Вступ

Актуальність теми. Передумовою створення соціально орієнтованого суспільства є визначення системи індивідуальних і суспільних цінностей на національному рівні, соціалізація національного законодавства та інструментарію. Спільними рисами трансформаційних національних економік є стратегічні орієнтири розвитку (якість життя, соціальна справедливість, екологічна безпека, збереження ресурсів, соціальна відповідальність бізнесу, забезпечення прав і свобод); а також: невідповідність існуючого національного законодавства та інститутів вимогам подальшого розвитку; недосконалість соціально-економічної політики з формування загальнолюдських цінностей, специфічність мотиваційних засад до активності;, пошуку соціально-економічних механізмів та форм взаємодії старої і нової систем.

Актуальними питаннями для української економіки є дослідження та удосконалення методологічних засад прискореного національного розвитку, соціалізації, активізації факторів суспільної та індивідуальної стабілізації, ефективізації мікро-макро джерел та особливостей соціально-економічної ефективності з використанням синергетичного підходу як специфічного засобу діалектичного методу дослідження, що органічно пов’язаний з принципами саморуху, самоорганізації, системності, який передбачає формування синергетичних ефектів зростання-занепаду соціально-економічної системи в цілому в значно більшому обсязі, ніж в складових її частинах.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. В умовах української економіки традиційно-ринкові методологічні основи соціально-економічного розвитку, інноваційна теорія (Й.Шумпетер, Р.Солоу, С.Кузнец, ін.), закон Тугана-Барановського потребують сучасного розвитку та формулювання синергетичної оцінки наслідків ринкових трансформацій. Український економіст С.Мочерний, розглядаючи загальні риси синергетичного підходу в економічному дослідженні, не приділяє уваги питанням інноваційних змін, деформації відносин власності та процесам соціалізації національної економіки, не оцінює дії факторів, що визначають розмір соціально-економічного синергетичного ефекту, позитивні та негативні характеристики останнього. Відомі економісти Белл розвитку, синергетичних соціально-економічних наслідків трансформацій в українській економіці, виникаючих при реалізації процесів роздержавлення-приватизації, реалізації прав власності, при формуванні системи оцінки індивідуальних і суспільних благ, сьогодні є особливо актуальним.

Особливо актуальними теоретико-прикладні здобутки політики соціальної ринкової економіки є для постсоціалістичних країн, які сьогодні перебувають на стадії реформування своїх суспільно-економічних систем та становлення ринкових принципів їхнього функціонування. Не в меншій мірі це стосується й України, адже не може існувати більш ефективного механізму вирішення її нинішніх проблем, як через викорінення проявів монополізму в усіх сферах суспільного життя та формування ефективного конкурентного порядку. Вони в немалій мірі потребують руйнації ідеологічних та теоретичних стереотипів минулого, зміни психологічних установок та прищеплення адекватних форм соціальної поведінки громадян, перегляду ролі, значення, повноважень і завдань органів державної влади та місцевого самоврядування, становлення громадянського суспільства тощо.

Відповідно до цього, мета роботи полягає в аналізі соціальної економіки та її формування в Україні.

1.  Теоретичні засади соціальної економіки

Якість, своєчасність, продуктивність та ефективність послуг, що надаються населенню, є основою суспільного розвитку в країні. У цьому контексті актуальним є забезпечення виконання всіх вищенаведених складових процесу вироблення та надання даних послуг.

Ті послуги, що надаються населенню органами державної влади та органами місцевого самоврядування, мають бути найвищої якості та повністю відповідати потребам і інтересам сучасного суспільства. У цьому зв’язку виникає питання щодо можливості забезпечення якості та ефективності послуг, їх ресурсного забезпечення тощо.

У 90-х рр. XX ст. в багатьох країнах Європи на державному рівні почались дискусії щодо неможливості подальшого покращення якості послуг, що надаються населенню органами місцевої влади, якщо вони і надалі будуть дотаційними. Після проведення багатосторонніх зустрічей загальносвітового рівня представники різних країн Європи та Америки дійшли висновку щодо необхідності розвитку та покращення послуг за рахунок самих послуг. Саме тоді й було прийнято рішення про застосування такого терміна, як «соціальна економіка на місцевому рівні».

Сам термін «соціальна економіка» вперше був застосований у Франції на початку XIX ст. Зараз термін «соціальна економіка» є широко вживаним і означає  виробництво товарів і послуг з метою збалансування економічного зростання та згуртування суспільства. В основу діяльності організацій соціальної економіки покладено такі принципи, як пріоритет людини, добровільне та відкрите членство , управління, здійснюване членами на демократичних засадах, спільність інтересів окремих членів та інтересів організації, впровадження та захист принципів солідарності та відповідальності, вкладання доходів у розвиток власної діяльності та задоволення інтересів громади. До організацій соціальної економіки належать громадські об’єднання, кооперативи, товариства взаємодопомоги та фонди.

Організації соціальної економіки виконують широкий спектр завдань , до яких належать соціальне забезпечення, медичне обслуговування, спорт та відпочинок, екологія , мистецтво та культура тощо.

Поняття соціальної економіки у сучасному розумінні було введено Європейською Комісією у 1997 р. у документі під назвою «Promoting the Role of Voluntary Organisations and Foundations in Europe» («Підвищення ролі добровільних організацій та фондів в Європі» — Брюссель , остаточна редакція від 6 червня 1997 р.) [9].

