Вступ.

Розділ І. Римське суспільство і держава у IV ст.

1.1. Вихід з кризи ІІІ ст.

1.2. Реформи Діоклетіана і Максиміліана.

Розділ ІІ. Особливості системи тетрархії у Давньому Римі.

2.1. Реорганізація імператорської влади в систему тетрархії.

2.2. Система домінату (римський абсолютизм).

Розділ ІІІ. Боротьба за владу між наступниками Діоклетіана.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Період домінату не досить широко висвітлений у джерелах, проте не гірше за інші періоди римської історії. Серед письмових пам'яток у першу чергу слід відзначити Кодекси імператорів Феодосія II та Юстиніана, що містять конституції: перший (опублікований 438 р.) — від Костянтина до Феодосія II, другий (529 — 534 pp.) — від Адріана до Юстиніана. Імператорські розпорядження під загальною назвою конституції поділяються на 4 розряди: едикти — загальні розпорядження, звернені до населення, рескрипти — розпорядження з окремих справ (відповіді на клопотання до імператора), мандати — інструкції імператорським чиновникам, декрети — рішення спірних питань, що поступали на розгляд імператора. На відміну від юристів І — III ст., діяльність яких також частково зафіксована в Дігестах Юстиніана, імператори намагалися узгодити свої рішення перш за все з реальним життям, а не з розвитком самих юридичних норм. Тому в Кодексах зустрічаємося не лише з якісно новим ступенем в розвитку римського суспільства, й з якісно новим характером і стилем самого права. Одним із показників цього нововведення стало проникнення в юрисдикцію категорій буденної свідомості і побутової лексики.

Ми вже зазначали, що характерною рисою історичних творів IV ст. була поява різного роду скорочень. До них відносять короткі біографії римських імператорів "Про цезарів" та "Витяги про життя і мораль римських імператорів" уродженця Африки Секста Аврелія Віктора. Великою популярністю користувалася компіляція Євтропія "Скорочена римська історія до часів кесарів Валента і Валентиніана" в 10 книгах, написана за дорученням імператора Валента.

Економічний розвиток Римської імперії епохи домінату відображений у трактаті Рутилія Тавра Еміліана Палладія "Про сільське господарство" в 14 книгах, створеному на основі численних джерел своїх попередників (Катона, Варрона, Колумелли, Плінія, Гаргілія Мариіала). Проте Палладій не був лише компілятором, збирачем чужих рекомендацій. Як власник багатьох помість в Італії і Сардинії, він старанно займався господарством, і тому часто посилався на власний досвід та досвід своїх сучасників. Усе це дозволяє розглядати працю Палладія як цінне та достовірне джерело з сільського господарства й аграрних відносин Пізньої Римської імперії.

Докладно період домінату описаний очевидцем подій, останнім представником римської історіографії Амміаном Мариелліном у праці "Діяння" в 31 книзі. До речі, до нас дійшли останні книги (14-31), що охоплюють період від 353 до 378 р.

До такого типу робіт належить праця історика Зосима "Нова історія", доведена до 410 р. Слід відзначити також праці панегіричного характеру, зокрема твір видного римського сенатора Нікомаха Фпавія "Аннали", присвячений Феодосію Великому, та "Панегірик" Євмена.

УIV ст. виникає і християнська історіографія. Близький до імператора Костянтина Кесарійський єпископ Євсевій написав "Церковну історію" в 10 книгах, біографію Костянтина, "Хроніку" (короткий огляд подій всесвітньої історії, викладений синхронно). Римський оратор Лактанцій створив ряд творів, серед яких найпопулярнішим став "Про смерть гонителів". А антихристиянські настрої звучать у "Промовах" Лібанія.

Важливе значення для характеристики епохи домінату мають документальні написи, які дійшли до нас. Це написи на тріумфальних арках імператорів, записи законів і постанов (наприклад, вердикт про ціни імператора Ліоклетіана), почесні написи на честь знаменних подій, написи на різних предметах і гробницях тощо. Комплексне їх використання дає змогу всебічно схарактеризувати особливості розвитку Римської імперії епохи домінату.

Метою дослідженняє з’ясування характерних рис та особливостей соціально-політичного розвитку Римської імперії в ІІІ ст. н.е. та особливостей тетрархії.

Об'єктом дослідженняє соціально-політична історія Римської імперії.

Предмет дослідження– соціально-політичний розвиток Римської імперії в ІІІ ст. н.е.

Хронологічні рамкидослідження зумовлені поставленими метою і завданнями. Необхідність з’ясування передумов виникнення політичної нестабільності в римській державі, яка переросла у тривалу політичну кризу, вимагає вивчення соціально-політичних відносин у Римській імперії, починаючи з кінця ІІ ст. н.е. З іншого боку, період, який розглядається у роботі, обмежується рубежем ІІІ – ІV ст. н.е., часом проведення реформ імператора Діоклетіана, які привели до стабілізації політичної ситуації в Римській імперії.

Розділ І. Римське суспільство і держава у IV ст.

1.1. Вихід з кризи ІІІ ст.

Криза III ст. н. е., що охопила всі сфери життєдіяльності римського суспільства, недостатньо відображена в джерелах. Серед речових джерел найбільшу цінність являють монети, на яких є зображення політичних діячів, що мають портретну подібність. Моменти імператорського періоду дають іконографію правителів, а окремі слова і вирази (легенди), викарбувані на монетах, нерідко є політичними лозунгами того чи іншого періоду. Особливого значення набувають монети саме III ст., що слабо висвітлено в літературних пам'яткам. У зв'язку з цим важливе значення мають епіграфічні дані — написи, які відображають характер колонатних відносин, рівень розвитку ремісничого виробництва, масштабність видовищ, розмах народних рухів тощо.

