Вступ

Аналіз уявлень про природу особистості, соціально-психологічна неможливість людини жити й розвиватися поза суспільством вимагає актуалізації основних механізмів і рушійних сил об’єктивного зв’язку, що діє між людьми. Передусім, такий взаємозв’язок акумулюється у спілкуванні та взаємодії і через них здійснюється, відтворюючи реалії соціального буття. Ідеться, таким чином, про соціально-психологічну природу особистості, її комунікативний потенціал, про осмислення людської комунікації (під комунікацією в даному разі розуміється спілкування в широкому тлумаченні цієї дефініції: це ввесь спектр зв’язків і взаємодій, що передбачають безпосередні чи опосередковані контакти, реалізацію соціальних відносин, регуляцію соціального процесу, ціннісне ставлення до нього, обмін інформацією, співпереживання, взаємне розуміння, сприймання, відтворення, вплив однієї людини на іншу). Отже, в загальній психологічній структурі особистості соціально-психологічні складові віддзеркалюють власне її комунікативну природу і є системоутворювальними компонентами. Теоретичні й експериментальні дослідження останнього часу підтверджують саме таке припущення. Їх узагальнення показують, що в цілісній системі якостей особистості комунікативні властивості й уміння спілкуватися є найбільш значущими, адже саме особисте життя та особистісний розвиток людини уявляються і подаються як всеосяжна комунікація (у всіх її проявах). Така комунікація має внутрішнє джерело саморозвитку — транскомунікативний чинник. Не помічати цього — означає заперечувати особистісний розвиток людини, транскомунікативне розгортання її життєвого світу, що, зрештою, може призвести до виникнення синдрому набутого особистісного дефіциту.

1. Соціальна особистість як соціальний процес: його механізми та етапи

З’ясування зв’язків між комунікацією та особистістю, комунікацією і відтворенням особистістю соціальних реальностей дає змогу уявити загальну основу соціально-психологічного життя індивіда. Таким чином, комунікативний підхід до розвитку особистості в соціумі виходить із розгляду комунікативного життя індивіда як спілкування людини із самою собою, іншими людьми та, в цілому, із світом, де і проявляється комунікативний потенціал особистості через згоду (незгоду), розуміння (нерозуміння), рефлексію, емпатію, довіру, любов, атракцію тощо. Соціалізація особистості поза комунікацією, без співпраці й діалогу, без взаємодії та сприйняття людьми один одного неможлива. Людина здійснює комунікацію, коли телефонує, спілкується з друзями, бере участь у ділових переговорах, намагається розв’язати конфліктну проблему або просто аналізує власні вчинки й дії. І в будь-якій із названих ситуацій успіх її визначається якістю процесу спілкування, умінням індивіда слухати й передавати інформацію, його здатністю зрозуміти внутрішній стан співрозмовника. Йдеться про широкий діапазон комунікативних знань, вмінь і навичок, загалом, про комунікабельність і комунікативну компетентність, якими повинен бути наділений індивід і які є необхідною складовою його комунікативного потенціалу.

Готовність людини до повноцінного міжособистісного спілкування — це складний багатокомпонентний процес, який передбачає одночасний розвиток психіки індивіда в декількох взаємопов’язаних напрямах. Основне в ньому — формування гуманістичного за своїм характером комунікативного ядра особистості, яке передбачає досягнення такого рівня відображення будь-якої людини, ставлення до неї і поведінки, коли вона сприймається як найбільша цінність (за О. Бодальовим) [2, с. 46]. Отже, забезпечення учасників взаємодії широким діапазоном комунікативних знань, формування в них комунікативних вмінь і навичок є необхідною складовою розвитку і становлення особистості, її житія і функціонування в мікро- і макросистемах. Феномен комунікації є смислотворчим процесом життя будь-якої форми й рівня, оскільки в живих системах (на відміну від технічних) інформація, яка має життєвий смисл, не просто передається, але трансформується і твориться, втілюючись при цьому в найрізноманітніших кодах — від генетичного до культурного. Втілення ж є завжди енергетичним процесом. Таким чином, енергообмін, енерго-потенціал у єдності з інформацією — це дві складові будь-якої живої комунікації, два універсальних вимірювання — інформативність (вибірність) та енергообмін (взаємність) комунікації будь-якого рівня (від генетичного до духовного). Виходячи з цього, комунікабельність трактується як інтегральна характеристика індивіда, як така його властивість, яка необхідна йому для забезпечення самореалізації, саморозвитку, загалом для життєдіяльності. Вона має значно більшу глибину й радіус дії, аніж прийнято вважати: в неї може входити генетичний досвід минулих поколінь. При такому розгляді людина стає складним сузір’ям різнорідних комунікативних світів (генетичного, індивідного, суб’єктивного, соціального, культурного тощо), сполучення яких утворює центральну проблему й парадокс реальної єдності, цільності особистості. Основним способом розвитку цієї складної інтеграції людського життя є транскомунікативні процеси, стани й відносини, під якими розуміються переходи, що мають тенденцію до обернення, і нові синтези між різними видами, формами, рівнями і світами людської комунікації на основі їхньої універсальної інформаційно-енергетичної природи. Якщо комунікація — це спілкування зі стійкими характеристиками стилю, дистанції, ритуалу, термінології, позицій, ролей, тотранскомунікація частіше за все проявляється в гуморі, жартах, каламбурах, аналогіях, метафорах, тобто в усьому тому, що виводить людину за межі буденного в нове, невідоме [2, с. 48].

