Вступ.

1. Організаційне забезпечення судової влади.

2. Кадрове забезпечення судової системи.

3. Електронно-технічне забезпечення діяльності судової влади, міжнародна та вітчизняна практика.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Конституція України, закріпивши положення про необхідність забезпечення гласності судового процесу та його повного фіксування технічними засобами (п. 7 ст. 129), надала певного імпульсу роботі по комп'ютеризації судової системи.

Однак на шляху досягнення цієї мети постали значні перешкоди, найскладнішими з яких є відсутність у судах належної матеріально-технічної бази і комплексної державної програми впровадження у судочинство електронно-технічних засобів. Винятком з цього можна вважати локальну комп'ютерну мережу Верховного Суду України та спроби окремих судів самотужки встановити комп'ютери з метою їх використання при складанні процесуальних документів та для оперативного одержання нормативної бази.

Отже, нині актуальною проблемою є розробка концепції впровадження у судову діяльність засобів електронної техніки. При цьому, виходячи з реального стану фінансування судів, треба передбачати два моменти: 1) цільове виділення коштів з державного та місцевих бюджетів на реалізацію відповідної програми; 2) поетапне втілення досягнень наукового прогресу в систему судочинства. Основні положення програми мають спиратися на наявну нормативну базу в галузі судоустрою та процесуального законодавства і враховувати розроблені законопроекти.

1. Організаційне забезпечення судової влади

Реформування судової влади, створення нової системи правосуддя потребує нових підходів до її організаційного забезпечення, яке відповідно до ст. 119 Закону України «Про судоустрій України» (далі — Закон) полягає не лише у вжитті заходів фінансового і матеріально-технічного характеру, а й кадрового, інформаційного та організаційно-технічного спрямування. Зазначені функції щодо судів загальної юрисдикції, крім Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів, здійснює Державна судова адміністрація України (далі — ДСА) центральний орган виконавчої влади та система її територіальних органів. Організаційне забезпечення діяльності Верховного Суду і Конституційного Суду України та вищих спеціалізованих судів здійснюється апаратами цих судів.

Серед науковців і практикуючих юристів є багато як прихильників, так і противників функціонування системи ДСА. Перші з них обстоюють позицію про те, що створення цієї інституції пов'язане з недопущенням виконання органами судової влади функцій забезпечення, оскільки це негативно впливає на здійснення правосуддя. На підтвердження цих доводів наводяться приклади організаційного забезпечення судів у радянський період та до прийняття Закону структурними підрозділами Міністерства юстиції України. Практика забезпечення судової влади органами виконавчої влади збережена і зараз, лише з домінуванням органів державної судової адміністрації.

Друга позиція, яка вбачається більш логічною, критикує доцільність і необхідність створення та діяльності такого специфічного органу виконавчої влади як ДСА, основним завданням якого є організаційне забезпечення діяльності судів. Сумнівним є його правовий статус і з точки зору суддівського корпусу. Такі висновки обґрунтовуються, перш за все, тим, що ця інституція суттєво гальмує процес реформування судової влади та втілення в Україні європейських стандартів судочинства. Як аргумент сприймається і той факт, що створення особливого механізму фінансування та матеріально-технічного забезпечення судової влади вбачається одним із базисних інструментів утвердження принципу її незалежності та дієвості цього механізму. Наведене апріорі передбачає залежність судової влади від інших її складових, що фактично призводить до обмеження дієздатності значної частини судів загальної юрисдикції.

