Вступ

Римське право визначало два види шлюбу: cum manu — шлюб, що встановлює владу чоловіка над дружиною, і sіne manu — шлюбне співжиття з рівноправністю подружжя. Вступ у шлюб cum manu неминуче означало capіtіs demіnutіo дружини: якщо до шлюбу дружина була персоною свого права, те, вступивши в такий шлюб, вона ставала персоною чужого права. Якщо вона була під владою свого батька й агнаткою всіх членів його родини, то, одружившись , вона підпадала під владу чоловіка або його paterfamіlіas, якщо чоловік був під владою батька сімейства, і, ставши юридично чужим своїй старій родині, ставала членом агнатичної родини чоловіка.

Другий вид шлюбу — це шлюб sіne manu, не породжував влади чоловіка над дружиною й не встановлював взагалі юридичного зв’язку між чоловіком і дружиною: юридично чужа чоловікові й своїм дітям, дружина перебувала в тому ж родинному стані, у якому вона була до вступу в шлюб; зі старою родиною її пов’язував агнатичний зв’язок. Закони XІІ таблиць допускали встановлення влади чоловіка над дружиною шляхом своєрідної «набувальної давнини» — протягом року безперервного спільного життя із дружиною. Але жінка, що вступила в шлюб без здійснення шлюбних формальностей, могла попередити виникнення manus, покинувши на три ночі будинок чоловіка, у такий спосіб вона переривала строк давнини.

Заключення шлюбу cum manu вимагало здійснення певних обрядів, це був акт формальний. Шлюб sіne manu розглядалися як деякі фактичні відносини, з якими зв’язувалися певні юридичні наслідки (у відносинах батька з дітьми, пізніше й у деяких відносинах між чоловіком і дружиною), але для того, щоб ці наслідки виникли, потрібно було одне: вступ дружини в будинок чоловіка при наявності згоди одружених, а при відповідних умовах також і осіб, що здійснюють над ними батьківську владу. Заключення шлюбу sіne manu було актом неформальним. Шлюб cum manu можна були розірвати тільки з ініціативи чоловіка, для розірвання шлюбу sіne manu досить було ініціативи дружини.

1. Структура та види римської сім’ї

Сім’я у Римі утворювалася за допомогою шлюбу. Римське право розрізняло (аж до часів Юстиніана): 1) законний римський шлюб, тобто шлюб між особами, які володіли правом jusconnubii- між громадянами; 2) шлюб між особами, які цим правом не володіли — між перегринами. Своєю чергою римський законний шлюб історично поділявся на два види: cummanu- з повною владою чоловіка над жінкою і sinemanu- без такої влади. Відомий ще один різновид римського шлюбу, але вже незаконного — це так званий конкубінат.

Законний римський шлюб укладався у невідворотній відповідності з нормами jus civile. Він допускався лише між римськими громадянами, які володіли jus connubii.

Оскільки шлюб — це союз чоловіка й жінки, то для вступу в цей союз передбачається виконання таких умов:

— згода на шлюб нареченого і нареченої, а коли вони перебували під владою домовладики, то і його згода. Якщо з якихось причин домовладика не давав такої згоди, то його можна було примусити до цього через магістрат;

— важливою умовою вступу в шлюб була наявність права вступати в шлюб jus connubіі. Цим правом тривалий час наділялися тільки римські громадяни і деякі латини. Лише з 212 р. це обмеження було анульовано. Едиктом імператора Каракали всім підданим Римської імперії було надане римське громадянство;

— додержання шлюбного віку для жінок 12 , а для чоловіків 14 років. Римляни вважали, що саме в цьому віці досягається зрілість, з чим пов’язувалася здатність народжувати дітей, і глибоке усвідомлення того, що шлюб є постійним спільним союзом і подружня вірність жінки — це сувора умова, яка забезпечує перехід спадкового майна до безсумнівних дітей батька;

— не можна було вступати в другий шлюб, не розірвавши першого. Вступ у повторний шлюб після розірвання першого упродовж усього республіканського і класичного періоду не натрапляв на перешкоди з боку закону, який не встановлював для особи, що вступила в новий шлюб, ніяких обмежень. У післякласичний період відомі вже деякі обмеження, метою яких було забезпечити інтереси дітей від першого шлюбу;

