Символічний інтеракціонізм — один із найбільш цікавих і продуктивних напрямків в сучасній соціології, який зводить зміст соціальних процесів до взаємодії індивідів в групі і суспільстві.

Мід визначав свою концепцію як “соціальний біхевіоризм” ( ряд аналогічних ідей паралельно висказував й Морено, хоча це коло його визначень висвітлюється досить рідко, на відміну від його “соціометрії”), щоб відрізнити свою концепцію від “радикального біхевіоризма” Джона Б.Уотсона, який був одним із студентів Міда). Переконання Уотса цікавила саме індивідуальна поведінка, яка фокусувалася на стимулах, які викликають певні реакції та поведінку.

Мід не заперечував цього, але наголошував, що існують і прихованіаспекти поведінки, які не беруться до уваги радикальними біхевіористами. Проте приймаючи базовий для біхевіорізма емпірізм, Мід не хотів просто філософствувати про ці приховані явища. Він прагнув розширити емпіричну науку біхевіорізма стосовно вказаних явищ, тобто до того, що відбувається між стимулом і реакцією. Міда цікавила сама “дія”, з її увагою, сприйняттям, уявою, міркуванням, емоціями, тобто дія як цілісний процес людської діяльності.

Як зазначав Ч.Морріс про три головних розрізнення між концепціями Уотсона та Міда: по-перше, Мід вважав, що увага Уотсона до поведінки значно спрощена, адже останній вихватує поведінку з її значно ширшого контексту; по-друге, Уотсон не застосовував бихевіоризм до мисленевих процесів, на відміну від Міда; по-третє, виходячи з другого пункту, Мід вважав, що розуміння Уотсоном актора є пасивний образ маріонетки, адже не береться до уваги мислення.

Один з важливих принципів інтеракционізма — принцип отримання спільності в розмові, передбачає, що людина створюється лише в процесі соціальної взаємодії, перш за все мовної, але не до і не після неї. Спільність, що виникає в ході такої взаємодії, або соціальність, складає суть людської природи, без і поза якою індивід ніщо.

Виділяють декілька поколінь символічного інтеракціонізму. До перешого відноситься Дж.Мід та Чарльз Кулі ( засновник концепції “дзеркального Я”). Останній вважав, що особа і суспільство мають загальний генезис а, отже, уявлення про ізольоване і незалежне його — ілюзія. Кулі першим підкреслив значення суб’єктивно інтерпретуючим зворотнім зв’язком, який люди отримують від інших, як головне джерело даних про власне Я. Саму ж концепцію “дзеркального Я” запропонував у колообіг у 1912 році. Вона стверджує, що уявлення індивіда про те, як його оцінюють інші, суттєво впливає на його Я-концепцію.

Можна сказати, що цим твердженням широко користуються в сьогодення як психологи, так і всі інші просто під час взаємодії — комунікації.