Вступ.

1. Совість, гідність і честь – провідні категорії етики.

2. Моральна вимога як одна за категорій етики.

3. Моральний вибір.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

узагальнено відображають зміст, специфіку, найістотніші сутнісні сторони моралі, закономірності моральних відносин, нормативність моральних уявлень. Будучи пов'язаними між собою, вони утворюють цілісну систему, яка перебуває у постійному розвитку, збагаченні, як і категорії, що до неї належать.

Адекватно осягнути мораль як цілісний феномен можна лише з допомогою системи категорій етики. Ігнорування вимог системного підходу при їх дослідженні породжує численні суперечності, логічні помилки (зокрема, «зачароване коло»). Наприклад, добро часто розглядають як моральний феномен, а мораль — як добро. Наслідком цього є наявність багатьох недостатньо осмислених категорій етики.

Створюючи систему категорій етики, слід виводити їх, як зазначав німецький філософ Георг-Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831), починаючи з найпростіших. При цьому потрібно продемонструвати, як вони продукуються. Щоб краще збагнути цей процес, необхідно абстрагуватися від того, що майже кожна категорія, яку треба вивести, давно вже створена. Дотримуючись цього принципу, етика здатна стати об'єктивною доказовою наукою.

1. Совість, гідність і честь – провідні категорії етики

Совість — це одна з провідних категорій етики, найбільш складне структурно-функціональне утворення моральної самосвідомості особистості, інструмент суспільної оцінки і самооцінки моральної особистості.

Достатньо складним питанням в етиці завжди було питання про природу совісті, її виникнення, різноманітність її проявів, адже совість регулює такі дії людини, про які відомо тільки їй самій, тільки совість виявляється єдиним моральним суддею людини, безособовою, але нещадною силою самозагнуздання і самоконтролю особистості.

У грецькій міфології прояв совісті пов'язувався з образом богинь помсти Ериній, завдання яких відшукувати гріхи усміх людей, оскільки їм належало право покарання за скоєне зло. І в цю ж епоху в давньогрецьких літературних джерелах знаходимо лінію розвитку уявлень про совість, де герої (наприклад Еврипіда) страждають вже не від помсти богинь і не тільки від суспільної думки, а від власних докорів совісті, від усвідомлення скоєного.

Теоретичне пояснення категорії совісті нерозривно пов'язане із загальними філософськими і етичними позиціями мислителів. У домарксистських етичних вченнях можна виділити кілька основних напрямів, які досліджують дану категорію з різних позицій. Релігійно-ідеалістичні теорії розглядають совість як похідне від вічних, абсолютних ідей чи апріорного морального закону, як щось природжене чи дане Богом. Важливо виділити теорії, які обґрунтовують земні джерела совісті, визначають її реальними умовами життя людей, їх потребами, інтересами, стосунками, що визнають значимість виховання, просвіти у її формуванні, які зв'язують ідею совісті з біологічним походженням людини.

Марксизм обґрунтовує виникнення совісті лише на певному ступені розвитку людського суспільства, і тому її зміст носить історичний характер. Вона народжена потребами людського співжиття, соціальними відносинами людей у процесі їх суспільно-трудової практики. Совість як здатність людини контролювати свої дії, наповнюється конкретним змістом внаслідок не простого спілкування з іншими людьми, а внаслідок приналежності людини до певної соціальної групи, класу. Зв'язуючи природу совісті з соціальною сутністю людини, марксизм підкреслює класовий характер її змісту.

Поняття совісті як і осмислення категорії «совість» історично змінювалося. У загальному вигляді слід підкреслити, що совість — специфічна форма відбиття об'єктивного світу. Об'єктивне джерело її формування і розвитку — у встановлених суспільством нормах моралі, які врешті-решт відбивають економічний лад суспільства. На основі встановлених, прийнятих у суспільстві норм моралі, загального світогляду людина виробляє власні моральні переконання і керується не тільки усталеними вимогами і нормами, а й своїми внутрішніми переконаннями, під впливом яких і виробляється оцінка вчинків, думок, почуттів, тобто діє совість. Засвоєні особистістю уявлення про добро, справедливість, обов'язок тільки тоді стають внутрішньою підвалиною совісті, коли перетворюються на переконання. Якщо людина не впевнена в своєму обов'язку творити добро, то не відчуває потреби чинити справедливо, тобто не володіє совістю.