Письмові джерела можна умовно поділити на кілька груп. До першої віднесемо узагальнюючі праці римських істориків. Серед них — "Римські історії" Ліона Кассія й Євтропія, "Діяння" Амміана Мариелліна, "Нова історія" Зосима. До речі, компіляція Євтропія в 10 книгах охоплювала всю римську історію від заснування Рима до правління імператора Валента (364-378 pp.) і впродовж багатьох століть служила загальноприйнятим підручником Римської імперії. На жаль, із "Діянь" збереглись лише останні книги (18-31).

Другу групу складають пам'ятники законодавчої діяльності імператорів. Це перш за все "Дігести" та "Кодекс" Юстиніана. Вони складені в першій третині VI ст., проте чітко відображають правовий статус держави і людей попередніх епох. Слід відзначити також едикт Каракалли 212 р. н. е., шо відображає процес романізації провінцій та запозичення італіками провінційних традицій і звичаїв. Проте життя римської провінції найкраще відображено в трактаті римського юриста і державного діяча Доміція Ульпіана (близько 170 — близько 223 pp.), який при Северах відігравав важливу роль в управлінні державою і загинув у результаті змови преторіанців. "Про обов'язки проконсула" стало адміністративною інструкцією, призначеною для намісників провінцій.

В окрему групу слід виділити праці церковних істориків. Це роботи Орозія "Історія проти язичників" {суть її закладена в самій назві) і Фасція Цеиилія Кіпріана, учня Тертулліана, єпископа з Карфагена, страченого під час гонінь на християн, "Із послання Донату".

І, нарешті, значна кількість історичних праць, в яких найкраще висвітлена епоха загальної кризи Імперії. Це історичні твори Героліана і Сальвіана, "Панегірик Максиму" Мамертина збірник біографій римських імператорів від Адріана до Нумеріана Требеллія Полегіона, сільськогосподарський трактат "Про сільське господарство" Палладій Рутилія Тавра Еміліана.

Використання всіх наявних джерел у сукупності дає можливість розкрити суть цієї проблеми.

Соціальний антагонізм у римському суспільстві, шо досяг апогею саме в III ст., виливався у різноманітні форми, в залежності від складу учасників і умов, в яких розгорталася ця боротьба, — у вигляді військових бунтів, погромів маєтків, захоплень міст тощо. Кількість невдоволених існуючим ладом зростала, але соціальний склад учасників рухів був різношерстим, різноплемінним і плинним, сили слабо координованими, основні вимоги переплелися з масою різних суперечностей другорядного порядку.

Зупинимося на декількох найбільших і найха-рактерніших соціальних рухах III ст. в Італії та провінціях. Одним із видів протесту проти існуючих порядків стали розбійницькі напади, які часто змальовувалися в джерелах. У всіх частинах Імперії було чимало бродячих елементів — рабів-втікачів, колонів і солдатів, які складали цілі загони. Під час правління Септимія Севера Фелікс Булла утворив на півночі Італії загін із 300 чоловік і нападав на багатих людей та імператорських чиновників майже на очах імператорських військ. Усі спроби впіймати Буллу не

давали результатів і тоді Север відправив проти "щасливого отамана" цілу армію. Але його спритність і вміння підпорядковувати своїх обложений у Вероні суперників допомагали уникнути небезпеки. Якшо багачі залишали йому готівку, він негайно відпускав їх. Нарешті Буллу спіймали, привезли в Рим і доставили на допит префекту Преторія Папиніану. На його запитання "чому ти займаєшся розбійницьким ремеслом", Булла відповів: "А чому ти — начальник корпусу преторіанців?"

Іншим прикладом був Прокул (Північна Африка), який походив з м. Альбензі. Ось що розповідається про нього в серії біографій римських імператорів: Прокул сформував загін із 2 тис. озброєних рабів, займався розбоєм, спекулював худобою та рабами і таким шляхом став багатою, відомою людиною. Слава, хоробрість, багатство і вплив Прокула були настільки високими, що в /Іугудунській Галлії його проголосили імператором. Під час війни з Пробом він намагався підняти франків, але був розбитий і поранений [Требеллій Полліон. Тридцять тиранів. Прокул, XIII].

Однією з легальних форм виразу суспільних настроїв і суспільного протесту після закриття коміцій став цирк, що перетворився на своєрідні народні збори. За кольором циркових наїзників столиці населення поділялось на декілька партій — зелених, синіх, червоних і білих. При появі імператора в циркові декілька десятків тисяч людей шумно висловлювали свої вимоги, схвалюючи або засуджуючи заходи уряду. Соціальна сфера була напружена до такої межі, шо достатньо було незначного приводу для того, щоб незадоволення перетворилося у відкритий бунт чи повстання, в якому брали участь раби, вільні ремісники та місцеві гарнізони.

Одне з таких повстань у Римі відбулося при Елагабалі, шо закінчилося загибеллю імператора та його матері. А найбільшим із відомих соціальних рухів у Римі в III ст. вважається повстання майстрів монетного двору при Авреліані, спричинене запланованою монетною реформою, невигідною для нижчих верст населення. Повстання організував один із прокураторів монетного двору, вільновідпущеник Феліииссимус. Точних даних про хід повстання немає, відомий лише кінцевий результат його — вуличний бій монетників, вільних і рабів, що відзначався крайньою жорстокістю. Перемога імператорських військ вартувала життя 7 тис. солдатів. Втрати повсталих, зрозуміло, були значно більшими. Після повстання Феліциссимуса через боязнь нових заворушень монетна справа була децентралізована і монетні двори з Риму перевели в провінції.

