Соціальна антропологія народилася в результаті відкриття того, що всі аспекти соціального життя — економічний, технічний, політичний, юридичний, естетичний, релігійний — утворять значимий комплекс і що неможливо зрозуміти який-небудь один із цих аспектів без розгляду його в сукупності з іншими. Вона прагне переходити від цілого до частин або принаймні   віддавати логічну перевагу першому щодо останніх. Предмет матеріальної культури має не тільки утилітарну цінність; він також виконує функцію, для розуміння якої потрібно враховувати не тільки історичні, географічні, механічні або фізико-хімічні фактори, але й соціологічні. Сукупність функцій, у свою чергу, має потребу в новому понятті — понятті структури. Відомо, наскільки значної виявилася ідея соціальної структури для сучасних антропологічних досліджень.

Антропологія в цілому, як відомо, вивчає походження й історичну еволюцію людини. Існують такі цілком відокремлені її напрямки, як фізична антропологія, що включає в себе палеонтологію, вчення про антропогенез і морфологію людини, і філософська антропологія, що досліджує природу людини в співвідношенні з її світом. Відносно недавно стала складатися й третя галузь антропології — соціальна, або культурна, антропологія, що формується на базі досягнень насамперед  етнографії й етнічної антропології. Концептуальне її оформлення, перетворення в науку відбувається зараз, на наших очах.

1. «Драбина» соціальної еволюції

1.1. Ґенеза людського суспільства

Сукупність тваринних організмів створює природну ієрархію. Все їх багатоманіття можна розташувати на своєрідній ДРАБИНІ ВИДІВ — від найпростіших до найскладніших. Чим складніше організм, тим довше доводиться йому навчатися для ефективного пристосування до навколишнього середовища. Комахи, на відміну від людей, народжуються вже практично дорослими, тобто готовими нормально функціонувати в своїй екологічній ніші. Вищим організмам складніше. Природа потурбувалася про те, щоб виділити спеціальний відрізок часу, протягом якого новонароджений навчається й пристосовується до дорослого світу свого виду, щоб оволодіти хоча б мінімальними навичками для виживання. Цей період зветься дитинством. У птахів він триває один сезон, у тигрів, слонів і мавп — кілька років. Чим вище по драбині видів, тим триваліше період адаптації.

Людина з’явилася на пізній стадії еволюції біосфери як елемент її біологічної різноманітності. Численність людства регулювалася «згори» — хижаками й паразитам, «збоку» — конкуруючими видами, «зсередини» — людоїдством і вбивством дітей, інфантицидом, і «знизу» — вичерпанням харчових ресурсів. По мірі того, як перші три способи відступали на задній план, останній набував усе більшого значення. У примітивних організмів стратегія виживання побудована на зростанні чисельності, у високоорганізованих — на підтримці популяційної рівноваги.

Зараз і перед людством постає таке питання. Якщо людство хоче уникнути регуляції чисельності «знизу» — виснаженням харчових ресурсів, то необхідна регуляція популяції «зсередини», бажано цивілізаційними методами, бо поштовхи до розповсюдження людоїдства все більшають, тобто природний фактор спрацьовує все більше. Для тих, хто схильний ідеалізувати природу-матушку, це — ще одне застереження відносно її справжнього характеру. Єдиним, що віками стримувало людину проти цього, були релігійні табу. За умов розвалу релігійної свідомості серед сучасного людства це набуває все більш небезпечних рис. Можна тоді глибше зрозуміти зростаючі потяги людства до рецепції релігійності. Інакше, якщо це набуде незворотності, сучасний вид людини приречений на виродження. Природа так регулює деякі популяції, переважно нижчі, й той, хто стоїть на високій ступені «драбини видів», не має права поводити себе, як більш примітивний. Певний час, доки є загроза всьому видові, це може терпітися, але потім вид, що не має сили волі зупинитися й перепинити самопоїдання, заплатить депопуляцією. «Драбина видів» базується не тільки на осі складності організації психіки живих істот, а й на осі щільності інстинктів та ступеня їх впливу на поведінку живої істоти.

Закономірність тут така: чим примітивніше істота, тим більшу роль в її поведінці відіграють інстинкти. В комах поведінка практично на 100% інстинктивна. У вовків та ін. уже менше інстинктів і більше набутої поведінки, яка передається батьками. Поведінка мавп ще меншою мірою визначається інстинктами. В людини поведінка більш ніж на 80% є соціально набутою. Чим більше інстинктів, тим менша роль батьків. І навпаки. Такою є загальноеволюційна закономірність.

