Одним із головних завдань кримінального законодавства, визначених ст. 1 КК України, є правове забезпечення охорони довкілля, у тому числі й тваринного світу як його невід´ємної складової. Проте кримінально-правова охорона тваринного світу стане реальним інструментом впливу на поведінку потенціальних порушників фауністичного законодавства з метою утримання їх від вчинення злочинних дій лише за умов додержання науково обґрунтованих принципів криміналізації суспільно небезпечних діянь.

У правовій літературі різним аспектам криміналізації приділялась увага таких відомих науковців, як Р. Галіакбаров, Г. Злобін, С. Келіна, А. Коробєєв, В. Кудрявцев, П. Фріс, А. Яковлев та ін.

Проблеми криміналізації екологічно небезпечних посягань висвітлювались на рівні докторських дисертацій українськими вченими С. Гавришем та В. Матвійчуком. Праці цих авторів є фундаментальними для кримінально-правової науки, однак вони не містять комплексного наукового аналізу проблем криміналізації браконьєрських посягань. Отже, у зв´язку з актуалізацією питань ефективної протидії браконьєрству в Україні зазначені проблеми потребують додаткових досліджень.

Розглядаючи криміналізацію як один з інститутів кримінально-правової політики, П. Фріс визначає її як «процес виявлення суспільно небезпечних видів людської поведінки, визнання на державному рівні необхідності, можливості й доцільності кримінально-правової боротьби з ними й, у випадку позитивної відповіді на ці питання, закріплення їх у законі як злочинів» [1, 20-21].

Близькими за змістом є визначення криміналізації, сформульовані іншими авторами. Поряд із терміном «передумова» науковцями вживаються й інші терміни, а саме: «принципи», «критерії», «умови», «підстави», «чинники», «приводи», «зумовлюючі фактори», «соціальні фактори». На нашу думку, зазначені терміни у цьому контексті є синонімами, що означають одне й те саме: головні обставини, на яких ґрунтується визначення суспільно небезпечної поведінки злочинною, отож розмежування цих термінів має умовний характер. Висловлену позицію підтверджує те, що зміст даних категорій значною мірою збігається.

Розглядаючи передумови (підстави) криміналізації, слід навести визначення, сформульоване В. Кудрявцевим: «підставами криміналізації виступають процеси, що відбуваються в матеріальному й духовному житті суспільства, розвиток яких породжує об´єктивну необхідність кримінально-правової охорони тих чи інших цінностей» [2, 204].

Отже, визначення соціальних передумов криміналізації браконьєрства передбачає отримання відповіді на запитання: що саме є основою закріплення таких посягань у законі про кримінальну відповідальність як злочинів.

Хоча у науковій літературі існує багато варіантів систем передумов криміналізації, на нашу думку, найбільш повною та детально обґрунтованою є система, запропонована колективом авторів (В. Кудрявцевим, П. Дагеллем, Г. Злобіним та ін.) у праці «Основания уголовно-правового запрета. Криминализация и декриминализация», яка має такий вигляд:

•        принципи, які виражають суспільну необхідність і політичну доцільність встановлення кримінальної відповідальності, їх можна ще назвати соціальними й соціально-психологічними, тобто принципами, що забезпечують соціальну адекватність криміналізації, її припустимість з погляду основних характеристик соціальних систем і процесів суспільного розвитку, відповідності кримінально-правової норми рівню, характеру суспільної свідомості та стану громадської думки;

•        принципи, що визначають вимоги внутрішньої логічної несуперечливості системи норм кримінального права, несуперечливості між нормами кримінального й кримінально-процесуального, а також інших галузей права — конституційного, фінансового, адміністративного, цивільного та ін. [2,210].

Ми розглянемо першу групу передумов криміналізації, що включає суспільну небезпечність, відносну поширеність діяння, помірність позитивних і негативних наслідків криміналізації, кримінально-політичну адекватність криміналізації.