Діяльність ДСА та її територіальних органів, на жаль, не можна визнати ефективною на тому рівні, який закладався у нормах Закону. Разом із тим, необхідно об'єктивно оцінити доцільність діяльності цього органу чи з подібними повноваженнями в майбутньому, але не поза судовою владою. Такий висновок випливає з того, що протягом 16 років виконавча влада постійно обіцяє судовій незалежність, у тому числі й фінансову, але фактично не дає останній навіть шансу стати такою. Тому логічно, що в умовах хронічного недофінансування судова влада в особі Ради суддів України та Верховного Суду України залишає за собою право обстоювати свої позиції в порядку адміністративного судочинства, оскільки змушена використовувати всі передбачені законом засоби захисту, в тому числі і судового. Законодавцем визначено статус ДСА та її територіальних органів як спеціального органу виконавчої влади, діяльність якого підконтрольна відповідним органам суддівського самоврядування. Однак виникає запитання: чи насправді дієвим є такий контроль? На жаль, поки що підстав для позитивної відповіді на нього не вбачається. Для з'ясування цього необхідно визначити форми і методи здійснення контрольної діяльності з боку суддівського самоврядування, передбачивши відповідні повноваження щодо здійснення такого контролю. Загалом ефективність будь-якого контролю залежить від наявності у контролюючого суб'єкта засобів впливу на підконтрольний об'єкт та можливості застосування до нього заходів примусу з метою належного виконання ним визначених функцій. З аналізу норм статей 111, 112, 116 Закону вбачаються дві форми впливу з боку органів суддівського самоврядування на органи державної судової адміністрації: 1) право з'їзду суддів України висловити недовіру голові ДСА; 2) заслуховування з'їздом суддів України та Радою суддів України посадових осіб ДСА про результати діяльності.

Зазначені форми впливу органів суддівського самоврядування на етапі контролю за підсумками роботи ДСА певною мірою себе виправдовують. Але про їх достатність говорити зарано. Причина цього полягає в тому, що зміст повноважень органів суддівського самоврядування уявляється більшою мірою декоративним, аніж наповненим конкретними правовими важелями контролю. За такої постановки питання саме відсутність реального впливу дає підстави вважати характер рішень і вказівок органів суддівського самоврядування щодо діяльності державної судової адміністрації рекомендаційним, а не обов'язковим. Вказана ситуація призводить і до безсистемності контролю. Так, норми Закону не дають чіткої відповіді щодо питання про постійність здійснення органами суддівського самоврядування контрольної функції, оскільки, наприклад, з'їзд суддів України скликається один раз на три роки, тобто висловити голові ДСА недовіру він може тільки раз на три роки. В цьому випадку навряд чи можливо говорити про постійність контролю.

Стосовно голови ДСА, то з урахуванням положень ст. 127 Закону ця посадова особа призначається і звільняється з посади Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України, погодженим із Радою суддів України. Крім того, голова ДСА може бути звільнений з посади за рекомендацією з'їзду суддів. Тобто, якщо з боку вищого органу в системі органів виконавчої влади прийнято рішення про звільнення зазначеної посадової особи і воно підлягає обов'язковому виконанню, то правове оформлення рішення вищого органу суддівського самоврядування щодо неможливості подальшого перебування цієї особи на посаді має рекомендаційний характер, а остаточне його виконання знаходиться поза межами компетенції з'їзду суддів.

Суттєвим є і питання про співпрацю органів судової влади і ДСА. Склалася така ситуації, яка певною мірою характеризується залежністю першої від цього органу виконавчої влади, оскільки ДСА має більше повноважень щодо перевірки організації діяльності судових органів, ніж, наприклад, Верховний Суд України. Такий висновок випливає з того, що ДСА вправі витребувати інформацію про діяльність конкретного суду та провести перевірку щодо дотримання правил ведення статистики, обліку, збереження судових справ, використання фінансових та матеріально-технічних ресурсів. Верховний Суд України таких повноважень не має, як і всі інші органи судової влади. Як наслідок, для підготовки звіту про роботу судів України за минулий рік Верховний Суд України фактично є залежним в інформаційному плані від ДСА (звіти, статистичні дані), оскільки саме до цього органу направляються відповідні матеріали з місцевих та апеляційних судів загальної юрисдикції. За таких умов навіть органи судової влади через створені ними органи суддівського самоврядування не можуть здійснювати контроль діяльності органів ДСА, позаяк самі є залежними від волі органу виконавчої влади щодо того, яку саме інформацію та в якому обсязі подати для оцінки широкого загалу.