Й ось що цікаво: найорганізованіші й найсвідоміші істоти — люди — якщо еволюційна теорія є вірною й ми дійсно маємо відношення до людиноподібних гомінід, починали свою еволюцію як зовсім безмозглі (в буквальному сенсі слова) й хаотичні істоти, ведучи примітивне існування у стаді. І наскільки ж людина на сьогодні виросла! А ось мурахи розпочали свій шлях еволюції колективно організованими істотами і такими є й нині, тобто — де почали, на тому й закінчили, бо не здійснили й сотої долі тих перетворень, які виявилася здатною зробити людина всього за 5 млн. років. Приблизно 10 тис.років тому відбулася «неолітична революція», зв’язана з доместикацією рослин і тварин, а вслід за тим з переходом до землеробства. Аграрні суспільства стали великими за територіями й чисельністю населення. Вони стали набагато складнішими в управлінні, а швидкість зростання організаційної складності суспільного устрою тепер уже набагато випереджувала ту, яка була притаманна первісному співтовариству епохи плейстоцену. Приблизно 5 тис. років тому відбулася нова глобальна революція, зв’язана з появою перших держав.

Держава — одна з найкрупніших соціополітичних інновацій людства, яка призвела до ще більшого поглиблення суспільного поділу праці, кооперації й координації дій людей. На кілька порядків ускладнилася й виросла в обсязі соціальна ієрархія, заснована на нерівності й підпорядкуванні. Хоча в зародковому вигляді вона мається й у соціальних комах та в соціальних тварин, тільки люди додумалися перетворити її в могутній суспільний інститут, що має не тільки самодостатню, а й законну силу.

Перехід від пласкої соціальної піраміди до високої означає завжди помноження рівнів управління й розширення кількості горизонтальних зв’язків в суспільстві, його сегментацію. Але ж чим більше рівнів управління, тим складніше регулювати сектори суспільства й великі маси населення. Формується доволі складна система стратифікації з кастовою чи становою системою в підвалині, зростає нерівність, з’являються опосередковані функції управління населенням. Держава здійснює більш сильний примус, намагаючись зробити суспільство більш керованим. Між суспільством і державою, а саме апаратом управління, виникають невідомі раніше явища — відчуження, протиріччя, напруга, конфлікт. Тим не менш, відтепер саме держава, а не біологія чи культура, стає локомотивом прогресу суспільства.

Суспільство, що набуло державної форми устрою, відгороджується від людей стіною соціальних інститутів, у щілинах між якими, а також у проміжку між державою й суспільством, виникає безліч неформальних створінь. То — певні соціальні ніші, які люди щільно заповнюють особистими, міжособистісними відносинами, симпатіями, прив’язаністю, дружбою тощо, тобто тією соціальною матерією, яка виявилася знищеною чи витісненою на периферію суспільного життя крупними бюрократичними структурами, корпораціями, інститутами. В цих нішах, як у тихих заводях, люди відпочивають, приходять до тями, будують інтимні зв’язки й довірливі стосунки. Німецький соціолог Ф.Теніс назвав таке розмежування конфліктом між суспільством (державою) і общиною — малою людською спільністю, побудованою на довірливо особистісних взаємодіях. Соціальна еволюція людського суспільства досягла вже таких меж, що людині приходиться вчитися виживати вже не в дикій природі, а в соціумі, який подеколи буває страшнішим від найдикішої природи. Людство створило «другу природу», але чи виявилася вона кращою від першої? Велике питання.

У процесі антропоґенези людина доволі рано почала розвиватися всупереч біологічним законам. Згідно з останніми, усередині групи й між групами повинна точитися постійна боротьба й відбір найсильніших. Для виживання роду та його успіху в міжвидовій конкуренції є абсолютно шкідливим залишати в живих хворих, старих і інвалідів. Але ж саме це з наростаючою швидкістю відбувалося в людському суспільстві! Складається враження, що історія людства є в кінцевому випадку вдосконаленням системи соціальної допомоги й захисту. Максимуму філантропія досягла в західних постіндустріальних країнах, де рівень цивілізованості вимірюється виживанням старих, хворих і безпомічних. Співчуття до сірих і вбогих, бідних і беззахисних, по-перше, як ніщо інше формує етичні принципи — основу культурних завоювань людства, а по-друге, дозволяє молодим сподіватися, що й їх під старість не викинуть гинути від голоду й холоду на смітник. А це — базис позитивної мотивації й основа комфортного соціального самопочуття людини в суспільстві.

1.2. Соціальна структура біологічних суспільств.

