Вступ

Демократичний розвиток неможливий без реалізації етичних його аспектів, без так званого “етосу демократії”. Дотримання представниками влади моральних принципів, етичних норм є шляхом до легітимації їхньої діяльності в очах суспільства. Спроби пояснювати та змінювати ситуацію в розвитку політичної етики, етики влади в Україні виходячи лише із перебігу загальноцивілізаційних процесів не дають результату без звернення до історико- культурної специфіки, особливостей політичної культури нашої країни.

Аналіз останніх досліджень та виділення невирішених раніше частин проблеми. У західній політичній думні теорію політичної культури активно розробляють Г.Алмонд, Дж.Барнс, С.Верба, Г.Екстін, Р.Інглгарт, Дж.Лембрух, А.Ліпгарт та ін. Сьогодні й українські дослідники починають усе активніше працювати з цим концептом. Значний потенціал для дослідження етики влади мають розробки з політичної етики західних (К.-О.Апель, Х.Арендт, П.Бурдьє, М.Вебер, Н.Луман, П.Рікер, Дж.Ролз, Б.Сутор, Ю.Хабермас та ін.) та пострадянських (В.Гур, Є.Дубко, А.Єрмоленко, Б.Капустін, В.Малахов, М.Попович, А.Прокоф’єв, С.Рябов, Я.Яскевич та ін.) дослідників. Однак тема взаємозв’язку та взаємообумовленості політичної культури та етики влади ще й досі чітко не артикульована у вітчизняному науковому просторі.

1. Взаємозв’язок політичної культури та етики влади

Політична культура — це сукупність історично сформованих і відносно усталених цінностей, поглядів, переконань, почуттів, а також обумовлених ними стандартів і зразків поведінки, що становлять підґрунтя функціонування конкретної політичної системи та визначають ставлення людей до політичної сфери життя суспільства, особливості, рівень і спрямованість їх дій, політичної активності.

Існують суттєві заперечення щодо введення в теоретичне поле поняття політичної культури. Вважається, що воно позначає гетерогенний “вінегрет” речей (Б.Вальтер), що це поняття можна використати, мов “усілякий мотлох”, для пояснення всього, чого не можна пояснити ніяким іншим способом [5, с. 524].

І все ж концепт політичної культури має вагоме значення: він протистоїть суто інституціональному розумінню політики, є суттєвою альтернативою моделі раціонального вибору при поясненні політичної поведінки.

Осмислення політичної культури суспільства:

• відображає певну детермінацію засобів регуляції політичного життя особливостями історичного, культурного розвитку;
• пояснює, чому у різних суспільствах виникає різне ставлення до тих чи інших політичних явищ і процесів;
• надає критерії для порівняння політичних налаштувань і політичної поведінки в різних країнах;
• через поняття субкультур дає змогу краще осягнути можливі та реальні “конфліктні зони” в конкретних суспільствах.

Концепт політичної культури відмежовується від теорій, які виходять із того, що національний характер базується на успадкованих психологічних властивостях. Політичну культуру набувають, їй навчаються в процесі політичної соціалізації.

Стосовно розуміння взаємовідносин між політичною культурою та мораллю існують різні позиції.

1. Моральні аспекти виводяться поза поняття політичної культури, пропонується розуміти політичну культуру як нейтрально-ціннісну .

Концепт політичної культури, безумовно, не дає оцінок, яка політична культура “краща” за іншу, однак саме явище політичної культури містить у собі цінності, тому й не може бути ціннісно нейтральним.

Потужна нормативно-інтегративна складова політичної культури, що спрямовує поведінку суб’єктів політичного життя, базується саме на певних ціннісних установках.

2. Моральні аспекти політичної культури ототожнюються лише із суто оцінною орієнтацією політичної культури.

Так, політична культура зазвичай розглядається як система засвоєних суб’єктами політичних відносин орієнтацій, що складається з:

• пізнавальної орієнтації — знань та уявлень щодо політичної сфери;
• емоційної орієнтації — почуттів, позитивного чи негативного емоційного ставлення щодо політичних об’єктів;
• оцінної орієнтації — оцінних суджень, уявлень про політичні об’єкти та політичну систему.

При цьому деякі дослідники ототожнюють оцінні орієнтації з моральними аспектами політичної культури.

Нам видається, що таке ототожнення є не зовсім коректним, оскільки мораль не просто оцінює те чи інше явище з позицій добра чи зла, а ще й базується на певних знаннях та уявленнях про це явище й включає в себе почуття (справедливість, милосердя, терпимість тощо).

