У процесі реалізації стратегічних завдань держави задля забезпечення сталої та позитивної динаміки функціонування економічної системи, утвердження суспільного господарського порядку значної актуальності набувають проблеми підвищення ефективності господарювання, насамперед за рахунок виробництва та реалізації товаровиробниками конкурентоспроможної продукції. Досвід країн із розвиненою інноваційною економікою свідчить про те, що рівень конкурентоспроможності здебільшого визначається обсягом та характером використання у господарсько-виробничих процесах науково-технічних рішень та засобів індивідуалізації, якими є об’єкти промислової власності (винаходи, промислові зразки, торговельні марки, комерційні найменування тощо). Ефективне впровадження об’єктів промислової власності у процеси виробництва нової чи вдосконаленої продукції, її індивідуалізації сприяє забезпеченню як приватних інтересів суб’єктів підприємництва у підвищенні результативності господарювання, так і інтересів публічних, що полягають у стимулюванні добросовісної конкуренції, інноваційної діяльності, і, як наслідок, прискоренні темпів соціально-економічного розвитку країни.

Вітчизняна господарська практика свідчить, що досягнення позитивних зрушень у цій сфері ускладнюється численними проблемами [1,15], пов’язаними з низьким рівнем патентної активності, скороченням фінансового забезпечення, невизначеністю процесів господарського використання інтелектуальних ресурсів. За таких обставин значно зменшуються можливості отримання економічного ефекту від виробництва і реалізації продукції українськими товаровиробниками.

Належне вирішення існуючих проблем щодо ефективного використання результатів науково-технічної творчості та засобів індивідуалізації залежить від цілої низки фінансово-економічних, політичних, соціальних та інших чинників, без урахування яких розвиток цих відносин не може вийти на якісно новий рівень. Значне місце серед таких чинників належить нормативно-правовому регулюванню еко
номічних відносин у сфері промислової власності, його здатності адекватно відображати реальні потреби їх учасників та забезпечувати механізми ефективного розвитку цих відносин. На досягнення такої мети спрямовані норми ГК України та інших законів, які закладають правові основи регламентації відносин із використання об’єктів промислової власності у процесі господарювання. Втім, враховуючи незначний досвід нашої держави в регулюванні промислової власності на принципах ринкової орієнтації, правові засади щодо цієї важливої для сучасної економіки сфери відносин потребують суттєвого доопрацювання, яке має ґрунтуватись на теоретичних розробках питань юридичної кваліфікації цих відносин та з’ясуванні їх місця серед усталених видів господарсько-правових відносин. Останнє зумовлено необхідністю визначення характеру відповідного юридичного інструментарію, що має застосовуватися для впорядкування цієї групи відносин із метою стимулювання та активізації ефективного, безперешкодного використання суспільно корисних результатів науково-технічної творчості задля укріплення економічного становища товаровиробника як основного учасника господарських відносин.

Зазначені аспекти правовідносин промислової власності не отримали ґрунтовної розробки у науковій літературі. Вченими розглянуто окремі питання щодо правовідносин із використання торговельної марки (Я. Іолкін [2], О. Кашинцева [3], О. Рассомахіна [4]), промислового зразку (Н. Халаїм [5]), а також захисту від недобросовісної конкуренції у сфері промислової власності (О. Безух [6]). Проблеми ж загального системного погляду на природу правовідносин, які складаються з приводу використання об’єктів промислової власності, та їх місця серед господарсько-правових зв’язків досліджено поверхово.

З огляду на викладене вище, метою цієї статті є з’ясування місця правовідносин щодо використання об’єктів промислової власності серед господарсько-правових відносин.

Суспільні відносини у сфері промислової власності представлені широким спектром різних за своїм характером та суб’єктним складом змістом відносин. При цьому їх центральний вид, «серцевину» становлять саме відносини, пов’язані з використанням об’єктів промислової власності. Процеси використання винаходів, промислових зразків, торговельних марок втілюються у діяльності суб’єкта господарювання, зміст якої становлять дії щодо виготовлення, застосування, зберігання, пропонування до продажу, продажу, іншого введення до господарського обороту продукції, що містить охоронюваний об’єкт промислової власності. Завдяки такій діяльності відбувається реалізація інтересів суб’єкта господарювання в отриманні економічних результатів і конкурентних переваг від виробництва та реалізації нової або вдосконаленої продукції, її належної індивідуалізації. Економічна сутність цих відносин відображена у положеннях теорії «героїчного підприємця» Й. Шумпетера, відповідно до якої новатор, що впроваджує винахід, порушує ринкову рівновагу, внаслідок чого отримує тимчасовий надприбуток до відновлення рівноваги на новому рівні з розповсюдженням нововведення [7, 12].

