1. Боги давніх слов’ян.

2. Докирилична писемність.

3. “Велесова книга”.

Список використаної літератури.

1. Боги давніх слов’ян

Як і інші язичницькі релігії, релігія давніх слов`янських племен базувалась на містичному ставленні до природи. Слов`яни обожнювали природні явища і сили природи.

Язичництво – це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть і стали основою для всіх пізніших світових релігій. Проте у наукових колах досі не існує єдиного терміну, яким можна було позначити віру наших предків перед прийняттям християнства. В літописах вона зветься „поганством”, а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганами. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало „селянин”. Проте, на українському мовному ґрунті воно сприймалося як щось гірше, протилежне хорошому і вживалося у значення відсталого, темного, дикого тощо. Тому українська наукова література нашого часу користується терміном „язичництво”.

Цей термін виник у церковному середовищі і позначав усе дохристиянське та нехристиянське. Хоча єдиної думки щодо його походження і значення наразі не існує. Так, наприклад, Михайло Драгоманов вважав, що „язичницький” означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу). Митрополит Іларіон висловлює іншу думку: за своєю етимологією воно означало саме „чужу віру”, тобто те, що у греків та римлян означало „варвар”. Словники староукраїнської мови 17 ст. фіксують значення слова „язик” як „народ”. А за етимологічним словником української мови слово „язичництво” – це „віра племені людей, пов’язаних спільним звичаєм і походженням”. Отже, в слові „язичництво” немає нічого образливого.

Важливо додати також, що поняття „язичництво” не доцільно розуміти лише як релігію стародавніх слов’ян і сучасних язичників. Наші прадіди не поділяли своє ставлення до цілісного Світу, до Роду на релігію, науку, політику тощо. Вони не розділяли знання, почуття і віру, але могли поставитися до будь-якого явища природи як до живого, з котрим можна розмовляти на „Ти”. Для стародавніх слов’ян – як і для язичників багатьох інших племен і народів – важливе значення мало відтворення безпосереднього зв’язку сучасних і майбутніх поколінь з предками, духами, Богами і Природою. Для язичників немає нічого надприроднього, немає нічого, що було б поза Природою. У наших предків була зосереджена увага на вдосконалення людського єства. На правильне ставлення людини до людини і до Роду, племені. На свідоме ошляхетнення тих сил, які складають суть єства (Нав, Яв і Прав). І чим у людини була благородніша поведінка, тим її вважали більш віруючою.

Язичники-слов’яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там де вони перебували, навколо і в середині них. Суть нашої стародавньої віри – це не особисте спасіння, як у світових релігіях, — а збереження і примноження нашого Роду, суспільно-родового способу життя, відтворення цінностей, духовної і матеріальної культури, благополуччя народу і благополуччя нашої Землі-Матері. Тому таке розуміння нашими предками язичництва не зводиться лише до поняття релігії. Це і комлекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань, технологій і цінностей. Підсумовуючи вищенаписане, варто буде навести цитату із Бітцевського звернення сучасних язичників, яке було ухвалене у березні 2001 року: „Язичники – це люди одної мови, що належать до однієї Традиційної культури, до одного роду-племені, які поважають його звичаї, люблять і бережуть свою Землю, охороняють родо-племенні міфи і відтворюють родові (тобто язичницькі) відносини у нових поколіннях”[4, c. 158-161].

Слов`яни вірили у багатьох богів. Сучасні вчені мають думку, що язичницькі боги, яких вважають виявом примітивної міфології, насправді були уявленнями наших предків про Всесвіт. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість богів язичницьких богів слов`ян відомі нам з фольклорних джерел: пісень, колядок.

Головні боги пантеону

Сварог – за Іпатіївським літописом, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг. Сварог у древніх слов'ян є Богом-творецем Всесвіту, чоловічим втіленням Роду, богом неба та небесного вогню. Він є небесним ковалем, що викував Світ, покровителем ковальства та ковалів, а також опікун ремесла. Він населив Землю різними істотами, створив перших людей, став покровителем шлюбу та родини. Він є винахідником плугу та жорен, також він навчив людей молоти зерно та пекти хліб. Він відомий також давнім предкам українського народу арійцям (аріям, оріям): у їхній прадавній релігії йому тотожний Тваштар — творець усіх живих і мертвих форм природи. Про нього розповідає давнє святе письмо аріїв "Рігведа". В Україні таким Святим Письмом є Велесова Книга, написана на дубових дощечках, яка також донесла до нас праукраїнське слово твастир — майстер (дощечка 22).

