ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Процеси трансформації, які відбуваються в сучасному українському  суспільстві та означають перехід до нової моделі розвитку, супроводжуються глибокою кризою, яка охопила усі сфери суспільства. Фактично, український соціум знаходиться сьогодні у стані ціннісно–нормативної дезінтеграції, тобто соціальної аномії, яка виявляється як на макро-, так і на мікросоціальному рівнях організації суспільства. При цьому відбувається заповнення соціального простору перед- та девіантними цінностями, порушення або ігнорування значною частиною індивідів існуючих норм права та моралі. В умовах кризового стану суспільства особистість опинилася в складній ситуації вибору цінностей, пріоритетів, засобів адаптації, і найбільш гостро ця проблема проявляється у молодіжному середовищі.

Процес трансформації українського соціуму супроводжується динамічними змінами соціальної структури та масовою маргіналізацією суспільства, а радикалізм руйнування механізмів державної влади обумовив процес криміналізації суспільного життя. Як результат такого становища, противоправна та асоціальна поведінка набуває масового характеру і часто сприймається як раціональний та загальноприйнятий стиль життя. Не випадково, що за останнє десятиріччя статистика фіксує катастрофічне зростання молодіжної злочинності, наркотизації та алкоголізації, суїцидальної поведінки молоді. Але ж саме позиція молодого покоління передбачає напрямок і темп процесів модернізації українського суспільства, тому науковий аналіз соціальних відхилень молоді набуває для сучасної України особливу актуальність, тому що у динаміці останніх років масштаби молодіжної девіації набули розмірів, які загрожують соціальній безпеці у цілому.

У теоретичному плані актуальність теми дослідження обумовлена тим, що під впливом карно-правової теорії та практики більша частина досліджень у рамках соціології девіантної поведінки орієнтована на вивчення делінквентної поведінки, а девіантна поведінка як соціальне явище часто трактується у карно-правовому сенсі. Невизначеним є комплекс причин та факторів, що детермінують соціальні відхилення в умовах трансформації соціуму, особливості девіантної поведінки у молодіжному середовищі. Ці обставини істотно актуалізують необхідність всебічного наукового пізнання соціального феномена девіації, причому, в узагальненому та систематизованому взаємозв`язку всіх видів девіантної поведінки.

Ступінь наукової розробки проблеми. Проблеми процесу трансформації та соціальних змін розглядаються в наукових працях П.Бергера, I. Валерстайна, Т.Лукмана, П.Штомпки. Серед українських соціологів розробкою цієї проблематики займаються І.Бекешкіна, Є.Головаха, В.Небоженко, Н.Паніна, Л.Сохань, В.Шинкарук.

Безпосередньо девіантна поведінка в західній соціології досліджується в багатьох соціологічних теоріях. У рамках структурно-функціонального аналізу Е.Дюркгейм розумів під девіантною поведінкою таку поведінку, яка не співпадає з загальноприйнятними в суспільстві цінностями та нормами. Р.Мертон головним чинником відхилень вважав розбіжність між цілями, які висуває суспільство та засобами, які воно пропонує для досягнення цілей. У цьому науковому напрямку відхилення досліджували Т.Парсонс, Р.Дубін та інші. Дослідження феномена девіантної поведінки також отримало розвиток у рамках символічного інтеракціонізму, що визначає девіацію як дію індивіда, яка є результатом інтерпретації ситуації, а не дії зовнішніх сил (Ч.Кулі, Дж.Мід та інші). Е.Беккер, Є.Леммерт, Ф.Танненбаум вважали, що девіантна поведінка є результатом соціальної оцінки. Відхилення пояснюються також культурологічними теоріями, які наголошують на аналізі культурних цінностей, які сприяють відхиленням (А.Коен, М.Міллер, Е.Сатерленд, М.Селлін). Конфліктологічна парадигма відхиляє усі теорії девіантної поведінки, вважаючи головним чинником девіації природу сучасного суспільства. Також при розгляді девіантної поведінки треба звернути увагу на роботи Ч.Бернарда, М.Бламберга,  М.Вебера, Р.Лайкерта, А.Маслоу, Н.Дж. Смелзера, Х.Хекхаузена, в яких аналізується поведінка людей у різних сферах життєдіяльності.

Але ж треба зауважити, що різноманітність наукових шкіл та течій      значно ускладнила структуру сучасної західної девіантології, оскільки прагнення зарубіжних дослідників до міждисциплінарного наукового підходу до розгляду проблем поведінки, що відхиляється, внесло певне концептуальне “забруднення” до соціології девіантної поведінки. Це явилося важливим чинником відсутності єдності у визначенні категорії “девіантна поведінка”, предмету даної наукові дисципліни.

Актуальність досліджуваної проблеми на етапі трансформації суспільства, практичні потреби та недостатня розробленість теоретичних питань вивчення девіантної поведінки молоді визначили науковий інтерес автора до цієї теми.

Метою цього дослідження є теоретичний аналіз сутності девіантної поведінки студентів та молоді  в  умовах трансформації сучасного українського суспільства, причин та факторів, які детермінують цей вид поведінки.

У зв`язку з поставленою метою в роботі передбачено вирішити такі завдання:

—         виявити та позначити основні методологічні та теоретичні підходи до визначення  девіантної поведінки;

—         з позиції соціологічного підходу розглянути сутність та зміст поведінки, що відхиляється, як соціального явища;

—         проаналізувати зміни в сучасній соціокультурній реальності України, розкрити їх вплив на розповсюдження різних видів девіантної поведінки молоді;

—         розробити шляхи зниження девіантної поведінки молоді в умовах трансформації суспільства.

Об`єктом дослідження  є молодь  у системі соціальних змін.

Предметом дослідження є причини, фактори, обставини, механізми, які детермінують девіантну поведінку молоді в умовах трансформації українського соціуму; особливості вияву різних видів  поведінки, що відхиляється, молодого покоління.

Теоретико-методологічні засади та джерельна база дослідження. Методологічну основу дослідження становлять філософські принципи соціального детермінізму, загальнонаукові методи системного підходу. Останній має виключно важливе теоретичне та практичне значення, оскільки дозволяє зрозуміти механізм взаємодії соціальних детермінантів усього спектру форм девіантних проявів, знайти шляхи підвищення тих об`єктивних та суб`єктивних факторів, зв`язків та   відносин, через посередництво яких молодь засвоює, усвідомлює та відтворює соціально бажані форми поведінки.

Структура роботи. Мета й основні завдання дослідження визначили логіку і структуру роботи, яка складається із вступу, трьох глав (які містять по три параграфи), підсумків, списку використаної літератури (53 найменування). Обсяг роботи становить 71 друкарських сторінок.

РОЗДІЛ 1. Соціологічне розуміння девіантної поведінки

1.1. Соціально-психологічні аспекти формування девіантної поведінки

Сучасне суспільство породжує кризові явища, які негативно впливають на поведінку людини. Зниження етичних, моральних критеріїв в індивідів призводить до формування певних форм соціальних відхилень, які знижують якість життя, самооцінку, критичне ставлення до власної поведінки, що згодом спричиняє стан соціальної дезадаптації особистості, і в окремих випадках повну її ізоляцію. Як наслідок, нестабільні соціальні процеси стають підґрунтям для проявів девіантної та делінквентної поведінки, в основі якої закладені порушення соціальної адаптації, десоціалізація та ресоціалізація особистості.

Як свідчать наукові дані, вказана поведінка не може залишатися поза увагою дослідників, оскільки між зростанням рівня злочинності і такою поведінкою існує тісний зв’язок. Тому вивчення соціально-психологічних механізмів формування девіантної поведінки є важливою проблемою для суспільства.

Нестабільність розвитку суспільства, індивідуальні особливості людей, падіння рівня життя і відсутність адекватної компенсації негативних факторів середовища створюють дуже різні лінії соціальної поведінки. І хоча для більшості індивідів соціальні вимоги виступають стимулом для самовдосконалення, чимало людей досить негативно реагує на вимоги соціуму, що стає причиною відхилень у їхній поведінці. Дії таких осіб призводять до соціальної дезадаптації, десоціалізації особистості. Внаслідок цього формується антисуспільна спрямованість, що призводить до порушення норм моралі і права в системі внутрішньої регуляції.

Формування особистості може здійснюватися не тільки під впливом позитивного оточення, але і під впливом різноманітних асоціальних груп з власними нормами і цінностями, які мають антисуспільний характер. В такому випадку можна говорити про десоціалізацію особистості. Десоціалізація — це не що інше як соціалізація, яка здійснюється під впливом негативних десоціалізуючих впливів, які приводять до соціальної дезадаптації, яка має асоціальний характер, до деформації системи внутрішньої регуляції і формування викривлених ціннісно-нормативних уявлень і антисуспільної спрямованості [15, c. 2-3].

На думку А.І. Ковальової, десоціалізація це процес розпаду або деградації особистості, коли соціалізація набуває фрагментарного характеру і втрачає свою складність як багатосторонній соціальний процес чи набуває асоціальної або антисоціальної спрямованості [20]. Процес десоціалізації сигналізує, що на певній стадії відбувається деформація особистості (здебільшого під впливом негативного мікросередовища), яка виникає внаслідок відчуження індивіда від інститутів соціалізації, які є носіями моральних, правових та інших норм. Результатом такої руйнації є руйнація попередніх позитивних норм та цінностей і засвоєння антигромадських взірців поведінки. Десоціалізація може зачіпати індивідів, які нехтують соціальними цінностями.

Десоціалізація може проявлятися в значній деформації інститутів соціалізації, які покликані виступати транслятора соціального досвіду, частковій втраті ролі цих інститутів у позитивному впливі та становленні особистості громадянина цього суспільства, невиконанні складеної в суспільстві соціальної норми.

Останнім часом спостерігається тенденція до зростання негативних форм самоствердження (злочинність, алкоголізм, наркоманія), що в першу чергу пов’язане з деформацією ціннісно- нормативної системи суспільства, з руйнуванням соціально-позитивних цінностей і моральних ідеалів, стереотипів поведінки і стилів життя. На цьому фоні відбувається формування девіантної поведінки, розповсюдження серед великої кількості людей антисуспільних поглядів, уявлень і установок, які виправдовують, заохочують або провокують порушення норм моралі і права. Девіація — це поведінка, яка відхиляється від загальноприйнятих норм і встановлених стандартів (юридичних, моральних, соціальних) [2; 6]. Девіація включає три основні компоненти:

—         людину, якій властива певна поведінка;

—         норму, яка виступає критерієм оцінки поведінки як девіантної;

—         іншу групу чи організацію, яка реагує на цю поведінку.

Девіантна поведінка — це складне і багатопланове явище, яке відображає динаміку і драматизм особистісного розвитку. В ній проявляється вплив об’єктивних і суб’єктивних факторів, зовнішнього і внутрішнього, соціального та індивідуального. Як соціальне явище девіантна поведінка породжується соціальним середовищем, на неї впливають загальні об’єктивні фактори, соціальні закономірності. На особистісному рівні вона проявляється у вигляді сукупності конкретних вчинків, які володіють індивідуально неповторними поєднаннями психобіологічних, культурних, інтелектуальних та інших рис, які перебувають у зв’язку з конкретною ситуацією життя.

Загалом багато вчених вважають, що девіантна поведінка виступає нормальною реакцією на ненормальні для індивідів умови (соціальні або мікросоціальні), в яких вони опинилися [2; c. 65]. Девіантна поведінка з самого початку завжди буває немотивованою. Людина, як правило, хоче відповідати вимогам суспільства, але через певні причини (соціальні умови, нестача матеріальних ресурсів, невміння правильно визначити свої соціальні ролі) вона не може цього зробити. Це відображається в її самосвідомості і штовхає на пошук інших напрямків.

Аналізуючи вираженість відхилень у поведінці, можна виділити такі рівні девіацій:

—         докримінальний рівень — рівень поведінки, коли людина ще не стала суб’єктом злочинів, і соціальні відхилення проявляються у вигляді дрібних правопорушень, недотримання норм моралі, правил поведінки в громадських місцях, ухиляння від суспільно-корисної праці, зловживання алкоголем, немедичного вживання наркотичних, токсичних засобів, які негативно впливають на психіку;

—         кримінальний рівень — рівень поведінки людини, коли соціальні відхилення виражаються в злочинних діях, які підлягають кримінальній відповідальності та розглядаються органами слідства і суду.

Виділяють декілька підходів, які пояснюють девіантну поведінку:

—         соціальний підхід базується на уявленні про суспільну небезпеку чи безпеку поведінки індивіда. Відповідно до цього підходу до девіантної поведінки відносять будь- яку поведінку, яка явно чи потенційно виступає небезпечною для суспільства, оточуючих.

—         психологічний підхід розглядає девіантну поведінку у зв’язку із внутрішньо особистісним конфліктом, деструкцією та саморуйнуванням особистості, блокуванням особистісного росту, а також станом розумових дефектів, психопатії. Цей підхід розглядає той факт, що основою девіантної поведінки необхідно вважати блокування особистісного росту і навіть деградацію особистості, яка виступає наслідком поведінки, яка відхиляється від норми;

—         біологічний (психіатричний) підхід девіантні форми поведінки розглядає як преморбідні особливості особистості, які сприяють формуванню тих чи інших психічних розладів та захворювань. Ця концепція велику увагу надає стабільним поведінковим компонентам, тісно пов’язаним з генетичними, психофізіологічними характеристиками, не звертаючи уваги на мінливість, ситуативність поведінки та вольові, особистісні прояви індивіда;

—         етнокультурний підхід розглядає девіації крізь призму традицій тієї чи іншої спільності людей. Вважається, що норми поведінки, прийняті в одній етнокультурній групі або соціокультурному середовищі, можуть суттєво відрізнятися від норм і традицій інших груп людей;

—         віковий підхід розглядає девіації з позиції вікових особливостей і норм. Поведінка, яка не відповідає віковим нормам і традиціям, може вважатися такою, яка відхиляється від норми;

—         тендерний підхід виходить із уявлення про існування традиційних статево- рольових стереотипів поведінки. Девіантною поведінкою в рамках цього підходу може вважатися гіперрольова поведінка та інверсія шаблонів гендерного стилю. До гендерних девіацій можуть належати і психосексуальні девіації у вигляді зміни сексуальних переваг та орієнтацій;

—         професійний підхід в оцінці поведінкової норми і девіацій базується на уявленні про існування професійних та корпоративних стилів поведінки та традицій;

—         феноменологічний підхід до оцінки девіантної поведінки дозволяє враховувати всі відхилення від норми (не тільки соціально небезпечні або ті, які сприяють саморуйнуванню особистості) [32, c. 24-25].

Девіантна поведінка являє собою систему вчинків особистості, що відхиляється від загальноприйнятої норми (норми психічного здоров’я, права, культури, моралі тощо) [5]. Девіації у поведінці можуть трактуватися як позитивні, так і негативні. У разі позитивних девіацій йдеться про нестандартну особистість, для якої характерними є оригінальні, творчі ідеї, що мають суспільну значущість і, загалом, свідчать про успішний процес соціалізації та відіграють позитивну роль у прогресивному розвитку суспільства. Негативні девіації поведінки пов’язані з тим, що особистість не засвоює позитивного соціального досвіду, не може адаптуватися до моральних цінностей і норм поведінки, які відповідають вимогам суспільства, хоча й може досить добре знати ці норми [2]. У цьому випадку процес соціалізації особистості є порушеним, що проявляється у незбалансованих психічних процесах, неадаптованості, порушенні процесу самоактуалізації або у вигляді уникання морального і естетичного контролю за власною поведінкою, яка стає соціально дезадаптованою. У зв’язку з цим можна говорити про девіантність особистості — сукупність засвоєних особистістю асоціальних, аморальних поглядів на життя, які не відповідають соціальним очікуванням та за певний час стають її соціальною позицією, що перешкоджає самоактуалізації особистості, її особистісному зростанню, спричиняє девіантний спосіб життя [1].