Отже, штучне виокремлення ДСА в нормах Закону не узгоджується з її прямим призначенням в аспекті розподілу функцій влади, оскільки видається малоймовірним існування будь-якого органу судової влади в межах діяльності будь-якого органу виконавчої влади. Тому пропозиція про скасування такої державної інституції заслуговує на увагу і вирішення.

Необхідність упровадження нових підходів у організації діяльності Державної виконавчої служби

За змістом ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів, третейських судів та інших органів, а також посадових осіб відповідно до законів України (далі — ДВС). Тобто кінцевий продукт діяльності всієї судової системи — рішення (в широкому розумінні) — підлягає примусовому виконанню одним з органів виконавчої влади. У зв'язку з цим виникає запитання — чи оптимальною є така модель, сконструйована законодавцем, і чи завжди вона ефективно спрацьовує? Для відповіді необхідно провести аналіз окремих норм чинного законодавства, яке організаційно оформлює ДВС.

Разом із тим, вирішення питань виконання судових рішень потребує якісно нових підходів, зокрема щодо організації діяльності ДВС. До цього спонукають приписи п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України щодо обов'язковості виконання рішень суду, а також вкрай низькі статистичні показники здійснення виконання. Однак підпорядкування ДВС одному із центральних органів виконавчої влади — Міністерству юстиції України — вбачається позбавленим елементарної логіки. Це твердження випливає з того, що в такому випадку будь-який державний виконавець є залежним від розпорядження, вказівки тощо свого безпосереднього чи прямого керівника.

Виконання судового рішення — це важлива подія не тільки для сторін у справі. Значущість такої процедури відображається і в суспільстві загалом, оскільки для нього суттєвою є не так кількість судових рішень, постановлених судовою системою, як фактичне їх виконання, а тим самим — утвердження дієвої судової влади. Крім того, вітчизняне процесуальне законодавство містить норми, які тією чи іншою мірою стосуються виконання судових рішень та виокремлюють процедуру виконавчого провадження у самостійну стадію відповідного процесу. Отже, віднесення державної виконавчої служби до сфери судової влади вбачається логічним і виправданим.

2. Кадрове забезпечення судової системи

Останнім часом роль Верховного Суду України як суду найвищої судового органу у системі судів загальної юрисдикції значно послаблена. Це стало наслідком безсистемного і невиваженого реформування, особливо в сенсі внесення змін до процесуального законодавства. Однак це є складовою більш серйозної проблеми, якою вбачається кадрове забезпечення. Зважаючи на конституційне положення щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, які виникають у державі, наразі система судів загальної юрисдикції відчуває нагальну необхідність у збільшенні кількості суддів як загальних, так і спеціалізованих судів, зокрема адміністративних.

Згідно зі ст. 50 Закону України «Про судоустрій України» щодо вирішення кадрових питань Голова Верховного Суду України має такі повноваження: 1) вносить подання про призначення та обрання, а також звільнення з посади суддів; 2) вносить подання про призначення суддів на адміністративні посади; 3) вносить подання до відповідної кваліфікаційної комісії суддів про надання висновку щодо можливості обрання або призначення суддів на посади; 4) на підставі актів про обрання суддею Верховного Суду України або припинення повноважень судді видає відповідний наказ; 5) вносить на розгляд Пленуму Верховного Суду України пропозиції щодо кількості суддів у складі Президії Верховного Суду України та у складі судових палат; 6) вносить пропозиції Президії щодо персонального складу судових палат; 7) вносить подання до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про проведення кваліфікаційної атестації суддів відповідних судів; 8) вносить Президенту України подання про затвердження переліку штатних посад військових судів та відповідних цим посадам військових звань, а також присвоєння відповідно до закону військових звань військовим суддям.

