1. Соціальна робота та молодіжна політика в Португалії

Список використаної літератури.

1. Соціальна робота та молодіжна політика в Португалії

Південноєвропейська модель представлена в Італії, Іспанії, Греції й Португалії. В цих країнах системи соціального захисту були створені або вдосконалені лише протягом останніх десятиліть. Дану модель можна інтерпретувати як таку, що розвивається, перехідну. Західні дослідники відзначають її «рудиментарність».

Як правило, рівень соціальної захищеності в цій моделі відносно низький, а завдання соціального захисту часто розглядається як справа родичів і сім'ї. Тому сім'я й інші інститути громадянського суспільства відіграють не останню роль, а соціальна політика носить переважно пасивний характер і орієнтована на компенсацію втрат у прибутках окремих категорій громадян.

На початку 90-х років 58% працюючих мали освіту 4 і менше класи і лише 3,2% — вищу. Тому керівництво Португальської Республіки розглядає розвиток освіти як один з пріоритетів.

Обов'язкова 9-річна освіта поділяється на три періоди (4+2+3), навчання починається з 6 років. Цьому передує дошкільне виховання дітей 3-5 років. На заключній стадії учні складають випускні іспити за основну школу і отримують відповідний атестат. Погане навчання і провал на іспитах призводять до отримання довідки про відвідання основної школи.

Після основної освіти йдуть 3 класи середньої школи, в якій здійснюється загальне і професіоналізоване навчання. Субота входить у розклад, тому навчальний рік у Португалії має 197 днів. Наприкінці складаються іспити за середню школу для отримання атестата про повну середню 12-річну освіту (certificato de fin de estudos secundariosа).

Вищу освіту можна здобути в університетах і політехнічних інститутах, які називаються "вищими школами" (Escolas Suoeriores). Перші видають дипломи трьох рівнів, другі — лише двох.

Права громадян Португалії в соціальній сфері включають, зокрема, право на соціальне забезпечення, охорону здоров'я, житло, на сприятливе навколишнє середовище. Гарантією реалізації громадянами своїх прав повинні служити здійснювані державою міри, загальна напрямок яких фіксується в Конституції.

Охороною з боку держави користуються також родина, материнство, діти, молодь, громадяни з обмеженою правоздатністю й старими громадянами країни. В Основному законі докладно викладені й права громадян у галузі освіти, культури й науки.

Всі трудящі незалежно від віку, статі, раси, громадянства, місця походження, віросповідання, політичних або ідеологічних переконань мають право:

а) на винагороду, що відповідає кількості, характеру і якості праці, при цьому дотримується принцип рівної оплати за рівну працю, для того щоб забезпечити кожному трудящому гідне існування;

b) на організацію роботи в соціальних умовах, що не принижують людське достоїнство, з метою найбільш повного розкриття людської особистості й можливість сполучити професійну діяльність із сімейним життям;

с) на одержання роботи в нормальних санітарно-гігієнічних і безпечних умовах;

d) на відпочинок і дозвілля, максимальне обмеження робочого дня, щотижневий відпочинок і періодичні оплачувані відпустки;

е) на матеріальну допомогу при змушеному безробітті;

f) на допомогу й справедливе відшкодування збитку, нанесеного нещасним випадком на роботі або професійному захворюванні.

Держава зобов'язана забезпечити умови праці, винагорода й відпочинок, на які трудящі мають право, а саме:

а) установити й індексувати єдину для всієї країни мінімальну заробітну плату, з огляду на серед інших факторів потреби трудящих, ріст вартості життя, рівень розвитку продуктивних сил, вимоги стабільності економіки й фінансів і створення нагромаджень для розвитку;

b) установити єдину для всієї країни тривалість робочого дня;

с) забезпечити спеціальну охорону праці жінок у період вагітності й після пологів, праці неповнолітніх, осіб з обмеженою дієздатністю, а також зайнятих на особливо важкій роботі або працюючих в умовах, пов'язаних із забрудненням, підвищеною токсичністю, шкідливих для здоров'я або небезпечних для життя;

d) систематично розширювати мережу центрів відпочинку й проведення відпусток у співробітництві із громадськими організаціями;

е) охороняти умови праці й забезпечувати соціальні пільги трудящих-емігрантів;

f) охороняти умови праці працюючих студентів.

Заробітна плата користується спеціальними гарантіями, відповідно до закону.

Держава організовує, координуває й субсидює єдину й децентралізовану систему соціального забезпечення за участю профспілкових і інших організацій, що представляють трудящих, і об'єднань, що представляють інших осіб, що користуються соціальним забезпеченням.

Система соціального забезпечення буде захищати громадян у випадку хвороби, старості, інвалідності, вдівства й сирітства, так само як при безробітті й у всіх інших обставинах при втраті або зменшенні засобів до існування або зниженні працездатності.

Увесь час роботи буде враховано, відповідно до закону, при розрахунку пенсій за віком і інвалідністю незалежно від сектора, у рамках якого здійснювалася трудова діяльність.

Держава підтримує й перевіряє, відповідно до закону, діяльність і функціонування приватних організацій соціальної солідарності й інших організацій, що діють у суспільних інтересах і не переслідує утримання користі, заради досягнення цілей соціального забезпечення.

Право на охорону здоров'я реалізується:

а) через універсальну загальнонаціональну службу охорони здоров'я й, беручи до уваги матеріальний і соціальний стан громадян, в основному на безкоштовній основі;

b) шляхом створення економічних, соціальних, культурних і екологічних умов, що забезпечують захист дітей, молоді й старих, і шляхом систематичного поліпшення умов життя й праці, сприяння фізичній культурі й спорту в навчальних закладах і суспільстві в цілому, а також шляхом розвитку санітарної освіти й практики здорового способу життя.

Для забезпечення права на охорону здоров'я державі насамперед слід:

а) гарантувати право всіх громадян, незалежно від їхнього матеріального становища, на профілактичне обстеження, лікування й наступне відновлення здоров'я;

b) забезпечити раціональне й ефективне розміщення медичних установ і персоналу по всій країні;

с) орієнтуватися на соціалізацію витрат на охорону здоров'я й фармацевтику;

d) упорядкувати й контролювати підприємницьку й приватну діяльність в області медицини, поєднуючи її з національною службою охорони здоров'я для того, щоб забезпечити як у державних, так і в приватних установах охорони здоров'я адекватні стандарти ефективності і якості;

е) упорядкувати й контролювати виробництво, торгівлю й використання хімічних, біологічних і фармацевтичних виробів і інших засобів лікування й діагностики.

Список використаної літератури

1. Доэл М., Шадлоу С. Практика социальной работы. М.,1995
2. Козлов А.А. Социальная работа за рубежом. М.,1996
3. Теория и методика социальной работы. /Под ред. С.И. Григорьева. М.,1994
4. Фирсов М.В., Студенова Е.Г. Тория социальной работы. М.,2000