Як зауважує І.С. Кон, девіантну поведінку особистості (в негативному розумінні цього поняття) можна поділити на дві великі категорії. По- перше, це поведінка, що відхиляється від норм психічного здоров’я, коли йдеться про наявність психопатології. По-друге, це поведінка, що порушує соціальні та культурні норми і особливо правові.

На думку В.Д. Менделевича, девіантну поведінку людини можна визначити як систему вчинків або окремі вчинки, що суперечать прийнятим в суспільстві нормам і які виявляються у вигляді незбалансованості психічних процесів, неадаптивності, порушенні процесу самоактуалізації або у вигляді ухилення від етичного і естетичного контролю за власною поведінкою.

Тобто, звертаючи увагу на вище зазначене, можна сказати, що девіантна поведінка з одного боку, є перш за все, така поведінка, яка суперечить прийнятим в суспільстві нормам, цінностям, соціальним очікуванням та порушує правові та культурні норми; з іншого — поведінка, яка відхиляється від норми психічного здоров’я, проявляється у вигляді незбалансованості психічних процесів, порушення адаптації та процесу самоактуалізації [22, c. 29-30].

Девіантна поведінка характеризується як відхилення від прийнятих норм. Відхилення від норми при цьому може бути як позитивним, так і негативним. У першому випадку девіантною поведінкою можуть бути прояви ініціативи, новаторські пропозиції, спрямовані на покращення суспільних відносин. У другому випадку результатом відхилення у поведінці можуть бути шкода, яка завдається суспільству, соціальній групі, іншим людям, а також особистості, яка допускає негативні відхилення. Негативна девіантна поведінка розділяється на аморальну (індивід здійснює вчинки, які суперечать нормам моралі), протиправну (вчинки суперечать нормам права) і злочинну (коли переступається межа норм кримінального законодавства). Девіантна поведінка може проявлятися в різноманітних соціальних відхиленнях: від порушення «норм моралі», незначних дрібних порушень до тяжких злочинів. Девіантна поведінка виражається не тільки у зовнішній поведінковій стороні; до порушення соціальних норм і розвитку девіантної поведінки веде деформація ціннісних орієнтацій і ціннісно-нормативних уявлень, тобто деформації системи внутрішньої регуляції.

При розгляді поведінки, яка відхиляється від норми, важливо розрізняти індивідуальні і колективні форми девіацій. Якщо під першою розуміють порушення вимог моралі і права однією людиною, то у другому випадку девіантна поведінка виступає відображенням діяльності деякої соціальної групи — злочинного об’єднання або секти, які створюють деяку подобу своєї «культури» (субкультури) і відкрито конфронтують з прийнятими нормами.

На думку Л. Бенько, відхилення від загальноприйнятих норм можуть мати корисливий, агресивний і соціально-пасивний характер [6]. До відхилень корисливої спрямованості належать ті, які пов’язані з прагненням отримати грошову, матеріальну винагороду незаконним способом (крадіжки, спекуляції тощо). Серед порушників такі соціальні відхилення можуть проявлятися як у вигляді злочинних дій, які несуть за собою кримінальну відповідальність, так і у вигляді дрібних правопорушень і аморальної поведінки. Соціальні відхилення агресивної орієнтації проявляються в діях, спрямованих проти особистості (образи, хуліганство, побої, насильство, вбивство). Відхилення соціально-пасивного типу проявляються у бажанні відійти від активного суспільного      життя, в ухиленні від виконання громадських обов’язків, небажанні вирішувати як особисті, так і соціальні проблеми. Сюди можна віднести також уникнення праці і навчання, споживання алкоголю, наркотичних і токсичних речовин, котрі негативно впливають на психіку. Крайнім проявом соціально-пасивної позиції є суїцид. Причинами девіантної поведінки можна вважати протиріччя соціально-економічного і політичного розвитку, з одного боку, та індивідуальну соціально-психологічну дезадаптацію з кризою духовності — з іншого.

1.2. Причини формування девіантної поведінки

Девіантна поведінка — це результат складної взаємодії процесів, які відбуваються в суспільстві і свідомості людини. Девіантна поведінка спрямована на подолання фрустрації — перепони, яка лежить на шляху досягнення мети і проявляється через соціально значущі дії.

На формування девіантної поведінки впливають як зовнішні (соціальні, соціально- економічні), так і внутрішні (біологічні, психологічні) фактори. До перших належить безробіття, низький рівень життя, певна субкультура тих чи інших верств суспільства, дезадаптація.

Л. Бенько виділяє такі чинники, які зумовлюють девіантну поведінку:

—         недостатність розумового розвитку в цілому (але не патологія) — саме це стає на заваді правильному самоаналізу поведінки і прогнозування її наслідків;

—         недостатність самостійного мислення, внаслідок чого стає більшою конформність і навіюваність;

—         низька пізнавальна діяльність, збідненість і нестійкість духовних потреб [1, c. 16].

Причин виникнення соціальних відхилень дуже багато і вони дуже різні. Звичайно, всі вони в процесі розвитку суспільства видозмінюються. Але основним джерелом відхилень є соціальна нерівність. Головним у процесі девіантної поведінки є не сам по собі рівень задоволення матеріальних і духовних потреб, а розрив у можливостях їхнього задоволення для різних соціальних груп.

Існують різноманітні взаємопов’язані фактори, що обумовлюють генезис девіантної поведінки. Індивідуальний фактор, який діє на рівні психобіологічних передумов девіантної поведінки та ускладнює соціальну та психологічну адаптацію індивіда. Педагогічний фактор, що виявляється в дефектах шкільного, сімейного та трудового виховання. Психологічний фактор який розкриває несприятливі особливості взаємодії індивіда з оточенням і який проявляється в активно-вибірковому ставленні індивіда до середовища, до норм та цінностей, до психолого-педагогічного впливу та саморегуляції своєї поведінки. Соціальний фактор визначається соціальними, економічними, політичними та іншими умовами існування суспільства. В психологічному підході розрізняють кілька психологічних шкіл. Основною категорією тут є критерій здатності до адаптації. В цьому відношенні девіантна поведінка розглядається як внутрішній конфлікт, порушення самооцінки та деструкцію.

Аналіз наукової літератури свідчить про те, що проблема відхилень у поведінці неповнолітніх і, зокрема, проблема важковиховуваності дітей інтенсивно досліджувалась вченими протягом тривалого періоду часу. Незважаючи на значні здобутки у вивченні окремих аспектів, в цілому роботу над проблемою аж ніяк не можна вважати завершеною. Цікаво, що навіть сам термін «важковиховуваність», який увійшов у педагогічний вжиток більш, ніж 100 років тому, на сьогоднішній день все ще є недостатньо визначеним.

Таким чином, девіантна поведінка обумовлена двома основними чинниками: 1) поведінка, що суперечить соціальним, культурним та правовим нормам (зовнішній фактор); 2) проявляється у вигляді порушення психічних процесів, адаптації та самоактуалізації індивіда (внутрішній фактор). Психологічні причини девіантної поведінки підлітків також розподіляються на зовнішні (виявляються в недоліках сімейного та шкільного виховання) та внутрішні (пов’язані з наявністю певних характеристик індивіда, що ускладнюють процес його соціалізації). Внутрішні психологічні чинники включають наявність у людини психопатії або акцентуації окремих рис характеру. Ці відхилення виражаються в нервово-психічних захворюваннях, психопатіях, неврастеніях, межованих станах, що підвищують збудливість нервової системи і які обумовлюють неадекватні реакції [7, c. 38].

У кожен період розвитку дитиниформуються деякі психічні якості, особистісні рисита характерХарактерологічні підліткові реакції, такі як відмова, протест, групування, є як правило, наслідком емоційно залежних, дисгармонійних сімейних відносин. У разі несформованості системи етичних цінностей людини, сфера її інтересів починає приймати переважно корисливу, насильницьку, паразитичну або споживчу спрямованість. Для таких людей характерний інфантилізм, примітивність в думках, переважання розважальних інтересів.

Егоцентрична позиція з демонстрацією зневажливого відношення до існуючих норм і прав іншої людини приводить до «негативного лідерства», нав’язування фізично слабкішим одноліткам системи їх «поневолення», бравади кримінальною поведінкою, виправдання своїх дій зовнішніми обставинами, низької відповідальності за свою поведінку [7].

Загалом до внутрішніх психологічних проявів девіантної поведінки особистості відносять такі:

—         психологічні бар’єри (неадекватна самооцінка, низький рівень механізмів саморегуляції, деформація моральних норм, некритичність мислення);

—         духовні проблеми (відсутність або втрата сенсу життя, переживання внутрішньої порожнечі, блокування самореалізації духовного потенціалу тощо);

—         порушення ціннісно-мотиваційної сфери — несформовані або редуковані моральні цінності (совість, відповідальність, чесність), переживання девіантних цінностей, ситуативно-егоцентричну орієнтацію, фрустрованість вищих потреб, внутрішні конфлікти, малопродуктивні механізми психологічного захисту;

—         емоційні проблеми — тривога, депресія, переживання негативних емоцій, алекситімія (ускладнення в розумінні своїх переживань і невміння сформулювати їх словами), емоційне огрубіння (втрата здатності визначити доцільність, доречність тих чи інших емоційних реакцій, дозувати їх), афективність тощо;

—         низький рівень адаптивних можливостей;

—         викривлення у когнітивній сфері — стереотипність, ригідність мислення, неадекватні установки, обмеженість знань, наявність забобонів;

—         негативний життєвий досвід — наявність шкідливих звичок, психічних травм, досвіду насильства, соціальну некомпетентність тощо.

Серед всіх зазначених, на думку більшості дослідників, у становленні та розвитку девіантної поведінки особливо велику роль відіграють особливості локусу контролю і рівень самоповаги особистості, які актуалізуються в підлітковому віці. Тобто низька самоповага переживається як психотравмуючий стан, якого підліток хоче позбутися. В результаті це спонукає його до вчинків, у яких він прагне підвищити рівень самоповаги, долаючи виявлені недоліки.

Однак, існують інші варіанти. Дуже часто підлітки мають негативне самосприйняття, що проявляється, по-перше, у стійкому переконанні у відсутності у неї особистісно-цінних якостей або можливості здійснювати особистісно і суспільно цінні вчинки; по-друге, в оцінюванні ставлення з боку значущих для неї особистостей як недоброзичливого або, взагалі, негативного; по-третє, відсутністю механізмів психологічного захисту, які дозволяють пом’якшити сприймання ситуації як негативної, або невмінням їх ефективного використання.

У результаті підліток опиняється перед вибором: продовжувати переживати негативні емоції через невідповідність вимогам і нормам або діяти в напрямку підвищення самоповаги в поведінці, що спрямована проти цих норм. В останньому випадку бажання відповідати очікуванням суспільства зменшується, а прагнення ухилитися від них зростає. Нова, негативна соціальна ідентичність формує і нові критерії самооцінки: те, що було погано в системі загальноприйнятих норм, стає хорошим у системі антинорм. Таким чином, утворюється порочне коло: здійснюючи антинормативні вчинки, особистість тим самим привертає до себе увагу, інтерес, отже, у власних очах підвищує самоповагу [18, c. 92-93].

Також, слід звернути увагу на зовнішні чинники формування девіантної поведінки підлітків. В багатьох наукових дослідженнях (A.C. Белкін, Ф. Зімбарго, Д.І. Фельдштейн та ін.) встановлено, що асоціальна поведінка підлітків є результатом порушення взаємодії особистості з середовищем. Аналіз цих досліджень дозволив зробити такі висновки: 1) порушення взаємовідносин дитини з навколишніми людьми — наслідок певних умов життя; 2) саме порушення взаємовідносин впливає на формування девіантності у дитини.

H.Ю. Максимова вважає, що девіантна поведінка особистості часто пов’язана з її важковиховуваністю у дитинстві. Автор зазначає, що тривале незадоволення життєво важливих потреб особистості може призвести до активізації психологічних захистів, результатом чого є формування особистісних новоутворень, що викривлюють сприйняття довкілля на користь уявлень, які задовольняють суб’єкта. Поведінка в цьому випадку стає сурогатом тієї соціально цінної діяльності, яка б дійсно призвела до задоволення життєво важливих потреб. За результатами дослідження девіантної поведінки підлітків, Н.Ю. Максимова звернула увагу на те, що різні форми поведінки, яка відхиляється від норми, є наслідком недостатнього засвоєння індивідом позитивного соціального досвіду [8].

Слід відзначити, що на формування девіантності підлітків вливає два основних чинника:

1. Фактор, пов’язаний з педагогічною занедбаністю, коли батьки не приділяють уваги інтелектуальному, моральному розвитку дитини і вона виявляється інтелектуально-пасивною. Відсутність необхідних культурно-етичних уявлень та навичок заважає підлітку правильно орієнтуватися в спілкуванні з однолітками, веде до конфліктів, відчуження. Дитина стає «важкою» і для однолітків, і для вихователів.
2. Девіантність як відповідь на несприятливі зовнішні дії (грубі, образливі дії батьків, нетактовність вчителя, переживання несправедливості, образи, страху, пригноблення тощо, або проблеми, які виникають у зв’язку з особливостями перехідного періоду). Ці труднощі тимчасові, які зазвичай проходять та не призводять до серйозних негативних вчинків, якщо вони не фіксуються і не посилюються неправильними діями батьків, вчителів.

Також існує точка зору, відносно якої саме оточення однолітків — той фактор, який обумовлює вплив середовища на розвиток особистості: саме досвід перебування в дитячих та підліткових групах, а не досвід перебування у сім’ї, відображує, як середовище впливає на розвиток особистості [9]. Емоційна депривація та неблагополучний психологічний клімат сім’ї посилюють відчуття особистісного дискомфорту. Шляхом вирішення цієї проблеми є переведення підлітка в групу, в якої його будуть поважати, де він знайде необхідну йому соціальну допомогу. Однак, нажаль, дуже часто в новій неформальній групі домінуючою є контр нормативна шкала цінностей [4, c. 11].

Отже, можна прийти до висновку, що провідною причиною девіантної поведінки підлітка, є альтернативна поведінка його батьків та найближчого оточення, тобто умов його життєдіяльності. Реакції підлітка на таку ситуацію його розвитку досить різноманітні. Так, в молодшому підлітковому віці найбільш поширені шляхи компенсації незадоволеності власним станом в системі взаємовідносин зводяться до намагання знизити цінність бажаного, до сублімації, фантазії, фрустрації (у формі агресії або уходу). Для старших підлітків більш властиві такі форми негативного ставлення до дорослого, як реакція опозиції (демонстративні дії негативного характеру), реакція відмови (неприйняття до вимог), реакція ізоляції (намагання уникнути небажаних контактів).