За розміром і тривалістю найвідомішим соціальним рухом у провінціях стало повстання багаудів у Галлії та Іспанії. Термін "багауди" ("бакауди") походить віл кельтського слова вада — боротьба, тобто багауди — ті, що боряться. У своїй основі це був рух сільських елементів, який у джерелах називають "сепьчани" (vicani), "землероби" (agricolae) і "мужики" (rusticani). Більша частина населення Галлії та Іспанії була розорена непомірними податками і повинностями, орні землі покинуті, тоді як будинки магнатів переповненні золотом і всілякими коштовностями. "Від чого іншого вони стали багаудами, як не від наших несправедливостей, нечесності судів, конфіскацій та грабежів?", — риторично запитував радикально налаштований священик Сальвіан [Про провінційних богів, V, 25].

Найвищого підйому рух досяг у роки правління Галлієна, збігаючись із проголошенням самостійності Галльської імперії Постума і Тетрика (253-273 pp.) та вторгненням у Галлію варварських племен аламанів і франків. У 80-ті pp. рух охопив також і Іспанію. Озброєні "банди мужиків", захоплюючи маєтки і міста, грабуючи багатих, порушували спокій власників. Користуючись співчуттям міщан, багаудам вдалося захопити одне з найбільших і укріплених міст Галлії Августодун і перетворили його в центр повстання. Очолювали багаудів Етан і Аманд, проголошені галльським імператорами. Вони базувалися на острові, утвореному при впаданні Марни в Сену, де пізніше знаходився Бенедиктинський монастир, і звідти здійснювали набіги на сусідні міста, захоплювали багату здобич і залучали до себе співчуваючих із сусідніх міст та сіл.

До кінця 80-х pp. хвиля бунту охопила всю Галлію. То був час, коли, за словами римського письменника Мамертина, "орач перетворювався в піхотинця, пастух — у кавалериста, а селянин — у спустошувача, наслідуючи ворога-варвара" [Панегірик Максимівну, 14]. Рим змушений був відправити цілу армію на придушення повстання, але й вона не наважувалася вступити у відкритий бій і вичікувала, поки голод та чума не ослаблять багаудів. Після тривалої облоги замку багаудів у 285 р. Максиміліан захопив укріплену фортецю і безжалісно розправився з повстанцями. Проте навіть жорстокі розправи не могли остаточно придушити повстання багаудів. І у наступному столітті воно спалахнуло з новою силою.

Правдиву і яскраву характеристику ситуації в Римській державі дав спадкоємець Галлієна Клавдій у своєму посланні до сенату: "Наша держава зовсім розладнана і виснажена; ми повинні воювати з ворогами після повстань Валеріана, Постума, Регаліана, Лолліана, Цельса і тисяч інших, які підняли бунти проти справедливої зневаги до Галлієна. У нас не вистачає мечів, латів і дротиків. Найсильніші провінції держави — Галлію і Іспанію — відібрав у нас Тетрик, і навіть, як не соромно визнати, всі стрільці служать у війську Зиновії, цариці Пальміри" [Требелій Поліон. Божественний Клавдій].

На ґрунті загальної розрухи, розладу транспорту і зниження виробництва розвивалась нестримна спекуляція, що остаточно розорила масу римського населення. Держава не виходила зі стану перманентної фінансової кризи. Монета втрачала свою вартість, зменшувалася її вага та якість. Особливо несприятливо на грошовому обізі відбилася втрата срібних копалень в Іспанії і Британії, випуск конкуруючих з римськими монетами монет узурпаторів. У кожній провінції, захопленій узурпаторами, з'являлися власні монети з зображенням імператора цієї провінції. Найбільше карбувалося монет в єгипетській Александра і Галлії. Внаслідок нестійкості грошового курсу і підвищення вартості металу золоті і срібні монети майже зникли з обігу, поступившись місцем низькопробним — мідним і бронзовим. Так, при Каракаллі випустили срібну монету antoninianus, вагою близько 5 г, шо прирівнювалась до 1/20 золотого (aureus). У період "військової анархії" antoninianus упав у ціні та у вазі і, нарешті, перетворився в розмінну мідну монету малої вартості і поганого карбування. Грошова криза негативно впливала на економіку і повністю підривала обмінне господарство.

Виходом із кризи став перехід на натуральне постачання. Утримання вищим військовим і цивільним чинам виплачували натурою — мукою, хлібом, м'ясом, вином, овочами і навіть жінками. Про характер натуральних виплат свідчить уривок із листа імператора Валеріана, який наказує міському префекту видати як нагороду за особливі заслуги перед державою полководцю Авреліану (майбутньому імператорові) 16 білих солдатських хлібів, 40 звичайних солдатських хлібів, 40 сєкстаріїв (близько 22 л) столового вина, половину порося, 2 курки, 30 фунтів (близько 10 кг) свинини, 40 фунтів (більше 13 кг. — В.Б.) гов'ядини, секстарій (більше 0,5 л -В.Б.) масла, різноманітної зелені та овочів за бажанням …. на видатки по 2 золотих на день, по 50 срібних і по 100 мідних денаріїв [Флавій Вописк Сиракузянин. Божественний Аврелій, 8].

Криза грошового обігу і падіння грошової спроможності населення зменшили коло замовників міських ремісників і негативно вплинули на якість продукції та ремісничу техніку. Достатньо порівняти, наприклад, глиняний посуд І, II, і III ст., шоб уявити всю глибину кризи й зубожіння. Через відсутність достатку і внаслідок поганої якості виробів на ринку ремісничі вироби починають виготовлятися вдома, особливо в помістях.

За час кризи багато помість зруйнували, раби не розбігалися, господарство занепадало.

Вцілілі чи нові магнати дробили свої володіння, продаючи їх чи здаючи в оренду колонам. Парціарний колонат у III ст. отримав новий імпульс для розвитку.