З наведеного вбачається, що правовідносини у сфері використання об’єктів промислової власності за галузевою належністю слід визнавати господарсько-правовими, однак така позиція наразі є дискусійною, а тому потребує додаткового обґрунтування. Запропонована кваліфікація названих відносин зумовлена повною їх відповідністю ключовим ознакам господарських правовідносин. По-перше, використання об’єктів промислової власності здійснюється виключно у сфері господарювання у процесі виготовлення та реалізації товарів, виконання робіт, надання послуг. Господарська спрямованість діяльності з використання науково-технічних досягнень прямо або опосередковано забезпечується комплексом правових вимог стосовно умов правової охорони винаходів, промислових зразків, торговельних марок, принципів їх використання. Так, обов’язковими умовами правової охорони встановлено: «промислова придатність» — для винаходів, корисних моделей, промислових зразків; «придатність для виділення товарів (послуг)» — для торговельних марок; «не введення в оману відносно діяльності особи» — для комерційних найменувань. Про обов’язковість фактичного (реального) господарського використання об’єктів промислової власності свідчать і норми, які встановлюють негативні для правоволодільця наслідки (наприклад у вигляді дострокового припинення свідоцтва на торговельну марку) у разі невикористання об’єкта без поважних причин. Крім того, об’єкти промислової власності, як правило, є невіддільними від продукції, в якій вони втілюються. Як слушно наголошують з цього приводу економісти, «изобретение не обретает самостоятельного бытия на рынке товаров, его ценность “растворена в ценности объекта техники”» [7, 12]. По-друге, особа, яка здійснює використання об’єктів промислової власності, повинна мати статус суб’єкта господарювання — господарської організації або індивідуального підприємця. По-третє, процеси використання винаходів, промислових зразків, торговельних марок у виробництві тісно переплетені з іншими відносинами господарського характеру (інноваційними, у сфері планування), вони набувають, як правило, тривалого характеру, поєднують майнові, організаційні, технічні аспекти здійснення господарської діяльності та підпорядковані загальній меті виробничого процесу — досягненню економічних і соціальних результатів.

Таким чином, сфера існування, суб’єктний склад та мета правовідносин у сфері використання суб’єктами господарювання об’єктів промислової власності підтверджують їх належність до господарських правовідносин. При цьому доречно нагадати, що й за часів радянської економіки використання результатів науково-технічної діяльності вважалося сферою регулювання саме господарського права, зокрема, у системі радянського господарського права В. Лаптєвим виокремлено таку її складову, як «правові форми створення та впровадження нової техніки» [8, 142, 144].

На користь зазначеного висновку свідчить і позиція І. Зеніна, який хоча й не називає відносини у сфері використання науково-технічних досягнень господарсько-правовими, втім аргументує положення, які сприяють такому висновку. Вчений доводить, що організація та промислове впровадження технічних досягнень не має жодного відношення до цивільного права, цивільно-правовий механізм не пристосований для задоволення таких потреб та наголошує, що цивільно-правові норми тільки закріплюють принцип вільного використання винаходів і тим самим лише створюють передумови для максимально широкого застосування цих об’єктів у виробництві [9, 54].

З’ясування господарської природи відносин у сфері використання об’єктів промислової власності необхідне для вирішення питання щодо можливості застосування для їх врегулювання відповідного господарсько-правового інструментарію (методу господарського права), тобто регламентації відносин промислової власності на засадах рівного підпорядкування всіх учасників цих відносин господарському порядку (як ключової характеристики методу господарського права [10, 54]).

