Система захисту цивільних прав
Вступ
Однією із найважливіших засад вітчизняного цивільного права є принцип всебічного захисту цивільних прав та інтересів, який відображає і розвиває положення ст. 55 та 124 Конституції України про те, що права і свободи людини і громадянина захищаються судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини.
Чинним Цивільним кодексом України значно розширено арсенал способів судового захисту суб’єктивних цивільних прав та охоронюваних законом інтересів. Проте реалізація принципу судового захисту прав та інтересів учасників цивільних відносин не обмежується лише можливістю звернення за захистом до суду. Кожному гарантується право самостійно здійснити поновлення порушеного права, а також звернутися за захистом до уповноваженого державного чи громадського органу або посадової особи.
Прийняття у свій час нового Цивільного кодексу України в статусі основного верховного закону обумовило потребу приведення усього масиву актів цивільного законодавства у відповідність до його положень. Процес активного реформування чинного цивільного законодавства має супроводжуватися системним вивченням механізму захисту цивільних прав, рівня його ефективності, стану реального забезпечення необхідним комплексом цивільно-правових засобів в умовах функціонування ринкових відносин.
В умовах розбудови правової держави та формування громадянського суспільства однією з гарантій прав і свобод учасників цивільних відносин є належний правовий захист.
Потреба захисту цивільних прав та інтересів виникає тоді, коли ці права оспорюються або порушуються. Принцип диспозитивності щодо здійснення права на захист цивільних прав є домінуючим у разі вирішення учасником цивільних правовідносин питання про способи визнання оспорюваних та поновлення порушених прав.
Система захисту цивільних прав
У юридичній науці щодо поняття та елементів суб’єктивного цивільного права, існування окремого самостійного права на захист тощо існують різні точки зору. Цивільне право, не забезпечене конкретним правовим засобом захисту, залишається негарантованим. Враховуючи цю обставину і спираючись на положення ст. 19 Конституції, глава 3 ЦК встановлює головні засади захисту цивільного права та інтересу.
Захист цивільних прав — це правомірна реакція учасників цивільних відносин, суспільства та держави на порушення, невизнання чи оспорювання цивільного права з метою припинення порушення, поновлення чи визнання цивільного права або компенсації завданої уповноваженій особі шкоди.
Для особи право на захист полягає у можливості використання в межах, визначених законом засобів самозахисту, а також у можливості звернення до відповідного державного, самоврядного чи громадського органу або уповноваженої особи за захистом свого цивільного права чи інтересу.
Класифікація видів захисту цивільних прав можлива за різними підставами: залежно від способів, форм, порядку здійснення тощо.
Зокрема, залежно від порядку захисту цивільних прав можна визначити наступну систему захисту цивільних прав.
Судовий захист (ст. 55 Конституції, ст. 16 ЦК). Конституція гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина, незважаючи на наявність у правових нормах прямої вказівки на можливість такого захисту. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається (ст. 125 Конституції).
Систему судів загальної юрисдикції складають: місцеві суди; апеляційні суди; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності. Місцеві загальні суди розглядають цивільні, кримінальні та адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності. Місцеві адміністративні суди розглядають справи адміністративної юрисдикції (адміністративні справи) (ст. 22 Закону «Про судоустрій і статус суддів»).
Загальним територіальним судами підвідомчі: справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових правовідносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Відповідно до ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (ГПК) господарським судам підвідомчі: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав; справи про банкрутство; справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції; справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів; справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери; справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб’єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.
Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб, та спорів, передбачених пунктом 4 (ст. 12 ГПК). Третейськими судами тут можуть бути як спеціально створені для розгляду одного спору органи, так і постійно діючі спеціальні арбітражі (Міжнародний комерційний арбітражний суд та Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України, які створені відповідно до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»).