В давні часи Сварог зображався лише символічно, бо він був збірним поняттям для всіх Богів-Місяців, але пізніше його зображали з топірцем у золотих руках, або з молотом у Небесній кузні. Він має епітет прекраснорукий, тобто Бог-митець. Саме від цього образу походить український вислів "золоті руки", яким позначають майстрів якоїсь справи. Сварог є втіленням космічних потуг Світла, Вогню, Повітря (Ефіру), а також Батьком зодіакальних сузір'їв, які отримали назви Сварожичів. Давня чеська книга "Mater Verborum" — "Мати Слів" — перекладає наше ім'я Сварог словом Зодіак. Отже, Коло Свароже означає річне коло сузір'їв, тобто календар.

Етимологічно, ім'я Сварога виводять із санскритського (давньоарійського) "svar" (Свар), що означає голос, звук, нота, від яких походять слова зі значенням: звучати, співати, сяяти, блищати, сварити, а також Сонце, сонячне сяйво, небо. Існує також форма Зварог, Зворожини — назва свята, яку старі люди пам'ятали в Україні ще на початку ХХ століття. Існували й імена, похідні від Сварог, які надавалися людям, народженим в січні: СВАРУНА — можливо від санскритського свару — жертовний стовп; також санскритське сваруші — власна воля, бажання, радість, натхнення. Сварог є батьком дітей-сварожичів, мудрий прабог вже давно спочиває, а світом правлять його діти. Сонце в неолітичній міфології вважалось дітищем бога потойбічного світу, чиїм атрибутом був вогонь.

Знак Сварога-сонця — свастика, чиї зображення є найпопулярнішими в епоху бронзи. Свастика позначала річний рух сонця, та символізувала чоловічу здатність до запліднення. Його тваринами є золоторогий бик, вепр, кінь, та сокіл Вараґна.

Міфи зображають його як бога-коваля, що ідентифікується із творчою та сексуальною силою вогню. В цих міфах, Сварог перемагає велетенського багатоголового Змія. Сварог, використовуючи ковальські кліщі, схоплює його за язики, та змушує тягнути плуг, відділяючи таким чином землю живих (Явь) від землі мертвих (Навь), приносячи в світ закон (Правь). Змій залишається володарем мертвих.

В сучасних нео-язичеських релігіях, Сварог часто зображається як найвищий бог-творець, та центральна фігура Триглава, що завершує створення світу даючи йому Правь.

Із приходом християнства, опікування ковальством перейняли св. Кузьма та Дем'ян, що також є охоронцями від змій[8, c. 241-244].

Див– був ще стародавнішим богом ніж Саврог, він втілював яскраве блакитне небесне склепіння. Див – чоловічий початок Всесвіту, світло.

Лада– одна з найстародавніших язичницьких богинь, богиня гармонії в природі, людові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. Лада – мати близнят Лелі (Дани) – втіленої води, і Полеля – втіленого світла.Лада (Леда, Рада, Рода) — мати Богів, старша Рожаниця, Богиня світової гармонії, покровителька пологів, жінок, дітей, шлюбу, любові, жіночих справ, врожаю, родючості. Жіноче втілення Рода, дружина Сварога. Всі Богині — це її уособлення та прояви. Лада — Богиня життя, весни, родючості, народження, жита-зерна, яка витворює і воскрешає відмерлу на зиму природу, робить землю плодючою. Лада символізує світову любов, що є основою життя на землі. Мати Лада після смерті збирає душі праведників, які стали іскрами, і йде у людський світ, вкладаючи їх у лоно жінкам, які прагнуть дитини. Супутницями Богині є почуття Чарівності і Любові. Прилітаючи у цей світ на чарівній колісниці, запряженій парою голубів і парою лебедів, вона розпалює вогонь небесних гроз, проганяє злі сили, виводить з-за холодних хмар світлосяйне сонце. Богиня Лада принесла світові Живу Воду, прийшовши до людей по веселці з немовлям (Божичем) на голові. У руці вона тримає червоне яблуко з виноградною лозою. Немовля при цьому символізує Явлений (втілений) світ, а яблуко (або яйце)- початок усього сущого, камінь Алатир (Сваргу, Сонячний хрест). Прекрасні дні травня і початку червня з давнини присвячувались Ладі і знаменувались загальними ігрищами. Тим, хто приносить їй пожертви, вона пророкує майбуття. Приносили жертви їй також жінки, які не могли мати дітей, щоби вона сприяла зачаттю. Лада прийшла вперше до людей з яблуком та виноградом, виростила перше зерно жита. У Лади двійко дітей: Леля, чарівна Богиня кохання, та Полель, Бог світлого дня. Прояв Лади, Жива, — живителька та подателька благ. Щорічно, коли зустрічаються перші зорі в сузір'ї Перуна (Стрільця), Богиня Лада, народжує нове Сонце (Божича-Коляду — Сонце зимового сонцестояння), після чого вона разом з Сварогом протягом 12 ночей творить Всесвіт. Свято Великої Лади відзначається з піснями цілий місяць — від 25 травня до 25 червня.

