Уже понад три роки в Україні триває глибока політична криза. Не принесли очікуваних позитивних наслідків дочасні парламентські вибори. Як і раніше, парламент України є епіцентром конфліктів, які нерідко набувають гротескових, брутальних форм. Під ширмою боротьби за «народне щастя» блокується робота Верховної Ради, щоб не приймалися закони потрібні цьому ж таки народові.

Йде запекла боротьба за владу між опозицією і коаліцією, через внутрішні проблеми, інспіровані певними політиками, не може ефективно працювати коаліція.

Порушення Конституції і Законів України стало нормою для всіх гілок влади як в центрі, так і на місцях.

За роки незалежності в Україні уже чотири рази змінювалось Конституційне поле, перерозподілялися повноваження між Президентом, Верховною Радою та Урядом України, що створює часто-густо двовладдя, а той цілковите безвладдя.

Влада втрачає авторитет, до небезпечної межі впав її вплив на соціально-економічні і політичні процеси в суспільстві.

В цій надзвичайно складній ситуації Президент України знову, уже вп’яте, прагне перерозподілити повноваження між гілками влади шляхом прийняття нової редакції Конституції України. Як свідчать факти, ці наміри можуть бути реалізовані знову ж таки шляхом порушення Конституції, різного роду маніпуляцій, що неминуче призведе до загострення боротьби за владу і зниження керованості суспільно-політичними процесами [4].

Боротьба може вийди за стіни парламенту.

В цих умовах Україна не здатна ухвалити важливі стратегічні рішення, які мають визначити її розвиток у тривалій перспективі. Мова йде про виокремлення політичних та соціально-економічних пріоритетів всередині країни, а також її позиціонування на міжнародній арені. Жодного із нас не залишають байдужими питання щодо політичної та енергетичної безпеки держави, вступу до НАТО та Світової Організації Торгівлі, співпраця з Європейським Союзом та забезпечення стандартів життєвого рівня ЄС в Україні, укладання домовленостей про тривалу співпрацю з Росією та перспективи будівництва міжнародних транспортних коридорів газо- й нафтопроводів, які повинні тісніше пов’язати Україну зі світовим співтовариством [4].

Відповіді на ці та багато інших, не менш вагомих, питань мають згуртувати українське суспільство. А таке можливо, насамперед, через досягнення стабільного діалогу влади й суспільства. І визнання очевидної істини: не влада обирає народ, а народ – владу.

Чи встановлений сьогодні такий діалог? Чи вибудовується система стабільних і відповідальних стосунків? На жаль, нині неприхована й затята боротьба за владу часто підміняє реальну роботу, а кулуарні домовленості – розвиток демократичного суспільства. Розбрат охопив різні гілки влади, які не прагнуть злагодженої роботи задля добробуту наших співгромадян, а відстоюють лише особисті та кланові вигоди. Власний імідж та амбіції вони ставлять набагато вище, ніж інтереси держави та її народу.

Представники влади змінюють одне одного на посадах з такою швидкістю, що просто не мають часу, аби накопичити професійний та управлінський досвід. І зрештою перестають на це зважати, дбаючи лише про те, як втриматися в керівних кріслах. В результаті країна втрачає свій виробничий та науково-технічний потенціал, кращі наукові сили залишають Україну. Люди вимушені шукати кращого життя за кордоном. Шлях в політичне, економічне, духовне майбутнє залишається не визначеним[4].

З такими перспективами України та з такою безвідповідальністю влади не можна погоджуватися.

Тому ми, люди, які забезпечили реальність визнання державної незалежності України, які мають великий досвід роботи на найвищих державних та урядових посадах, які вибудовували її виробничий та науковий потенціал, заявляємо про створення Ради старійшин [4].

Наша мета – забезпечити розвиток демократичного суспільства, зберегти позитивні традиції та досвід державотворення, які напрацьовувалися українською історією і, зокрема, в час незалежності, а також спрямувати зусилля на досягнення політичної злагоди та порозуміння в державі.

Прагнучи об’єктивності та не погоджуючись з монополією влади на інформацію та свободу слова, ми залишаємо за собою право оприлюднювати власні позиції щодо найважливіших питань, які збурюють суспільство, а також право оцінки владних рішень чи бездіяльності посадових осіб.

Ми будемо доносити до суспільства факти беззаконня, що чинять посадові особи, показувати до чого це призводить, розкривати шляхи подолання правового нігілізму.

Ми сподіваємося, що наш голос буде почутим, а наші погляди – підтриманими.

Як політики ми також боролися за владу, перемагали і програвали. Але не діяли в неконституційний, незаконний спосіб, поважали волю українського народу.