Совість структурно і функціонально виступає як ядро моральної самосвідомості, а моральні переконання — серцевина совісті. За цим сенсом совість служить суб'єктивним вираженням моральної сутності особистості, показником рівня її соціальної моральної зрілості.

У совісті як моральному явищі слід виділити три складових елементи: раціональний, почуттєвий, вольовий. Раціональна частина совісті: розумне усвідомлення морального значення скоєних дій, яке носить характер засудження чи схвалення. Характерно, що суд совісті, як внутрішня активність самосвідомості, відбувається незалежно від поінформованості інших людей про предмет совісті.

Розумному судженню морального значення здійснених дій сприяє відповідне почуття, завдяки якому емоційний характер совісті виявляється у вигляді почуття морального задоволення чи незадоволення собою. Почуття морального задоволення називають самоповагою. Почуття незадоволення собою набуває форму каяття, докорів совісті, почуття сорому, які є одними з найсильніших людських емоцій.

У совісті неодмінно присутній і вольовий момент. Совість велить, змушує чинити певним чином і тим самим надає цінність усякому судженню і почуттю. Цей елемент совісті характеризує загальний напрям усієї поведінки в особливих, суперечливих людських ситуаціях, ту силу душевною напруження особистості, яка відкривається у ній у процесі внутрішньої боротьби між добрими і злими намірами, мотивами, цілями.

Совість не виникає раптово і не зникає безслідно, а поступово формується в процесі моральної діяльності особистості, прогресуючи чи деградуючи залежно від багатьох об'єктивних і суб'єктивних причин. Вона постійно присутня у самосвідомості морально зрілої особистості як потенційна здатність чи реальний процес.

Категорією «гідність» в етиці прийнято позначати об'єктивну цінність особистості, її соціальну значимість як відповідну, адекватну з людською сутністю, тобто ту якість, за якої людина чинить так, як належність її сутності і призначенню, як повинна чинити саме людина. У широкому сенсі слово «гідність» означає цінність людини для інших людей, для суспільства незалежно від її соціального стану, професії, національності. Гідність у вузькому сенсі — це оцінка людиною себе як моральної особистості, що значима для оточення, для суспільства. У даному випадку ми маємо справу з позитивним оціночно-емоційним ставленням до себе у формі свідомості і почуття власної гідності. Повага до самого себе, чи почуття власної гідності — це те, що більш за все підносить людину.

Почуття гідності успішно розвивається і функціонує на основі усвідомленого ставлення до себе як до суб'єкта моральної діяльності, розуміння своїх обов'язків і прав людини і громадянина. Це почуття укріплюється, якщо індивід усвідомлює і переживає те, що вільно і повно може виявити свої здібності і можливості, реалізувати свою активність і творчість. Тобто почуття власної гідності виступає у вигляді синтетичної самооцінки моральних якостей в їх системній єдності.

Поняття гідності настільки тісно взаємопов'язане з поняттям честі, що іноді досить складно чітко визначити відмінності в їх змісті. Честь і гідність — показники моральної цінності людини. За допомогою них визначається моральність і окремої людини, і колективу, і навіть суспільства. Але між цими поняттями існує різниця, яка полягає в тому, що гідність — це моральне ставлення до самого себе, внутрішнє визнання, самоповага, а честь означає зовнішнє визнання, оцінку дій, діяльності особистості з боку інших.

Уявлення про честь у своєму класичному вигляді сформувалось у феодальній моралі, де дотримання кодексу честі було і зовнішньою ознакою приналежності до стану, і способом усвідомлення свого місця в ньому.

У подальшому розуміння честі особистості пов'язується з її залежністю від соціального стану, але до уваги беруться, перш за все, особисті заслуги людини, її праця, міра людяності, що і визначає міру пошани і поваги.

Формування і реалізація моральних чеснот є свого роду утвердженням власної гідності. А коли цю гідність оцінюють інші люди, — приходять визнання, повага. Феномен визнання і поваги називається честю.

Визнання цінності особистості багато в чому залежить від її репутації у суспільстві, у колективі. Репутація — це цілісне уявлення про людину, про її духовне багатство чи убозтво, про її практичні здібності, досягнення й недоліки. Репутація може бути позитивною і негативною і виявляється в думці більшості колективу про переважні чесноти чи вади індивіда. Позитивна репутація викликає суспільну повагу, що робить честь людині.