Напередодні повного розпаду знаходилася й римська державність. Одним із показників ослаблення державності може служити звичай обносити стінами та баштами міста і помістя, що перетворювалися в неприступні фортеці-замки. При Авреліані навіть Рим обнесли колосальною стіною, бо місто піддавалося небезпеці грабунків узурпаторами чи варварами.

Не менш значною була й культурна криза в плані огрубіння моралі, втрати людської гідності як по відношенні до самого себе, так і до інших. Кожне місто, кожне помістя, кожна людина починали жити лише для себе, особистими інтересами, радощами і печалями. Інтелектуальний рівень знижувався, творча фантазія вичерпувалася, смаки грубіли, — II ст. не знає ні одного винаходу, в жодній галузі мистецтва чи ремеслі. На цьому ґрунті розвиваються забобони, процвітають астрологія і ворожіння, відкривається широкий простір для поширення східних релігій з їх таємними культами і вірою в загробне життя. Поряд зі східними релігіями зміцнюється і християнство, християнські общини об'єднуються в єдину церкву.

Республіканські заклади і традиції в період "військової анархії" повністю зникли або виродилися. Загальноімперський сенат і муніципальні курії втратили вплив, перетворившись у фіскальні органи держави; політика стала набутком імператора і його почету, військових чинів і бюрократів. Загальний розпад і зубожіння Імперії були настільки очевидними, що сучасникам криза III ст. здавалася початком кінця світу.

1.2. Реформи Діоклетіана і Максиміліана

Діоклетіан провів цілий ряд реформ, які мали зміцнити господарську, політичну і військову могутність Римської імперії. Свідчення про них неповні і не завжди надійні. Відомості християнських авторів явно тенденційні. Що ж стосується юридичних та інших документів, то їх навіть не завжди можна віднести з упевненістю до певного року і встановити зв'язок між реформами.

Проте в загальних рисах суть реформ Діоклетіана висвітлена достатньо. В першу чергу він провів адміністративну реформу. Під час принципату провінції, як правило, збігалися з колишніми до римського завоювання самостійними і напівсамостійними областями. Діоклетіан поділив Імперію на 12 діоцезів, кордони яких не завжди відповідали кордонам колишніх провінцій. Офіційно втратила своє привілейоване становище й Італія; її розділили на 2 діоцези, які включали не лише італійські, але й інші області (в діоцез Італія входили приальпійські райони, а в Римській — Сицилія та інші острови).

Військова реформа проводилася упродовж багатьох років і завершилася при Костянтині та його спадкоємцях. До Діоклетіана легіони розквартировувалися по провінціях і настільки пов'язувалися з місцем свого розташування, що надто важко було при потребі перевести їх на інший кордон. Імператор поділив армію на 2 основні категорії: прикордонні війська (limitanei), які постійно знаходилися на визначеній прикордонній ділянці, і мобільні частини (comitatenses), які при необхідності переводилися в потрібні місця. Таким чином, не оголюючи кордонів, можна було передислокувати війська за відносно короткий термін. Цей принцип військової організації, завершений вже Костянтином, дав позитивні результати.

Значна увага приділялася військовій дисципліні. Полководці позбавлялися колишньої самостійності. На монетах Діоклетіана часто карбувалися лозунги: "Вірність солдатів" і "хоробрість солдатів" (fides militum u virtus militum).

Поряд із реорганізацією армії Діоклетіан значно збільшив її кількісно, що неминуче поставило проблему комплектування війська. До Діоклетіана воно комплектувалося добровольцями. І хоча цей принцип залишився, були введені правила обов'язкового комплектування армії. Діоклетіан зобов'язав великих землевласників поставляти державі певну кількість рекрутів у відповідності з кількістю рабів і колонів у їхніх маєтках. Зобов'язані були служити в армії і лети — полонені варвари, поселені на римській території. На військову службу за особливу винагороду приймалися загони варварів, які переходили під владу Римської імперії.

Реформування армії вимагало великих затрат, як і утримання бюрократичного апарату. До цього потрібно добавити розкіш імператорського палацу, грандіозне будівництво в Римі та інших містах. А господарство, незважаючи на заходи Авреліана, залишалося невпорядкованим, прибутки від господарської діяльності не могли задовольнити вимог державної скарбниці. Тому Діоклетіан провів ряд реформ для поліпшення стану імперських фінансів.

У першу чергу він провів грошову, чи монетну, реформу 286 р. За своєю суттю вона повторювала монетну реформу Авреліана і мала на меті підвищити курс грошей, внести стабільність у монетну систему. Римська монетна система базувалася на співвідношенні між римським фунтом і золотим денарієм [denarius aureus, чи просто aureus) з розрахунку 40 золотих повноцінних монет на 1 фунт. У період господарської кризи співвідношення між реальним (ваговим) фунтом (1 фунт — 327,5 г; 1 ауреус = 8,18 г) і номінальною вагою монет змінилося: в золотих монетах не стало золота, а в срібних — срібла. На відновлення дійсного співвідношення між цінністю грошей та їхньою вагою була спрямована реформа Діоклетіана: з фунта золота повинно карбуватися 60 золотих монет, із фунта срібла — 96 срібних денаріїв, а з фунта міді — 30 штук мідних монет. Між монетами різної вартості встановлювалося певне співвідношення за такою схемою: фунт золота = b(J золотим = іоии срюним монетам = 24000 мідним; 1 срібна монета = 16 "мішкам" (folles) дрібних розмінних монет. Золотий денарій мав 5,45 г золота.

Проте реформа Діоклетіана не принесла очікуваних результатів. Причина її провалу полягала в тому, шо співвідношення між золотою монетою і розмінною встановлювалося неточно — курс золотої монети був надто високим, тому досить швидко золоті монети зникли з обігу, а кількість низькопробних збільшилася, шо вело до ше більшого знецінення грошей і підвищення цін на продукти першої необхідності. На цьому грунті виникали невдоволення і хвилювання, які в деяких місцях виливалися в відкриті повстання. Наприклад, повстання Ахилея в Єгипті, що з труднощами придушив Діоклетіан.

