Вступ

Актуальність теми. Актуальність і значущість з’ясування сутності категорії влади — основи державної організації суспільства, її доктринального тлумачення в сучасних умовах постійних державних змін та перетворень не викликає сумніву. Протягом уже багатьох тисячоліть не припиняється дискусія навколо проблеми розуміння природи феномену влади. Проте ні у філософії, ні у соціології, ні в юридичній науці нині не існує не лише єдиної дефініції, а й єдиного теоретико-методологічного підходу до розуміння феномену влади, інтерпретації цієї категорії, визначення її змісту тощо [1, 32].

Однак потрібно віддати належне багатьом ученим, які так чи інакше у своїх працях звертались до проблем влади. Ними є: М. Азаров, Н. Алексєєв, В. Афанасьєв, Л. Байрачна, В. Бачинін, Д. Видрін, О. Данільян, І. Ісаєв, В. Мадіссон, А. Мордовцев, В. Пугачов, В. Чефранов, Г. Шахназаров та ін. Були написані такі праці: Ю. Феофанов «Бремя власти» (М., 1990 р.), Ф. Бурлацький і В. Мушинський «Народ и власть» (М., 1986 р.), В. Халіпов «Власть. Основы кратологии» (М., 1995 р.) та ін.

Беручи до уваги погляди мислителів античності та сучасні трактування феномену влади, можна виокремити декілька підходів до інтерпретації сутності влади:

• реляціоністський (прихильники визначають владу як відносини між індивідами);
• системний (влада розуміється як атрибут політичної системи);
• марксистсько-ленінський (влада інтерпретується як панування одних класів над іншими, заснована на підкоренні);
• позитивістсько-соціологічний (А має владу над В, якщо А зумовлює поведінку В);
• біхевіористський (влада тлумачиться як особливий тип поведінки, заснований на можливості зміни поведінки інших людей);
• інструменталістський (влада — це спосіб використання певних інструментів, серед яких базові — сила, багатство, знання);
• телеологічний (влада розглядається як досягнення певних цілей, прогнозованих результатів);
• психологічний (влада розуміється як спосіб реальної поведінки людей, зумовлений їх психологічною енергією, джерело якої знаходиться в підсвідомості).

Мета дослідження. Не применшуючи ролі та значення цих концепцій, у роботі поставлено за мету знайти відповідь на запитання щодо визначення сутності влади через її співвідношення з правом та віднайти ідеальну модель їх взаємодії. Проблема співвідношення влади і права є однією з ключових у філософії права й однією із найскладніших у суспільній практиці.

Об’єктом дослідження є розгляд понять влади та права.

Предметом дослідження виступає проблема співвідношення влади і права.

1. Співвідношення влади і права як ключова проблема у філософії права

Перш ніж говорити про взаємодію права і влади, необхідно визначитись із цими поняттями на теоретичному рівні. Так, із точки зору історичної ґенези зазначених явищ потрібно акцентувати увагу на тому, що за умов існування первісного суспільства ми можемо спостерігати за проявами владних відносин уже на рівні взаємодії «старійшина — рід», причому за повної відсутності їх правового регулювання. Отже, нав’язування своєї волі іншим суб’єктам на підставі різноманітних засобів впливу (авторитет, примус) виникає набагато раніше, аніж система загальнообов’язкових правил поведінки, що лише з часом поповнила арсенал владних засобів. Таким чином, можна вести мову про те, що відтоді, як первісна модель владарювання-підкорення вже не могла спиратися на існуючі звичаєві важелі впливу, влада в особі певної частини населення утворює політико-територіальну організацію — державу й обирає собі як основний засіб збереження свого суверенітету (верховенства, повноти, самостійності, неподільності, рівноправності та незалежності) саме право.

Держава і право тісно пов’язані між собою. Держава є основним джерелом права, забезпечує його функціонування. З другого боку, без права держава не може реалізувати свої управлінські та організаційні функції. Право впливає на політику держави при її взаємовідносинах з народом, визначає межі її внутрішньої політики, є засобом здійснення її зовнішньої політики та головним регулятором між гілками влади [2, 22-23].

