1. Прокоментуйте висловлювання:

— «Дві речі наповняють душу завжди новим і все більш сильним подивом і благоговінням, чим частіше і триваліше ми міркуємо про них, – це зоряне небо наді мною і моральний закон всередині».

(І. Кант)

Кант підтверджує, що поняття особистості, яке, він, по суті, уперше визначає, пов´язано із самостійною поведінкою («свободою», «незалежністю від механізму всієї природи»). Особистість, за Кантом, — це не тільки свобода, але й обмеження її, тобто підпорядкування самостійної поведінки розуму і моралі, за якими проглядаються європейська філософія, право і благополуччя європейського людства. Але людство, розум і свободу Кант розуміє як однозначні та єдині, цілком відповідно до відчуття єдиної європейської культури.

 

— «Етика є філософія доброї волі,  а не тільки доброї дії».

(І. Кант)

Для Канта «добро» – це не те, що показало свою цінність у минулому (як це, наприклад, має місце в етичних чеснотах), тому що ці чесноти – згідно з Кантом, переконання – ще нічого не кажуть про моральність вчинків. Кант робить, таким чином, висновок, що вибір цілей залежить від якості волі: тільки добра воля переслідує добрі цілі.

 

— «Морально тільки те, що збігається з вашим почуттям краси і з ідеалом, у якому ви її втілюєте».

(Ф. Достоєвський)

На думку Достоєвського мораль існує в вигляді принципів, понять, уявлень і суджень людей про добро, зло, честь, гідність, благородність, справедливість. Вона формується разом з формуванням та розвитком цивілізації і виступає в формі загальнолюдських цінностей та загальноприйнятих принципів, настанов і рекомендацій, а нерідко в вигляді заповідей, мудростей, кодексів честі, підкріплюваних силою наглядних прикладів, звичаїв, традицій.

 

— «Щоб повірити в добро, треба почати робити його».

(Л. Толстой)

Толстой прожив з думкою про те, що найважливіша справа в житті – робити  добро, тому що тільки для цього послана людина в життя, жити не для себе, а для людей віддаючи себе людям, не вимагаючи подяки.

 

— «Людина більше всього на світі боїться смерті не тільки для власної особистості, але  гірко оплакує і смерть своїх рідних;  причому безсумнівно, що вона не уболіває егоїстично про свою особисту втрату, а горює про велике горе, яке осягло його близьких». 

(А. Шопенгауер)

Смерть — єдине, що у житті гарантовано. І справді всі ми знаємо, що смерть неминуча, але загадка смерті, жах смертного кінця, що вінчає людське життя, завжди здається людині непостижимим.

 

— «Між життям у часі і життям у Вічності лежить безодня, через яку перехід можливий тільки лише шляхом смерті, шляхом жаху розриву».

(Н. Бердяєв)

Життя є постійна боротьба зі смертю і часткове вмирання людського тіла і людської душі. Прагнення до вічності всього буття є сутність життя. І разом з тим вічність досягається лише шляхом проходження через смерть, і смерть є доля всього живого в цьому світі, і, чим складніше життя, тим вище рівень життя, тим більше її підстерігає смерть.

 

— «Велике місто – велика самітність».

(Античний афоризм)

Самотність — поширене явище в великих містах, де спілкування з різними людьми відбувається короткочасно і поверхнево, а часу на встановлення тривалих і довірчих відносин не вистачає. Контакти не несуть емоційного навантаження, не ведуть до довіри та почуття безпеки. Самотність відчувають молоді люди, які не можуть знайти собі необхідного, відповідного партнера, або літня людина, що втратила знайомих і близьких і не вміє, не може знайти спільну мову з представниками молодшого покоління. Самотність нерідко переживають люди з інертною нервовою системою, які важко зав’язують нові контакти, повільно звикають до нових знайомих. У флегматичних, неактивних осіб самотність може призвести до депресії.

 

— «Самітність так само необхідна розуму, як помірність у їжі – тілу, і так само негативна, якщо вона занадто довго триває».

(Л. Вовенарг)

Треба відрізняти вимушену самотність від добровільного бажання усамітнення особи на недовгий термін. Останнє — добровільне усамітнення — якраз і виконує регулятивну функцію і включено в механізм зворотного зв’язку, що допомагає індивіду регулювати оптимальний рівень міжособистісних контактів, без утоми та дратівливості при їх перебільшенні.