Іноді в цілях завоювання певної репутації, людина може створювати свій певний образ в очах оточуючих, або імідж (імідж «рубахи-хлопця», інтелектуала, модниці, радикально мислячої людини тощо), що пов'язане з проявом продуманого відповідного стилю поведінки і стосунків. Ставлення колективу, групи до іміджу конкретного індивіда, його сприйняття, ухвалення поведінки можуть впливати на міру поваги, на честь особистості.

Отже, категорія честі в етиці пов'язується із суспільною оцінкою і визнанням моральних заслуг і достоїнств людини як представника певної спільноти (нації, держави, міста, трудового колективу тощо) і як виконавця конкретної соціальної ролі, діяльності (батьків, професіонала, громадського працівника, військового, спортсмена тощо).

Насамкінець процитуємо Д. І. Писарєва: «Треба, можливо, пройти цілий курс моральної гігієни, який скінчиться не тим, що людина наблизиться до ідеалу, а тим, що вона зробиться особистістю». Моральні цінності, можливо, і складають той смисловий простір, у межах якого можливі моральне очищення, моральна гігієна, які дозволяють людині здійснитись як особистості.

2. Моральна вимога як одна за категорій етики

Найпростішим елементом морального феномену є моральна вимога, а етична категорія «моральна вимога» — результатом виявлення того спільного, що втілене в розвинутих формах моральних вимог (нормах, правилах, приписах, заповідях), з'ясування їх об'єктивної основи.

Об'єктивною основою моральних вимог є історична необхідність жити, діяти, поводитися згідно з виробленими людством неписаними нормами, без дотримання яких неможливо досягти гармонізації стосунків між людьми, суспільного прогресу, розвитку особистості.

У своєму реальному бутті мораль різнолика: для різних етнічних, соціальних та інших спільнот характерні специфічні моральні вимоги та їх вияви. Так, моральні вимоги до вченого відрізняються від аналогічних вимог до підприємця.

Оскільки кожна людина належить до певних спільнот (національних, соціальних, зокрема професійних, релігійних тощо), то це позначається на інтеріоризації нею загальних моральних вимог у специфічні самовимоги. Ці проблеми досліджують науки про моральне життя окремих спільнот, наприклад професійна етика. Результати дослідження моралі спільнот закріплюються у поняттях і категоріях «честь», «професійна мораль», «професійна етика», «етика права», «етика учителя», «етика медпрацівника», «професійна гордість», «професійна честь» тощо.

Якби моральні вимоги вважалися непорушними кожною людиною, то щодо прогресу моралі не могло б бути й мови. Проте вони час від часу піддаються сумніву, уточнюються, а іноді й відкидаються.

Моральний поступ людства передбачає як критичне ставлення до моральних вимог, так і терпимість стосовно моралі різних спільнот.

Формування терпимого ставлення людини до моралі різних спільнот передбачає освоєння нею метаетики (грец. meta — після, через і ethos — звичай) — науки про об'єктивні підстави існування різних моральних і етичних систем. Терпиме ставлення до моралі інших спільнот властиве і багатьом людям, які послуговуються буденною свідомістю. Метаетика теоретично обґрунтовує принцип терпимості, виявляючи раціональний зміст різних моральних та етичних систем.

Терпимість не слід ототожнювати з безпринципністю, адже людина високої моральної культури не може не засуджувати крайніх форм аморалізму.

Морально вихованій, доброчесній людині, яка осягнула науку про мораль, відкривається таємниця смислу життя, що є неодмінною передумовою вибору власного життєвого шляху, без якого немислиме задоволення життям, щастя.