Способи захисту судом цивільних прав та інтересів:
1) визнання права — застосовується у випадку спору щодо наявності у суб’єкта цивільного права чи цивільного обов’язку;
2) визнання правочину недійсним — може мати місце у випадку укладення заперечуваного правочину;
3) зобов’язання припинити дію, яка порушує право, — можливе щодо триваючого цивільного правопорушення. Прикладом може бути зобов’язання припинити розповсюдження твору мистецтва до вирішення спору судом;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення (реституція) застосовується у разі, коли необхідно поновити порушене цивільне право. Такий спосіб захисту застосовується, наприклад, у випадку визнання правочину недійсним;
5) примушування до виконання обов’язку в натурі — полягає у адресованій зобов’язаній особі вимозі вчинити дію або утриматися від дії. Може застосовуватися незалежно від застосування інших засобів захисту (відшкодування збитків чи моральної шкоди, стягнення штрафу тощо);
6) зміна правовідношення — полягає у реорганізації правовідносин, перетворенні одного обов’язку на інший, покладенні на боржника нового обов’язку;
7) припинення правовідношення — застосовується у разі невиконання чи неналежного виконання особою обов’язків або зловживання цивільним правом. Це може бути, наприклад, розірвання договору оренди, купівлі-продажу тощо;
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди — можуть застосовуватися у випадку завдання майнової шкоди цивільним правам та інтересам (ст. 22 ЦК);
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди — застосовується у випадках заподіяння особі фізичних та моральних страждань внаслідок порушення її цивільного права або інтересу (ст. 23 ЦК);
10) визнання незаконним правого акту органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування — полягає у скасуванні (позбавленні юридичної сили) такого акту (ст. 55 Конституції, ст. 21 ЦК). Відповідно до Закону «Про судоустрій і статус суддів» і КАС розгляд справ, адміністративної юрисдикції (адміністративних справ) належить до компетенції адміністративних судів;
11) інші способи захисту цивільних прав та інтересів, встановлені договором або законом. Наприклад, визнання правочину дійсним у випадках, передбачених ч. 2 ст. 219 ЦК, ч. 2 ст. 220 ЦК, застосування засобів забезпечення зобов’язань тощо).
Адміністративний захист (ст. 17 ЦК). Захист цивільних прав в адміністративному порядку здійснюється Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, а також посадовими, службовими особами цих органів.
Можливість такого захисту грунтується на ст. 3 Конституції, яка встановлює, що змістом та спрямованістю діяльності держави та її органів є необхідність утвердження та забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини й громадянина, та ст. 40 Конституції, згідно з якою усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Відповідно до ст. 102 Конституції Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він має право скасовувати акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим, у тому числі ті, що порушують цивільні права та інтереси учасників цивільних правовідносин. Президент України також наділений правом вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції) із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України, у тому числі щодо цивільно-правового регулювання суспільних відносин (ст. 106 Конституції). Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону (ст. 116 Конституції).
Способами адміністративного захисту цивільних прав є:
1) скасування правових актів державних органів, їх посадових та службових осіб вищестоящим органом влади;
2) використання органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, способів захисту цивільних прав, встановлених ст. 16 ЦК.
Найбільш поширеним способом захисту п адміністративному порядку є визнання правового акту незаконним і (або) його скасування. Ст. 11 Конституції передбачає, що рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого ріння.
Якщо особи приватного права набувають цивільних прав та обов’язків за принципом «Дозволено те, що не заборонено законом», то особи публічного права, здійснюючи свої повноваження, керуються принципом «Дозволено (цим особам) і має виконуватися (ними) те, що приписує закон». Отже, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові, службові особи зобов’язані діяти лише в межах своїх повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції). Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3 Конституції). Цим і визначаються засади, порядок та способи участі органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових, службових осіб у захисті цивільних прав та інтересів учасників цивільних відносин.
Звернення за захистом цивільних прав до Президента України, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також до посадових та службових осіб цих органів не позбавляє особу права звернутися до суду і вимагати захисту цивільних прав та інтересів у порядку, встановленому ст. 16 ЦК.
Захист нотаріусом (ст. 18 ЦК). Захист цивільних прав та інтересів учасників цивільних відносин с одним із важливих завдань нотаріату. Як встановлює ст. 18 ЦК нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
Виконавчий напис нотаріуса — це підтвердження нотаріальним органом наявності заборгованості (грошових сум чи майна) та розпорядження про примусове стягнення з боржника на користь кредитора цієї заборгованості. Виконавчий напис вчиняється нотаріусом на борговому документі.
Порядок вчинення виконавчих написів визначений главою 14 Закону України «Про нотаріат» та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України.
Стягнення за виконавчим написом нотаріусів допускається у випадках, передбачених чинним законодавством. Такі підстави перераховані у переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України.
За переліком вчинення виконавчих написів можливе у наступних випадках: стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими правочинами; стягнення з громадян (фізичних осіб) податкової заборгованості; стягнення заборгованості, що випливає з відносин, пов’язаних з авторським правом; стягнення заборгованості з батьків або осіб, що їх замінюють, за утримання дітей у закладах освіти; стягнення заборгованості з батьків або осіб, що їх замінюють, за утримання дітей і підлітків в загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах соціальної реабілітації; стягнення за диспашею; стягнення заборгованості з військовослужбовців, звільнених з військової служби, і військовозобов’язаних після закінчення зборів; повернення об’єкта лізингу; стягнення заборгованості з орендної плати за користування державним та комунальним майном; стягнення за чеками.
Нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше 3 років, а у відносинах між юридичними особами — не більше 1 року (ст. 88 Закону «Про нотаріат»).
Стягнення за виконавчим написом провадиться в порядку, встановленому Законом України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження», який визнає виконавчий напис підставою виконання і виконавчим документом (ст. 3 Закону «Про виконавче провадження»).
Виконавчий напис, за яким стягувачем або боржником є громадянин, може бути пред’явлено до примусового виконання протягом 3 років, а з усіх інших вимог — протягом одного року з моменту вчинення виконавчого напису, якщо законом не встановлено інших строків.
Хоча відповідно до ст. 91 Закону «Про нотаріат» питання про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого напису здійснюється у порядку, передбаченому законодавством про виконавче провадження, останнє не передбачає поновлення пропущеного строку виконавчої давності щодо виконавчих написів нотаріуса (ст. 23 Закону «Про виконавче провадження»).
Крім того, захист цивільних прав нотаріусом може здійснюватися й іншими способами. Наприклад, згідно зі ст. 1283 ЦК нотаріус за місцем відкриття спадщини або за місцем знаходження спадкового майна вживає заходів до охорони такого майна, коли це необхідно в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів або держави.
Самозахист (ст. 55 Конституції, ст. 19 ЦК). Для самозахисту як способу захисту цивільних прав характерним є те, що особа захищає свої цивільні права та інтереси самотужки, своїми власними діями. Іншими словами, це захист без звернення до суду або іншого органу, який здійснює захист цивільного права.
Самозахистом не визнається проведення заходів щодо охорони свого майна, звернення до третіх осіб, які надають послуги з приводу забезпечення схоронності майна чи особи. Самозахистом є тільки перешкоджання будь-яким третім особам, які неправомірно посягають на цивільні права, заподіяння шкоди цивільним правам та інтересам інших осіб тощо.
Самозахист може мати місце з боку як фізичної, так і юридичної особи.
Самозахист допускається за таких умов:
— має місце порушення цивільного права або небезпека його порушення;
— існує необхідність припинення (попередження) порушення власними силами;
— заходи самозахисту адекватні ступеню небезпеки правопорушення, тобто, заподіяння шкоди порушнику чи іншій особі має бути санкціонованим законом, не виходити за межі дозволеного.
Зважаючи на можливість заподіяння шкоди цивільним правам інших осіб при застосуванні самозахисту (заподіяння шкоди майну, немайновим благам), він допускається за дотримання таких умов:
— заподіяна шкода має бути менш значною;
— реальна небезпека, яка загрожувала цивільним правам особи за цих обставин, не могла бути усунена іншими засобами.
Застосування цього способу у вказаних межах звільняє від відповідальності особу за шкоду, заподіяну третій особі, яка порушила або порушує права та інтереси того, хто захищається.
Формами самозахисту є:
— необхідна оборона;
— завдання шкоди у стані крайньої необхідності;
— притриманий майна кредитором;
— інші засоби, не заборонені законом.
Необхідна оборона полягає у завданні шкоди правопорушнику з метою припинити правопорушення і захистити власний інтерес.
Завдання шкоди у стані крайньої необхідності припускає завдання шкоди невинуватій особі з метою відвернення небезпеки, за умови, що завдана шкода менша, ніж та, яка загрожувала.
Притримання майна кредитором є способом самозахисту і одним із способів забезпечення виконання зобов’язання (ст. 594-597, 856, 874, 916, 1019 ЦК). Притримання речі допускається, доти, доки зобов’язання не буде виконане. Крім того, вимоги кредитора, який притримує річ, можуть бути задоволені з вартості цієї речі. У таких випадках носій майнових прав захищає свої права та інтереси власними діями, не звертаючись до суду.
Дії того, хто захищається, мають бути спрямовані виключно на припинення порушення його права та інтересу. Якщо мета досягнута, то подальші дії не можуть визнаватися самозахистом. Факти перевищення меж самозахисту встановлюються юрисдикційними органами.
