.1 Зайнятість жінок на українському ринку праці.

а) становище жінок на ринку праці;

б) жіноча освіта та подальше працевлаштування;

в) дискримінація жінок в сфера праці.

2. Ознаки класифікації видів зайнятості та ознаки форм зайнятості.

а) види зайнятості з точки зору суб’єкта;

б) ознаки класифікації видів зайнятості;

в) ознаки форм зайнятості.

3. Соціал-демократична модель ринку праці.

Список використаної літератури.

1. Зайнятість жінок на українському ринку праці.

а) становище жінок на ринку праці;

Протягом останніх років в Україні однією з гострих проблем залишається безробіття серед працездатного населення, переважну більшість якого становлять жінки. На початок поточного року серед офіційно зареєстрованих безробітних абсолютну більшість — 68,3 відсотка — становили жінки.

Становище жінок на ринку праці зумовлює низку інших проблем: несприятливі тенденції демографічних процесів, значне зменшення народжуваності, погіршення стану здоров'я жінок та дітей, скорочення середньої тривалості життя. Хоча до позитивних зрушень у цій сфері можна віднести зниження показника материнської смертності в 1,7 раза порівняно з 1990 роком. Одночасно продовжує знижуватися і показник дитячої смертності. Порівняно з 1990 роком кількість абортів зменшилася більш як у два рази.

Болючою гендерною проблемою для України є використання нелегальної жіночої праці за кордоном. Масштабність зазначених явищ становить серйозну загрозу для внутрішньої безпеки держави та її демографічної ситуації. Усе це сприяє діяльності злочинних груп та мережі торговців "живим товаром" — жінками і дітьми.

Визначальним фактором у боротьбі з дискримінацією жінок у нашій країні повинні стати стабілізація економіки, суттєве поліпшення життєвого рівня та стану справ із забезпеченням зайнятості, створення умов, за яких і жінки, і чоловіки могли б брати рівну участь у суспільно-політичному житті та процесах прийняття відповідних рішень.

У разі подальшого ігнорування гендерних диспропорцій, наявних у системі органів влади та на ринку праці України, слід чекати зростання гендерного розриву в розмірах доходів між жінками і чоловіками та прискорення фемінізації бідності в державі.

Слід зазначити, що практика гендерної дискримінації в Україні ,яка досить широко розповсюджена серед роботодавців і заважає жінкам в повній мірі використовувати можливості на ринку праці, існує в різних проявах.

— гендерна дискримінація за статтю працівника в оголошеннях про вакансії;

— гендерна дискримінація, пов’язана із сімейним станом: (дискримінація по відношенню до незаміжніх та нещодавно одружених жінок, до жінок з малими дітьми);

— гендерна дискримінація за віком;

— гендерна дискримінація за зовнішністю;

— гендерна дискримінація за оплатою праці.

б) жіноча освіта та подальше працевлаштування;

Однією з найбільш вразливих та багаточисельних категорій соціально незахищених громадян є жінки з дітьми до 6 років.

Роботодавці, як правило, надають перевагу чоловікам, тому що більшість жінок мають малолітніх дітей, і тому працевлаштування жінок більш ускладнене. За останні роки в сільськогосподарських районах тваринницька галузь скорочена або ліквідована, а саме у тваринництві найчастіше були зайняті жінки. На сьогодні основну потребу сільгосппідприємства мають в трактористах, електрогазозварниках, вагарях, вантажниках та в трудівниках інших чоловічих професій, а праця жінок носить тимчасовий характер.

в) дискримінація жінок в сфера праці.

Офіційні посадові особи, зазвичай, заперечують те, що дискримінація жінок на ринку праці є проблемою для України. Насправді дискримінація за статевою ознакою характерна як для державного, так і приватного секторів економіки. Зокрема, про це свідчить статистика: у Львівській області з 60 тисяч безробітних майже 36 тисяч – жінки (59,4%). І це зовсім не означає, що немає робочих місць, або інше – жінки не хочуть працювати. Навпаки, сучасні українки прагнуть себе реалізувати у суспільстві. Однак ще до співбесіди з потенційним роботодавцем, вони вже зазнають дискримінації, що випливає зі змісту оголошень у ЗМІ. Йдеться про безліч оголошень в газетах про прийом на роботу, які містять вимоги щодо віку, статі, і навіть зовнішнього вигляду бажаного працівника. Особливо часто застосовується відсів за статевою ознакою, коли йдеться про високооплачувані та престижні посади. Понад те, такі оголошення можна подибати в агенціях працевлаштування, ба навіть в державних центрах зайнятості. Надзвичайно поширеною є практика відмови у прийомі на роботу на підставі сімейного стану та віку жінки. Зокрема, дискримінації при прийомі на роботу зазнають незаміжні жінки, жінки з малими дітьми і жінки, віком понад 40 років. При цьому освіта, досвід та професійні якості до уваги просто не беруться. Як правило, у вищих навчальних закладах дівчата навчаються краще за хлопців, проте, при розподілі «портфелів» надається перевага чоловікам.