Такий підхід зумовлено об’єктивною потребою гармонічного поєднання та забезпечення приватних інтересів правоволодільців (носіїв прав промислової власності) й публічних інтересів держави, суспільства в цілому. Так, регламентація діяльності з упровадження науково-технічних досягнень та засобів індивідуалізації до господарського обороту спрямована на забезпечення, з одного боку, індивідуальних інтересів правоволодільців в отриманні додаткового прибутку, конкурентних переваг, самоідентифі- кації в конкурентному середовищі, формуванні ділової репутації, а з другого — інтересів публічних, що концентруються у належній реалізації прав споживачів на якісну продукцію, розвиткові нових сегментів ринку, підвищенні інноваційної активності. При цьому завдання забезпечення інтересів усіх учасників відносин промислової власності вимагає балансу не тільки дихотомічних видів інтересу «публічний — приватний», а й однорідних приватних інтересів (наприклад інтересів підприємства — патентовласника у монопольному використанні свого винаходу та інтересів підприємства, яке добросовісно почало використовувати цей винахід ще до подання заявки на нього патентовласником).

Наведені приклади взаємодії публічних і приватних інтересів, які реалізуються у зв’язку із використанням об’єктів промислової власності, свідчать про те, що ефективний розвиток цих правовідносин в умовах соціально орієнтовної економіки можуть забезпечити лише такі засоби правового регулювання, які органічно поєднують диспозитивні й імперативні засади, засновані на однаковому підпорядкуванні всіх учасників відносин промислової власності суспільному господарському порядку, бо всі існуючі засоби господарсько-правового регулювання мають об’єднуючий знаменник — забезпечення стану впорядкування господарських відносин, який є результатом взаємоузгодження, поєднання індивідуального підприємницького інтересу із загальносуспільними потребами щодо підвищення ефективності виробництва та економічного зростання.

З огляду на господарсько-правову природу відносин щодо використання об’єктів промислової власності необхідним є виявлення їх місця серед усієї сукупності господарських правовідносин. Встановлення належності досліджуваних правовідносин до певного внутрішньогалузевого виду господарсько-правових зв’язків надасть можливість, з одного боку, застосовувати до їх характеристики відповідні загальні положення (а отже, і принципи та засоби господарсько-правового регулювання), а з другого — виявити особливості правовідносин щодо використання об’єктів промислової власності, які підлягають спеціальному регулювальному впливу. Таке дослідження має важливе методологічне значення, оскільки, як наголошує Г. Знаменський, врахування єдності та відмінностей господарських правовідносин призводить до розширення пізнавальних можливостей [11, 73].

Основу класифікації господарських правовідносин становить нормативно- правовий поділ відносин господарського характеру. Останні на законодавчому рівні диференціюються залежно від сфери існування на три види: господарсько-виробничі, організаційно-господарські, внутрішньогосподарські (ч. 4 ст. 3 ГК України). Враховуючи характеристику кожного з цих видів відносин, надану у ст. 3 ГК України, відносини з приводу використання об’єктів промислової власності слід кваліфікувати як різновид господарсько-виробничих відносин. Господарсько-виробничими у ч. 5 ст. 3 ГК України визнано майнові та інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання під час безпосереднього здійснення господарської діяльності. У цьому виді господарських відносин превалює майново-вартісна ознака [12, 18], оскільки їх зміст становить діяльність у сфері суспільного виробництва, спрямована на виробництво і реалізацію продукції, виконання робіт, надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Відносини з використання об’єктів промислової власності також становлять господарські відносини виробничого характеру, оскільки складаються у сфері впровадження суб’єктами господарювання науково-технічних рішень та індивідуалізуючих позначень до виробничих процесів зі створення та реалізації нової або удосконаленої продукції. Майново-виробнича сутність досліджуваних відносин зумовлює спрямованість їх правового регулювання, яка полягає у створенні відповідних умов для належної реалізації майнового права суб’єкта господарювання на використання охоронюваного об’єкта промислової власності задля підвищення ефективності виробництва і досягнення економічних результатів.