 

— «Не можна бути справедливим, якщо ти не є людяним».

(Л. Вовенарг)

Ми звикаємо до грубощів, цинічності, хамства, а людяність сприймаємо як щось надзвичайне і неймовірне у наш час. Тому важко бути справедливою людиною, якщо ти не відчуваєш поваги до людей та не є людяним.

 

— «Дитина всмоктує відносини батьків…»

(Л. Рампа)

Смак щастя пізнається й закладається рано — в сім’ї. Найбільше від матері. Її радість, вияв любові, інтерес до людей, задоволення від творчості, пізнання, гри, її духовність — усе передається дитині, всмоктується буквально «з молоком». Особливо важливо, як близькі сприймають труднощі і будують стосунки одне з одним. Не зашкодить нагадувати собі, що в спілкуванні з людьми потрібно зосереджувати увагу на їхніх перевагах і досягненнях, а в труднощах утішати й підтримувати. Якщо батьки бажають собі й дитині розвитку та радості, стосовно одне одного їм потрібно свідомо бути у стані «так».

2. Що таке “етика”, “мораль”, “моральність”?

Поняття етика етимологічно походить від стародавнього грецького слова etos, яке спочатку (зокрема, ще в «Іліаді» Гомера) означало місцеперебування, спільне житло. Згодом набуло нового значення: звичай, темперамент, характер. Історія слова етос зафіксувала те важливе спостереження, що звичаї і характери людей народжуються в спільному житті. Видатний мислитель античності Аристотель беручи за основу значення слова етос як характеру (темпераменту), формулює прикметник ethicos — етичний, визначивши особливість людської доброчинності, а саме доброчинності характеру (мужність, мудрість, помірність, справедливість та ін), які відрізняються від доброчинностей розуму. Для визначення науки, що вивчає етичні чесності. Аристотель сформував новий іменник ethice — етика, що зустрічається в назвах творів («Велика етика», «Нікомахова етика», «Евдемова етика»). Так, у IV ст. до н. е. етична наука одержує назву, що носить і досі.

У процесі історико-культурного розвитку поняття етика і мораль наповнюються різним змістом. У суспільній свідомості мораль стали розуміти як реальні явища (звичаї суспільства, сталі норми поведінки, оціночні уявлення про Добро, Зло, Справедливість тощо). Етику ж почали розглядати як науку, що вивчає мораль, реальне явище предметну сферу. Хоча в повсякденному слововживанні поняття мораль, моральність відмінності у значенні не завжди дотримуються. Російським аналогом терміна мораль є поняття нравственность (моральність). Першоджерелом стало слово нрав (характер, тобто сукупність душевних якостей, що відрізняються від розуму; пристрасті, волі та ін.), від якого утворено прикметник нравственный, що і став основою слова нравственность. Уперше поняття моральність (нравственность) зустрічається у словнику російської мови кінця XVIII ст. Поняття мораль і моральність часто ототожнюються, і є досить підстав. У сучасній літературі за ними закріплюється, наслідуючи німецького філософа Георга Гегеля, розуміння моралі як форми суспільної свідомості, сукупності усвідомлюваних людьми принципів, норм, правил поведінки, а моральності — як утілення таких принципів, правил і норм у реальній поведінці людини та стосунках між нею й іншими людьми. Отже, історія (пам’ять) термінів дозволяє зробити висновок, що етика — це наука про мораль (моральність).

Що ж таке мораль як соціальне явище, і яку предметну сферу моралі вивчає етика? Мораль — реальне явище, предметна сфера. Правда, у живій мові поняття етика, мораль і досі вживаються як взаємозамінні. Досить звичайні для повсякденності словосполучення, як етика студента, молодіжна етика, етичні норми мають на увазі певні моральні процеси та якості. З іншого боку, якщо мова йде про моральну теорію, моральну філософію, то маються на увазі етичні вчення.