Здавалося б, що наведені повноваження Голови Верховного Суду України є цілком достатніми для збереження єдності, системності і стабільності кадрового забезпечення судової системи. Разом із тим, окремі приписи Закону конкурують між собою. Так, відповідно до ст. 41 цього Закону голова вищого спеціалізованого суду: 1) погоджує подання про утворення та ліквідацію відповідних місцевих та апеляційних спеціалізованих судів; 2) вносить подання (не погоджуючи його ні з ким) про призначення та обрання безстроково суддів відповідних місцевих та апеляційних спеціалізованих судів, вищого спеціалізованого суду, а також про звільнення їх із посад; 3) вносить подання (без погодження) про призначення суддів на адміністративні посади.

Жодним чином не принижуючи значення реалізації головою вищого спеціалізованого суду своїх повноважень та його роль у кадровому забезпеченні судів відповідної судової юрисдикції, необхідно звернути увагу на те, що чинне законодавство про судоустрій по суті розмиває єдині засади організації кадрової роботи. Практика доводить, що фаховий потенціал суддів спеціалізованих судів (зокрема господарської юрисдикції) вбачається вищим за відповідні «показники» суддів загальних судів. І це добре, оскільки пов'язане, перш за все, із підбором суддівських кадрів, які мають різнобічні правові знання у галузі не тільки господарського, а й податкового, корпоративного, конкурентного права тощо. Однак порівняльний аналіз норм статей 41 і 50 Закону свідчить про надто широку автономізацію системи судів спеціалізованої юрисдикції у питаннях кадрового забезпечення.

Досить некоректно виглядає ситуація, коли, наприклад, щодо судді місцевого спеціалізованого суду головою вищого спеціалізованого суду вноситься подання , на призначення його на адміністративну посаду, а Голова Верховного Суду України, який представляє найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції, не має навіть права заперечити проти такого подання в разі обґрунтованої незгоди з ним. З наведеного вбачається, що кадрове наповнення судової системи організаційно розпорошується, зважаючи на наявність у ній загальних та спеціалізованих судів.

Кадрове забезпечення системи судів загальної юрисдикції тісно пов'язане з дотриманням відповідних основоположних начал. За змістом ст. 18 Закону як одна з гарантій єдності судової системи вбачається єдність статусу суддів, що розкривається у відповідних приписах Закону. В науковій літературі висловлюється думка щодо кадрового забезпечення суддів спеціалізованих судів, організація і порядок якого повинні відрізнятися від загальних положень, які стосуються суддівських кадрів у цілому. Таку позицію актуалізує А. Й. Осетинський, обґрунтовуючи це тим, що положеннями Закону України «Про господарські суди» (втратив чинність, крім п. 8 розділу II згідно із Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про арбітражний суд» від 21.06.2001 р.) визначалися особливі вимоги, необхідні для зайняття посади судді господарського суду, та особливості статусу суддів зазначених судів.

Дійсно, нормами ст. 22 цього закону, які мали спеціальний характер щодо загальних норм Закону, передбачалася можливість призначення на посаду суддів Вищого господарського суду України, апеляційних та місцевих господарських судів кандидатів без дотримання вимог про наявність відповідного суддівського стажу. Тобто, на думку зазначеного автора, були створені підстави, що дозволяли зайняти посаду судді висококваліфікованим фахівцям у галузі права — практикуючим юристам та науковцям, що ним сприймається як позитив. Однак потрібно визнати, що дискусія з цього питання є зайвою. Вказана позиція нічого, крім дестабілізації в організацію кадрового забезпечення, його «розведення» по окремих кутках для судової системи не несе. Якщо ч. З ст. 127 Конституції України визначені вимоги до кандидата на зайняття посади суддів вперше, то для суддів апеляційних, вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України ці положення знаходять своє продовження у визначенні права на зайняття суддівської посади у відповідному суді згідно з приписами ст. 7 Закону України «Про статус суддів». Крім того, правила вказаної статті конкретизовані у ч. 1 ст. 48 Закону, яка містить альтернативу щодо зайняття посади судді Верховного Суду України, який здійснює судочинство у складі судової палати з питань юрисдикції спеціалізованих судів (судові палати в адміністративних та господарських справах). Жодних інших винятків чинне законодавство не містить.

