Вступ.

1. Елементи системного підходу до управління та фінансування соціальної сфери.

2. Джерела фінансування соціальної сфери.

3. Фінансування соціальної сфери через банківську та казначейську системи.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Нині розробляються різні концепції розвитку галузей соціальної сфери. Для кожної формується певна стратегія розвитку. Проте водночас усі ці галузі — частини однієї сфери. За розширення фінансування охорони здоров'я, освіти, культури, соціальних потреб з неінфляційних джерел суттєво зростає сукупний попит у суспільстві, який за відповідного механізму реалізації може виступати важливим фактором економічного зростання. Це зумовлює необхідність пошуку єдиного підходу до розроблення стратегії соціальної політики й управління фінансовими потоками соціальної сфери.

Зважаючи на результати наукових досліджень у цій сфері, можна казати про наявність невирішених проблем використання системного підходу до організації управління та фінансування соціальної сфери.

Метою роботи є розробка з позицій системного підходу наукових та практичних рекомендацій щодо управління соціальними процесами та їх фінансування.

Галузі соціальної сфери активно впливають на збільшення обсягу ВВП, прискорення науково-технічного прогресу, зростання продуктивності праці, підвищення кваліфікації робочої сили і є одним з важливих факторів зростання ефективності виробництва.

Однак функціонування галузей соціальної сфери багато в чому залежить від удосконалення фінансових відносин в них, які складаються в процесі руху різноманітних за джерелами, призначенням, порядком формування та використання фондів фінансових ресурсів. Структура цих відносин досить різноманітна. Вона включає відносини підприємств, організацій, установ та галузей з бюджетом, внутрішньо- та міжгалузеві відносини, відносини з населенням.

1. Елементи системного підходу до управління та фінансування соціальної сфери

З урахуванням системного підходу має бути розроблено модель фінансування, яка дасть можливість інтегрувати соціальну сферу у фінансові потоки країни. Систему фінансування соціальної сфери варто побудувати на збалансованому поєднанні бюджетних та спеціальних ресурсів. Важливим моментом при цьому є те, що обсяг витрат на соціальні цілі має бути пов'язаний з показниками виробничої діяльності.

Соціальне страхування як сукупність правових, економічних і організаційних заходів з метою надання компенсації при втраті доходу у випадках непрацездатності чи безробіття має розглядатись як складовий елемент системи соціальної сфери.

Роль держави в системі соціальної сфери важко переоцінити. Вона бере на себе зобов'язання щодо створення колективних страхових фондів і виплати страхового відшкодування. На ринку страхових послуг можуть функціонувати як державні, так і недержавні компанії соціального страхування, що доповнює й розширює спектр страхових послуг.

Соціальне страхування є джерелом матеріального забезпечення громадян на випадок безробіття, хвороби, втрати доходу внаслідок нещасного випадку на виробництві. Виплати при цьому нині здійснюються за рахунок таких фондів: Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, які спричинили втрату працездатності, Пенсійного Фонду України. Пріоритетами подальшого розвитку фондів є поступове наближення розмірів мінімальних страхових виплат за загальнообов'язковим соціальним страхуванням до рівня прожиткового мінімуму та зменшення навантаження на фонд оплати праці без зниження розмірів страхових виплат. Імовірно, доцільно розглянути консервативніший варіант побудови системи фінансування соціальної сфери, за якого всі кошти соціального страхування будуть надходити до одного Фонду (Державного загальнообов'язкового фонду соціального та пенсійного страхування.). Цей Фонд може формуватися за рахунок: страхових внесків страхувальників та застрахованих осіб, асигнувань з державного бюджету, благодійних внесків, фінансових санкцій за недотримання законодавства тощо[6, c. 25-26].

Управління розподілом коштів на соціальні цілі має базуватися на методах використання спеціальних коштів бюджетними установами; залученні експертів для визначення пріоритетів фінансування (Дельфі-метод); проведенні соціальних та маркетингових досліджень з приводу тієї чи іншої проблеми фінансування; екстраполяції досвіду попередніх періодів.

В основу побудови системи управління має бути покладено такі принципи:

1. Принцип цільового та ефективного використання коштів соціальної сфери.

2. Принцип законодавчого визначення умов і порядку формування та використання фондів фінансових ресурсів.

3. Принцип державного регулювання розміру та тарифів на послуги, що надаються за рахунок страхових фондів.

4. Принцип оптимального поєднання соціального страхування, соціальної допомоги, що надається державою, приватної страхової ініціативи та соціальних послуг, які надаються підприємствами.

5. Широке використання ринкових форм і методів управління з метою мінімізації непродуктивних витрат.