Тут ідеться про те, що влада в межах своїх функцій породжує відносини розпорядництва та підпорядкування, спрямовані насамперед на підтримання та збереження чинного конституційного порядку.

Серед багатьох факторів, що посилюють здатність одних індивідів впливати на поведінку інших, виокремлюють так звані нормативні ресурси. За наявності владних відносин має місце підлягання наказам певного змісту. Це підлягання може бути добровільним або здійснюватися через подолання опору. Останнє відбувається шляхом застосування сили. Всі ці моменти (і навіть примус) вписані в деяку систему норм. Вона, у свою чергу, є фактором, що структурує взаємодію людей [3, 2].

Тобто влада як соціальне явище є силою, заснованою на авторитеті, переконанні або примусі, за допомогою якої одні люди підкоряють інших з метою організації суспільного життя, необхідної для пануючих.

То чи означає це, що питання співвідношення влади і права зводиться до проблеми взаємодії держави і права? Зовсім ні. Тому що ми взяли до розгляду лише один бік цього питання.

У цьому випадку йшлося про співвідношення позитивного права та політичної, державної влади, серед яких остання через свої акти (нормативні, судові) надає нормам і принципам якості публічного визнання і загальнообов’язковості, та, наділяючи необхідними повноваженнями відповідні органи, надає значні гарантії реалізації правових настанов [4, 66]. У свою чергу, право є такою формою суспільних відносин, що може вплинути на характер і напрями діяльності соціальних суб’єктів за допомогою економічних, ідеологічних, організаційних і правових механізмів, із використанням авторитету, традицій, примусу і покарання. Але це лише один бік проблеми.

Сучасна наука про владу («кратологія») ґрунтується багато в чому на вченні Т. Гоббса, який вважав владу належним способом здобуття блага, і водночас на намаганнях Дж. Локка довести, що владні повноваження випливають із здатності людей встановлювати певну узгодженість їх життя [5, 27]. Цим пояснюється суперечливий характер зв’язку права і влади.

Як ми вже з’ясували, без влади право не може існувати. Водночас влада може протистояти праву.

Владу характеризують суб’єкти та об’єкти влади, засоби влади та функції влади. Здійснення владних функцій завжди пов’язане з необхідністю використання не тільки засобів переконання, а й засобів примусу.

Так, однією з найважливіших внутрішніх функцій політичної влади є забезпечення надійного суспільного порядку, а також протидія антисоціальним тенденціям і антигромадянським діям з боку окремих громадян чи їх об’єднань. Для реалізації цієї функції влада може використовувати як засоби переконання, так і примусу. Примус може набувати різних форм (основними серед них є психічний і фізичний примус).

Коли ж примус перевищує міру доцільності, зумовлену соціально-антропологічними чинниками, він перетворюється на насильство, а правовий механізм, що допускає це, — на неправовий механізм. Державна влада, яка не може або не бажає підкорити діяльність системи судочинства праву, дає їй необмежені повноваження, втрачаючи правовий характер. Джерела цієї ворожості влади щодо права криються у глибокій суперечливості влади, у тому, що, будучи необхідним і конструктивним елементом організації життя людей, управління суспільством, влада водночас володіє такими іманентними якостями, які у процесі її ствердження і зміцнення можуть перетворювати її на самодостатню, авторитарну силу. Ця владна сила здатна зменшувати роль права, перетворювати його на «неправову» реальність [6, 250].

У свою чергу, право здатне здійснювати регулювання різних соціальних процесів і відносин, а також долати опір, що виникає на цьому шляху, завдяки своїй кратичній (від грец. kratos — сила, влада) функції. Ця функція дає змогу праву спонукати соціальних суб’єктів до нормативної, законослухняної поведінки. При цьому саме право нагадує Арістотелеву діючу причину, що дає державі можливість досягти своєї головної мети — підтримувати стабільний цивілізований порядок у суспільстві.