У науці господарського права проведена класифікація галузевих правовідносин, окрім поділу, який знайшов відображення у ГК України, також за іншими підставами, підходи до яких у цілому збігаються [11, 73; 13, 95; 14, 24; 15, 26]. Так, до внутрішньогалузевого критерію класифікації господарських правовідносин вчені-господарники відносять взаємне становище сторін правовідносин і поділяють їх на горизонтальні (учасники правовідносин рівноправні) та вертикальні (одним із учасників є орган господарського керівництва). Досліджувані правовідносини промислової власності відповідають ознакам горизонтального виду, враховуючи, що правовий зв’язок між суб’єктом господарювання, який здійснює використання об’єктів промислової власності, та іншого учасника цих правовідносин (невизначеного кола осіб, які повинні не перешкоджати належному використанню об’єкта) характеризується рівноправністю та відсутністю будь-якого управлінського впливу. Цей аспект характеристики правовідносин (взаємодія суб’єктів) відображається у відповідному наборі засобів правового регулювання, в якому мають переважати елементи (норми) диспозитивного характеру.

Для відносин, що розглядаються, ключове значення має розроблений у теорії господарського права поділ господарсько-правових відносин на такі групи: 1) абсолютні речові; 2) абсолютно-відносні речові; 3) абсолютні щодо ведення власної господарської діяльності; 4) відносні зобов’язальні;5) абсолютні немайнові [11, 74]. Аналіз зазначених правовідносин дає можливість дійти висновку, що такий поділ представлено складним (комплексним) критерієм, який об’єднує дві загальнотеоретичні підстави класифікації правових відносин — характер індивідуалізації (конкретизації) суб’єктного складу (абсолютні або відносні) та об’єкт правовідносин.

Характер індивідуалізації (конкретизації) суб’єктів господарських правовідносин, які складаються з приводу використання об’єктів промислової власності, відповідає конструкції абсолютних правовідносин, оскільки суб’єкту господарювання (патенто- власнику, власнику свідоцтва на торговельну марку), що використовує відповідний винахід, торговельну марку тощо, протистоїть невизначене коло осіб з обов’язком не створювати перешкод у належному використанні об’єкта промислової власності. Фактично це означає, що вирішальне значення для реалізації правових можливостей, закладених у праві на використання об’єкта промислової власності, мають дії суб’єкта господарювання — правовласника, тобто саме його активна поведінка становить основний предмет нормативно-правової регламентації, дії ж зобов’язальної сторони мають пасивну форму.

Разом із тим правовідносини, що досліджуються, можуть виступати і як такі, що поєднують у собі ознаки абсолютних і відносних правовідносин. Вони складаються у випадках, коли використання об’єкта промислової власності здійснюється на підставі права, переданого суб’єкту господарювання іншою особою — правовласником на певний строк (наприклад на підставі ліцензійного договору, договору комерційної концесії). У такому разі правовідносини, що виникають між сторонами відповідних договорів (зокрема ліцензіатом та ліцензіаром), характеризуються як відносні, а правовідносини між суб’єктом господарювання, який використовує об’єкт промислової власності, та іншими особами (невизначеним колом третіх осіб), що повинні утримуватись від перешкод у належній реалізації права на використання, — абсолютні.

Визначення абсолютного (абсолютно-відносного) характеру господарських правовідносин з використання об’єктів промислової власності зумовлює необхідність з’ясування їх місця у наведеній вище класифікації господарських правовідносин. Задля вирішення цього завдання важливим є з’ясування другого критерію поділу — об’єкта господарських правовідносин з використання результатів науково-технічної творчості та засобів індивідуалізації. Щодо характеристики цього елементу правовідносин у господарсько-правовій теорії поширення отримав підхід, який будується на так званій плюралістичній точці зору. Відповідно до цього підходу як об’єкти господарських правовідносин розглядаються засоби здійснення господарського інтересу, до яких належать: речі, в тому числі гроші та цінні папери, дії зобов’язаних суб’єктів, власне діяльність суб’єкта господарювання, нематеріальні блага, які використовуються при здійсненні господарської діяльності [11, 72].

Такий усталений погляд щодо об’єктів господарських правовідносин дозволяє максимально повно відобразити особливості всього різноманіття зв’язків, що складаються у господарській сфері. Це значною мірою стосується і господарських правовідносин у сфері використання об’єктів промислової власності. їх специфічні риси також зумовлені своєрідним об’єктом — нематеріальним благом, що є результатом інтелектуальної (творчої) діяльності (винаходом, промисловим зразком, торговельною маркою тощо). Особливості цього об’єкта виявляються у низці його сутнісних характеристик: нематеріальній природі, здатності до необмеженого відтворення, незнищуванності, неможливості фізичного зношення тощо.

