуальної малоповерхової котеджної забудови, розвитку малих та середніх населених пунктів, особливо в сільській місцевості, як це передбачено концепцією національної програми відродження села.

Вкрай важливий напрям Державної житлової політики — це розробка та затвердження системи пільг і кредитів, які надаються всім учасникам будівництва житла і утримання наявного житлового фонду.

Стимулювання ініціативи приватних забудовників буде також сприяти залученню до цих процесів великої кількості фізичних та юридичних осіб і, відповідно, збільшенню обсягів житлового будівництва та підвищенню збереження наявного житла.

Також необхідне реформування системи оплати за користування державним житлом та комунальними послугами. Розробити поступовий перехід на самоокупну систему оплати з урахуванням якісних показників та забезпечення адресних субсидій окремим категоріям громадян.

Необхідно також визначити й основні шляхи реалізації житлової політики, в якій передбачити: розширення житлового будівництва за рахунок різних джерел фінансування, створення умов для залучення позабюджетних джерел фінансування, зокрема коштів населення, підприємств і організацій різних форм власності. А також розробити економічні стимули для організацій і підприємств, що займаються проектуванням, будівництвом та реконструкцією житла, виготовленням будівельних матеріалів та обладнання для житлового будівництва, утримання житлового фонду. Створити ринок будівельних послуг, будівельних матеріалів, виробів, технологій, проектної документації, а також пріоритетне спрямування недержавних інвестицій у будівництво, реконструкцію житла та інших об'єктів соціальної сфери.

Також є необхідність прискорення приватизації Державного житлового фонду та підприємств, які обслуговують його, створення ринку житла і альтернативних виробничих структур у житловому господарстві для подолання монополізму. Державна підтримка більш інвестиційних та інших фондів, та іпотечних і житлових банків, страхових компаній та інших ринкових структур для забезпечення фінансування житлового будівництва буде сприяти вирішенню житлових проблем.

Особливого значення набуває питання першочергового та безперешкодного виділення та облаштування земельних ділянок для будівництва житла. Тобто необхідно передбачити реалізацію всіх можливих заходів, які б дали змогу збільшити обсяги житлового будівництва за рахунок залучення всіх джерел фінансування. Системою пільг, субсидій, різноманітних кредитів, у тому числі на умовах застави необхідно підвищити зацікавленість громадян у вирішенні житлової проблеми. Адже зрозуміло, що за нинішніх високих цін на будівельну продукцію і низької платіжної спроможності в переважної більшості громадян немає можливості самостійно збудувати або придбати житло.

Термінового вирішення вимагає проблема відомчого житлового фонду та соціальної інфраструктури, його утримання та передачу в комунальну власність, використання житла не за призначенням, підвищення відповідальності громадян та власників житла за його стан і своєчасну оплату послуг.

Перелічені та інші шляхи реалізації житлової політики потребують розробки та прийняття нового житлового кодексу, необхідних законів, указів Президента та постанов Уряду щодо створення та вдосконалення фінансово-кредитних механізмів, державної системи реєстрації, оцінки та обліку нерухомого майна, розвитку позабюджетних фондів, форм інвестування, положення про надання громадянам субсидій та пільгових кредитів і ряд інших документів.

Створення нового житлового законодавства дозволить поліпшити житлову ситуацію, навіть в умовах нинішньої економічної кризи буде сприяти стабілізації соціально-політичної ситуації в суспільстві, а також дозволить інтегрувати житлову сферу системи ринкових відносин.

Шляхи вирішення житлової проблеми, на думку окремих учених, це, насамперед, створення сприятливих умов для діяльності підприємств та організацій, які займаються проектуванням, будівництвом і реконструкцією житла, виготовленням будівельних матеріалів та устаткуванням для житлового будівництва, а також обслуговуванням і ремонтом житлового фонду. Ці умови передбачають удосконалення системи кредитування та залучення позабюджетних джерел фінансування житлового будівництва, зокрема коштів комерційних структур, підприємств і населення; створення бірж, інвестиційних та інших фондів, іпотечних і житлових банків, страхових компаній, інших ринкових структур, які можуть забезпечити фінансування житлового будівництва, є елементами житлової політики. Сюди ж треба віднести і новий порядок організації системи оплати за користування державним житлом, зокрема перехід до системи оплати житла з урахуванням його якісних показників.