Оскільки на ранній стадії розвитку примітивні розумні істоти (гомініди) мало чим відрізнялися від тварин, логічним буде називати їх соціальними тваринами. Термін «стадо» щодо їхньої соціальної організації можна вживати дуже акуратно, особливо, якщо в науковій назві типу розумної істоти маються слова «homo sapiens». Адже, якою б примітивною нам не здавалася ця істота, вона є «людиною розумною», тому термін «стадо» до форми її суспільного співжиття краще не вживати. Ця проблема сьогодні в науці активно дискутується, й ми нижче заторкнемо її докладніше.

Як уважає антропологічна наука, найпершою формою співтовариства є анонімне скупчення, типовий приклад якого дають риби в світовому океані. Анонімну зграю відомий етнолог Конрад Лоренц уважає найпоширенішою й найпримітивнішою формою співтовариства. Її виявлено в багатьох безхребтових, комах і вищих тварин. Величезні анонімні зграї зустрічаються в риб, птахів і багатьох ссавців. Зграями називають мисливські співтовариства вовків та інших хижаків. Навіть люди за певних обставин (екстремальних) можуть впасти в стан анонімної зграї, наприклад, під час паніки. Розміри зграї розрізняються як у різних видів тварин, так і в одного виду в різний час. За розрахунками В.М. Алексєєва, протягом довгого часу — від пітекантропа до неоантропа могли існувати високоорганізовані групи гомінід численністю до 500 осіб. Менша кількість неефективна за умов стадного полювання, більшу не витримає екологічна ніша. Терміном «зграя» не можна визначати випадкове скупчення осіб одного виду, що зібралися у зв’язку з якоюсь подією, скажімо, величезну кількість мух чи шулік, що нависли над падаллю. Поняття «зграя» К.Лоренц визначає тим, що окремі особи якогось виду реагують одне на одного зближенням, а значить, їх утримують поруч певні поведінські акти, тому для зграї характерна та обставина, що багато істот, тісно зімкнувшись, рухаються в одному напрямку. Певною мірою таку поведінку можна вважати згуртованістю, хоча й в іншому, ніж у людей сенсі. Найголовнішим у примітивній згуртованості є те, що вона формується між анонімними особами, які позбавлені ознак індивідуальності. Це спостерігається якраз у соціальних комах.

У людини популяційна організація не закінчується виникненням третинної структури, тому для організацій людини введені додаткові означення. Третинній структурі найбільш відповідає поняття антропоґеоценоза. Для більш високої структури найбільш повний розвиток отримало поняття господарсько-культурного типу.

Соціальні зв’язки в стародавніх суспільствах могли формуватися на основі як патрілокальності, так і матрілокальності. Шимпанзе, наприклад, — патрілокальні: самці проводять все життя в тій групі, в якій народилися, а дорослі самки звичайно переходять у інші групи. На думку деяких учених, патрілокальність обумовлена розвиненою системою кооперації між самцями і її низьким рівнем між самками. На цьому вчені будують висновок, що в житті співтовариств гомінід соціальні зв’язки самок суттєвої ролі не грали, зате тенденція до об’єднання самців з часом посилювалася, адже це сприяло успіху в полюванні й захисту від хижаків. За даними етнографії, деякі традиційні людські культури не патрілокальні, а матрілокальні. Стабільність соціальних груп гомінід значною мірою залежала від самок, які були здатні формувати стабільні соціальні групи на засаді родинності й дружніх почуттів. Необхідність захисту від хижаків, а також потреби спільного вирощування потомства могла посилити тенденцію до кооперації серед самок. Сучасні жінки, напевне, слідують за цією моделлю поведінки. В багатьох традиційних патрилокальних суспільствах дружина, переходячи в дім чоловіка, встановлює тісні зв’язки з його родичами, разом з ними веде господарство й виховує дітей. Прийнято вважати, що дівчатка з раннього віку схильні до дружніх стосунків, тоді як хлопчики частіше створюють групи для підвищення власного статусу.

2. Соціалізація особистості

2.1. Соціальний характер особистості

Особистість є об’єктом вивчення багатьох гуманітарних дисциплін — філософії, психології, антропології, соціології та ін.

Для соціолога не становить труднощі знайти критерії виділення соціокультурних груп — вони очевидні (рівень утворення, демографічні, соціально-класові, етнічні й професійні підстави). Сутужніше виділити інше, а саме — соціальні характери, що формуються в різних культурні й субкультурних середовищах. Читачеві, можливо, відомі перші спроби наукової класифікації особистості, зроблені Фрейдом: абсолютизація впливу дитинства на доросле життя привела його до розробки орального, анального й генітального характерів. Його класифікація ґрунтувалася на ідеї про те, що поводження людини є результатом його природних лібідозних потягів.

