Вступ

В міжнародному сімейному праві одне з пріоритетних місць відводиться колізійному та матеріально-правовому регулюванню особистих немайнових та майнових відносин батьків і дітей. Актуальність даної проблеми зумовлюється неухильним зростанням питомої ваги сімейних відносин, що ускладнені іноземним елементом. Це в повній мірі стосується і відносин батьків та дітей. Цій проблемі дедалі більшу увагу приділяють як сучасна правова доктрина, так і національне та міжнародне законодавство. Е окремим аспектам присвячена низка наукових праць українських і зарубіжних дослідників [1-3], у яких висвітлюються важливі питання особливостей національного законодавства різних країн щодо відносин батьків і дітей, застосування для їх регулювання колізійних норм. Однак у наявних публікаціях ще не отримали належного висвітлення модернізація національного сімейного законодавства з урахуванням існуючих та новітніх міжнародних конвенцій і договорів, удосконалення практики застосування колізійних норм для регулювання широкого комплексу правовідносин батьків і дітей.

Україна є стороною значної кількості універсальних та регіональних міжнародно-правових актів в сфері шлюбно-сімейних відносин, а це, в свою чергу, вимагає приведення українського сімейного законодавства у відповідність з її міжнародними зобов’язаннями. Безсумнівним є те, що зміцнення устроїв сім’ї, шлюбно-сімейних відносин тісно пов’язане з оновленням нашого суспільства, духовним відродженням української нації, державотворенням, економічним і духовним поступом України.

Серед українських вчених, які досліджують проблематику правового регулювання взаємовідносин між батьками та дітьми, насамперед, слід назвати наукові праці доктора юридичних наук, професора Савченко Л.А. «Особисті права та обов’язки батьків і дітей за сімейним законодавством України» (1997); Мироненка В.П. «Відповідальність батьків за неналежне виховання дітей за сімейним та цивільним законодавством України» (2000) та ін.

1. Особисті немайнові права та обов’язки батьків і дітей

Перш за все, слід мати на увазі, що права людини охоплюють також права дитини і кожне з прав людини також відноситься до дітей. Нормативно-правовими актами, які регулюють права дитини є: Конституція України, Сімейний кодекс України (далі СК України), Закони України «Про охорону дитинства», «Про освіту», «Про попередження насильства в сім’ї», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», Положення про дитячий будинок сімейного типу, міжнародні документи про права дитини: «Декларація прав дитини», «Конвенція ООН про права дитини», «Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей» та ін.

Найбільш повно права дитини відображені у Конвенції ООН з прав дитини, 1989 р. (далі

—         Конвенція 1989 р.). Норми цієї Конвенції діють як складова національного законодавства України з 27 вересня 1991 року, тобто з часу її ратифікації Україною. Згідно з Конвенцією Україна у квітні 2001 р. прийняла Закон України «Про охорону дитинства» [5].

Конвенція 1989 року містить 54 статті, які регламентують біля 40 прав дитини. Права, викладені в Конвенції 1989 року, групують за трьома категоріями: забезпечення, захист і участь. Діти мають право на забезпечення в широкому розумінні, від імені та громадянства до медико-санітарної допомоги та освіти: : право на життя; право на піклування і турботу; рівність з усіма дітьми у своїх правах, право на достатнє та здорове харчування, право на освіту, право на медичну допомогу, право на розваги, право на захист від економічної експлуатації та примусової праці, право на захист від будь-якої роботи, яка може бути небезпечною для твого здоров’я, право не бути жертвою війни, право на захист від сексуальної експлуатації, право виражати свої погляди, право сповідувати свою власну релігію, право об’єднуватися з іншими, право на інформацію тощо.

Забезпечення прав і інтересів дитини

—         це основоположний принцип здійснення батьківських прав. Інтерес дитини — це його потреба в створенні умов, необхідних для належного виховання, змісту, освіти, підготовки до самостійного життя, благополучного розвитку [9, с. 29].

Батьківські права і обов’язки регулюються насамперед Конституцією України, СК України, Конвенція ООН про права дитини та Законом України «Про охорону дитинства», ін. нормативно-правовими актами України.