Спільними для всіх виявів моральних вимог є такі ознаки:

— імперативність (моральні вимоги формулюються в наказовому способі, вони категоричні, безумовні);

— усезагальність (поширеність на всіх людей, безвідносно до їх соціального становища, расової, національної та релігійної належності);

— усепроникливість (підпорядкованість моральній оцінці кожної дії, кожного вчинку людини);

— безособовість (моральні вимоги не ґрунтуються на волі конкретного суб'єкта);

— неадекватність виражальним засобам (адресується моральна вимога не так розуму людини, як її почуттям та уявленням, проте виражається в раціональній формі — у формі судження. Людина, якій адресується вимога, повинна визнати необхідність певної поведінки не тільки розумом, а й серцем, тобто сприйняти і пережити її як таку, що ґрунтується на найвищих, абсолютних уселюдських цінностях, тобто як добро). Ця обставина значно ускладнює проблему морального виховання. Тому в процесі формування моральної свідомості доводиться звертатися до зразків високоморальної поведінки видатних людей, літературних героїв, уявлень про добрих богів. Виняткове значення має вироблення звички жити відповідно до моральних вимог, отримуючи від цього насолоду, тобто самостимулювати таку поведінку.

Моральна вимога — найпростіший елемент моральних відносин індивідів, які підпорядковуються різним формам повинності.

Ця вимога не піддається жорсткій, однозначній інтерпретації і характеризується імперативністю, всезагальністю, всепроникливістю та безособовістю.

Моральні вимоги формулюють по-різному: як моральну норму, моральне правило, моральний припис, заповідь.

У понятті «моральна норма» осмислюється один з найпростіших видів моральної вимоги, вияв моралі як форми суспільної свідомості. Формулюється вона як однаковою мірою адресоване всім людям повеління, яке слід неухильно виконувати за будь-якої ситуації. Об’єктивною основою моральної норми є необхідність однотипної поведінки людей у повторюваних ситуаціях. Вона спрямована на те, щоб стати нормою людської поведінки. Сформульована як більш-менш чітке повеління моральна норма стає моральним правилом (імперативним положенням, яким керуються у співжитті, праці, поведінці), а за детальнішої конкретизації — моральним приписом (своєрідним каноном). Моральні правила і приписи іноді набувають форми заповідей.

Заповідь є повелінням, що належить авторитетній особі або приписується їй. Така особа іноді може бути уявною. Будучи письмово вираженими в конкретних моральних висловлюваннях, заповіді набувають нетипової для усних форм моральних вимог визначеності, втрачаючи водночас гнучкість і універсальність. Це ілюструє одна з десяти заповідей Божих — «Не убий». Дотримуючись її буквально, необхідно було б розпустити армії, знищити зброю, що зробило б безкарними агресорів, злочинців, маніяків. Відстоюючи необхідність насилля, російський філософ Володимир Соловйов (1853—1900) писав: «Коли, бачачи занесену руку вбивці, я її хапаю, то чи буде це аморальним насиллям? Насиллям, безумовно, буде, проте аморального не тільки нічого не буде в цьому насиллі, а, навпаки, воно буде за сумлінням обов'язковим».

Моральні вимоги, хоч би в якій формі вони виявлялися, мають імперативний, зобов'язуючий характер. Проте на самовимогу особистості, тобто на її моральний обов'язок, вони перетворюються непросто. Розкрити складний і суперечливий процес інтеріоризації моральної вимоги в її моральний обов'язок, можна лише за допомогою системи категорій етики.

Будучи поінформованою про моральну вимогу (хоч би в якій формі вона фігурувала), особистість може її не приймати за самовимогу, а переадресувати іншим людям. При цьому об'єкт моральної вимоги перетворюється на суб'єкт, і його устами висловлюватиметься громадська думка. Навіть будучи адресованою людиною самій собі, моральна вимога не стає моральною самовимогою, моральним феноменом, якщо стосуватиметься лише її мислення, залишаючи байдужими почуття і волю. Знання і логічна переконливість моральної вимоги мають бути підсиленими ціннісним ставленням до неї і передбачуваного вчинку, до якого вона спонукає. Крім того, діяльність, що відповідає найвищим моральним вимогам, може бути й позаморальною, якщо суб'єкт її не мав вибору.

3. Моральний вибір

Розв'язання загальнофілософської проблеми вибору пов'язане із з'ясуванням природи і сутності людини, її свободи — здатності людини діяти відповідно до своїх інтересів і цілей, враховуючи знання законів об'єктивної необхідності.

Моральний вибір — акт моральної діяльності, який полягає в тому, що людина, виявляючи свою суверенність, самовизначається стосовно системи цінностей і способів їх реалізації в лінії поведінки чи окремих вчинків.

Аналіз проблеми морального вибору пов'язаний із з'ясуванням таких феноменів, як моральний намір і моральна спонука.