Таким чином, дитина приймає свою дезадаптивність та сприймає її вже як норму життя, без ресурсів та умов виправити це становище. Викривлення уявлення особистості про ставлення до неї з боку оточуючих, закріплюючись, стає своєрідною позицією, що визначає весь її подальший розвиток. Це веде до невідповідності між усвідомленням особистістю свого ставлення до себе, до інших, до власної діяльності і є реальним змістом та проявом цих відносин, причиною виникнення неузгодженості ставлень або когнітивного дисонансу. Внаслідок цього вимоги суспільства можуть залишатися зовнішніми щодо такої особистості, тому вона не прийматиме їх. Оскільки з розвитком особистість дедалі стає незалежною від зовнішніх впливів, існує загроза, що її поведінка все помітніше відхилятиметься від соціально-прийнятих норм.

1.3. Форми вияву девіантної поведінки

У науковій літературі описані різні прояви девіантної поведінки, а саме злочинність; агресивність; алкоголізм; прояви «наркотизму», «наркоманії», «токсикоманії»; аутоагресивна поведінка тощо. Відносно специфічними формами девіантної поведінки виступають відмова від материнства, проституція, розлучення, регулярне бродяжництво, сексуальні девіації, вандалізм і графіті [4, c. 13].

Зокрема відмова від материнства розглядається як небажання жінки прийняти на себе соціальну роль матері. Такі жінки особливо піддаються психологічним стресам, депресивним станам в період вагітності, а також іншим формам психічної патології, в тому числі алкоголізму і наркоманії, тобто таким порушенням, які самі по собі можуть змінювати світогляд жінки, породжувати невпевненість у власних силах, почуття втрати перспективи, зневіру у майбутнє і тим самим сприяти відмові від материнства. Загалом цей вид девіації зумовлений в першу чергу складною взаємодією соціально-економічних, сімейних, моральних, психологічних, біологічних і патологічних факторів.

Проституція суперечить нормам моралі багатьох суспільств, проте в окремих країнах зростає тенденція до легалізації цього явища. На заняття проституцією впливають зміна моральних цінностей, соціальні кризи суспільства, бідність значної частини населення, індивідуальні особливості людини, ранній сексуальний досвід тощо.

Розлучення само по собі не є фактом девіантної поведінки, однак спричинює дезадаптацію членів сім’ї, котра розпадається. Все це може збільшити вірогідність виникнення відхилень у поведінці.

Бродяжництво відкрито не суперечить нормам, які панують у суспільстві, але може провокувати агресивну, злочинну, протиправну поведінку (крадіжки, розбій, хуліганство тощо).

До сексуальних девіацій відносять відхилення від загальноприйнятих форм статевої поведінки, яка не є патологічною. Сексуальні девіації — будь-яке кількісне або якісне відхилення від сексуальної норми. Передумовою виникнення сексуальних девіацій  виступають підвищена сексуальна збудливість, алкоголізм і наркоманія у зв’язку із зниженням критики і психічного контролю особистості.

Вандалізм виступає однією із форм руйнівної поведінки людини, яка включає найрізноманітніші види — від забруднення парків, витоптування газонів до погромів магазинів під час масових заворушень. Основним мотивом вандалізму можна назвати бажання розважитися, пошук нових, гострих вражень, бажання самоствердитися. Бажання привернути до себе увагу, переживання неспроможності досягнути певних позицій у житті, зняття стресу, напруги тощо [20, c. 184].

Графіті розглядається як будь-який заборонений напис, знак, зроблений будь-який способом на об’єктах державної та приватної власності. Іноді графіті розглядається як альтернативна форма мистецтва ХХ століття.

Графіті доволі часто ототожнюють з поняттям вандалізму, хоча в контексті девіацій їх можна розглядати як доволі частий варіант вандалізму.

Графіті, на думку В.В. Деларю, виступає засобом вираження установок, конфліктів і проблем, які переважно приховані. Цей вид девіації являє собою спонтанне самовираження особистості, вони анонімні і тому більш вільні від вимог соціальної бажаності [38, c. 22].

Якими б не були різноманітними форми девіантної поведінки вони взаємопов’язані. Алкоголізм, вживання наркотиків, агресивність, протиправна поведінка утворюють єдиний блок так, що втягнення індивіда в один вид девіантних дій підвищують вірогідність його втягнення також і в інший.

Девіантна поведінка, за С. М. Зінченко, має такі форми вияву: — Агресія — фізична або вербальна поведінка, спрямована на завдання шкоди кому-небудь. Може виявлятись у прямій формі (людина виказує погрози або виявляє агресію в дії) та непрямій (виявляє негативне ставлення до іншої людини з особистою неприязню). Види агресивних дій: фізична агресія (напад); непряма агресія (злісні плітки, крики, тупотіння ногами тощо); схильність до виявлення негативних реакцій за будь-яких обставин; негативізм (опозиційна лінія поведінки від пасивності до боротьби); образа, ненависть до навколишніх людей (усі погані, усі винуваті); вербальна агресія (крики, загроза, прокляття, лайка).

— Аутоагресія — агресія, спрямована на себе (фізична і вербальна). Форми аутоагресії: суїцидальна поведінка (самогубство) і самоушкодження. Виділяють три основних види суїцидальної поведінки: «аномічна» (пов’язана із кризовими ситуаціями у житті людини, її особистими трагедіями), «альтруїстична» (виконується самогубство заради блага інших), «егоїстична» (обумовлена конфліктом, який формується у зв’язку з непринадністю для конкретного індивіда соціальних умов або соціальних норм поведінки суспільства). Виділяють два види самоушкодження або парасуїцидальних дій: мотивовані дії з метою виводу себе зі стану емоційної нечутливості шляхом гострих афективно-шокових відчуттів; немотивовані дії — імпульсивні дії, пов’язані з блокадою захисних реакцій хворобою. Суїцидальні та парасуїцидальні дії можуть зумовлюватися такими психопатичними синдромами: депресивним, іпохондричним, дисморфобічним, вербальним імперативним галюцинозом, маяченням (ці хворобливі прояви поведінки спонукають людину до суїцидальних дій або самоушкоджень).

— Зловживання речовинами, які зумовлюють стани зміненої психічної діяльності (алкоголізм, наркоманії, токсикоманії).

— Порушення їстівної поведінки (переїдання, голодування). Під їстівною поведінкою розуміють ціннісне ставлення до їжі та її вживання, стереотип споживання їжі у щоденних умовах та в стані стресу, орієнтацію на образ свого тіла та діяльність з його формування. Для порушень їстівної поведінки характерні заклопотаність контролем за масою власного тіла, спотворення його образу, зміна місця їжі в ієрархії цінностей. Основними клінічними формами порушення їстівної поведінки є нервова анорексія, нервова булімія. Ознаки нервової анорексії: відмова від їжі, пов’язана з незадоволенням індивіда своїм зовнішнім виглядом, ідеєю своєї надмірної повноти, неадекватним сприйняттям «образу свого тіла», орієнтацією на свою особисту думку або уявлення референтної групи щодо краси тіла. Різновиди анорексії: 1) нервова анорексія в нормі — слідкування за масою тіла для досягнення модних стандартів; 2) синдром дисморфофобії або дисморфоманії — надцінна ідея своєї повноти; 3) нервова ано-рексія малят (в основі лежить немотивоване зниження апетиту внаслідок гіпоталамічної недостатності або наявності несприятливої для малечі ситуації споживання їжі). Нервова булімія — це напади переїдання, що виникають періодично, неможливість навіть короткий час бути без їжі та надмірна занепокоєність контролем за масою свого тіла. Ознаки нервової булімії: постійне занепокоєння їжею і потяг до їжі навіть в умовах відчуття ситості, спроба протидіяти ожирінню різними способами, нав’язливий страх ожиріння. Булімія буває при синдромах тривоги та стресових станах, при адиктивній поведінці (відбувається відхід від реального світу у світ «їстівного»).

— Аномалії сексуальної поведінки (девіації і перверзії). Сексуальні девіації (відхилення) — це будь-яке кількісне або якісне відхилення від сексуальної норми. При цьому діагностичні критерії відхилень у сексуальній поведінці людини дуже складні та суперечливі. Сексуальні перверзії або парафілїї — це сексуальні відхилення, які не відповідають критеріям сексуальної норми, спотворюють її за морально-етичними нормами і законами суспільства та кваліфікуються як правопорушення або злочини. Розрізняють явні девіації та приховані. За векторами сексуальної орієнтації можна виділити такі форми девіацій сексуальної поведінки [29, c. 73-74].

1. За вектором інтенсивності фідії (сила лібідо):

• Гіперсексуальність — це одна з базових характеристик, які сприяють формуванню різних сексуальних девіацій та перверзій.

Вона характеризується значним підвищенням цінності сексуального життя для людини і витісненням інших цінностей. При цьому гіперсексуальність стає не стільки засобом для досягнення задоволення, а й самоціллю. З’являються різні форми, що відхиляються від норм права, моралі та естетики сексуальної поведінки: секс як пиха, як розвага, як спорт. Відомо, що в рамках гармонійності метою людини при сексуальних контактах є, як правило, задоволення комунікативної потреби, а мотивом — інтерес, альтруїзм тощо. При гіперсексуальності такі цілі і мотиви відходять на другий план, а на перший виходить егоїстичний мотив. При девіантній гіперсексуальності людина використовує статевий контакт не для отримання взаємного сексуального задоволення, а швидше, для себе — здійснюється сексуальний контакт без врахування згоди партнера — за кількістю, тривалістю, часом, місцем та формою реалізації. При цьому можуть використовуватись засоби сексуального контакту з приниженням партнера, залякуванням його тощо.

Гіперсексуальність може проявлятись як сексуальна взаємодія з метою поставити рекорд за кількістю партнерів або за тривалістю статевого акту — формується сексуальна поведінка за типом промискуітету (безладні статеві зв’язки). Нерідко в таких випадках у суб’єкта з’являється нав’язливий або надцінний характер поведінки в пошуках об’єкта сексуальної взаємодії, і партнер може знецінюватись до рівня «персоніфікуючого збуджуючого об’єкта». Може бути у формі фантазій.

• Гіперсексуальна поведінка може бути або варіантом аддиктивної поведінки або психопатичних розладів. її різновид — провокуюча поведінка без прагнення до статевого контакту (інколи буває при імпотенції, як надцінна ідея за неможливості її реалізації).
• Асексуальна поведінка — людина знижує значущість і цінність сексуального життя або відкидає її суттєвість повністю і виключає із свого життя дії, спрямовані на сексуальні контакти. Асексуальність — біологічна (імпотенція, хромосомні розлади) та психологічна (імпотенція), або при шизоїдній та астенічній (залежні) акцентуаціях.

2. За вектором спрямованості — партнерства. Вибір сексуального партнера в нормі здійснюється із врахуванням вікового фактору. При цьому адекватною для дорослої людини є спрямованість на особу близької до її вікової групи. Вибір може бути зумовлений, а з одного — естетичними критеріями, при яких норма оцінюється на основі моральних установок суспільства у віковій різниці партнера, з іншого боку, характеристикою зрілості. Виділяють такі основні форми сексуальних перверзій, діагностика яких ґрунтується на невідповідності вікової спрямованості потягу:

• Педофілія — це спрямованість сексуального потягу і еротичного задоволення дорослої людини до дитини. Форми педофільних контактів різні — від коітальних до ексгібіціонізму та петтінгу. Цей різновид може бути при патохарактерологічному та психопатологічному відхиленнях поведінки, а також при адиктивному типі — прагнення отримати яскраві, нові переживання.
• Ефедофілія — потяг до підлітків. Мотив — «незайманість» підлітка, відсутність сексуального досвіду. Входять у структуру усіх видів девіантної поведінки.
• Геронтофілія — це сексуальний потяг до партнера похилого віку, при цьому старече тіло відіграє роль своєрідного фетиша. Буває при органічній деменції, алкоголізмі, психопатіях.

3. За вектором спрямованості сексуального потягу на інший об’єкт розрізняють такі перверзії.

• Зоофілія — сексуальний потяг до тварин (собак, свиней, коней тощо). При цьому тварина розглядається людиною із зоофільною орієнтацією як така, що замінює сексуальний об’єкт. При цьому використовується коїтальний генітально-анальний контакт чоловіка чи жінки із твариною. Найчастіше це буває при акцентуаціях шизоїдного типу, інколи астенічного, при невдалій спробі сексуального контакту гетерогенної спрямованості.
• Некрофілія — сексуальний потяг, або швидше реалізація його при використанні мертвого тіла (у моргах — олігофрени, алкоголіки, психопати).
• Фетишизм — одна з найбільш поширених девіацій або пе-рверзій, яка характеризується заміщенням об’єкта або суб’єкта сексуального потягу яким-небудь символом (частиною його одягу, особистим предметом, фотокарткою), який стає достатнім для здійснення сексуального збудження і оргазму. Проявляється при патохарактерологічних рисах характеру та психопатіях.
• Нарцисизм (аутоеротизм) — спрямованість сексуального потягу на себе, це самозакоханість, завищена самооцінка, підвищений інтерес до своєї зовнішності, своїх статевих органів, сексуальності. Нерідко в таких осіб виявляються істероїдні риси характеру.

4. Вектор засобу реалізації потягу. Найвідоміші яскраві приклади таких перверзій — садизм, мазохізм, садомазохізм. Вони дуже близькі за сексуальною девіацією, тому що мають витоки з гіперрольової поведінки (маскулінної або фемінної) і включають здобуття сексуальної насолоди з насильством і агресією, спрямованою на себе або на партнера, чи на обох.

• Садистська поведінка — проявляється у прагненні отримати сексуальне задоволення шляхом нанесення больової або психологічної агресивної дії. Така поведінка допомагає знайти найвище органістичне задоволення. Це реалізація потреби людини у володарюванні, домінуванні в житті, чого їй не завжди вдається досягти іншим способом. При мазохізмі відбувається зворотний процес — людина прагне бути приналежною, що призводить до оргазму. Іноді в людини можуть бути два протилежних спрямування — садомазохізм.
• Ексгібіціонізм — досягнення сексуального задоволення шляхом демонстрації своїх статевих органів або свого сексуального життя. Суть ексгібіціонізму — це гіперкомпенсаторне переборювання відчуття сорому у зв’язку з демонстрацією своїх статевих органів для зняття емоційного та сексуального збудження. Різновид — кандаулезизм — демонстрація голої партнерки. Відомо, що ексгібіціонізм частіше буває у людей з нав’язливими страхами, при маніакальному синдромі.
• Вуайеризм — форма девіантної сексуальної поведінки, при якій сексуальну насолоду людина отримує при підгляданні (або підслуховуванні) за роздягненими людьми або статевими актами (секс по телефону).

Мастурбація, онанізм — це самореалізація статевого потягу через стимуляцію своїх статевих органів різними способами. Може бути у дітей, підлітків, людей різного віку, коли реалізація сексуального потягу з якихось причин не можлива нормальним способом.

5. Вектор тілесного образу. Особливу групу сексуальних девіацій або уподобань становлять нетрадиційна гетеросексуальна орієнтація та порушення ідентифікації із своєю статтю. До цієї групи належать:

• Гомосексуалізм — сексуальна орієнтація людини спрямована на осіб своєї статі без суттєвої зміни ідентифікації із своєю статтю.
• Трансвестизм подвійної ролі — носіння одягу протилежної статі з метою отримання сексуального задоволення від тимчасового відчуття своєї приналежності до протилежної статі, але без бажання більш постійної зміни статі чи хірургічної корекції.
• Транссексуалізм — суттєво порушується ідентифікація із своєю статтю, людина усвідомлює себе представником іншої статі внаслідок чого вибирає відповідний спосіб та манеру поведінки, яка активно спрямована на гормональну або хірургічну зміну статі з метою зняття внутрішнього конфлікту та дискомфорту, що зумовлений невідповідністю усвідомлення своєї статевої ролі і зовнішньо нав’язаним їй стереотипом поведінки. Механізми формування різні: біологічні (хромосомні) та психологічні [33, c. 32-33].