Передумова криміналізації, що полягає у наявності у діяння достатньо високого рівня суспільної небезпечності, є найголовнішою з критеріїв криміналізації та вирішальною для зарахування тих або інших діянь до злочинних. Суспільна небезпечність браконьєрства, яке, на думку автора, можна визначити як умисну протиправну діяльність, що є сукупністю передбачених адміністративним та кримінальним законодавством посягань на об´єкти тваринного світу та полягає у порушенні правил полювання та рибальства [3, 357], відображає його сутність і є об´єктивною властивістю браконьєрства, реальним порушенням відносин у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, яке заважає його існуванню та розвитку. Виразником об´єктивності суспільної небезпечності браконьєрських посягань є об´єктивний характер шкоди, що ним заподіюється (екологічна, матеріальна, моральна).

На думку М. Коржанського, значною мірою суспільна небезпечність визначається важливістю, цінністю суспільних відносин, які є об´єктом посягання [4, 180]. У науковій літературі розглядають екологічну, економічну та науково-культурну складові соціальної цінності дикої фауни [5, 266].

Тваринний світ за своїми біологічними та екологічними ознаками є складовою навколишнього природного середовища, зокрема біологічного різноманіття. З ним пов´язане функціонування екологічних систем, оскільки тваринний світ є невід´ємним компонентом у процесі кругообігу речовин і енергії в природі, який активно впливає на функціонування природних угруповань, структуру і природну родючість ґрунтів, формування рослинного покрову, біологічні властивості води і якість навколишнього природного середовища в цілому [6, 580].

Економічний аспект соціальної цінності виявляється у змозі останньої задовольняти матеріальні потреби суспільства. Дикі тварини — це джерело одержання харчових продуктів, лікарської сировини та інших цінностей. Вони є також носіями генетичного фонду, який використовується для покращання порід свійських тварин.

Науково-культурний аспект обумовлений певними властивостями диких тварин, що здатні задовольняти наукові, освітні, виховні, культурні, естетичні та інші духовні потреби суспільства [7, 2-3].

Крім того, втрата будь-якого об´єкта тваринного світу призводить до непоправних втрат генофонду, послаблює захисні функції біосфери. Зникнення біологічних видів дикої природи, яке часто відбувається внаслідок масштабного браконьєрства, не проходить безслідно, в екосистемі порушуються трофічні зв´язки, енергообмін.

Суспільна небезпечність браконьєрства визначається також способом його вчинення та інтенсивністю посягання. Так, вчинення браконьєрских дій способом масового знищення звірів, птахів, риби чи інших видів тваринного світу (ч. 2 статті 248-249 КК України), тобто із застосуванням таких прийомів полювання та рибальства, які мають загальнонебезпечний або винищувальний характер і здатні викликати загибель великої кількості представників дикої фауни та водних біоресурсів, або з використанням транспортних засобів (ч. 2 ст. 248 КК України), характеризується підвищеним рівнем небезпечності діяння та є кваліфікуючою ознакою злочину.

Браконьєрство також можна розглядати як різновид «злочинного промислу», особливістю якого є прагнення до збагачення за допомогою протиправного добування об´єктів тваринного світу, яке або взагалі заборонено, або потребує спеціального дозволу (ліцензії). На думку А. Зелінського, злочинні промисли мають специфічні ознаки: 1) здійснюються систематично, є вагомим джерелом доходу винних осіб; 2) суспільна думка розглядає їх досить терпимо; 3) можуть бути легальними, якщо здійснюються державою або за державною ліцензією; 4) більшість набула в останні роки транснаціонального характеру [8, 171].

Сучасне браконьєрство повною мірою відповідає наведеним ознакам. Сьогодні ця протиправна діяльність в окремих регіонах є цілком сформованим та добре організованим бізнесом. Хоча значна кількість браконьєрських посягань вчиняється з мотивів отримати задоволення від полювання чи рибальства, а також з метою прогодувати сім´ю, браконьєрство в Україні характеризується прогресуючим процесом криміналізації, що особливо яскраво виявляється у сфері добування водних біоресурсів. Незважаючи на реальну загрозу зникнення окремих представників дикої фауни, у суспільстві продовжує панувати традиційне уявлення про безмежність природних багатств і, відповідно, поблажливе ставлення до браконьєрів. Подібна ситуація спостерігається і в діяльності правоохоронних органів. Як наслідок — низька ефективність протидії браконьєрству, формування відчуття вседозволеності та безкарності у широкого кола осіб, що займаються таким промислом, зростання латентної частки браконьєрства.