3. Електронно-технічне забезпечення діяльності судової влади, міжнародна та вітчизняна практика

Можна виділити два основні напрями програмного забезпечення судової влади:

1. Реалізація норми Конституції щодо повного фіксування судових процесів за допомогою технічних засобів. Верховним Судом України ще у вересні 1997 р. були зроблені розрахунки необхідних для цього витрат. При цьому передбачалось у кожному залі судового засідання встановити персональний комп'ютер з принтером та приставкою і здійснити підготовку спеціалістів з комп'ютерної стенографії. Однак у зв'язку з практичним припиненням фінансування судів ці плани не були реалізовані.

2. Електронне забезпечення документообороту (системи роботи з документами, реєстрації останніх, контролю за їх проходженням на різних етапах судового розгляду, видачі копій рішень суду тощо); нормативної бази, судової практики (прецедентів), методичних роз'яснень, тлумачень законодавства та інших джерел правової інформації; системи контролю за додержанням процесуальних строків, виконанням доручень, рекомендацій тощо; взаємодії з комп'ютерними мережами інших судових та правоохоронних органів; адміністративних функцій (бухгалтерський облік тощо); архівного діловодства; судових процесів (крім стенографування); обліку діяльності присяжних та народних засідателів1.

Аналіз вітчизняної науково-технічної та правової літератури свідчить про відсутність фундаментальних досліджень цієї проблематики. Тому доводиться звертатися до світового досвіду.

Найбільш досконалі комп'ютерні програми забезпечення судової діяльності розроблені у США. Ознайомлення з роботою судів округу Колумбія та штату Вірджинія дозволяє говорити про широке застосування комп'ютерних систем у судових процесах та діловодстві, про наявність комплексних програм, розрахованих на майбутнє, та програмного забезпечення реалізації за допомогою використання комп'ютерів майже усіх функцій суду.

Практично усе діловодство забезпечується системою електронного документообороту. По суті, це процес передачі судових документів та іншої інформації через електронне середовище. За допомогою персональних комп'ютерів здійснюються приймання позовних та інших заяв, сплата судових витрат, сповіщення учасників процесу про необхідність виконання тих чи інших дій.

Складовою частиною електронного документообороту є система управління документами, яка має широкі технічні можливості для зберігання електронної інформації, контрольованого доступу до неї та оперативного пошуку потрібних документів.

Електронний документооборот дозволяє докорінно змінити засади судочинства. Адже при його застосуванні досягається інтеграція документів з базами даних, одержаних під час розгляду різних справ. Завдяки цьому виникає можливість узагальнення та відповідної обробки судових прецедентів з метою використання одержаних даних під час прийняття рішень у ще не розглянутих судами справах.

Цей перелік не є вичерпним. Він розрахований на районні суди. Програмне забезпечення судів другого рівня має свої особливості.

Міжнародна судова практика знає кілька варіантів реалізації системи електронного документообороту.

У деяких більш ранніх системах програмне забезпечення використовувалось для створення сітьових вікон об'яв (BBS). Документи складались за допомогою текстових процесорів. Користувачі мали доступ до цієї інформації і копіювали документи, які становили для них інтерес.

Сутність другого варіанту полягає у використанні пакетів комп'ютерних форм, за допомогою яких генерується електронний файл, до якого додається документ, складений завдяки використанню текстового процесора. Цей варіант забезпечує одержання даних, необхідних для управління документами, без їх набору в суді. Ще одним варіантом є надання даних і документів через електронну пошту чи програмне забезпечення робочих груп.