Присутній у нормах права спеціальний механізм санкцій призначений для того, щоб викликати в індивідів емоції превентивного страху і змушувати їх завчасно вносити відповідні корективи у свою соціальну поведінку [7, 156-160].

Кратична функція, аби не перетворитися на репресивну, має залишатися в рамках легітимності, чинного законодавства і відповідати корінним суспільним інтересам та універсальним природно-правовим принципам і критеріям цивілізованості.

Ці специфічні засоби влади зосереджені у спеціально створених суспільством інститутах, органах держави. В особі держави примус і насилля набувають законності, тобто легальності. Крім примусу і насилля, держава використовує й інші ресурси влади. Поряд з цим слід додати, що політичне панування передбачає також і згоду більшості підкорятися. Якщо влада приймається людьми і спирається на добровільну згоду підкорятися, вона є легітимною. Це означає визнання панування держави та правильності її політики.

У філософії права та влада, яку приймають народні маси і яка ґрунтується на їх добровільній згоді підкорятися, а не нав’язується силою, називається легітимною. Таку легітимну (лат. «законний») владу населення сприймає як правомірну і справедливу. До поняття «легітимність» за змістом близьке поняття «легітимація». Легітимація — це процедура суспільного визнання чи підтвердження законності певного права чи повноважень діючої особи, а також визнання законності існуючих політико-правових відносин, режиму влади, що панує, його пояснення чи виправдання.

Існують різні підстави легітимації. Тому їх прийнято класифікувати за різними типами. М. Вебер усе розмаїття легітимації політико-правових відносин зводить до трьох основних типів: традиційної (ґрунтується на звичаї, норми якого виступають як основа панування і підпорядкування), харизматичної (ґрунтується на авторитеті лідера, якому надаються виняткові якості) і раціонально-правової (ґрунтується на визнанні добровільно встановлюваних юридичних норм, що регулюють відносини керування і підпорядкування). Найважливішими принципами легітимації є суверенітет народу і права людини.

Державна влада — це сила, що спрямовує та організує суспільство і є виразником його цілей та цінностей, здатна приймати рішення та втілювати їх у життя. Але є й зворотній бік феномену влади: зловживання владою людьми, нею наділеними, використання ними владних можливостей для своєї особистої користі, а не для суспільного блага [8].

Якщо порівняти категорії зловживання правом та зловживання владою, то в обох випадках ідеться про порушення мети наданої законом можливості. При цьому зловживання правом є самостійним різновидом правової поведінки і виступає способом вчинення такого протиправного діяння як зловживання владою. Чому ж саме зловживання владою набуває ознак протиправності? Тому що у суспільстві влада здійснює політичне керівництво, водночас вона несе конституційну та моральну відповідальність, які набувають чинності у разі невиконання обов’язків, зловживань правами.

З метою припинення невиправдано великої концентрації влади і перетворення її на самодостатню силу суспільство має створювати певні політико-правові інститути, що пов’язані з розподілом та здійсненням влади: інститути поділу влади, федералізму, роз’єднання державної та муніципальної влади, проведення відкритих, демократичних виборів тощо. Зрештою, саме правом обмежується влада у тих випадках, коли гостро постає питання про можливість її узурпації через прагнення суб’єктів зосередити владу лише в одних руках, її зміцнення та застосування лише на власну користь та самоствердження. Це пояснюється, по-перше, тим, що право покликане стверджувати основи справедливості, гарантованої свободи поведінки, захищати інтереси людини. І, по-друге, право є одним із зовнішніх соціальних факторів, здатним утримати владу від її крайніх позицій.

Водночас право забезпечується владою, без якої воно безсиле. Отже, можемо дійти висновку, що взаємодія влади і права на рівні суспільних відносин є дієвим двостороннім механізмом, що забезпечує ефективне функціонування держави, де право є одним із засобів влади й водночас його стримуючим фактором.