Нове розуміння соціальної економіки, нові підходи щодо її функціонування та розвитку базуються на тому, що традиційне розуміння соціальних громадських послуг як дотаційних відходить в минуле. Різноманітні громадські організації, фонди та бізнесові структури, що функціонують у сфері соціальної економіки, працюють з метою отримання найвищих прибутків, що потім знову спрямовуються на послуги, підвищуючи таким чином їх якість. У цьому полягає нова модель соціальної економіки, що зараз тільки починає впроваджуватися в розвинених демократичних країнах світу.

Ідея підвищення якості послуг, що надаються населенню за рахунок самих послуг, була підтримана всіма країнами-членами ОЕСР , яка об’єднала дані країни для визначення, розробки та впровадження основних принципів соціальної економіки на місцевому рівні. В останні роки ОЕСР провела ряд конференцій з цього питання, на яких країни-члени даної організації здійснювали обмін напрацюваннями та думками, ділились досвідом реалізації основних положень соціальної економіки у своїх країнах. У цьому контексті на особливу увагу заслуговує конференція, що була проведена ОЕСР у вересні 2005 р. під назвою «Соціальна економіка країн центральної та східної Європи як фактор розвитку соціальних інновацій та місцевого самоврядування». На конференції були остаточно закріплені основні підходи до розвитку соціальної економіки на місцевому рівні та шляхи ефективного здійснення цього процесу [5].

Згідно з основною ідеєю соціальної економіки на місцевому рівні всі послуги, що надаються населенню на місцевому рівні, підпадають під дію соціальної економіки. Це означає, що будь-яка послуга органу місцевого самоврядування, яку він надає населенню, має бути прибутковою (надавати прибуток, який, у свою чергу, у повному обсязі або частково спрямовується на покращення даної послуги). Це свого роду зачароване коло — послуга надає додаткові фінансові ресурси, які знову йдуть на цю саму послугу й, таким чином , відбувається незворотний процес її покращення за рахунок постійних додаткових надходжень.

Соціальна економіка будується на партнерських відносинах між органами місцевої влади та громадським сектором, який вміщує в себе і малий та середній бізнес. У країнах-членах ОЕСР організації, що належать до сфери діяльності соціальної економіки, поділяються на два види: волонтерські        (добровільні) організації, що створюють, надають послуги на добровільній основі, не розраховуючи на власний прибуток, і, так звані соціальні підприємства, що працюють за тією самою схемою, що й бізнес — організації з метою отримання від послуги найбільших прибутків, але реінвестують прибутки у соціальну сферу на потреби громади у ті ж самі послуги.

Ключовими рисами соціальної економіки є:

—         спрямованість на соціальні, суспільні цілі;

—         налаштованість на прибуток заради суспільного добробуту;

—         партнерство влади та громади;

—         широка участь місцевого населення у спільному з органами місцевої влади наданні послуг;

—         добровільність діяльності всіх суб’єктів.

Діяльність підприємств соціальної економіки має бути гнучкою та водночас стабільною, що даватиме громаді змогу досягати власних цілей щодо свого розвитку, а саме:

—         стимулювати створення додаткових робочих місць;

—         підвищувати потенціал громади щодо реалізації соціальних гарантій та завдань у цій сфері;

—         підтримувати економічне зростання;

—         мобілізувати громаду на досягнення спільної мети — сталого розвитку та високого соціального рівня [3, c. 26-27].

2. Сучасні моделі соціальної економіки

З розвитком соціалізації ринкової економіки державне регулювання доповнилося механізмом саморегулювання суспільства, елементами якого стали співробітництво профспілок та організацій підприємців, як, зокрема, у 20-ті рр. ХХ ст. у Нідерландах; причому держава часто допомагала соціальним партнерам самоорганізовуватися, створюючи для них необхідні законодавчі структури, а за часи другої світової війни там виникла й зміцнилася нова форма співробітництва праці та капіталу, коли лідери двох сторін перебували в одних тюрмах та концтаборах, тобто — по один бік боротьби з нацизмом, а після війни обговорювали напрями розвитку країни у відновний період після розпаду власної колоніальної імперії, коли виявилося необхідним створити нову економічну структуру з міцною обробною промисловістю. Трудові конфлікти і вимоги збільшення платні в цей час, що несли загрозу зірвати вихід на промислові ринки, угамовувалися зусиллями приватної організації — Фонду праці, який об’єднав усіх підприємців та всі профспілки, а держава визнала цей орган головним у сфері трудових взаємин та провідним щодо визначення державної політики у сфері заробітної плати (1945—1962 рр.).

Досягнутий консенсус підприємців та профспілок мав надзвичайно позитивні наслідки і заклав основи суспільного діалогу й політики узгодження взаємних інтересів уже соціальних партнерів: праці і капіталу на основі тристороннього підходу: держава, підприємці, профспілки, у якому держава мала домінантну роль, оскільки взяла на себе право встановлювати всі види заробітної плати, роль профспілок та організацій підприємців мали хоч і важливе, та все ж більше консультативне значення. Функціонування цієї системи здійснювалося відповідно до очікувань її творців: у Нідерландах на базі харчової, хімічної, нафтової, суднобудівної галузей економіки була створена конкурентоспроможна на світовому ринку обробна промисловість, а вже в 50-х рр. було досягнуто повної зайнятості — створене новою галуззю національне багатство забезпечило підвищення реальної заробітної плати населення.