До сексуальних злочинів належать такі види сексуальних парафілій: зґвалтування, сексуальний садизм, сексуальне вбивство, інцест, інцестне зґвалтування, а також педофілія та ефедофілія, геронтофілія, ексгібіціонізм та інші форми перверзій.

Внаслідок сексуальних злочинів у випадку виживання потерпілих серйозну проблему становлять їх соматичні та психічні порушення (тілесні ушкодження різної тяжкості, дефлорація, вагітність, венеричні захворювання, СНІД; психічні травми можуть призвести до розвитку неврозу, афективної шокової реакції, психогенної депресії; у сексуальному плані з’являються сексуальна гіпостезія та аноргазмія, койтофобія, вагінізм, сексуальна авер-сія). Такі наслідки сексуальних злочинів потребують психотерапевтичної корекції, яку слід проводити як систему заходів за допомогою сучасних методів психотерапії, адекватних до порушень, що виникли у потерпілих.

— Надцінні психологічні захоплення («трудоголізм», гемблінг, колекціонування, «параноя здоров’я», фанатизм — релігійний, спортивний, музичний тощо). Усі характеристики захоплення посилюються до гротеску. Об’єкт захоплення або надцінної діяльності стає визначальним вектором поведінки людини, який відсуває на другий план або повністю блокує іншу діяльність. Ознаки над-цінних захоплень психологічного рівня: глибока і довготривала зосередженість на об’єкті захоплення; пристрасне емоційно насичене ставлення до об’єкта захоплення; втрата відчуття контролю за часом, який відводиться на це; ігнорування будь-якої іншої діяльності або захоплення; поява відчуття дискомфорту при втраті можливостей реалізувати своє захоплення. Ознаки окремих надцінних психологічних захоплень: 1) трудоголізм — передбачає втечу людини від реальності у сферу діяльності і досягнень, при цьому захопленням стає робота або інша діяльність, де людина хоче досягнути великих успіхів; 2) гемблінг — надцінне захоплення азартними іграми, коли людина повністю присвячує себе грі, виключаючи іншу діяльність; 3) фанатизм — захоплення якою-небудь діяльністю у крайньому ступені вираження із формуванням культу та повною йому підлеглістю людини, її індивідуальності; 4) «параноя здоров’я» — захоплення оздоровчими вправами, коли усі засоби досягнення здоров’я переходять у самоціль, і людина від цього отримує задоволення; 5) колекціонування — колекціонування без визначеної мети та змісту цього захоплення.

— Надцінні психопатологічні захоплення («філософічна інтоксикація», сутяжництво і кверулянство і т.ін). Синдром «філософічної інтоксикації» трапляється у підлітків у нормі як складова частина психологічного підліткового комплексу і в патології при шизофренії. При цьому людина має підвищений інтерес до філософських умовиводів, постійну потребу аналізу навколишніх ситуацій, що не завжди зрозуміло для інших людей. Сутяжництво і кверулянство — це потяг писати нарікання та скарги до різних інстанцій. Кверулянт — це людина із підвищеним почуттям справедливості, яка бажає добитись правди навіть у незначному, але вона не розуміє реальних негативних фактів та свого хибного засобу боротьби із ними.

— Розлади потягів (клептоманія, дромоманія, піроманія) — здатні призвести до внутрішньої дезорганізації особистості, а також до суттєвих зовнішніх проявів дисгармонії. Відмінність понять «захоплення» («увлечение») та «потяги» («влечения») полягають у тому, що захоплення характеризуються усвідомленням мети та мотиву, їх динаміка безперервна і вони можуть з’являтися після складної боротьби мотивів. Потяги ж виникають імпульсивно, без мети та мотиву, періодично, при цьому свідомість у цей час звужена і спрямована на реалізацію цього потягу. До порушень поведінки, яка спричиняються розладами потягів належать: клептоманія — тяжке непереборне прагнення індивіда скоїти крадіжку; дромоманія — тяжке непереборне прагнення індивіда до бродяжництва; піроманія — тяжке непереборне прагнення індивіда до скоєння підпалів.

— Патологічні звичні дії і дійства (яктація, оніхофагія, смоктання пальця, трихотиломанія). Яктація — це розгойдування головою або усім тулубом, що спостерігається у розумово-відсталих людей, при афективно-шоковій реакції після стресу, у маленьких дітей у стані психологічної депривації. Оніхофагія — обкусування та жування нігтів, що може спостерігатись у стані наявної або прихованої тривоги. Дерматоманія, трихотилломанія — нав’язливе чи неподоланне прагнення людини до ушкодження своєї шкіри або волосяного покриву на голові, віях, бровах тощо.

— Характерологічні і патохарактерологічні реакції (емансипації, групування, опозиції, компенсації, гіперкомпенсації тощо).

— Комунікативні девіації (аутизація, гіперкомунікативність, конформізм, псевдологія, нарцисична поведінка та ін.). Можуть стосуватись тільки спілкування, котре, як відомо, має у своєму складі потреби, мотиви до спілкування та засоби спілкування (мовлення, жести, рухи, міміка з емоційними реакціями тощо). Тому розлади комунікативної сфери залежать від того, що порушується у людини: потреби і мотиви чи засоби спілкування [45, c. 5-7].

При розгляді поведінки, яка відхиляється від норми, важливо розрізняти індивідуальні (ізольовані) та групові форми девіантної поведінки. Під першою розуміють порушення вимог моралі і права однією людиною. Індивідуальні форми девіантної поведінки включають в себе всі клінічні форми і типи поведінки, яка відхиляються від норми, за яких вона не залежить від поведінки оточуючих. Порушення правових, етичних або естетичних норм відбувається у цьому випадку поза зв’язком з мікросоціальними патернами поведінки. Часто людина свідомо прагне до вибору ізольованої девіації, бажаючи тим самим радикально відрізнятися від оточуючих. Особливо яскраво індивідуальні девіації проявляються при психопатологічному та патохарактерологічному типах девіантної поведінки.

До ізольованих девіацій відносять комунікативні форми поведінки, яка відхиляється від норми, аутоагресивну поведінку, порушення харчування, аномалії сексуальної поведінки і розвитку, надцінні патологічні захоплення, зловживання речовинами, які викликають зміни в психічній діяльності.

Найчастіше можна спостерігати групові девіації. У цьому випадку девіантна поведінка виступає відображенням діяльності деякої соціальної групи — злочинного об’єднання або секти, які створюють деяку подобу своєї власної, так званої «культури» (субкультури) і відкрито конфронтують з прийнятими у суспільстві нормами.

Дані форми девіантної поведінки свідчать про конфлікт, який виникає між особистісними і суспільними інтересами. Девіантна поведінка — це скоріше спроба відійти від суспільства, втекти від життєвих повсякденних проблем, подолати стан невпевненості і напруження через певні компенсаторні форми. Проте девіантна поведінка може бути пов’язана і з прагненням особистості до створення чогось нового.

В контексті проблеми вивчення девіантної поведінки особистості важливу роль відіграє проблема повернення девіантів до нормального соціального життя — надзвичайно важливе юридичне, соціальне, педагогічне, психологічне завдання.

Ресоціалізація є однією із форм соціалізації особи, що охоплює процес становлення на основі засвоєння нею елементів культури і соціальних цінностей. Процес ресоціалізації має на меті виправлення девіантної особистості, формування у неї позитивної соціальної поведінки, стимулювання становлення життєвої позиції, яка б відповідала соціальним нормам шляхом відновлення, збереження та розвитку соціально-корисних якостей і відносин. Пов’язана ресоціалізація з руйнуванням засвоєних індивідом у процесі десоціалізації негативних антигромадських цінностей і норм, прищепленням визнаних суспільством цінностей і вчинків. Ресоціалізуючі заходи здійснюють ті самі соціальні інститути, що й соціалізацію: сім’я, школа, трудовий колектив, навчальні заклади, громадські організації тощо.

Основними чинниками успішної ресоціалізації девіантів є: установка на співпрацю; орієнтація у просторі соціальних відносин та особистісних ставлень; критичність; стресостійкість (вид реагування накопичених почуттів та емоцій, навчання навичкам подолання життєвих труднощів, розвиток захисних механізмів, адекватної поведінки); прийняття власного минулого. Метою ресоціалізації девіантів виступає швидке включення їх у нове соціальне середовище і діяльність без особливих психотравмуючих наслідків [47, c. 23-24].

Висновки до першого розділу

Отже, багатогранність проявів девіантної поведінки, різних за своєю структурою та механізмами формування, ставлять за необхідність вироблення комплексних підходів до корекції девіацій. Саме тому застосування тих чи інших способів і методів психологічної корекції, консультування має базуватися на сутнісних механізмах виникнення девіантних форм поведінки і відповідних методів поновлення нормативної поведінки.

Для успішної роботи з особами, які мають відхилення у поведінці, необхідні:

— знання причин девіації та особливостей її перебігу;

— знання цілей та завдань роботи саме з цією категорією осіб;

— уміння проводити психологічну діагностику особистості з девіантною поведінкою;

—  уміння підбирати адекватні методи профілактики та корекції;

— уміння використовувати ці методи та контролювати їхню дію.

Отже, на підставі наведеного приходимо до наступних висновків. До психологічних причин девіантної поведінки підлітків відносяться:

1. Внутрішні фактори: психологічні бар’єри, духовні проблеми, порушення ціннісно-мотиваційної сфери, емоційні проблеми, низький рівень адаптивних можливостей, негативний життєвий досвід та відсутність позитивного життєвого досвіду, особливості локусу контролю та рівень самоповаги тощо.
2. Зовнішні фактори, які розглядаються як зовнішні умови, які впливають на особистість, але відображаються в психіці та поведінки дитини, тому відносяться до психологічних. Вони включають: порушення взаємовідносин з оточенням; недостатня соціальна захищеність та невиконання виховних функцій сім’ї (сімейна занедбаність), що призводить до порушення адаптації підлітка; недостатність уваги з боку суспільства (соціальна занедбаність); ігнорування або неадекватні методи впливу та відсутність допомоги з боку вихователів (педагогічна занедбаність), що призводять до прогресування дезадаптивної поведінки підлітка; негативний вплив неформальної групи однолітків тощо. В результаті чого формується чітка позиція «девіанта», яка сприймається підлітком вже як норма поведінки.

Проблема девіантної поведінки вивчається давно, але незважаючи на це, в сучасному світі вона не стає менш актуальною. Річ у тому, що девіантна поведінка, як правило, закладається в підлітковому віці, адже впродовж цього періоду відбувається своєрідний перехід від дитинства до дорослості, від незрілості до зрілості, який пронизує всі сторони розвитку підлітка: анатомо-фізіологічна перебудова інтелектуальний, етичний розвиток, а також різноманітні види діяльності. Крім того, загальновідомо, що підлітки у наш час як і в будь-який інший, є однією з найменш захищених верств населення.

Отже, якщо не займатися виявленням і профілактикою девіантної поведінки в підлітковому віці, то ця проблема не зникне, незважаючи на велику кількість розробок наукових підходів.

РОЗДІЛ 2. Дефекти соціалізації як чинники формування девіантної поведінки молоді

2.1. Сучасні тенденції соціалізації девіацій у поведінці молоді

Розвиток особистісних якостей і певних особливостей поведінки індивіда обумовлений природженими передумовами, соціальними умовами (особливостями взаємин із батьками, дорослими та однолітками, змістом діяльності); внутрішньою позицією самого індивіда (Л.С. Виготський, С.Л. Ру- бінштейн).

Соціалізація розглядається як взаємодія особистості із середовищем, обумовлює адаптованість осіб до різних соціальних ситуацій, мікро- і макрогруп. Рівнями адаптації є: конформізм (суб’єкт діє так, як вимагає соціальне середовище, але дотримується своєї системи цінностей (А. Маслоу)); взаємна терпимість, поблажливість до цінностей і форм поведінки один одного; акомодація, що виявляється у визнанні людиною цінностей соціального середовища і визнанні середовищем індивідуальних характеристик людини; асиміляція або повне пристосування, коли людина відмовляється від своїх власних цінностей (Я. Щепанський).

У гуманістичній зарубіжній психології і педагогіці сутність соціалізації представлена як процес самоактуалізації самореалізації особистістю своїх потенційних можливостей і творчих здібностей, як процес подолання негативних впливів середовища, що заважають її саморозвитку і самоствердженню (А. Маслоу, К. Роджерстаін.).

Поняття “соціалізація” представлено як “засвоєння індивідом соціального досвіду” (І.С. Кон); як “входження до соціального середовища, пристосування до нього, оволодіння певними ролями і функціями” (Б.Д. Паригін). На думку И.Б. Котової та С.Н. Ши- янова, зміст соціалізації розкривається на межі таких процесів, як адаптація, інтеграція, саморозвиток і самореалізація. Самореалізація виступає як прояв внутрішньої свободи і адекватне володіння собою в соціальних умовах. Саморозвиток — це процес, пов’язаний із подоланням суперечностей на шляху до досягнення духовної, фізичної і соціальної гармонії.

A.B. Петровський, виділяє три макрофази соціального розвитку особистості на дотрудовій стадії соціалізації: дитинство, де адаптація особистості виражається в оволодінні нормами соціального життя; підлітковий період індивідуалізації, що виражається в потребі індивіда в максимальній персоналізації, в потребі “бути особою”; юність — інтеграція, що виражається в набутті рис і властивостей особистості, які відповідають потребам групового і особистісного розвитку. В процесі соціалізації людина приміряє до себе різні ролі. Рольова поведінка допомагає людині або закрити канали особистої інформації, які вона не хоче виявляти перед суспільством, або зануритися глибоко в діяльність і свідомість, що перетворюється на його “Я”. У соціальному просторі взаємодії людей відтворюється емоційний тон, який слугує дитині певним еталоном. Підростаючій особистості, що розвивається, необхідно мати можливість співвідносити свої емоційні переживання із емоційними переживаннями близького оточення, а потім, порівнюючи, розвивати і коригувати свою емоційну сферу [48, c. 36-37].

У соціумі існує велика кількість соціальних агентів, які незалежно від глибини їх уявлень про природу та процес розвитку підростаючої особистості, конкретних уявлень про становище дітей у суспільстві, від ідеологічних і соціально-психологічних настанов, життєвих стратегій і мотивацій, впливають на сферу інтересів дітей, їх ціннісні орієнтації, настанови. Ці засвоювані норми і цінності, з одного боку, мають допомогти дитині адаптуватися до навколишнього оточення, стати повноправним членом різних соціальних груп, реалізувати себе в них і навіть позитивно впливати на їх вдосконалення та розвиток, з іншого боку, нерідко несуть у собі нові проблеми і суперечності, що дезорієнтують та травмують вразливу психіку дитини і спрямовують її поведінку в асоціальному напрямку.

Реальна соціальна структура пропонує підростаючій особистості величезний репертуар соціальних ролей, детермінованих існуючим потенціалом розвитку економіки, управління і соціального середовища, екології, та ширшими процесами, що відбуваються поза межами соціуму. При цьому особистість скоріш за все виступає об’єктом дії, аніж повноправним її суб’єктом. Процеси освоєння цих ролей визначаються величезною кількістю біологічних, психологічних і іншого роду чинників, що діють з моменту зачаття дитини.

