Вступ.

Розділ 1. Загальна характеристика системи вільної конкуренції.

Розділ 2. Особливості економіки в епоху вільної конкуренції в розвинутих країнах.

2.1. Промисловий переворот і індустріалізація в Англії.

2.2. Промисловий переворот у Франції.

2.3. Особливості промислового перевороту в Німеччині.

Розділ 3. Розвиток системи вільної конкуренції в ХХ ст.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Одним з найважливіших досягнень економічної думки XX століття стала теорія монополістичної конкуренції. «Сили монополії і конкуренції нерозривно сплітаються в єдину тканину, відрізняючись у ній лише своїми візерунками» [1], — зазначав творець Едвард Чемберлін. Але він, як і Джоан Робінсон, що зробила концепцію недосконалої конкуренції, розглядав монополію і конкуренцію переважно відірвано від історичного розвитку.

Тим часом в різних історичних умовах співвідношення між ними складалося по-різному. Не менш важливою є й та обстала, що при уважному аналізі в процесі історичних змін співвідношення монополії та конкуренції можна виявити циклічні закономірності, які поки що не досліджувались в економічній літературі. Глибоке вивчення проблеми неможливо здійснити в рамках даної статті. Мета статті — чітко сформулювати проблему та з'ясувати її значення.

Аналіз циклічного розвитку монополії та конкуренції важливий не тільки з академічної точки зору. Він має також велике значення для обґрунтування місця конкурентної політики в реальній стратегії реформування економіки України. Розуміння цих питань та їх врахування дозволить підвищити ефективність державної політики, спрямованої на пристосування української економіки до пануючих тенденцій глобального розвитку.

Посиленню конкуренції в Західній Європі сприяло створення національних держав і формування єдиних національних ринків, задовольняти зростаючі потреби яких консервативному, монополістично організованому цеховому виробництву було не під силу. Уряди насаджували нові галузі: виробництво шовкових і бавовняних тканин, плетених виробів, килимів, порцеляни тощо. Природно, що ці виробництва опинилися поза сферою цехів. За допомогою державної влади виникли відносно великі мануфактури в Англії, у Франції та ряді інших держав. Мануфактурне виробництво стало серйозним конкурентом цехового ремесла.

Мета роботи — розкрити циклічні закономірності розвитку вільної конкуренції, які виявляє у різні історичні епохи. Для цього порівнюємо монополії, яки формувалися в Європі, США і в радянському союзі, підкреслюючи основні відмінності між ними. Глибоке розуміння циклічної природи розвитку конкурентних відносин, на мою думку, дозволить глибше усвідомити роль конкуренції в теперішніх умовах.

Предметом роботивиступають суспільно-економічні відносини у формування вільної конкуренції.

Об’єктом дослідженняє – аналіз системи вільної конкуренції, її становлення та умови та її розвитку.

Розділ 1. Загальна характеристика системи вільної конкуренції

Первісне нагромадження капіталу завершилося наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. промисловою революцією спочатку в Англії, а потім у Європі й Америці. Основними галузями господарства стають металургія та машинобудування, що випускає верстати й устаткування для легкої (текстильної) і харчової промисловості, для транспорту (пароплави і паровози).

До кінця XIX ст. густа мережа залізниць покриває Європейський континент. Трансконтинентальні дороги появляються також у Америці. Час подолання відстаней і вартість перевезень істотно зменшуються. Це сприяє формуванню єдиних національних ринків. Використання пароплава, що долає відстані у два-три рази швидше, ніж найшвидкохідніший вітрильник, і бере на борт у кілька разів більше вантажу, у свою чергу, сприяє формуванню світового ринку.

У промисловості провідних країн світу, насамперед Великої Британії, зростає число зайнятих. Рахунок уже йде на мільйони працівників. Зростає і чисельність міського населення, а також його частка в загальній чисельності населення країни. Проте ще більше половини населення — сільські жителі.

Буржуазія найбільш розвинутих країн домагається визнання основних особистих прав і свобод усіх громадян, політичної рівноправності, спершу тільки для дорослих (старших 21—25 років) і забезпечених чоловіків, а також свободи підприємницької діяльності, юридичного захисту прав власності тощо. Скасовують всілякі обмеження господарської діяльності, зокрема цехи й гільдії.

Приблизно до середини другого десятиліття XIX ст. у найбільш розвинутих країнах Європи складається економічна система, основні риси якої такі. [9, c.457]

1. Велика чисельність (сотні, тисячі) виробників і продавців на національному ринку й у кожній галузі. Частка кожного з них дуже мала (не більш як 1,5 %), тому вони не можуть справляти істотного впливу на ціну, й вона сама встановлюється на ринку в результаті вільної конкуренції між продавцями і покупцями.

2. Товари однорідні — немає товарних марок, асортимент відносно обмежений, споживчі товари досить прості, тож конкуренція має переважно ціновий характер.

3. Пороги входу в значну частину галузей досить низькі, що сприяє припливу капіталу у високоприбуткові види бізнесу й вирівнюванню норми прибутку, посиленню конкуренції й зниженню цін. Не виникає особливих проблем і з ліквідацією чи перепрофілюванням бізнесу, оскільки виробничі приміщення й устаткування досить універсальні.

4. Законодавчі обмеження дуже незначні й перешкоджають лише відверто кримінальним заняттям.

5. Важлива комерційна інформація поширюється відносно повільно і досить рівномірно, тож ніхто не має виключних джерел інформації.

6. Роль держави обмежується переважно військово-поліцейськими функціями. У виробничі питання, ціноутворення, торгівлю й розподіл благ держава не втручається. Вона також практично не бере участі у розв'язанні соціально-виробничих питань: забезпеченні зайнятості, гідних умов праці, встановлення рівня її оплати, страхування та ін.

Система, що відповідає цим характеристикам чи, як їх іще називають, умовам, в економічній літературі дістала назву система вільної конкуренції. Проте вже до кінця XIX ст. велику частину цих умов було порушено й економічна система провідних країн перейшла в якісно новий стан. Отже, епоху вільної конкуренції можна з певною умовністю обмежити приблизно столітнім періодом із 1775—1815 pp. по 1875—1895 pp.

У цей період завершується територіально-економічний поділ світу між так званими Великими державами: Великою Британією, Францією, Бельгією, Нідерландами і США, Російською, Австрійською та Османською імперіями. Для метрополій колонії є джерелами дешевої сировини, продовольства і ринками збуту промислових товарів. Японія, Німеччина й Італія, що спізнилися до первісного поділу, розпочинають готуватися до боротьби за переділ колоніальних володінь і сфер впливу.[13, c. 31]

У цей період європейські країни, спершу Франція, потім Англія, Німеччина й Росія, зазнають на собі дії демографічного переходу від режиму відтворення населення, за якого висока смертність компенсується високою народжуваністю, до режиму, за якого обидва показники відносно низькі. Оскільки на першому етапі переходу під впливом поліпшення структури харчування, санітарно-гігієнічних умов життя (каналізація, кип'ятіння води, регулярне миття та ін.), успіхів медицини (вакцинація, допомога при пологах тощо) різко знижується смертність, а народжуваність усе ще залишається досить високою, населення починає швидко зростати, подвоюючись за 25—45 років.