Моральний намір — рішення людини зробити відповідну моральну дію і досягти очікуваного результату. Це вольова установка людини, результат її попередньої духовно-емоційної діяльності, зокрема усвідомлення моральних завдань, конкретизації цілей, вибору відповідних засобів тощо.

Моральна спонука — чуттєва форма, в якій виявляються мотив і намір до здійснення відповідного вчинку. За своєю психологічною природою вона є рушійним імпульсом, емоційно-вольовим спрямуванням, яке визна-чає відповідні дії людини.

Моральним вважають лише такий вибір, за якого людина керується моральним мотивом (лат. moveo — приводити в рух, штовхати) — внутрішньою, суб'єктивно-особистісною спонукою до дії, зацікавленістю в її реалізації і орієнтацією на моральні чинники. Споріднені з ним поняття «стимул», «намір», «ціль» характеризують ідеальний аспект вчинку. Мотив відіграє при цьому особливу роль, оскільки він є духовно-емоційною підставою вчинку. Реалізується мотив у цілі, хоч у моральній діяльності можливе незбігання цілі і мотиву.

Керуючись моральними мотивами, людина орієнтується на найвищі, безумовні вселюдські цінності, зважає на ймовірність морального осуду в разі недотримання моральних вимог. Оскільки моральний осуд не передбачає примусових, організаційних санкцій, то суб’єкт морального відношення може здійснювати цей вибір самостійно.

Найвищі, безумовні вселюдські цінності фіксуються в категорії «добро», а все те, що йому суперечить, відображається в категорії «зло». Людина лише тоді здійснює справді моральний вибір, коли пропоновані людством уявлення про найвищі абсолютні вселюдські цінності визнаються не лише її мисленням, а й почуттями та волею.

Будучи морально свобідною, здійснюючи моральний вибір, людина реалізує себе як творча особистість. Тому вона змушена відповідати за свій вибір, свою поведінку. Оскільки вибір має моральний характер, то й відповідальність за нього є моральною відповідальністю.

Моральна відповідальність характеризує особистість з точки зору виконання нею моральних вимог. Ця проблема стосується здатності людини взагалі виконати пред'явлені їй моральні вимоги, глибини і правильності їх усвідомлення тощо. З'ясування сутності моральної відповідальності передбачає аналіз моральної самооцінки, морального самоконтролю, самовладання, гідності тощо. На перших етапах морального становлення особистості вони перебувають у зародковому стані, але поступово їх можна перетворити з епізодичних виявів духовно-емоційного життя людини на її глибинні, сутнісні моральні якості.

Моральна самооцінка — результат морального оцінювання людиною своїх вчинків, їх мотивів і моральних якостей. Здатність до об'єктивного самооцінювання дає людині змогу самостійно контролювати і спрямовувати свої дії і навіть виховувати саму себе.

Моральний самоконтроль — сутність і механізм самостійного регулювання особистістю своєї поведінки, її мотивів і спонук. Механізм самоконтролю охоплює її почуття й уявлення, самооцінку дій, спонук, мотивів.

Самовладання — один із виявів самоконтролю, що полягає у здатності людини, контролюючи свої почуття, спрямовувати діяльність на розв'язання свідомо поставлених моральних завдань. Виявляється самовладання у формі витримки.

Усвідомлення власної гідності є формою самосвідомості. На цьому ґрунтується вимогливість людини до себе. Завдяки почуттю власної гідності людина легше усвідомлює відповідальність перед собою як особистістю. Водночас гідність людини вимагає поваги і від інших людей, визнання її прав і можливостей, високої до неї вимогливості.

Моральна самовимогливість свідчить, що моральна вимога перестала бути зовнішньою силою й інтеріоризувалась у моральний обов'язок. Проте дотримання морального обов'язку час від часу викликає опір інших сутнісних сил людини як прагматичної, політичної чи релігійної істоти. І для цього завжди знаходяться аргументи, що породжує духовне роздвоєння особистості. Завдяки почуттю морального обов'язку в самосвідомості людини утверджується людське, родове начало, яке претендує бути її справді людським «Я», орієнтованим на найвищі, безумовні вселюдські цінності, на ідеал, тобто на досконале майбутнє. Водночас людина ототожнює себе і зі своєю реальною життєдіяльністю, постійно готова захищати себе в цьому статусі, тобто відстоювати правильність кожного свого вчинку, що зумовлене дією почуття самоповаги. Це друге «Я» називають егоїстичним началом людини. Більш обґрунтовано було б називати його «Я-апологет» (грец. apologia — захист), оскільки воно схильне захищати всі вчинки людини, не тільки аморальні, а й високоморальні.

