Десять років чинності кодифікованого нормативно-правового акту — це, відверто кажучи, строк нетривалий. Разом із тим, якщо взяти до уваги історичні умови, у яких Кримінальний кодекс України 2001 року було розроблено, прийнято і вже 10 років триває його застосування, стає очевидним, що 1 вересня 2011 року — це дата непересічна. Навіть у стані фундаментальної трансформації суспільних відносин, державного устрою та правової системи, в якому Україна перебуває весь цей час, КК України виявився життєздатним, «живонародженим». Чого вартий один лише факт, що цей кодекс уже встиг «попрацювати» при двох редакціях Основного Закону України.

Проте внесення змін до КК України неминуче. Для цього існує цілий комплекс причин, серед яких є як об’єктивні, так і суб’єктивні.

Далеко не всі зміни до кримінального законодавства є юридично бездоганними.

Тому абсолютно реалістичною мені видається оцінка Голови Верховної Ради України, яка була дана в минулому році під час урочистого засідання парламенту з нагоди 20-річчя Декларації про державний суверенітет України:

«… постійне внесення змін і доповнень до закону негативно впливає на стабільність законодавства в цілому і правову передбачуваність, зокрема, а копіювання нормативних розробок інших держав без відповідної адаптації нерідко привносить у нашу правову систему норми і принципи, нехарактерні для неї, що загрожують блокуванням інших положень, особливо тих, які виконуються за гранти. І ті, хто сьогодні працює у Верховній Раді України, відчувають тиск з боку розробників таких законів, бо їм треба швидше прозвітувати, що вони виконали відповідну роботу. Якість нікого не цікавить.

Очевидно, що позбутися такої української практики можна і треба, у тому числі через здійснення осмисленої, науково обґрунтованої кодифікації та систематизації законодавства за загальними, галузевими та міжгалузевими ознаками. Під час такої кодифікації стає можливим забезпечення єдності у законодавстві, уникнення протиріч, усунення колізій і прогалин та інших дефектів законодавства».

Вчені добре знають, що в експертному середовищі такі оцінки звучать досить давно. Але той факт, що настільки критично стан правової системи було офіційно оцінено на такому високому рівні, свідчить про нагальну необхідність вжиття невідкладних заходів у напрямку вдосконалення самого процесу ухвалення законів про внесення змін до КК України.

Наприклад, станом на 13 червня 2001 року Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності був відповідальним за опрацювання 151 проекту, серед них — 116 проектів Законів України. Це другий показник по парламенту. Для порівняння: серед 25 інших комітетів Верховної Ради України 17 є головними щодо менш ніж 50 законопроектів. У цих умовах забезпечити якісну підготовку законопроекту доволі складно, хоча народні депутати України — члени Комітету та працівники його секретаріату роблять для цього все можливе. Саме тому Комітет звертався до Голови Верховної Ради України та керівників усіх фракцій з пропозицією якісно реорганізувати роботу Інституту законодавства Верховної Ради України.

Видається, що в контексті ситуації, яка складається, саме Інститут законодавства Верховної Ради України, з огляду на його потенціал, має бути тією установою, на базі якої слід розгорнути новий підхід до створення законопроектів, використовуючи позитивний досвід іноземних колег.

За 10 років чинності КК України ми маємо понад 80 Законів про внесення до нього змін. Серед них один визнаний неконституційним (це зміни, внесені разом із Законом України «Про тимчасові слідчі комісії, тимчасову спеціальну слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України»),

Також, положення частини першої ст. 69 КК України у первісній редакції були визнані неконституційними в частині, що унеможливлювала призначення особам, які вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м’якого покарання, ніж передбачено законом.

Якщо намагатися певним чином узагальнити весь масив змін до КК, стає очевидним, що в багатьох випадках їм явно бракує системності та обґрунтованості. Проілюструємо це змінами, внесеними до КК України протягом перших чотирьох місяців 2011 року.

Відповідних Законів було ухвалено п’ять. Серед них лише один готувався до прийняття Верховною Радою України в профільному комітеті. Причина цього дуже проста: інші зміни до КК України йшли в комплексі із законодавством про доступ до публічної інформації, міграцію, відмивання коштів, одержаних незаконним шляхом або про порядок використання інсайдерської інформації. Виходячи з цього, ними опікувалися Комітети, що відповідають за ці сфери правового регулювання.

Ця практика є хибною. Оперування конструкціями складу правопорушення та злочину, криміналізації, пеналізації вимагає досвіду та знань у досить вузькій сфері юриспруденції.

Досвід прийняття законопроектів із змінами до Кодексу України про адміністративні правопорушення та КК України свідчить, що у разі, коли їх доопрацювання доручається не Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, існує загроза внесення до чинного законодавства змін, які не відповідають принципам та іншим основним положенням відповідної галузі права, призводять до розбалансування кодифікованих нормативно-правових актів.

Платон писав: тексти законів мають відрізнятися ясністю, стислістю, непорушністю, а законодавець не повинен висловлювати дві різні думки щодо одного і того самого предмета. Мусимо визнати, що для українського законотворення XXI століття думка Платона є вельми актуальною в силу невідповідності їй стану чинного законодавства, в тому числі й про кримінальну відповідальність.