Так, населення Європи між 1800 і 1900 pp. збільшилося майже в три рази — зі 150 до 410 млн осіб. І це незважаючи на все ще досить високу дитячу смертність, високу смертність робітничого класу, війни, епідемії та масову міграцію зубожілих селян у Південну й Північну Америку. Населення обох континентів зросло шестикратно — з 25 до 150 млн осіб. Успіхи інших регіонів світу в цьому були значно скромнішими: населення Китаю зросло лише на 35—40 %, Африки — у півтора, Азії — в два рази.

Модернізація господарства і суспільного устрою відбувалася дуже нерівномірно. Першими на цей шлях ще у XVIII ст. стали Велика Британія та Нідерланди. У цих країнах вона пройшла відносно безболісно. Набагато пізніше, у 1820—1860 pp., модернізація проходила у Франції і США, де розбіжності у виборі шляху розвитку країни призвели до громадянської війни.

Запізнілий, наздоганяючий і насильницький характер мала модернізація в Японії, Німеччині й Росії. У цих країнах ініціатором модернізації була держава, що мало надалі дуже суперечливі наслідки.[24, c. 299]

Соціальна структура суспільства епохи вільної конкуренції була досить проста. На одному полюсі розташовувалася еліта: стара земельна аристократія, верхівка колоніальної адміністрації, армії та флоту, великі домовласники і рантьє, стара й нова буржуазія, зокрема великі підприємці. Ця соціальна група мала дуже високий (навіть за нинішніми мірками) рівень життя, але її частка в населенні була невелика — у межах 1,5—2 %, а її влада в суспільстві спиралася переважно на репресивний апарат: на поліцію, суд, в'язниці й каторги.

На іншому полюсі стояв промисловий пролетаріат, що досяг 20—25 % у загальній чисельності населення. Умови його життя були жахливі, а рівень споживання вкрай низький — на межі прожиткового мінімуму. Робочий день тривав 11—14 год, техніки безпеки практично не було — звідси дуже високий рівень травматизму і смертності на виробництві. Страхування на випадок хвороби чи інвалідності, втрати роботи, пенсійного й медичного забезпечення також не було. Робітники жили переважно в бараках чи жалюгідних халупах в умовах жахливої антисанітарії, харчувалися неякісними продуктами, не мали можливості придбати ліки, запросити лікаря, тож переважна більшість пролетаріату уже замолоду наживали хронічні захворювання, в тому числі венеричні. Трудове життя починалося, як правило, у 10— 12 років, але часто працювали по 12 год на день і 6—7-літні діти. Шлюби робітнича молодь укладала рано — у 17—20 років. Народжуваність у робітничому середовищі була високою, але високою була й дитяча смертність. Середня тривалість життя робітника не перевищувала 35 років. До цього віку більшість із них перетворювалися на виснажених життям стариків. Значною мірою цьому сприяло пияцтво.[18, c. 36-37]

Не дивно, що таке життя більшість робітників цінували не дуже високо й готові були ризикувати ним заради кращої долі. Тому епоха вільної конкуренції — це ще й епоха запеклих класових битв: страйків, бунтів, рухів руйнівників машин і, нарешті, робітничого революційного руху.

Близьким до становища промислового пролетаріату було становище безземельних і малоземельних найманих робітників аграрного сектору: батраків, поденників, здольників та ін. Чимало їх у зимовий період подавалися в міста в пошуках додаткових заробітків у промисловості. Їхня частка в населенні також становила близько 20—25 %.

Близько 35 % населення, а у Франції та Росії — всі 70 %, становили селяни. П'ята частина з них були дуже заможні: фермери, куркулі, гросбауери. Інші жили скромно, але істотно краще, ніж робітники. Селяни, що зубожіли, поповнювали ряди міського й сільського пролетаріату.

10—12 % населення становили дрібні торговці й ремісники. Під впливом жорсткої конкуренції з боку великої буржуазії багато їх розорялися і поповнювали ряди пролетаріату.

На середні прошарки припадало не більш 7 % населення. Це були фахівці: інженери, лікарі, архітектори, викладачі, чиновники; люди вільних професій: художники, журналісти, актори; службовці, дрібні домовласники і рантьє.

Нечисленність середніх і вищих прошарків суспільства, крайня бідність нижчих станів, переважно натуральний характер селянських господарств зумовлювали вузькість внутрішнього споживчого ринку, що не міг забезпечити стійкого попиту на продукцію, яку виробляли чимраз у більших масштабах. Результатом такого дисонансу стали повторювані кожні 10—11 років кризи надвиробництва, що К. Маркс пов'язав із нерівномірністю відтворення основного капіталу.[8, c.58]

Саме через вузькість внутрішнього ринку боротьба між капіталістами провідних країн за зовнішні ринки збуту набула значної гостроти.

Що ж дозволяє розглядати конкуренцію, що панувала в згаданих країнах, як вільну? Насамперед привертає увагу той факт, що основні перешкоди, з якими зіштовхувалася конкуренція на той час (на відміну від періоду панування монополій в кінці XIX — на початку XX століття), були породжені нерозвинутістю продуктивних сил і економічних відносин індустріального суспільства. Визначальну роль відігравала цінова конкуренція, що виявлялася в прагненні підприємств зберегти й розширити свій ринок насамперед за допомогою зниження витрат і відповідно – цін. Цінова конкуренція визначала гнучкість ринкових цін, їх швидку реакцію на коливання попиту й пропозиції.

Такі особливості вільної конкуренції ґрунтувались на порівняно низькому рівні концентраті виробництва в основних галузях промисловості. Наприклад, в середині XIX століття середня кількість зайнятих на підприємстві обробної промисловості в Англії становила 19 чоловік [6]. Низький рівень концентрації виробництва перешкоджав виникненню монополій. Водночас система вільної конкуренції поступово створювала матеріальні передумови свого історичного заперечення і переходу до іншого ступеня розвитку, для якого характерним було вже інше співвідношення монополії та конкуренції. Остання сприяла поступовій концентрації виробництва й капіталу. На певному ступені розвитку цей процес неминуче призвів до утворення монополістичних об'єднань. Потужна хвиля злиття і поглинання (переважно горизонтального характеру) сприяла перетворенню великих об'єднань в одну з основ господарського життя. Внаслідок такої першої хвилі, наприклад у США, в 1898-1903 роках було досягнуто високого рівня внутрішньогалузевої концентрації виробництва.

Так, наприкінці XIX століття нафто видобуванням і нафтопереробкою займалися 400 не пов'язаних між собою підприємств. До 1903 року нафтовий трест об'єднав практично всі підприємства і захопив 95% нафти, що видобувалася в США. У 1909 для її перевезення трест використовував 12 тис. залізничних цистерн, 60 океанських танкерів, а для збереження нафти мав 8 тис. резервуарів. На початку XX століття американські трести контролювали 81% виробництва хімічних продуктів; 77% виробництва металевих виробів; 61% сталі; 60% паперових виробів; 85% свинцю тощо.[25, c.33]

Розділ 2. Особливості економіки в епоху вільної конкуренції в розвинутих країнах

2.1. Промисловий переворот і індустріалізація в Англії

Однією з перших країн, де почався промисловий переворот, була Велика Британія (60-ті роки XVIII ст.). Основні передумови його такі.

По-перше, значне нагромадження капіталу, зосередженого в руках невеликого числа людей, здатних витрачати кошти для вдосконалення економіки. Воно відбувалося завдяки швидкому розвитку торгівлі, відкритому пограбуванню Індії, переходу промисловості й сільського господарства на капіталістичний шлях.