Ми добре розуміємо складності будівництва нової держави, можливі негативні наслідки, зумовлені дією об’єктивних чинників. Однак, не можемо погодитись з суб’єктивними, непрофесійними діями політичних лідерів, з їхніми амбіціями, вседозволеністю заради посадових крісел. А тому, маємо право звернутися до лідерів влади, опозиції, керівників місцевих органів влади припинити експерименти над Основним законом України, над власним народом та спрямувати зусилля на реалізацію політичної реформи [4].

Влада сильна тоді, коли вона легітимна, коли її поважає і підтримує народ. Терпіння людей не вічне. Слід завжди пам’ятати про це «демократам і недемократам» [1, с. 62].

Ми завжди готові до публічного діалогу, до відкритих дискусій з тими, хто підтримує плюралізм думок і має високу відповідальність перед народом.

Необхідність аналітичного дослідження характеру політичних конфліктів у сучасних умовах, їх причин, наслідків, засобів і механізмів розв'язання актуалізується тією ситуацією, що склалася в Україні після виборів 2004 року, пов'язаних з радикалізацією політичних сил і окремих груп населення. На жаль, дана тенденція збереглася і після парламентських виборів 2006 року, а діяльність сформованих за їх підсумками органів влади характеризується зростанням нетерпимості на світоглядному та ідеологічному ґрунті, утвердженням риторики конфронтації і протистояння у взаємодії владних інституцій між собою, у діяльності представницьких органів влади (передовсім парламенту і місцевих рад), у мас-медійному просторі й у побутовому спілкуванні громадян. Свідченням останнього є, зокрема, тональність інтерактивних комунікативних форм на популярних суспільно-політичних сайтах [4].

Перманентні загострення політичних конфліктів сприймаються більшістю населення як ознака соціальної нестабільності, кризи влади, виявом надмірних амбіцій окремих політиків та переважання особистих і групових інтересів у їхніх діях над загальнонаціональними. Є підстави вважати, що такими є уявлення поміркованої більшості. Про це, зокрема, свідчить стрімке повернення рівнів довіри населення до основних політичних сил та владних інститутів до значень, зафіксованих в умовах кризи легітимності режиму Л.Кучми [4].

Якщо співставити дві політичні ситуації, – до виборів 2004 р. і нині, – то за більшістю критеріїв її оцінки громадянами є принципово відмінними. Якщо в попередній період українців, головним чином, не влаштовувала ситуація закритості влади, неможливості впливати на неї, вільно обирати і контролювати її, то нині рівень демократичності й відкритості влади визнається достатнім. Натомість рівень компетентності й відповідальності цієї влади й надалі оцінюється дуже низько. Є підстави вважати, що таке уявлення про владу значною мірою сформоване якраз на тлі підвищеної конфліктності, що стала атрибутом нових норм політичної конкуренції. Таке припущення підтверджується значною відмінністю в оцінках більшістю населення дій влади у Росії, де прихід до влади В.Путіна фактично ліквідував публічну політику й відкриту конкуренцію як механізм самовідтворення політичної системи, та в Україні, де впровадження цього механізму стало головним наслідком Помаранчевої революції [4].

Водночас, в умовах радикалізації політичної боротьби непримиренна позиція окремих політиків чи політичних сил є для певної частини населення доказом їхньої принциповості, здатності відстояти ті цінності і принципи, які є для даної категорії значущими.

Відповідно, участь у конфлікті є для політичної партії найбільш дієвим засобом привернути до себе певні групи населення чи втримати їхню прихильність. До того ж, нестабільність влади, яка в будь-який момент може обернутися достроковими виборами, змушує політичні сили постійно мобілізувати свій електорат. А в разі, якщо б котрась із таких сил оголосила своєрідну "демобілізацію", то слід очікувати, що її "групу підтримки" негайно спробує заангажувати альтернативний політичний проект [1, с. 62].

Така ситуація змушує і провідні, і маргінальні політичні сили постійно провокувати (а часом інсценізувати) політичні конфлікти для того, щоб не втратити свій рейтинг серед політично активного населення. У свою чергу, даний прошарок дедалі більше ідентифікується саме за рівнем агресивності, а не за рівнем відповідальності, що є тривожним соціальним симптомом. На різних етапах свого розвитку, перебуваючи як у владі, так і в опозиції, більшість із політичних сил, представлених сьогодні в українському парламенті використовували зростання політичної напруги в своїх інтересах. На цьому ґрунті сформувалася вже своєрідна "революційна" ("контрреволюційна") технологія приходу до влади [1, с. 62].