Деякі з цих процесів можуть бути цілеспрямованими. Інші ж — і їх, на жаль, більшість — є стихійними, виникають і протікають спонтанно і, нерідко, на інтуїтивному рівні, не є усвідомлюваними і тому керованими, а також не забезпечуються необхідними для їх вирішення ресурсами: фінансовими, матеріальними, кадровими, технологічними тощо.

Незважаючи на досить розмиті межі понять “знання, норми і цінності”, свідомість всіх агентів, що діють в умовах соціуму, прагне побудувати власну систему регулювання процесів соціалізації.

Стосовно сфер життєдіяльності особистості проблема посилюється тим, що об’єкти управління (суспільство, індивід) керуються одночасно багатьма системами, які не обов’язково стійко взаємопов’язані, часто неузгоджені, суперечливі і здатні вступати один з одним у конфліктні стосунки. Проблема посилюється ще й тим, що першою і основною властивістю для всіх організаційних систем, є посилення, в першу чергу, своїх власних норм. Безпосередньо йдеться про те, що чим жорсткіший контроль за цими нормами, тим вище якість самих цих систем і якість продукту, що випускається ними (в даному випадку — соціалізованих дітей, майбутніх повноправних членів соціуму). Джерелом виявлення таких властивостей організаційних систем слугують нібито високі цілі — турбота про якість відтворення соціуму, тобто репродукція станів його популяції, знань, відносин і, тим самим, забезпечення потреб збереження і безпеки, які характерні як для популяцій, так і для груп та індивідів, що їх складають [55, c. 48-49].

В результаті динамічних змін середовища, суспільства, знань, відносин, а також у результаті самої діяльності організаційних систем, окремих груп та індивідів з’являється протилежна узагальнена потреба — розвитку, яка вимагає реакції на новизну ситуації, своєї власної координації зусиль, ресурсів, вимагає зміни якості управління і володіє продуктивністю — тобто здатністю продукувати нові цілі і цінності. Проте якість життєдіяльності не зводиться до якості відтворення.

Саме з дітьми, із системою освіти і виховання пов’язані основні надії на розвиток. Не дивним є тому і той гострий, а інколи і вкрай емоційний інтерес до даної теми з боку різних соціальних груп і спільнот. Як відомо, багато представників соціуму вважають себе “компетентними” в питаннях здоров’я, освіти і виховання. Подібна “компетентність” породжує тривогу, яка виникає у декількох напрямках, що різняться за типами усвідомлюваних дефектів.

По-перше, це дефекти біологічного відтворення: природжені хвороби, травми при вагітності та пологах, затримки (дефекти) розумового і психічного розвитку дітей, викликані фізіологічними чинниками, некомпетентністю та непрофесіоналізмом відповідних структур, а також дефіцитом ресурсів і відповідних технологій.

По-друге, це дефектність соціалізації, що призводить до девіантної поведінки дітей і підлітків — порушення ними норм права, моралі, загальної культури і т.п. У дослідженні проблем соціалізації особливу значущість має виявлення особливостей відносин неповнолітніх. Саме у цьому віці, як показали дослідження І.С. Кона, І.Б. Котової, Н.Ю. Максимової, Т.Н. Мальковської, Р.Г. Турової, A.B. Мудрика, С.А. Смирнова, P.M. Шаміонова, Е.Н. Шиянова, розширюється соціальне середовище, яке впливає на молодь. У старших підлітків, хлопців і дівчат, розвивається прагнення емансипації від дорослих, визначення свого місця в житті. Важливим каналом інформації виступає спілкування з однолітками, воно ж стає засобом психологічного захисту з боку однолітків.

По мірі того, як збільшується час, що проводиться дітьми поза сім’єю і школою, зростає питома вага групи однолітків, які у багатьох випадках переважують авторитет батьків. Групи однолітків як чинник соціалізації не є однорідними і зараз дуже змінилися: раніше це були керовані і більш-менш спрямовані дорослими дитячі колективи і організації (піонери, комсомол), сьогодні ж це різноманітні неформальні співтовариства, переважно різновікові і змішані у соціальному відношенні.

По-третє, це дефекти сімейного життя, поява і відтворення на рівні мікросередовища дитини всіляких неадаптивних, руйнівних форм відносин як між ним і дорослими, так і просто дорослих один з одним, сімейний інфантилізм та егоїзм, бажання “скинути” соціальним структурам всю відповідальність за виховання і освіту власних дітей.

У сім’ї формуються не лише соціально значущі якості особистості, а й властиві їй оцінні критерії; вплив сім’ї на підлітка сильніший за вплив школи, суспільства в цілому. Наприклад, зазначає В. Д. Єрмаков, варварський принцип “око за око, зуб за зуб” здається підліткові, що виріс в асоціальній сім’ї, природним і справедливим. Аналізуючи роботи В. Поташова, можна відзначити, що споживацькі цінності, які формуються саме в сім’ї, небезпечно впливають на неповнолітніх, оскільки вони прагнуть досягнути бажаного будь-яким шляхом. Дослідження I.I. Шуригіної показали, що в сім’ях, матері яких мають вищу освіту, не було жодного випадку, щоб 14 -15-літні виявляли схильність до девіацій. Серед бідних дітей малоосвічених матерів були і крадіжка, і суїцид [53, c. 6-7].

Перехід від традиційної патріархальної сім’ї до сучасної, заснованої на рівності подружжя, призвів до зниження авторитету батька, втрати узгодженості виховних дій батьків. Поширеними сталі сім’ї з одним-двома дітьми, для яких характерний “діто- центризм”, а звідси — егоцентризм дітей. Батьківський авторитет вже не є абсолютним, тепер на місце заборони і примусу приходить переконання. Моральний авторитет підтримувати набагато важче, ніж владу, що спирається на силу, особливо коли діапазон джерел інформації і вибір кола спілкування постійно розширюється.

По-четверте, це дефекти, пов’язані із економічною диспропорцією, що склалася в суспільстві, поділом громадян на бідних і багатих, зростанням безробіття, культивованою певною частиною соціуму “психологією наживи”, зневагою до чесної щоденної праці, демонстративним культом “легких грошей” і “стрімких”, нічим не виправданих “кар’єр”, які наочно показують поколінню реальну “істину життя”, в якій немає місця ні високому рівню освіти, ні інтелігентності, ні стійким моральним імперативам.

Як з’ясувалося у дослідженнях 1.1. Шуригіної, чинником підвищення авторитету батьків для дітей є їх зайнятість комерційною діяльністю. Діти із більшою готовністю покладаються на їх поради, справедливо вважаючи своїх батьків більш адаптованими до нових умов життя, які тверезо оцінюють реальну життєву ситуацію.

По-п’яте, це дефекти, пов’язані із практикою існування і роботи громадських і молодіжних організацій. Більшість із них, на словах декларуючи високі ідеали і етичні цінності, проводять масу всіляких виховних заходів, насправді роблять це лише для “галочки”, створюють так званий фіктивно-демонстративний продукт, який необхідний їм для отримання різноманітних ресурсів як від місцевої влади, так і інших структур та організацій. Тут же слід сказати про активність усіляких прозахідних організацій сектанського типу, неформальних об’єднань підлітків, які активно, на комерційній або безкоштовній основі, вербують в свої ряди та нав’язують власну систему цінностей, яка деколи суперечить не лише традиційним для суспільства цінностям, а й самим основам нормального здорового способу життя дитини.

По-шосте, це дефекти, пов’язані із циркуляцією в суспільстві усіляких інформаційних потоків, ключовим агентом яких є ЗМІ. Подібні явища суспільства не можуть не впливати на підростаюче покоління і не наносити шкоди його духовно-етичному здоров’ю. В результаті таких неадекватних впливів можливе виникнення депресивних станів, які виявляються у вигляді таких симптомів, як апатія — стан байдужості, повної індиферентності до того, що відбувається, що оточує, свого становища, минулого, перспектив на майбутнє тощо. Це стійке або скороминуче тотальне випадання як вищих соціальних почуттів, так і вроджених емоційних програм; гіпотимія (знижений настрій) — афективна пригніченість у вигляді смутку, туги із переживаннями втрати, безвиході, розчарування, приреченості, послаблення прихильності до життя. Позитивні емоції при цьому поверхові, можуть бути повністю відсутніми; дисфорія — похмурість, озлобленість, ворожість, похмурий настрій із бурчанням, незадоволеністю, неприязним ставленням до оточення, спалахами роздратованості, гніву, люті із агресією та руйнівними діями; розгубленість — гостре відчуття безпорадності, нерозуміння найпростіших ситуацій і змін свого психічного стану. Типова надмінливість, нестійкість уваги, розгублений вираз обличчя, пози і жести спантеличеної і вкрай невпевненої людини; тривога — неясне, незрозуміле відчуття небезпеки, що зростає, передчуття катастрофи, напружене очікування трагічного результату. Емоційна енергія діє так могутньо, що виникають своєрідні фізичні відчуття. Тривога супроводжується руховим збудженням, тривожними вигуками, відтінками інтонацій тощо; страх — розмитий стан, що переноситься на всі обставини і проектується на все оточення. Страх також може бути пов’язаний із певними ситуаціями, об’єктами, людьми і виражається переживанням небезпеки, безпосередньої загрози життю, здоров’ю, благополуччю, престижу. Може супроводжуватися своєрідними фізичними відчуттями, що свідчать про внутрішню концентрацію енергії [49, c. 39].

Зростає тривога батьків і вчителів, з одного боку, констатуючи відсутність у сучасних дітей безлічі бажаних властивостей — відчуття відповідальності, відчуття власної гідності, співпереживання, життєвої енергії, прийнятних правил поведінки, позитивного емоційного контакту з оточенням, з іншого боку, втратою відчуття контролю над ситуацією, що розвивається навколо дітей, безпорадність, що виявляється у неспроможності протистояти несприятливим тенденціям, що складаються.

Зростає відсоток соціально дезадаптованих дітей, дітей з порушеннями соціалізації, із соматичними захворюваннями неврогенного і психогенного походження, із психічними розладами і абсолютно невідомими раніше формами хворобливої психічної залежності (гравці і фанати комп’ютерних клубів та ігор, прихильники ігрових автоматів тощо).

Розширюється соціальне середовище для потенційного зростання злочинності. Зростає кількість номінальних підліткових і молодіжних громадських організацій, що живуть за принципом так званої “подвійної моралі” і демонструють фіктивну активність та фальшиву цивільну позицію, чудово розуміють, хто і навіщо використовує їх у своїй власній великій грі.

Зростає кількість дітей, залучених до погано керованої сьогодні стихії “справжнього бізнесу” звідки виносяться хибні уявлення про людську мораль і жорстокі принципи типу “гроші вирішують все”. Зважаючи на той факт, що злочинність неповнолітніх найбільш чуйна на соціально економічні та етичні чинники, можна відзначити, що останнім часом у структурі злочинності неповнолітніх переважають злочини корисливої спрямованості — більше 70 %.

Зростає кількість дітей, які взагалі ні до чого не прагнуть і нічого не хочуть, без елементарних, здорових життєвих стратегій поведінки. Це діти, що надмірно заохочуються дорослими, ведуть “рослинний” спосіб життя, нічим не цікавляться, ними легко маніпулювати, позбавлені елементарних амбіцій і принципово не можуть поставити перед собою ніяких серйозних цілей. У сучасної молоді відпочинок і дозвілля — провідна форма життєдіяльності, вона витіснила працю як найважливішу потребу. Від задоволеності дозвіллям тепер залежить задоволеність життям в цілому.

Знижуються, у зв’язку із різким зростанням комерційних закладів і браком справжніх професіоналів своєї справи, можливості лікування неврозів у дітей. Звужується, незважаючи все-таки на зростання платних секцій і гуртків, що спостерігається останнім часом, соціально- культурне середовище існування (бібліотеки, театри, спортмайданчики, клуби, палаци творчості). Ця тенденція особливо характерна для підліткового контингенту, який, на відміну від маленьких дітей, вимагає серйознішого і уважнішого ставлення до себе.

Знижується якість підготовки випускників шкіл, які усвідомлюють, що єдино правильною умовою отримання ними “престижної” освіти є наявність в гаманці їхніх батьків “енної” суми грошей, необхідної для оплати навчання. Самі школярі відзначають, що становище у суспільстві і рівень життя сьогодні ніяк не пов’язаний із рівнем освіти. Ця позиція, за результатами опитувань, отримала підтримку як серед батьків, так і підлітків [31, c. 22-23].

2.2. Складові системи чинників девіантної поведінки сучасної молоді

У будь-якому випадку слід зазначити мізерну роль впливу школи на вибір життєвого шляху (поради вчителів і рекомендації класних керівників). Аналіз життєвих планів підлітків показав: 3 % підлітків вважали за краще не працювати взагалі ні після 9-го класу, ні в подальші періоди життя; дуже різко впав престиж статусу робочого: практично ніхто із підлітків і їх батьків не орієнтовані на отримання робочих професій; впав престиж і наукової роботи, особливо серед підлітків: на цей вид діяльності націлено лише 4 % підлітків і 8 % їх батьків; знизився рівень довіри до бюджетної сфери: на роботу в комерційні фірми орієнтовано в 7 разів більше батьків дев’я¬тикласників і в 4 рази більше батьків студентів у 10-11 класах, ніж на роботу в державних установах. Практично половина респондентів відзначає, що становище в суспільстві і місце в житті сьогодні ніяк не пов’язані із рівнем освіти [2, с. 12].

Освіта, що зубожіє, охорона здоров’я, культура, втрачаючи кадри, технології та не отримуючи гідної фінансової підтримки, не лише не можуть виконати програми розвитку своїх організацій, що існують у них, а й нерідко не здатні навіть до природного відтворення того, що було накопичено у попередні роки.

Діти нерідко стають об’єктом маніпуляцій з боку комерційних структур, ЗМІ, різних псевдодуховних сект, які розраховують тим самим отримати в їх особі покірних споживачів їх товарів, ідей, вважають їх безликим “ринком збуту”. Все вищезазначене — симптоми певної кризи в роботі з дітьми, що має соціальну природу і тривалу історію свого розвитку.

Існує кілька видів реакцій дорослих на проблеми соціалізації дітей. Реакція уникнення: факт наявності і (або) масштаб проблеми не визнаються. Цей тип реакції особливо характерний для місцевої адміністрації і великої кількості громадських організацій і полягає в тому, що чинники тривоги (але не самі проблеми) приймаються, про них говорять, їх обговорюють, здійснюються певні ритуальні дії, але реальні, а тим більше ефективні заходи, нехай навіть відстрочені за часом, застосовуються рідко, як виняток із правил. Проблемні питання мають властивість не вирішуватися, а просто передаватися “по колу”, від однієї групи адміністраторів до інших.

Така поведінка владних структур має серйозні підстави. По- перше, і на рівні місцевої влади, і в країні в цілому, традиційно культивується реагування селекційного типу, що має запізнілий характер: у разі девіантної поведінки (дитяча і підліткова злочинність) — каральні дії і ізоляція, у разі психічних порушень і (або) інвалідності — комплекс заходів соціальної “допомоги”, що зводиться до одних і тих же нормативів для істотно різних категорій контингенту, абсолютно недостатній за об’ємом, що зазвичай закінчується селекційною ізоляцією — переведенням дитини до спеціалізованих (допоміжних) закладів.

По-друге, по мірі зростання проблем функції “допомоги” розповсюджуються на всю значну кількість організацій і відомств, які, демонструючи свою роз’єднаність, отримують ще більше можливостей для уникнення відповідальності.