По-друге, це результати Англійської буржуазної революції (1640—1688), насамперед усунення перешкод для розвитку капіталістичних відносин. Вона відкрила шлях для швидкого зростання продуктивних сил, закріпила буржуазну власність на землю, надала потужного поштовху аграрному перевороту і прискорила створення національного ринку. Відбувся перехід від середньовічної феодальної монархії до буржуазної монархії. Політичний союз земельної та фінансової аристократії, що склався в цей період, був тривалим і порівняно міцним. Він згодом перетворився на союз землевласників та усього класу буржуазії, забезпечуючи відносну стійкість англійської монархії. При цьому аристократія, зберігши монополію політичної влади, враховувала інтереси буржуазії.

По-третє, це іноземна конкуренція. Зокрема, у цей період Англія відчувала певні труднощі зі збутом металу, бавовняних тканин на світовому ринку, де значну конкуренцію їй складали Росія, Швеція та Індія з її традиційно якісним і яскраво розфарбованим природними барвниками ситцем. Перемогти конкурентів можна було тільки за умови налагодження фабричного виробництва та випуску дешевшої і якіснішої, а отже, і більш конкурентоспроможної продукції.[20, c.131]

По-четверте, нагромадження капіталу супроводжувалося зростаючими можливостями для його вигідного використання. Майже всі війни XVIII ст. закінчувалися захопленням нових колоній. У раніше завойвуваних колоніях примножувалося багатство і збільшувалося населення. Вест-Індія, де чисельність білого населення в 1734—1773 pp. зросла з 36 тис. до 58 тис, була для цього найбільш вигідною з усіх британських володінь. У 1790 р. в неї було вкладено 70 млн фунтів стерлінгів проти 18 млн фунтів стерлінгів на Далекому Сході, а її торгівля з Англією майже вдвічі перевищувала імпорт і експорт Ост-Індської компанії. Колоніальна експансія Англії сприяла розширенню ринків збуту для її промислових товарів.

Збільшення колоніальних багатств і розширення торгівлі забезпечували зростання ринку для британських товарів, якого вже не могла наситити домашня промисловість за допомогою ручних методів виробництва. Великі та затяжні війни XVIII ст., які вели регулярні війська, не тільки породжували безперервний попит на британські товари, а й викликали попит на спеціальні, стандартизовані товари. Основним предметом експорту було сукно, яке в 1700—1770 pp. становило в ньому 25—30 %, тканини визначеного сорту і кольору, необхідні для обмундирування, чоботи, ґудзики, боєприпаси, рушниці, багнети.

Пошуки шляхів розв'язання проблеми масового виробництва товарів сприяли зростанню технічних винаходів наприкінці XVIII ст., а нагромадження капіталу досягло рівня, за якого стало можливим впровадження цих винаходів і перехід до масового виробництва.[5, c.74-75]

130 конфліктів, у яких Англія брала участь у XVIII ст., були пов'язані з колоніальними питаннями. Однак завершальним етапом у створенні колоніальної імперії Англії стала її участь у Семилітній війні (1756—1763), з якої вона вийшла більш могутньою державою, розширивши свої територіальні володіння. Франція зберегла лише п'ять захоплених міст в Індії, а з Північної Америки її повністю витіснили. Англія отримувала колосальні прибутки від работоргівлі — близько 20 тис. негрів за рік вивозили англійські работоргівці до Південної Америки і до південних колоній Північної Америки.

У середині XIX ст. Англія, скориставшись сприятливими обставинами після поразки наполеонівської Франції (1815) і головного суперника на колоніальному терені стала центром великої колоніальної імперії. Погрозами і підкупом, війнами і дипломатією, вбивствами і шахрайством Ост-Індська компанія до кінця 40-х років завершила загарбання Індії, де проживало майже 70 % населення всієї Британської імперії. У 1813 р. було скасовано монополію на торгівлю з Індією (яка належала Ост-Індській компанії). За парламентським актом 1833 р. компанію зберігали тільки як адміністративний та військовий орган, а в 1858 р. її ліквідували.[21, c.44]

У 1819 р. було захоплено Сінгапур, у 1839 — Аден, який став опорним пунктом для підкорення племен півдня Аравійського півострова. У цей період було зроблено вирішальний крок до оволодіння неосяжним китайським ринком. Острів Гонконг за Нанкінською угодою (1824) перейшов до Англії у "довічне володіння". У 1852—1853 pp. було захоплено і приєднано до Індії всю Південну Бірму. Початок нового етапу в економічній експлуатації Індії поклало скасування торгової монополії Ост-Індської компанії, яка значну частину своїх доходів отримувала від продажу в Англії екзотичних товарів Сходу. Це сприяло зростанню експорту англійських фабричних товарів, зокрема бавовняних тканин. Якщо в 1813 р. експорт був мізерний, то в 20-х роках він сягнув майже 2 млн фунтів стерлінгів за рік.

Виготовлені із застосуванням верстатів англійські бавовняні тканини призвели до знищення легкої промисловості Індії, в якій застосовували ручне устаткування. Позбавлені роботи ремісники та їх сім'ї масово гинули. Ті, хто вижив, знову поверталися до роботи в сільському господарстві. Все це призвело до зменшення чисельності міського населення. Населення м. Дакки, головного центру індійської текстильної промисловості, зменшилося між 1815 і 1837 pp. зі 150 тис. до 20 тис. Індія, як і Ірландія, стала суто сільськогосподарською колонією, що постачала у Велику Британію харчові продукти й сировину (бавовну і джут).[17, c.52-53]

Монополія на торгівлю китайським чаєм, яка зберігалася за Ост-Індською компанією ще протягом 20 років, була після 1813 р. головною статтею її прибутку. Компанія щороку продавала чай, маючи значний прибуток із Кантона, — на суму майже 4 млн фунтів стерлінгів. Розпочавши першу "опіумну" війну (1839—1841), англійці під приводом примусити китайців проти їхньої волі купувати індійський опіум, а насправді хотіли знищити бар'єри, які перешкоджали вільному експорту британських дешевих товарів до Китаю. Підсумком цієї війни стало анексування Гонконгу і відкриття п'яти договірних портів для британських торговельних кораблів. Крім того, Китай сплачував контрибуцію, встановлював пільгові митні тарифи. У 1843 р. Англія отримала в Китаї ще низку привілеїв — екстериторіальність, право на концесії і принцип найбільш сприятливих умов. Друга "опіумна" війна (1856—1858) відкрила англійцям шлях до басейну річки Янцзи.

У 1840—1860 pp. воєнно-політична експансія Англії забезпечила нові ринки для англійських фабрикантів в Афганістані та Ірані.

Протягом першої половини XIX ст. англійські колонізатори порівняно швидко "опанували" Австралію. З кінця XVIII ст. до 60-х років туди було вивезено 155 тис. засланців.

Колонізація Австралії та інших переселенських колоній давала змогу вирішувати одразу кілька проблем: по-перше, ці території були чудовим ринком збуту англійських товарів; по-друге, дозволяли позбавлятися від "надмірного" населення, і, по-третє, давали змогу самій метрополії підтримувати достатньо високий життєвий рівень основної маси населення.