Проте з часом, зокрема після вступу країни до Спільного ринку, на тлі вільно встановлюваної заробітної плати Німеччини, Франції, Бельгії, політика централізованого регулювання заробітної плати в Нідерландах була скасована, хоча тристоронні дискусії з питань національних можливостей країни, бажаних змін економічної політики та рівня заробітної плати тривали і стали прикметним явищем суспільного життя країни для досягнення консенсусу. Можна визнати, що створені тут Фонд праці та Рада із соціально-економічних проблем діють як активні політичні органи, здійснюючи політичний діалог між соціальними партнерами — профспілками і підприємцями, інтереси яких узгоджує держава.

Таким чином, властиві ринковій економіці вади змушують приймати на державному рівні певні політичні, економічні і соціальні обмеження, які відповідають у кожній країні поглядам більшості населення або найважливіших його груп, що за домінуванням національної своєрідності створює розмаїття форм організації підприємств та національних економічних моделей.

Після другої світової війни економічний розвиток Німеччини був настільки вражаючим, що одержав назву «німецького дива», і ґрунтувався він не в останню чергу на соціальному партнерстві, яке виникло у країні на початку 20-х рр. З часом розвинулися такі форми участі в управлінні підприємствами, як ради фірм, що мали широкі повноваження заслуховувати скарги працівників, обговорювати соціальні питання (оплату праці, тривалість робочого дня, умови праці, здоров’я тощо), економічну діяльність компанії, спрямування інвестицій, можливості злиття з іншими фірмами, модернізацію виробництва тощо. Нині в країні працюють схеми участі трудівників в управлінні підприємствами, доповнюючись численним представництвом працівників у наглядових радах компаній, яке іноді досягає половини їхнього складу, тобто наймані працівники постають як співвласники компаній і поділяють соціальну та виробничу відповідальність перед своєю фірмою. Цю систему можна вважати народною щодо прав власності (переважно сімейна форма), ринок акцій грає в ній порівняно незначну роль, скуповування акцій з метою здіснення контролю над фірмою нормативно обмежено, держава здійснює посередницькі функції щодо координації та досягнення згуртованості суспільства й соціальної справедливості, підвищення ефективності ринкової системи. Особливістю цієї моделі є те, що за певних умов прибуток фірми може виявитися нульовим, а частина витрат на заробітну плату та соціальні виплати — вищою, ніж в інших моделях економіки, що спонукає менеджмент фірми (підприємства) раціоналізувати процес виробництва для поліпшення загальних економічних показників. Отже, компромісні рішення щодо розвитку фірм приймаються з урахуванням інтересів найманих працівників, профспілок, банків, окремих регіонів країни, уряду; і хоч не завжди на користь ефективності, проте спільними зусиллями досягається баланс інтересів у процесі виробничого циклу.

Народною моделлю економіки можна вважати й англосаксонський тип ринкової економіки, підприємства якої створені власниками на акціонерній основі. На таких підприємствах розподілені права власності та управління, здійснювані найманими менеджерами, працівники підприємства теж наймані і не мають права  голосу з питань прийняття рішень керівництвом компанії. Акціонери мають своїх представників у радах директорів, наймані працівники — у наглядових радах, що стежать за дотриманням відповідних інтересів. Банки не беруть участі в керівництві сталих підприємств, хоча надають їм різні послуги; вони й страхові компанії володіють більшими чи меншими пакетами акцій, приймають на депонування пакети акцій співвласників підприємств разом із правом голосу, мають представництво в наглядових радах, а іноді їх очолюють, здійснюючи кредитування дочірніх компаній.

Особливе місце серед розвинутих країн із соціалізованою моделлю ринкової економіки належить Швеції. Зокрема, щодо організації економічного та політичного буття, що створило, завдяки налагодженню коопераційного характеру взаємин між різними соціальними прошарками суспільства й політичними партіями, можливість забезпечувати високий рівень життя і соціальної захищеності населення. Безперечно, цьому сприяв і високий рівень політичної культури, взаєморозуміння, визнання законності інтересів різних груп населення, готовності розв’язувати найгостріші проблеми на основі соціально прийнятних компромісів та наукової експертизи. Таким чином духовно (на основі досягнутої злагоди) та політично були забезпечені успіхи в економічній сфері.

Шведський тип організації життя суспільства забезпечив економічну ефективність якісних параметрів соціальної сфери за концепцією «людського капіталу» завдяки проведенню наполегливої політики 1) вирівнювання прибутків; 2) високої частини перерозподілу національного продукту через державний бюджет; 3) відпрацювання курсу на створення суспільства загального добробуту; 4) організації соціального діалогу; 5) заперечення політики споживацького ставлення до природи, заборони спорудження атомних електростанцій та вдосконалення стандартів щодо збереження довкілля.

Економічне регулювання у Швеції має широкий характер, оскільки держава контролює не тільки доходи, але й використання капіталу, робочої сили, ціни через антимонопольне законодавство та спеціальні відомства: Відомство у справах цін і картелів, Суд у справах антикартельного регулювання, спеціальний юридичний інститут — омбудсмен, що здійснює контроль за дотриманням правил вільної конкуренції. Щоправда, зі вступом до ЄС контроль над цінами став зайвим з огляду на контроль, уведений правилами ЄС.

