У міжнародному праві затримання особи характеризується як “стан особи, яка позбавлена особистої свободи не в результаті засудження за вчинення правопорушення” [1]. Термін “затримання” використовується у різних системах процесуального законодавства України. Незважаючи на те, що цілі затримання у різних галузях права є відмінними, загальним для усіх є обмеження свободи особи, щодо якої воно застосовується. Чинним законодавством України не передбачена дефініція “затримання”, що, звичайно, викликає дискусії вчених та практиків.

Відповідно до законодавства України затримання є заходом забезпечення провадження у справах про адміністративне правопорушення, а також тимчасовим запобіжним заходом у кримінальному процесі. Закон, однак, не дає чіткого визначення цих дій ані в адміністративному, ані в кримінально-процесуальному законодавстві. Стаття 260 Кодексу України про адміністративні правопорушення з цього приводу лише зазначає, що адміністративне затримання допускається з метою припинення адміністративного правопорушення, коли вичерпані інші заходи впливу, встановлення особи, складання протоколу про адміністративне правопорушення, забезпечення своєчасного і правильного розгляду справи [2]. Кримінально-процесуальне законодавство України визначає лише правову природу процесуального інституту “затримання підозрюваного” як тимчасового запобіжного заходу (ч. 2 ст. 149 КПК України), підстави, порядок та строки його застосу­вання (ст. 106, 115, 165-2 КПК України) [3].

У зв’язку з не завжди вдалими формулюваннями, які застосовуються у законі, і не досить повним визначенням цільової спрямованості цих дій у юридичній літературі, а іноді й на практиці трапляється сплутання і підміна підстав застосування таких заходів примусу, як адміністративне та кримінально-процесуальне затримання, що, звичайно, викликає необхідність внесення змін та деталізації законодавства з цього питання.

Незважаючи на наявність спільних рис, адміністративне та кримінально-процесуальне затримання є заходами примусу, які мають зовсім різні цілі, застосовуються на різних підставах і різним колом осіб, а тому підміна цих понять призводить до порушення конституційних, кримінально-процесуальних та адміністративних норм.

Основними критеріями розрізнення кримінально-процесуального й адміністративного затримання В. М. Тертишник визнає норми матеріального права, за порушення яких затримується особа, та суб’єктів адміністративної чи кримінально-процесуальної юрисдикції, які повноважні затримувати особу в тому чи іншому випадку [4, c. 294]. Коло суб’єктів кримінально-процесуальної юрисдикції у цьому випадку обмежується органами дізнання та досудового слідства, адміністративне ж затримання можуть здійснювати посадові особи, перелік яких зазначений у ст. 262 КУпАП [2]. Значно різняться підстави та цілі адміністративного і кримінально-процесуального затримання. Відповідно до ст. 260 КУпАП адміністративне затримання, як один із заходів забезпечення провадження у справах про адміністративне правопорушення,  застосовується з метою припинення адміністративного правопорушення, складання протоколу про адміністративне правопорушення, встановлення особи, забезпечення своєчасного розгляду справи і виконання постанов у справах про адміністративне порушення. Адміністративне затримання осіб, які порушили правила обігу наркотичних заходів та психотропних речовин, необхідне також для проведення медичного огляду та встановлення обставин придбання вилучених засобів (речовин) та їх дослідження. Крім зазначених підстав, відповідно до Закону України “Про міліцію” [5] працівник міліції може затримати особу у випадку звернення до нього за допомогою громадян з повідомленнями про події, які загрожують особистій та суспільній безпеці, а також у випадках безпосереднього виявлення таких обставин. Таким чином, цілями адміністративного затримання є припинення, недопущення протиправної поведінки особи, усунення негативних наслідків такої поведінки, формування необхідних  умов для можливості притягнути правопорушника до адміністративної відповідальності. Цілями кримінально-процесуального затримання є з’ясування причетності особи до злочину та вирішення питання про застосування до неї запобіжного засобу у вигляді взяття під варту, а також забезпечення нормальних умов ведення досудового слідства. Кримінально-процесуальне затримання застосовується лише за наявності відповідних підстав, вичерпний перелік яких передбачений у ст. 106 Кримінально-процесуального кодексу України.