Тож слід визнати, що політичний конфлікт є природним елементом політичної конкуренції і публічної політики як явища. Однак не менш очевидним є те, що на певному рівні ескалації і соціального поширення політична конфліктність породжує низку загроз національним інтересам і національній безпеці. Це відбувається в тому разі, коли політичний конфлікт:

1. Пов'язаний із зростанням конфліктності у взаєминах між окремими соціальними групами, етнічними, культурними, регіональними ідентичностями;

2. Призводить до зростання недовіри народу до влади;

3. Створює несприятливі умови політичної конкуренції, коли кваліфікація і відповідальність політика стають другорядними чинниками його успіху, а на перший план виходять "бійцівські" якості;

4. Супроводжується перерозподілом власності та державних економічних преференцій, чим створює нестабільність у сфері економіки, перешкоджає притоку інвестицій;

5. Послаблює позиції країни на зовнішньополітичній арені, унеможливлює проведення послідовної політики забезпечення національних інтересів[2, с. 50].

Апробованим у європейській традиції подолання конфліктної зацикленості політичного життя країни є механізм проведення круглих столів національного примирення, що відбувалися на зламі історичних епох: при переході від диктатури до демократії в Іспанії, при поваленні комуністичного режиму в Польщі [2, с. 50].

Вітчизняний досвід так само має успішні приклади подібного порозуміння, зокрема, в процесі врегулювання політичної кризи кінця 2004 року. Менш успішним, на думку спостерігачів і самих учасників політичного процесу, є досвід проведення круглого столу та підписання Універсалу національної єдності, оскільки ця акція не призвела до переведення політичної боротьби у річище дотримання чітких правил і спільно визначених пріоритетів державного розвитку [4].

При цьому не слід недооцінювати позитивні наслідки цієї події, яку варто розглядати лише в якості першого кроку до запровадження в Україні європейської публічної моделі та адаптації до її вимог усіх акторів політики. Необхідним уроком з досвіду виконання досягнутих домовленостей може бути наступне:

1) фіксувати у підсумкових документах слід лише ті положення, які гарантовано можуть бути виконані усіма учасниками домовленостей;

2) домовленості повинні мати як декларативну частину, так і чітку ділову частину, яка б не могла отримати відмінного тлумачення [2, с. 51].

У політичному і соціальному просторі країни сьогодні поширені вогнища усіх можливих типів політичних конфліктів:

Конфлікт ідентичностей (сепаратизм східних і південних регіонів, спроби впровадження російської мови як державної, акції проти НАТО, негативний образ Донбасу, Західної України);

Конфлікт між владою і опозицією (справа Ґонґадзе, Помаранчева революція, протистояння коаліції і опозиції в парламенті 2006 р.);

Конфлікт між політичними конкурентами в межах однієї електоральної ніші (Наша Україна і БЮТ, БЮТ і Ю.Луценко, ПР і ПСПУ);

Конфлікт між бізнесовими конкурентами, що мають політичний вплив (приватизація "Криворіжсталі", криза навколо Нікопольського заводу феросплавів, протистояння Р. Ахметова і Г. Суркіса, суперечка між І. Коломойським і О. Роднянським стосовно власності на канал "1+1");

Конфлікт особистий (Ю.Тимошенко і П.Порошенко, В.Янукович і Б.Тарасюк, М.Бродський і Л.Черновецький) [4].

Комплексна дія конфлітогенних чинників у вітчизняних умовах створює певні закономірності їх появи і протікання. Політичні конфлікти в Україні, як правило, обумовлені сукупністю об'єктивних і суб'єктивних передумов.

Простежується чітка тенденція генералізації конфлікту – внаслідок внутрішньої ескалації він проектується з одного рівня на інший. Важливу роль при цьому відіграють політичні сили, запрограмовані на ескалацію конфлікту. Їх політична стратегія побудована на створенні конфлікту, його підтриманні і ескалації за будь-яких умов.