Економічна система Швеції зорієнтована на досягнення соціальних цілей: забезпечення 1) відносної рівності в суспільстві за рахунок податків, які запобігають різкому диференціюванню прибутків; 2) повної зайнятості, оскільки держава у Швеції є найбільшим наймачем робочої сили й забезпечує робочі місця приблизно для третини економічно активного населення; 3) розгалуженої соціальної інфраструктури. Більше половини ВВП країни перерозподіляється через державний бюджет, а понад дві третини цієї частини ВВП витрачається на безоплатні охорону здоров’я, освіту тощо. Майже 65 % громадян Швеції отримують свої доходи із суспільних фондів як наймані працівники урядових і муніципальних установ або як одержувачі соціальних допомог і пенсій з державних пенсійних фондів, тобто у приватному секторі економіки зайнято 35 % населення. Соціальна політики держави доповнюється тим, що працедавці відраховують у фонди пенсійного страхування 43 % фонду заробітної плати.

Система державного регулювання економіки цієї країни ґрунтується на ідеях раціональної централізованої економіки та соціального планування Г. Мюрдаля з використанням системи соціального партнерства, що дало змогу досягти компромісу глобального характеру між економічною й політичною елітою та трудівниками без війн і революцій: шведські підприємці визнали за соціал-демократами право на проведення реформ із перетворення Швеції на державу загального добробуту, а робітничий рух відмовився від тотальної націоналізації.

Специфікою шведської моделі є максимальний ступінь державного регулювання основних макроекономічних показників економіки, який зберігається впродовж останніх 50 років, коли при владі майже незмінно перебувають соціал-демократи. Утворення узгоджувальної економіки, яка убезпечує від гострих соціальних конфліктів, супроводжувалося формуванням політичної культури на основі консенсусу, що виключав підпорядкування однієї сторони іншою.

Людське суспільство та економіка невіддільні одне від одного: стан економіки багато в чому залежить від стану суспільства в цілому. Сучасна ринкова економіка значно відрізняється від моделі досконалої конкуренції. Якщо розглядати ринкові системи економічно розвинутих країн, то для них характерні панування великих корпорацій і значна роль профспілок, які монополізують ринки товарів і праці, а ціни роблять жорсткими й стабільними, тобто існує певний порядок, який уособлює комплекс норм і правил щодо регулювання структури та функціонування відповідної сфери суспільного життя. Ідеться про громадський, політичний, правовий, економічний порядок. У концептуальному аспекті — про сформовану модель, організаційну структуру економічних інститутів і відносин. Залежно від потреби, рівня і масштабів упорядкування та організації цей порядок може знайти відображення в будь-якому документі, наприклад, Конституції, договорі, законі, постанові. Отже, економічний порядок постає в сукупності всіх правил, що стосуються організаційної будови народного господарства і процесів, які відбуваються в ньому, а також у сукупності установ, відповідальних за управління економікою і надання їй визначеної організаційної форми.

Теорія порядку взаємопов’язана з теорією прав власності, за якою господарська поведінка людей визначається відповідною системою прав власності, розпорядження і користування, що обмежують простір прийняття рішень і дії суб’єктів господарювання. Теорія прав власності стверджує, що економічна система може ефективно і стабільно розвиватися, якщо індивідуальні вигоди від економічної діяльності відповідатимуть суспільним, тобто не виникатиме ніяких зовнішніх ефектів.

Подальший розвиток прав власності привів до виокремлення поняття прав діяльності, до яких належать права власності та організаційні права. Останні об’єднують сукупність прав на створення або зміну організацій і на встановлення обов’язкових норм поведінки. Виокремлення організаційних прав має велике значення при аналізі ролі держави в сучасних господарських системах. Теорія прав власності слугує основою для цілої низки теоретичних підходів до аналізу господарства, серед яких — згадані системна теорія аналізу економіки, теорія прийняття рішень, новий інституціональний напрям.

У теорії прийняття рішень економічна система визначається як суспільно визнаний механізм, завдяки якому можливе прийняття рішень у процесі виробництва, споживання й розподілу товарів. Цей механізм визначає, хто, коли, де і для кого має приймати економічні рішення. У системній теорії порядку, яка є сучасним варіантом теорії господарського порядку, існують два варіанти до розкриття змісту поняття «економічна система». У межах першого вона розглядається як сукупність таких елементів: природні і матеріальні ресурси; люди як виробники і споживачі; економічні взаємини (тобто процеси виробництва, розподілу і споживання), що відбуваються всередині господарських одиниць і між ними; господарський порядок, що конституюється правовими та інституціональними правилами, обов’язковими для господарського процесу. Другий підхід ґрунтується на розумінні господарської системи, яка існує в теорії прийняття рішень: економічні системи — це механізми, які роблять можливим прийняття і здійснення господарських рішень у процесі виробництва, споживання і розподілу товарів. Таким чином, за першого підходу економічна система трактується набагато ширше, ніж за другого.

Оскільки економічна система, або сфера, є матеріальним підґрунтям функціонування всіх інших сфер життєдіяльності суспільства включно із соціальною, їхньою спільною функцією постає задоволення матеріальних потреб як окремих членів, так і суспільства в цілому. За цим критерієм найдосконалішою можна назвати економічну систему, спроможну максимально забезпечити громадян тими благами, в яких вони мають потребу, і, як свідчить історичний досвід, з усіх відомих досі типів економічної системи такою є соціальна ринкова економіка, що поєднує принцип свободи, ринкового господарювання із соціальним порядком та соціальним поступом. Вона дала змогу здійснити стрибок у матеріальному прогресі людства, створити умови для безпрецедентного піднесення матеріального добробуту найширших верств населення.