Поза спілкуванням у соціальному середовищі, без взаємодії з іншими людьми, без соціально-психологічного відображення та залучення до цього процесу особистісних механізмів регуляції соціальних явищ не може бути справжнього розвитку особистості в соціумі. Щодо міжособистісної комунікації, то діалогічний тип відносин тут можна вважати універсальною, необхідною умовою ефективності взаємних контактів, формою розкриття потенційних можливостей учасників взаємодії. Діалогічні взаємини універсальні, вони проходять крізь людське мислення, крізь усі людські стосунки, а конкретніше, крізь усе життя людини в усіх його проявах. Тільки у спілкуванні, у взаємодії людини з людиною розкривається людина в людині як для інших, так і для самої себе. Діалог набуває онтологічного статусу, оскільки існувати означає спілкуватися діалогічно. Діалог, таким чином, — це не лише засіб формування особистості, це саме буття людини, її неповторність. Індивід набуває свого повного й універсального вираження саме в процесі діалогу. При цьому кожен із учасників діалогу є представником смислових позицій, що не збігаються одна з одною. Отже, умовою діалогу є як наявність суджень стосовно іншого, так і оцінювальне особистісне ставлення до нього. В науковій літературі виокремлюють й інші психологічні критерії ефективності: задоволеність від належності до групи та від самого процесу спілкування, авторитет співрозмовника, самооцінка соціальних відносин тощо, які визначають рівень сформованості соціально-психологічної основи особистості [2, с. 49].

В широкому розумінні соціально-психологічна природа особистості може бути охарактеризована певним ступенем єдності комунікації та особистісних властивостей індивіда. Звісно, міра прояву цього взаємозв’язку є мірою сформованості комунікативних можливостей особистості. Це положення конкретизується в умінні особистості розв’язувати проблеми життя й діяльності засобами спілкування, у передаванні своїх знань і досвіду учасникам взаємодії, у способах організації певної системи стосунків на різних рівнях, у системі соціально-психологія його забезпечення саморозвитку особистості тощо. Таке тлумачення комунікативної природи особистості виводить на психологічну та соціальну основи її розвитку, на співвідношення внутрішнього і зовнішнього, об’єктивного і суб’єктивного, індивідуального і соціального в ньому. Отже, комунікація розуміється як властивість соціальна та психологічна, як атрибутивна якість особистості. Соціально-психологічна природа особистості передбачає врахування таких закономірностей, які походять як із суспільної, так і з біологічної зумовленості людської поведінки та людських стосунків — міжособистісних, міжгрупових, внутрішньо особистісних, що характеризують у сукупності ставлення людей до роботи, до нагромадження й використання ними свого інтелектуального, морального, професійного та іншого потенціалу [1, с. 184].

Розкриваючи комунікативну природу особистості, слід враховувати загальнонаукові константи щодо проблеми спілкування та його ролі в життя індивіда. Вивчення та аналіз соціально-психологічної літератури дає змогу виокремити такі характеристики спілкування: комунікація як засіб передавання інформації є водночас інтегрувальною складовою особистості, що забезпечує тією чи іншою мірою прояв усіх її соціально-психологічних властивостей; спілкування розглядається з позицій соціальної і діалогічної взаємодії, такої, що здійснюється переважно не окремою людиною, а саме всіма учасниками процесу стосовно діяльності, яка їх об’єднує; партнери в процесі обміну інформацією, взаємодії та сприйняття один одного розуміються як його учасники. З позицій соціально-психологічного підходу спілкування спрямоване на забезпечення впорядкованості та узгодженості в діях учасників комунікативного процесу, оптимізації всіх форм їхньої взаємодії з метою вирішення суспільно значущих завдань. Воно також має гарантувати індивідам повагу й саморозкриття особистісних здібностей у ході комунікації. Запропонована логіка аналізу феномену спілкування вказує на тісний зв’язок комунікації з розвитком особистості в соціумі [1, с. 185].

