Вступ

Синтоїзм — це переважно релігія японців. Згідно з «Ніхон Шукйо Дзітен» («Енциклопедія японських релігій»), «синтоїзм почав формуватися майже одночасно з японською етнічною культурою, отже він є релігійною культурою, яка ніколи не існувала окремо від цього суспільства». Оскільки господарський і культурний вплив Японії сьогодні настільки поширений, нам варто зацікавитись тим, які релігійні чинники формували історію цієї країни та ментальність її мешканців.

Хоча синтоїзм сповідує понад 91 мільйон японців (приблизно 75 відсотків), певне опитування виявило, що тільки 2 мільйони осіб, тобто три відсотки дорослого населення, справді сповідують його. Дослідник синтоїзму Суґата Масаакі говорить: «Синтоїзм так міцно вплівся в структуру щоденного життя японців, що вони майже не помічають його існування. Для них це не стільки релігія, скільки непомітний довколишній елемент, немов повітря, яким вони дихають». Навіть ті, хто визнає свою байдужість до релігії, купують синтоїстські амулети, які нібито охороняють у транспорті, виконують весільні обряди згідно з традицією синтоїзму й витрачають великі гроші на щорічні синтоїстські свята.

1. Походження синтоїзму та його розвиток

Назву «синто» утворено в VI сторіччі н. е., щоб відрізняти місцеву релігію від впровадженого до Японії буддизму. «Звісна річ, «релігія японців»… існувала до появи буддизму,— пояснює японський релігієзнавець Сахія Хіро,— але синтоїзм був підсвідомою релігією, яка складалась зі звичаїв та обрядів. З появою ж буддизму люди з’ясували, що ці обряди, по суті, утворили японську релігію, несхожу на чужий буддизм». Як формувалася ця японська релігія?

Важко визначити точну дату виникнення початкового синтоїзму, тобто «релігії японців». Коли почали вирощувати рис на затоплених ланах, «з’явилася необхідність у добре організованій та стабільній общині,— пояснює «Японська енциклопедія Коданша»,— тому розвинулась сільськогосподарська обрядовість, яка пізніше набула великого значення у синтоїзмі». Стародавні мешканці Японії вигадали численних богів природи та вшановували їх.

Крім того, через страх перед душами померлих люди виконували обряди, щоб задобрювати їх. Пізніше такі обряди переросли в поклоніння духам предків. За вченням синтоїзму, душа «покійного» зберігає свою індивідуальність, але в момент смерті людини вона заплямовується. Коли рідні померлого виконують поминальні обряди, душа очищується, звільняючись від усякої злоби, та набуває спокійної і доброзичливої вдачі. З бігом часу дух предка отримує статус родового божества, або хоронителя. Отже, ми бачимо, що віра в безсмертну душу лежить в основі ще одної релігії та обумовлює погляди й учинки віруючих (Псалом 146:4; Екклезіяста 9:5, 6, 10, Кул.).

Вважалося, що боги природи й родові боги — це духи, якими повітря просто «кишить». Під час свят люди просили цих богів спуститися в спеціально освячені з такої нагоди місця. Японці вірили, що боги тимчасово оселяються в синтаях — таких об’єктах поклоніння, як дерева, каміння, дзеркала й мечі. Шамани, або медіуми, виконували ритуали, щоб приклика́ти богів.

«Місця приземлення» богів, які спочатку очищали тільки на свята, поступово перебрали на себе роль постійних місць поклоніння. Люди будували святині для добрих богів, котрі, здавалося, благословляли їх. Спершу вони не робили зображень богів, а вшановували синтаї, в яких начебто перебували духи богів. Навіть ціла гора, як-от Фудзіяма, могла виступати в ролі синтая. З часом з’явилося стільки богів, що японці створили вираз «єродзу-но-камі», що буквально означає «вісім мільйонів богів» (камі — «боги», «божества»). Цей вираз вживається стосовно «незліченної безлічі богів», оскільки в синтоїзмі їхнє число постійно зростає [7, c. 86].