Невдача грошової реформи мала своїм наслідком розширення натуралізації державного господарства, тобто переведення значної частини державних податків на натуральні, що за тодішніх обставин стало єдиним виходом із ситуації: падіння грошового курсу, зменшення кількості платників податків, зниження продуктивності праці. Цим шляхом пішов і Діоклетіан. До нього існувало декілька податкових категорій. Одні провінції платили визначену фіксовану норму трибута грішми, інші платили у вигляді десятої, сьомої, п'ятої і т.д. частини врожаю з правом переводу натурального постачання на гроші. Незручності такого роду оподаткування виявилися ще до фінансової катастрофи III ст. Внаслідок зниження реальної вартості грошей і скорочення кількості зібраного врожаю фактична сума податків стала незначною, і держава зазнала збитків.

Наступним кроком на шляху регулювання державного господарства і боротьби з дороговизною та спекуляцією стала реформа ринкових відносин. У 301 р. видано едикт про тверді ринкові иіни та заробітну платню (Edictus de pretiis rerum venalibum). До наших часів дійшло декілька написів із уривками цього едикту. У вступі, написаному в пишномовних висловах, декларувалася необхідність такого заходу, висловлювалося обурення на адресу тих людей, які з корисливих цілей підвищують ціни, переслідують особисті вигоди, женуться за грабіжницькими відсотками. За перевищення цін передбачалося сурове покарання — смертна кара.

У другій частині едикту міститься дуже довгий перелік предметів споживання і найрізноманітніших товарів із вказівкою максимальних цін. Передбачена також оплата різноманітних видів праці, починаючи з поденника і завершуючи гонораром архітектора та адвоката.

В історіографії едикту Діоклетіана давалася різна оцінка. Частина істориків (Моммзен, Зек) називали цей захід адміністративним божевіллям, сучасні дослідники (Штаде, Міквітц, Пиганьоль) надають йому значно більше політичного і практичного значення та вважають об'єктивно необхідним заходом боротьби зі спекуляцією і кризою.

У розпорядженні уряду знаходилися величезні запаси продуктів, що поступали, з одного боку, з імператорських помість, а з іншого — у вигляді податків; у віданні держави були великі майстерні, які випускали багато різноманітних виробів, і, таким чином, уряд міг виставляти на ринок певну кількість товарів і тим самим регулювати ціни.

Ціни, вказані в едикті, значно вищі від відомих з літературних пам'ятників і відносяться до епохи перед кризою III ст. Проте вони значно нижче від сучасного едикту єгипетських цін, відомих на основі папірологічних даних. Ціни ж в Єгипті завжди відрізнялися відносною дешевизною. Це показує, що вони встановлювалися законодавцем довільно; були єдиними для всієї Імперії, в едикті не враховувалися особливості регіонів, зручності шляхів сполучення та інші місцеві умови. Едикт зберігав свою силу до правління Костянтина. Частково тарифікація встановлювалася і наступними імператорами, що також підтверджує об'єктивну необхідність такого заходу.

Значну увагу Діоклетіан приділяв релігійними питанням: намагався відновити стару римську релігію з метою підкреслення божественного походження імператорської влади (про це докладно висвітлювалося в попередніх лекціях).

Військові реформи Діоклетіана перш за все мали на увазі захист кордонів Імперії, оскільки боротьба з варварами велася впродовж усього періоду його правління. Зразу ж після приходу до влади Діоклетіан воював з аламанами. Максиміан після придушення багаудів вів війну з германськими племенами — аламанами, франками і бургундами. Боротьба з північними варварами утруднювалася тим, що римський полководець Караузій оголосив себе імператором і зайняв Британію. Римлянам довелося навіть визнати його владу і лише після смерті самого Караузія його спадкоємця усунув Констанцій Хлор, який в сані цезаря охороняв північно-західний кордон і воював із франками.

Епоха Костянтина і його синів за інтенсивністю законодавчої діяльності і за кількістю виданих законів та декретів займає одне з перших місць. Соціально-політична діяльність Костянтина стала одночасно продовженням, доповненням і виправленням Діоклетіанових реформ. Після законодавчої діяльності обох імператорів конституція Пізньої Римської імперії виглядала так. Глава держави імператор-монарх, "народжений богом" і "творець богів". Монарх — представник божественного начала на землі. В імператорських конституціях IV — V ст. присутній погляд на державу як на особисту власність монарха, як на його дім, чи ойкос. Воля імператора визнавалася єдиним джерелом права. Імператорські едикти . „ , Костянтин І Великий в молодості видавалися в письмовій формі, у вигляді звернень до народу, сенату чи якогось чиновника, вивішувалися на особливих дошках на площах і ринках для загального ознайомлення. Всі едикти були переглянуті, узагальнені і видані у вигляді окремих збірників чи кодексів, пристосованих до практичного керівництва юристів і чиновників. Перший кодекс Грегорія (Codex Gregorianus), що містив усі закони (конституції), починаючи з Адріана, складений при Діоклетіані близько 294 р. Другий кодекс Гермогеніана (Codex Hermogenianusj уклали при Костянтині близько 314 р.

Згідно з тезою про державу як вотчину імператора, посадовці розглядалися одночасно як державні чиновники і як особисті слуги монарха (comites, domestici). Вищою державною посадою був начальник "священної ложі" {praepositus чи comes sacri cubiculi), за ним ішли начальник імператорської конюшні (comes stabuli), палацовий маршал (comes domorum), оберігач "священної одежі" (comes sacrae vestis), начальник головної канцелярії (magister officiorum) та інші. Друзі та слуги імператора отримували різні посади, відрядження, призначення, а також грошові винагороди, в залежності від займаної посади. Начальник канцелярії, наприклад, одержував 300 тис. сестерцій в рік.