Спроба сприйняти наведений у гл.13 СК України «Особисті немайнові права і обов’язки батьків і дітей» нормативний матеріал наштовхує на численні проблеми, серед яких головні полягають у тому, що відсутня окрема норма, в якій би розкривався загальний перелік тих прав і обов’язків, які мають регламентуватися у цій главі.

На думку таких авторів, як С.Я.Фурса, Є.І.Фурса, О.М.Клименко та ін., у цій нормі слід закріпити такий перелік особистих немайнових прав і обов’язків батьків і дітей:

—         обов’язок батьків забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я;

—         обов’язок батьків зареєструвати народження дитини в державному органі реєстрації актів цивільного стану;

—         визначення прізвища, імені, по батькові дитини;

—         права та обов’язки батьків щодо виховання та розвитку дитини;

—         права батьків та дитини на спілкування;

—         права батьків на захист дитини;

—         здійснення батьківських прав та виконання батьківських обов’язків (права та обов’язки неповнолітніх батьків та право батьків на визначення місця проживання дитини);

—         право батьків на відібрання малолітньої дитини від інших осіб;

—         забезпечення права дитини на належне батьківське виховання.

Істотною проблемою є також те, що її положення розкриваються певною мірою хаотично. Тому при встановленні конкретних прав та обов’язків постає питання про те, що виховання та розвиток дитини є правом та обов’язком батьків (статті 150, 151 СК України), але коли розглядається питання про позбавлення батьківських прав, то залишається дискусійним питання, яких же прав та обов’язків позбавляється один з батьків, а які залишаються чинними. [7, с. 378]. Можна погодитись з цією думкою, оскільки особам, які юридично не освідченні, буде досить важко ознайомитися і зрозуміти права і обов’язки батьків по відношенню до дитини.

Крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов’язків, є позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею [6].

2. Колізійне регулювання особистих немайнових відносин батьків і дітей

Новітнє сімейне законодавство України досить ґрунтовно визначило правові засади і механізми регулювання відносини батьків і дітей з участю іноземного чинника. Вони базуються на основоположних нормах Конституції України, відповідних статей СК України,Закону України про МПрП, Закону “Про громадянство”, Указів Президента та інших нормативних актів щодо охорони батьківства і дитинства, захисту їх особистих прав. Важливе значення в колізійному регулюванні відносин між батьками і дітьми мають не тільки норми національного законодавства, але й міжнародні конвенції з цих питань. Одним із основних документів у цій сфері є Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 р., яка закладає основи правового забезпечення захисту прав дитини на міждержавному рівні [4, с. 8]. Слід мати на увазі й те, що Україна ратифікувала Європейську конвенцію від 25 січня 1996 р. про здійснення прав дітей   і приєдналася до Гаазької Конвенції про юрисдикцію, застосовуване право, визнання, виконання та співробітництво стосовно батьківської відповідальності й заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 р. [6-7]. Предметом цих конвенцій є — у найвищих інтересах дітей — підтримка їхніх прав, надання дітям процесуальних прав та сприяння здійсненню ними цих прав шляхом забезпечення становища, при якому діти особисто або через інших осіб чи органи поінформовані та допущені до участі в розгляді судовим органом справ, що їх стосуються.

Судова практика розгляду справ, пов’язаних з правовідносинами батьків і дітей з участю іноземного елемента, засвідчує, що часто першочерговим постає питання про встановлення та оскарження батьківства, оскільки саме на встановленні походження дитини від батька та матері ґрунтуються особисті немайнові та майнові правовідносини батьків та дітей. Засади колізійного регулювання цих правовідносин визначають, насамперед, ст. ст. 65 та 66 Закону України про МПрП, які унормовують порядок встановлення та оскарження батьківства, яке визначається особистим законом дитини на момент її народження. Як відомо, при вирішенні питання особистого закону береться до уваги положення Закону України “Про громадянство”, ст. 6 якого на перше місце серед підстав набуття українського громадянства ставить народження та територіальне походження. Крім цього враховуються такі підстави, як: усиновлення, встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров’я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім’ю або передачу на виховання в сім’ю патронатного вихователя, перебування у громадянстві України одного чи обох батьків дитини, визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства. Ст. 7 Закону детально врегульовує набуття громадянства України за народженням і подає наступний перелік умов. Особа, батьки або один із батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території, особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України. Особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України. Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України. Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.