Соціальних особистостей багато і бувають вони особистостями різного ієрархічного порядку (що не виключає їх етичної рівноцінності), чи різного ступеню „загальності”: від первинної соціальної групи до людства як вищого уособлювання світу. Вони розрізнюються по специфічному особистому своєму якіснованню, по своєї „ідеї”, і ще – по ступеню своєї відносної досконалості (бо недосконалість особистостей теж не може бути однаковою).

Самоочевидним є, що більш досконалий індивідуум – момент у „вертикальному” ряді більш досконалих соціальних особистостей, котрі, ієрархічно співвідносячись між собою, усі в ньому індивідуіруються і живуть. Так, досконала людина має належати до досконалій родині, соціальній групі, народу, культурі. Але, певна річ, критерієм досконалості тут може бути тільки критерій абсолютний, тобто Боголюдство [4, с. 228].

Усяке взаємоспілкування двох чи більш індивідуумів – бесіда чи навіть просто короткочасна зустріч – вже припускає якусь соціальну особистість, їх двоєдність, триєдність, багато єдність, без котрого неможливо ні взаємо пізнання, ні яке б ні було взаємо спілкування. Ця соціальна особистість могла до даної „зустрічі” індивідуумів зовсім не існувати, виникнути чи народитися тільки у самому факті їх „зустрічі”. Вона може не „пережити” їх „зустрічі”: померти в їх розлученні. Вона може бути „соціальною ефемерідою”, неочікувану у своєї появі, щоб зараз же зникнути, лише легкою хиткою схвильовав індивідуальне існування.

Але вона була і тому завжди є. Не індивідууми її „склали”, „зібрали” чи „склеїли”, бо вона – умова і істота їх недовгої єдності. Вона в них індивідуалізувалася й на міг зробила їх своїми моментами, однак – не як зовні налетівши стихія, а як вони самі, які на міг перестали бути моментами інших соціальних особистостей і які стали її моментами. Індивідуум, як, скажімо, момент родини, а в ньому та й через нього – сама його родина почали становитися моментом нової соціальної особистості, вмирати в якості родини, щоб народитися чимось іншим, почали становитися, але так й не стали.

„Випадкове” та недовге спілкування „незнайомих” людей, мітинг, „зібрання”, одушевляємий „одним” почуттям чи імпульсом натовп: все це – соціальні ефемеріди, у різному ступеню себе здійснюючі. Біля них можна спостерігати безліч соціальних особистостей, котрі володіють більш тривалим та розвинутим існуванням, хоч і виявляють себе лише час від часу. Назвемо їх „періодичними” соціальними особистостями. За допомогою невловимих переходів вони пов’язані, з одного боку, із соціальними ефемерідами, з іншого – з відносно розвинутими та сталими, „постійними” соціальними особистостями, хоч у відомому ступені всяка особистість періодична, то виразно себе актуалізуючи, то наближаючись до потенційного стану. Так, періодичними соціальними особистостями будуть вчене чи спортивне товариство, партійний з’їзд, з’їзд рад і т.і., „постійними” – „бандитське угруповання, родина, уряд, народ і т.і. Але й постійна особистість може бути дуже обмеженою та „нежиттєздатною”, а періодична ……. багатоманітного саморозкриття [4, с. 230].