— недопущення близького споріднення між нареченими. Споріднення по прямій лінії завжди було перешкодою для вступу в шлюб. По бічній лінії в стародавній час шлюби між родичами заборонялися до шостого коліна, в період пізньої республіки і на початку імперії — до другого — третього коліна. Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво. Зокрема, молодший брат не міг брати за дружину вдову старшого брата, і навпаки;

— дотримання року жалоби. Вдова, яка вступала в новий шлюб, повинна була дотриматися так званого жалобного року, який визначався десятьма місяцями з часу припинення першого шлюбу. Вважалося, що це є проявом поваги з її боку щодо померлого, разом з тим усувалися будь-які сумніви у визначенні батьківства дитини, яка за цей час народилася. Якщо вдова порушувала цю умову й одружувалася у рік жалоби, то її шлюб визнавався дійсним, однак сама вона піддавалася безчестю у формі іnfamіa, і деяким обмеженням у сфері спадкування[1].

Від порядку укладення шлюбу залежав і порядок його розірвання. У шлюбі cum manu розлучення потребувало виконання формальностей, подібно до тих, які здійснювалися під час укладення шлюбу. Якщо шлюб укладався за допомогою релігійного акту, то і під час розлучення мали бути присутніми десять свідків, жерці і здійснені відповідні сакральні обряди. Якщо шлюб укладався шляхом удаваної купівлі жінки, то потрібна була присутність п’яти свідків, вагаря, проголошувались певні формули, передавали метал та ін.

Шлюб sіne manu, навпаки, міг бути розірваним не тільки за взаємною згодою обох сторін, але й односторонньою заявою як з боку чоловіка, так і жінки. Будь-яких законних причин для розлучення зовсім не вимагалося.

Усе це свідчить про те, що однією з головних засад римського сімейного права було додержання принципу абсолютної свободи розлучення майже у всі часи.

Важливо зазначити, що законодавство Августа не змінило принципу свободи розлучення, хоч і були встановлені деякі формальні обмеження. Разом з тим законодавство Августа не залишило поза увагою питання про причини розлучення і за безпідставне розлучення були введені певні матеріальні штрафи. Від негативних наслідків звільняли переважно законні причини розлучення, зокрема: а) імпотенція чоловіка протягом трьох років з часу одруження; б) полон або інші причини відсутності чоловіка протягом п’яти років без будь-яких відомостей про нього; в) постриг у ченці одного з подружжя. Розриваючи шлюб sіne manu сторони звільнялися від сплати штрафу, якщо розлучення відбувалося за їх взаємною згодою[2].

Структура римської сім’ї зумовила поділ громадян за їх сімейним станом на самостійних і підвладних, або, як про це зазначалось у римських джерелах, на осіб власного права — personasuijurisі на осіб чужого права — personaalienijuris. Самостійним був лише домовладика, який володів власними правами. Усі інші члени сім’ї були особами чужих прав.

Як уже зазначалося домовладика мав однакову владу над усіма членами сім’ї, і всі  його підвладні вважалися членами сім’ї та родичами. Римське право розрізняло два види сім’ї: агнатичну і когнатичну.

Первісно існувала агнатична сім’я. Агнатами називалися  особи, які були підвладними одному домовладиці, а саме: дружина, і діти (законні, узаконені, усиновлені), онуки, онучки і правнуки домовладики, але тільки по чоловічій лінії.

Розвиток товарно-грошових відносин, який визначав соціальні процеси в римському суспільстві, поступово розхитував патріархальні основи римської агнатичної сім’ї. Виробництво надлишку матеріальних благ породжувало прагнення батьків закріпити нагромаджене протягом усього життя майно за кровними потомками, найперше за дітьми, які стали агнатами іншого домовладики. Поступово римляни віддають перевагу кровному спорідненню, яке стало основою когнатичної сім’ї. Деякий час ці два види сім’ї існували паралельно, але когнатична сім’я, заснована на природному, кровному спорідненні (cognatio), витісняє агнатичну.