Саме поняття «соціальна ринкова економіка» з’явилося в Німеччині і там само були розроблені основні концепції соціальної ринкової економіки, проте його слід вважати продуктом природного розвитку світового суспільства. Х. Ламберт, ведучи мову стосовно сутності соціальної ринкової економіки, визнав її як синтез гарантованої державою свободи, економічної свободи та ідеалів соціальної держави, пов’язаних із соціальною захищеністю та соціальною справедливістю. Отже, соціалізація означає орієнтацію ринкової економіки на вирішення як економічних, так і соціальних цілей, з відповідним обмеженням ринку за умов, якщо втрачається суспільна ефективність або існує загроза небажаних соціальних наслідків.

Загальну тенденцію соціалізації можна простежити за змінами між соціалізацією і капіталізацією: у сучасному світі чим вищий ступінь економічного розвитку суспільства, тим більше зростає питома вага соціалізації, тобто використання переважної частини або все значнішої частини валового грошового прибутку — без тієї, що витрачається на відшкодування матеріальних і трудових витрат, на потреби соціального й соціально-духовного розвитку суспільства. На різних етапах історико-економічного розвитку суспільних систем співвідношення між соціалізацією та капіталізацією в різних типах і моделях економічних систем змінюється, а найбільша соціалізація — у постіндустріальних суспільних економічних системах.

Соціальна ринкова економіка функціонує на основі економічного та соціального порядків, перший із яких — економічний — залучає правила регулювання організаційної побудови економіки та її процесів (регулювання прав власності, грошовий та валютний порядок, конкурентний порядок, порядок регулювання зовнішньоекономічної діяльності), а також сукупність інститутів, що надають економіці відповідної організаційної форми і забезпечують умови управління нею.

Отже, соціальна ринкова економіка внаслідок існування національної специфіки сформувалася в різних країнах за неоднаковими моделями, які розрізняють відповідно до умов формування: шведська, нідерландська, англо-саксонська, німецька, французька, японська та інші моделі соціальної ринкової економіки.

У структурному аспекті соціальна система охоплює всі без винятку прості і складні суб’єкти та їхні підрозділи з погляду правової, галузевої та просторової організації. Що ж до елементів галузевої і територіальної організації, то до них слід віднести, по-перше, такі сфери народного господарства, як промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт; галузеві утворення (машинобудування, легка і харчова промисловість, радіоелектронна промисловість); окремі спеціалізовані галузі, підгалузі і виробництва тощо. По-друге, це такі елементи просторової організації народного господарства, як економічні регіони (наприклад, промислові вузли і зони), територіально-економічні утворення обласного рівня тощо.

3. Формування та особливості національної системи та соціальної економіки

В Україні, як і в багатьох інших країнах світу, місцеві послуги надаються за рахунок місцевих бюджетів і цілком залежать від їх наповнення. Але місцеві бюджеті практично не поповнюються за рахунок даних послуг тому, що вони, як правило, прибутку не дають і є дотаційними. До таких послуг належать: збирання сміття, благоустрій населених пунктів, послуги медицини, водопостачання тощо.

Говорячи про суто «українську соціально-економічну модель», можна сказати, що історично і традиційно, навіть підсвідомо, вона намагалася уникати крайнощів як директивної державності, так і безмежного лібералізму. Історично склалося так, що ця соціально-економічна модель була реалізована в інших європейських країнах, але генетично українська «національна ідея» завжди була орієнтована на цивілізовані форми соціального буття з його максимальним поєднанням загальнодержавного та особистого інтересів. Можна твердити, що українська національна ідея багато в чому випередила свій час, але їй не судилося втілитися в реальну практику, в життя. Народам, що проживали на території України, судилися страшні людські і матеріальні втрати впродовж багатьох століть, зокрема в XX сторіччі з його нескінченними економічними, політичними і духовними негараздами. Це позначилося на національному менталітеті і таких рисах національного характеру, як розсудливість, природна обережність, поміркованість, відсутність «легковажності», приватновласницька мотивація і традиції взаємодопомоги, почуття «громади».

Фактори, що впливають на формування національної економіки України, поділяють на об’єктивні й суб’єктивні. До об’єктивних факторів відносять:

— розвал Радянського Союзу й розрив традиційних економічних зв’язків;

— значну сировинну й, у першу чергу, енергетичну залежність від інших країн;

— деформовану, нераціональну неефективну структуру національного господарства (високомонополізовану, мілітаризовану економіку з потужним індустріальним потенціалом, що важко піддається структурній перебудові);

— ресурсомістке витратне виробництво;

— значну залежність від іноземної допомоги;

— важкі наслідки Чорнобильської аварії;

— велику долю виробництва, що знаходиться в тіньовій сфері. На формування національної економіки України впливають такісуб’єктивні фактори:

— повільний хід ринкових перетворень;

— непідготовленість уряду й населення до реформування, важкий і хворобливий процес адаптації до нових економічних умов;

— непогодженість відносин між законодавчою та виконавчою владами;

— самоусунення держави від виконання регульованих функцій, помилки й прорахунки уряду;

— недостатня кількість кваліфікованих фахівців (тобто відсутність команди реформаторів);

— політична нестабільність;

— зростання соціальної напруженості, величезна диференціація доходів, зубожіння значної частини населення;

— український менталітет (соціально-психологічні особливості нації, які полягають в консерватизмі, обережності, надмірній терпимості, надії на чиюсь допомогу).