Оскільки синтоїстські ритуали виконувалися біля святинь, кожен рід мав святиню для своїх богів-хоронителів. Але коли в VII сторіччі н. е. імператорська родина об’єднала народ, вона проголосила богиню сонця Аматерасу Омікамі державним божеством і головною особою пантеону синтоїстських богів. (Дивіться інформацію в рамці на сторінці 191). З часом поширився міф про те, що імператор є безпосереднім нащадком богині сонця. Щоб підсилити віру в це, у VIII сторіччі н. е. було впорядковано дві головні синтоїстські книги «Кодзікі» й «Ніхон секі». За допомогою міфів, що звеличували членів імператорської родини як нащадків богів, ці книги допомогли зміцнити владу імператорів.

Ці дві книги синтоїстської міфології не вважалися натхненими писаннями. Цікаво зазначити, що синтоїзм не має ні засновника, ні якоїсь священної книги. «Синтоїзм є релігією, яка складається із серій «відсутностей»,— пояснює знавець синтоїзму Соуїчі Саекі.— У ньому відсутні чітко виражені доктрини й відсутня детально опрацьована теологія. У ньому майже відсутні заповіді, котрих слід було б дотримуватися… Хоча я виховувався в сім’ї, де берегли синтоїстські традиції, важко пригадати, щоб мене систематично навчали про релігію» (курсив наш). Доктрини, заповіді, а інколи навіть і сам об’єкт поклоніння не є важливими для синтоїста. «Часто бувало, що замінювали бога, якому належала святиня,— говорить один дослідник синтоїзму,— а поклонники, що молилися там, не усвідомлювали цього».

На чому ж тоді синтоїсти зосереджують свою увагу? В одній книжці про японську культуру говориться: «У початковому синтоїзмі вважалося, що, коли вчинки сприяють злагоді й добробуту якоїсь малої спільноти, вони є «добрими», а коли заважають цьому — «поганими». Гармонію з богами, природою і спільнотою вважали найбільшим здобутком. Усе, що порушувало мир і гармонію цієї спільноти, було злом, незважаючи на його моральні цінності.

Оскільки синтоїзм не має офіційного віровчення, чинниками, які сприяють гармонії суспільства, є ритуали та свята. «Найважливіше в синтоїзмі,— пояснюється в енциклопедії «Ніхон Шукйо Дзітен»,— є те, чи ми відзначаємо свята, чи ні». (Дивіться інформацію на сторінці 193). Спільне відзначання свят родових богів сприяло духу співпраці серед селян, котрі вирощували рис. Головні свята донині пов’язуються з вирощуванням рису. Навесні селяни просять «бога рисових ланів» зійти в їхнє село, а також моляться про багатий урожай. Восени вони дякують своїм богам за врожай. Під час свят носять своїх богів довкола на мікоші (переносній капличці) й діляться з ними рисовим вином (саке) та їжею [3, c. 105].

Щоб залишатися в єдності з богами, на думку синтоїстів, слід очиститись від усього морального забруднення й гріха. Саме для цього потрібні ритуали. Існує два способи очистити особу або предмет: охараї та місоґі. Охараї полягає в тому, що синтоїстський жрець, очищаючи людину або предмет, обмахує їх паперовим або лляним віялом з держаком із гілки вічнозеленого дерева сакакі, а під час місоґі використовується вода. Ці ритуали очищення відіграють у синтоїзмі дуже важливу роль. В одному авторитетному японському джерелі говориться про це так: «Можна з певністю сказати, що без цих ритуалів синтоїзм не може існувати [як релігія]».