3. Політичну культуру ототожнюють із політичною мораллю.

О.Мещерякова, наприклад, звертає увагу на те, що термін “політична культура” став у сучасній політичній мові Німеччини використовуватися як для опису поведінкових методів відносно політики, так і (у все зростаючій мірі) як втілення норм політичної дії і мислення, які вважаються демократичними; з часом він все частіше замінює вживані раніше поняття “політичний стиль” або “політична мораль”. Стало звичним у німецькій політиці те, що нормативне вживання поняття політичної культури включає в себе не нейтральне, а позитивне розуміння цінностей цієї культури, але разом з тим це призвело до появи таких сумнівних з лексичної точки зору словотворень, як “політичне безкультур’я” [8].

В Україні терміном “політична культура еліти” часто підміняється значно вужче поняття “політична етика”, зазначають українські дослідники. В передвиборчій кампанії опоненти постійно закидають один одному брак політичної культури, що загалом відбиває картину неблагополуччя на цьому полі.

4. Ми вважаємо, що моральний вимір є суттєвим зрізом політичної культури; він містить у собі цінності, норми, переконання, моральні почуття, які дають змогу суб’єктам політики пізнавати, оцінювати політичне поле з позицій блага та емоційно реагувати на політичні події, в остаточному підсумку, зумовлюють їх поведінку.

Політична культура й формується під впливом суспільних трансформацій, та, у свою чергу, формує суспільні відносини і впливає на перебіг політичних процесів.

Так, політична культура та політична етика живляться ідеалами, цінностями та нормативними установками суспільної моралі. Соціальна етика глибше відчуває та реагує на суспільні запити; раніше, ніж політична етика, фіксує сучасні вимоги до представників влади. Міра гуманності дій влади залежить від ступеня відповідності її установок загальнолюдським моральним цінностям.

У нашій країні тенденція посилення впливу суспільної моралі на політичну культуру та етику влади пов’язана із побудовою відкритого суспільства. З часів краху Радянського Союзу в Україні відбулася деінституціоналізація усталеної системи нормативно-ціннісних орієнтацій. Поляризація суспільства, духовна криза, культивування міфу про можливість успіху лише за готовності переступати певні моральні заборони викликають серйозні перестороги щодо духовного здоров’я суспільства. В нинішніх кризових умовах, на жаль, кордони між добром і злом розмиваються й посилюється духовна дезорієнтованість суспільства. Криза моралі призводить до змін у політичній культурі та кризі в етиці влади.

Зміна багатьох провідних ціннісних орієнтацій людей, пошук оновлених духовних основ життя позначаються і на ступені усталеності цінностей представників влади. Оновлену “аксіологію” владних відносин необхідно вбудовувати в ситуацію співіснування різноспрямованих світоглядних систем. Широкий спектр інтерпретацій моральних норм, що залежить від соціокультурного контексту, особистих знань і життєвого досвіду індивідів, а звідси і плюралізм багатоманітних “картин світу”, спонукають до вироблення толерантного ставлення до різних ідеологій, релігійних доктрин, особистісних поглядів. Однак цій толерантності притаманний ризик перетворення в терпимість до аморальних дій, у духовний релятивізм, байдужість, апатію [3, с. 61-62].

Етика влади залежить і від ступеня цілісності політичної культури суспільства. Якщо представники влади функціонують у рамках своєї замкненої політичної культури, існує велика вірогідність нерозуміння ними потреб та інтересів суспільства, громадян.

Г.Алмонд вважав, що еліти поділяють політичну культуру не-еліт, оскільки, нібито, обидва агрегати піддаються тотожному процесу соціалізації. А.Ліпгарт та інші дослідники плюралістичних, але олігархічних політичних систем заперечують цю функцію [1, с. 266].

Політична культура України є цікавим феноменом у рамках цієї дискусії. На переконання академіка РАН Ю.Пивоварова, яке він висловив у лекції “150 років російської свободи”, в Російській імперії, до складу якої входили й українські землі, існувало два ворожих один одному уклади життя, дві цивілізації, дві культури, які не розуміли одна одну, і лише після 1917 р. на цій території було сформовано єдину “цивілізацію” й політичну культуру. Щодо сучасної політичної культури України та її поділу на культуру еліти та не-еліт, то, безумовно, процес соціалізації “обидва агрегати” пройшли той самий. Однак представники влади все більше відриваються від розуміння потреб, інтересів народу, не розуміють своєї місії та не відчувають політичної й особистої відповідальності. Вимушені констатувати, що нині йде потужна диференціація на політичну культуру так званої еліти та не-еліт.