Засобом передачі документів можуть стати кіоски. Ці мультімедійні пристрої допомагають користувачам отримувати комп'ютерну допомогу при заповненні та пересиланні відповідних форм.

Основою програмного забезпечення усіх видів електронного документообороту є система електронного відтворення, яка дозволяє зберігати зареєстровані документи як їх електронні фотографічні зображення та в разі необхідності відтворювати останні на екранах. При цьому кілька операторів можуть використовувати один і той самий документ одночасно.

Досить поверхове ознайомлення із зарубіжним досвідом використання розглянутої вище комп'ютерної системи дозволяє дійти висновку, що на сьогоднішній день практично нездоланною перешкодою на шляху її застосування у судовій системі України є висока вартість. У зв'язку з цим виникає необхідність у розробці програмного забезпечення діяльності судової влади з урахуванням можливостей її поетапної комп'ютеризації.

На першому етапі можливе створення персональних автоматизованих робочих місць (АРМ) з наступним їх об'єднанням в єдину мережу регіону (графічне зображення фрагментів локальної мережі районного суду та її співвідношення з мережами інших ланок судової влади, іншими правоохоронними органами див. на наведеній нижче схемі).

Більш детально зупинимося на функціональній моделі автоматизованого робочого місця судді (районного рівня). Складовими цієї моделі є:

1. Система підтримки прийняття рішень. Це забезпечується: 1) підсистемою оформлення документів (при цьому можливе використання стандартного текстового редактора, наприклад MS Word).

Електронні документи дозволяють вести пошук конкретного документа за фрагментами тексту. У майбутньому вони можуть бути виготовлені як фрагменти тексту, об'єднані гіпертекстовими зв'язками. Завдяки цьому користувач одержить можливість мати більш детальну інформацію, якщо в якомусь документі він чогось не зрозуміє або з чимось не буде згоден. Якщо ж судді відомі аспекти конкретної справи, він зможе не звертатись до деталей і оцінювати аргументи на більш високому рівні. Виноски сприятимуть встановленню зв'язків з іншими документами, які будуть доступні незалежно від місця їх розташування; 2) підсистемою пошуку бази даних справ та документів-аналогів, в якій зберігаються та класифікуються матеріали розглянутих справ. На основі цієї бази можуть бути побудовані база знань та експертна підсистема, яка допоможе судді зробити вибір при розгляді складних справ; 3) базою даних законодавчих актів та відповідною пошуковою підсистемою. У цій базі повинні зберігатись тексти нормативних документів; 4) підсистемою шаблонів та генераторів, що зменшують обсяг рутинної роботи по складанню документів встановленої законом форми в електронному середовищі. Ця підсистема дає користувачу шаблони потрібних йому документів або в діалоговому режимі створює документи. Шаблони і генератори включають в себе встановлені законодавством форми документів та механізм внесення відповідних значень з бази даних до їх тексту.

2. Система оформлення супровідних документів. Як відомо, більшість судових рішень супроводжуються різними документами (повістками, повідомленнями, виконавчими листами тощо), для оформлення яких потрібне заповнення стандартних бланків інформацією про учасників процесу (адреса, дата народження, статті КК тощо). Прискоренню вирішення цього завдання сприятиме автоматичне заповнення потрібної кількості шаблонів відповідними значеннями з бази даних.

3. Система планування дат проведення судових засідань, яка дозволяє судді планувати свою роботу і сигналізує йому про наближення дати закінчення встановленого законом строку, відведеного для підготовки справи до розгляду.

4. Система звітності перед адміністрацією суду, створення якої можливе при об'єднанні автоматизованих робочих місць в локальну мережу. Вона забезпечує надання представникам адміністрації суду інформації про завантаженість суддів, стадії та хід розгляду кожної справи. Ця система реалізується на основі бази даних судової статистики, яка повинна оперативно поповнюватись. її застосування може бути корисним під час розподілу справ між суддями, розгляду скарг на роботу суду та оцінки діяльності суддів.