Незважаючи на все, зазначене вище, слід створити умови, які забезпечать успішне реформування національної економіки України. Для цього є необхідними:

— формування реальної ідеї національного розвитку;

— наявність єдиної програми перетворень, політичної волі й команди реформаторів;

— швидке (наскільки можливо) реформування;

— економічна лібералізація (від старої бюрократичної системи до прозорих ринкових відносин) і дієздатний уряд;

— єдність і консолідація всього суспільства;

— забезпечення еквівалентності української економіки із зовнішнім економічним середовищем;

— забезпечення високого соціального добробуту й соціального захисту населення;

— необхідність екологічної збалансованості національної економіки;

— якнайшвидше впровадження інноваційної моделі розвитку національної економіки.

Розуміння щодо необхідності знаходити альтернативні шляхи підвищення якості місцевих послуг з’явилось всього кілька років тому в багатьох розвинених країнах світу, які об’єднали свої зусилля , щоб знайти вихід з доволі кризової ситуації — неможливості забезпечувати подальше покращення місцевих послуг за відсутності додаткових фінансових надходжень. Після досліджень та обговорень було знайдено єдино правильне рішення — покращувати якість послуг за рахунок самих послуг. Соціальна економіка — термін, яким було визначено шлях подальшого соціально-економічного розвитку регіонів та громад.

Отже, реалізація соціальної політики держави має базуватися на інноваційній моделі розвитку національного господарства (див. рисунок).

Створена модель формування соціально орієнтованого ринкового господарства базується на розвитку інновацій як у фінансово-економічній сфері, так і в соціальній.

Інновації в економічній сфері мають сприяти структурній перебудові національної економіки від сировинної спрямованості в аспекті розвитку високотехнологічних галузей промисловості (зокрема машинобудування і всіх його підгалузей).

У фінансовій сфері інновації, перш за все, мають здійснюватися на всіх ринках, що формують ринок довгострокових інвестиційних ресурсів для реального сектору економіки: фондовому, валютному, кредитному, страховому.

Інновації у соціальній сфері мають бути спрямовані на розвиток освіти і науки як інтелектуальної бази інноваційного розвитку національної економіки. Також інновації мають відбутися в системі охорони здоров’я населення та забезпеченості житлом.

Отже, запропонована модель розвитку національного господарства має бути спрямована на досягнення таких основних цілей соціальної політики держави [5].

1. Досягнення повної зайнятості та високих доходів населення.
2. Забезпечення високого рівня реалізації соціальних гарантій населення у сферах охорони здоров’я, освіти, пенсійного забезпечення, забезпеченості житлом, соціальних виплат.
3. Створення умов для реалізації соціального потенціалу людини та досягнення високого рівня політичної культури в суспільстві.

Для реалізації першої мети держава повинна працювати в напрямах:

• створення умов для підвищення соціальної активності населення, застосування мотиваційних механізмів високопродуктивної праці;
• формування нової моделі оплати праці на основі застосування принципу випереджаючого зростання;
• стимулювання стабільного платоспроможного попиту населення;
• зменшення рівня соціальної диференціації населення.

Практичне впровадження другої мети потребує від держави здійснення реформ у сферах:

• освіти та науки шляхом підвищення доступності та якості освітніх послуг на основі впровадження зарубіжного досвіду та збереження національного культурного потенціалу, а також визначення потреб інноваційного розвитку держави;
• охорони здоров’я населення в напрямі підвищення доступності та якості медичного обслуговування, в тому числі через упровадження системи страхової медицини;
• пенсійного забезпечення на основі впровадження трирівневої системи (солідарної пенсійної системи, загальнообов’язкового та добровільного накопичувального пенсійного страхування);
• державної житлової політики на основі створення умов доступності житла, в першу чергу через систему банківського кредитування;
• соціальної допомоги в напрямі розвитку адресної допомоги та розвитку мереж, що надають соціальну допомогу.

Досягнення третьої мети потребує:

• розширення поля можливостей людини у сфері вибору нею способів і форм самореалізації щодо напрямів діяльності на основі практичної реалізації принципу соціальної справедливості;
• досягнення соціальної злагоди в суспільстві на основі формування соціальної культури.

Для реалізації запропонованої моделі розвитку національного господарства та досягнення визначених основних цілей соціальної політики держава повинна здійснити реформування у фінансовій та економічній сферах за такими напрямами.

1. З урахуванням того що соціально орієнтована ринкова економіка передбачає високий рівень втручання держави, перш за все у процеси розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту і національного доходу, реформація системи державного бюджету є неодмінною умовою формування «держави добробуту» в Україні.

Держави, у яких найбільш розвинута соціальна сфера і система соціального захисту населення (такі як Скандинавські країни), побудували найширшу систему перерозподілу доходів, яка пом’якшує розшарування суспільства за рівнем доходу. Перерозподіл національного ВВП через бюджет у цих країнах складає 50-60%. У результаті реалізації такої системи перерозподілу національного багатства в цих країнах забезпечується повна зайнятість населення, максимальна рівність між різними групами населення, достатність та висока якість соціальних гарантій.

В Україні питома вага доходів зведеного бюджету разом із доходами позабюджетних фондів у ВВП складає більше 40%, що означає високе фіскальне навантаження на бізнес (особливо в умовах гострої нестачі власних інвестиційних ресурсів підприємств). У той же час держава не виконує належним чином свої функції щодо соціального захисту населення. Наявність таких диспропорцій між податковим тягарем і соціальним становищем у країні обумовлює необхідність реформування бюджетних відносин.