Найбільш значною з перелічених колоній Англії залишалася Канада, в якій до середини XIX ст. проживало вже близько 2,5 млн осіб і куди йшов найбільший потік емігрантів.[11, c.205]

Стабільний розвиток зовнішнього і внутрішнього ринків забезпечував сільському господарству постійний стимул для вдосконалення техніки. Результати особливо відчувалися в східних і південно-східних графствах, де методи ведення сільського господарства були значно досконалішими порівняно з іще не обгородженими орними землями східної частини центральних графств. Збут значно ускладнювався, тому що не було зручних засобів наземного транспорту. Тільки пізніше, коли збудували канали і появився новий ринок збуту в зв'язку з індустріалізацією сусідніх районів — Йоркширу, Чорної Англії і Ланкаширу, — огороджування набуло поширення і в центральних графствах. Із 90-х років XVIII ст. прогрес у сільському господарстві визначається його інтенсифікацією. Вводять чотирирічну сівозміну, землю орють глибше, старанніше розпушуючи ґрунт і очищаючи його від бур'яну.

Удосконалювались також знаряддя праці. Уже в середині XVIII ст. застосовували рядкову сівалку, на початку XIX ст. — залізний плуг.

Нововведення могли здійснитися лише за умови вкладання в них великого капіталу. Для малих фермерських господарств вони були недоступні. Піонерами нових технологій у сільському господарстві ставали заможні люди, в основному багаті землевласники. Унаслідок цього технічна революція привела до соціальної, яка змінила структуру сільської Англії і сприяла подальшому прогресу в техніці.

Завдяки прогресу в сільськогосподарській техніці в середині XVIII ст. стало можливим скорочення витрат на оплату праці. Заробітна плата сільського пролетаріату швидко знижувалася також у зв'язку з падінням цін. У багатьох районах помешкання безземельних селян або руйнувалися зовсім, або життя в них ставало нестерпним.[2, c.69-70]

Тяжке становище селянина, падіння його життєвого рівня зумовили зменшення сільського населення. Так, якщо в 1811 р. воно становило 35 % від загальної чисельності, то в 1870 р. — 14 %. Разом з тим, центр густоти населення перемістився із середніх графств на північ.

Революція в сільському господарстві дала такі результати.

По-перше, зросла продуктивність землі, що дало можливість достатньо забезпечити міське населення продуктами сільського господарства.

По-друге, утворився резерв працівників — цілком "звільнених" від будь-якого зв'язку із землею людей, не прив'язаних ні до місця, ні до власності. Виник прошарок вільних робітників відповідно до розвитку вільного капіталу. Початок організованому формуванню ринку робочої сили поклали створені в другій половині XIX ст. бюро при міських органах самоврядування, куди могли звертатися особи, які шукали роботу, та роботодавці. Біржу праці, що координувала ринок праці в масштабах усієї країни, організували на початку XX ст.

По-третє, значно збільшився внутрішній ринок збуту промислових товарів. Селянин періоду натурального сільського господарства зі своєю домашньою промисловістю і відірваністю від зовнішнього світу мав змогу купити дуже мало. Пролетарям звичайно доводилося споживати набагато менше, але все, що вони споживали, мали купувати, а це сприяло появі місткого внутрішнього ринку.

Колосальні багатства для Англії приносило пограбування колоній. Це давало можливість капіталістам-підприємцям створювати великі централізовані мануфактури, легко знаходити засоби для розширення їх і введення найдорожчих удосконалень, якщо тільки вони забезпечували високі прибутки. Розвитку мануфактур сприяло створення машин, а наявність вільних капіталів забезпечувала їм швидке поширення і практичне застосування винаходів та удосконалень.[7, c.11-12]

Розвиток науки, промисловості і транспорту в Англії — це закономірний результат сприятливого ставлення суспільства до питань розвитку освіти і науки. Так, на початку епохи Реставрації, у 1662 p., в Лондоні оформилося Королівське товариство, яке стало першою науковою організацією в Англії і фактично відігравало роль Академії наук. Загальним принципом його діяльності була відмова від схоластики та догматичних методів "доведень". Тільки спостереження за життям, природою, експерименти і точний математичний розрахунок визнавали в колах Королівського товариства справжньою наукою. Його діяльність підтримувала навіть церква. Автор першої історії Королівського товариства єпископ Спарт, прославляючи праці вчених, стверджував, що, за винятком Бога і душі, "вони вільні судити, як їм забажається".

Королівське товариство сприяло розвитку в Англії у XVIII ст. наукових центрів, які готували кадри як для науки, так і для промисловості. Оскільки Оксфорд і Кембридж іще повністю не здолали суто гуманітарного напряму, головних успіхів цього періоду було досягнуто в шотландських університетах (Глазго, Единбург), в університетах великих промислових центрів — Манчестера і Бірмінгема. За сприяння Королівського товариства виникли наукові організації нового типу, так звані дисидентські академії, у яких давали вищу науково-технічну освіту. У 1799 р. в Лондоні засновано Королівський інститут — науково-освітню установу, що ставила за мету "поширення пізнання і полегшення широкого введення корисних механічних винаходів і вдосконалень".

Досягнення в розвитку транспортної системи і засобів зв'язку дали ще сильніший поштовх економічному розвитку всієї країни. Виробництво металу зросло із 68 тис. т у 1788 р. до 250 тис. т у 1806 р. і продовжувало зростати в наступні роки. Швидко зростала важка промисловість у центральних графствах країни: Стаффордширі, Західному Йоркширі, Південному Уельсі. Залізо почали використовувати в різноманітних сферах. У 1779 р. збудовано перший залізний міст через ріку Северн у Колбрукдейлі, виготовлений цілком із литих чавунних деталей. За його модель А. Дербі у 1787 р. отримав золоту медаль від Товариства мистецтв.[12, c.328]

Отже, промислова революція, яка тривала в Англії із 60-х років XVIII ст. до 30-х років XIX ст., перетворила її не тільки в індустріальну країну, а й в індустріальну "майстерню світу". Встановилися англійська світова промислова та торгова монополії. Важливим наслідком промислового перевороту є індустріалізація виробництва, яка розвинулася в 60-ті роки.

Концентрація і централізація капіталу дала можливість створювати великі підприємства з чисельністю робітників понад 10 тис. осіб. Велика Британія посіла перше місце у світі за рівнем і темпами розвитку промисловості. Спостерігалося особливо значне зростання важкої промисловості. Видобуток кам'яного вугілля в 60-х роках становив більше половини світового, виплавка чавуну в 1870 р. — половину світового виробництва.

Економіка країни після промислового перевороту почала розвиватися циклічно, все частіше зазнаючи криз. Перші з них спостерігалися у Великій Британії після перемоги у війні з Францією (1815—1816 і 1819 pp.). Саме в цей період закладено основи промисловості, колоніальної і торговельної монополії Великій Британії. Завдяки використанню машин випуск промислової продукції у воєнні роки зріс у 15—20 разів. Континентальна блокада і Англо-американська війна призвели до перевиробництва товарів і скорочення зовнішнього та внутрішнього ринків.

Отже, Велика Британія, що першою з країн світу пережила промислову революцію, до середини XIX ст. перетворилася у наймогутнішу країну. Вона стала найбільшою колоніальною імперією, яка забезпечувала промисловість метрополії необхідною і дешевою сировиною, робочою силою, а також широким ринком збуту готових виробів. Орієнтація найважливіших галузей виробництва, особливо текстильної, в основному на колоніальний ринок пізніше негативно позначилася на економічному розвитку Великої Британії.[10, c. 73]

2.2. Промисловий переворот у Франції

Промисловий переворот у Франції, що почався наприкінці XVIII ст., протікав значно повільніше, ніж у Англії. Завдяки більшій живучості у Франції дрібного виробництва тут не відбувалася в таких масштабах, як в Англії, пролетаризація селян і ремісників. У Франції швидше, ніж промисловий, розвивалися банківський і лихварський капітал.