У усякій соціальній особистості є головне її завдання чи – відносно до вищої, індивідуіруємої їй особистості – головна її функція. Від багатоманітності та повноти цієї функції залежить й повнота самого соціально-особистого життя. Так народ та родина визначаються дуже великими, ледве не усе охватними завданнями. Вони мають індивідуалізувати у собі усе буття, а не якіснувати лише деякими його якіснуваннями. Завдяки цьому вони можуть досягнути високого ступеню особистого буття та виразно виражаються у своїх індивідуумах. Всередині себе вони функціонально-органічно членуються та функціонально визначають взаємовідносини своїх індивідуумів. Зрозуміло, що в таких розвинутих особистостях легко знайти і їх тілесність: відома біологічна єдність, спільний етнічний уклад, взаємо спілкування з тим самим „середовищем”. І дійсно, важко перебільшити значення того, що люди живуть в одній й теж самій обстановці, їдять однакову їжу, дихають одним повітрям. Бо все це і є їх спільне тіло, тілесна сторона їх взаємо спілкування. (Звідси зрозуміло, чому мігранти мають або перероджуватися, або вироджуватися, і тім скоріше, чим вони розсіяніше). Навпаки, стан, не перестаючи бути соціальною особистістю, володіючи „ спільним” світо…. „спільним” соціально-психічним укладом, вже функціонально обмежено та заперечує багато якіснованій інших станів. Ще більш обмежений, функціональний та як особистість більш потенціальний сучасний клас. Він – елементарне, початкове утворення, яке точнісінько висловлюється тим примітивним поняттям, котре висуває історичний матеріалізм, який більш зумовлений буттям, ніж він сам підозрює. Кажучи взагалі, чим обмеженіше функція, тим менш актуалізується особисте буття у соціальній групі, їй визначаємої, і тим менш індивідуум цю соціальну групу висловлює [4, с. 232].

Таким чином, по ступеню розкриття можна підрозділити соціальні особистості на (І) самодовліючі та (ІІ) функціональні, при чому необхідно мислити ряд невловимих переходів та безкінечну кількість ступенів самодовління та функціональності. У межі функціональність приводе до зникнення соціально-особистого буття; а ріст функціональності взагалі пов’язан з тим, що соціальна особистість поступово все більш і більш надбає характер аспекту, не тільки аналогічного аспекту індивідуальної особистості, але часто саме у ньому й того, який здійснюється [4, с. 232].

Звичайно, оскільки соціальна група є особистість, вона вже у деякому ступені самодовліє, а оскільки вона є індівідуацією цілого – вона функціональна. Розрізняючи соціальні особистості на самодовлюючі та функціональні, ми маємо на увазі лише перевагу самодовління чи функціональності. Функціональність же слід розуміти у двох сенсах: статично та динамічно.

Статично функціональна соціальна особистість, оскільки вона є більш чи менш постійним органом для вираження свідомості та волі вищої соціальної особистості, оскільки діяльність її не пов’язана з її зникненням. Такі соціальні особистості (наприклад, родина, род, стан, керуюча верства, народ) можна назвати ще й органічними. Вони не просто співіснують, але виявляють деяку ієрархію, так що, якщо нижча з них безпосередньо актуалізується в індивідуумах, вищі здійснюють себе в них же лише через допомогу нижчих. Таким чином, можна говорити про соціальні особистості першого, другого, третього і т.і. порядків. Однак усяка соціальна особистість, навіть така, як людство, конкретна тільки в індивідуумах; і будь-який індивідуум інколи актуалізує в собі свою родину, інколи свій народ, інколи (наприклад – у акті знання) людство. Розумінню цього перешкоджає все той же глибоко укорінившийся забобон – впевнення, що існує лише одна реальність, саме: індивідуум – і що індивідуум є певна, завжди собі рівна і замкнута в собі величина. Подібний погляд, поміж усього іншого та вже сказаного, несумісний с визнанням розвитку та динаміки особистого буття [4, с. 233].

Усяка соціальна особистість народжується, досягає апогею та зазнає загибелі, притому – лише у своїх індивідуумах, так що, наприклад, загибель її у даному індивідуумі ще не означає загибель його як індивідуума: він може, помираючи в якості моменту даної соціальної особистості, жити чи народжуватися у якості моменту другої. У всякому випадку, загибель соціальної особистості є умовою того, що вища особистість індивідуюється у інших, подібних тій, яка загинає, тобто і є умовою їх виникнення, і умовою реальної єдності всього соціально-особистого буття. Недосконалість виникнення-апогея-загибелі робить необхідним співіснування багатьох соціальних особистостей одного й того ж порядку. Втім, таке співіснування витікає з того, що в основі своєї розвиток не створюється часом, але, скоріш, створює час.

Отже, соціальна особистість функціональна і у самому факті свого виникнення-загибелі, що ми і звемо динамічною функціональністю. Така динамічна функціональність особливо виразна у соціальних ефемерідах. Бо завдяки їм здійснюється взаємо спілкування індивідуумів та соціальних груп і тим самим конкретна єдність всього соціального буття [4, с. 234].