Причинами зазначених проблем є:

• неефективні й негнучкі видатки (структура видатків бюджету негнучка, що підвищує уразливість економіки щодо шоків: понад 90% загального фонду держбюджету складають захищені статті, бюджетні кошти витрачаються неефективно);
• хронічне перевищення та швидке зростання зобов’язань стосовно бюджетних ресурсів;
• слабкий фіскальний менеджмент (бюджетне планування обмежується річним горизонтом);
• слабке управління державним боргом (висока частка зовнішніх зобов’язань — 66,8% у сукупному державному боргу робить його уразливим до валютних коливань);
• непрозорість державних фінансів (неповне розкриття інформації про стан держсектору призводить до прихованих дисбалансів і зростання держсектору).

Таким чином, реформування бюджетної сфери має відбуватися в напрямі зниження державного боргу і дефіцитності державного бюджету, підвищення ефективності системи оподаткування, оптимізації управління державними фінансами.

2. Основним джерелом фінансових ресурсів при формуванні соціальної сфери в державі є податки. Сучасний стан бізнес-середовища та системи державних фінансів потребує продовження податкової реформи в Україні. Підсумком проведення такої реформи має стати досягнення сталого економічного зростання на інноваційно-інвестиційній основі, розширення сфери соціальних благ та підвищення якості соціальних гарантій у країні.

Проблемами податкової системи України на сьогоднішній день є масове ухиляння від податків і нерівномірне податкове навантаження на підприємства різного розміру й окремі галузі економіки, що призводить до невиконання податковою системою функції згладжування соціальної нерівності.

Основна причина такої ситуації лежить у площині недосконалої структури податків та нераціональної системи податкових пільг.

Таким чином, сучасна податкова система потребує, перш за все, підвищення ефективності адміністрування податків та спрощення системи сплати податків для бізнесу, що сприятиме досягненню податкової справедливості та рівних конкурентних умов у національній економіці.

Першим етапом на шляху вдосконалення податкової системи в нашій державі стало прийняття у грудні 2010 р. Податкового кодексу України.

Підсумком роботи держави щодо вдосконалення податкової системи України має стати зниження частки тіньової економіки, що, в свою чергу, стане основою для зменшення глибини соціальної нерівності в державі.

3. Розвиток фінансового сектору в національному господарстві є обов’язковою умовою досягнення сталого економічного зростання, що становить основу для формування «держави добробуту».

На сьогоднішній день фінансовий сектор України має ряд проблем, що призводить до невиконання ним своєї основної функції — фінансового забезпечення сталого розвитку реального сектору економіки. Це проявляється, перш за все, у зменшенні обсягів кредитування бізнесу (особливо щодо довгострокового кредитування) та низькому рівні розвитку фондового ринку.

Зовнішніми причинами такого стану фінансового ринку України є фінансова криза, яка розгорнулася по всьому світу у 2008 р. і в даний час ще не має чітких перспектив згортання.

До внутрішніх причин, що формують проблеми розвитку національного фінансового сектору, слід віднести:

• утримання фіксованого курсу української гривні на основі її жорсткої прив’язки до американського долара;
• підвищення рівня кредитних ризиків; низьку капіталізацію фінансової системи, що обумовлює низький рівень її стійкості до кризових явищ;
• значну частку проблемних активів у портфелі фінансових установ;
• відсутність необхідних нормативно-правових та інституціональних умов для розвитку фондового ринку і різних фінансових інструментів;
• недостатньо незалежну, непрозору роботу регуляторів фінансового ринку;
• недостатній обсяг довгострокових фінансових ресурсів, у тому числі через відсутність обов’язкової накопичувальної системи пенсійного забезпечення та нерозвиненість системи страхування життя.

Таким чином, фінансовий сектор України потребує негайного реформування в напрямі вирішення зазначених проблем, підсумком чого має бути: формування гнучкого валютного курсу; зниження рівня інфляції; збільшення рівня капіталізації фінансової системи; збільшення обсягу фінансових послуг як реальному сектору економіки, так і населенню.

4. Розвиток науково-технічної та інноваційної сфери є обов’язковою умовою формування високоефективного національного господарства, здатного забезпечувати соціальну сферу в державі. Інновації в реальному секторі економіки є фундаментом конкурентоспроможної національної економіки, без чого неможлива практична реалізація соціальної політики держави.

Сьогодні в Україні зберігся лише фундамент науково-дослідницького комплексу радянських часів, який не здатен ефективно продукувати і доводити до практичної реалізації наукові результати.

Причина такої ситуації полягає, перш за все, в недосконалій системі законодавчого та фінансового забезпечення науково-технічної та інноваційної сфери, що, у свою чергу, призводить до втрати кадрів і скорочення матеріально-технічних засобів.

Так, загальний обсяг видатків на наукові дослідження й розробки як частка ВВП (наукоємність ВВП) протягом останніх двадцяти років в Україні складає 0,95% (у тому числі з держбюджету — до 0,41%). Водночас у ЄС показник наукоємності ВВП у середньому складає 1,9%, Фінляндії та Швеції — 3,7, США та Німеччині — 2,7% [7].

Таким чином, реформи у сфері науково-дослідницької та інноваційної діяльності мають здійснюватися в напрямі активізації інноваційних процесів в економіці та забезпечення повноцінного використання потенціалу науки у процесі технологічної модернізації економіки.

Загальними показниками соціальної ефективності нижчого рівня є: зайнятість населення; соціальний захист; безпека життєдіяльності; поліпшення споживання товарів та використання послуг; охорона праці; охорона довкілля тощо.