2. Свята й ритуали синтоїзму

Свята й ритуали далі залишаються невід’ємною частиною синтоїзму, хоча протягом років у ньому відбувалися різні зміни. Які саме? Один дослідник синтоїзму прирівнює його до ляльки, яку можна перевдягати. Коли з’явився буддизм, синтоїзм «прибрався» в його вчення. А коли люди потребували моральних норм, подався в бік конфуціанства. Синтоїзм надзвичайно гнучкий.

Уже на зорі синтоїзму відбувався синкретизм, тобто злиття елементів різних релігій. У синтоїзм просочились конфуціанство й даосизм, відомі в Японії як «шлях інь і ян», але найбільше спільних елементів він має з буддизмом.

Коли буддизм дістався до Японії через Китай і Корею, японці назвали свою традиційну релігію «синто» («шлях богів»). З прибуттям нової релігії японці поділились на прихильників буддизму і його противників. Прихильники твердили: «Усі сусідні країни обрали цей спосіб поклоніння. Чим гірша Японія?» Противники ж буддизму заперечували: «Якщо ми поклонятимемося чужим богам, то можемо роздратувати своїх». По десятиріччях незгод перемогли прихильники буддизму. Буддизм вкоренився під кінець VI сторіччя н. е., коли цю нову релігію прийняв принц Сьотоку.

Поширюючись по сільських територіях, буддизм несподівано зіткнувся з місцевими синтоїстськими божествами, котрі були невід’ємною частиною щоденного життя людей. Щоб співіснувати, цим двом релігіям потрібно було піти на поступки. Злиттю цих двох релігій посприяли буддійські монахи-аскети, які жили в горах. Оскільки вважалося, що гори є оселею синтоїстських богів, аскетичні звичаї монахів дали початок ідеї про об’єднання буддизму й синтоїзму і також обумовили будівництво «дзіндзя», тобто «капличок-храмів». Поступово відбувалося злиття цих двох релігій, але провід у формуванні релігійних теорій таки взяв буддизм [2, c. 132-133].

Водночас посилювалося переконання, що Японія — це божественна країна. Коли у XIII сторіччі монголи напали на Японію, з’явилася віра в камікадзе (буквально — «божественний вітер»). Двічі гігантський флот монголів приступав до острова Кюсю, і кожного разу його плани розладнував шторм. Японці вважали, що цей шторм, або вітер (кадзе), зіслали синтоїстські боги (камі), і це надзвичайно піднесло авторитет цих богів.

У міру посилення довір’я до синтоїстських богів, їх почали вважати первісними богами, а будд («просвітлених») й бодхисатв (майбутніх будд, котрі допомагають іншим досягти просвітлення; дивіться сторінки 136, 137 і 145, 146) — тільки тимчасовими й місцевими виявами божества. Внаслідок цієї боротьби між синтоїзмом і буддизмом виникли різні синтоїстські школи. Декотрі з них звеличували буддизм, інші — синтоїстський пантеон, а ще інші оздобили свої вчення пізнішою формою конфуціанства.

3. Культ імператора й державний синтоїзм

Після багаторічних компромісів теологи синтоїзму дійшли висновку, що їхня релігія осквернилась релігійним мисленням китайців. Тому вони настійно старалися повернути синтоїзму його давній японський характер. З’явилася нова школа, відома за назвою «Відродження синто», і одним з її провідних теологів був вчений XVIII сторіччя Норінага Мотоорі. У пошуках першоджерел японської культури Мотоорі вивчав класиків, зокрема, синтоїстські писання «Кодзікі». Він навчав, що верховну позицію займає богиня сонця Аматерасу Омікамі, а інші боги певною мірою відповідають за природні явища. Він також навчав про те, що людина не може передбачити божественного провидіння і що намагання зрозуміти його свідчили б про неповагу з боку людини. Його постулат: не ставити жодних запитань і бути покірним божественному провидінню (Ісаї 1:18).