Соціальне буття передстає перед нами як вічний рух, як безпокійно хвилюючийся хаос, у котрім єжемитєво появляються та зникають міріади соціальних особистостей. Деякі з них з’являються лише на мить, інші – то проявлять себе, то зникнуть назад у небуття, щоб знов через деякий час з’явитися, треті – народжуються, досягають апогею та вмирають у перебігу довгого часу: років, десятиріч, століть. Якісь залишаються немов на порозі особистого буття, інколи достатньо довго проводячи своє напівпримарне існування; інші досягають високого розквіту та багатоманітності. Деякі оживають після стану тривалого анабіозу. Соціальне буття такий же безумно щедрий світ, як і буття органічне. Недивно, воно – повний розквіт та вінець органічного буття, його сенс і ентелехія. Цілком правильно та необхідно зрозуміти індивідуальну особистість як індивідуацію та момент соціальної особистості. Але не менш необхідно зрозуміти її ще й інакше – як, грубо кажучи, „місце” переходу одних соціальних особистостей у інші і як „схрещення” багатьох соціальних особистостей [4, с. 234].

Але мало називати соціальне буття хаосом. Воно – хаос, котрий становиться космосом, і космос, який розкладається у хаос. – Серед соціальних особистостей вирізняються та стверджуються найбільш розвинуті та сталі, органічні. Вони індивідуюють хаос та складаються у даний ієрархічно розчленений організм, у даний аспект великої соціальної особистості – людства. Звичайно, і дана індивідуація, даний аспект людства помре, і інша індивідуація людства народиться і замінить дану. Звичайно, усяка індивідуація недосконала і вимагає потойбічного вдосконалення. Але і в тому, що вона здійснює, вона абсолютна цінна як момент саморозкриття людства і в людстві – усього світу.

В сучасних соціально-психологічних дослідженнях зазначається, що прогресивні зміни в механізмах соціально-психологічного відображення, способах поведінки, видах діяльності людини зумовлені єдністю соціальних впливів з природними можливостями індивіда. Ряд учених на підставі соціально-психологічних та етнографічних матеріалів про розвиток і становлення людини вважають, що сьогодні вивести закономірності соціалізації особистості, умови та чинники, які впливають на цей процес, тільки з психології, соціології, етнографії, медицини чи біології неможливо. Необхідна міждисциплінарна кооперація, яка передбачає докладне врахування всіх наукових досягнень у галузі вивчення людини. Опановуючи та засвоюючи суспільний досвід, усі надбання попередніх поколінь через діяльність і спілкування, індивід оволодіває матеріальними й духовними цінностями, які застає на момент народження. Водночас навколишнє середовище не є для нього незмінним, а сам він не є пасивним продуктом взаємодії спадковості й середовища: вони реалізуються через активність особистості, на основі якої розв’язуються її соціально-психологічні проблеми.

Досягати взаєморозуміння, з’ясовувати причини власної поведінки та вчинки співрозмовників, особистість вступає в активну взаємодію з суспільством, іншими людьми та із самою собою.

2. Соціальна структура сучасного українського суспільства

Суспільство є складною соціальною системою, структурно організованою цілісністю, яку утворюють різні елементи, компоненти, підрозділи. У свою чергу вони теж мають певний рівень організованості й упорядкованості власної структури. Це дає підстави стверджувати, що соціальна структура суспільства є комплексним, багатомірним утворенням.

Соціальна структура суспільства — ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об’єднаних стійкими зв’язками і відносинами [5, с. 249].

Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Поняття «соціальна структура» охоплює системно-організаційний і стратифікаційний аспекти.

Згідно із системно-організаційним аспектом головний зміст соціальної структури створюють соціальні інститути, насамперед економіка, політика (держава), наука, освіта, сім’я, зберігаючи і підтримуючи існуючі в суспільстві відносини і зв’язки. Ці інститути нормативно регулюють, контролюють і спрямовують поведінку людей у життєво важливих сферах, а також визначають стійкі, регулярно відтворювані їх рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій. Соціальний статус є первинним елементом соціальної структури суспільства, що розкриває місце особистості в соціальній структурі суспільства. Він зумовлений професією, віком, освітою, матеріальними статками тощо. Наприклад, структура сім’ї утворюється взаємозалежною мережею позицій: чоловік, дружина, діти; у системі освіти — учитель, учень; в економіці — підприємець, робітник і т. д. Соціальні позиції (статуси) та зв’язки між ними визначають характер соціальних відносин. На основі близькості соціальних статусів, що встановлюють потенційну можливість участі індивідів у відповідних видах діяльності, формуються складніші структурні елементи суспільства — соціальні групи.