Так, майже загальною тенденцією є намагання авторів законопроектів про внесення змін та доповнень до КК України додати до диспозицій статей Особливої частини КК якомога більше кваліфікуючих ознак. У результаті норми, що пропонуються, є надзвичайно громіздкими. На наш погляд, враховуючи специфіку нормотворчих традицій в кримінальному праві України, доцільним є доповнення КК розділом про внесення змін та доповнень до нього, де концентрувалися б загальні вимоги до законопроектів з приводу змін у кримінальному законодавстві. Іншим шляхом вирішення цієї проблеми може бути ухвалення окремого закону «Про порядок внесення змін та доповнень до Кримінального кодексу України».

На нашу думку, законодавчо слід заборонити ухвалення законів про ратифікацію міжнародно-правових актів стосовно злочинної поведінки без аналізу питань кваліфікації визначених в цих актах діянь за чинним КК України. Це можна робити або на рівні Закону України про ратифікацію, або хоча б на рівні висновків профільного комітету, який відповідає за проходження законопроекту.

Слушною є й пропозиція щодо прийняття КК України та змін до нього кваліфікованою більшістю голосів.

Дуже часто як в законопроектах, так і в наукових джерелах лунають заклики до посилення відповідальності за той чи інший вид злочинних дій. У той же час, не менш чисельними є й спроби зменшити рівень кримінально-правової репресії, прикладом чого є досить великий за обсягом Закон № 270 щодо гуманізації кримінальної відповідальності.

Ігнорування цих двох тенденцій призведе до порушення системного характеру кримінального закону та різко негативно відобразиться на стані протидії злочинності.

І, нарешті, проблема тлумачення кримінально-правових норм. Як відомо, тлумачення не створює нових правових норм, а лише розкриває їх зміст. Утім, практика показала, що традиції створення абстрактних диспозицій кримінально-правових норм призвели до того, що один і той самий текст може бути розтлумачений абсолютно по- різному. Це доводять, зокрема, чисельні науково-практичні коментарі до КК України, автори яких (до речі, відомі й серйозні фахівці) інколи дають протилежні рекомендації щодо змісту ознак того чи іншого складу злочину. У результаті правозастосовувач керується думкою, яка визнана у його професійному колі, або яка представлена у коментарі, на якому він вчився. Дещо виправляють ситуацію рекомендації Пленуму Верховного Суду України, які знову ж таки «за звичкою» в основному виконуються суддями.

Але, на наш погляд, і це не є вірним. Справа в тому, що Верховний Суд України, як, зрештою, і вся судова ланка, є органом, який застосовує закон. Отже, його рекомендації створюються з огляду на зручність застосування кримінально-правової норми. Також можливо, що беруться до уваги й уявлення суддів про кримінально-правову політику, але ці уявлення мають ураховуватися ними при вирішенні конкретних справ, а не при виробленні загальних рекомендацій. Інколи позиція законотворця підміняється думкою інших суб’єктів. Так, в літературі наводиться приклад, коли «існування судового прецеденту навіть в радянській судовій практиці заперечувати просто безглуздо, оскільки на його підставі (саме за ініціативою суду, який виніс відповідне рішення) й без зміни букви кримінального закону інколи серйозно змінювалась судова практика».

Ось, наприклад, в листі Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 13 квітня 2007 року № 2693 йдеться про розкриття змісту ознак складу злочину, передбаченого ст. 212 КК України.

Частиною третьою ст. 21 Закону України «Про комітети Верховної Ради України» закріплено право комітету на надання роз’яснень щодо застосування положень законів України, які не мають статусу офіційного тлумачення. Вважаємо, що саме законотворець в особі профільного Комітету повинен припинити певний існуючий безлад у питаннях кваліфікації злочинів, взявши на себе тягар надання відповідних роз’яснень. Адже відсутність в них статусу офіційного тлумачення не знімає із суб’єктів правовідносин обов’язку виконувати рішення відповідного Комітету, ухвалене в межах його компетенції.

У цій ситуацій особливого значення, на мій погляд, набуває активна позиція наукової громадськості. Не секрет, що наука кримінального права має напрацьовані результати щодо багатьох аспектів кримінального законодавства.

Серед найбільш значущих я би виокремив пропозиції щодо гуманізації кримінального законодавства шляхом виділення кримінальних проступків, щодо введення в Україні процедури пробації, щодо необхідності запровадження термінологічного розділу у тексті КК, щодо правил кваліфікації злочинів, щодо методів гармонізації вітчизняного законодавства із правом ЄС та інших міжнародних організацій. Це, звісно, далеко не повний перелік. Але й він є достатнім для висновку, що нас очікує напружена робота щодо вдосконалення механізму кримінально-правового регулювання.

Зрештою, навіть з урахуванням тих численних змін, що були внесені до Кримінального кодексу України протягом 10 років його чинності, ухвалення цього нормативно-правового акту у 2001 році стало значущою подією у розвитку нашої правової системи.