Один з послідовників Норінаги, Ацутане Хірата, розвинув його ідеї, стараючись очистити синтоїзм від усіх «китайських» нашарувань. Як Хірата це зробив? Він об’єднав синтоїзм з теологією відступницького «християнства»! Бога Аме-но мінака нусі-но камі, згаданого в «Кодзікі», він прирівняв до «християнського» Бога й змалював цього верховного бога всесвіту з двома підлеглими богами — «богом Високого Священного Творіння (Такамі-мусубі) і володарем Божественного Творіння (Камі-мусубі), які нібито символізують чоловічу і жіночу першопричину» («Релігії в Японії», англ.). Він запозичив з католицизму вчення про триєдиного бога, хоча воно так і не стало стрижневим вченням синтоїзму. Але завдяки злиттю так званого християнства і синтоїзму Хірата зрештою прищепив у розуми синтоїстів християнську форму монотеїзму (Ісаї 40:25, 26).

На підмурках теології Хірати виник рух, який сприяв культу імператора й довів до повалення влади військово-феодальних диктаторів — сегунів, а також відновив 1868 року імператорське правління. Від часу заснування імператорського уряду учнів Хірати призначали урядовими комісарами синтоїзму, і вони підтримували рух, метою якого було зробити синтоїзм державною релігією. Нова конституція представляла імператора «священним і недоторканним», його вважали прямим нащадком богині сонця Аматерасу Омікамі. Отже, він став верховним богом державного синтоїзму (Псалом 146:3—5).

Хоча у творах «Кодзікі», «Ніхонгі» та «Енгі-сікі» містились записи про минуле, а також ритуали й молитви, державному синтоїзму було потрібно священної книги. У 1882 році імператор Мейдзі видав «Імператорський рескрипт воїнам і морякам». Оскільки цей документ походив від імператора, японці прийняли його як святе писання, і він став поживою для щоденних медитацій чоловіків у збройних силах. Документ підкреслював, що сплачування боргу божественному імператору й виконання повинностей для нього є важливішим від усіх можливих зобов’язань перед іншими людьми [8, c. 91-92].

Наступне доповнення до святого писання синтоїзму побачило світ 30 жовтня 1890 року. Це був «Імператорський рескрипт про виховання». Він «не тільки заклав підвалини для шкільної освіти, але й став святим писанням державного синтоїзму», пояснює Сігейоші Муракамі, дослідник державного синтоїзму. Цей декрет чітко показав, що в основу виховання лягла «історична» спорідненість між міфічними предками імператора та їхніми підданими. Як японці ставились до цих указів?

«Коли я ходила до школи, заступник директора шанобливо вносив на поміст дерев’яну скриньку, тримаючи її на рівні очей,— пригадує Асано Кошіно.— Цю скриньку брав директор і виймав з неї сувій з «Імператорським рескриптом про виховання». Ми повинні були слухати його, схиливши голови, аж поки не прозвучали кінцеві слова: «Ім’я та печатка Його Величності». Ми чули цей текст стільки разів, що завчили його напам’ять». До 1945 року за допомогою освітньої системи, яка базувалася на міфології, цілому народу насаджували ідею безумовної відданості імператору. Державний синтоїзм вважався найважливішою релігією, а 13 синтоїстських відгалужень, які проголошували різні доктрини, було названо синтоїстськими сектами [1, c. 145].

4. Завоювання світу — релігійна місія Японії. Історія державного синтоїзму

Державний синтоїзм також мав своїх ідолів. «Щоранку я плескав у долоні в напрямку сонця, яке є символом богині Аматерасу Омікамі, а потім повертався обличчям на схід, у бік імператорського палацу, щоб віддати пошану імператору»,— розповідає Масато, літній японець. Піддані імператора поклонялись йому, немов богу. Оскільки його вважали нащадком богині сонця, він був найбільшим авторитетом у політичних і релігійних питаннях. Один японський професор заявив: «Імператор — це бог у вигляді людини. Він є виявленим Божеством».