Соціальна група — відносно стійка, історично сформована сукупність людей, об’єднаних на основі загальних соціально значущих ознак [5, с. 250].

Це поняття є родовим щодо понять «клас», «соціальна верства», «колектив», «нація», «етнічна, територіальна, релігійна та інші спільноти», оскільки фіксує соціальні відмінності між окремими сукупностями людей у процесі розподілу праці та їх результатів. Ці відмінності мають у своїй основі відношення до засобів виробництва, влади, специфіки праці, фаху, освіти, рівня й структури доходів, статі, віку, національної належності, місця проживання, стилю життя тощо.

У кожному суспільстві існує певна кількість соціальних груп, утворення яких зумовлено:

— спільною діяльністю (наприклад, професійні групи, зайняті у сфері політичної, економічної та духовної діяльності);

— спільним просторово-часовим існуванням (середовищем, територією, комунікацією);

— груповими установками та орієнтаціями [5, с. 250].

У соціальні групи люди об’єднуються на підставі спільних соціальних інтересів, які зумовлюють їх дії. Формуються вони з представників різних груп залежно від їх становища та ролі в суспільному житті. Оскільки інтереси, скажімо, у робітника і підприємця різняться між собою, то вони реально становлять різні соціальні групи. Але соціальні інтереси груп, формуючись на основі індивідуальних інтересів їх учасників, не замикаються у власних егоїстичних рамках. У процесі соціальної взаємодії індивідів виробляються інтереси груп як цілісності, які є втіленням інтегрованих, спільних інтересів індивідів, що належать до цих груп. Соціальний інтерес групи завжди спрямований на збереження або зміну її становища в суспільстві.

У соціальній структурі суспільства взаємодіють різні за чисельністю соціальні групи. Традиційно їх поділяють на малі та великі.

Мала соціальна група — нечисленна за складом соціальна група, учасники якої об’єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому особистому спілкуванні, що є основою для виникнення як емоційних стосунків, так і особливих групових цінностей і норм поведінки [5, с. 252].

Родовою ознакою малої групи є наявність безпосередньо тривалих особистих контактів (спілкування, взаємодія), властивих, наприклад, сім’ї, виробничій бригаді, шкільному класові, колективу космічної, арктичної станцій, спортивній команді, релігійній секті, групі друзів тощо. Мінімальний розмір малих груп — дві особи, максимальний — кілька десятків.

Велика соціальна група — численна за складом група людей, об’єднаних для спільної діяльності, але взаємодія між якими формальніша.

До них можна віднести професійні, демографічні, національні спільноти, соціальні класи.

Соціальна структура суспільства завжди передбачає групування його елементів. Критерієм їх диференціації чи інтеграції є їх позиція щодо певних суспільних ресурсів (влада, власність), виконувані у суспільстві функції (соціальна роль), соціальний статус (ієрархічне місце в суспільстві), єдність культурних норм і цінностей (культурна ідентичність) та ін. Факторів, що визначають структурну організацію суспільства, багато, і їх необхідно брати до уваги. Залежно від критерію виділяють сімейно-побутову, релігійну, соціально-політичну, освітню та інші підструктури суспільства [5, с. 253].

Як історичний феномен, соціальна структура суспільства перебуває в постійному розвитку. Його динаміка залежить насамперед від соціальної мобільності елементів соціальної структури.

Соціальна мобільність — міжгрупова або просторова рухливість населення, його здатність (готовність) до соціальних переміщень.

Соціальні переміщення є виявом соціальної мобільності, яка виражається у зміні класової належності індивідів, у переходах з однієї внутрікласової групи до іншої, міграції сільських жителів до міста і навпаки. За напрямом переміщення розрізняють вертикальну соціальну мобільність — посадове, кваліфікаційне зростання чи декваліфікація, перехід до групи та верстви з вищим чи нижчим статусом, і горизонтальну соціальну мобільність — рух між соціально однорідними позиціями й категоріями населення. Обидва види переміщення переплітаються, взаємодіють.

Соціальну мобільність зумовлюють об’єктивні обставини:

• структурні зрушення в економіці;
• структури суспільства;
• зміни характеру й змісту суспільного розподілу праці й відносин власності;
• послаблення закріпленості працівників за соціально та економічно нерівноцінними видами діяльності [3, с. 193].

Соціальні переміщення між групами складні, супроводжуються певними соціальними наслідками, найістотнішим з яких є постійна наявність перехідних (маргінальних) верств щодо певних соціальних спільнот.