Висновок

Отже, підвищення якості послуг, що надаються населенню органами місцевого самоврядування для України, на даному етапі її становлення та розвитку як демократичної, соціальної країни є важливою проблемою, що потребує якнайшвидшого вирішення. Досвід розвинених демократичних країн світу показує, що єдиним реальним та ефективним шляхом покращення існуючої ситуації є застосування принципів соціальної економіки в оновленому її розумінні, що було визначено Європейської Комісією у 1997 р. Основний принцип сучасного розуміння соціальної економіки на місцевому рівні полягає в тому, що якість місцевих послуг може бути значно покращена за рахунок самих послуг через широке залучення місцевого населення до їх створення та надання. Тут мається на увазі широке залучення громадських об’єднань різного спрямування: як прибуткових, так і неприбуткових до надання послуг з метою отримання найбільшого прибутку, але з подальшим спрямуванням отриманих фінансів та покращенні тієї ж самої послуги.

Різноманітні соціологічні дослідження, що проводилися в Україні, показують, що населення громад вже готове надавати відповідну плату за якісні послуги, але ж таких воно майже не отримує. Місцеве населення готове платити, наприклад, за громадський плавальний басейн, за благоустрій парків та вулиць, але воно має бути впевнене, що гроші пішли саме на ті послуги.

У цьому контексті досвід країн-членів ОЕСР може бути вкрай корисним для України. Соціальна економіка — саме той шлях, який може призвести до різкої зміни якості послуг у бік їх суттєвого покращення. У цьому зв’язку важливим є досвід Шотландії, яка в першу чергу зробила кроки щодо нормативно-правового закріплення запланованих перетворень.

На даному етапі Україні необхідно:

1. Стати повноправним партнером Всесвітньої організації економічного співробітництва та розвитку у реалізації положень і принципів соціальної економіки на місцевому рівні.
2. Розробити та нормативно закріпити основні шляхи та форми реалізації положень і принципів соціальної економіки в країні.
3. Залучити до розробки даних документів кращих вітчизняних фахівців і науковців та представників від ОЕСР.
4. Після розробки документа винести його на широке громадське обговорення.

Реалізація цих завдань дасть змогу вирішити одну з найважливіших проблем сьогодення України — суттєво підвищити якість послуг, що надаються населенню.

Формування системи державного регулювання процесів соціальної орієнтації економіки має здійснюватися через вплив держави на соціально-економічний розвиток з метою досягнення соціальних цілей при запобіганні виникненню та прояву економічних і соціальних небезпек. Це обумовлює реалізацію пріоритетних напрямів державного регулювання соціальної орієнтації економіки, які включають створення умов та можливостей для людського розвитку, високого рівня і якості життя; гідної і продуктивної праці, трудової, підприємницької та інноваційної активності; накопичення людського і соціального капіталу; формування середнього класу; соціального захисту.

Ці напрями вдосконалення державного регулювання соціальної орієнтації економіки спрямовані на досягнення соціальних цілей та обумовлюють формування відповідних заходів, які визначають механізми їх реалізації.

Список використаної літератури

1. Головніна, Олена Германівна. Основи соціальної економіки [Текст] : підручник / Олена Головніна, 2013. — 647 с.
2. Економічна енциклопедія: у 3-х т. / [відп. ред. С.В. Мочерний]. — К.: Академія, 2002. — Т. 3. — 952 с.
3. Заблоцький, Богдан Федорович. Регіональна економіка [Текст] : навч. посіб. для студ. заоч. форми навч. / Богдан Заблоцький, 2011. — 351 с.
4. Інноваційна парадигма соціально-економічного розвитку України [] / Володимир Онікієнко, Ірина Терон, Лариса Ємельяненко, 2006. — 479 с.
5. Кастельс М. Інформаційне суспільство та держава добробуту. Фінська модель / М. Кастельс, П. Хіманен. — К.: Ваклер, 2006. — 256 с.
6. Мазур, Олена. Основи економіки. Теорія і практикум [Текст] : навчальний посібник для студ. вузів / Олена Мазур, 2008. — 287 с.
7. Модернізація України — наш стратегічний вибір: Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. — К., 2011. — 416 с.
8. Національна економіка [Текст] : навчальний посібник / Валентина Мельникова [та ін.], 2011. — 246 с.
9. Перехідна економіка: підручник / [В.М. Геєць, Є.Г. Панченко, Е.М. Лібанова та ін.]; за ред. В.М. Гейця. — К.: Вища школа, 2003. — 591 с.
10. Савченко, Володимир Федорович. Національна економіка [Текст] : навч. посібник / Володимир Савченко, 2011. — 309 с.
11. Стойка А.В. Стратегічне державне управління соціальною сферою: моногр. / А.В. Стойка. — Донецьк: ВІК, 2010. — 318 с.
12. Стратегія і тактика, стан соціально-економічного розвитку України [] : Науково-інформаційний збірник / Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України, 2006. — 391 с.
13. Стратегія соціально-економічного розвитку індустріально розвинутих країн світу: проблеми і перспективи України [] : Науково-інформаційний збірник / Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України, 2006. — 361 с.
14. Сучасні проблеми розвитку національної економіки і шляхи їх розв’язання [Текст] : колективна наукова монографія / Нац. академія управління, 2008. — 451 с.
15. Україна ХХІ століття. Стратегія реформ і суспільної консолідації: Експертна доповідь, підготовлена Національним інститутом стратегічних досліджень до Послання Президента України В. Януковича до Українського народу. 2010 рік [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.niss. gov.ua/public/File/2010_Book/Poslanya_2010/ ukr.pdf.
16. Ходжаян, А. Політична економія [Текст] : навчально-методичний посібник для самостійного вивчення / Аліна Ходжаян, 2009. — 302 с.