Зазначені властивості об’єктів промислової власності є першопричиною особливостей правовідносин з їх використання, які проявляються щодо всіх елементів цих правовідносин. Так, їх суб’єктний склад представлено обов’язковою участю суб’єкта господарювання, який є носієм прав на об’єкти промислової власності (наприклад патентовласником); підстави виникнення і припинення правовідносин зумовлені, як правило, спеціальною правовою охороною об’єкта промислової власності (отриманням патенту, свідоцтва); модель суб’єктивного права як елемента юридичного змісту правовідносин складається із правомочностей (щодо використання об’єкта, передачі права на використання та ін.), які відрізняються від складу права власності на речі (володіння, користування, розпорядження).

Об’єкти промислової власності, будучи опосередкованими відповідним майновим правом, набувають якостей цінності, адже маючи високий потенціал прибутковості, здатні задовольняти господарські (виробничі) потреби суб’єкта-правоволодільця у сфері виробництва, реалізації нової або удосконаленої продукції та її індивідуалізації, а отже, також можуть розглядатися як засоби здійснення господарських інтересів.

Характеристика об’єкта досліджуваних правовідносин у сукупності з їх абсолютним характером дає змогу встановити місце правовідносин із використання об’єктів промислової власності серед інших видів абсолютних правовідносин: 1) абсолютних речових, 2) абсолютно-відносних речових; 3) абсолютних немайнових; 4) абсолютних щодо ведення власної господарської діяльності.

Щодо першого та другого виду — речових — правовідносин слід констатувати неможливість кваліфікації правовідносин із використання об’єктів промислової власності як різновиду ані абсолютних речових, ані абсолютно-відносних речових господарських правовідносин. Такий висновок зумовлений суттєвою різницею нематеріальних об’єктів промислової власності та речей, які у традиційному розумінні характеризуються як предмети матеріального світу, надані природою або створені в результаті життєдіяльності людини. Загальновизнаним є положення, що право інтелектуальної власності не залежить від права власності на річ, у якій втілено нематеріальний об’єкт інтелектуальної власності. Отже, відносини у сфері використання результатів інтелектуальної діяльності не належать до будь-якого виду речових правовідносин.

Для кваліфікації господарських правовідносин з використання об’єктів промислової власності як абсолютних немайнових господарських правовідносин також немає достатніх підстав, адже, незважаючи на те, що об’єкт промислової власності є нематеріальним за своєю природою, він має суттєві особливості порівняно з іншими нематеріальними благами, з якими пов’язані абсолютні немайнові господарські правовідносини (наприклад діловою репутацією). По-перше, винахід, промисловий зразок тощо є нематеріальним благом іншого походження — результатом інтелектуальної (творчої) діяльності; по-друге, для участі у правовідносинах нематеріальний за своєю природою інтелектуальний результат повинен мати об’єктивоване втілення, що дозволило б його відтворення у виробничих цілях.

Матеріалізація результату науково- технічної творчості зумовлює виникнення щодо нього як немайнового суб’єктивного права (наприклад права авторства винахідника), так і права майнового характеру (а отже — майнових правовідносин). Ця обставина дає змогу відмежувати нематеріальні блага — об’єкти промислової власності від інших нематеріальних благ (зокрема ділової репутації), які породжують права та правовідносини виключно немайнової природи.

Таким чином, правовідносини у сфері використання об’єктів промислової власності є майновими правовідносинами, оскільки завдяки їх існуванню забезпечується реалізація суб’єктивних майнових прав на використання винаходу, корисної моделі, промислового зразку, торговельної марки. Майновий характер цих прав, законодавчо визнаний у статтях 424, 464, 495 ЦК України, проявляється у можливості правоволодільців здійснювати дії щодо виготовлення, застосування, зберігання, пропонування до продажу, продажу, іншого введення в господарський оборот продукції, що містить охоронюваний об’єкт промислової власності.

Продовжуючи аналіз правовідносин у сфері використання об’єктів промислової власності на предмет встановлення їх місця серед інших видів господарських правовідносин, слід зазначити, що визначення як об’єкта досліджуваних правовідносини нематеріального блага не дозволяє розглядати їх і як абсолютні господарські правовідносини з ведення господарської діяльності. Останні складаються у зв’язку із веденням суб’єктом власної господарської діяльності, яка і виступає об’єктом цих правовідносин.