Основне гальмо промислового перевороту у Франції — феодально-абсолютистські порядки — змогла знищити тільки революція 1789—1794 pp. Під натиском революційних сил було проведено низку соціально-економічних реформ прогресивного характеру. 5 серпня 1789 р. за рішенням Установчих зборів задекларовано відміну феодального устрою. Проте без викупу скасовувалися лише ті повинності селян, які належали до особистісного кріпосного права, інші повинності підлягали виконанню, а згодом — викупу. Знищували суди. Декретували скасування податкових привілеїв дворянства і духовенства, оподаткуванню підлягали всі громадяни. Їм гарантували право на будь-які посади. Проголосили власністю держави церковне майно. Було введено єдину систему мір і ваги (метр і кілограм), лівр замінено на франк, що ділився на 100 сантимів. Проте велика буржуазія, яка стала при владі в перший період революції, виявилася неспроможною здійснити повну ліквідацію феодального устрою і розв'язати аграрне питання. Страх за свою власність змусив її змиритися з феодальною власністю.[1, c.118]

Під тиском революції здійснювалася економічна політика, спрямована на забезпечення свободи промислового підприємництва і торгівлі. У лютому 1791 р. Установчі збори скасували управлінську регламентацію промислового виробництва, ліквідували цехи. У квітні цього самого року було декларовано свободу торгівлі. Водночас прийняли закон Ле Шепельє, за яким заборонялося об'єднуватися у профспілки і брати участь у страйках.

Цілком очевидно, що соціально-економічні реформи, проведені в роки революції, не тільки знищували феодально-абсолютистські порядки, а й створювали умови для прискорення промислового перевороту.

Капіталістичний розвиток сільського господарства, промисловості й торгівлі Франції значно просунувся вперед у період консульства й імперії (1799— 1815).

У галузі економічної політики одним із перших кроків Наполеона І стало створення Французького банку, який отримав особливі права на емісію і швидко став головним осередком великого капіталу. Наполеон та його прибічники підписалися на велику кількість акцій цього банку. Пізніше було засновано банки в Парижі та провінціях.

Захоплення і пограбування нових територій військом Наполеона І сприяли припливу у Францію великих грошових сум у формі контрибуцій і поширенню французьких товарів у Європі. На завойованих територіях Наполеон І та його генерали поспішали використати свою перемогу в інтересах французького торговельного експорту. Так, вступивши в 1809 р. в столицю Австрії, Наполеон І надіслав у Париж листа, в якому вказав своїм міністрам, що необхідно дуже швидко заповнити віденські магазини виробами французької промисловості, скориставшись зниженням митних тарифів.[14, c.75-79]

У період імперії в 4 рази порівняно з дореволюційним періодом зросла продукція вовняної промисловості, у 2 рази збільшився видобуток залізної руди тощо. Однак припинення ввезення англійських машин у період війни унеможливило переобладнання французької промисловості на основі машинної техніки і гальмувало індустріалізацію країни.

У першій половині XIX ст. у Франції відбувається становлення кредитно-банківської системи. Виникають і розвиваються такі кредитні товариства, як "Поземельний кредит", "Рухомий кредит". Відкривають ощадні каси (першу — в Парижі в 1818 p.). Вони відіграють велику роль у мобілізації капіталу. Це був період так званого грюндерства (масова гарячка заснування банківських установ). Організувався земельний банк (1854), торгові та промислові банки. Попри все, основою банківської системи залишався французький емісійний банк, створений у 1800 р. Він мав велике число філій у різних куточках країни, акумулюючи кошти дрібної і середньої буржуазії. Банк використовував їх на купівлю державних цінних паперів, давав керівництву позики, що приносили високий і гарантований прибуток.

Важливу роль в організації банківської справи відіграли головні збирачі податків і нотаріуси. Перші виступали як державні чиновники та банкіри, у руках яких зосереджувались великі обігові кошти і грошові вклади населення. До кас нотаріусів стікалися заощадження дрібних і середніх вкладників, а це давало нотаріусам можливість інколи виступати в ролі банкірів.[27, c. 370]

Важливе значення мали поява і розвиток приватних банківських домів, котрі вели свій початок від представників великої оптової торгівлі та індустрії. Відомий дім Ротшильда, представники якого очолювали новостворений Верховний банк, що об'єднав усі великі паризькі банківські доми. Здобувши авторитет, Верховний банк поступово став монополістом позик на паризькому ринку, панував на біржі, в міжнародному вексельному арбітражі, торгівлі дорогоцінними металами, фінансував зовнішню торгівлю.

У 1852 р. брати-цукрозаводчики Пер'є створили банк "Креді Мобільє", який надавав не лише короткострокові, а й довгострокові кредити. Однак основною його діяльністю була спекулятивна гра на біржі і заснування "дутих" акціонерних товариств. Маючи відносно невеликий капітал (60 млн франків), банк Пер'є в 60-х роках XIX ст. контролював 17 акціонерних товариств зі спільним капіталом 3,5 млрд франків. У 1887 р. банк "Креді Мобільє" збанкрутував, оскільки не зміг заплатити за своїми зобов'язаннями (дивіденди до 40 %).

Банк "Креді Мобільє" — не перший акціонерний банк, який, поряд зі звичними банківськими операціями, займався торгівлею фондами, що до цього було монополією великих банків. Його діяльність сприяла розвитку залізничного будівництва у Франції. Пізніше створені за таким зразком банки вдосконалили акціонерну банківську систему, стали організаторами великої промисловості.

У 1848 р. було створено банк "Національна облікова контора" на основі злиття 65 так званих національних облікових контор, капітал яких на 2/3 гарантувала держава. Банк кредитував в основному внутрішню та зовнішню торгівлю, але поряд із цим відкривав закордонні відділення.[19, c.48]

Наступним кроком у розвитку банківської справи стало створення в 1859 р. першого депозитного акціонерного банку "Сосьєте Женераль" (промисловий і комерційний кредит) з акціонерним капіталом 60 млн франків, оплаченим за англійським зразком на 25 %. Йому заборонили проводити спекулятивні операції, встановили максимально дозволений грошовий вклад. Банк відкрив невеликі депозитні каси в столиці. Пізніше в Парижі створили другий аналогічний банк та багато подібних дрібних установ у провінції.

У 1863 р. було створено банк "Ліонський кредит", який спеціалізувався на розміщенні у Франції зарубіжних позичок. Утворилися колоніальні банки, такі як Алжирський, Гваделупський, Гвінейський, що за своїми розмірами поступалися англійським колоніальним банкам.

Велику роль у розвитку банківської кредитної сфери відіграла Паризька біржа, сума цінних паперів якої з 1851 по 1869 р. зросла в 3 рази і становила 33 млрд франків. Біржа почала відігравати роль світового грошового ринку, куди зверталися за позичками уряди багатьох держав. Щоправда, на відміну від Лондонської на Паризькій біржі продавали здебільшого не акції, а облігації як французького, так і інших урядів і приватних компаній.

Концентрацію капіталу прискорювали розвиток лихварства та спекулятивна гра на біржах. Наприкінці 60-х років 183 великих капіталісти володіли акціями і облігаціями на суму більш ніж 20 млрд франків.

Великі прибутки французьким капіталістам приносила концесія на будівництво Суецького каналу. Акціонерне товариство "Загальна компанія Суецького каналу", яке створив Ф. Лессепс, випустило акції на суму 200 млрд франків. Єгипет надав землю, робочу силу й оплатив 44 % акцій. Канал відкрили наприкінці 1869 p., і він 85 років приносив прибутки французьким та англійським капіталістам. У 1956 р. єгипетський уряд націоналізував канал.