У сімейних відносинах важливе значення мають лінії і ступені споріднення. Стосовно когнатичного споріднення слід розрізняти такі лінії і ступені споріднення: а) пряма лінія, що пов’язує осіб, які походять одна від одної, наприклад, батько, син, онук і правнук; б) побічна лінія, що поєднує осіб, які мають спільного предка, наприклад, брат — сестра, дядько — племінник. Пряма лінія називається ще висхідною і низхідною залежно від того, чи ведеться вона від потомка до предка, чи від предка до потомка.

Від родинної спорідненості слід відрізняти свояцтво. Свояцтво — це відносини між чоловіком і родичами жінки, і, навпаки, між жінкою та родичами чоловіка, а також між родинами і жінки, і чоловіка[3].

2. Особисті та майнові відносини подружжя в Римі

Загальна різниця в юридичній природі шлюбів cum  manu  іsіne manu природно позначається на різному обсязі як особистих, так і майнових відносин між подружжям.

При шлюбі cum manu, як уже зазначалось, жінка цілком підпорядковувалась владі чоловіка і юридично перебувала на становищі дочки. Той же принцип підлеглості визначав майнові відносини між подружжям. Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула після шлюбу, належало чоловікові, повному і безконтрольному власнику. У випадку неспроможності чоловіка майно жінки йшло на задоволення його кредиторів. Однак така майнова несамостійность жінки компенсувалась тим, що вона нарівні зі своїми дітьми мала спадкове майно після чоловіка і всіх його агнатичних родичів.

Зовсім інакше складаються  відносини  між  жінкою і  чоловіком у  шлюбі sіne manu. У цьому шлюбі принцип підлеглості жінки чоловіку поступається перед місцем принципу рівності. Щоправда, чоловік мав право вимагати повернення жінки від третіх осіб, які утримували її проти волі. Перебуваючи у шлюбі sіne manu, дружина набувала ім’я чоловіка, поділяла його громадянське становище, мала одне місце проживання з чоловіком, який повинен був її утримувати, представляти і захищати в суді. Проте в разі незгоди між подружжям остаточне рішення було за чоловіком.

Відповідно до цього ж загального принципу регулювалися і майнові відносини між подружжям. В їх основі був принцип роздільності. Майно жінки і чоловіка становило зовсім незалежні одна від одної маси. Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула під час шлюбу, належало їй, було її власністю, якою вона могла розпоряджатися і користуватися, не питаючи на то згоди чоловіка. Чоловік та жінка могли вступати в найрізноманітніші майнові відносини. До майнових відносин подружжя відносять придане і подарунок.

Придане. Під приданим розуміли те майно, яке передавалося чоловікові дружиною, її батьком або третьою особою (опікуном) на покриття витрат по господарству, щоб полегшити труднощі молодої сім’ї. Отже, початкове призначення приданого було допомогти чоловікові нести загальносімейні витрати. Проте згодом, крім цього призначення, придане певною мірою гарантувало від необґрунтованих розлучень з боку жінки.

Подарунок (donatіo). Ще в Стародавньому Римі був звичай перед шлюбом робити подарунки з боку родини  чоловіка  для  створення  економічної основи сім’ї. Особливого значення вони набули після того, як виявилася інша — штрафна — функція приданого (dos). Якщо жінка у випадку безпідставного розлучення з свого боку ризикувала втратою приданого, то й чоловік у разі розлучення з його вини був зобов’язаний повернути жінці придане (dos) і віддати їй подарунок (donatіo).

За звичаями Стародавнього Риму, подарунок треба було підносити до шлюбу. Будь-яких правових норм, які б визначали правове становище подарунку, в цей час не було. Лише законодавство останніх імператорів (Юстина, Юстиніана) надало цьому інституту більш закінченого вигляду. Насамперед дозволялось в інтересах рівності і справедливості в майнових відносинах між подружжям робити цей подарунок і під час шлюбу. По-друге, батько чоловіка був зобов’язаний піднести подарунок так само, як батько жінки давати придане. Вартість подарунку повинна дорівнювати вартості приданого[4].