Криміналізація екологічних посягань, зокрема браконьєрських, значною мірою залежить і від такого об´єктивного чинника, як дія екологічних закономірностей у навколишньому світі. Природне середовище є єдиною системою, всі елементи якої взаємопов´язані. Саме тому шкода, яка завдається браконьєрством тваринному світу в одній країні, впливає й на фауну інших країн. Транснаціональний характер браконьєрства та його наслідків виявляється також у незаконному та масштабному рибному промислі, який часто ведуть іноземні судна на континентальному шельфі та у виключній (морській) економічній зоні України. Заподіяння шкоди морським водам, анадромним (прохідним) видам риб, морським ссавцям в одному місці обов´язково призводить до негативних наслідків для біологічного різноманіття, стану водних біоресурсів в інших регіонах. Отже, кримінально-правовий захист тваринного світу потребує узгодженості в рамках міжнародної співпраці.

Одним із критеріїв, що дає змогу оцінити ступінь суспільної небезпечності браконьєрства, є характеристика суб´єкта такого посягання. Певні ознаки суб´єкта браконьєрства можуть впливати на оцінку ступеня небезпечності злочинів одного і того самого виду. Такими ознаками є вік, посадове становище, стійкість злочинної установки тощо. Зокрема, кваліфікуючими обставинами злочинного браконьєрства є вчинення таких дій особою, раніше судимою за злочини цієї категорії (статті 248-249 КК України), або службовою особою з використанням службового становища (ч. 2. ст. 248 КК України).

Мають місце випадки, коли у злочинні угоди з браконьєрами вступають службові особи природоохоронних органів або ж ці особи самостійно вчиняють браконьєрські дії. Наявність у цих осіб певних повноважень, зокрема адміністративних, полегшує посягання на тваринний світ, що вчиняються особою, яка, навпаки, повинна запобігати таким посяганням. Отже, цілком обґрунтованою є криміналізація браконьєрських посягань з боку осіб, наділених ознаками спеціального суб´єкта — службової особи.

Вчинення злочину особою, раніше судимою за браконьєрство, є одним із критеріїв, що дає змогу оцінити ступінь суспільної небезпечності таких посягань, адже спеціальний рецидив характеризує особу злочинця, свідчить про його стійкі антисоціальні та антиекологічні установки, отже, більшу суспільну небезпечність.

Сутність відносної поширеності діяння як другої передумови криміналізації полягає у тому, що діяння, яке криміналізується, має виявляти деякі загальносоціальні закономірності, але не має бути надзвичайно поширеним. У науковій літературі виділяють верхню та нижню межі криміналізації. Значення нижньої межі криміналізації полягає у тому, що такі діяння мають бути відносно поширеними [2, 218].

Поширеність браконьєрства є очевидною, тому можна стверджувати, що така форма антисуспільної поведінки не є випадковою чи одноразовою. Складнішою є оцінка відповідності браконьєрства верхній межі криміналізації. Кримінологічні дослідження стану та динаміки браконьєрства в Україні [9] свідчать, що протягом останніх років кількість зареєстрованих фактів кримінально караного браконьєрства становить 500-600 випадків щороку. Водночас кількість аналогічних адміністративних деліктів перевищує зазначені показники більш ніж у 100 разів. Зважаючи на високу латентність зазначених посягань, можна дійти висновку, що браконьєрство належить до категорії найбільш поширених правопорушень.