Мораль — одна з форм духовного життя, один із найдавніших, універсальних способів соціальної регуляції, має загальнолюдський сенс і конкретно-історичний зміст. Моральний вимір дає уявлення про міру людяності суспільства і особи. Мистецтво і релігія, філософія і право завжди звертались до проблем Добра і Зла, Справедливості, Гуманності, сенсу життя і щастя людини та узагальнювали досвід духовних пошуків. Особливо гостро проблема місця і ролі моральних цінностей у суспільному житті постала у XX ст. у період пострадянських трансформацій, зокрема, в Україні. Найвидатніші досягнення науково-технічного прогресу обернулися катастрофічними наслідками для людини (проблема війни в ядерний вік, глобальна екологічна криза, проблеми хвороб і голоду, взаємодії культур і освіти стали планетарними проблемами). Вирішення їх без опори на моральність людського існування здається неможливим. Оскільки інтелект, не наповнений, не пронизаний моральністю (моральними цінностями) здатний зруйнувати не тільки навколишній світ, але й самого себе. Моральне відродження і духовне вдосконалення людини — мета і засіб прогресивного розвитку суспільства і людства.

Історія термінів підводить до узагальненого визначення: етика є наука про мораль. Відомо, що жодна людська спільність не могла існувати і розвиватися без узгодження різноманітних суперечливих (часто протилежних) інтересів людей, дотримання певних взаємних обов’язків, правил поведінки, що поступово ставали звичними, загальноприйнятими, перетворювались на звичаї, традиції, стійкі норми моральної поведінки. Отже, суспільство в процесі  історичного розвитку сформувало особливий соціальний інструмент, за допомогою якого може регулювати і спрямовувати поведінку кожної людини, щоб не тільки не руйнувала, а навіть зміцнювала суспільний організм. Інструментом (соціальним інститутом) суспільної самоорганізації і є мораль.

3. В чому різниця понять мораль та моральність?

Мораль існує у двох формах: особистих якостей (моральні якості людей — милосердя, відповідальність, скромність, чесність та ін.) і сукупність суспільних норм поведінки й оціночних суджень (таких, наприклад, як «не вкради», «не вбий» та інші і «справедливо, порядно, доброзичливо» тощо). Моральні якості характеризують особу з позицій її здатності спілкуватися із собі подібними і співіснувати з ними, виступають як риси характеру і проявляються у взаємодії з іншими людьми. Моральні норми й оціночні уявлення виражають інтереси тих чи інших соціальних груп, суспільства і стають основою поведінки людей. Це знаменник різноманіття індивідуальних дій, один із способів зведення індивідуального до соціального, визначають тип поведінки, який необхідний конкретно-історичному суспільству або його більшості.

Мораль є таким імперативним способом, за яким визначається ставлення людини до дійсності, який регулює людську поведінку з позицій принципового протиставлення Добра і Зла. Прагнення і здатність моралі оцінювати вчинки людини, дії соціальних суб’єктів з позицій Добра, Зла, Справедливості підкреслює її оцінювальний характер. Мораль — особлива форма взаємодії людини з дійсністю, з конкретними людьми, соціальними спільностями представниками світу природи і цінностей культури.

І хоч багато дослідників вважають, що мораль і моральність — поняття тотожні, проте між ними є суттєві відмінності. Так, німецький філософ В.Ф. Гегель (1770 — 1831) розглядав мораль і моральність як послідовні ступені розвитку об’єктивного духу і тлумачив моральність як більш розвинуту форму, ніж мораль. Отже, відмінність між мораллю і моральністю, яку все ж дуже часто проводять в етичній теорії, можна сформулювати так: мораль виступає як форма свідомості — сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки людей; моральність («нравственность»,  »звичайність») найчастіше розуміється як втілення принципів, правил і норм у реальних відносинах людей. Проте, у повсякденному житті дуже часто не дотримуються відмінності цих понять і вживають їх як тотожні.

Отже, мораль зосереджена на людині й проявляє себе в ній як суспільний початок, об’єднує людей, які залучені у різні види діяльності й взаємодії. Найвищий сенс призначення моралі виражається у забезпеченні цілісності і гармонійності міжлюдської взаємодії, наступності історичного розвитку суспільства. Мораль не зводиться ні до релігії, ні до права, ні до будь-яких інших форм духовно-практичного життя, а має свою специфіку й відіграє важливу роль у житті людини й суспільства. Отже, мораль є складною сферою життя людини і суспільства, що виражає ступінь їх людяності, сферу духовної культури і є предметом вивчення етики.