6. Контроль за ефективним витрачанням фінансових ресурсів соціального спрямування.

Усі принципи мають діяти одночасно, оскільки вони визначають ефективність фінансів соціальної сфери[1, c. 63].

2. Джерела фінансування соціальної сфери

У галузях соціальної сфери використовуються значні фонди фінансових ресурсів. Вони становлять більше ніж 30 % валового внутрішнього продукту. Крім того, галузі соціальної сфери щороку отримують у своє розпорядження кошти за надані послуги та виконані роботи.

Зміна економічної системи зачіпає всі структури суспільства, в тому числі соціальну сферу. Насамперед тут необхідні зміни в системі бюджетного фінансування та широкий розвиток госпрозрахункових відносин.

Зростають вимоги до методів організації та планування доходів і витрат галузей соціальної сфери на всіх рівнях управління. При плануванні бюджетних асигнувань, власних доходів, витрат установ і організацій цієї сфери мають застосовуватися нові методологічні рішення.

Однією з найважливіших умов підвищення наукового обґрунтування планування витрат, що направляються з бюджету на соціальний розвиток, є застосування довгострокових економічних нормативів та фінансових норм. Більш широко мають використовуватися економічні методи стимулювання якості роботи цих установ та раціонального використання асигнувань, що виділяються з бюджету.

Економічні нормативи, що регулюють фінансові відносини в соціальній сфері, мають відображати можливості держави щодо задоволення потреб регіону чи установи в фінансових ресурсах для реалізації завдань поточних та перспективних планів соціального розвитку. Крім того, нормативи мають виражати оптимальне співвідношення інтересів у розподілі фінансових ресурсів держави і населення окремих регіонів. Такими нормативами можуть стати розміри бюджетних асигнувань на відповідний показник, передбачений програмою для цієї території чи установи.

Зазначені нормативи встановлює Кабінет Міністрів України, як правило, на 5—10 років. Вони можуть визначатися на одного жителя, одного учня, одну установу тощо. Нормативи є вихідною величиною, яка відображає гарантію держави для задоволення потреб соціального забезпечення. Витрати на зазначені цілі можуть збільшуватися за рахунок доходів, які отримує установа, або за рахунок додаткових джерел, вишуканих місцевими Радами народних депутатів[7, c. 100-102].

Розробку фінансових норм витрат на утримання соціально-культурних установ слід здійснювати силами міністерств та відомств з залученням науково-дослідних організацій. Ці норми мають уточнюватися і переглядатися один раз на 5— 10 років, крім випадків, що зумовлюються зміною чинних нормативних актів згідно з рішенням Уряду. Потрібна система матеріального стимулювання персоналу цих установ за дотримання режиму економії у використанні коштів та поліпшенні якості обслуговування. Одним з таких стимулів може бути, наприклад, можливість використовувати на соціальні та виробничі потреби зекономлені порівняно з установленими нормами асигнування згідно з кошторисом витрат за умови виконання показників діяльності.

Важливість розробки науково обґрунтованих норм витрат установами соціальної сфери зумовлена також тим, що індивідуальні норми їхніх витрат є вихідною базою при зведеному бюджетному плануванні. Тепер в зведеному плануванні використовуються укрупнені норми, які мають ліквідувати різницю у рівні витрат в територіальному розрізі. Однак такі норми у більшості випадків установлюються на основі звітних даних за минулий період. Це не дає змоги враховувати ступінь задоволення потреб залежно від сфери та специфіки діяльності установ соціальної сфери.

Одним з найважливіших завдань поліпшення використання ресурсів, що виділяються на утримання соціально-культурних установ, є послідовне впровадження госпрозрахункових форм фінансування їх, зокрема самофінансування. Для цього уже є необхідні економічні передумови, що вимагають відповідних організаційних змін, насамперед у сфері фінансового планування. Сутність питання полягає в тому, що сучасні масштаби та рівень діяльності соціально-культурних установ суттєво змінюють співвідношення джерел фінансування витрат. При переважанні бюджетних асигнувань в структурі фінансових ресурсів, що знаходяться в розпорядженні цих установ, зростає частка позабюджетних джерел.

В останні роки спостерігається зростання асигнувань підприємств та організацій в народну освіту, підготовку кадрів, охорону здоров'я, науку і культуру. Це зумовлено зростанням вимог виробництва до якісних показників діяльності установ цієї сфери.