У повному обсязі реалізувати нову житлову політику неможливо без попереднього реформування системи заробітної плати, створення умов для зацікавленості населення у використанні своїх доходів і заощаджень на будівництво, придбання та оренду житла. Нове житлове законодавство повинно сприяти поліпшенню забезпечення людей житлом, поєднавши систему ринкових відносин і державне регулювання.

Висновки

Отже, завдання держави у галузі розвитку житла в Україні має дві мети: 1) створення для фінансово-банківської системи, яка акумулюватиме колосальні кошти у вигляді заощаджень населення, надзвичайно вигідних податкових умов для їх направлення саме у житлову сферу — на розвиток приватного житла для найму та системи володіння житлом його ж мешканцями; 2) надання податкових пільг населенню задля направлення його доходів на придбання житла.

Для підтримки існуючого житла вже сьогодні необхідно розпочати роботу з реструктуризації цього сектора. Досі місцева влада в особі житлово-експлуатаційних організацій та організацій комунального господарства є майже абсолютними монополістами у цій сфері. Це збільшує витрати на її функціонування і, відповідно, ціну на послуги для населення, але не поліпшує стан справ. Реформування сектора повинне «наздогнати» зростаючий рівень відшкодування населенням його витрат. Плата за житло має забезпечувати його якісне обслуговування та ремонт, витрати на що нині навіть не включені до собівартості цих послуг. Конкуренція в обслуговуванні житла дозволить забезпечити підвищення його якості та покриття навіть збільшеного спектра послуг за незмінних або, як показує досвід Росії та інших східноєвропейських країн, навіть нижчих цін. Плата за житло включатиме також витрати на обслуговування капіталу, витраченого на придбання житла власником, що мешкає в ньому сам або здає в найом. Така ситуація є можливою лише за умови функціонування ринку житла, де, з одного боку, діє конкуренція за право обслуговувати житло, а з іншого — є чітко визначеним та офіційним статус володіння житлом для проживання або здачі в найом. За такої ситуації не лише помітно поліпшаться житлові умови, але буде створена основа ринку житла, який забезпечить весь спектр потреб і стане значним джерелом податкових надходжень. Україна має добре відпрацьовану систему допомоги малозабезпеченим сім'ям на подібному ринку житла. Житлові субсидії повинні бути використані як головний елемент державної політики у цій галузі.

Список використаної літератури

1. Закон України про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні // Відом. Верховної Ради України. — 2000. — № 27. — С. 210.

2. Про додаткові заходи щодо реалізації державної молодіжної політики: Указ Президента України від 29 берез. 2001 p. № 221/2001 // Офіц. вісник України. -2001.-№ 14. -Ст. 592.

3. Про додаткові заходи щодо реалізації державної молодіжної політики: Указ Президента України від 4 груд. 1996 р. № 1165/96 // Уряд, кур'єр. — 1996. — 12 груд.

4. Про організацію житлового кредитування населення України: Постанова Кабінету Міністрів України від 2 черв. 2000 р. № 855 // Офіц. вісник України. -2000.-№23.-Ст. 940.

5. Кубко Е.Б. Програмно-целевая организация государственного управления (сущность, правовая основа, хозяйственная практика) / Отв. ред. В.В. Цветков. — К.: Наук.думка, 1988. — 232 с.

6. Про затвердження Державної програми забезпечення молоді житлом на 2002-2012 роки: Постанова Кабінету Міністрів України від 29 лип. 2002 р. № 1089. -К., 2002.

7. Долженко В. Житлова програм а держави //Урядовий кур'єр. — 2002. — 10 серпня. — C. 4

8. Кірієнко П. Проблеми житлової політики в Україні та шляхи їх вирішення //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 1. — C. 196-201.

9. Омельчук В. Державна молодіжна житлова політика в Україні: пошук стратегії оптимального розвитку //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 4. — C. 312-316.

10. Омельчук В. Деякі особливості сучасного стану ринку житла в Україні і роль держави у розв’язанні житлової проблеми молодих сімей/ В. Омельчук //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 2. — C. 179-184.

11. Паливода К. Житлова проблема — оголений нерв українського суспільства //Віче. — 2007. — № 19. — C. 33-35