У полеміці зі своїм антиподом «Я-апологет» виявляє неабияку винахідливість. Його докази є психологічно переконливими, оскільки адресуються самому собі. Одним із найсильніших аргументів «Я-апологета» проти самовимогливості, морального обов'язку особистості є думка про відсутність справедливості в суспільстві, світі загалом, насамперед у сфері моральних стосунків. А тому, мовляв, людина, яка керується моральним обов'язком, опиняється в нерівному становищі стосовно тих, хто ігнорує моральні вимоги й орієнтується на прагматичні критерії діяльності. Аналізуючи цю проблему, етика послуговується категорією «моральна справедливість», яка характеризує співвідношення кількох явищ з точки зору розподілу блага і зла між людьми.

Тільки переконавшись у тому, що справедливість, зокрема моральна, справді існує, а її самовимогливість є не винятком, а принципом людського життя, людина позбавляється сумніву, що її моральна самовимогливість виправдана.

У результаті переконаності в наявності моральної справедливості перше «Я» людини істотно зміцнює свої позиції і набуває статусу її совісті (сумління). Раніше почуття совісті могло виникати лише епізодично й одразу згасати, будучи загнаним у глухий кут «Я-апологетом». Під впливом совісті в моральній практиці людини виявляються явища морального сорому (збентеження, ніяковіння за недостойну поведінку) і каяття — зумовленого роботою совісті акту глибокого перегляду особистістю засад власної поведінки й свідомості. За своєю суттю каяття є виправленням духовної похибки на основі внутрішньої переорієнтації людської особи, яка істотно коригує її розвиток.

Сильне і постійне почуття совісті свідчить про те, що складний і суперечливий процес інтеріоризації моральної вимоги в самовимогу, в моральний обов'язок здебільшого завершено, хоча фактично він триває протягом усього життя. «Я-совість», вступаючи в полеміку з «Я-апологетом», здатна значною мірою спростувати його аргументи, проте ніколи остаточно не перемагає. Ця боротьба є джерелом морального самовдосконалення особистості. Якщо на початках становлення людини як особистості існувала суперечність між суспільством з його моральними вимогами та індивідом, для якого вони були зовнішньою примусовою силою, то згодом, під час становлення людини як особистості, ці вимоги утверджуються в її свідомості як моральний обов'язок, захищений її совістю. Тобто зовнішня суперечність переміщується у внутрішній, духовний світ особистості і стає рушійною силою її духовного поступу.

Наявність морального обов'язку, сумління ще не є гарантом життєдіяльності людини згідно з моральними вимогами, оскільки така життєдіяльність передбачає відповідний розвиток волі, яка залежить не лише від свідомості, а й від життєвого досвіду, звичок чинити відповідно до морального обов'язку.

У понятті «моральний обов'язок» моральні вимоги пізнаються, визнаються й оцінюються якнайзагальніше і якнайабстрактніше, що виявляється в принциповому визнанні людиною необхідності рахуватися з громадською думкою, у схильності до позитивного оцінювання моральних норм та їх прийняття. Проте моральний обов'язок реально виявляється в численних обов'язках, а бути самовимогливим у всіх сферах життєдіяльності нелегко. Одні люди вважають священними моральні обов'язки щодо сім'ї, але недооцінюють або ігнорують моральні вимоги в інших сферах життя, наприклад на виробництві. Інші нехтують моральними вимогами у сімейних стосунках, проте є морально самовимогливими в інших сферах життєдіяльності.

Набуваючи життєвого досвіду, людина має справу з численними проявами моральних вимог, їх формами, сферами виявлення (сім'я, виробництво, побут). Одні з них інтеріоризуються у відповідні особистісні завдання, вимоги до себе, тобто набувають статусу конкретного морального обов'язку (зокрема, батьківський обов'язок), інші на деякий час, а то й назавжди, залишаються зовнішніми і неприйнятними. Наприклад, мало хто може сказати, що ця заповідь стала його моральним обов'язком: «Любіть ворогів ваших, благотворіть тих, хто ненавидить вас, благословляйте тих, хто проклинає вас, і моліться за тих, хто кривдить вас».