Найзначніші фінансові ресурси, крім бюджетних коштів, мають у своєму розпорядженні вищі навчальні заклади. З 1990 по 1995 p. вони зросли більш ніж у 100 разів і становлять більше 40 % загальної суми фінансових ресурсів, що знаходяться у розпорядженні вузів. Основними джерелами позабюджетних коштів є надходження за виконані госпрозрахункові науково-дослідні роботи, від курсових заходів, плати студентів за навчання, продажу машинного часу ЕОМ, здавання в оренду на період літніх канікул гуртожитків тощо[9, c. 83-85].

3. Фінансування соціальної сфери через банківську та казначейську системи

Банківська та казначейська системи беруть участь у виконанні основних функцій фінансової системи шляхом:

— забезпечення способів переміщення фінансових ресурсів;

— об'єднання фінансових ресурсів, їхнього розподілу між окремими суб'єктами господарювання;

— забезпечення безперебійного функціонування платіжних систем.

Зокрема, банківська система виконує такі макроекономічні функції:

• трансформаційна (мобілізуючи кошти на грошовому ринку, банки мають можливість трансформувати строки та розміри грошових капіталів);
• функція створення грошей і регулювання грошової маси;
• функція забезпечення сталості банків та грошового обігу (стабілізаційна).

До 1993 р. в Україні діяла банківська система виконання бюджету, тобто рахунки для виконання бюджету відкривались в установах банків. Вона мала дві схеми фінансування бюджетних витрат. Виконання місцевих бюджетів здійснювалось у межах доходів, які реально надійшли. Доходи, які надходили до державного бюджету, акумулювались на окремих рахунках в установах комерційних банків. Протягом бюджетного року ці кошти накопичувались, не спрямовуючись на фінансування видатків, даючи комерційним банкам додаткове джерело доходів. З липня 1993 р. касове виконання бюджету почалось здійснюватись Національним банком України в межах реальних доходів через регіональні управління та за його дорученням Укрсоцбанком, банком «Україна», «Промінвестбанком» та іншими банками. З 1 квітня 1997 р. в Україні було запроваджено казначейську систему обслуговування державного бюджету за видатками.

Перехід від банківської системи виконання бюджету до казначейської означає зміну відомчого принципу виконання бюджету на територіальний (через територіальні органи казначейства). Втілення в життя принципу єдиного казначейського рахунку дозволить у майбутньому мати вичерпну інформацію про щоденне становище державних фінансів і забезпечить можливість маневрування державними грошовими коштами. Зміна принципу виконання бюджету є також однією із передумов формування нової концепції фінансування соціальної сфери.

У середньостроковій перспективі передбачається перехід від заявленого фінансування міністерств та інших органів виконавчої влади до надання розпорядниками бюджетних коштів конкретних державних послуг, що здійснюється у розрізі впровадження програмно-цільового методу виконання бюджету. Важливим при цьому є дотримання принципу побудови соціальних програм на державному і регіональному рівнях, складові яких повинні відповідати функціональним напрямам діяльності держави у відповідній сфері[4, c. 18-19].

Значення соціальної сфери важко переоцінити. Вона є одним із основних пріоритетів у сфері видатків бюджету. Це зумовлює акцентування уваги на соціальних видатках. Обсяг коштів, спрямованих на вирішення найважливіших соціальних проблем і програм, збільшується порівняно з іншими видатками бюджету. Частка видатків соціального спрямування протягом останніх 2-х років складає не менше 50% всіх видатків зведеного бюджету. Так, лише на соціальний захист та соціальне забезпечення в Законі України «Про Державний бюджет на 2004 рік» передбачено 12630039, 7 тис. грн. (19,7% обсягу видатків бюджету).

Використання поняття ефективності при розробці соціальних програм та їхньому аналізі може мати як позитивні так і негативні сторони. Зокрема, це дасть можливість удосконалювати структуру соціальної сфери, зупиняти неефективні бюджетні програми. В той же час, це може стати кроком від вирішення широкомасштабних завдань в соціальній сфері до дріб'язкових, поточних, але ефективних і прибуткових.

За структурними підрозділами казначейства закріплюються такі функції, як організаційна, управлінська, облікова, контрольна, розподільча, прогнозна і методологічна.

Особливістю і принциповою відмінністю є те, що лише Державне казначейство (центральний рівень) має право розробляти і затверджувати нормативно-методичні документи з питань бухгалтерського обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів.

У комерційних банках використовуються такі види рахунків, як: 1) поточні — відкриваються підприємствам усіх форм власності, юридичним та фізичним особам для приймання та зберігання їхніх грошових коштів та для здійснення всіх розрахунково-касових операцій з ними; 2) депозитні (вкладні) — відкриваються фізичним та юридичним особам на підставі депозитного договору на певний строк.