Отже, за століття у Франції відбувся промисловий переворот і французька економіка остаточно стала на шлях капіталістичного розвитку. Однак на відміну від Англії французький капіталізм з огляду на національні особливості набув в основному лихварського характеру. Позиково-лихварський характер капіталізму Франції породив відповідну верству населення, так званих рантьє — людей, які живуть виключно за рахунок процентів на капітал.[23, c.203-205]

2.3. Особливості промислового перевороту в Німеччині

Економічно і політично Німеччина в 70-х роках XVIII ст. була однією з найбільш відсталих країн Європи. Якщо в Англії промисловий переворот почався в другій половині XVII ст., у Франції — наприкінці XVII ст., то велике промислове виробництво в Німеччині, пов'язане з масовим використанням машин, виникло лише в другій половині XIX ст.

Основною причиною запізнення промислового перевороту в Німеччині було те, що протягом першої половини XIX ст. вона ще залишалася аграрною країною і не могла наздогнати своїх суперників. Феодальні порядки і далі панували в селах, гальмуючи розвиток сільського господарства. Зберігалася цехова система. Вона зазнала краху в Німеччині лише наприкінці 60-х років, після того як за промисловим законом 1869 р. її скасували на всій території Північно-Німецького Союзу. До цього періоду офіційну відміну цехових привілеїв і цехового права стримувала держава, намагаючись узяти у свої руки регулювання промислового виробництва, налагодити контроль за діяльністю підприємств. Наприклад, у гірничодобувній промисловості державні чиновники не лише давали дозвіл на проведення робіт, а й визначали рівень технічного обладнання виробництва, обсяг добування, ціни, збут, відносини з робітниками тощо.

Значне промислове піднесення в Німеччині відбулося в 50—60-х роках. За 50-ті роки XIX ст. обсяг промислового виробництва подвоївся, а за 60-ті роки зріс ще в півтора раза. Випереджаючими темпами розвивалися галузі важкої промисловості. Виробництво засобів виробництва з 1861 по 1870 р. збільшилось на 23 %, тоді як виробництво предметів споживання — лише на 9 %. Будівництво залізниць дало сильний поштовх розвитку фабричної промисловості, породивши великий попит на вугілля, рейки, паровози, вагони. Набули розвитку нові галузі промисловості, насамперед хімічна індустрія. Відкриття анілінових барвників (1856) було покладено в основу виробництва не тільки фарб, а й фармацевтичної продукції, вибухових речовин, каучуку. Нарощувалися потужності фабрик з виробництва калійних і фосфорних міндобрив. Хімічна промисловість посіла третє місце серед галузей німецької промисловості, а за часткою у світовому виробництві — друге місце після США. Значного розвитку набула німецька електротехніка. Про це свідчить динамо-машина — винахід Е.В. Сіменса (1867 p.). Створення генератора для вироблення електричного струму знаменувало перші кроки електротехнічної промисловості. Цей період промислового перевороту вирізняється ще й тим, що німецька індустрія механізувалася на основі розвитку вітчизняного машинобудування. У Німеччині виникли великі на той час машинобудівні заводи. Наприклад, у 1866 р. на локомобільній фабриці Борзіга працювало 1600 робітників. Аналогічні підприємства споруджували в Хемніці, Касселі та в інших містах.

З викладеного видно, що структура галузей важкої промисловості Німеччини в цей період була значно ширшою, ніж в Англії і Франції. Нові підприємства у важкій промисловості являли собою справжні індустріальні гіганти, обладнані найновітнішим устаткуванням, з передовими технологіями[28, c. 185-186].

Розвиток банківської системи полегшував мобілізацію капіталів, необхідних промисловості. 50-ті роки стали періодом банківського посередництва, закладення основ кредитної системи німецького капіталізму. Надзвичайно важливу роль відіграли акціонерні компанії, які після революції 1848—1849 pp. почали рости як гриби. Усього за наступні 20 років у Пруссії виникло 295 компаній: гірничопромислових, металургійних, страхових, залізничних та інших, капітал яких становив 2,4 млрд марок. Важливе значення мав приплив іноземного капіталу — бельгійського, голландського, англійського, французького — у промисловість Рейнської області.

Особливістю формування кредитної системи країни в XIX ст. стало те, що акціонерні товариства на правах командитних товариств швидше виникали передусім у столицях малих німецьких держав, де на це не треба було ніякого дозволу. У 30—40-х роках розвиток їх у великих містах гальмувався тим, що для організації товариства було потрібно спеціальне рішення уряду. З утворенням Північно-Німецького союзу почалося законодавче обмеження прав місцевих банків на випуск банкнот, посилилася централізація емісійної справи в руках державної кредитної установи — Прусського банку (заснований у 1765 p.), що стало однією з основних умов утворення єдиного економічного простору.

Кредитування промисловості й торгівлі до середини XIX ст. здійснювали банківські доми Ротшильда, Шредера, Мендельсона, Блейхредера та ін. На їхній базі та на основі промислових фірм виникали великі акціонерні банки. Діяльність приватних акціонерних банків мала спеціалізований характер — за галузями економіки й окремими територіями. Наприклад, Шафгаузенський банківський союз (1848) зосередив свої операції в Рейнській області і сприяв розвитку гірничозаводських підприємств. Німецький банк (1870) було створено за сприяння берлінських і франкфуртських приватних банківських фірм. Він здійснював операції в галузі зовнішньої торгівлі, а Дрезденський банк (1872) кредитував хімічну і текстильну промисловість Саксонії.

Інша особливість великих акціонерних банків Німеччини — універсальний характер їх внутрішньої організації. Вони проводили регулярні операції (вклади, облік векселів, позики) поряд із нерегулярними (емісія фондів, торгівля цінними паперами). Обмеження їхньої діяльності визначеним колом клієнтів (галузь економіки, територіальний район) давало можливість контролювати потребу в кредиті промислових підприємств, мати інформацію про інші банки. Чітка інформація давала змогу продумано визначати характер їхньої установчої політики, що зробило їх одними з найнадійніших і найсолідніших у світі. Уже в цей період практикувалося об'єднання інтересів: при збереженні самостійності об'єднували капітал для проведення фінансових операцій. Починають зливатися банківський і промисловий капітал. Великі банки намагалися поставити під контроль промислові підприємства, яким вони надавали послуги.

У середині XIX ст. в країні почав розвиватися іпотечний кредит. Прусські земські каси, які було створено ще наприкінці XVIII ст., і які надавали послуги під заставу землі, уже не могли забезпечити потреби в іпотечному кредиті, що й зумовило організацію спеціальних земельних (іпотечних) банків[6, c. 126-127].

Розділ 3. Розвиток системи вільної конкуренції в ХХ ст.

Монополізація охопила насамперед галузі, що виробляли сировину, паливо і продукцію низького ступеня обробки. Умови виробництва такого роду продуктів мало різнилися на підприємствах, і споживачі, звичайно, не віддавали переваг певній марці. Однак при цьому галузі з високим ступенем обробки набагато складніше піддавалися монополізації через якісну різнотипність продукції. Наприклад, великі електротехнічні підприємства в Німеччині в цей період дійшли згоди тільки щодо деяких виробів |9], оскільки відмінності в технології, у вартості робочої сили і в комерційних прийомах були досить значними. З цих же причин невдалими були спроби об'єднання також і в інших галузях машинобудування.