3. Відносини між батьками і дітьми, опіка та піклування

За загальним визнанням римських юристів, такої влади над дітьми, як у римлян, не знав жоден інший народ. У стародавні часи це була, як уже зазначалось, абсолютна влада патріархального домовладики, самодержця всієї сім’ї. У майновому відношенні син, як підвладна особа, був особою чужих прав. Він мав цивільну правоздатність, але не для себе, а свого батька. Усе, що син набував, автоматично ставало власністю батька. При цьому батько за зобов’язання дітей не відповідав. Тільки за делікт (правопорушення) він ніс повну відповідальність, а саме: або відшкодувати заподіяні втрати, або видати винного потерпілому. В особистому відношенні викидати новонароджених дітей було заборонено вже імператором Ромулом, хоч продаж дітей допускалася. втратила майже всю свою патріархальну гостроту.

Щодо майнової самостійності, то на перших порах вона йде тими ж шляхами, які були визначені стосовно рабів. Як рабам, батьки часто виділяли своїм повнолітнім дітям певне майно для самостійного господарювання — пекулій.

Проте згодом становище дітей домовладики чимраз більше віддаляється від становища рабів. Першим кроком у цьому напрямі була постанова часів Цезаря або Августа, за якою все те майно, здобуте сином на війні або військовій службі, належало йому як його власне майно, і він міг вільно ним розпоряджатись

Нові обмеження майнової сторони влади батька встановив наказ імператора Костянтина, за яким все те, що одержано дітьми (не тільки сином) у спадщину від матері, вважалося їхньою власністю

Врешті-решт була визнана майже повна майнова самостійність дітей, а разом з тим зруйнована початкова юридична єдність сім’ї: тепер сім’я з юридичного боку не була єдністю, а союзом осіб, кожна з яких була самостійним суб’єктом прав, котрий може мати майно, виступати стороною в судовому процесі і укладати юридичні угоди.

Встановлення та припинення батьківської влади.Батьківська влада виникає насамперед природним чином внаслідок народження дитини в законному шлюбі.  Закононародженими   вважалися   діти, які народилися під час шлюбу, а також ті, які народилися після спливу 181 дня після одруження і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. Кожна дитина, народжена заміжньою жінкою, вважалася сином або дочкою її чоловіка, поки не буде доведено протилежне. Батьком дитини вважався той, на кого вказує факт шлюбу[5].

Щодо незаконних дітей, тобто народжених поза шлюбом, то батьківська влада може бути встановлена тільки шляхом узаконення. Право на узаконення з’являється тільки в період абсолютної монархії і тільки для  lіberі naturales — так званих природних дітей. Поступово виникли три способи такого узаконення:

1) з часів імператора Феодосія і Валентина узаконення стало можливим  шляхом висунення сина в стан місцевих декуріонів, попередньо наділивши його майном (декуріон — особа, яка відала місцевими справами, іноді погашала податки неплатоспроможного місцевого населення своїми коштами);

2) за часів імператора Анастасія узаконення відбувалося зі вступом родичів у законний шлюб (після того як були усунуті перешкоди, які не давали змоги це зробити раніше;

3) за часів Юстиніана узаконення могло відбутися шляхом спеціального рескрипту імператора.

Щодо чужих дітей, то батьківська влада могла бути встановлена шляхом усиновлення, форми якого розрізнялися залежно від того, хто усиновлювався: усиновлення особи власних прав називалося arrogatіo, а усиновлення особи чужих прав (підвладної) — adoptіo.

У Римській державі було чимало людей, які мали права (правоздатність), але не володіли достатньою дієздатністю. Це, зокрема, неповнолітні і душевно хворі; за старими звичаями і уявленнями такими були жінки, такими визнавалися і марнотратники. Якщо такі особи перебували під чиєюсь сімейною владою, то питання про захист їх інтересів не виникало. Але якщо вони такого сімейного захисту не мали, то поставало питання про їх охорону. Цій меті служив інститут опіки (tutela) і піклування (cura).

Протягом тривалої історії цей інститут різко змінював свій характер. У стародавні часи, коли ще були сильні родові зв’язки, опіка над недієздатними особами була справою усієї родини. Але оскільки в той час спадкування визначалося тільки порядком агнатичної родинності, то й природним опікуном був найближчий агнат — так званийзаконний опікун. Однак уже Закони ХІІ таблиць дають право домовладиці у своєму заповіті призначати для своїх малолітніх дітей якогось іншого опікуна. Тоді це буде опікун за заповітом.