В пожертву Ладі приносили: оладки, кашу, хліб, мед, сир, молоко, олію, крупи, пироги, нитки, візерунчате печиво, шкурки куниць, ласок і соболів, зерно, яйця, пиво, хустки, полотно, вовну, посуд.

Перун– згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає блискавка, був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися на Україні, змалювують його стрільцем.

Перун — в старослов'янській міфології бог грому і блискавки, повелитель дощу, творець земних урожаїв та покровитель хліборобства. Також він бог-воїн, справедливий і суворий месник, покровитель війська та коваль багатства. Імовірно син Сварога.

Культ Перуна дуже давній. Вважають, що за Володимира Перун був головним божеством Київської держави й символом державного єднання. Ідол Перуна стояв на одному із київських пагорбів, був він дерев'яний, мав залізні ноги, срібну голову та золоті вуса. Густинський літопис згадує, що в руках він тримав коштовний камінь: рубін або карбункул. Військо присягалося та божилось Перуном. В договорі 971 р. Святослав клявся іменами Перуна та Волоса. Також він згадується у договорах з Візантією та київськими князями Олегом (907 г.), Ігорем (945 г.)

Давні слов'яни вірили, що грім — то його мова, а блискавка — погляд, також вони сприймали грім і блискавку як небесне орання та сівбу. Вважалось, що перший грім і дощ володіють очисною силою та повертають землі життєдайність. Таким чином бог грому що дає родючість став такою і покровителем шлюбів.

Східні слов'яни вшановували Перуна щотижня у четвер (у Перунів день). Цього дня дівчата приходили до води, а взимку — до місця, де поклонялися богам, і співали довкола багаття пісні про Перуна.

Щовесни Перуну обирали "наречену" — Додолу.

Деревом, присвяченим Перунові, був дуб. Константин Порфірородний у своїх записках відмітив що руси в часі походу на Царгород приносили під великим дубом в жертву птахів, хліб і м'ясо. Густинський літопис також свідчить, що Перуну приносили жертви та підтримували невгасимий вогонь із дуба.

Його зіллям була папороть. За легендами, в ніч на Івана Купала на кущ папороті міг упасти вогонь Перуна й спалахнути яскравим сяйвом. Якщо сміливець зуміє оволодіти жар-квіткою, то знатиме усі таємниці світу, володітиме чарами і буде вічно молодим.

Тварина Перуна — вепр. Їх приносили йому в жертву. Археологи часами знаходять шматки закам'нілого дуба із втесаними в них кабанячими щелепами.

Із приходом християнства, функції Перуна перебрав на себе святий Ілля, а також частково архангели Гавриїл та Михаїл.

Дажбог– назва бога Сонця на Русі. Дажбог, або Даждьбог — син Сварога, бог Сонця. Податель добра і багатства, божество достатку. Опікун громади й народу.

Дажбог вважався родоначальником руського народу, у Слові о Полку Ігоревім русичі звуться його внуками: "Погибашеть жизнь Даждьбожного внука". В Іпатіївському списку зазначено: "Сонце цар, син Сварога, він же Даждьбог".

Дажбог вважався подателем благ, насамперед достатку та врожаю. Деяку дослідники навіть вважали його на цій підставі божеством дощу, проте сонячна символіка Дажбога є незаперечною[3, c. 74-75].