У ситуації, коли ідеї, що не знаходять відгуку у суспільстві, все ж реалізовуватимуться представниками владних прошарків, так само як і тоді, коли суспільно визнані цінності та норми поведінки не практикуватимуться політичним класом, чиновництвом, існує реальна небезпека відриву аксіологічної системи влади від домінуючих у соціумі цінностей, ментальних установок народу. Внаслідок цього виникатимуть серйозні суперечності у відносинах “влада — народ”, ціннісні та цільові розбіжності, конфлікт групових та суспільних інтересів, комунікативні бар’єри.

Якщо в культурі, у політичній культурі широкого загалу існує певна цінність, нехтування нею з боку держави може призвести до суттєвого аксіологічного розриву. Російський політолог С.Кара-Мурза, аналізуючи спроби російської влади “позбутися” патерналістських очікувань населення, пише: народ завжди чекав від держави батьківського ставлення до всіх систем життєустрою Росії, які є витворами народу. Відхід держави від її священного обов’язку не просто вразив людей, він їх образив. Виник конфлікт не соціальний, а світоглядний, що веде до поділу народу і держави як ворожих етичних систем. Нехтування державою виконанням гуртуючої функції, ціннісний конфлікт із більшістю населення розривають узи “горизонтального товариства” й розколюють ту моральну спільність, яка тільки й може створити “розумну економіку”, вважає політолог [4].

Основними рисами неопатрімоніальної інтерпретацій пострадянських політичних режимів називають: формування класу рентоорієнтованих політичних підприємців і/або неопатрімоніальної бюрократії; приватне використання державно- адміністративних ресурсів, передусім силової та фіскальної функцій держави; вирішальна роль клієнтарно-патронажних відносин у структуруванні політико- економічного процесу; формування залежно від балансу сил і структури міжелітних

союзів основних типологічних форм:  бюрократичного, олігархічного та султанистського неопатрімоніалізму [12, с. 17].

У такій ситуації суспільство потребує змін у політичній культурі та етиці представників влади.

Тут можна вести мову про існування таких чинників протидії аморальності влади та підтримки суспільних моральних цінностей та норм, як:

1. Особистісна моральнісна саморегуляція представників влади.
2. Дієве громадянське суспільство з розвинутою культурою участі.
3. Інституціональні механізми для регулювання неналежної і заохочення належної поведінки представників влади.
4. Перший напрям пов’язаний з особистісними моральними чеснотами представників влади. Головний наголос тут робиться на внутрішніх імперативах, моральнісній саморегуляції, творчому самовираженні осіб, уповноважених на виконання функцій держави, місцевого самоврядування й на ступені інтеріоризації ними моральних та професійно-етичних вимог і цінностей.

Розмірковуючи щодо сутності феномену верховенства права, Ф. фон Г аєк писав, що “воно ефективне тільки доти, доки законодавець відчуває свій обов’язок перед ним” (курсив наш. — Т.В.). І тут же дослідник звертає увагу на те, що “у демократії це означає, що воно не є домінуючим, якщо не являє собою частини моральної традиції суспільства, певного суспільного ідеалу, незаперечно прийнятого більшістю” [11, с. 69].

Тобто, якщо цінності демократично орієнтованої політичної етики не конкретизувалися у вимоги суспільства до влади, не вкорінені в моральну традицію суспільства, то моральні, налаштовані на втілення демократичних ідеалів політики залишатимуться одинаками в політичному полі. Тому можна зробити такий висновок.

1. Ступінь вкоріненості демократичних цінностей у суспільстві впливатиме на політичну соціалізацію або ресоціалізацію представників влади, на формування у них відповідної політичної культури.

Нагадаємо, що ще в 1963 р. у своїй книзі “Громадянська культура” Г.Алмонд і С.Верба на основі аналізу політичних систем Англії, Італії, ФРН, США та Мексики виокремили три основні типи політичної культури: патріархальний (характеризується відсутністю у громадян цікавості до політики), підданський (населення розглядає себе не як учасників політичної дії, а як підданих, якими управляють) та активістський (відзначається цікавістю та участю громадян у політиці). Дослідники зазначають, що в реальному житті різні типи політичної культури взаємодіють між собою.