2. Сучасна правова думка про взаємозумовленість влади і права

Досліджуючи механізм співвідношення влади і права, важливо мати на увазі два види зв’язку цих явищ: причинно-наслідковий і структурно-функціональний. Перший аспект дослідження розкриває генетичні детермінації взаємозв’язку права і влади, а другий — їх взаємодію і взаємозалежність у процесі дії на суспільні відносини. Досліджуючи ці аспекти співвідношення влади і права, необхідно відштовхуватися від певних початкових понять цих багатогранних явищ. З цієї позиції співвідношення права і влади може бути визначено як об’єктивно обумовлений структурно-функціональний зв’язок, що забезпечує прогресивний розвиток суспільства. У зв’язку з цим слід детально розглянути два аспекти співвідношення права і влади, а саме: причинно-наслідковий і структурно-функціональний.

Причинно-наслідковий аспект співвідношення права і влади передбачає розкриття генетичних, детермінаційних взаємозв’язків між цими соціальними явищами. У такі позадержавні правові відносини людей примушують вступати об’єктивно виникаючі потреби, інтереси, які і визначають сутнісні початки права, його об’єктивну логіку.

Концепцію про соціальну природу права і ролі інтересів в його формуванні переконливо обґрунтовує ряд науковців. Джерелом прав людини виступає вона сама, її потреби, інтереси, її спосіб існування і розвитку. Вона ж є їхнім носієм. З огляду на це право має соціальне, людське походження, а не державне. Воно — продукт нормальної життєдіяльності людини, а не держави [4, с. 18]. Об’єктивною ілюзією є уявлення про те, що джерелом походження, розвитку і зміни правової сфери виступає держава.

Насправді джерелом правових систем виступають відносини і зв’язки, що складаються усередині цивільного суспільства і розвивають концепцію соціальних, додержавних чинників, що визначають об’єктивну логіку права.

Отже, органічна влада має природне походження, іманентна взаємодіям і обмінним зв’язкам людей. Саме такою органічною владою права є юридична влада.

Таким чином, на основі наведених міркувань можна вважати, що чинником, який визначає загальну об’єктивну логіку співвідношення влади і права виступають інтереси, що є усвідомленням об’єктивно виникаючих потреб. Генетично як право, так і влада мають єдину об’єктивну логіку. Ця логіка обумовлена об’єктивними потребами й інтересами людей, задовольняти які покликані як право, так і державна влада. Право і влада мають принципово однакове соціальне призначення, що полягає у впорядкуванні суспільних відносин, вирішенні соціальних конфліктів.

На співвідношення права і влади на різних етапах розвитку держави впливає ряд різних соціальних чинників, що відображають процеси суспільного розвитку. В результаті причинно-наслідковий зв’язок права і влади зазнає деформації. Процес повернення державної влади до своєї первинної суті супроводжується зближенням права і влади. Це зближення виражається, насамперед, в адекватному віддзеркаленні правової природи речей, органічній владі права в державі на основі ідей забезпечення загального блага.

Таким чином, з аналізу причинно-наслідкового зв’язку права і влади випливає, що зв’язок права і влади генетично обумовлюється єдиною об’єктивною логікою. Вона полягає в тому, що спочатку як право, так і державна влада виникають для задоволення об’єктивно існуючих усвідомлених потреб (інтересів) суспільства. Щодо структурно-функціонального зв’язку влади і права, то його дослідження допускає виявлення сфер і особливостей співвідношення даних явищ. У працях вітчизняних юристів провідну роль в забезпеченні функціонування права відводиться діяльності держави. Таку позицію щодо співвідношення влади і права довгий час відстоювало багато зарубіжних юристів [6, с. 162, 166].

Можна виходити з того, що всі функції права в тій або іншій мірі носять політичний характер, вважаючи право інструментом політики. Особливістю політичної функції права є те, що, з одного боку, право використовується як інструмент політики, а з іншого — як нормативний засіб дії на політичні відносини [7, с. 29-30].

На нашу думку, одним з недоліків такого підходу є те, що він носить позитивістський характер. В результаті розглядається не політична функція права, а власне закону. Про це свідчить, наприклад, твердження, що «всі функції права носять політичний характер, оскільки право є інструментом політики». Навряд чи можна повною мірою погодитися з тим, що все правове має неодмінно політичний характер [8, с. 68].