Становище на державній службі та співвідношення між цивільними і військовими чинами були визначені пізніше (наприкінці V ст.) особливим табелем про ранги ("Notitia dignitatum omnium tarn ciuilium guam militarium"). Проте на практиці воно склалося при Костянтині. На вершині службово-ієрархічної драбини Знаходилися "найблагородніші" Імператор Костянтин [nobilissimi), в основному члени імператорської сім'ї. За ними йшли "сяючі" (illustres), "найповажніші" (respectabiles), "найсвітліші" {clarissimi), "найдосконаліші" (perfectissimi).

Найвиші державні чини присвоювалися лише друзям імператора, звичайний середній чиновник досягав лише першого чину з "табелю про ранги" — "видатного" [egregius). Розпорядження імператора проводилися численним штатом чиновників [officiates, cansellarii), які працювали в різноманітних бюро (officio). Чиновники канцелярій прирівнювалися до військових і подібно їм поділялися на когорти (cohortaiini), а сама служба в канцеляріях прирівнювалася до служби а армії (militia).

За всякі правопорушення і хабарництво чиновники суворо каралися. І все ж адміністративні правопорушення продовжувалися, чиновники брали хабарі, зловживали службовими обов'язками, неправильно розподіляли податки, спекулювали, скуповували землю тощо. "Нехай, нарешті, — говорив закон Костянтина 331 p., — грабунки не притягують руки чиновників. Нехай, кажу я, не притягують, якщо вони зроблять це і після нагадування, то їхні руки відрубають мечем" [Кодекс Феодосія, І, 16, 7].

При дворі знаходилася вища державна рада, чи консисторія імператора (consistorium principis), в якій обговорювалися найважливіші державні справи, готувалися закони, вислуховувалися іноземні посольства і вирішувалися в останній інстанції судові акти. Доповідачами виступали глави відомств, найчастіше префект Преторія. Все, шо стосувалося особи імператора, називалося "священним" (sacrum) чи "найсвященнішим" (sacratissimum). Зовнішніми ознаками римського імператора служили діадема і пурпурова одежа, прикрашена коштовним камінням. Яскраві червоні кольори, шовк і коштовне каміння відрізняли імператора і придворних. Проте при всій уявній стрункості і нездоланності конституції Костянтина було немало децентралізуючих моментів, провісників майбутнього розпаду Імперії.

Уже при Діоклетіані Імперію поділили на діоцези і провінції. Костянтин, зберігаючи адміністративний поділ, розділив Імперію на 4 префектури: Схід, Іллірію, Італію, Галлію, які очолювалися префектами Преторія. Префектури поділялися на діоиези на чолі з вікаріями (Схід, Понт, Азія, Фракія, Мезія, Паннонія і Норік, Італія, Вієнна, Галлія, Британія, Іспанія, Африка). Діоцези поділялися на провінції, начальники яких — ректори — у залежності від їхніх провінцій поділялися на 4 розряди: проконсули, консулари, коректори і презіди. Префекту Преторія Галлії підпорядковувалися: вікарії Іспанії, семи провінцій (галльських і германських), Британії; префекту Преторія Італії вікарій Рима, Італії, Африки; префекту Преторія Іллірії проконсул Ахайї, вікарій Македонії; префекту Преторія Сходу коміт Сходу (Палестини, Сирії, Фінікії), префект августал (Лівії, Єгипту), вікарій Понту, вікарій Фракії. Особливу категорію становили провінції Азії та Африки: підкорені безпосередньо імператору, вони управлялися його друзями.

При Костянтині цивільна влада остаточно відокремлювалася від військової; префекти Преторія були цивільними посадами; арміями командували особливі magistri militum. Замість преторіанської гвардії Костянтин ввів особливі палацові частини (domestici, protectores).

Розділ ІІ. Особливості системи тетрархії у Давньому Римі

2.1. Реорганізація імператорської влади в систему тетрархії

Хоча римська монархія залишалася єдиною, і в попередні епохи відомі випадки поділу влади між двома чи навіть трьома імператорами (Марк Аврелій і Луцій Вер, Септимій Север і два його сини, Валеріан і Галлієн). Проте лише Ліоклетіан намагався встановити послідовну систему поділу влади спочатку між двома, а потім між чотирма співправителями. Після обрання Діоклетіана на імператорський трон він призначив співправителем свого земляка і товариша по службі Максимівна. Обидва з 286 р. носили титул августів.

У 293 р. вони вибрали собі співправителів, названих цезарями. Ліоклетіан, який управляв східною частиною Імперії, вибрав співправителем Гая Галерія Валерія Максиміана, а Максиміан на Заході призначив цезарем Гая Флавія Валерія Констаниія Хлора. Кожний наділявся всією повнотою влади, хоча за рангом цезарі вважалися нижче, ніж августи. Ліоклетіан і Максиміан вважалися рівними, проте Ліоклетіан зберігав більший, ніж інші імператори, авторитет і користувався великим впливом у всіх справах. Створювалася видимість єдиної імператорської сім'ї: августи — брати, цезарі — їхні сини; Ліоклетіан видав свою доньку за Галерія і усиновив його; в таких же відносинах (зятя і приймака) знаходилися Максиміан і Констанцій Хлор.

Такий поділ влади був історично неминучим і необхідним: величезна територія Імперії не дозволяла одному монархові слідкувати за всіма подіями внутрішнього і зовнішнього життя. При новій системі імператори могли особисто керувати походами і тим самим до певної міри запобігати можливості появи нових узурпаторів. Зате з часу поділу влади між Ліоклетіаном і Максиміаном фактично розпочався поділ Імперії на Східну і Західну.