Волос (Велес)– один з найстародавніших богів, покровитель скотарства, що був грізним владикою інших богів і на Русі поступався лише Перунові. Велес — бог торгівлі, музики, мистецтва, поезії та підземного світу. Він є опікуном худоби, та асоціюється із багатством та магічними силами світу духів. На думку академіка Б.Рибакова, культ походить з палеолітичних часів, коли це божество ототожнювали з ведмедем, якому поклонялися "хоробрі мисливці, одягнуті в шкури тих звірів, на яких полювали". Лише в бронзовому віці, як довів Б. Рибаков, Волос-Ведмідь стає богом худоби.

Про Велеса казали, що він є "скотій бог". Слово "скот" в давнину означало багатство і гроші, навіть скарбниця називалась "скотниця", а худоба була деколи грошовою одиницею. Княжі представники клялись Велесом і Перуном у торгівельних договорах із греками.

Там, де ідол Велеса стояв у Києві на Подолі нині пролягає старовинна вулиця Волоська.

Зображався Велес з сопілкою в руках (сопілка миру). За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава січа "за межу" (побоїще не міг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками), з'явився В. і заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися. Про те, що Велес опікувався мистецтвом, свідчить також і те, що у "Слові о полку Ігоревім" співець Боян названий "Велесовим внуком".

Із культом Велеса пов'язаний ритуал, коли на останні колоски залишали на полі, та звивали їх у "велесову" бороду.

Із приходом християнства, функції охорони худоби перебрав на себе св. Власій.

Мокошь– богиня річок і родючості, богиня материнства, милосердя, щастя і нещастя, жіночої половини, гадань, рукоділля, покровителька джерел і святих колодязів, врожаю, охоронниця корів.

Деякі автори важають Мокошу дружиною Велеса, та зв'язують її з потойбічним світом. Посередниця між небом і землею, а тому на весняних ритуальних рушниках завжди зображувалась з руками, піднятими до неба, джерела тепла та вологи (на відміну від літніх, де руки опущені до землі, що породила зерно, готове до нового врожаю). Мокоша — покровителька дощів та весняних обрядодійств, пов'язаних з ними, покровителька пологів і заступниця породіль. Символами Богині є прядка і веретено.

У середньовіччі християнство підмінило Мокошу Параскевою П'ятницею. Їй присвячували 12 празників у році (їх називали дванадесятницями), із яких головними були дві сусідні п'ятниці (у проміжку між 25 жовтня і 7 листопада). Свята народження і смерті Богородиці у християн відповідають православним рідновірським святам на честь Матері Мокоші. У Колі Сварожому Мокоші відповідає сузір'я Водолія.

В пожертву Мокоші приносились: каша, вовна, нитки, вино, хустки, посуд, стрічки, хліб, мед, молоко.

Ярило, у міфології східних слов'ян бог сонця, кохання та весняної плодючості, сліди якого збереглися зокрема в народній традиції. Заступник сівачів і всіх, хто встає рано, до схід сонця. Місяць Ярила — ярець (травень). Зображувався молодим, у білій полотняній одежі, на білому коні, босим. На голові — вінок квітів як символ вічності й неба. У лівій руці — пучечок житніх колосочків — знак життя і щастя, доброго врожаю і благополучності, у правиці — мертва чоловіча голова — нагадування про те, що кожного чекає смерть, а тому треба жити яро. На грудях Ярило носив, згідно з повір'ям, зображення бика — символ дужої ярості й пристрасті.

Культ Ярила був поширений за Київської Русі дохристиянського часу, однак він перейшов і в християнську традицію, а як пережиток поганських часів у деяких місцях України, зокрема на Поділлі, зберігся до 20 століття у звичаях «похорону Ярила» та «гоніння шуліки» у перший понеділок «петрівки». Під впливом християнства магічна функція Ярила була перенесена на святого Юрія[6, c. 234-236].