У зв’язку з розглянутим виникає і ширше питання: чи у всіх сферах суспільних відносин право співвідноситься з владою чи тільки у тих, які є політичними. Теза про всеосяжність влади, у тому числі і в правовій сфері, може бути застосована до антидемократичних держав, що є політичною організацією економічно панівного класу. Прогресивний розвиток суспільства, подолання класових суперечностей, перетворення держави в політичну організацію усього суспільства супроводжується визнанням та інституюванням принципу панування права, а отже, і пріоритету правових форм здійснення владної діяльності [9, с. 58]. Таким чином, сфери функціонування права і влади співпадають не повністю. Влада може функціонувати і за відомими правовими формами виразу суспільних потреб та інтересів.

Отже, розвиток сфер функціонального зв’язку права і влади йтиме, перш за все, шляхом розширення правової основи владних відносин, що піддаються контролю з боку суспільства, а значить і правовому регулюванню.

Висновки

Отже, позитивний характер функціонального зв’язку влади і права значною мірою становить досконалу модель, обумовлену їх генетично визначеною єдиною соціальною природою. Ступінь реалізації цієї моделі структурно-функціонального зв’язку права і влади більшою мірою залежить від рівня розвитку демократії і правової державності тієї або іншої політичної системи.

Тому в умовах відсутності або слабкої розвиненості цих інститутів закономірно відбувається деформація позитивного структурно-функціонального зв’язку права і влади, в результаті якої право виконує щодо влади підлеглу, обслуговуючу роль, а державна політика набуває неправового характеру.

Політична влада є тією грою, яка повинна забезпечити реалізацію публічного інтересу, додати приватним інтересам соціальну спрямованість. Зрештою, право виконує не менш важливу забезпечувальну функцію стосовно влади, оберігаючи суспільство від помилкових рішень, що суперечать об’єктивній логіці політико-правового розвитку.

Становлення державної влади в процесі демократизації українського суспільства і проблеми, що виникають у цьому процесі, будуть вельми актуальними ще тривалий час. Сам процес реформування українського суспільства вимагає пошуку досконалішої моделі влади і кращих форм її зв’язку з правом. Теоретичне осмислення цих принципово нових, складних і украй суперечливих проблем, що виникають в суспільстві, яке прагне змінити модель влади на користь правової держави, в даний час тільки починається. Дослідження феномена влади вимагає об’єднання різних сфер наукового знання, зламу звичних стереотипів, пошуку і нових, відповідних часу основоположних принципів.

Список використаної літератури

1. Копилов В. О. Філософія влади : діагноз поточного стану // Гуманітарний часопис. — 2009. — № 1. — С. 26-36.
2. Гырылова В. А. Философия права : учеб.-метод. пособие. — Улан-Удэ, 2007. — 51 с.
3. Сотнікова К. В. Нормативний аспект феномену влади : логічний аналіз // Філософський альманах. — К, 2006. — № 55. — С. 1-3.
4. Алексеев С. С. Философия права. — М., 1998. — 336 с.
5. Рябов С. Легітимація влади : до формулювання програми соціально-філософського дослідження // Наукові записки. — 1999. — Т. 12. — С. 25-33.
6. Філософія права : навч. посіб. / О. Г. Данільян, Л. Д. Байрачна, С. І. Максимов та ін. ; за заг. ред. О. Г. Данільяна. — К., 2005. — 272 с.
7. Бачинін В. А. Філософія права : підруч. для юрид. спец. вищ. навч. закл. / В. А. Бачинін, В. С. Журавський, М. І. Панов. — К., 2003. — 472 с.
8. Носенко О. В. Основні цінності влади : суперечливий характер соціального існування // http://infoua.com.ua/2009/09/
9. Державне управління : навч. посіб. / А. Ф. Мельник, О. Ю. Оболенський, А.      Ю.Васіна, Л. Ю. Гордієнко ; за ред. А. Ф. Мельник. —К., 2003. — 343 с.