Кримінологічна наука стверджує, що марно криміналізувати те, що стало масовою повсякденністю [10, 16]. За висловлюванням П. Фріса, криміналізація із «запитом» порушує одразу три принципи кримінально-правової політики: принцип відповідності кримінально-правової політики соціально-правовій психології — оскільки такий закон не сприймається як відповідний і доцільний; принцип економії кримінальної репресії — оскільки до відповідальності притягується невиправдано велика кількість громадян; принцип невідворотності відповідальності — оскільки найчастіше такий закон на практиці не застосовується [1, 20-21].

Оскільки браконьєрство в Україні стало повсякденним явищем для значної частини населення, визначення всіх виявів такої поведінки як злочинної призвело б, по-перше, до дискредитації кримінального законодавства, оскільки органи кримінальної юстиції не мали б реальної можливості забезпечити його виконання, по-друге — до розмивання меж між злочинною і незлочинною поведінкою, оскільки фактично значна частина членів суспільства була б визнана злочинцями.

Одним з виявів економії кримінальної репресії є широко поширена міжгалузева конкуренція норм (особливо екологічного характеру) кримінального і адміністративного права. Тривалий час вчинення адміністративного правопорушення було юридичним фактом, що визначало можливість притягнення у подальшому порушника до кримінальної відповідальності. Так, диспозиція ч. 1 ст. 161 КК України 1960 р. «Незаконне полювання» містила норму з адміністративною преюдицією: «Полювання в заборонений час або в недозволених місцях, або забороненими знаряддями і способами, якщо за такі ж дії протягом року було застосовано адміністративне стягнення». Подібна конструкція складу незаконного полювання створювала колізію адміністративного і кримінального законів, унеможливлювала чітке їх розмежування, отже, відмежування делікту від злочину.

Аналіз судової практики засвідчує значно меншу — порівняно з кваліфікованим видом незаконного полювання — кількість вироків за ч. 1 ст. 161 КК України 1960 р. Це означає, що правозастосовні органи не вбачали суспільної небезпеки в більшій частині випадків вчинення некваліфікованого виду незаконного полювання та обмежувались лише притягненням до адміністративної відповідальності.

У чинному КК України подібних норм немає, адже повторне адміністративне правопорушення залишається тільки правопорушенням, і вони не можуть у сумі скласти один злочин. Кожне з них окремо не має необхідного рівня суспільної небезпечності, не утворює її і об´єднання зазначених порушень.

Формулювання складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 249 КК України «Незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом», як матеріального також мало наслідком декриміналізацію діяння, раніше передбаченого ч. 1 ст. 162 КК України 1960 р.

Зважаючи на величезну латентність браконьєрських посягань, отже, очевидне  недотримання  принципу невідворотності відповідальності за такі злочини, не можна ігнорувати той факт, що недостатнє застосування статей 248, 249 КК України на фоні широкої поширеності діянь, які забороняються ними, підриває авторитет кримінального закону та органів кримінальної юстиції у зв´язку із закріпленням у суспільній свідомості впевненості у безсиллі й недієвості кримінального закону.

Зміст такої передумови криміналізації як помірність позитивних і негативних наслідків криміналізації полягає у домінуванні позитивних соціальних результатів застосування норм кримінального права над негативними соціальними наслідками, які неминуче настають від криміналізації тих чи інших діянь [2, 220-224].

Хоча на побутовому рівні має місце уявлення, що заходи кримінальної репресії є універсальним інструментом розв´язання майже всіх соціальних проблем, кримінологічна наука переконливо довела небезпечність надмірності у процесі криміналізації, тобто перевантаженості кримінального закону заборонами, потреба в яких вже зникла або ніколи не існувала. Водночас кримінально-правовий захист тваринного світу від найбільш небезпечних браконьєрських посягань є цілком обґрунтованим та соціально зумовленим, оскільки злочинами визнається лише частина таких посягань, що характеризується значним рівнем суспільної небезпечності.

Кримінально-політична адекватність криміналізації означає її відповідність основним напрямам соціальної та кримінальної політики держави, рівню й характеру правосвідомості та стану громадської думки.