4. Чи існує мораль в політиці?

Політизація життя сучасного суспільства — одна із його характерних особливостей. Політичний фактор вирішальним чином визначає напрямок і сутність економічних реформ, перетворень у сфері культури, розвиток міжнародних відносин, впорядкування всіх складових «соціального простору» життя людей. Попри всі запевнення авторів ідеї «деполітизації» про згасання ролі політичних чинників, значення політичної діяльності держави, партійних і громадських об’єднань не тільки не зменшується, а, навпаки, зростає. Це яскраво проявляється у справі державотворення, розбудови України як правового, демократичного, соціально орієнтованого соціально-політичного ладу. Але не менш вагома роль політики у формуванні громадянського суспільства. Втім, значення політичного фактора далеко не вичерпується згаданими функціями. Не є вона і лише засобом управління державними справами. Політика у її сучасній інтерпретації може і має бути дійовим чинником гуманізації суспільного життя. Сукупна дія всіх різноманітних політик — економічної, техніко-технологічної, екологічної, соціальної, демографічної, національної, культурно-освітньої тощо покликана забезпечити гідне людини існування від раннього до похилого віку, створити умови для самореалізації особистості. Саме в цьому полягає людиновимірний зміст політики, який має замінити «традиційне» уявлення про політику виключно як сферу владних відносин.

Інакше кажучи, сучасна політика має бути «благодійною» в усіх її проявах. Цивілізоване суспільство визнає моральні норми і соціальні цінності за визначальні регулятори і орієнтири суспільного життя. І політика має у правовий законодавчий спосіб забезпечити це. Чи не здається таке розуміння призначення політики даниною простому моралізаторству? Адже дійсність багатьох навіть високорозвинених країн красномовно свідчить про те, якого поширення у суспільстві набули антигуманні сили — жорстокість, підступність, насильництво, корупція, агресивність. У взаємодії з іншими загрозами глобального масштабу вони дають підставу твердити, що головна турбота людства наприкінці XX століття — «вижити», зберегтися на Землі.

Однак та ж суспільна практика озброює людей і досвідом розв’язання цілої низки соціально-економічних, політичних, духовних проблем, подолання руйнівної дії кризових обставин. Використання цього досвіду, приборкання дії антигуманних «злих сил», створення умов для «нормального» людського існування — обов’язок і призначення сучасної політики.

Визнання у політиці пріоритету соціальних і моральних цінностей та цілей — одна з істотних ознак її відповідності вимогам часу, потребам суспільного поступу. Втім, політика і мораль взаємодіють не лише, так би мовити, у «стратегічних» параметрах. Вони щільно взаємодіють повсякденно і безпосередньо як форми суспільної свідомості та практики. Етичні поняття — добро, справедливість, чесність, гідність, порядність — не лише оцінюють політичну діяльність влади, держави, партії чи політика, але й або підтримують цю діяльність, морально санкціонують і стимулюють її, або засуджують, «блокують». Моральна експертиза політичних програм, особистісних якостей політичного діяча визначає міру їхньої соціальної придатності та надійності.

Історична біографія і сьогодення політичного життя переповнені прикладами безпосередньої взаємодії політичного та морального чинників. Політика, яка не отримує належної підтримки з боку моралі, приречена на поразку. Безчесний політик, який керується не суспільно-значущими, а егоїстичними інтересами — небажана і абсолютно «зайва» персона на політичній арені. В той же час політик, який своєю діяльністю презентує соціальні сподівання людей, враховує їх, керується ними, — набуває великої популярності, дістає міцну і тривалу підтримку громадськості.

Вивчаючи й узагальнюючи взаємозв’язок політики і моралі, політична філософія і політична теорія (політологія) та професійна етика з’ясовують сутність цієї діалектики, концептуально визначають її основні положення. Серед них — історія проблеми взаємин політики і моралі, місце цього сюжету в політичній науці, з’ясування своєрідності політики і моралі як складових частин відносно цілісної політико-моральної системи регуляції поведінки; виявлення в ній «вузлів» єдності та суперечності; встановлення особливостей взаємодії політики і моралі в контексті процесів «перехідного суспільства», насамперед вітчизняного, українського.