На терені більшості пострадянських країн фіксують наявність патріархально- підданського типу політичної культури. Це постає свідченням нерозвиненості громадянського суспільства, недостатньої виробленості механізмів, що стоять на заваді відходу державних органів від принципів пріоритету прав та інтересів особи.

Україна, на наш погляд, за останні роки відійшла від патріархального типу політичної свідомості. Натомість нам ще рано говорити про розвинуту активістську позицію й сформованість громадянського суспільства.

1. Зміни в політичній культурі та етиці влади можливо здійснювати через інституціональні зміни. “У моралі є якісь шанси долучитися до політики тільки в тому випадку, якщо будуть працювати над створенням інституціональних засобів для політики моралі”, — писав П.Бурдьє у своїй роботі “За політику моралі в політиці” [2, с. 328-329].

Колективні суб’єкти, такі як спільноти за інтересами, партії, держави не можуть виконати свою етичну місію, покладаючись на індивідуальну мораль, переконаний Б.Сутор. Моральні вимоги, що ставляться до політики, повинні бути переведені на мову інститутів і у форму законів, а моральні імпульси — перетворені в політичну раціональність. У рамках етики інститутів від політичних діючих осіб необхідно вимагати ведення державного управління відповідно до його змісту й у рамках заданих правил гри. Вирішальною тут є не особиста етика, а етика посади [10, с. 43].

Однак С.М.Ліпсет звертає увагу, що культурними факторами, пов’язаними з особливостями попереднього історичного розвитку, виключно важко маніпулювати. Політичні інститути — в тому числі виборчі системи й конституційний устрій — змінюються з більшою легкістю. Тому ті, хто стурбований зміцненням можливості переходу до стабільного демократичного управління, зосереджують свою увагу на них. Однак, песимістично резюмує дослідник, є небагато доказів того, що зусилля в цьому напрямі призвели до значних результатів [6].

2. Особливості соціальної культури громадян

Без соціальної культури неможливе громадянське суспільство. Ще одна реалія сьогодення – громадські інституції не менш корумповані, ніж державні. Не треба думати, що якщо створена громадська організація, то це витвір обов’язково чесних, порядних й моральних. На жаль, це ще одна соціальна ілюзія! Я хочу знову наголосити, що саме соціальна культура є тим наріжним каменем, без якого спотворюється усі соціальні інституції: чи це держава, чи це демократія, чи це громадянське суспільство тощо. Жодні реформи за цих умов не спрацюють.

Україна не може вийти на шлях соціального прогресу до тих пір, поки внутрішня політика не буде спиратися на прогресивне наукове вирішення зокрема наступних питань суспільного розвитку: —

— який світогляд найкраще забезпечує соціальний прогрес;

— як відрізняти прогресивні соціальні процеси в Україні від регресивних;

— яка роль духовності у соціальному житті та які закономірності її існування;

— як слід долати бездуховність в Україні;

— як розрізняти прогресивні і регресивні ідеології;

— яка роль соціальної (політичної, економічної, правової, моральної) культури громадян у забезпеченні соціального прогресу в Україні;

— якою має бути концепція лібералізму, здатного забезпечувати соціальний прогрес в Україні;

— як слід долати псевдолібералізм в Україні;

— якою має бути роль держави в умовах демократії;

— що треба зробити, аби народ став ефективним джерелом влади в Україні;

— яка роль соціальної культури громадян у забезпеченні демократії в Україні;

— як слід долати псевдодемократію в країні;

— як слід сприяти формуванню нового «демократичного, правового, культурного» громадянина, здатного забезпечувати соціальний прогрес в Україні;

— яким має бути поєднання національного і соціального у розвитку українського суспільства;

— яка роль історичного досвіду України у стратегії соціального прогресу у нашій країні;

— як можна протидіяти зловживанням правом і службовим становищем (корупції) в Україні;

— як слід ставитися до експлуатації людини людиною в Україні – це нормально чи ненормально;

— як слід вирішувати проблему поділу суспільства на багатих і бідних;

— які причини криміналізації суспільних відносин в Україні;

— що слід зробити, аби політична воля не була політичною сваволею;

— як забезпечити використання досягнень соціальних наук і світового досвіду у внутрішній політиці країни з метою усунення політичного свавілля, що спричиняє соціальні кризи;

— якою має бути роль науки в урегулюванні соціальних (міжособистісних) конфліктів;

— та інших.