За визначенням Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (ратифікована Україною 12 березня 1981 року), «дискримінація щодо жінок» означає будь-які відмінності, виключення чи обмеження за ознакою статі, спрямовані на ослаблення чи зведення нанівець визнання, користування або здійснення жінками, незалежно від їх сімейного стану, на основі рівноправності чоловіків і жінок, прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадській або будь-якій іншій галузі.

Стаття 24 Конституції України та стаття 2 ч.1 Кодексу законів про працю гарантують свободу від всіх форм дискримінації, в тому числі і за ознакою статі. Крім того, Україною ратифіковані міжнародні угоди, які стосуються заборони та викорінення дискримінації у різних сферах суспільного життя.

Однак ситуація на практиці є іншою. Роботодавці як в приватному, так і в державному секторах регулярно підкреслюють бажану стать працівника в оголошеннях про вакансії та вимагають під час співбесід інформацію про сімейні обставини, яку згодом використовують для відмови у роботі. Вимоги щодо віку та зовнішності теж можуть стати перепоною, навіть якщо жінки повністю відповідають посаді з професійної погляду.

Бажання винаймати чоловіків роботодавці, зазвичай, виправдовують традиційними стереотипами стосовно фізичних та інтелектуальних можливостей жінок та їх сімейних обов’язків. В результаті жінки все більше витісняються в низькооплачувані сфери послуг та державний сектор або шукають роботу, в тому числі і за сумісництвом, в нерегульованому тіньовому секторі. Багато жінок їдуть за кордон в пошуках кращих економічних можливостей. Такий вибір наражає їх на небезпеку бути втягненими в комерційну секс-індустрію або в інші форми примусової праці.

Серед інших поширених форм дискримінації, з якими жінки стикаються вже на робочому місці, є відмова у наданні відпусток у зв’язку з вагітністю і пологами, чи для догляду за дітьми, виплата гарантованих державою коштів, обмеження можливостей професійного зростання, сексуальні домагання. Водночас роботи, які виконують жінки, все більше зосереджуються на найневигіднішій ділянці ринку праці. Більшість низькооплачуваних робітників – це жінки. До того ж жінкам похилого віку після втрати роботи дуже важко знову повернутися на ринок праці.

2. Ознаки класифікації видів зайнятості та ознаки форм зайнятості

а) види зайнятості з точки зору суб’єкта;

Використання трудових ресурсів характеризується показником зайнятості.

Зайнятість населення являє собою діяльність частини населення щодо створення суспільного продукту (національного доходу). Саме в цьому полягає її економічна сутність. Зайнятість населення — найбільш узагальнена характеристика економіки. Вона відбиває досягнутий рівень економічного розвитку, внесок живої праці в досягнення виробництва. Зайнятість об'єднує виробництво і споживання, а її структура визначає характер їхніх взаємозв'язків.

Соціальна сутність зайнятості відображає потребу людини в самовираженні, а також у задоволенні матеріальних і духовних потреб через дохід, який особа отримує за свою працю.

Згідно із законом України “Про зайнятість населення” до зайнятого населення належать громадяни нашої країни, які проживають на її території на законних підставах, а саме:

• працюючі за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, установах, організаціях незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за кордоном;

• громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, які беруть участь у виробництві;

• вибрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління чи в суспільних об'єднаннях;

• громадяни, які служать у збройних силах, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, органах національної безпеки та внутрішніх справ;

• особи, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; які навчаються у денних загальноосвітніх школах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах;

• зайняті вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та громадянами похилого віку;

• працюючі громадяни інших держав, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

б) ознаки класифікації видів зайнятості;

Види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових ресурсів за сферами використання праці, професіями, спеціальностями тощо. Під час їх визначення враховують:

• характер діяльності;

• соціальна належність;

• галузева належність;

• територіальна належність;

• рівень урбанізації;

• професійно-кваліфікаційний рівень;

• статева належність;

• віковий рівень;

• вид власності.

Окрім цих видів зайнятості, існують ще так звані нетрадиційні, до яких належать: сезонна, поденна та тимчасова зайнятість, зайнятість неповний робочий день.

Сьогодні в Україні ці види зайнятості охоплюють велику частку населення.