Політичний вплив поступово втрачав і римський сенат, хоча сенаторський стан ще залишався вищим у країні: загальнодержавні питання з часів Ліоклетіана не ставилися на його обговорення. Сенат займався справами влаштування громадських виловиш і різних повинностей сенаторів, всі його рішення потребували санкції імператора. Правда, зберігалися ще деякі магістратури (консули, претори, квестори), але вони були не більше як почесними званнями.

Слід відзначити цікавий момент: Ліоклетіан зразу ж оголосив, що через 20 років вони з Максиміаном добровільно складуть з себе повноваження. Така система чотирьох правителів отримала назву тетрархія. Оригінально про неї відгукувався історик Аврелій Віктор: "Вони були людьми малоосвіченими, їм були відомі злидні сільського життя і військової служби" [Про цезарів, XXXIX].

Двадцять років правління августів пройшли в бурхливій діяльності як на війні, так і на мирній ниві.

Намагання централізувати імператорську владу, об'єднати країну, захистити її від наступу варварів вимагало не лише політичної реорганізації римської держави, але й господарського та військового її зміцнення. Увага Діоклетіана була спрямована в першу чергу на зміцнення військової могутності Імперії. Крім поділу влади між августами і цезарями, потрібна була сильна армія, яка б захищала кордони Імперії від варварів і разом із тим стала справжньою опорою імператорської влади. І це добре розумів Діоклетіан.

2.2. Система домінату (римський абсолютизм)

Величезним напруженням сил імператорам III ст. все-таки вдалося відновити Римську державу. Із кінця III ст. розпочинається новий етап римської історії — епоха Пізньої імперії, що отримала назву домінату і характеризувалася необмеженою владою імператорів. Ліоклетіан і його спадкоємці завершили процес перетворення римської держави в необмежену монархію. Принципат трактував імператора не як монарха, а як першого сенатора і першого громадянина, який користувався вишим авторитетом і був наділений особливими повноваженнями. Автократичні тенденції були не чужими імператорам династії Антонінів, вони особливо посилилися з часів Септимія Севера; автократичну політику проводили імператори-іллірійці (особливо Авреліан), але лише Ліоклетіан відкрито розірвав зі старою конституційною традицією.

Назва домінат походить від слова dominus (пан). Саме повелителем по відношенню до своїх підданих став імператор без різниці рангів і станового становища. В нових політичних відносинах відновлюються порядки східних монархій; безсумнівний вплив на Ліоклетіана і його спадкоємців мав царський двір Сасанідів. Відтепер римський імператор, подібно до східних царів, вважався втіленням божества. Йому поклоняються (adoratio): присутні при його появі стають на коліна, падають ниць, цілують краї його одежі. Поява імператора стала справжнім релігійним святом. Він і за зовнішнім виглядом виділявся з серед оточуючих: одежа з шовку і пурпурових тканин, прикрашена золотом і коштовним камінням.

Цікаво, шо жоден з імператорів не вибрав Рим місцем свого перебування. Ліоклетіан жив у Нікомедії, Галерій — в Сирмії (на р. Саві), Максиміліан — в Медіолані (потім — у Равенні), Констанцій Хлор — у Тирі. "ВІЧНИЙ РИМ" (Roma aeterna), як і раніше, вважався столицею Імперії, але не був резиденцію імператора і втратив своє політичне значення.

Перехід до домінату супроводжувався занепадом рабовласницького ладу і зародженням феодальних відносин. Колони і раби стали зближатись за своїм походженням.

Якщо принцепси обожествлялись посмертно, то після Гая Аврелія Діоклетіана (243 – 316 рр.) імператор уже за жит-тя оголошувався намісником Бога на землі, посередником між Богом і людьми.

Діоклетіан, за свідченням літописця Євтронія, примушував успіх кланятись йому, тоді як до нього імператорів вітали.

Функції сенату перейшли до імператорської ради, до складу якої увійшли впливові родичі, друзі імператора, преторіанські префекти, начальники відомств.

До ради входила канцелярія імператора, яка складалася з ликторів, що відали фінансами, особистим майном імператора, його верховним судом, офіційним листуванням.

Важливу роль в управлінні відігравали юристи, найбільш відомі з них навіть входили до імператорської ради. Безвладний сенат був остаточно замінений імператорською радою при імператорі Септимії Севері наприкінці ІІ ст.

Преторіанська гвардія стала формуватись не лише з італіків, а й з придунайських та сірійських легіонів, а це ще більше посилило залежність імператора від армії.

Розділ ІІІ. Боротьба за владу між наступниками Діоклетіана

Реформа Діоклетіана зміцнила централізацію управління. На деякий час вдалося перемогти сепаратизм провінцій, зберегти єдність імперії.

Імператор Костянтин, продовжуючи реформи Діоклетіана, діяв рішучіше. У 321 році він переніс столицю у Візантію, колишню колонію, заново відбудував її і назвав своїм ім’ям – Константинополь.

За Костянтина тетрархія була скасована, хоч поділ імперії на частини зберігся. Попередня рада при імператорі консиліум – була усунена. Її місце зайняв консисторіум (державна рада), до якого входили родичі імператора. Голова держави дедалі більше був схожий на східного деспота. Імператор носив шовковий одяг, обсипаний дорогоцінним камінням, і діадему – знак царської влади. Перед ним треба було падати на коліна.

Імперська влада вживала більш жорстких заходів з прикріплення до певної місцевості не тільки колонів, ремісників, а й дрібних власників землі – куріонів.