З’ясування взаємин політики і моралі передбачає знання їх соціальної природи, законів, порядку функціонування, своєрідності теоретичної рефлексії суспільних реалій засобами політичної та етичної наук, особли­востей відбиття в поняттях політики та етики соціальних інтересів, мотивів, експектацій, орієнтацій та установок.

Розумінню взаємозв’язків політики і моралі сприяють і ті знання, які характеризують практичну (праксеологічну) природу політики, її безпосередні прояви. Винятково важливе значення в цій темі має з’ясування особливостей суб’єкта політики. Політика здійснюється людьми, політичними діячами, партійними і громадськими лідерами. їхня поведінка, в свою чергу, детермінується конкретними умовами і обставинами, здійснюється у певному просторово-часовому континуумі.

Життя політики, її еволюція, модифікація і зміни, звичайно ж позначені певними, притаманними тільки їй закономірностями. Але не лише ними. На перебіг політичних подій впливають також тенденції стохастич-ного (вірогідного, випадкового) порядку, вони відчувають дію стихійних, спонтанних рухів, реагують на ситуативний збіг обставин. Для практики ефективного політичного управління неабияке значення має знання особливостей політичного процесу в стабільних та нестабільних суспільствах, у стійких та кризових умовах.

«Гра обставин», специфіка умов вносять певні, часом істотні корективи у взаємодію політичних та моральних чинників, їх субординацію. Про це, зокрема, свідчить історія проблеми взаємин політики і моралі.

Політика і мораль — одвічні союзники і стародавні опоненти. їх коріння — в самій глибині життя народу. Вже тому ці форми суспільної свідомості і види життєдіяльності за своїм соціальним генезисом та природою здатні до взаємодії, до збігу в головному — узгоджувати інтереси людей, сприяти нормальному функціонуванню суспільства. Адже обидві ці галузі знання і форми культури належать до царини власне практичного. Крім того, як політика, так і етика, мають спільне призначення: кожна у свій спосіб навчає людей спілкуватися заради забезпечення їхніх прагнень до блага. Політика забезпечує утворення мережі фор­мальних і неформальних зв’язків людини, суспільних груп громадянського суспільства з державою. Мораль, в свою чергу, покликана здійснювати духовне морально-психологічне єднання суспільства. Виникнувши як об’єктивно необхідні і споріднені регулятори суспільного життя, політика і мораль у процесі свого розвитку з часом набули статусу самостійних інститутів, почали діяти за власними законами.

Чи можна вважати  поняття “краса” не тільки естетичною, але й    етичною категорією?

У сучасному суспільстві такі етичні та естетичні поняття як мораль та краса, стали втрачати своє початкове значення, з’являється нові етичні норми і те, що вважалося раніше неприйнятним тепер є нормальним явищем. Щодо краси, то і її зараз розуміють по різному. Те, що здається молоді прекрасним, люди старшого віку сприймають негативно. Саме тому на мою думку про ці дві науки, етику і естетику, не слід забувати, адже в них сформовані усталені часом і досліджені багатьма вченими погляди щодо цих понять. Хоч в останні століття відбувається глобальна переоцінка цінностей, спростовувалися традиційні ідеали і погляди, розроблюються нові принципи мислення, все одно не слід забувати про надбання історії, щоб не робити помилкових суджень і висновків. Етика та естетика примушують людину замислитись над своїми діями і результатами праці та творчості.

5. Як  справедливість  пов’язана з людяністю?