У результаті сформувалося вчення про те, що «край мікадо [імператора] є центром цього феноменального [чуттєво осяжного] світу. Саме звідси слід поширювати цей Великий Дух по світі… Експансія Великої Японії у світі й піднесення цього світу до рівня країни Богів — це невідкладне та актуальне питання, а навіть наша вічна й незмінна мета» (Д. К. Голтом, «Політична філософія сучасного синтоїзму», англ.). Не було й мови про відокремлення релігії від держави!

Джон Б. Носс у книжці «Релігії людини» (англ.) говорить: «Цю ідею, не гаючись, використала японська вояччина. Військові включили її у свої воєнні промови, заявляючи, що завоювання — це свята місія Японії. Легко помітити, що такі вислови є логічним наслідком націоналізму, навіяного релігійними цінностями». Яку ж трагедію спровадив на японців та інші народи синтоїстський міф про божественність імператора, а також синтез релігії і націоналізму!

За часів державного синтоїзму з його монархічною системою у японців фактично не було іншого вибору, як тільки поклонятися імператору. Їхнім мисленням заволоділо вчення Норінаги Мотоорі: «Не став жодних запитань і будь покірним божественному провидінню». У 1941 році під прапором державного синтоїзму й відданості «живій боголюдині» цілий народ втягнувся у вир Другої світової війни. Люди думали: «Японія є божественною країною, і в критичний момент повіє божественний вітер — камікадзе». Воїни та їхні сім’ї благали своїх богів-охоронців про перемогу [6, c. 78-79].

Синтоїзм спіткала глибока криза, коли 1945 року два атомні вибухи стерли з лиця землі Хіросіму й велику частину Нагасакі; «божественна» країна зазнала поразки. За одну ніч, здавалося б, непереможний божественний правитель Хірохіто став простим людським імператором, якого перемогли. Це зруйнувало віру японців. Також не допоміг камікадзе. В енциклопедії «Ніхон Шукйо Дзітен» говориться: «Однією з причин було розчарування народу через те, що його зрадили… Але найгірше, що синтоїстський світогляд не дав жодного релігійно обґрунтованого й переконливого тлумачення сумнівам, викликаним поразкою. Внаслідок цього з’явився релігійно незрілий погляд: «Немає ні бога, ні Будди».

Історія державного синтоїзму наголошує на тому, що кожен повинен дослідити свої традиційні вірування. Підтримуючи мілітаризм, синтоїсти, можливо, домагалися гармонії зі співвітчизниками. Звичайно, це не принесло єдності ні світові, ні японським сім’ям, які втратили на війні своїх годувальників і дітей. Перш ніж присвятити комусь своє життя, ми повинні пересвідчитись, заради кого й чого жертвуємо собою. «Благаю вас,— говорив до римлян один християнський вчитель, який перед тим поклонявся імператору,— повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу [«на священне служіння, пов’язане з вашою здатністю розмірковувати», НС]». Аби вирішити, кому присвятитися, християни з Рима мали послуговуватися здатністю розмірковувати. Так само й ми повинні послуговуватися своєю здатністю розмірковувати, щоб постановити, кому слід поклонятися (Римлян 12:1, 2).

Для синтоїстів загалом не було важливим, якому саме богу вони поклоняються. «Прості люди,— говорить Хіденорі Цудзі, викладач японського релігієзнавства,— не робили жодної різниці між богами й буддами; доти, доки боги або будди вислуховували молитви про багатий урожай, усунення хвороби й безпеку сім’ї, це влаштовувало їх». Але чи це привело їх до правдивого Бога і чи принесло його благословення? Історія дає однозначну відповідь.

Шукаючи Бога, синтоїсти ґрунтували свої вчення на міфології та зробили свого імператора — звичайну людину — богом, так званим безпосереднім нащадком богині сонця Аматерасу Омікамі. Але вже тисячі років до виникнення синтоїзму правдивий Бог виявив себе в Месопотамії одному вірному семіту.