Класичним зразком "перенесення" конфліктності з одного рівня на інший є політична поведінка БЮТ впродовж останнього періоду. Значне збурення політичних пристрастей з явними ознаками конфлікту всередині політичного класу викликало голосування фракції БЮТ за проект Закону "Про Кабінет Міністрів" в редакції Партії Регіонів. У цьому вчинку опозиційної політичної сили слід вбачати свідоме загострення політичного протистояння на базовому інституційному рівні. Адже блокування відповідного законопроекту зупинило б процес силового перерозподілу повноважень між Президентом і Кабінетом Міністрів, що є сьогодні головним джерелом конфліктності вітчизняної політичної системи. Сторони цього конфлікту зупинилися б на певних позиціях, обумовлених рамками чинного законодавства, і змушені були б узгоджувати умови мирного співіснування. Голосування БЮТ за цих умов відкрило можливості для подальшого наступу Антикризової коаліції і Кабінету Міністрів на повноваження Президента. І саме такий – конфліктний – сценарій політичного процесу найбільше влаштовує дану політичну силу, прихід до влади якої можливий лише в умовах гострої політичної кризи, що передбачає поляризацію суспільства, необхідність радикальних дій, прийняття швидких політичних рішень як виборцями, так і політиками [4].

Така логіка політичної поведінки, конфліктогенної в своїй основі, дозволяє виявити послідовність у нібито суперечливих діях БЮТ. Після спільного голосування з антикризовиками за принциповий для останніх законопроект про обмеження повноважень Президента демонструється опозиційна непримиренність шляхом блокування електрощитової кімнати Верховної Ради. Таким чином джерело конфліктності переноситься з рівня політично-інституційного на соціально-популістський, при цьому одночасно коректується імідж самої БЮТ – вона постає вже не учасником змови з правлячою коаліцією, а її антагоністом, що виступає на захисті соціальних інтересів більшості населення країни [4].

Одночасно конфліктність на інших рівнях, що втратили свою актуальність, може легко зніматися. Показовим у цьому сенсі є епізод щодо демонстративного "примирення" Миколи Томенка з Яном Табачником в контексті обрання узгодженим голосуванням заступника голови Верховної Ради України. Цілком вкладається в цю тактику і нібито непослідовне ставлення до нових партнерів по опозиції: підписання угоди про коаліцію з НСНУ і продовження дискредитації даної політичної сили в публічній сфері [4].

Загалом перебіг політичної боротьби навколо створення і функціонування правлячої коаліції за підсумками виборів 2006 року засвідчує ефективність обраної БЮТ політичної стратегії.

По-перше, БЮТ не допустив утворення політичного картелю за участю "Нашої України" і Партії Регіонів. (Нагадаємо, що аналогічними діями інших "спонсорів" конфлікту створення альянсу тих самих партнерів було зірвано і в період підготовки до виборів 2002 року) [4].

По-друге, політичний процес переведено в площину конфлікту цінностей, що передбачає лише кризовий сценарій свого розв'язання. Цей сценарій цілком відповідає тактичній задачі БЮТ щодо розпуску парламенту і оголошення позачергових виборів (а також враховує усі імовірні наслідки цього кроку – висловлення правлячою коаліцією недовіри до Президента, паралічу виконавчої влади, кризи конституційного ладу).

По-третє, створено можливості для консервування численних конфліктів за інтересами, що виникли в процесі розподілу сфер впливу у місцевих органах влади, і в яких БЮТ не мав перспектив виграшу. Частково цього вдалося досягти за рахунок прийняття закону про імперативний мандат, а частково – внаслідок поширення в суспільстві й політикумі очікувань нової виборчої кампанії.

По-четверте, дозволило нейтралізувати одного з своїх головних політичних конкурентів у особі НСНУ, частково шляхом дискредитації, частково – шляхом підпорядкування своєму політичному сценарію, до того ж, на другорядних ролях.

Отже, у сучасному політичному процесі чітко простежується тенденція до загострення політичного протистояння і реалізація кризового сценарію розв'язання наявного конфлікту між владою і опозицією. Такий сценарій є небажаним з точки зору національних інтересів, оскільки він не розв'язує основних суперечностей національного розвитку, а відкладає необхідний етап стабілізації політичної системи та адаптації її акторів до демократичних норм на невизначений термін [1, с. 70].

Альтернативою цьому сценарію є комплекс заходів з реформування політичної системи і змін у громадській думці, який би призвів до стабілізації політичного і суспільного життя на основі демократичних норм і балансу інтересів основних політичних і соціальних груп. На нашу думку, є всі передумови для того, щоб сьогодні в Україні політичний конфлікт з фактора дестабілізації суспільного ладу і загрози державній безпеці перетворився на елемент демократичного механізму розв'язання наявних у суспільстві проблем. Це можливо за умови, якщо в суспільстві й політичній системі країни буде створено умови для конструктивного розв'язання будь-якого системного політичного конфлікту [3, с. 5].

А саме, щоб цей конфлікт:

1) Не призводив до соціальної деструкції (не приносив втрат у сфері національних інтересів, не завдавав шкоди іміджу країни, не руйнував моральні засади політики, не завдавав шкоди економіці, не впливав негативно на інтереси окремих соціальних верств чи груп, залежних від суб'єктів конфлікту).