Відповідно до Наказу ДКУ «Про затвердження порядку виконання державного бюджету за видатками за умови функціонування внутрішньої платіжної системи в органах Державного казначейства України» відкриваються такі рахунки: 1) особові рахунки розпорядникам бюджетних коштів, що підлягають подальшому розподілу; 2) реєстраційні та спеціальні реєстраційні рахунки, для розпорядників та одержувачів коштів, яким передбачені кошти з загального та спеціального фондів бюджету для обліку операцій з виконання кошторису. До запровадження в Україні казначейської системи виконання бюджету установам соціальної сфери відкривались бюджетні рахунки. Всі вищезгадані рахунки діють за однією схемою: за кредитом рахунків проводиться зарахування коштів, за дебетом їхнього списання[3, c. 24-26].

Впровадження казначейської системи виконання бюджету вплинуло на перерозподіл повноважень учасників бюджетного процесу. Банківська система здійснює акумуляцію коштів, їхнє зберігання. За міністерствами залишається право розподілу коштів, затверджених бюджетом. Органи Державної податкової служби здійснюють контроль за дотриманням податкового законодавства. Державна контрольно-ревізійна служба здійснює контроль за використанням бюджетних коштів[8, c. 28].

Висновки

Переважна більшість установ соціальної сфери фінансуються через органи Державного казначейства України. Перехід від банківської системи фінансування до казначейської був зумовлений необхідністю концентрації бюджетних коштів, підвищення контролю за їхнім обігом. 2001 р. став роком зміни статусу Державного казначейства: із клієнта банку стало учасником системи електронних платежів Національного банку України (НБУ). Доходи стали зараховуватись платниками податків на рахунки обласного управління Державного казначейства України (ДКУ). Це дає можливість ДКУ безпосередньо отримувати первинну інформацію щодо трансакцій з доходів державного бюджету. За рахунок доходів, що надійшли на рахунки управління ДКУ, одномоментно формуються активи для здійснення видатків бюджету.

У той же час, певні фінансові потоки, частково втілені в реальні матеріальні активи надходять до установ соціальної сфери і через банки.

Доцільність підвищення рівня матеріального забезпечення соціальної сфери зумовлює дослідження концептуальних засад фінансування як джерел їхнього надходження, так і механізму їхнього руху через різні фінансово-кредитні інститути.

Порівнявши механізм фінансування соціальної сфери через банківську та казначейську систему, можна зробити висновки:

1. Банківська та казначейська системи діють у межах єдиної фінансової системи, що зумовлює спільні умови їхнього функціонування та обслуговування руху грошових коштів на соціальні цілі.

2. Доцільність фінансування видатків на соціальні цілі через органи ДКУ частково зумовлюється спрощенням цього процесу, адже за банківської системи обслуговування бюджету кошти проходили три рівні, а за казначейської — два.

3. Поглибленню зв'язків банківської та казначейської системи в середньостроковій перспективі сприятиме надання бюджетних ресурсів на умовах кредитування замість безповоротного бюджетного фінансування.

4. Механізм фінансування соціальної сфери і через банківську і казначейську системи лише перерозподіляє наявні кошти, тому не може вирішити всіх питань недофінансування.

До наукових інтересів у подальшому варто віднести удосконалення механізму функціонування, управління та фінансування галузей невиробничої сфери.

Список використаної літератури

1. Беркита К. Методика аналізу розвитку соціальної сфери //Фінанси України. — 2002. — № 2. — C. 63-68

2. Бескид Й. Перспективи нормативного планування витра на соціальну сферу //Фінанси України. — 2000. — № 4. — C. 42-48

3. Величко О. Розвиток соціальної сфери у системі бюджетного забезпечення //Фінанси України. — 1999. — № 11. — C. 24-30

4. Кичко І. І. Фінансування соціальної сфери через банківську та казначейську системи//Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 7. — C. 18 — 23

5. Кичко І.І. Елементи системного підходу до управління та фінансування соціальної сфери //Україна: аспекти праці. — 2006. — № 2. — C. 17-20

6. Льовочкін С. Завдання і напрямки реформування фінансів соціальної сфери //Фінанси України. — 1999. — № 12. — C. 25-32

7. Ляхович Г. І. Фінансування соціальної сфери в умовах децентралізації управління //Фінанси України. — 2006. — № 6. — С.100-106.

8. Полозенко Д.В. Добробут і його фінансове забезпечення //Фінанси України. — 2004. — № 10. — С.28-35

9. Полозенко Д. Соціальна сфера та її фінансове наповнення //Економіка України. — 2005. — № 5. — C. 83-88