По-третє, професійним аналізом проблем — медико-психологічного, соціального, медичного, юридичного характеру — жодне відомство не займається, в будь-якому випадку уникають з’ясовувати чи хоча б враховувати “чужі” аспекти проблеми в своїй сфері управління. Тим самим виключаються або ігноруються комплексні оцінки соціальних процесів.

Поряд із реакцією уникнення, характерною для професійних груп, що існують в соціумі (лікарі, вчителі, культпрацівники, тренери спортшкол, представники МВД), інколи одні професійні групи звинувачують інші, не визнають наявність в своєму відомстві існуючих проблем. Або прямо звинувачують навколишні соціальні структури в егоїзмі та небажанні розуміти сутність та причини проблем, що стоять перед відомствами.

І ці реакції мають серйозні передумови. По-перше, міжвідомчі проблеми та інформація практично недоступна широким професійним групам. По-друге, специфіка соціальних проблем полягає в тому, що “традиційні” засоби їх вирішення дорого коштують і часто не є ефективними. Міські відомства більше зацікавлені не в розвитку своїх соціальних систем допомоги, а в збереженні (відтворенні) стійких структур, що склалися, які, при нинішньому стані справ, тим стійкіші, чим менше пов’язані із “зовнішнім світом”. Реакція егоїзму характерна для більшості груп соціуму, які не мають безпосереднього відношення до сфер, що стосуються роботи з дітьми. Поряд із реакцією уникнення ці зовні цілком благополучні соціальні групи (менеджери і фахівці промислових підприємств, підприємці) демонструють повну зневагу до проблем соціалізації неповнолітніх і щиро вважають, що “це їх не стосується”, “це не їх проблема”, “вони самі винні, що так живуть” [30, c. 16-17].

Джерела такої поведінки слід шукати в диспропорції, що склалася в економіці, в доходах різних сфер життєдіяльності, в результаті якої найбільш сильна (наприклад, чоловіча) частина професійного співтовариства переходить в інші, вигідніші сфери, а та, що залишилася, через постійний відтік (і недоотримання) достатніх ресурсів, дійсно не може вирішити існуючих проблеми своєї сфери діяльності і демонструє той тип поведінки, який називають не інакше як “автоматична безпорадність”.

2.3. Підготовка психологів до роботи з дезадаптованою молоддю

Серед різних методів корекції і терапії девіантних форм поведінки у підлітків перевага надається груповій психотерапії. Працювати з підлітками 12-15 років найскладніше, проте такі групи мають високий терапевтичний потенціал, оскільки в цьому віці група однолітків грає виняткову роль в житті підлітка, а самі вони зазнають значні труднощі, пов’язані з імпульсивністю, статевим дозріванням, конфліктними взаєминами з дорослими.

Багато психотерапевтів, розуміючи, що підлітки, які виявляють порушення поведінки, — жертви сімейної ситуації (наприклад, сім’я з алкогольними проблемами), вважають, що, якщо в сім’ї не відбудеться терапевтично значущих змін, підліткові важко надати довготривалу допомогу. Разом з тим “важкий” підліток може сам багато що зробити для себе. Він відчуває глибокі переживання, якими йому важко поділитися зі своєю сім’єю. Йому потрібна підтримка, щоб виразити почуття тривоги, самотності і страху, пов’язаного з сексуальними проблемами. Крім того, підлітку потрібно показати, яким чином він може брати на себе відповідальність за своє власне життя.

Кроки психологічної допомоги особистості :

—         початковий етап, на якому людині надається впевненість у тому, що вона звернулася туди, де її зрозуміють і підтримають;

—         уточнюючий етап, на якому відбувається уточнення запиту на основі безумовного прийняття особистості людини, котрій надається допомога, її внутрішніх переживань (зрозуміло, що прийняття не обов’язково означає позитивну оцінку, це просто визнання того, що є); безоцінного ставлення (відсутність оцінок поведінки і особистості клієнта); емпатії (розуміння внутрішнього світу людини, співпереживання їй);

—         діагностичний етап, що полягає у допомозі клієнту оволодіти проблемою, сформувати об’єктивну і ясну картину подій;

—         власне психотерапевтична робота, спрямована на мобілізацію всіх ресурсів клієнта, встановлення і підтримку всіх здорових, позитивних якостей особистості з тим, щоби сприяти підвищенню самооцінки, впевненості у собі; водночас встановлюється коло близьких і друзів, які могли б допомогти;

—         прийняття рішення, що передбачає спільне відпрацювання варіантів розв’язання проблеми; усвідомлення і прийняття клієнтом оптимального варіанта її вирішення; спільне складання плану дій, спрямованого на подолання критичної ситуації;

—         заключний етап, спрямований на підтримку і максимальне схвалення рішення клієнта [26, c. 38-39].

Сучасними дослідниками (І. Кузнецова) пропонується така послідовність кроків по зміні поведінки, що відхиляється. Їх реалізація зажадає застосування розглянутих вище правил взаємодії і способів роботи.

1. Відновлення у дитини позитивного самосприйняття, його довір’я до себе і до світу.
2. Аналіз проблеми, операціоналізація її проявів, виявлення провокуючих джерел і причин.
3. Постановка позитивної мети, опис бажаної поведінки.
4. Побудова кроків зростання: опис конкретних досягнень через день, тиждень, місяць.
5. Уточнення параметрів бажаного результату (одночасно з позитивним програмуванням) через докладні відповіді на питання: «Як я взнаю, що я досяг результату?», «Як інші взнають, що я досяг результату?», «Як я доведу скептику, що досяг результату?» і т.п.
6. Визначення союзників — тих, хто допоможе досягти поставленої мети.
7. Опрацьовування можливих рецидивів старої поведінки з використанням стратегії усунення рецидивів.

Психолого-педагогічну допомогу особистості, схильної до девіантної поведінки, можна розглядати як комплекс соціально-психологічних і педагогічних заходів, що спрямовані на виявлення і виправлення умов, які сприяють проявам девіантної поведінки; створення передумов попередження відхилень у поведінці, зокрема, через пропаганду здорового способу життя; створення сприятливого соціально-психологічного клімату в мікросоціальному оточенні дитини; створення можливостей для самореалізації особистості у суспільстві тощо. Останнє, зокрема, передбачає організацію спеціальної роботи психолога з девіантами, спрямовану на:

—         розхитування і руйнування девіантних настанов, уявлень, мотивів, стереотипів поведінки та формування нових, позитивних;

—         розвиток соціальної активності, інтересу до себе і оточуючих, сприяння у здобутті певного статусу в позитивно спрямованих угрупованнях;

—         навчання навичкам саморегуляції, співпраці, адекватному прояву активності, вмінню здійснювати правильний вибір форм поведінки;

—         розвиток інтересу і здатності до творчості;

—         оптимізацію позитивного досвіду, створення і закріплення зразків позитивної поведінки.

Власне психологічна допомога особистості здійснюється за такими напрямами, як психологічна превенція (попередження, профілактика) і психологічна інтервенція (подолання, корекція, реабілітація).

Психодіагностика при цьому є допоміжним засобом, що вирішує проміжні практичні завдання [24, c. 36].

Отже, соціальні педагоги мають здійснювати комплексну профілактичну діяльність із дітьми та молоддю, спрямовану на своєчасне виявлення та нейтралізацію дії віктимогенних факторів у середовищі, в якому здійснюється їхня соціалізація, а також студентів «групи соціального ризику», що мають віктимні особистісні риси та характеристики з метою попередження появи стану дезорієнтації, який може зумовити виникнення дезадаптованої поведінки.

Враховуючи вищезазначене, важливим у підготовці майбутнього фахівця соціально-педагогічного профілю стає освоєння теоретико-методологічних засад професійної діяльності з дезадаптованими дітьми та молоддю, а також її практичних аспектів через створення професійно спрямованого освітнього середовища, завдяки якому студенти зможуть: 1) враховувати в роботі результати досліджень із проблеми дезадаптації в галузях психіатрії, соціальної психології, соціальної роботи; 2) розглядати як об’єктивний, так і суб’єктивний рівень прояву дезадаптації; 3) визначати особливості дезадаптаційних проявів, спираючись на специфіку її різновидів; 4) організовувати комплексну профілактичну діяльність, спрямовану на викорінення чинників, що сприяють появі дезадаптацій у дитячому та молодіжному середовищі.

Украй несприятливими для розвитку особистості дитини є поєднання ворожого ставлення з боку педагогів і батьків, авторитарного характеру навчання і виховання та позиції дитини, що проявляється або у бездіяльності, або у протидії виховним заходам. Р. Овчаровою виділені соціально-педагогічні ситуації, які породжують дезадаптацію. До них віднесені ситуації «взаємної байдужості», «односторонньої симпатії», «взаємної агресії», «пригнічення активності дитини» «інфантилізації дитини.

Соціальний педагог, здійснюючи підтримку дезадаптованих школярів має бути здатним реалізувати наступні виробничі функції: правозахисну, профілактично-дослідницьку, консультативну, комунікативну, організаторську, прогностичну, проективну, освітньо-методичну, науково-дослідницьку, корекційну, реабілітаційну.

Реалізація даних функцій потребує від нього здатності до розв’язання професійних, соціально-виробничих та соціально-побутових задач, таких як знаходження способів контакту з дітьми і дорослими; вибір способів проведення консультування, орієнтація на вікові особливості та ступінь адаптованості в суспільстві; цілеспрямована та планомірна діяльність з колективом школярів та вихованців різних загальноосвітніх та спеціальних закладів; детальне вивчення особистості, виявлення позитивних і негативних сторін її розвитку, проявів дезадаптації, розпізнавання причин недоліку або відхилень у поведінці індивіда з метою їх усунення; визначення завдань, форм, способів вирішення особистісних і соціальних проблем, застосування технологій соціального захисту і соціальної допомоги, реалізації прав і свобод особистості вихованця, використання законів і правових актів з метою надання допомоги і підтримки дітей, їхнього захисту; подолання негативних явищ в мікросоціумі, ослаблення антисоціальних впливів на дітей та підлітків, вироблення механізмів протидії віктимогенних чинників; виявлення житлово-побутових проблем вразливих категорій населення та дезадаптованих дітей, підлітків, молоді; творчий аналіз теорії та практики, критична переробка різних напрямів у соціально-педагогічній та психологічній науках, їх врахування при розробці моделей, алгоритмів та технологій соціально-педагогічної діяльності [27, c. 28].

Н.Ю. Максимова визначила, що складовими корекції дезадаптованої поведінки підлітків у загальноосвітній школі є система багатостороннього оцінювання, корекція рольових позицій дитини в сім’ї, рання професійна орієнтація, зміна соціальної ситуації розвитку [9]. У зв’язку з цим соціальний педагог повинен своєчасно виявляти інтереси й потреби дітей та підлітків, створювати умови для розвитку їх талантів, здійснювати корекцію різних видів девіацій, надавати консультативну допомогу школярам та їх вихователям, організовувати групову тренінгову та терапевтичну, виховну, корекційну та реабілітаційну роботу з неповнолітніми, попереджувати формування дисгармонійних стосунків школярів з оточуючими.

Допомогти дезадаптованій дитині нейтралізувати патогенний вплив соціуму, полегшити її адаптивне самосприйняття й самоствердження у ситуації шкільного життя покликаний соціальний педагог та психолог що є посередником між молоддю та значущими для них дорослими. До здійснення цієї діяльності учителі, соціальні педагоги і психологи повинні бути спеціально підготовлені.

Висновки до другого розділу

Отже, в сучасному суспільстві соціалізація підростаючого покоління не є керованою і цілеспрямованою, а переважно — стихійною, неусвідомлюваною, і не забезпечується необхідними для її успішного протікання ресурсами: психологічними, матеріальними, кадровими, технологічними та ін.

Ступінь соціалізації особистості визначається багатьма чинниками, які в сукупності складають загальну структуру впливів суспільства на окрему особистість. Наявність дефектів у кожному з них призводить до появи в особистості соціально-психологічних особливостей, які можуть стати наслідком девіантних форм поведінки. Під впливом соціально-психологічних чинників зовнішнього середовища за наявності внутрішніх умов у дитини з’являється дезадаптація, яка виявляється у вигляді девіантної (делінквентної, адиктивної і т.п.) поведінки.

Представлені дефекти соціалізації вимагають пильної уваги як з боку представників наукового співтовариства, так і з боку психологів-практиків. Адже робота із контингентом дезадаптованих неповнолітніх має здійснюватися на основі комплексного та системного підходів. А це, у свою чергу, означає, що у процесі надання психологічної допомоги ми маємо орієнтуватися не лише на особистість девіанта, а й середовище його існування, яке також вимагає корекційних впливів. Саме ці позиції і слугують орієнтиром наших подальших дослідницьких стратегій.

РОЗДІЛ 3. Методичні основи дослідження девіантної поведінки молоді

3.1. Підбір та обгрунтування методики дослідження девіантної поведінки молоді на сучасному етапі

Метою нашого дослідження стало вивчення зв’язку девіантної поведінки сучасної молоді. Підлітковий вік береться за основу, так як психологічний експеримент проводився на Київського технікум електронних приладів.

Гіпотезою психологічного експерименту стало припущення, що існує зв’язок між девіантною поведінкою і психофізіологічними особливостями особистості.

Відповідно до мети й висунутою гіпотезою в ході емпіричного дослідження вирішувалися наступні завдання:

• Вивчити особливості девіантної поведінки молоді.
• Досліджувати темперамент молоді.
• Проаналізувати взаємозв’язок різних форм девіацій у поведінці молоді.

Ми провели аналіз реальної практики Київського технікум електронних приладів з профілактики девіантної поведінки в молоді, для цього було використано модель системи соціально-педагогічної профілактики девіантної поведінки підлітків, що складається з чотирьох модулів: цільового, змістовного, технологічного (діяльнісного) модулів та модулю взаємодії. Цільовий модуль відображає взаємозв’язок мети й завдань системи для досягнення результату експерименту; модуль взаємодії – взаємозв’язок різних інститутів соціалізації, громадських організацій (об’єднань), соціальних інститутів, навколишнього середовища в профілактичному впливові на молодь з кінцевою метою – зниження рівня прояву девіантної поведінки в молоді; змістовний модуль – зміст системи профілактики (зміст первинної, вторинної, третинної профілактики); технологічний модуль – етапи процесу впровадження соціально-педагогічної системи в навчально-виховний процес технікуму.Особливістю розробленої та впроваджуваної системи стало те, що вона передбачала обов’язкову роботу із запобігання одночасно всіх найактуальніших видів девіантної поведінки, виходячи з того, що всі девіації певним чином взаємопов’язані (наявність однієї девіації провокує появу іншої).

Рис. 1. Модель системи соціально-педагогічної профілактики девіантної поведінки молоді

Цільовий модуль – відображає взаємозв’язок мети й завдань системи для досягнення результату експерименту.

Модуль взаємодії – відображає взаємозв’язок різних інститутів соціалізації, громадських організацій (об’єднань), соціальних інститутів, навколишнього середовища в профілактичному впливові на молодь з кінцевою метою – зниження рівня прояву девіантної поведінки молоді.