Початок другого етапу концентрації виробництва поклала нова хвиля злиття і поглинання, що з особливою силою розгорнулася в 1926—1929 роках у США. Вона відрізнялася від першої хвилі тим, що поряд із горизонтальнім злиттям і поглинанням зросло значення вертикальної інтеграції. Така зміна в характері та формах централізації капіталу була об'єктивно обумовлена необхідністю поглиблення спеціалізації виробництва, розвитку кооперації та комбінування в межах технологічної вертикалі, що охоплює виробництво сировини, її первинну переробку, виготовлення різноманітних проміжних продуктів аж до випуску і реалізації кінцевої продукції.

Це сприяло створенню необхідних організаційно-виробничих передумов для широкого впровадження методів масового поточно-конвеєрного виробництва, зростанню ролі концернів вертикального типу. В рамках таких об'єднань складалися потужні промислові комплекси, що включали підприємства, пов'язані між собою єдиним технологічним циклом. В основі формування таких комплексів лежала спеціалізація заводів, що їх утворювали, а саме: предметна, подетальна і технологічна [10, c. 73] .

Все це суттєво вплинуло на механізм ринкового саморегулювання. Розвиток монополістичної концентрації й централізації виробництва призвів до підриву стихійного механізму функціонування ринкової економіки, що проявилося під час кризи 1929—1933 років. «Велика депресія» поклала податок інтенсивному державному регулюванню економіки відповідно до кейнсіанських рекомендацій, об'єктивна необхідність якого була породжена процесом централізації виробництва в монополістичних об'єднаннях. Ліберальні уявлення про те, що держава не повинна втручатися в економіку, оскільки нею через конкуренцію керує «невидима рука» ринку, були визнані застарілими.

Здавалося, розвиток монополізації в другій половині XX століття буде продовжуватися. Однак подальший хід подій показав поспішність цих прогнозів. Більше того, в цей час спостерігалося збільшення числа малих підприємств, що стали найважливішим чинником соціально-економічної стабільності в країнах з ринковою економікою. Значення малого бізнесу особливо зросло в 70-ті роки, коли економічне стано-зище розвинутих країн різко погіршилося. Виявилося дивне на перший погляд економічне явище: малі підприємства краще протистояли економічним труднощам, ніж великі. У період з 1974 по 1984 рік у США підприємства кількістю зайнятих менше 50 чоловік створили 12 млн. робочих місць, тоді як 500 найбільших фірм скоротили 1,6 млн. [11]. У Франції в другій половині 70-х років зайнятість на дрібних промислових фірмах зростала щорічно в середньому на 2,5%, на середніх — залишалася стабільною, а на великих — щороку скорочувалася на 1,2%. У ФРН у період 1977—1985 років великі фірми скоротили понад 200 тисяч робочих місць, тоді як дрібні й середні — створили майже 670 тисяч [12]. Прискорений розвиток малих підприємств тривав в умовах економічного піднесення 80—90-х років. Це стало свідченням того, що зростання господарської значущості даного сектору економіки — закономірна й довгострокова тенденція.

Посиленню конкуренції сприяли також зміни у виробничій структурі великих корпорацій. Насамперед це було пов'язано з тим що, починаючи із 60-х років, провідним напрямком розширення таких корпорацій стала диверсифікація, виробництва. Об'єктивною основою диверсифікації є радикальна зміна структури виробництва у високо розвинутих країнах, що відбувається під впливом науково-технічного процесу. В цих умовах надлишковий капітал, що утворюється в «зрілих» галузях, перетікає насамперед у «молоді», швидко зростаючі галузі з високою нормою прибутку. Для проникнення сюди використовується не тільки власна науково-технічна база, а й поглинання функціонуючих підприємств. Диверсифікація корпорацій одразу включає кожну з них у конкуренцію на багатьох ринках[16, c. 51].

Не менш важливою для посилення конкуренції є також транснаціоналізація діяльності великих корпорацій, що стала об'єктивною основою глобалізації економіки. Причому мова йде не тільки про втягування раніше закритої економіки слаборозвинутих держав і країн з перехідною економікою до сфери міжнародної конкуренції, а й про посилення конкуренції на внутрішніх ринках самих високорозвинутих країн. Більше того, уряди цих країн часто свідомо використовували міжнародну конкуренцію як засіб тиску на вітчизняних монополістів, щоб підштовхнути їх до інновацій та підвищення ефективності. Послідовна й скоординована політика відкриття ринків високорозвинутих країн для імпорту товарів і послуг, заохочення міжнародної інтеграції сприяли посиленню конкуренції.

Важливе значення для обмеження монополістичних тенденцій має розвиток транспорту і зв'язку та конкуренція субститутів (замінників), що зростає завдяки створенню нових та удосконаленню існуючих продуктів на основі використання досягнень НТП.

У свою чергу посилення конкуренції частково повернуло ринковому механізму роль автоматичного регулятора економічної рівноваги. Це відродження ринку стало об'єктивною основою неоліберальної хвилі в економічній науці й господарській практиці. Навіть у високорозвинутих країнах у 80-х роках почався перегляд економічної ролі держави та активне дерегулювання економіки.

Таким чином, у розвитку конкурентних відносин наочно виявляється історичний цикл. У середньовічній системі цехового виробництва ми спостерігаємо штучно монополізований ринок, що функціонує практично без конкуренції. На наступному етапі економічного розвитку ринок поступово «скидає» з себе монополістичні обмеження, відкриваючи дорогу механізму конкуренції. Вільна конкуренція є «невидимою рукою», що стихійно регулює економіку. На цьому історичному фоні з'являється концепція, економічного лібералізму, яка рекомендує звести до мінімуму державне втручання в економіку.

XIX століття стає епохою ринкової економіки, що функціонує на основі вільної конкуренції. Але вже наприкінці цього сторіччя знову починається підрив вільної конкуренції монополією, хоча вже на якісно іншій економічній основі — на основі процесів концентрації та централізації виробництва й капіталу. Тому обмеження конкуренції тут мало нагадує монополізм цехового виробництва. Капіталістична монополія ХХ століття виростає не з державної регламентації, а з концентрації виробництва і державне втручання в економіку є вже не причиною, а наслідком монополізму. Капіталістична монополія підриває стихійний механізм саморегулювання економіки, і виникає об'єктивна необхідність державного регулювання, покликаного компенсувати «збої» у роботі ринкового механізму[22, c. 68].

Однак в останні десятиліття XX століття ситуація знову змінюється. Посилення конкуренції сприяло поліпшенню роботи ринкового механізму. Знову активізуються прихильники доктрини економічного лібералізму. Ця ліберальна хвиля «відгукнулася» навіть у Радянському Союзі. Економічні реформи, розпочаті в другій половині 80-х років, варто розглядати насамперед в контексті глобальної тенденції до посилення конкуренції та ринкових засад в економіці.

Розуміння циклічної природи розвитку конкурентних відносин дозволяє краще усвідомити ту роль, яку відіграє на сьогодні посилення конкуренції в розвитку економіки, і оцінити ступінь відповідності структури економіки України цій глобальній історичній тенденції. Це, у свою чергу, дає можливість краще усвідомити значення конкурентної політики в стратегії реформування економіки України.

Конкуренція є тією «невидимою рукою», що, на думку Адама Сміта, змушує людей слугувати інтересам суспільства, навіть якщо кожний з них як «економічна людина» прагне до власної вигоди. Тому соціально-орієнтована ринкова економіка, що працює на загальну користь, неможлива без досить високого рівня розвитку конкуренції[1, c. 118].