Отже, український законодавець досить чітко унормував порядок встановлення українського громадянства, яким значною мірою полегшив колізійне регулювання правовідносин батьків і дітей з участю іноземного елемента, у тому числі процедуру встановлення батьківства і материнства . Це дуже важливо за умов змішаних шлюбів та фактичних сімейних відносин (проживання сім’єю без укладення шлюбу), кількість яких збільшується.

Новелою українського і російського законодавства є те, що в них вперше встановлено порядок визначення походження дитини, народженої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, які за останні роки дістали поширення. У випадку народження дружиною дитини, зачатої шляхом застосування допоміжних репродуктивних технологій, здійснених за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини. У разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям у результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя. Подружжя визнається батьками дитини, народженої дружиною після перенесення в організм матері ембріона людини, зачатого чоловіком та іншою жінкою в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій.

Правове становище дитини у Великій Британії визначається головним чином тим, чи походить вона від осіб, які перебувають у законному шлюбі, чи народжена поза шлюбом. Дитина, яка народилася в законному шлюбі, має прізвище і громадянство батька. Тут, до Закону 1926 р. діти, які народжувалися поза шлюбом, вважалися “нічийними”. Відтак були вчинені заходи для узаконення позашлюбних дітей за умови вступу їх батьків у шлюб між собою. За законом про реформу сімейного права 1987 р., будь-які відмінності між дітьми, народженими в шлюбі чи поза шлюбом, відсутні. Закон 1989 р. скасував норму про те, що батько є єдиним опікуном своєї дитини, народженої поза шлюбом, і помітно розширив перелік осіб, на які поширюється батьківська відповідальність [8, с. 193-195].

За законодавством США, якщо жодна із сторін не оспорює свого батьківства, то батьками дитини, яка народилася в шлюбі, вважається подружжя. Ця презумпція може бути оспорена в суді не тільки чоловіком, але й матір’ю. Законодавство більшості штатів віддає перевагу у визнанні батьківських прав чоловікові, якщо шлюб був розірваний, визнаний судом недійсним або припинений у зв’язку з його смертю. Народжена впродовж 300 днів після вказаних подій дитина вважається дитиною колишнього з подружжя, а в останнього постають батьківські права і обов’язки. Чоловік, який уклав шлюб з матір’ю до народження дитини, брав участь у шлюбній церемонії з метою вступити у шлюб у відповідності до закону, вважається батьком навіть тоді, коли шлюб згодом був визнаний недійсним. Батьком дитини буде вважатися також чоловік, який одружився на жінці, з якою проживав разом після народження дитини і дав згоду на те, що він буде вказаний батьком у свідоцтві про народження. В кожному з цих та подібних випадках презумпція батьківства існує до того часу, поки будь-яка із зацікавлених осіб не оспорить батьківські права в суді.

Визнання батьківства за рішенням суду передбачає й українське законодавство. Підставою для такого визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу. Позов про визнання батьківства може бути пред’явлений матір’ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Позов про визнання батьківства може бути пред’явлений особою, яка вважає себе батьком дитини. Ст. 131 СК України регулює визнання материнства за рішенням суду. Особа, яка вважає себе матір’ю дитини, може подати до суду заяву про визнання свого материнства. Значна увага в Сімейному кодексі приділена оспорюванню батьківства. Особа, яка записана батьком дитини, має право оспорити своє батьківство, пред’явивши позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини. У разі доведення відсутності кровного споріднення між особою, яка записана батьком, та дитиною суд постановляє рішення про виключення відомостей про особу як батька дитини з актового запису про її народження. Оспорювання батьківства можливе лише після народження дитини і до досягнення нею повноліття, але воно неможливе у разі смерті дитини. Не має права оспорювати батьківство особа, записана батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що не є її батьком, а також особа, яка дала згоду на застосування допоміжних репродуктивних технологій.