Змістовний модуль – відображає зміст системи профілактики (форми й методи первинної, вторинної, третинної профілактики). Форми й методи первинної профілактики: методи діагностики девіантної поведінки (тести; анкетування; метод вивчення документів з особистої справи підлітка; бесіда; спостереження); форми й методи непрямого профілактичного впливу (психологічний тренінг; тренінг комунікативних умінь; тренінг формування впевненості в собі та вміння виходу зі стресових ситуацій; тренінг профілактики девіантної поведінки з основами правових знань підлітків). Форми й методи вторинної профілактики: методи превентивного виховання (створення ситуації психологічного комфорту; установлення довірливих відносин з підлітком; формування у підлітків позитивної самооцінки; розробка правильних навичок спілкування і поведінки; формування пізнавальних інтересів тощо) й прямого (бесіди із запрошеними на виховні години працівниками медичних, соціально-реабілітаційних, правоохоронних закладів, педагогами-валеологами, соціальними педагогами; конкурси плакатів і стіннівок), і непрямого профілактичного впливу (соціально-психологічні тренінги з профілактики девіантної поведінки; рольові ігри; дискусії в класі). Форми й методи третинної профілактики: методи корекції девіантної поведінки (методи руйнування негативного типу характеру – метод „вибуху” і метод реконструкції характеру; метод перебудови мотиваційної сфери та самосвідомості; переконання; перебудови життєвого досвіду: обмеження; перенавчання; переключення; регламентації способу життя; попередження негативної та стимулювання позитивної поведінки; змагання; індивідуальна робота; зустрічі молоді „групи ризику” із психологом) та реабілітація девіантних підлітків (методи поведінкової (практичної) корекції, „Групова психотерапія молоді девіантної поведінки”, методи когнітивної терапії, технологія переосмислення проблемної ситуації, методи гештальттерапії тощо).

Технологічний модуль відображає етапи процесу впровадження соціально-педагогічної системи в навчально-виховний процес у технікумі.

Процес упровадження системи відбувався в межах етапів технологічного модуля її моделі. Формувальний етап експерименту було розпочато з підготовки педагогічного колективу шкіл та обрання робочої групи, яка координувала загальний хід експерименту й відповідала за його виконання. Потім було проведено інструктаж педагогів та здійснено діагностичну роботу. На основі отриманих результатів діагностики було розроблено й упроваджено в навчально-виховний процес соціально-педагогічну систему профілактики девіантної поведінки. Наприкінці експерименту – проаналізовано ефективність пропонованої системи.

Робота з викладачами полягала в розробці та проведенні у межах навчально-виховного процесу занять з актуальних проблем профілактики девіантної поведінки; організації психологічних практикумів „Особливості освіти та виховання молоді з девіантною поведінкою”, „Конфлікти між учителями й підлітками. Методи їх подолання”; проведенні інструктажу та організації консультування класних керівників.

Робота з батьками передбачала безпосередньо прямий профілактичний вплив і полягала в організації серій повідомлень і лекцій на теми: „Особливості вікової психології молоді”, „Види, причини та способи профілактики девіантної поведінки молоді у родині”.

Робота з молоддю була проведена в три етапи: 1 – первинна профілактика; 2 – вторинна профілактика; 3 – третинна профілактика. У межах цих етапів профілактична робота з підлітками була, переважно, здійснена за такими напрямками: профілактика та корекція моральної недосконалості молоді; нікотинової залежності; алкогольної залежності; наркозалежності; залежності від азартних ігор та Інтернет-залежності; підліткової агресії; противоправної поведінки; сексуальних девіацій; суїцидальної поведінки. Усю роботу було спрямовано на формування здорового способу життя.

Особливістю розробленої та впроваджуваної моделі системи стало те, що вона передбачала обов’язкову роботу із запобігання одночасно всіх найактуальніших видів девіантної поведінки, виходячи з того, що всі девіації певним чином взаємопов’язані (наявність однієї девіації провокує появу іншої).

3.2. Організація та проведення соціологічного дослідження девіантної поведінки молоді

Практична значущість соціологічного дослідження:

1. Розробка корекційних програм профілактичної допомоги дозволить девіантній молоді успішно адаптуватися в співтоваристві, виключити можливість рецидиву такої поведінки.
2. Знання напрямів і способів корекції девіантної поведінки дозволить вирішувати внутрішні і міжособові конфлікти, будувати відповідним чином виховну роботу, направляти її на навчання адекватним способам реагування і поведінки.
3. Облік внутрішньої позиції студента, облік його індивідуально-психологічних особливостей дозволить підібрати ефективні методи впливу на нього, розкрити резерви поведінки, можливі форми спілкування, пом’якшити негативні реакції, а також вжити профілактичних заходів для зниження ризику девіантної поведінки.
4. Реалізація даної програми розрахована на довгострокову профілактичну роботу. Вона складається з ряду етапних програм, що розраховані на короткі терміни і мають конкретні цілі і завдання. Робота фахівців в рамках програми проводиться в груповій і індивідуальній формі.

Етапи проведення соціологічного дослідження: підготовчий, основний, заключний.

Підготовчий етап (організаційний).

Робота цього етапу починається ще задовго до запрошення до участі в таких групах молодих людей.

На цьому етапі:

1. Психолог вивчає особисту справу, психолого-педагогічну карту і медичну карту студента.
2. Розмовляє з класним керівником, психологом навчального закладу, де навчається студент, з метою з’ясування особистісних особливостей і форм поведінки його у технікумі.
3. Разом з медичним працівником визначає можливі відхилення у фізичному розвитку у результаті перенесених ним захворювань і яким чином вони могли вплинути на становлення особистісних рис.
4. Розмовляє з батьками студента і з’ясовує особливості поведінки в побуті, особливості сімейного виховання, заручається згодою батьків на участь їх дитини в роботі групи оптимального педагогічного впливу.
5. Особисто знайомиться з учасником групи, проводить ознайомлювальну бесіду і відзначає для себе особливості його поведінки.
6. Аналізують разом із психологом групи отримані результати і виробляють програму роботи групи оптимального педагогічного впливу.

Основний етап (безпосередня робота з молоддю)

1. Робота з реалізації програми групи.
2. Моніторинг роботи групи, внесення необхідних змін і виправлень.
3. Моніторинг зміни поведінки.

Заключний етап

1. Аналіз отриманих результатів за підсумками роботи групи.
2. Рекомендації педагогам шкіл і батькам щодо подальшої роботи зі студентом.
3. Індивідуальні рекомендації безпосередньо учасникам групи.

Як об’єкти виступили 17 студентів – студенти 3П групи, спеціальність «Економіка»  Київського технікуму електронних приладів міста Києва, у віці 18-19 років; стать: 9 хлопців — 53%, 8 дівчат — 47%; 92% — з повних родин; матеріальне становище — середнє; всі діти забезпечені окремою кімнатою; в 69% є брати/сестри, з них в 16% не проживають спільно. Особливості сімейного виховання: строгий контроль над поведінкою дитини — 32%, співробітництво — 80%, обмеження самостійності — 24%, велика самостійність дитини — 8%, співробітництво зі школою — 16%. Відносини в родині дружні й близькі — 85%, «нормативні» — 8%, відсутність взаєморозуміння — 8%.

3.3. Аналіз та інтерпретація результатів соціологічного дослідження девіантної поведінки серед молоді

Загальна програма збору інформації передбачала укладання угод з керівниками шкіл про те, що наше дослідження носить суто науковий характер і його результати, так само як і згадування конкретних шкіл, не будуть використані в публіцистичних або інших (викривальних) цілях як стосовно окремих викладачів, так і стосовно окремо взятої дитини.

Нами виявлено такі показники дезадаптації серед молоді у віці 18-19 років:

• відхилення у психосоматичному розвиткові і здоров’ї (13% студентів);
• недостатній рівень соціальної і психолого-педагогічної готовності до навчання у ВУЗі (9% студентів);
• нездатність засвоїти роль студента, усвідомити вимоги і норми студентського життя ( 11,5% студентів);
• негативне ставлення до навчання (5% студентів);
• «інтелектуальна пасивність» (7 % студентів);
• труднощі у засвоєнні навчального матеріалу, знижена здатність навчатися, відставання у темпі діяльності (6% студентів);
• знижена працездатність, висока втомлюваність (8,5% студентівпрогалини у знаннях, які спричиняють труднощі у подальшому засвоєнні матеріалу (53% студентів);
• «інтелектуальна пасивність» (18 % студентів);
• знижена працездатність, висока втомлюваність (10% студентів);
• конфліктність та інші девіантні прояви (12,5% студентів).

Встановлені на основі соціально-педагогічного обстеження сім’ї причини дезадаптації молоді були розподілені нами на чотири основні групи: 1)несприятлива соціально-психологічна ситуація для розвитку в сім’ї (діагностовано у 21,4% дезадаптованих школярів); 2) неповна сім’я (8%); 3)дистантна сім’я (3,2%); важке матеріальне становище сім’ї (3%). Крім того, з’ясовано, що значна кількість випадків соціальної дезадаптації (14,7%) зумовлена поєднанням кількох названих негативних факторів.

Ефективність упровадженої системи соціально-педагогічної профілактики девіантної поведінки молоді було визначено за розробленими трьома критеріями ефективності системи соціально-педагогічної профілактики девіантної поведінки підлітків.

За першим критерієм – „професійна готовність педагогів до соціально-педагогічної профілактики” – ми отримали такі результати: до експерименту лише 14,5 % викладачів усвідомлювали відповідальність за проведення профілактики девіантної поведінки, а після проведення експерименту – уже 37,8 % (на 23,3 % більше). Після експерименту також зріс рівень самооцінки педагогів власної профілактичної діяльності. Так, на 16,8 % більше педагогів поставили собі найвищу оцінку за профілактику Інтернет-залежності; на 15 % – за профілактику тютюнокуріння, залежності від алкоголю й наркотичних речовин; на 10,3 % – за профілактику агресії; на 23,4 % – за профілактику правопорушень, сексуальних девіацій тощо. Отже, рівень професійної готовності педагогів до здійснення соціально-педагогічної профілактики девіантної поведінки підвищився.

За другим критерієм – „соціально-педагогічна обізнаність та активність батьків у питаннях профілактики девіантної поведінки в умовах сімейного виховання” – було отримано такі результати: батьки стали краще обізнаними в питанні профілактики девіантної поведінки в умовах сімейного виховання; школа стала відігравати важливу роль в інформуванні батьків щодо профілактики девіантної поведінки підлітків; покращився рівень змісту та якості наданої батькам інформації в школі. Так, до експерименту лише 1,8 % батьків були повністю задоволені роботою технікуму в цьому напрямку, після експерименту – 26,2 % (результат покращився на 24,4 %). Отже, спостерігалася позитивна динаміка в активності батьків у питаннях профілактики девіантної поведінки підлітків у сімейному вихованні.

За третім критерієм – „усвідомленість молоддю шкоди девіантної поведінки та зниження рівня її прояву” – маємо такі результати: на 10,7 % зменшився рівень тютюнокуріння серед підлітків, на 1,4 % знизився рівень алкогольної залежності, на 0,09 % —  рівень наркотичної залежності, на 18,3 % —  рівень агресії, на 0,4 % —  рівень Інтернет-залежності та залежності від азартних ігор, на 12,2 % —  рівень правопорушень, на 0,06 % —  показник схильності до суїциду. Загалом, молоді студенти почали краще усвідомлювати шкоду й негативні наслідки девіантної поведінки.

Таблиця 1

Сформованість пізнавальної сфери девіантної молоді до і після корекційної програми

Рівень сформованості	Девіанти (до експерименту)		Девіанти (після експерименту)
	%	Абсолют.	%	Абсолют.
Низький	12,7	15	3,2	4
Середній	75,8	81	78,5	94
Високий	11,5	14	18,3	22

 

Результати констатуючого експерименту засвідчили, що існують суттєві розбіжності між молоддю з девіантною та просоціальною поведінкою у пізнавальній, емоційно-вольовій та поведінкових сферах.

Так, низький рівень пізнавальної активності у молоді з девіантною поведінкою та просоціальною поведінкою відповідно склав — 12,7% та 7,7%, середній рівень 75,7% та 78,8%, високий рівень відповідно 11,6% та 13,5%.

Таблиця 2

Сформованість емоційно-вольової сфери девіантної молоді до і після експерименту

Рівень сформованості	Девіанти (до експерименту)		Девіанти (після експерименту)
	%	Абсолют.	%	Абсолют.
Низький	23,6	29	10	12
Середній	64,8	78	74,7	90
Високий	11,6	13	15,3	18

У емоційно-вольовій сфері у девіантної молоді низький рівень склав 23,6%, у молоді з просоціальною поведінкою — 17,7%, середній — 64,8% та 66,7%, високий 11,6% та 15,6%.

Таблиця 3

Сформованість поведінкової сфери девіантної молоді до і після експерименту

Рівень сформованості	Девіанти (до експерименту)		Девіанти (після експерименту)
	%	Абсолют.	%	Абсолют.
Низький	34,3	42	10,0	12
Середній	57,3	67	79,8	95
Високий	9,4	11	11,2	13

 

Існують розбіжності й у рівнях сформованості поведінкової сфери між молоддю з девіантною поведінкою та з просоціальною поведінкою, так показники за низьким рівнем сформованості у девіантних складають 34,3%, а у молоді з просоціальною поведінкою — 22,1%, відповідно за середнім рівнем —  57,3% та 52,8%, за високим рівнем 9,4 та 25,7%.

У процесі перебігу корекційної програми систематично здійснювався поточний контроль, анкетування, тестування, співбесіди та консультування молоді.

Перевірку ефективності корекційної програми здійснено на основі обліку змін у пізнавальному, емоційно-вольовому, поведінковому компонентах.

Способів запобігання і корекції девіантної поведінки в студентському середовищі, а саме:

1. Перший спосіб полягає в створенні оптимальних умов для правової і громадянської соціалізації студентів і має на увазі активізацію виховної і профілактичної роботи у ВНЗ. Пріоритетним напрямом даної роботи є створення системи профілактики різних видів девіантної поведінки, що включає цілісне забезпечення процесів соціалізації студентів, організацію їх дозвілля і „вторинної зайнятості’’, професійного самовизначення. Важливим аспектом тут виступає випереджаюча дія на виключення причин виникнення девіантності, за допомогою впливу на ціннісні орієнтації студентів. У зв’язку з цим актуальним представляється залучення студентської молоді до різних соціальних акцій, добродійних заходів, що дозволяють проявити кращі якості даної соціальної групи.
2. Другий спосіб запобігання і корекції девіантної поведінки в студентському середовищі пов’язано з вдосконаленням соціальних норм і санкцій у вищих навчальних закладах. Як правило, соціальний контроль тут здійснюється за допомогою,,жорстких’’ інституційних форм (рейтинг успішності, ведення обліку відвідування) і припускає використання переважно негативних санкцій (догана, попередження про відрахування). В цілях вдосконалення соціального контролю, передбачається переорієнтовуватися з негативних санкцій на позитивні (матеріальне заохочення, подяка), які стимулюють інтерес до навчання, сприяють розвитку самоконтролю і тим самим перешкоджають виникненню специфічних девіацій.
3. Третій спосіб припускає підвищення відповідальності всіх рівнів адміністрації ВНЗ. Це обумовлено специфікою діяльності адміністрації, яка встановлює багато норм і правил у ВНЗ, контролює їх дотримання, вводить санкції за їх невиконання. Зрештою ця структура стежить за рівнем викладання у ВНЗ, оцінює поведінку студентів і несе відповідальність за їх виховне, освітнє і культурне вдосконалення.