2. Докирилична писемність

Східнослов’янські племена — поляни, древляни, дуліби, волиняни (бужани), угличі (уличі), тиверці, білі хорвати, сіверяни, дреговичі, кривичі, словени, в’ятичі, радимичі — мали спільну в своїй основі мову, яка, однак, розпадалася на племінні діалекти. Сукупність цих говірок утворювала східнослов’янський мовний масив, або давньоруську мову. Зважаючи на постійні контакти між східнослов’янськими племенами, можна припускати можливість змішування їхніх говірок. Проте були, принаймні, три фонетичні риси, які чітко відділяли північно-східнослов’янські племена від південно-східнослов’янських: наявність [g] на півночі, якому на півдні відповідає звук [h], протиставлення палаталізованих приголосних перед [е] на півночі непалаталізованим на півдні і акання у ненаголошеній позиції на півночі. Достовірно можна твердити, що південно-східнослов’янські племена — поляни, деревляни, сіверяни, угличі, тиверці, волиняни — не знали [g], у них було відсутнє акання і, ймовірно, палаталізація приголосних перед [е]. Що ж до північно-східнослов’ян. племен, то, мабуть, деяким з них були властиві всі три фонетичні риси, а деяким тільки окремі.

Звичайно, сучасний слов'янський алфавіт — не єдиний і не перший навіть у слов'ян, не кажучи вже про інші народи. До нього у слов'ян вже була система графічного запису звукової мови — так звані "черти і різи".

Сьогодні популярною є думка історика Юрія Шилова: "Історична пам'ять українців і слов'ян загалом засвідчена і фольклором, і священними текстами. Щодо першого, то вже досить визнано, що він сягає часів мамонтів. Розгляд других починається тепер із започаткованого в ті часи найдавнішого в світі літопису Кам'яної могили"[7, c. 165-166].

Походження та існування докириличних форм писемності — складна, багатогранна й до кінця не досліджена проблема. Не викликає сумніву тільки факт існування письма у слов'ян ще до прийняття християнства, що підтверджується історичними даними, археологічними відкриттями, всім ходом становлення і розвитку східнослов'янської цивілізації.

Визнання старослов'янської мови єдиною літературною мовою наших предків означає необґрунтоване применшення внутрішніх духовних потенцій давньоруської народності, яка здавна відігравала роль одного з провідних соціально-економічних і етнічно-культурних осередків у Східній Європі.

Писемність слов'ян пройшла три основні етапи складної еволюції:

— первісне піктографічне (фразеологічне) й рахункове письмо типу "черт" і "різів" (найвірогідніше, у сколотів скіфської доби у VІ-ІV ст. до н.е.);

— елементи ідеографічного логографічного письма (в епоху черняхівської культури — ІV-V ст. н. е);

— вокалізовано-звукове письмо на основі грецької та латинської графіки (задатки — в черняхівській культурі, ширше застосування при посередництві південних слов'ян воно знайшло в антів, а потім у східнослов'янських племен).

На вищому ж щаблі розвитку цього виду письма стоїть кирилиця. Нею написані "Повість минулих літ", "Слово о полку Ігоревім", інші твори Київської Русі[2, c. 105-106].

3. “Велесова книга”

Велесова книга — це книга новгородських жерців дев'ятого століття, присвячена богу багатства й мудрості древніх слов'ян Велесу. У книзі відбита історія багатьох європейських і азіатських народів (приблизно від другого тисячоріччя до нашої ери до дев'ятого століття нашої ери).

Загадкова й трагічна історія знаходження її. Під час громадянської війни офіцер білої армії Ізенбек знайшов у маєтку князів Куракіних дощечки з давньослов'янськими записами. Він відвіз їх за кордон, вирішивши врятувати. Потім у Брюсселі письменник Миролюбов 15 років з і розшифровував ці записи. Він переписав 75% тексту. Під час другої світової війни після смерті Ізенбека весь його архів пропав, імовірно, згорів. Залишилися лише записи Миролюбова й фотографія однієї дощечки.

Велесова книга — складне й об'ємне джерело древніх знань. Це послання із глибини тисячоріч нам, хто називає предків зневажливо — язичниками. Але Велесова книга язичниками йменує ворожі слов'янам племена, що вірили в інших богів.

Древні слов'яни були людьми ведичної культури, родинній культурі й віруванням древньої Індії. Прабатьківщина слов'ян- Семиріччя, тобто долина Кулу в Індії, оточена вершинами Гімалаїв.

Потрібно відзначити, що дати, факти Велесової книги збігаються з даними історичної науки, що підтверджує дійсність книги новгородських жерців[5, c. 187-188].