Отже, узагальнення наведених положень щодо місця правовідносин у сфері використання об’єктів промислової власності серед господарсько-правових відносин свідчить, що досліджувані правовідносини, будучи різновидом абсолютних або абсолютно-відносних правовідносин (за умов використання об’єкта на підставі дозволу правовласника), не можуть бути кваліфіковані як жодний з розроблених у теорії господарського права вид таких правовідносин. Цей факт, у свою чергу, переконує в об’єктивній необхідності збагачення і ускладнення класифікації господарсько-правових відносин — за рахунок формування самостійного різновиду абсолютних та абсолютно-відносних господарських правовідносин — із приводу використання об’єктів промислової власності. Самостійне місце досліджуваних правовідносин найповніше відбиває їх особливості та набуває важливого правотворчого значення, оскільки зумовлює необхідність розробки та вдосконалення спеціальних засобів правового регулювання, які здатні адекватно відобразити специфіку реальних економічних відносин у цій сфері та забезпечити досягнення основної мети їх господарсько-правового регулювання.

Таким чином, дослідження місця правовідносин із приводу використання об’єктів промислової власності серед правовідносин господарської природи свідчить, що за сферою свого існування вони відповідають особливостям господарсько-виробничих правовідносин, за взаємним становищем сторін — горизонтальних правовідносин, а за складним критерієм (характер індивідуалізації суб’єктного складу та об’єкт) формують самостійний вид абсолютних (або абсолютно-відносних — за умов використання об’єкта на підставі дозволу правовласника) господарських правовідносин з використання об’єктів промислової власності. Викладені вище положення щодо зазначених правовідносин можуть стати підґрунтям для подальших науково-правових досліджень у цьому напрямі, зокрема щодо доопрацювання їх змістової характеристики, підстав виникнення, зміни, припинення тощо.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Шенкаренко М. Вплив глобальної економічної кризи на патентну активність (статистичний аналіз) // Інтелектуальна власність. — 2010. — № 8. — С. 15—19.
2. Іолкін Я. О. Право на торговельну марку в Україні : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.04 / Наук.-досл. ін-т приват. права і підприємництва Акад. прав. наук України. — К., 2009.
3. Кашинцева О. Ю. Правова охорона знаків для товарів і послуг в Україні : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.04 / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2000.
4. Рассомахіна О. А. Правове регулювання використання торговельних марок у господарському обороті : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.04 / Київ. нац. економ. ун-т ім. В. Гетьмана. — К., 2008.
5. Халаїм Н. О. Правова охорона промислових зразків в Україні : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.04 / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2001.
6. Безух О. В. Захист від недобросовісної конкуренції у сфері промислової власності : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.04 / Ін-т економіко-правових досліджень НАН України. — Донецьк, 2001.
7. Глазьев С. Ю. Экономическое содержание отношений, связанных с использованием изобретений // Вопросы изобретательства. — 1989. — № 5. — С. 10—14.
8. Лаптев В. В. Предмет и система хозяйственного права. — М., 1969. — 175 с.
9. Зенин И. А. Изобретательское право : природа, функции, развитие // Советское государство и право. — 1980. — № 2. — С. 48-56.
10. Знаменский Г. Л. Хозяйственное законодательство Украины : формирование и перспективы развития. — К., 1996. — 63 с.
11. Хозяйственное право : учеб. / В. К. Мамутов, Г. Л. Знаменский, К. С. Хахулина и др. ; под ред. В. К. Мамутова. — К., 2002. — 910 с.
12. Хозяйственный кодекс Украины : науч.-практ. коммент. / под общ. ред. А. Г. Бобковой. — Харьков, 2008. — 1296 с.
13. Господарське право : практикум / В. С. Щербина, Г. В. Пронська, О. М. Вінник та ін. ; за заг. ред. В. С. Щербини. — К., 2001. — 320 с.
14. Щербина В. С. Господарське право : підруч. / В. С. Щербина. — 4-те вид., переробл. і допов. — К., 2009. — 640 с.
15. Вінник О. М. Господарське право : курс лекцій. — К., 2005. — 624 с.