Таким чином, подолання девіацій в студентському середовищі, необхідно розглядати, як єдиний комплексний процес у ВНЗ (соціальний контроль), що включає оптимізацію виховної і профілактичної діяльності, вдосконалення соціальних норм і санкцій, розвиток самоконтролю студентів і підвищення відповідальності адміністрації.

Після корекційного тренінгу були проведені контрольні виміри. Метою виміру було з’ясування результативності запропонованої програми.

Після проведення експерименту збільшилась кількість молоді, що позитивно ставляться до навчання, виконують доручення. Змінилося їх становище у колективі в бік позитивного сприймання студентами та викладачами. Вони почали проявляти пластичність у своїй поведінці, знаходити шляхи самореалізації у нових обставинах, визначилися зі своєю життєвою метою, усвідомили необхідність здобуття знань як засобу реалізації життєвих планів.

На основі цього нами робиться висновок про те, що відбулися зміни у ціннісно-смислових утвореннях, що підвищилась роль моральних компонентів та орієнтирів поведінки, які стали основою моральних самооцінок.

Таким чином, дослідження показало, що відбулися позитивні зміни у всіх визначених нами сферах. Це дає підстави для висновку, що проведена нами робота є ефективною.

Висновки до третього розділу

У ході експериментального дослідження встановлено, що для мінімізації або усунення тих чи інших проявів девіацій у молоді необхідно: по-перше, проводити профілактику одночасно всіх видів девіантної поведінки, які є актуальними у підлітковому середовищі; по-друге, об’єднати у профілактичному напрямку зусилля педагогів, батьків і громадськості. З урахуванням того, що саме навчальні заклади мають всі можливості для об’єднання цих зусиль, вони повинні відігравати координуючу роль в організації процесу соціально-педагогічної профілактики девіантної поведінки молоді.

ВИСНОВКИ

Отже, ми з’ясували, що сучасне українське суспільство знаходиться в стані трансформації, який супроводжується соціальною аномією, примітивізацією та маргіналізацією життя. Суспільство, яке трансформується, являє собою особливий різновид нестабільних систем, який поєднує його старий та новий стан за новими засадами, тобто сучасне українське суспільство – це два принципово різних по сутності соціуми (тоталітарний та посттоталітарний), які представлені своїми інституціями та ціннісно-нормативними системами.

У таких умовах є всі об`єктивні  чинники  для зростання та розповсюдження девіантної поведінки. Таким чином,  робиться висновок, що нестабільне суспільство, яке трансформується, породжує зовнішні фактори, що впливають на репродукування відхилень: деформація соціальних норм, деформація соціальних інституцій, деформація ціннісних орієнтацій, маргіналізація та дезадаптація значної кількості індивідів. Але необхідно зазначити, що вибір засобів діяльності залежить від самої особистості, від системи її диспозицій, через які опосередковується зовнішній вплив. Тому девіантна поведінка обумовлена і внутрішнім фактором, яким виступає спосіб життя молодої людини, на формування якого впливають тип та характер родинних відносин, система освіти, група друзів, засоби масової інформації.

Спосіб життя може бути соціально-позитивним, дисгармонійним, аморальним та противоправним (розподіл здійснюється за соціально-нормативним критерієм). Таким чином, на виникнення та розповсюдження девіантної поведінки впливають як зовнішні, так і внутрішні фактори.

Сьогодні на історичну арену виходить новий соціальний тип особистості молодої людини: це людина економічна, аполітична, стримано агресивна, готова діяти виходячи з ситуації, визнає значимість родини, рідну культуру вважає занепадницькою, визнає цінність освіти для забезпечення переходу до більш високої страти та інше. У цілому, ціннісна структура молоді характеризується різким посиленням індивідуальних цінностей, відчуженням від суспільного життя. Усе це знижує правові та моральні бар`єри, розв`язує особистий та груповий егоїзм, створює атмосферу уседозволеності; більшій частині молоді притаманний дисгармонійний, аморальний чи противоправний образ життя, що свідчить про характерність для значної частини молоді так званої девіантної особистості, що обумовлено  наявністю об`єктивних та суб`єктивних факторів та умов деформації особистості молоді.

Суспільство, для зниження девіацій в молодіжному середовищі, повинно суворо дотримуватися законів розвитку особистості, тому що без цього ліквідувати окремі види девіантної поведінки чи блокувати зовнішні фактори фактично неможливо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Андрєєва О. Підлітки, схильні до девіантної поведінки. Програма соціально-психологічного супроводу [Текст] / Олена Андрєєва // Психолог. — 2014. — № 1. —  С. 4-27
2. Афанасьєва В. В. Психолого-педагогічні проблеми соціальної адаптації девіантних підлітків / В. В. Афанасьєва // Соц. педагогіка: теорія та практика. – 2009. – № 2. – С. 65 – 70.
3. Афанасьєва В. В. Соціально-педагогічна профілактика девіантної поведінки підлітків на основі гуманізму / В. В. Афанасьєва // Соц. педагогіка: теорія та практика. – 2009. – № 4. – С. 40 – 46.
4. Барбара, А. Теоретико-методологічні засади аналізу девіантної поведінки молоді [Текст] / Анна Барбара // Віче. — 2013. — № 16. — С. 11-13
5. Белокопытов В. В. Агресия как форма девиантного поведения: теоретический анализ [Текст] / В. В. Белокопытов // Социально-гуманитарные знания. — 2010. — № 6. — С. 350-356
6. Бенько Л. Нормативна і девіантна поведінка особистості в умовах соціалізації / Л. Бенько // Соціальна психологія — №3 (29). — 2004. — С.14-17.
7. Болтівець С.І. Домашнє насилля як підгрунтя девіантної поведінки підлітка [Текст] / С.І. Болтівець // Практична психологія та соціальна робота. — 2009. — № 10. — С. 38-39
8. Волкова, Любов. Методика діагностики дітей, схильних до девіантної поведінки [Текст] / Любов Волкова // Психолог. — 2016. — № 7-8. — С. 45-54
9. Воробьева К.А. Профилактика агрессивного и девиантного поведения подростков в образовательных учреждениях [Текст] / К. А. Воробьева // Воспитание школьников. — 2013. — № 4. — С. 45-49
10. Гилинский Я.И. Социология девиантного поведения как специальная социологическая теория / Я.И. Гилинский // СОЦИС. — 1991. — №4. — С.74-75.
11. Грись А. «Я-образ» як психологічний чинник соціальної дезадаптації особистості / А. Грись // Соціальна психологія — №3 (29). — 2004. — 22-25.
12. Дмітрієва О. Гіперактивність й агресивність як форми девіантного поводження. Комплекстний підхід до роз‘язання проблеми / О. Дмітрієва // Шкільному психологу. Усе для роботи. — 2009. — № 2. — С. 7-15
13. Дробницька, А. Соціальна робота з підлітками девіантної поведінки у Великобританії [Текст] / А. Дробницька // Рідна школа. — 2006. — № 10. — С. 70-72
14. Дьяченко А. П. Специфика девиантного поведения педофилов [Текст] / А. П. Дьяченко, Е. И. Цымбал // Социологические исследования. — 2012. — № 9. — С. 115-121
15. Єфремова Г.Л. Девіантна поведінка підлітків / Г. Л. Єфремова // Шкільному психологу. Усе для роботи. — 2013. — № 4 : Вкладка. — С. 1-8
16. Єфремова Г.Л. Девіантна поведінка підлітків як педагогічна проблема / Г. Л. Єфремова // Педагогічна майстерня. — 2013. — № 12. — С. 29-36
17. Зобенько Н. Деякі аспекти дослідження проблеми девіантної поведінки неповнолітніх [Текст] / Н. Зобенько // Рідна школа. — 2012. — № 3. — С. 36-39
18. Зубков В. И. Девиантность молодежи как результат ее неадекватной социализации [Текст] / В. И. Зубков // Социально-гуманитарные знания. — 2011. — № 3. — С. 156-171 ; Социально-гуманитарные знания. — 2011. — № 4. — С. 91-109
19. Карпенко, І. Трансформація злочинної поведінки як особлива кримінально-правова ситуація: загальна характеристика, відмежування від суміжних ситуацій [Текст] / Ірина Карпенко // Підприємництво, господарство і право. — 2013. — № 1. — С. 114-117
20. Ковалева А.И. Десоциализация / А.И. Ковалева // Знание. Понимание. Умение — №1. — 2006. — С.184-185.
21. Коваленко, Володимир. Психолого-педагогічна реабілітація дітей з девіантною поведінкою в умовах загальноосвітнього навчального закладу соціально-педагогічної реабілітації / Володимир Коваленко // Рідна школа. — 2007. — № 11-12. — С. 36-40
22. Кучерук М.М. Профілактика девіантної поведінки підлітків / М. М. Кучерук // Шкільному психологу. Усе для роботи. — 2013. — № 11. — С. 29-31
23. Лазаренко, О. Соціально-педагогічний аспект у профілактиці девіантної поведінки підлітків / О. Лазаренко // Рідна школа. — 2009. — № 5-6. — С. 43-45
24. Лобанова, А. Соціологічна підготовка майбутніх педагогів як чинник ефективної превенції девіантної поведінки підлітків та молоді [Текст] / Алла Лобанова // Рідна школа. — 2010. — № 7-8. — С. 33-37
25. Мігунов О. Здоровий спосіб життя як норма соціальної поведінки [Текст] : педагогічний проект / О. Мігунов // Відкритий урок: розробки, технології, досвід. — 2014. — № 2. — С. 46-48
26. Ніколенко І. О. Профілактична робота з дітьми та підлітками «групи ризику» / І. О. Ніколенко // Педагогічна майстерня. — 2012. — № 12. — С. 37-40
27. Ніколенко І. О. Профілактична робота з дітьми та підлітками «групи ризику» / І. О. Ніколенко // Шкільному психологу. Усе для роботи. — 2012. — № 2 . — С. 27-30
28. Ніколенко І. О. Управління системою роботи з дітьми «групи ризику» / І. О. Ніколенко // Шкільному психологу. Усе для роботи. — 2012. — № 4. — С. 9-18
29. Орбан-Лембрик Л.Е. Залежність поведінки особистості від впливу проблемогенного соціуму /Л.Е. Орбан-Лембрик// Психологія і суспільство. — 2004. — №1. — С.71-82.
30. Орел Г.О. Система роботи з профілактики девіантної поведінки серед підлітків [Текст] / Г. О. Орел // Психологічна газета. — 2009. — № 15. — С. 11-31 ; Психологічна газета. — 2009. — № 17. — С. 12-30
31. Орел Г.О. Система роботи з профілактики девіантної поведінки серед підлітків [Текст] / Г. О. Орел // Психологічна газета. — 2009. — № 13. — С. 22-31 ; Психологічна газета. — 2009. — № 14. — С. 18-32
32. Орел, Г. Система роботи з профілактики девіантної поведінки серед підлітків / Галина Орел // Психологічна газета. — 2009. — № 12 (червень). — С. 24-31
33. Перевозна С.В. Робота з учнями девіантної поведінки (до педагогічної ради) [Текст] / С. В. Перевозна // Виховна робота в школі. — 2011. — № 6. — С. 29-35
34. Покальчук Н. В. Підліток і відповідальність. Профілактика правопорушень [Текст] : (педрада у формі «круглого столу») / Н. В. Покальчук // Виховна робота в школі. — 2013. — № 6. —  С. 30-35
35. Селенина Е.В. Социально-трудовая адаптация детей группы риска [Текст] / Е.В. Селенина // Вопросы психологии. — 2006. — № 6. — С. 48-58
36. Селютіна, М. Профілактика та корекція девіантної поведінки підлітків [Текст] / Марина Селютіна // Завуч. — 2015. — № 22. — С. 12-14
37. Синьов В. Встановлення психологічного контакту у вихованні неповнолітніх з девіантною поведінкою / В. Синьов // Рідна школа. — 2009. — № 5-6. — С. 40-43
38. Скороходова А.С. Граффити как соціально-психологическое явление/ А. Скороходова// Прикладная психология. — 1998. — №5. — С.20-31.
39. Соціальна робота з неповнолітніми, які перебувають у місцях позбавлення волі//За ред.. Синьова В.М. — К., 2003. — 222 с.
40. Соціальна, педагогічна та психокорекцій на робота з неповнолітніми, засудженими до покарань, не пов’язанихх із позбавленням волі: Метод. посіб. з питань соціальної реабілітації у громаді неповнолітніх засуджених/Автори-упоряд.: Т.П. Авельцева, З.П. Бондаренко, Н.В. Зимівець та інші; За наук. ред. І.Д. Звєрєвої. — К.: Наук. світ, 2006. — 277 с.
41. Сулицький В. Ресоціалізація засуджених / В. Сулицький //Аспект. — 2002. — №2.- С.10-11.
42. Супрун М. Девіантна поведінка дітей і підлітків: соціально-психологічний аспект [Текст] / Микола Супрун // Соціальна психологія. — 2009. — № 2. — С. 178-185
43. Теслюк В. Соціальна реабілітація дітей та молоді / В. Теслюк // Вісник Книжкової палати. — 2009. — № 4. — С. 45-48
44. Третиннікова Л. Профілактична робота з дітьми з девіантною поведінкою [Текст] : Програма тренінгу / Людмила Третиннікова // Соціальний педагог. — 2014. — № 7 (липень) : Спецвипуск. — С. 17-26
45. Третиннікова, Л. Діти з девіантною поведінкою. Особливості діяльності працівників психологічної служби [Текст] / Людмила Третиннікова // Соціальний педагог. — 2014. — № 7 (липень) : Спецвипуск. — С. 4-9
46. Туріщева Л. Особливості роботи з девіантними дітьми / Л. Туріщева // Шкільному психологу. Усе для роботи. — 2009. — № 2. — С. 2-6
47. Туріщева Л. Особливості роботи з девіантними дітьми [Текст] / Л. Туріщева // Класному керівнику. Усе для роботи. — 2009. — № 8. — С. 22-25
48. Федоришин Г.М. Пенітенціарна психологія: Курс лекцій. — Івано- Франківськ: Видавництво “Плай” Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, 2004. — 104с.
49. Федорченко, Т. Причини девіантної поведінки дітей молодшого шкільного віку / Т. Федорченко // Рідна школа. — 2007. — № 7-8. — С. 38-40
50. Храмов В.Н. Формирование культуры безопасности жизнедеятельности у подростков с девиантным поведением [Текст] / В. Н. Храмов, С. С. Эюбов, Е. А. Спиридонова // Воспитание школьников. — 2013. — № 5. — С. 28-32
51. Христюк, О. Девіантна поведінка підлітків з особливостями розвитку інтелекту (основні форми проявів та елементи психокорекційної роботи) / Оксана Христюк // Дефектологія. — 2008. — № 4. — С. 36-39
52. Чумак В.В. Семантичні девіації в українських нормативно-правових текстах / В. В. Чумак, О. С. Афанасьєва // Мовознавство. — 2009. — № 2. — С. 61-68
53. Шейко Л.О. Профілактика девіантної поведінки у підлітковому віці / Л. О. Шейко // Шкільному психологу. Усе для роботи. — 2012. — № 1 Вкладка. — С. 1-12
54. Школа самовиховання. Програма корекції девіантної поведінки підлітків [Текст] // Психолог. — 2014. — № 9 (травень). — С. 20-33
55. Шмачилина-Цибенко С.В. Роль социально-педагогических технологий в ресоциализации подростков с девиантным поведением [Текст] / С. В. Шмачилина-Цибенко // Воспитание школьников. — 2012. — № 2. — С. 47-54