"Велесова книга" — священне писання слов'ян. Була написана на дерев'яних дощечках (43 дошки) в V-І сторіччі волхвами Русколани й Древнього Новгорода. Містить міфологію слов'ян, тексти молитовні, легенди й розповіді про древню слов'янську історію з XX тисячоріччя до нашої ери по ІX століття нашої ери. "Велесова книга" відома з початку XІX-го сторіччя, але дійшла до нас у копії початку XX-го століття. Дощечки "Велесової книги" з бібліотеки новгородських волхвів. В XІ столітті ця бібліотека було вивезено у Францію королевою Ганною Ярославівною. На початку XІ століття бібліотека завдяки працям П.П. Дубровського повернулася в Росію й була придбана антикваром А.Н. Сулакадзевим. Потім дощечки були куплені Неклюдовими-Задонськими. У їхній садибі під Харковом дощечки були виявлені в 1919 році й вивезені в Бельгію. Тут вони були скопійовані істориком Ю.П. Миролюбовим (1892-1970). В 1941 році дощечки були вилучені організацією Hіmmlеr's Аhnеnеrbе. Тут дані лицьова й зворотна сторони дощечки ІІ 16 з "Книги Велеса", Комп'ютерна реставрація по фотографіях, зробленим Ю.П. Миролюбовим в 1924-1941 роках зі справжніх дощечок новгородських волхвів V-ІХ століть н.е.

Велесова книга — це книга, що містить частки Древньої Слов’янсько-Арійської Мудрості збереженої новгородськими волхвами дев'ятого століття, в основному присвячена богу багатства й мудрості древніх слов'ян Велесу, як його неправильно називають багато хто із сучасних учених "скотьему богу". У книзі відбита історія багатьох європейських і азіатських народів (приблизно від другого тисячоріччя до нашої ери до дев'ятого століття нашої ери), причому істориками вона визнана абсолютно достовірним історичним документом, що відповідає багатьом сучасним історичним поданням про ті древні й загадкові часи. Загадкова й трагічна історія знаходження її. Під час громадянської війни офіцер білої армії Изенбек знайшов у маєтку князів Куракиних дощечки з давньослов'янськими записами. Він відвіз їх за кордон, вирішивши врятувати. Потім у Брюсселі письменник Миролюбов близько 15 років переписував і розшифровував ці записи. Він переписав 75% тексту. Під час другої світової війни після смерті Ізенбека весь його архів пропав, імовірно, згорів. Залишилися лише записи Миролюбова й фотографія однієї дощечки. При чому дещо про втратилося при переписі книги, окрім дощечок, і деяких написів (які швидше за все були виправлені якимось більше пізнім редактором, чим самі новгородські волхви), було внесене перекручування й у писемність — тому що при переписі багато букв замінялися схожими по звучанню, але несуче інше образне навантаження — (наприклад з 5-ти букв И — і, інить, іжиця й т.д. у переписці була використана лише одна й т.п.

Велесова книга — складне й об'ємне джерело древніх знань. Це послання із глибини тисячоріч нам, хто називає предків презирливо й зневажливо — язичниками. Але Велесова книга язичниками йменує ворожі слов'янам племена, що вірили в інших богів. Крім того поглиблене філологічне вивчання староруської мови однозначно говорить про те, що слов'яни йменували язичниками тих, хто говорив на інших мовах, вірив в інших богів, віддавав або спотворював культуру предків вносячись незрозуміло кому потрібні реформи в Древню Слов'яно-Арійську Віру. Древні слов'яни були людьми ведичної культури, родинній культурі й віруванням (можна навіть із родоначальниками) древньої Індії й древньої Німеччини, Скандинавії, Ісландії, а також віруванням древніх персів (Авеста).

Потрібно відзначити, що дати, факти Велесової книги збігаються з даними історичної науки, що підтверджує дійсність книги новгородських жерців-волхвів.)[1, c. 132-134].

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багацький В. Культурологія : Історія і теорія світової культури ХХ століття: Навчальний посібник/ Володимир Багацький, Людмила Кормич,. -2-е вид., доп. і переробл.. -К.: Кондор, 2004. -302 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Во-лодимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

5. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т хар-чових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

6. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

7. Чорненький Я. Культурологія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -389 с.

8. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2005. -353 с.