У пантеоні синтоїзму нараховується більше 8 мільйонів богів (камі), до яких ставляться також духи померлих, духи рік, гір, озер і заступники ремесел. По цьому вченню люди після смерті можуть ставати камі, від яких вони відбулися. Ця релігія не жадає від своїх послідовників молитов або читання священних текстів. Досить лише брати участь у храмових святах і церемоніях. Ритуали грають тут не меншу роль, чим у конфуціанстві. Кожна деталь, дріб’язок побуту, будь те вітання або чаювання, наділяється в довгу церемонію. Ціль людини — гармонійно існувати із природою, звідси звичай — у японських житлах майже відсутні меблі, і кожен будинок, по можливості, прикрашається нехай іноді маленьким, але садком, або галявиною, або мальовничими малюсінькими озерцями з мініатюрними хаосами (накопиченням каменів), тобто елементами дикої природи.

Довгий час міфи й вірування співіснували без усякої системи, поки у зводі законів «Тайхоре» синтоїзм не одержав статусу державної ідеології. В основі синтоїзму лежить проголошення божественної природи влади японського імператора, родовід якого йшов до богів. «В імператорах живуть боги, які й керують всією їхньою діяльністю», — проголошує синтоїзм. Звідси й ідея про безперервність імператорської династії. Філософські школи синтоїзму формують ще одну частину ідеології — кокутай (тіло держави), відповідно до якої божества живуть у кожному японці, здійснюючи через нього свою волю. Відкрито проголошується особливий божественний дух японського народу і його перевага перед всіма іншими. Було так само оголошено про особливу роль Японії в цьому світі, де вона повинна займати центральне місце [5, c. 87-88].

Висновки

Отже, на відміну від інших релігій синто не містить моральних установок. Місце подань про добро й зло тут займають поняття чистого й нечистого. Якщо людина “ нечиста ”, зробила щось неналежне, вона повинна пройти через ритуал очищення. Дійсним гріхом синто вважається порушення світового порядку — цумі, і за подібний гріх людині прийдеться платити після смерті. Він відправляється в Країну Мороку й там веде тяжке існування в оточенні злих духів. Але розвиненого вчення про загробний світ, пекло, рай або Страшний Суд у синто немає. Смерть розглядається як неминуче загасання життєвих сил, які потім відроджуються знову. Синтоїстська релігія вчить, що душі померлих перебувають десь неподалік і нічим не відгороджені від світу людей. Для послідовника синто всі основні події відбуваються в цьому світі, що розглядається як кращий з світів.

Від прихильника цієї релігії не потрібно щоденних молитов і частих відвідувань храму. Цілком достатньо участі в храмових святах і виконання традиційних обрядів пов’язаних з важливими подіями життя. Тому самі японці нерідко сприймають синто як сукупність національних звичаїв і традицій. У принципі ніщо не заважає синтоїсту висповідати іншу релігію або навіть вважати себе атеїстом. І все-таки виконання обрядів синто невіддільно від повсякденного життя японця з моменту його народження до самої смерті, просто здебільшого обряди не розглядаються як прояв релігійності.

Японія — це країна богів, перед якою повинні схилитися всі інші країни, якщо не добровільно, те під дією сили. Довгий час цієї ідеології не давав належної сили буддизм і конфуціанство, що проникнули в країну з материка, привнесли свої елементи в життя японського суспільства.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. — К.: Дакор, 2006. — 509 с.
2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. — К.: Наукова думка, 1995. — 252 с.
3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Ку-чер,; Нар. укр. акад.. — 3-є вид., перероб. і доп.. — К.: Кондор, 2004. — 643 с.
4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. — К.: Академвидав, 2002,, 2003. — 431 с.
5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Скалецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов’янський держ. педагог. ун-т. — 3-тє вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 327 с.
6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. — 155 с.
7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов’янський державний педагогічний університет. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 267 с.
8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х.: Право, 2004. — 269 с.