Варто зауважити, що за законодавством жінка, яка народила дитину в шлюбі, має право оспорити батьківство свого чоловіка, пред’явивши позов про виключення запису про нього як батька дитини з актового запису про народження дитини. Ст. 139 СК України передбачає, що жінка, яка записана матір’ю дитини, може оспорити своє материнство. Жінка, яка вважає себе матір’ю дитини, має право пред’явити позов до жінки, яка записана матір’ю дитини, про визнання свого материнства. Подібне регулювання аналогічних відносин існує і в законодавстві інших країн. Так, французьке право (ст. 336 ФЦК) допускає встановлення батьківства в суді в наступних випадках: а) при викраданні або насиллі, якщо час викрадення чи насилля відповідає часу зачаття; б) у випадку зваблювання, здійсненого за допомогою обману, зловживання владою, обіцянки шлюбу або заручин; в) якщо існують листи або інші документи, з яких випливає визнання батьківства; г) якщо передбачуваний батько і мати явно перебували в співжитті в законний час зачаття; д) якщо передбачуваний батько турбувався про виховання і утримання дитини. Ст. 341 ФЦК допускає відшукування материнства. Дитина, яка потребує встановлення свого походження від матері, повинна довести, що вона є тим, кого народила передбачувана мама.

До пріоритетних проблем правової науки і сімейного законодавства належить колізійне регулювання прав і обов’язків батьків та дітей. Закон України “Про міжнародне приватне право” передбачає, що ці правовідносини регулюються особистим законом дитини, або правом, яке має тісний зв’язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини. Такий механізм колізійного регулювання спрямований на забезпечення ефективнішого захисту прав та інтересів дітей, що відповідає загальним принципам приватного права і міжнародних норм.

Однією з характерних рис українського і зарубіжного законодавства є гарантування рівності прав та обов’язків батьків щодо дитини та рівності прав і обов’язків дітей стосовно батьків. До найважливіших обов’язків батьків віднесено: забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я; зареєструвати народження дитини в державному органі реєстрації актів цивільного стану; забезпечити належне виховання та розвиток дитини тощо. Батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Невиконання батьками їхніх обов’язків може бути підставою для позбавлення батьківських прав, що повною мірою стосується й іноземців. Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона (він): 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Особа, позбавлена батьківських прав: 1) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов’язків щодо її виховання; 2) перестає бути законним представником дитини; 3) втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім’ям з дітьми; 4) не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником; 5) не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов’язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування); 6) втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною. Разом з тим, законодавство передбачає можливість поновлення особи в батьківських правах рішенням суду.

У вересні 2006 р. Україна ратифікувала прийняту в рамках Ради Європи Конвенцію про контакти з дітьми, яка регулює особливості здійснення контакту батьків із дитиною, порядок укладання відповідних угод, у тому числі щодо транскордонних контактів, а також процедуру повернення дитини.

Поряд із захистом особистих немайнових відносин батьків і дітей важливе місце посідає колізійне регулювання їх майнових прав та обов’язків. Ця проблема настільки важлива, актуальна і багатопланова, що варта окремого розгляду. В рамках нашої статті торкнемось лише тих її аспектів, що найбільш тісно пов’язані з іноземним елементом. В Україні та багатьох зарубіжних країнах регулювання цих відносин ґрунтується на засадах роздільності майна батьків і дітей. Батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. Майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини. Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Батьки управляють майном, що належить малолітній дитині, без спеціального на те повноваження, але зобов’язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах. Якщо малолітня дитина спроможна самостійно визначити свої потреби та інтереси, батьки здійснюють управління її майном, враховуючи такі потреби та інтереси. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, зокрема щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов’язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини. Дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати також на виховання та утримання інших дітей та на невідкладні потреби сім’ї.

Таким чином, порівняльний аналіз українського і зарубіжного законодавства з  питань матеріально-правового та колізійного регулювання правовідносин батьків і дітей дає підстави для висновку про те, що існуюча правова база України загалом відповідає міжнародним нормам. Разом із тим необхідно продовжувати роботу щодо приєднання України до міжнародних конвенцій та договорів в сфері міжнародного сімейного права, оскільки це стане запорукою більш ефективного захисту прав дітей, належного правового регулювання відносин батьків та дітей, що ускладнені іноземним елементом.