Висновки

Підбиваючи підсумки економічного розвитку Франції та Німеччини, слід зазначити, що протягом століття (70-ті роки XVIII ст. — 70-ті роки XIX ст.) у цих країнах відбувся промисловий переворот. Він остаточно знищив залишки феодалізму та сприяв розвитку капіталістичних відносин у промисловості, сільському господарстві, банківській і кредитній сферах.

Звільнення селян від кріпосної залежності створювало умови для організації ринку робочої сили, ліквідація монополії на землю дворянства відкривала можливості її вільної купівлі-продажу, кошти, отримані поміщиками (і частково державою) від відкупних операцій, стали важливим джерелом нагромадження, сприяли формуванню ринку капіталів. Реформи створили умови для розвитку підприємництва в аграрному секторі економіки — поміщики ставали великими підприємцями не тільки в сільськогосподарському виробництві, а й у сфері переробки сільськогосподарської сировини (Німеччина зуміла посісти провідне місце у світі з виробітку цукру, консервованих продуктів, крохмалю, сушених продуктів). Із середовища селян став виділятися клас капіталістичних фермерів (гросбауерів), з'явився прошарок посередників, які задовольняли ускладнені потреби сільськогосподарського виробництва.

Процес скасування монопольних прав, включаючи монополію цехів, в інших країнах Західної Європи (крім Голландії) відбувався набагато повільніше. Так, у Франції уряд Тюрго в 1775—1776 роках ліквідував цехи, але після його відставки цехи були знову відновлені. Остаточно вони були знищені в ході Французької революції. У Пруссїі цехи були скасовані в 1810 році. Хоча вони й були законодавчо відновлені в 1849 році, однак це не мало суттєвого значення для економіки.

Як бачимо, процес переходу від штучної монополії до відносин вільної конкуренції був тривалим і суперечливим. У міру його розгортання відбувалося поступове злиття зон конкуренції в єдину систему, в якій ринкова конкуренція відігравала регулюючу роль. Цей процес, наприклад, в Англії завершився вже в період промислового перевороту. Тут також можна виявити історичні аналогії з процесами, що відбувалися в СРСР і незалежній Україні наприкінці XX століття.

Аналізуючи вільну конкуренцію, необхідно насамперед зазначити, що про її панування протягом XIX століття можна говорити тільки стосовно таких країн, як Англія, США, Франція, Голландія, і деяких інших (та й то з урахуванням того, що в останній третині XIX століття починається їх перехід на монополістичну стадію розвитку). В інших країнах Європи в першій половині XIX століття збереглося і багато обмежень конкуренції, що залишились від феодальної епохи. Досить згадати спробу відновити архаїчні ремісничі цехи в Пруссії. Тому навіть для Західної Європи ототожнення епохи вільної конкуренції з XIX століттям є занадто схематичним. Щодо Росії, то тут конкуренція починає посилюватися тільки в другій половині XIX століття за умов збереження значної регламентації й активному втручанні держави в економіку взагалі та в процеси конкуренції зокрема. Таким чином, вільна конкуренція переважала протягом відносно короткого історичного періоду в досить обмеженому ряді країн.

Список використаної літератури

1. Богданов А. Краткий курс єкономической науки. — М.: московский рабочий, 1923. — 330 с. — С. 118.

2. Боєв Ю. Економічна історія: Західна Європа, Японія, США: Навч. посіб. для студ. екон. спец. вищ. навч. закл.. — К. : Вища школа, 2004. — 174с.

3. Вдовиченко М. Економічна історія: Конспект лекцій / Харківський держ. економічний ун-т. — Х. : ХДЕУ, 2003. — 120с.

4. Де Сото Э. Загадка капитала. — М.: ЗАО «Олимп-Бизнес», 2001. — 272 с. — с. 101.

5. Економічна історія світу і України: Навч. посіб. / Тернопільська академія народного господарства. Кафедра українознавства / Володимир Ф. Чайковський (авт.-уклад.). — Т. : Лілея, 1997. — 184с.

6. Економічна історія: Навч. посіб. для студ. екон. спец. та слухачів екстернату / Харківський держ. автомобільно-дорожній технічний ун-т / Олександр Станіславович Кривцов (уклад.), Валерій Михайлович Бережний (уклад.). — Х. : Факт, 2001. — 160с.

7. Злупко С. Економічна історія України: Метод. матеріали для викладачів і студ. ун- ту / Львівський держ. ун-т ім. І.Франка. — Львів, 1996. — 40с.

8. Калина А. Економічна історія: Навч. посіб. для дистанц. навч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Інститут дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2007. — 246с.

9. Кастелье М. Информационная эпоха: экономическое общество и культура. — М.: ТУВШЭ, 2000. — 608с, — С.457.

10. Кулишер И И. История экономического быта Западной Европы. – Т. II – М. — Л.: Соцэкгиз, 1926. — 498 с. — С. 73.

11. Лановик Б. Економічна історія: Курс лекцій. — 4-е вид., перероб. і доп. — К. : Вікар, 2003. — 405с.

12. Леоненко П. Економічна історія: Навч. посібник. — К. : Знання-Прес, 2004. — 499с.

13. Малый бизнес в Западнои Европе. Научно-аналитический обзор. – М. ИНИОН, 1991. -46 с.

14. Мартьновский С.В. Монопольные цены мирового ринка. Вопросы теории и методологии. — М.: Международные отношения, 1985. — 246 с — с. 75-79.

15. Мелкие и средние предприятия. Характеристика и финансирование мелких и средних предприятий в промышленно развитых странах. -М.ИНИОН, 1991. -20с.

16. Никитин С.М. Ценообразование в условиях современного капитализма.-М.: Наука, 1973.-383с. — с. 51

17. Нікула О. Економічна історія України і світу: Навч. посіб. для студ. вузів / Національний банк України ; Львівський банківський ін-т. — Л. : Львівський банківський ін-т НБУ, 2001. — 220с.

18. Підприємства України в 2000 році. Звіт МФК про опитування підприємств в Україні — К., 2002. — 132 с. — С. 36-37

19. Рошер В. Наука о народном хозяйстве в отношении к земледелию и другим отраслям первоначальной промышленности. — Отд.1, — Спб, 1869 -385 с. — с. 48.

20. Теліщук М. Економічна історія: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Державна податкова адміністрація України; Національний ун-т держ. податкової служби України. — Ірпінь, 2006. — 458c.

21. Тимочко Н. Економічна історія України: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2005. — 204с.

22. Туган-Барановський М.І. Політична економія. — А.: Науково думка 1994 — 262 с. — С. 68.

23. Царенко О. Економічна історія України і світу: Курс лекцій:Навч. посіб.. — Суми : Університетська книга, 2001. — 308с.

24. Цыперович Г. Синдикати и тресту в России. — Петроград, 1918. — 312 с.- с. 299.

25. Чемберлин Э. Теория монополистической конкуренции — М.: Изд-во иностр. лит., 1959. — 415 с. — С. 33.

26. Шастен И. Трести и синдикати. — М.: Брокгауз — Ефрон, 1911. — 306с. — с. 170.

27. Экономика переходного периода. — М.: Изд-во Московского унта, 1995. — 415 с. -С. 370.

28. Юхименко П. Економічна історія: Навч. посібник. — 2. вид., стер. — К. : Вікар, 2006. — 341с.