2) Призводив до вдосконалення норм і практик політичного процесу;

3) Завершувався усуненням системних причин виникнення кризової ситуації в тій чи іншій сфері публічного життя [1, с. 71].

Це механізм може бути створений тільки шляхом інституціоналізації політичного конфлікту в межах демократичних правових процедур. Їх основою мають стати норми і принципи, що, по-перше, мають конституційний характер, по-друге, надаються чіткому й однозначному розумінню, і по-третє, забезпечені механізмом виконання і контролю. Нелегітимні або такі, що втратили регулятивну функцію норми мають бути офіційно скасовані.

Нова система політико-владних відносин має впроваджуватися на комплексній основі, що передбачає одночасне:

1) зняття негативних стереотипів масової свідомості (в інформаційному просторі);

2) запровадження чітких правил політичної конкуренції і гарантії їх дотримання;

3) стабілізація політико-владної моделі в максимально збалансованому і зрозумілому для населення країни вигляді;

4) повернення конкуруючих груп до рівних вихідних умов [4].

Тенденції, що ставлять під загрозу можливості політичної стабілізації:

— Тенденція до узурпації політичної та економічної влади окремими АЕГ чи їхніми картелями;

— Тенденція до загострення світоглядних протиріч і психологічної несумісності різних груп населення;

— Тенденція до використання внутрішніх політичних конфліктів зовнішніми силами [4].

Умовою того, що нова система відносин буде успішно впроваджена, є прецедент відповідальної політики і прецедент дотримання взятих на себе зобов'язань.

Оптимальним в українському контексті було б здійснення плану політичного реформування, розрахованого максимум на два роки:

1) проголошення акції національної згоди,

2) проведення судової реформи,

3) амністія капіталів і легалізація доходів,

4) прийняття нової редакції Конституції,

5) одночасне переобрання президента і парламенту [4].

Рішення про початок такого процесу має бути прийняте основними центрами влади на спеціальному форумі – круглому столі, скликаному за ініціативою Президента.

При цьому важливо, що повноправними учасниками цього нового круглого столу повинні стати не лише представники парламентських політичних партій, але й представники громадськості, соціальних груп, авторитетні вчені і громадські діячі. Таке зібрання мало б стати прообразом конституційної асамблеї, на якій новий проект Конституції був би всебічно розглянутий перед тим, як він буде внесений і у встановленому порядку розглянутий Верховною Радою.

Такий механізм дасть можливість консолідуватися конструктивним соціальним силам навколо зрозумілого плану дій і конкретної мети. Водночас, він дозволить чітко ідентифікувати спроби зірвати процес національного примирення і консолідації, а також виявить політичні сили і конкретних політиків, які нестимуть відповідальність за можливий зрив такого процесу.

Принципово важливо, що на такому круглому столі не повинні обговорюватися рішення стосовно поточної політичної ситуації, не мають укладатися жодні політичні пакти, окрім тих, що дозволять реалізувати даний план на практиці.

Одночасно має бути розгорнута потужна інформаційна роз'яснювальна кампанія, спрямована на те, щоб даний план дій ("дорожня карта") стала набутком всієї громадськості, а відмова окремих політичних сил від участі в такому процесі була б свідченням відсутності у них доброї волі і була розцінена громадськістю як прагнення використати ситуацію протистояння і невизначеності в корисливих цілях.

При цьому важливо, щоб Президент як ініціатор процесу зайняв принципову позицію стосовно своїх інтересів у майбутній конфігурації повноважень і розподілі політичних дивідендів. А саме: Президент має підкреслити своє принципове дистанціювання від зацікавленості в конкретних результатах даного реформування — і в частині обсягу майбутніх повноважень, зафіксованих у новій редакції Конституції, і в частині підтримки тих чи тих політичних сил [4].

Саме в такий спосіб механізми демократії, публічної і відповідальної політики, на нашу думку, можуть бути пристосовані до вітчизняних умов і реально впроваджені в практику політичного процесу.

Список використаних джерел

1. Васютинський В. Психологія влади в інтерактивному дискурсі // "Ї". – 2003. – № 30. – С. 62-71.
2. Васютинський В. Домінування і підпорядкування на терезах інтерсуб’єктивної взаємодії // Соціальна психологія. – 2003. – № 1. – С.49-54.
3. Романенко А. Володимир Литвин: "І опозиція, і влада повинні виходити не з інтересів конкретних персоналій, а з інтересів України" // Президентський вісник. – 2001. – 7 квітня. – С. 5.