У стародавні часи у малолітньої особи не було опікуна ні за законом, ні за заповітом, вона залишалася без опіки. У другій половині республіки справа докорінно змінюється. Закон Атілія (час невідомий) встановив, що в таких випадках опіка призначається магістратом, зокрема претором за участю народних трибунів. Отже, поряд з двома старими видами опіки, за законом і за заповітом, з’являється третій — опікун за призначенням.

Римське право розрізняє два види опіки: опіку у власному розумінні (tutela)  і піклування (cura). Різниця між ними зводиться до того, що в разі опіки опікун сам укладає угоди, а у випадку піклування піклувальник лише дає згоду на укладення тої чи іншої угоди.

Опіка.  Дуже частими випадками недієздатності є неповноліття. Як уже відомо, дитина стає правоздатною з моменту народження, проте визнати її одразу дієздатною не можна. Людина стає дієздатною, лише досягнувши певного ступеня фізичної і психічної зрілості.в епоху класичних юристів дієздатність жінки наставала з 12 років. Вік дієздатності чоловіків був установлений лише законодавством Юстиніана — з 14 років. Разом з тим римське право серед неповнолітніх розрізняє дві групи — дитячий вік, до 7 років, і період статевої зрілості — від 7 до 12 і 14 років. Роль опікуна залежала від віку підопічного: підопічні до 7 років ніякої участі в цивільному обороті не брали — їх цілком замінює опікун. За дітьми від 7 до 14 років уже визнається здатність здійснювати певні правочини у справі набуття майна без згоди опікуна. В інших випадках вони діють за участю опікуна, який має дати свою згоду.

Після досягнення 12 або 14 років людина вважалася дієздатною, а отже, вона могла вести свої справи самостійно. близько 190 р. до н.е. був виданий закон lex Plaetoria, який встановив кримінальне переслідування проти осіб, які, скориставшись недосвідченістю юнака, укладали невигідний для нього договір. Згодом претори поширили застосування цього закону не тільки на випадки явного обману, але й взагалі в разі невигідності правочину.

Проте такий захист мав і свою зворотну сторону. Ділові люди вступали у відносини з такими особами неохоче, а тому для осіб, які не досягли 25-річного віку, почали призначати піклувальників. Отож повна дієздатність фактично відсувається до 25 років, а становище осіб віком від 14 до 25 років почали прирівнювати з становищем частково дієздатних[6].

Інший випадок, де римське право відзначає опіку, була опіка над жінками.

Спершу опіка над жінкою мала реальне значення і безумовний характер manus (влади). Проте згодом зі зміною самих умов правового життя вона поступово втрачає сенс і відмирає. Уже в кінці республіки опіка має лише формальне значення. Жінка сама веде свої справи і тільки для деяких актів потребує згоди свого опікуна (наприклад, відчуження res mancipi). При цьому, якщо опікун не давав своєї згоди, то це не мало вирішального значення. Опікун, за скаргою жінки, змушений претором дати таку згоду. Оскільки опікун ніяких справ не веде, то й не несе за них відповідальність. І навіть у такому вигляді опіка над жінкою до початку імперії починає бути обтяжливою. Гай вважав також безпідставною думку, що жінки потребують опіки через властиву їм легковажність, внаслідок якої вони часто стають жертвами обману. Так опіка над жінками поступово зникає з життя, а едиктом імператора Клавдія взагалі анулюється.

Піклування. Здебільшого піклування встановлювалося над душевнохворими особами.

Перший випадок. У даному випадку піклування було справою найближчого родича і спадкоємця, який піклувався і особою, і майном підопічного. Опікунство над божевільним встановлювалося державою. Оскільки він повністю недієзданий, то піклувальник здійснював усі акти самостійно.

Другий випадок. Римське право відзначає піклування над марнотратниками. Таке піклування встановлювалося  за заявою зацікавлених осіб магістратами, зокрема преторами. Претор проводив необхідне розслідування і якщо визнавав особу з нахилами до марнотратства, то накладав на неї заборону. Спочатку ця заборона торкалася майна, яке одержано у спадщину від батька або діда і яке повинно перейти до дітей марнотратника. Згодом ця заборона поширювалась  і на все інше майно. Підданий забороні марнотратник обмежувався в своїй дієздатності і ставився під нагляд піклувальника. Сам він міг укладати договори тільки чистого набуття. У всіх інших випадках потрібна згода куратора[7].