Зайнятість неповний робочий час — це робота неповну робочу зміну у зв'язку з неможливістю забезпечити працівника роботою на повну норму робочого часу, або за бажанням працівника відповідно до його соціальних потреб, а також у зв'язку з модернізацією або реконструкцією виробництва.

Тимчасова зайнятість — це робота за тимчасовими контрактами. До категорії тимчасових належать працівники, які наймаються за контрактами на певний строк.

Сезонна зайнятість — це зайнятість, яка пов'язана з сезонною специфікою виробництва. Робота надається на певний період на умовах повного робочого часу й оформляється відповідним контрактом.

В умовах перехідної економіки в Україні досить поширена не регламентована форма зайнятості, яка функціонує і як первинна, і як вторинна зайнятість громадян.

Нерегламентована зайнятість — це діяльність працездатного населення працездатного віку, яка виключена зі сфери соціально-трудових норм та відносин і не враховується державною статистикою.

Розширення нерегламентованої зайнятості супроводжується подальшим знецінюванням робочої сили, зниженням мотивації до праці, насамперед у державному секторі, зростанням інфляції та цін. Доходи від такої діяльності не оподатковуються, тому держава зазнає певних збитків. Водночас через вищі заробітки та зовнішню привабливість нерегламентованої діяльності у людей формується ставлення до неї як до престижної.

В Україні спостерігається скорочення працюючих та зростання обсягів прихованого і відкритого безробіття. Висока мобільність кадрів спостерігається переважно у виробничих галузях.

в) ознаки форм зайнятості.

Розрізняють такі форми зайнятості: повну, неповну, часткову, первинну та вторинну зайнятість.

Повна зайнятість — це діяльність протягом повного робочого дня (тижня, сезону, року), яка забезпечує дохід у нормальних для даного регіону розмірах.

Неповна зайнятість характеризує зайнятість конкретної особи або протягом неповного робочого часу або з неповною оплатою чи недостатньою ефективністю. Неповна зайнятість може бути явною або прихованою.

Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами, зокрема необхідністю здобути освіту, професію, підвищити кваліфікацію тощо. Неповну зайнятість можна виміряти безпосередньо, використовуючи дані про заробіток, відпрацьований час, або ж за допомогою спеціальних відбіркових обстежень.

Прихована неповна зайнятість відбиває порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими факторами. Вона пов'язана, зокрема, зі зменшенням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства і виявляється в низьких доходах населення, неповному використанні професійної компетенції або в низькій продуктивності праці.

В Україні прихована неповна зайнятість поки що не регламентована законом. Водночас прихована неповна зайнятість у нашій країні набула загрозливих розмірів.

Часткова зайнятість — це добровільна неповна зайнятість.

Первинна зайнятість характеризує зайнятість за основним місцем роботи.

Якщо крім основної роботи чи навчання ще є додаткова зайнятість, вона називається вторинною зайнятістю.

3. Соціал-демократична модель ринку праці

Еталоном соціал-демократичної моделі є ринок праці Швеції, де власне і було сформовано на рубежі 40-50-х років Р.Мейднером і Г.Рейном цю концепцію, що спирається на проведення державою активної політики ринку праці. На підготовку і перепідготовку кадрів, на створення нових робочих місць Швеція витрачає більше коштів, ніж будь-яка країна ОЕСР, економлячи на соціальному відшкодуванні збитків своїх громадян внаслідок безробіття.

Основні елементи шведської моделі ринку праці:

• непрямі податки на товари та послуги, які перешкоджають швидкому зростанню попиту та інфляції, стимулюють банкрутство нерентабельних підприємств; зростання прибутків стримується з метою уникнення інфляційної конкуренції між високоприбутковими підприємствами;

• рівність оплати рівної праці поза залежністю від фінансового стану підприємства; це примушує менш прибуткові підприємства скорочувати чисельність працівників чи взагалі припиняти свою діяльність, а більш прибуткові — платити нижче можливого для них рівня;

• сполучення низької інфляції та повної зайнятості в довгостроковій перспективі, зокрема за рахунок субсидій підприємствам на утримання неконкурентоздатних працівників чи надання їм робочого місця в державному секторі;

• селективна державна підтримка зайнятості в неефективних сферах економіки, які забезпечують соціально необхідні послуги. Шведська модель ефективно працювала протягом 25 років — до середини 70-х, коли різко зросла інфляція, збільшився національний борг. Трикратна девальвація національної валюти (в 1981р. — на 10%, в 1982 і 1985 — на 16), зростання ефективності роботи експортно-орієнтованих галузей (машинобудування і автомобільної промисловості) пожвавили шведську економіку, і знов спостерігався низький рівень безробіття, помірна інфляція, стабілізація державного бюджету. Проте новий спад, який стався 1991р., говорить про необхідність принципового коригування шведської моделі.