Виявити протиріччя між адміністративним та кримінально-процесуальним затриманням можна також, якщо порівняти строк затримання. Залежно від строку і дій, які необхідно виконати щодо затриманої особи, В. А. Тюрін пропонує виділити таки види адміністративного затримання: затримання на місці скоєння злочину (строк якого закінчується на тому ж місці); затримання з доставленням та утриманням у приміщенні органу внутрішніх справ, пункту охорони громадського порядку та інших приміщеннях органів державної влади та місцевого самоврядування, яке застосовується для встановлення особи і складання протоколу (до трьох годин); затримання, яке складається із доставлення й утримання особи у приміщенні органу внутрішніх справ для встановлення обставин правопорушення, проведення медичного обстеження, дослідження вилучених наркотичних засобів та речовин, встановлення особи (строком до 72 годин з обов’язковим повідомленням прокурора протягом 24 годин або на строк до 10 діб з санкції прокурора) [6]. Необхідно зазначити, що передбачений адміністративним законодавством порядок продовження строку затримання не відповідає вимогам Конституції України. Стаття 29 Основного Закону встановлює, що „ніхто не може утримуватися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом” [7]. Тільки суд, на нашу думку, має право продовжити строк затримання.

За загальним правилом, кримінально-процесуальне затримання обмежується 72 годинами утримання у спеціальному приміщенні для перебування затриманих (ізолятор тимчасового утримання). У випадках, коли для обрання  затриманому заходу примусу необхідно додатково перевірити дані про особу підозрюваного або інші обставини, суддя має право продовжити затримання до 10 діб, а за клопотанням підозрюваного – до 15 діб. На відміну від адміністративного затримання, кримінально-процесуальне не може обмежитися лише затриманням на місці скоєння злочину, воно пов’язане з обов’язковим перебуванням особи у спеціальному приміщенні для утримання затриманих.

Порядок процесуального оформлення адміністративного затримання передбачає складання протоколу, в якому зазначаються: дата і місце його складання, посада, відомості про особу, яка склала протокол, час і мотиви затримання. Про кожен випадок затримання особи, підозрюваної у скоєнні злочину, орган дізнання та досудового слідства зобов’язані скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дати, часу, місця затримання, пояснень затриманого, роз’яснення прав і обов’язків підозрюваного. Копія протоколу направляється прокурору. Як бачимо, вимоги до оформлення протоколу кримінально-процесуального затримання є більш складними та суворішими, ніж до протоколу про адміністративне затримання особи. Проте, на нашу думку, вимоги до складання кримінально-процесуального протоколу не дають можливості  достатньо повно відобразити картину затримання, яка може мати доказову інформацію для подальшого розслідування кримінальної справи, тому потребують деталізації.

Таким чином, головними ознаками відмінності між адміністративним та кримінально-процесуальним затриманням є:

• регулювання нормами відповідно адміністративного та кримінально-процесуального законодавства;
• коло осіб, щодо яких може застосовуватися затримання;
• підстави застосування затримання;
• строк затримання, порядок продовження строку затримання;
• мета застосування затримання;
• порядок процесуального оформлення затримання;
• коло суб’єктів застосування затримання.

Як зазначають В. Г. Борисова, В. С. Зеленський, І. В. Глинська, на практиці адміністративне затримання досить часто передує кримінально-процесуальному [8, c. 29]. При цьому  А. В. Озерська категорично стверджує, що адміністративне затримання при наявності достатніх для кваліфікації дій правопорушника як кримінально-карних, з метою наступного порушення кримінальної справи проти затриманої особи, застосовувати не можна. Застосування у таких випадках адміністративного затримання призводить до порушення конституційних прав підозрюваного, зокрема його права на захист як підозрюваного [9].

Отже, з метою недопущення підміни кримінально-процесуального затримання адміністративним і отримання доказів неправомірним шляхом пропонуємо внесення нової норми до кримінально-процесуального законодавства щодо винесення органом дізнання та досудового слідства вмотивованої постанови про необхідність затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, за винятком випадків, коли особу безпосередньо затримали під час вчинення злочину. Така постанова повинна містити підстави й мотиви, достатні саме для кримінально-процесуального затримання особи, що, звичайно, виключило б підміну його адміністративним

ЛІТЕРАТУРА

1. Звід прин­ципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув’язненню в будь-якій формі, прийнятий Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 р. №43/173.
2. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Нове законодавство України / Уклад. Ю. П. Єлісовенко. – К.: Махаон, 2003.
3. Кримінально-процесуальний кодекс України // Нове законодавство України / Уклад. Ю. П. Єлісовенко. – К.: Махаон, 2003.
4. Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. – К., 2003.
5. Закон України “Про міліцію” // Нове законодавство України / Уклад. Ю. П. Єлісовенко. – К.: Махаон, 2003.
6. Тюрін В. А. Задержание как мера административного и уголовно-процессуального пресечения // Уголовный процесс. – 2001. – № 4.
7. Конституція України від 28 червня 1996 р. – К.: Махаон, 2003.
8. Борисов В. Г., Глинська І. В., Зеленський В. С. Проблеми затримання та взяття під варту на досудовому провадженні по кримінальній справі. – Х.: Східно-регіональний центр ініціатив, 2005.