Соціальна структура ніколи не є простим описом суспільства в «горизонтальній проекції», вона передусім є відображенням соціальної нерівності. Нерівність індивідів і соціальних груп є первинною ознакою соціальної структури. В іншому разі (за рівності, тотожності елементів системи) відсутні підстави для тверджень про суспільну організацію, структуру. Тому соціальна структура суспільства в його «вертикальній проекції» — це ієрархічно організована сукупність статусів, груп, верств, класів (нерівних ресурсів, якими володіє соціальна система) [3, с. 193].

Факт нерівності, як засвідчує досвід, зумовлює розвиток і зміну соціальної структури. Нерівність людей виявляється у різних аспектах їх буття. Але не все, що різнить їх, є соціально значущим. Про соціальну нерівність йдеться тільки тоді, коли вона за якимось критерієм закріплена інституціально як базовий принцип вертикальної класифікації людей. Наприклад, у простих (досучасних) суспільствах соціально значущими були належність до певного роду, стать, вік, що відповідно трансформувалися в ієрархію родинних, вікових і статевих груп. У сучасному суспільстві кількість класифікаційних ознак істотно зросла. Соціологія соціальну нерівність розглядає як результат соціальної стратифікації.

Трансформація соціальної структури передбачає зміну, перетворення її істотних рис. Для з’ясування особливостей трансформаційних процесів у сучасному українському суспільстві необхідно зіставити їх з попереднім станом суспільства. Без цього неможливо використовувати основні тенденції розвитку й елементи соціальної структури, що відіграють у ньому провідну роль.

Відомо, що в Радянському Союзі існувала структура тоталітарного суспільства, яка не допускала інших форм власності, крім державної чи одержавленої, іншої ідеології, крім комуністичної. Усе це разом з іншими чинниками ешелонувало вертикаль ієрархічних відносин, за яких володіння владою передбачало право розпоряджатися власністю і брати участь у її розподілі. У такому суспільстві відсутні класи через відсутність економічних основ їх існування.

Соціальна структура тоталітарного суспільства жорстко детермінована: жодні впливи не можуть зруйнувати головної соціальної межі — між правлячою елітою (вищих верств господарської, партійної, державної номенклатури) та рештою суспільства. З роками в радянському суспільстві склався механізм самовідтворення еліти (номенклатури), сформувалися внутрішні горизонтальні та вертикальні зв’язки: неписані правила апаратної гри зумовлювали визначений тип поведінки; належність до владної еліти відкривала доступ до привілеїв. Кастовість і корпоративізм робили еліту замкненою стратою, ротація кадрів здійснювалася за суворо визначеними правилами, унеможливлюючи появу в її рядах «випадкових» осіб [3, с. 195].

Решта суспільства, що не належала до еліти, була соціально слабодиференційованою. Через відчуження від власності та влади вона не могла ефективно впливати на суспільні процеси. Соціальні переміщення в ній могли бути тільки горизонтальними, стосуючись професії, а не зміни соціальної позиції в суспільній ієрархії, позаяк реально соціальні позиції робітника, селянина, інтелігента відрізнялися мало. Слабка вертикальна мобільність підривала стимули до соціальної і трудової активності, консервувала низькі життєві стандарти переважної більшості суспільства.

Повне відчуження від власності нівелювало принципову різницю між двома декларованими класами — робітниками і колгоспниками та соціальною верствою — інтелігенцією. Попри деякі розбіжності в характері та змісті праці, освіті й психології, ці соціальні групи являли собою масу найманих працівників, слабо структуровану за доходами, доступом до прийняття рішень, ціннісно-ідеологічними настановами.

Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, суть яких — у зміні функціональних зв’язків у суспільстві. її основу становлять:

1. Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів — економічних, політичних (передусім інститутів власності), культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних засад і регуляторів, що формують соціальну структуру (вона стала менш жорсткою, рухливішою).
2. Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної структури — класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб’єктів власності й влади; поява економічних класів, верств і страт з відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей. Ослаблення існуючих у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності українців.
3. Активізація процесів маргіналізації [5, с. 256].

Маргіналізація (лат. margo — край, межа) — втрата особистістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої.

Це процес зміни суб’єктом одного соціально-економічного статусу на інший. В українському суспільстві на рубежі XX-XXI ст. вона характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).