Отже, шляхи виходу з кризи сучасні соціал-демократи вбачають у відході від принципів економічного форсування, натомість джерела добробуту громадян держави вони бачать насамперед у її здатності створювати "другий вимір" – культурно-етичні основи для здійснення соціальних реформ. Отже, "новий соціалізм" відрізнятиметься від старого соціалізму тим, що в його ціннісній системі цінність великих організацій (держава, партія) і цінність колективної солідарності поступляться перед роллю цінностей індивідуальної свободи й індивідуальної відповідальності, при чому свобода й відповідальність мають бути нерозривно пов’язані між собою.

І, нарешті, Швецію, Данію, Норвегію та Нідерланди К. Еспін-Андерсен зараховує до соціально-демократичної (скандинавської) моделі держави загального добробуту. Така модель передбачає розширення соціальних прав і прагне до ліквідації соціальної нерівності. Вона ґрунтується на забезпеченні добробуту для всіх представників суспільства. Тобто людина має повне право на одержання соціальних благ незалежно від рівня її доходів – тільки тому, що вона є громадянином цієї країни.

Державний сектор охоплює витрати на соціальне забезпечення, освіту, охорону здоров’я, науку, культуру, управління різними муніципальними органами. Крім того, сюди належать витрати на оборону й охорону суспільного порядку. Приблизно кожен третій швед зайнятий у суспільному секторі. 65 % валового національного продукту витрачають як суспільні виплати, допомоги, пенсії, а також на фінансування системи освіти, охорони здоров’я та побутових послуг.

Важливим засобом для забезпечення соціальної рівності й загального добробуту є здійснення відповідної податкової політики. Відповідно до принципу прогресивного обкладання податками, з доходів може бути відраховано від 10 до 70 %. У результаті такої політики в державному та комунальному бюджетах акумулюються засоби для фінансування майже всієї соціальної інфраструктури.

Досягнення повної зайнятості передбачає боротьбу з безробіттям, але, на відміну від інших країн, зроблено акцент не на виплату допомоги з безробіття, а на організацію суспільних робіт. Лише 10 % витрат на регулювання ринку праці виділено на компенсацію в разі безробіття, а 90 % – на різноманітні заходи зі стимулювання зайнятості. Регулювання ринку праці здійснюється шляхом організації й перекваліфікації робочої сили, фінансування переміщення підприємств, збільшення попиту за допомогою промислових замовлень. Різними формами навчання й перекваліфікації постійно охоплено до 35 % дорослого населення країни. На здійснення активної політики на ринку праці з державного бюджету виділяють 7 % коштів – стільки ж, скільки виділяють на потреби оборони.

На жаль, сьогодні ця модель втрачає свою ефективність. Державний бюджет надміру перевантажений видатками на соціальну сферу, це відбувається на тлі формування споживацького ставлення громадян до держави, що засвідчує необхідність суттєво модернізувати соціал-демократичну модель.

Список використаної літератури

1. Закон України "Про забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків і жінок" //Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 52.

2. Бараник З. Статистика ринку праці : Навчальний посібник/ Зоя Бараник,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. -К.: КНЕУ, 2005. -167 с.

3. Васильченко, Віталій Сергійович Державне регулювання зайнятості : Навчальний посібник/ Віталій Васильченко,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. -К.: КНЕУ, 2005. -252 с.

4. Гендерний паритет в умовах розбудови сучасного українського суспільства.-К.: Український ін-т соціальних досліджень,202.-С.50.

5. Качан Є. Управління трудовими ресурсами : Навчальний посібник/ Євген Качан, Дмитро Шушпанов,. -К.: Вид. дім "Юридична книга", 2003. -256 с.

6. Лисенко Л. Ринок праці. Техніка пошуку роботи : Навчальний посібник/ Любов Лисенко, Борис Максимов,; Під ред. В. К. Маригодова; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -311 с.

7. Лібанова Е. Ринок праці : Навчальний посібник/ Елла Лібанова,; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2003. -223 с.

8. Петрова І. Сегментація ринку праці: теорія і практика регулювання : Монографія/ Ірина Петрова,; Ін-т економіки, упр. та госп. права. -К., 1997. -299 с.

9. Петюх В. Ринок праці : Навчальний посібник/ Василь Миколайович Петюх,; Василь Петюх; М-во освіти України; Київський нац. економічний ун-т. -К., 1999. -287 с.

10. Шупик І.І. Співвідношення зарплат — прояв дискримінації жінок на ринку В Києві праці// Гендер і українське суспільство. Матеріали ІУ Коллонтаївських читань 12-13 квітня 2006р.-Полтава .: Техсервіс, 2006.- С.67-69.