Реальним виявом морального обов'язку є моральний вчинок — добровільна дія, що об'єктивно відповідає моральній вимозі. Вона є наслідком відповідного морального вибору, на відміну від позаморального вчинку, здійснюючи який, людина керується прагматичними, політичними, релігійними чи іншими мотивами.

У понятті « моральний вчинок » відображається своєрідна клітинка моральної діяльності; дія, що розглядається з точки зору єдності мотиву і наслідків, намірів і справ, цілей і засобів. Підхід до людської дії через призму попередньої і подальшої роботи моральної свідомості відображається в уявленнях про структуру вчинку. Елементами його є мотив, намір, ціль, дія, наслідки, оцінювання людиною свого вчинку і ставлення її до оцінки оточення. Якщо позитивними моральними вчинками не вважають навіть ті, що максимально відповідають моральним вимогам, якщо людина керувалася позаморальними мотивами, то до негативних (аморальних) часто відносять і ті, при здійсненні яких людина керувалася позаморальними мотивами — прагматичними, політичними, релігійними тощо. Такий підхід є виправданим, якщо моральним пороком вважати ігнорування моральних вимог. Це означає, що людина, яка, задовольняючи свої прагматичні, політичні або релігійні потреби, ігнорує критерії добра, фактично вдається до лихих мотивів.

Керуючись конкретним моральним обов'язком, людина може поступово виробити звичку чинити згідно з ним, наприклад, бути ввічливою. Така поведінка, викликаючи духовно-емоційне задоволення, починає самостимулюватися і стає типовою рисою характеру людини. Результатом осмислення цієї та інших аналогічних рис характеру людини є поняття «моральна якість» — відносно стійкі ознаки її поведінки, які виявляються в однотипних вчинках, що відповідають критеріям добра (чесноти, доброчесності) чи суперечать їм (моральні вади, пороки).

Якщо для одних людей моральна вимога бути ввічливим стає самовимогою, закріплюється як моральна якість, то для інших може на все життя залишитися зовнішньою, чужою, неприйнятною. Дехто навіть хизується своєю грубістю. Парадоксально, але грубість, брутальна поведінка іноді збуджують насолоду, і такі люди починають не просто хизуватися своєю поведінкою, а й своєрідно утверджуватися, чинячи зло. Це стосується і людей з іншими моральними вадами.

Висновки

Гідність як етичну категорію слід визначити таким чином: це об'єктивна, суспільно-моральна цінність особистості, а також потреба, і власне оцінка людиною своєї моральної цінності. Це потреба позитивної самооцінки своїх вчинків, самоповага, осмислена гордість за себе.

Отже, совість — категорія етики, що характеризує здатність особистості здійснювати самоконтроль, усвідомлювати моральні суспільні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і виробляти самооцінку здійснених вчинків. Це один із проявів моральної самосвідомості особистості. Совість означає усвідомлення моральної відповідальності індивіда за свою поведінку, що включає моральну самооцінку, вольовий самоконтроль з точки зору моралі всього суспільства.

Характеризуючи наявність морального вибору, послуговуються категорією «моральна свобода». Моральна свобода відрізняється від економічної, політичної, релігійної, а також від свободи загалом. Категорія «моральна свобода» окреслює проблему можливості і здатності людини бути самостійною, самодіяльною, творчою особистістю і разом з тим виражати в моральній діяльності свою суспільну сутність. Об'єктивною передумовою моральної свободи особистості є переборення суперечності між нею і суспільством, внаслідок чого моральні вимоги перестають протистояти особистості як зовнішня, чужа сила, що суперечить її потребам та інтересам.

Список використаної літератури

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 223 с.

2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 382 с.

3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. — К.: Либідь, 1992. — 328 с.

4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. — 4-те вид.. — К.: Либідь, 2002. — 382 с.

5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. — 3-тє вид., виправл. і доп.. — К.: Знання , 2007. — 483 с.

6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. — К.: Видавничий центр "Академія", 2005. — 414 с.

7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. — К.: Дакор, 2006. — 319 с.