4. Правове регулювання сімейних відносин у Римській імперії

Хоча норми, що стосуються внутрішніх сімейних відносин, є одними з найбільш консервативних, проте у добу формування класичного приватного права у розумінні змісту та характеру patria potestas (батьківської влади) відбуваються поступові, але істотні зміни.

Цікавий парадокс полягає в тому, що коли загальні тенденції розвитку приватного права визначаються впливом природноправових концепцій, то «сімейне право» розвивається за своїми внутрішніми законами, опираючись впливу грецьких поглядів на природу відносин батьків та дітей, але підкоряючись з часом вольовим рішенням власної державної влади.

Діонісій з Галікарнасу у І ст. до н. е. зазначав про істотні розбіжності у статусі дітей за грецьким та римським правом. Греки вихід дітей з-під батьківської влади сприймали як вияв природних законів і тому тут не треба було спеціального рішення, волевиявлення позивача. Достатньо було досягнути певного віку, одружитися або бути внесеним у громадянські списки.

Для римської сім’ї цього недостатньо: син залишався під владою батька до смерті останнього або до еманципації. Причому це стосувалося тільки приватної сфери, бо у сфері публічній, «суспільній», навіть підвладний син міг обіймати посади магістрата, і при відправленні ним магістратури батько мусив підкорятися синові, вшанованому суспільною довірою (Д. 36.1.13.5). За свідченням Авла Гелія (2.2.1—10), для римлян так само природним було шанування батьком сина при відправленні ним магістратури, як і шанування цим сином батька «поза суспільними справами». Причому шанування у даному разі означало не лише повагу, а й підкорення батьківській владі (Д. 40.2.18).

Таке становище зберігається і в період принципату, що відображено у відомому «Сенатусконсульті Македона», яким не визнавалася юридична сила за позиками підвладних синів (Д. 14.6).

Однак поступово держава починає втручатися у внутрішні сімейні відносини. Не скасувавши сам принцип батьківської влади, імператори, починаючи з Августа, поступово розширюють приватноправову самостійність дорослих «синів родини» (під цю категорію підпадають не тільки власні сини «pater familias», а і його онуки, правнуки, інші підвладні йому члени сім’ї чоловічої статті).

Для цього застосовують таке поняття, як peculium castrens («воєнний пекулій», або, точніше, «табірне майно»). Цей пекулій охоплює те, що син отримав, перебуваючи на військовій службі, а також те, що він отримав у подарунок від батька та інших осіб за цей період (Д. 49.17.11). Спочатку він стосувався тільки вояків, але поступово коло цих відносин розширюється. Право на воєнний пекулій з часів Адріана надається ветеранам армії, а з часів домінату зявляються «квазівоєнні пекулії» — духовний, державний тощо, суть яких полягає в тому, що майно, отримане на державній службі тощо, вважається таким, що належить синові, який має право розпоряджатися ним на свій розсуд — заповідати, укладати щодо нього договори тощо. Щоправда, існувала формальна заборона на дарування майна, що входило до пекулію, іншим особам (Д. 39.5.7), але практика виробила досить багато винятків з цього загального правила.

Відбуваються зміни у правовому становищі заміжньої жінки, пов’язані з тим, що шлюб cum manu (з переходом жінки під владу чоловіка) поступово був витіснений шлюбом sine manu, при якому дружина не переходила під владу чоловіка, залишаючись для нього юридично чужою, зберігаючи за собою статус, майнові права, які мала до укладення шлюбу.

На заміну вимоги додержання формальностей при укладенні шлюбу прийшло укладення його шляхом простої угоди з наступним переселенням дружини в дім чоловіка (Д. 23.2.5).

Укладенню шлюбу передували заручини, що здійснювалися шляхом неформальної угоди (Д. 23.1.7). Вони встановлювали не лише моральний обов’язок укласти у майбутньому шлюб, а й забезпечувалися майновими санкціями: сторона, що відмовилась від даної обіцянки, втрачала право на повернення зроблених нею з приводу заручин подарунків, тоді як іншій стороні подарунки повертались.