Інститут криміналізації суспільно небезпечних діянь є складовою кримінальної політики держави, яка у науковій літературі визначається як напрям політики, «у рамках якого формулюються вихідні вимоги боротьби зі злочинністю за допомогою розробки та реалізації широкого кола попереджувальних заходів, створення і застосування правових норм матеріального, процесуального і виконавчого кримінального права, що встановлюють криміналізацію і пеналізацію, а коли потрібно — декриміналізацію і депеналізацію діянь…» [11, 49].

Розглядаючи кримінально-політичну адекватність криміналізації браконьєрства, необхідно враховувати, що правові норми, які встановлюють відповідальність за браконьєрські посягання, зважаючи на їх бланкетність, є частиною екологічної політики Україні, що визначає ставлення держави і суспільства до навколишнього природного середовища. Принципові засади екологічної політики в Україні визначені Постановою Верховної Ради України «Про основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» (1998 р.). Ними передбачені пріоритети екологічної політики, її головні етапи і механізми реалізації. До них, зокрема, належить збереження біологічного різноманіття та заповідна справа.

Досягнення мети екологічної політики, отже, відповідної функції держави, забезпечується здійсненням комплексу заходів — економічних, соціальних, науково-технічних, санітарно-гігієнічних, освітніх тощо. Особливе місце серед них належить праву, яке має надавати і екологічній політиці, і екологічній діяльності формальної визначеності й загальнообов´язковості, гарантувати ефективну реалізацію екологічної функції держави, яка можлива лише в умовах підтримки такої діяльності з боку населення. Можна констатувати, що основна частина населення позитивно ставиться до криміналізації найбільш небезпечних браконьєрських посягань, що пояснюється поступовою трансформацією системи цінностей, зміною розуміння сутності екологічних проблем та відповідальної участі кожної людини в їх вирішенні.

Отже, можна сформулювати такі висновки: рівень суспільної небезпечності браконьєрства відповідає вимогам криміналізації таких посягань; соціально корисні наслідки криміналізації браконьєрства значно переважають негативні, тож їх криміналізація відповідає принципу помірності позитивних і негативних наслідків; кримінально каране браконьєрство (у розумінні чинного кримінального законодавства) перебуває у необхідних для криміналізації межах — воно має тенденцію до поширення, його вияви не є поодиноким і випадковими, водночас найбільш небезпечні посягання не є загальнопоширеними.

Дослідження практики застосування норм, що встановлюють кримінальну відповідальність за браконьєрство, дає змогу зробити припущення, що процес удосконалення цих норм, подальшої декриміналізації та депеналізації не буде обмежений.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Фріс П. Л. Кримінально-правова політика Української Держави : теоретичні, історичні та пра-вові проблеми : моногр. — К., 2005. — 332 с.
2. Основания уголовно-правового запрета. Криминализация и декриминализация / под ред. В. Н. Кудрявцева и А. М. Яковлева. — М., 1982. — 304 с.
3. Турлова KD. А. Браконьєрство як загроза тваринному світу України // Науковий вісник Ужго-родського національного університету. — 2008. — № 11. — С. 356—358.
4. Коржанский Н. И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны. — М., 1980. — 248 с.
5. Петров В. В. Правовая охрана природы в СССР : учеб. — М., 1984. —384 с.
6. Екологічне право України : акад. курс : підруч. / за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. — К., 2005. -848 с.
7. Тихий П. В. Еколого-правове регулювання спеціального використання дикої фауни : автореф. дис…. канд. юрид. наук. — X., 2000. — 20 с.
8. Зелінський А. Ф. Кримінологія : навч. посіб. — X., 2000. — 240 с.
9. Поліщук Г. С. Кримінологічна характеристика браконьєрства // Вісник Національного універ-ситету внутрішніх справ. — 2004. — № 27. — С. 43—48.
10. Лунеев В. В. Преступность XX века. Мировые, региональные и российские тенденции / предисл. В. Н. Кудрявцева. — М., 1997. — 525 с.
11. Загородников Н. И., Стручков. Н. А. Направления изучения советского уголовного права// Советское государство и право. — 1981. — № 7. — С. 48—56.