Аналізуючи проблему справедливості, у першу чергу варто відповісти на питання про приналежність цього феномена до сфери регулювання суспільних відносин, тобто до моралі та права. Етики і юристи розходяться в поглядах: одні вважають категорію справедливість специфічно моральною, інші — специфічно правовою. Очевидним є те, що справедливість не може існувати як суто правова категорія, вона природно виявляється і в інших галузях знання, таких як етика, економіка, політика та ін. Тому можна припустити, що справедливість тісно пов’язана і з мораллю, і з правом, оскільки ці зв’язки здавна були незаперечним фактом для філософів, як древніх (наприклад, Платона, Арістотеля та ін.), так і сучасних. Так, автор багатьох юридичних видань О. Закомлістов вважає, що «справедливість, як і волю людини, не можна віднести до категорії чи до предмета тієї або іншої окремої соціальної науки (соціології, політології, політекономії, юриспруденції чи етики)». У багатьох наукових дослідженнях справедливості підкреслено її історично обумовлену двоїсту юридичну й етичну природу. Як точно зауважує А. Бабенко, справедливість є тим принципом, де мораль і право найбільш тісно взаємодіють і виражають свій ціннісний зміст. О. Кобліков вважає, що справедливість є й етичною, і юридичною категорією. Аналогічних переконань про те, що справедливість є етико-юридичним феноменом, дотримується, наприклад, Т. Радько, який використовує термін «морально-правовий характер»; А. В’язов зазначає, що такий підхід дозволяє діалектично розглядати категорію справедливості, перебороти однобічний погляд на неї або як на моральне, або як на правове явище.

Отже, в ідеї справедливості закладено принцип рівності, і моральною справедливістю буде вважатися таке прагнення поділитися нарівно, що має на меті благополуччя іншого, на противагу прагненню поділитися нарівно за рахунок іншого, маючи на меті виключно своє власне благополуччя.

6. Назвіть та проаналізуйте плідні та неплідні моделі сім’ї

У 2008 році в Україні зареєстровано 62,2% бездітних сімей. — 16% гомосексуальних партнерств виховують дітей і 57% планують дітей у своїй сім’ї.

— Середньостатистична українська родина – однодітна.

— Третина від усіх українців негативно ставляться до багатодітних сімей.

— 40% усіх українських сімей називають «неповними» — коли відсутній один з батьків.

— 76% усіх «неповних» сімей «материнські».

Які іще моделі сімей залишаються поза увагою дослідників та науковців?

— Кросс-культурні сім’ї – партнерства, де присутні представники різних етнічних та/або соціальних груп;

— одностатеві партнерства із дітьми та без – сім’ї, де партнери однієї біологічної статі;

— сім’ї представників/ниць різних релігійних конфесій;

— багатодітні сім’ї;

— батьки-одинаки, які виховують дітей поза партнерством;

— громадянські шлюби – стосунки, які не зареєстровані і, таким чином, не «укріплені» законодавством і базуються на домовленості і довірі партнерів;відкриті шлюби – між партнерами, які мають сумісний побут, але припускають стосунки та захоплення крім постійного партнера/ки;

— гостьові шлюби – зареєстровані законодавчо стосунки між людьми, які не мають спільного господарства, не проживають разом, не розділяють побут тощо.

Всі ці, і інші моделі сімей уже досить проявлені, але в жодному підручнику не з’явилася деталізація нових моделі сімейних стосунків. На жодному вузівському семінарі не почали висвітлювати тему різномаїття сімей. І це стосується не тільки рівня загальної едукованості пересічного громадянина – це стосується права кожної людини на особисте життя і недискримінацію.

Фактично останнім часом функціональний фокус сім’ї змістився з дітосупроводжувальної функції – це суттєво вплинуло на розвиток різних моделей сім’ї.

— Поняття сім’ї може бути як дуже вузьким – стосуватися тільки партнерів/ок та дитини/дітей, або відображувати сімейну систему – найширше коло родичів і близьких людей.

— Неможливо і невірно однозначно говорити про роль дитини у структурі сім’ї. Можна говорити про дитину «зовнішню» і «внутрішню», щастя якої/яких залежить від свободи та відповідальності дорослого.

— Багатодітні сім’ї так само потерпають від суспільної дискримінації, як сім’ї child-free та лгбт-сім’ї.

— Важливіше за індивідуальні властивості або досягнення будь-якого з батьків є те, скільки часу і як само цей час проводить батько чи мати із дитиною.

7. Як подолати маніпуляцію в спілкуванні?

Бар’єром для успішного та результативного спілкування можуть бути відносини за суб’єкт-об’єктною моделлю – відносини за схемою «я-воно», тобто маніпулятивною. Під маніпуляцією розуміється не одна гра, а система ігор, і ще більше – стиль життя, псевдофілосфія життя, спрямована на те, щоб експлуатувати та контролювати себе та інших.