У цілому ж, розвиток людини в суспільстві цілком витікає з її досвіду, практичного життя, свідчень щодо досвіду предків, що їх і містить у собі культура.

Критика неофрейдистами (Е. Фроммом, Д. Рисменом) такої класифікації виявилася конструктивною. У її ході було вироблене поняття соціального характеру й даний його опис в епоху капіталізму. Е. Фромм установив, що ним є ядро структури характеру, властиве більшості членів певної культури, тоді як індивідуальний характер — це те, чим люди, що належать до однієї й тій же культурі, відрізняються друг від друга. Соціальний характер можна розглядати як  посередник між соціально-економічною системою й ідеалами суспільства, що сприяє стабілізації  й нормальному функціонуванню соціальної системи. Е. Фромм описав тип, властивий класичному капіталізму: його провідними рисами є прагнення до нагромадження, індивідуалізм, агресивність. По Е. Фромму, у сучасному західному суспільстві виникає соціальний характер, орієнтований на ринок, у якому центральними виявляються прагнення до споживання, почуття непевності, самітності, нудьги й заклопотаності. Такому характеру (особливо  робітникові) властиві також пунктуальність, дисципліна, здатність до спільної праці й т.д.

Д. Рисмен описує три історичних типи соціального характеру: той, що орієнтується на традицію, внутрішньо орієнтований зсередини й зовні орієнтований ззовні. У. Уайт описав новий тип особистості – «людини організації», що відрізняється екстравертністю, духом корпоративності й усвоївшого стереотипів споживчої ідеології. Досліджуючи основний тип особистості європейської культури, А. Кардинер (США) відзначає, що тривала емоційна турбота матері, тверда сексуальна дисципліна формують у людині пасивність, інтровертність, нездатність знайти нові форми адаптації до  умов, що змінюються. Т. Адорно в колективній праці «Авторитарна особистість» (1950) аналізує структуру рис такої особистості, зв’язуючи її появу із твердженням фашизму.

Із сучасних дослідників соціокультурного характеру варто зупинитися на результатах, отриманих групою Б. Катля. Нею визначені 13 головних плинів у соціокультурному розвитку сучасної Франції, які можна об’єднати у відповідні їм чотири види менталітету: утилітаристський, безпеки, прогресу, змін. Ці чотири мікрокультури відрізняються друг від друга своїми системами цінностей, установками, мотивами, поводженням.

Утилітаристський менталітет характеризується стандартним споживанням, прагненням до економії, позитивному співвідношенню якість — ціна, індивідуалізмом, ксенофобією, прихильністю до традицій і пасивною повагою до наявних структур.

Менталітет, схильний до пасивної безпеки й відходу в особисту сферу, відрізняється прагненням до рівноваги в приватному житті, безконфліктним міжособистісним і соціальним відносинам, природному порядку в матеріальній і соціальній сторонах життя. Будучи чутливим до пропозиції послуг і інформації, такий менталітет мало відкритий до яким би те не було новаціям і стихійному прогресу.

Менталітет, відкритий змінам, характеризується прагненням одержувати задоволення від життя, схильністю до подорожей і інновацій, духом підприємництва.

Менталітет, відкритий прогресу або ризикованим підприємствам, мислить категоріями виробництва й споживання, відрізняється схильністю до різного роду непередбаченим витратам на миттєве досягнення бажаного й щохвилинні втіхи. Люди з таким менталітетом хотіли б одержати все й відразу, вони харчуються уявлюваним, ірраціональним, їхнє улюблене читання — комікси й наукова фантастика.

2.2. Особливості соціальної структури особистості

Особистість майже у всьому залежить від суспільства, бо саме в ньому вона і стає особистістю. Тому будь-які зміни у суспільстві як системі неодмінно відбиваються на змінах особистості. Що ж саме в ній змінюється? Перш за все, змінюється її внутрішня структура. Що ж таке ця структура? До структури особистості повинні входити такі елементи, яких нема у тварин і які утворюють саму сутність особистості. Це знання, переконання, світогляд, світосприйняття, віра, усвідомлення свого місця і ролі у суспільстві, совість, взагалі її духовність тощо. Можна сказати, що структура особистості – це її внутрішній світ. Все, що інтеріоризувалось в особистості з норм і цінностей суспільства, його культури є складовими частинами її внутрішньої структури. Від того, як ці частини взаємодіють, і залежить поведінка і в цілому діяльність особистості як системи. У гармонійної особистості усі складові її структури працюють злагоджено, і навпаки, збій у взаємодії цих частин веде до погіршення роботи системи особистості, а звідси – й до певних відхилень у поведінці.