Значною проблемою є недостатній рівень комп'ютерної підготовки персоналу. Для його підвищення необхідне проведення занять з основ комп'ютерної грамотності, організація інтуїтивно зрозумілого інтерфейсу програмного забезпечення, можливо, інтеграція з популярними пакетами (MSOFFICE), створення зручної довідкової системи.

Для зменшення ймовірності втрат від збоїв у роботі системи треба постійно резервувати найважливішу інформацію, мати кваліфікованого системного адміністратора, скорочувати до мінімуму кількість програмного забезпечення, здатного викликати збої.

Читання великих за обсягом документів на екрані комп'ютера не завжди є таким же зручним, як і перегляд паперових документів. Доки комп'ютерна технологія не розробить більш гнучкі та зручні альтернативи, папір залишиться первинним середовищем для розгляду та обміну інформацією в суді.

З урахуванням усього викладеного вище уявляється необхідним закликати усі відомства, від яких залежить майбутнє судової системи, до участі у розробці відповідної державної програми і пошуку шляхів її втілення у життя.

Висновки

Підводячи підсумок дослідження, зауважимо, що існування ДСА є сумнівним з точки зору єдності судової влади, оскільки важко уявити, що в системі органів виконавчої влади може бути вбудований орган влади судової. Позбавленою усякої логіки є і ситуація, коли виконавчу владу забезпечував би орган судової влади зі спеціальним статусом. Діяльність органів державної судової адміністрації цілком предметно доводить її неефективність, що пов'язано з фактичної відсутністю контролю з боку органів судової влади за витрачанням бюджетних коштів, які повинні спрямовуватися на організаційне та матеріально-технічне їх забезпечення. Тому пропозиція про ліквідацію ДСА заслуговує на увагу, оскільки цей орган, на додаток до всього, створює відносини залежності, коли господарська, а непрямо — і судова діяльність (здійснення правосуддя) багато в чому підпорядковані волі виконавчої влади. Більш прозорим вирішенням питання фінансування судової влади вбачається введення до державного бюджету окремими рядками кожного суду (місцевого, апеляційного, Верховного Суду України), а також інших органів судової влади. Розв'язання проблеми у такий спосіб зніме найменшу фінансову залежність судової влади від впливу чиновницького апарату, введення до апаратів судів та органів судової влади низки окремих посад (бухгалтер, економіст), що суттєво зменшить навантаження на державний бюджет внаслідок вивільнення коштів на утримання органів державної судової адміністрації.

Список використаної літератури

1. Стефанюк В. С. Державна судова адміністрація — ще один крок до незалежності судової влади // Вісник Верховного Суду України. — 1999. — № 5. — С. 2.

2. Стрижак А. А. Державна судова адміністрація України як орган організаційного забезпечення діяльності судової системи // Вісник Верховного Суду України. — 2005. — № 11 (63). — С. 44—47.

3. Судова влада захищатиме свою фінансову незалежність навіть у порядку адміністративного судочинства // Закон і бізнес. — 2006. — № 41. — 14—20 жовт.

4. Білоусов Ю. В. Цивільне виконавче право як самостійна галузь права // Закон і бізнес. — 2001. — № 5. — С. 27; Бессарабов В. Г., Тройное П. С. Основы развития института судебных приставов и исполнительного производства в России (Дореволюционный период) // Право и политика. — 2004. — № 10. — С. 116—124

5. Закон України «Про внесення змін до законів України про «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження» від 23.06.2005 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 33. _ Ст. 431. — С. 1321.

6. Закон України «Про внесення змін до законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження» щодо реформування органів державної виконавчої служби» від 22.12.2006 р. // Офіційний вісник України. — 2007. — № 3. — Ст. 92. — С. 10.

7. Осетинський А. Організаційно-правові проблеми кадрового забезпечення касаційної інстанції в господарському судочинстві // Право України. — 2005. — № 3. — С. 13—18.