Висновки

Отже, на підставі вищевикладеного, можна дійти наступного висновку, що в цілому, українське законодавство в частині регламентації прав та свобод дітей відповідає міжнародним зобов’язанням України, що випливають з членства нашої держави в ЮНІСЕФ та вимог Конвенції про права дитини, 1989 р. Незважаючи на чітку регламентацію законодавства України в частині позбавлення батьківських прав, ми повинні усвідомлювати, що дитина потребує сім’ї і виховання її рідними батьками, адже ніщо і ніхто не замінить їй родинного затишку, любові батьків, рідних, близьких. Законодавство України чітко регламентує підстави позбавлення батьківських прав і встановлює юридичні наслідки такого юридичного факту.

В якості рекомендацій з метою удосконалення українського сімейного законодавства в сфері правового регулювання особистих немайнових прав батьків та дітей, можна запропонувати більш ретельніше вивчати позитивний досвід зарубіжних країн та міжнародного співтовариства в цілому. Адже, як відомо, Україна є стороною багатьох міжнародних конвенцій в галузі сімейних правовідносин, в тому числі, й особистих немайнових відносин між батьками та дітьми. А, це, в свою чергу, вимагає від нашої держави приведення у відповідність українського законодавства й практики із міжнародними та європейськими стандартами.

Список використаної літератури

1. Шевченко Я. М. Проблеми правового регулювання сімейних відносин // Українське право. — 2008. — № 9. — С. 121-130.
2. Ромовська 3. В. Сімейний кодекс України : Науково-практичний коментар / З. В. Ромовська. —К.: ВД «Ін Юре», 2003. — 532 с.
3. Міжнародне приватне право : Науково-практичний коментар / за ред. А. С. Довгерта. — X. : Одіссей, 2008. — 351 с.
4. Декларація ООН про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання і їхнє усиновлення на національному та міжнародному рівнях 1986 р., прийнята Резолюцією 41/85 Генеральною Асамблеєю 3 грудня 1986 р. // Права людини і професійні стандарти в документах міжнародних організацій. — Амстердам-Київ : Українсько-американське бюро захисту прав людини, 1996.
5. Про ратифікацію Конвенції про контакт з дітьми : Закон України від 20.09.2006 р., № 166-V // ВВР. — 2006. — № 45. — Ст. 440.
6. Про ратифікацію Європейської конвенції про здійснення прав дітей : Закон України від 03.08.2006 р., № 69-V // ВВР. — 2006. — № 41. — Ст. 354.
7. Про приєднання України до Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей : Закон України від 14.09.2006 р., № 136-V // ВВР. — 2006. — № 43. — Ст. 417.
8. Семейное право Российской Федерации и иностранных государств. Основные институты. — М. : Юринформцентр, 2005.
9. Про приєднання України до Конвенції про стягнення аліментів за кордоном : Закон України від 20.07.2006 р., № 15-V // ВВР. — 2006. — № 39. — Ст. 325.
10. Про виконавче провадження : Закон України від 21.04.1999 р., № 606-XIV // ВВР. — 1999. — № 24. — Ст. 207.
11. О международном частном праве : Федеральный закон Швейцарии 1987 г. // Международное частное право : Иностранное законодательство / Предисл. А. Л. Маковского ; сост. и научн. ред. А. Н. Жильцов, А. И. Муранов. — М. : “Статут”, 2002.
12. Реформа итальянской системы международного частного права : Закон Италии 1995 г. № 218 / / Международное частное право : Иностранное законодательство / Предисл. А. Л. Маковского ; сост. и научн. ред. А. Н. Жильцов, А. И. Муранов. — М. : “Статут”, 2002.
13. Про приєднання України до Конвенції про визнання і виконання рішень стосовно зобов’язань про утримання : Закон України від 14.09.2006 р., № 135-V // ВВР. — 2006. — № 43. — Ст. 416.