Також до зазначеної системи захисту цивільних прав слід додати захист за допомогою громадських, державних та міжнародних інституцій (органів прокуратури — ст. 121 Конституції та Закон України від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру»; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини — ст. 55 Конституції та Закон України від 23 грудня 1997 р. «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»; після використання всіх національних засобів правового захисту — Європейським судом з прав людини, який діє відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.
Порушення цивільного права — це результат протиправних дій, внаслідок чого воно зазнало зменшення або ліквідації, що позбавляє його носія можливості здійснити, реалізувати це право повністю або частково.
Невизнання це дії носіїв пасивного цивільного обов’язку, які полягають у запереченні цивільного права уповноваженої особи, внаслідок чого остання повністю або частково позбавляється можливості реалізувати своє право. Несприятливий наслідок може мати місце як при абсолютному, так і при відносному цивільному правовідношенні.
Оспорювання — це такий стан цивільного правовідношення, за якого між його учасниками існує спір з приводу наявності чи відсутності у них суб’єктивного права, а також щодо належності такого права певній особі. Оспорюване цивільне право ще не порушене, але виникає невизначеність у праві, що зумовлює неможливість його повного або часткового використання. Наприклад, при розгляді справи про визначення частки майна у спільній власності сторони правовідносин спільної власності (співвласники) звертаються до суду для того, щоб вирішити цей спір і визначити дійсну частку кожного із співвласників.
Цивільний інтерес підлягає захисту, якщо він не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Наприклад, інтерес кредиторів фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, у збереженості її майна для подальшого задоволення боргових вимог захищається шляхом призначення над майном безвісно відсутньої особи опікуна, котрий має здійснити виконання обов’язків цієї особи перед кредиторами за рахунок її майна (ст. 44 ЦК).
Суб’єкт цивільного права може обрати один або кілька способів захисту.
За загальним правилом право на звернення до суду має особа, яка має матеріально-правову заінтересованість у справі. Разом з тим справу щодо захисту цивільного права чи інтересу можуть порушити не тільки особи, які мають матеріально-правову заінтересованість у ній, але й інші особи, яким це дозволяє закон, з метою захисту інтересів інших осіб.
Слід зазначити, що у більшості випадків захист цивільних прав здійснюється за бажанням потерпілого, тобто від нього залежить, звертатися за таким захистом або залишити правопорушення без правових наслідків.
Нездійснення уповноваженою особою дій, спрямованих на захист суб’єктивного права, за загальним правилом не тягне за собою його втрату, за винятками, передбаченими законом. Наприклад, замовник за договором підряду в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно зобов’язаний заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі (ст. 853 ЦК).
Висновки
Отже, зміст суб’єктивного права на захист цивільних прав — це сукупність закріплених законодавством повноважень конкретного учасника цивільних відносин, які окреслюють на основі диспозитивності вид і міру її можливої поведінки, спрямованої на захист своїх прав.
Право на захист кожний учасник цивільних відносин здійснює на свій розсуд за власним волевиявленням. У кожному конкретному випадку особа, права та інтереси якої порушені, самостійно вирішує усі питання, пов’язані із вибором засобів захисту та їх практичної реалізації. Це є основним проявом дії принципу диспозитивності у матеріальному та процесуальному законодавстві, за яким кожна особа повинна дбати про своє право, і ніхто не зобов’язаний дбати про права інших, якщо останнє не є обов’язком в силу закону, договору чи цивільно-правового звичаю.
Із положень глави третьої Цивільного кодексу України «Захист цивільних прав та інтересів» випливає, що під захистом слід розуміти дії уповноваженого суб’єкта, а також діяльність юрисдикційних органів та осіб, які у передбаченому законом порядку зобов’язані вжити достатніх заходів для поновлення порушеного, оспорюваного чи невизнаного цивільного права.
По своїй суті право на захист цивільних прав та інтересів полягає в тому, що кожна особа вправі здійснити захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Залежно від порядку захисту цивільних прав можна виокремити:
— судовий захист;
— адміністративний захист;
— захист нотаріусом;
— самозахист;
— захист за допомогою громадських, державних та міжнародних інституцій.
Список використаних джерел
- Конституція України від 28.06.1996.
- Цивільний кодекс України від 16.01.2003.
- Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010.
- Закон України «Про нотаріат» від 02.09.1993.
- Мацегорін О.І. Поняття та зміст захисту цивільних прав // Часопис Київського університету права. — 2011. — № 3. — С. 143-147.
- Харитонов Є.О., Харитонова О.І., Старцев О.В. Цивільне право України. — К.: Істина, 2011.
- Цивільне право України / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, Р.А._Майданика. — К.: Юрінком Інтер, 2010.