5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспільства домінував адміністративно-посадовий критерій, пов’язаний з місцем у системі влади та управління, то в нинішньому вирішальним є критерій власності й доходів. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер величина капіталу визначає політичну вагу.
6. Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного фактора у формуванні високостатусних груп. Зумовлено це становленням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які користуються попитом на ринку, насамперед — економічної, юридичної та управлінської.
7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо, що чим прогресивніша статево-вікова структура, тим більшими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення. Внаслідок негативних демографічних тенденцій населення України щорічно зменшується в середньому на 400 тис. осіб, на тлі загальної депопуляції населення (кожна п’ята українська родина не має дітей) знижується рівень народжуваності, скорочується середня тривалість життя (якщо на початку 90-х років XX ст. за показниками здоров’я Україна посідала 40-ве місце у світі, то через десять років вона перемістилася у другу сотню).
8. Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верстви різко зросли, а у більшості населення — різко знизилися. Розширилися межі зубожіння і бідності, виокремилося соціальне «дно» — жебраки, безпритульні, декласовані елементи [5, с. 258].

Структура українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з радянським часом, досі зберігає багато його рис. Для її істотної трансформації необхідне системне перетворення інститутів власності й влади, що триватиме багато років. Стратифікація суспільства буде й надалі втрачати стабільність і однозначність. Межі між групами і верствами стануть прозорішими, виникне безліч маргінальних груп з невизначеним чи суперечливим статусом. На перший погляд, ця тенденція нагадує розмивання соціально-класової структури в сучасних західних суспільствах, але, на думку дослідників, ця подібність формальна. Позаяк поява відносно однорідних «суспільств середнього класу» характерна для постіндустріалізму, а пострадянські країни не тільки не переросли індустріальної стадії, а й переживають найважчу соціальну кризу, яка відкинула їх економіку далеко назад. За цих умов соціально-класові розбіжності стають особливо значущими.

Висновки

Соціальна структура суспільства — ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об’єднаних стійкими зв’язками і відносинами. Згідно із системно-організаційним аспектом головний зміст соціальної структури створюють соціальні інститути, насамперед економіка, політика (держава), наука, освіта, сім’я, зберігаючи і підтримуючи існуючі в суспільстві відносини і зв’язки. Ці інститути нормативно регулюють, контролюють і спрямовують поведінку людей у життєво важливих сферах, а також визначають стійкі, регулярно відтворювані їх рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій.

Розрізняючи соціальні особистості на самодовлюючі та функціональні, ми маємо на увазі лише перевагу самодовління чи функціональності. Функціональність же слід розуміти у двох сенсах: статично та динамічно.

Статично функціональна соціальна особистість, оскільки вона є більш чи менш постійним органом для вираження свідомості та волі вищої соціальної особистості, оскільки діяльність її не пов’язана з її зникненням. Такі соціальні особистості (наприклад, родина, род, стан, керуюча верства, народ) можна назвати ще й органічними. Вони не просто співіснують, але виявляють деяку ієрархію, так що, якщо нижча з них безпосередньо актуалізується в індивідуумах, вищі здійснюють себе в них же лише через допомогу нижчих. Таким чином, можна говорити про соціальні особистості першого, другого, третього і т.і. порядків. Серед соціальних особистостей вирізняються та стверджуються найбільш розвинуті та сталі, органічні. Вони індивідуюють хаос та складаються у даний ієрархічно розчленений організм, у даний аспект великої соціальної особистості – людства. Звичайно, і дана індивідуація, даний аспект людства помре, і інша індивідуація людства народиться і замінить дану. Звичайно, усяка індивідуація недосконала і вимагає потойбічного вдосконалення. Але і в тому, що вона здійснює, вона абсолютна цінна як момент саморозкриття людства і в людстві – усього світу.

Список використаних джерел

1. Копець Л. В. Психологія особистості. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — 458 с.
2. Ліфарєва Н. В. Психологія особистості: Навчальний посібник. — К. : Центр навчальної літератури, 2003. — 237 с
3. Лукашевич М. П. Соціологія: Загальний курс: Підручник. — К.: Каравела, 2006. — 407 с.
4. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2 кн. Кн. 1: Соціальна психологія особистості і спілкування. — К.: Либідь, 2004. — 576 с.
5. Соціологія: Підручник / Ред. Віктор Городяненко,. -3-те вид., перероб. і доп. — К.: Академія, 2006. — 542 с.
6. Соціологія: Підручник /За ред. Володимира Пічі,. -3-тє вид., стереотип.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 277 с.
7. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій. — Львів, 1998. — 362 с.