Отже зміни, що весь час відбуваються у суспільстві як системі, ведуть до зміни певних елементів структури особистості або до зміни взаємовідносин цих елементів. Наслідком цих змін у структурі особистості є зміна її поведінки, а значить і взаємних стосунків з іншими особистостями, членами суспільства. Так, наприклад, багато хто з минулих комуністів в нашій країні внаслідок змін, які відбулись у нашому суспільстві, і отриманню через те нової інформації, нових знань про злочини, скоєні більшовицьким режимом, різко змінили свої погляди на пануючу комуністичну партію і вийшли з її лав. У багатьох змінилися погляди на діяльність раніш засуджуваних націоналістів на прямо протилежні. Те ж саме можна сказати і про великий загін віруючих, які стали ними останнім часом завдяки змінам, що відбулися у нашому суспільстві. Людина, яка приймає віру, багато що змінює у своєму повсякденному житті, а це є наслідком зміни її внутрішньої структури.

Крім того, що зміни у структурі особистості відбуваються внаслідок змін соціального середовища або структури суспільства як системи, вони відбуваються і завдяки внутрішнім процесам у структурі самої особистості. Особистість є також динамічною системою, як і суспільство, її складові знаходяться у стані постійної взаємодії і впливу одна на одну. Тому сучасні соціологи і психологи вважають, що «потрібно вивчати індивіда, який розвивається в світі, що змінюється». Ці два феномени (людина і світ або особистість і суспільство) взаємопов’язані і невід’ємні один від одного. Хоча, можна припустити, що в структурі особистості відбуваються певні зміни незалежно від змін у суспільстві, які теж впливають на його структуру і функціонування. Отже, зміни однієї з цих систем неодмінно тим чи іншим чином відбиваються на змінах в іншій. Якби цього не було, то суспільство не могло б розвиватися: внутрішні зміни в кожній окремій особистості ведуть до змін у суспільстві, а зміни, що відбуваються в останньому, неодмінно впливають на особистість і позначаються на зміні її внутрішньої структури. Таким чином замикається коло відносин цих двох феноменів, і це є механізмом розвитку суспільства і людства взагалі.

Висновки

Отже, проблема соціальної структури особистості дуже складна і її вирішення – справа майбутнього. Але для цього вже сьогодні з нею треба працювати. Дослідження механізму функціонування елементів структури особистості повинно допомагати у справі управління не тільки ії поведінкою, а й взагалі функціонування усього суспільства.

У подальшому розвиток науки призвів до того, що багато загадок, які стосувалися природи людини та її свідомості, без розуміння чого неможливе справжнє самопізнання, були розкриті, але й багато було виявлено нових. У науці розгорілася суперечка, яка торває й досі. В ній беруть участь дві сторони, які відстоюють різні позиції. З одного боку виступають ті вчені, основна теза яких полягає в тому, що існує тільки одна сутність, тобто мозок, а не дві — свідомість і мозок. Звідси походить назва цього підходу — монізм. Він може називатися також матеріалізмом чи фізікалізмом, адже виходить з того, що мозок людини і сама людина складається просто з фізичної матерії, що не існує такої речі, як дух, чи душа, що свідомість — це просто стан атомів і нейронів у головному мозку. Такий підхід зводить весь людський досвід до електрохімічних процесів у головному мозку, отож, думка, що народжується у людини постає просто як збудження деяких нейронів головного мозку.

Немає необхідності підкреслювати, наскільки ці питання важливі для самопізнання людини та пошуку шляхів її самоздійснення.

Список використаної літератури

1. Борисова О. Соціально-історична антропологія: навч. посібник / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. — Луганськ : Альма-матер, 2007. — 328с.
2. Леві-Строс К. Структурна антропологія / Зоя Борисюк (пер.з фр.). — 2.вид. — К. : Основи, 2000. — 391с.
3. Сегеда С. Антропологія: Навч. посіб. для студ. гуманіт. спец. вищ. навч. закл. — К. : Либідь, 2001. — 335с.
4. Соціальна антропологія: метод. вказівки та навч. прогр. до вивч. дисципліни для магістрів усіх спец. / Національний технічний ун-т України «Київський політехнічний ін-т» / Марина Петрівна Препотенська (уклад.). — К. : НТУУ «КПІ», 2007. — 58с.
5. Юрій М. Антропологія: навч. посібник. — К. : Дакор, 2008. — 421с.