Щодо тенденцій регулювання шлюбних відносин слід зазначити, що коли для республіканського Риму була характерна свобода розлучення, то в імператорський період з цим явищем боролися, переважно шляхом встановлення невигідних майнових наслідків для ініціатора розлучення або особи, винної в припиненні шлюбу (Д. 24.3.39). Після розлучення можна було укласти новий шлюб. Однак існували обмеження, встановлені в інтересах дітей від першого шлюбу. Наприклад, якщо батьки укладали новий шлюб, то майно належало їм лише на праві користування, а після їх смерті переходило до дітей від першого шлюбу. Такі заборони мали метою не тільки захист інтересів дітей, а й призначалися для вирішення більш загального, «глобального» завдання: збереження значення римської родини (familia) як господарсько-сімейного об’єднання, забезпечення цілісності та певною мірою неподільності її майна[8].

Висновки

Римське сімейне право починає свою історію з моногамної сім’ї. Вона будувалася на абсолютній владі домовладики (pater familias) та підпорядкуванні всіх членів сім’ї його волі. До складу сім’ї, крім pater familias, входили його дружина, діти та їх нащадки, дружини синів, інші родичі, кабальні, раби. Всі безпосередньо підвладні главі члени сім’ї називалися sui – “свої”, тоді як сам pater familias – sui iuris – “сам собі господар”, “повноправний”.

Таким чином, в римській сім’ї було дві категорії осіб: особа свого права — pater familias (persona sui juris)– з повною правоздатністю, та особи чужого права – підвладні (persona alieni juris) з досить обмеженими приватними правами. Від влади домовладики не визволяло синів та онуків навіть їх поважне громадське становище – заняття посади магістрата. Юридичне становище підвладних змінювалося при наявності однієї з двох підстав – смерті pater familias або за його волею при визволенні pater familias з-під своєї влади сина, виданні заміж дочки, звільненні на волю раба. Таким чином римська сім’я на перших етапах свого розвитку була об’єднанням осіб не за ознакою кровного споріднення, а за ознакою загальної юридичної підлеглості усіх членів сім’ї pater familias. Такий сімейний устрій називався агнатським, а особи, які проживали разом в сім’ї – агнатами (це означало “родич по батькові”).

Поступово устрій римської сім’ї почав змінюватися. Залежність підвладних від pater familias негативно впливала також на економічні відносини у римському суспільстві. Ніхто не хотів укладати договори з підвладними, за якими все одержане переходило у власність pater familias, який за договором не мав ніяких зобов’язань. Саме тому все більшу роль в римському суспільстві почали відігравати відносини кровного споріднення.

Список використаної літератури

1. Агафонов С. Римське право: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2005. — 144с.
2. Гуляев С. Римское гражданское право: Учеб. пособие. — М. : Издательство деловой и учебной литературы, 2006. — 108с.
3. Кузнецов А. Римское право: Учебно-метод. комплекс / Тюменский гос. ун-т. Институт государства и права. — Тюмень : Издательство Тюменского гос. ун-та, 2000. — 152с.
4. Новицкий И. Римское право / Московский гос. ун-т им. М.В.Ломоносова; Центр общественных наук / Е.А. Суханов (отв.ред.). — 6.изд., стереотип. — М. : Гуманитарное знание, 1995. — 245с.
5. Перетерский И. С., Краснокутский В. А., Новицкий И. Б., Розенталь И. С., Флейшиц Е. А. Римское частное право: учебник / И.Б. Новицкий (ред.), И.С. Перетерский (ред.). — М. : Юриспруденция, 2007. — 464с.
6. Пиляева В. Римское частное право. — 4-е изд., испр., доп. — СПб. : Питер, 2002. — 267с
7. Підопригора О. Римське право: Підручник / Опанас Підопригора, Олег Харитонов,. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 511 с.
8. Римское частное право: Учебник/ Под. ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. — М.: Юрист, 1996. — 544 с.
9. Римское частное право: Учебник/ Под. ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. — М.: Юриспруденция, 1999. — 508 с.
10. Римське право: Інституції/ Ред. Є. О. Харитонов. — 3-е вид., виправлене. — Харків: Одіссей, 2003. — 287 с.
11. Трофанчук Г. Римське приватне право: Навчальний посібник/ Григорій Трофанчук,. — К.: Атіка, 2006. — 245 с.