На мою думку, для вирішення цих та інших питань слід в Україні здійснити заходи щодо підвищення ролі соціальних науку модернізації суспільних відносин в Україні. Для цього, можна, зокрема, запровадити Національну програму «Про заходи щодо підвищення ролі соціальних наук у модернізації України» як стратегічний елемент соціального прогресу в Україні. Метою програми має бути створення системи наукового забезпечення внутрішньої і зовнішньої політики заради соціального прогресу в Україні.

Висновки

Таким чином, для того щоб здійснювати перетворення в етиці влади, необхідно враховувати існуючі політичну культуру та традицію й змінювати їх через побудову певних інститутів, що стоять на заваді неналежній і заохочують належну поведінку представників влади.

Сьогодні є достатньо підстав стверджувати, що однією з причин невдач у здійсненні політичних, економічних, правових, моральних та інших реформ в Україні є їх антинауковий характер, внаслідок чого вони стали проявом реформаторського волюнтаризму і утопізму. Прогресивні вчені усього світу усе більше переконуються у тому, що політика, як сказав колись А.Ейнштейн, «набагато складніша фізики».

Усе це свідчить про те, що вийти із стану кризи на шлях соціального прогресу Україна зможе лише з допомогою використання досягнень соціальних наук.

В той же час, слід зазначити що в Україні має місце разючий науковий нігілізм, а також політичне, економічне, правове, моральне невігластво, що є наслідком середньовічного обскурантизму. Зокрема, це підтверджується надзвичайним поширенням в українському суспільстві реформаторської сваволі і різноманітних соціальних ілюзій, у тому числі політичних, економічних, правових, моральних тощо. Тому можна про сучасну Україну образно сказати: «антинаукова країна». На цьому ґрунті процвітають різноманітні соціальні химери (потвори): популізм, псевдолібералізм (і зловживання свободою), псевдодемократія (і зловживання демократичними інструментами), псевдоюстиція (і зловживання законодавством та судовою владою), псевдоморальність (і спотворення моралі), войовнича бездуховність тощо. Як свідчить історія, усе це — чинники соціального регресу, і тому є перешкодами на шляху соціального прогресу. Досвід епохи Просвітництва XVII – XVIII століть засвідчив, що ці соціальні хвороби не можуть бути подолані без допомоги соціальних (і гуманітарних) наук.

Список використаної літератури

1. Байме К. Політичні теорії сучасності / Клаус Байме ; пер. з нім. М. Култаєвої та М. Бойченка. — К. : Стилос, 2008. — 396 с.
2. Бурдье П. Социология политики / П. Бурдье ; пер. с фр. — М. : Socio-Logos, 1993. — 336 с.
3. Василевська Т. Е. Особистісні виміри етики державного службовця : монографія / Т. Е. Василевська. — К. : НАДУ, 2008. — 336 с.
4. Кара-Мурза С. Государственный патернализм — цивилизационное измерение / С. Кара- Мурза. — Режим доступа : http://orossii.ru/ content/view/174/10015/
5. Короткий оксфордський політичний словник / пер. з англ. ; за ред. І. Макліна, А. Макмілана. — К. : Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2006. — 789 с.
6. Липсет C. М. Роль политической культуры / C. М. Липсет. — Режим доступа : http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Polit/ Article/lip_rol.php
7. Литвин В. Політична культура українського суспільства: традиції та сучасність / В. Литвин // Столичные новости. — 2002. — №10. — 19-25 марта. — С. 3.
8. Мещерякова О. М. Политическая культура Германии до и после воссоединения / О. М. Мещерякова. — Режим доступа : http://www.humanities.edu.ru/db/search.html?kw=10230
9. Патнам Р. Д. Творення демократії: Традиції громадянської активності в сучасній Італії / Р. Д. Патнам, Р. Леонарді, Р. Й. Нанетті ; пер. з англ. В. Ющенко. — К. : Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2001. — 302 с.
10. Сутор Б. Малая политическая этика / Б. Сутор // Б. Сутор. Политическая и экономическая этика / [пер. с нем. С. Курбатовой, К. Костюка.]. — М. : Гранд ; Фаир-Пресс, 2001. — С. 29-177.
11. Таманага Б. Верховенство права: історія, політика, теорія / Браян Таманага ; пер. з англ. А. Іщенка. — К. : Видавн. дім “Києво-Могилянська академія”, 2007. — 208 с.
12. Фисун А. А. Демократия и неопатримониализм в современных теориях политического развития : дис. … д-ра полит. наук : 23.00.01 / Фисун Александр Анатольевич. — Х., 2008. — 434 с.