У Римській імперії було тоді 6 правителів, призначених Діоклетіаном; кожен із них прагнув перемогти своїх суперників. Костянтин деякий час зберігав нейтралітет, зміцнюючи свої позиції в Британії та Галії (тепер — Франція). Один із правителів — Максиміан — відправився до Галії до Костянтина з тим, щоб видати за нього свою молодшу дочку Фаусту і тим прив’язати до себе. Костянтин погодився на цей політичний альянс (хоча на той час уже був одружений на Мінервіні і мав сина Кріспа).

Під час безперервних воєн та боротьби за владу в Римській імперії тривало гоніння на християн; залишалися в силі також видані раніше імператорські антихристиянські едикти. Згодом, однак, жорстка антихристиянська політика дещо пом’якшала. Так, едиктом Галерія, одного з правителів початку IV ст., припинялася дія попередніх антихристиянських едиктів. Але, хоча послідовникам Христа і дозволялося молитися своєму Богові, це обмежувалося різними умовами. Зокрема, вони повинні були молитися за здоров’я імператорів-язичників і за безпеку римської язичницької держави. При цьому, значна частина римських військ у Римі і в провінціях складалася з християн, в тому числі — у військах Костянтина.

Незабаром після взяття Рима (313) Костянтин попрямував до Медіолану (Мілану), де зустрівся з правителем Ліцинієм. Ця зустріч стала історичною — там обидва правителі оприлюднили знаменитий Міланський едикт, який забезпечив дійсну християнізацію Римської імперії. Текст Міланського едикту наводить Євсевій — у перекладі з латини грецькою мовою. (Того часу імперія ще повністю зберігала використання латини, хоча й орієнтувалася більш на Схід, аніж на Захід. Константинополь став повністю грецьким у VI ст., при правлінні Юстиніана).

Висновки

Поділ влади між чотирма імператорами повинен був увійти в систему. Проте ця система зовсім не гарантувала політичної єдності і не запобігала міжусобицям, оскільки августа і цезарі розпоряджалися військами та могли використовувати їх у боротьбі з політичними суперниками. Мир і спокій був порушений в 306 p., коли в Британії після походу проти північних племен помер Констаниій Хлор. Війська проголосили імператором його сина Костянтина, якого Галерій визнав цезарем. Але в Римі, де Галерій ввів загальне оподаткування, плебс і військо проголосили імператором Максениія, сина Максиміана. Після цього спалахнула боротьба, в якій брав участь і сам Максиміан, який, на відміну від Діоклетіана, бажав повернутися до влади і став тестем імператора Костянтина (одружений на його дочці Фаусті). Проте жадоба влади привела Максиміана до загибелі. В м. Массилія (сучасн. Марсель) в 310 р. його вбили або ж він сам покінчив життя самогубством. Ненадовго пережив його Галерій, який помер у 311 р.

Після їхньої смерті боротьба продовжувалася ще декілька років і завершилася перемогою Костянтина. В союзі з Валерієм Ліииніаном Піиинієм він переміг Максениія. Битва між Костянтином і Максенцієм відбулася біля стін Рима, поблизу Мульвійського мосту, яка завершилася перемогою першого: Максенцій при відступі втопився у Тибрі (312 p.). Він негативно ставився до християнства, а Костянтин, як і його батько, був прихильником віротерпимості.

Список використаної літератури

1. Балух В. Історія Стародавнього Риму/ Василь Балух, Віктор Коцур. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2005. – 676 с.

2. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. — 5-те вид., перероб. і доп.. — К.: Істина, 2005. — 767 с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. — К.: Каравела, 2005, 2007. — 271 с.

4. Губарев В. Всесвітня історія / Віктор Губарев. — Донецьк: БАО, 2007. — 493 с.

5. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів вищих навчальних закладів/ Іван Дахно,. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 405 с.

6. До питання про “рушійні сили” кризи ІІІ століття в Римській імперії // Збірник наукових праць. Серія “Історія та географія” / Харк. держ. пед. ун-т ім. Г.С. Сковороди. – Харків: “ОВС”, 2003. – Вип. 13. – С. 11–14.

7. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп.. — К.: Атіка, 2005. — 255 с.

8. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. — Пер. з нім. 2-го вид.. — К.: Знання-Прес, 2007. — 664 с.

9. Криза ІІІ століття і періодизація історії Римської імперії // Збірник наукових праць. Серія “Історія та географія” / Харк. держ. пед. ун-т ім. Г.С. Сковороди. – Харків: “ОВС”, 2002. – Вип. 10. – С. 101-106.

10. Макарчук В. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: навчальний посібник/ Володимир Макарчук. — Вид. 6-те, доп.. — К.: Атіка, 2007. — 624 с.

11. Нові погляди на проблему кризи ІІІ ст. у Римській імперії // Patres fundatores universitatis. Отцы основатели университета. – Минск: Издательский центр БГУ, 2003. – С. 273-274.

12. О “классификации” правителей Римской империи периода кризиса III века // Вісн. Харк. ун-ту.- 2000. — № 485. – С. 32-39.

13. О результатах преодоления кризиса III в. в Римской империи // Древность и средневековье Европы: Межвуз. сб. научн. тр. / Под ред. И.Л. Маяк и А.З. Нюркаевой; Перм. ун-т. – Пермь, 2002. – С. 48–52.

14. О хронологических рамках и особенностях развития кризиса III века в Римской империи // Из истории античного общества. Межвуз. сб. научн. трудов. Вып. 7. – Нижний Новгород, 2001. – С. 113-119.

15. Особенности политической ситуации в Римской империи в 275-276 гг. н.э. // Вісн. Харк. ун-ту. – 1998. – №413. – С. 69-76.

16. Римская империя в III веке нашей эры: Проблемы социально-политической истории. – Харьков: Майдан, 1999. – 223 с. – Рец.: Федосик В.А.