Чому людина вдається до маніпуляцій?

Перша причина – невміння любити та поважати себе. Нормальні стосунки між людьми – це любов. Любов передбачає сприйняття людини такою, якою вона є, і повагу до її істинної суті. Справжня любов безкорисна і безумовна, вона залежить від вигоди і приймає людину без будь-яких умов. Чим більша готовність людини зізнатися в людських слабостях, тим більша вірогідність того, що її будуть любити. А хто не хоче або не може визнати свої слабості, той відчайдушно прагне повної влади над іншою людиною. Ця влада примушує партнера робити те, чого хоче маніпулятор, думати як він хоче, почувати те. Чого він хоче. Біблія закликає людей любити свого ближнього як самого себе. Але пересічна особистість не розуміє цієї заповіді, тому що не має уявлення про те, що значить любити. Більшість людей не люблять самих себе, тому не можуть любити ближнього.

Друга причина маніпуляції – уникнення ризику, пояснюється тим, що нас всюди оточують ризик і невизначеність. Щохвилини з людиною може трапитись будь-що, тому людина почувається безпомічною, незахищеною. З гіркотою усвідомлюючи непередбачуваність життя, маніпулятор впадає у відчай чи інерцію, у маніпулятора виявляється тенденція уникнути ризику, прагнення до більшої визначеності і гарантованості. Тоді він перетворює себе на об’єкт і інших сприймає як об’єкти, як речі.

Третя причина – це недовіра. Людина не довіряє собі, вважає себе залежною від інших, але іншим також не довіряє. Тому стає на шлях маніпуляцій, щоб інші завжди були у неї на прив’язці, під контролем, і за таких умов довіряє їм більше. Це схоже на поведінку одного з батьків у сім’ї, котрий ухиляється від виховання дітей, а натомість намагається вказувати іншому, як це треба робити.

Четверта причина – це уникання особистісних контактів. Е. Берн вважає, що людина починає грати в ігри і уникати бути собою, щоб краще керувати своїми емоціями і уникати близькості.

П’ята причина – постійна необхідність отримання схвалення від всіх і від кожного. Протягом життя людина засвоює ряд аксіом або ірраціональних переконань. Людина прагне подобатись іншим, справляти на них приємне враження і для цього вживає маніпуляції.

Людина, протилежна маніпулятору, названа, насамперед, самоактуалізованою особистістю, яка живе повним життям. І це не везіння, чи випадок, а уміння використовувати свій внутрішній потенціал. Е. Шосгром таких людей називає актуалізаторами.

8.Чи відрізняється сенс життя в буденному, граничному та              метаграничному вимірах людського буття?

Конкретизуючи взаємодію концептів «цілісність», «цільність» та «цілеспрямованість», доцільно звернутися до методологічного підходу, що лежить в основі проекту метаантропології, запропонованого Н. Хамітовим. Сутність цього підходу полягає в тому, що буття людини розглядається як буденне, граничне та метаграничне. В буденному бутті людина живе волею до самозбереження і продовження роду, в граничному – волею до влади і волею до пізнання та творчості, в метаграничному – волею до свободи і любові у їх єдності та волі до толерантності.

На перший погляд здається, що цільність притаманна людині, що перебуває в буденному бутті, в граничному бутті маємо цілеспрямованість, а в метаграничному – цілісність.

Проте в буденному бутті є своя цілеспрямованість, а в граничному бутті може бути своя цільність. Інша справа, що в буденному бутті цілеспрямованість часто-густо стає метушнею або простим виконанням чужої волі, а в граничному бутті людини цілеспрямованість здатна деформувати цільність, робити її одномірною, підкореною монологічному вольовому спрямуванню.

В метаграничному бутті людини поруч із цілісністю маємо як цільність, так і цілеспрямованість. Цілісність поєднує їх у собі, але при цьому вона потребує і їх розділення для власного розвитку. Якщо цілісність залишається лише цілісністю, не розгортаючись у цільність та цілеспрямованість, не заперечуючи себе у цих станах, вона перестає бути цілісністю. Проте справедливим є і протилежне: цілісність повинна достатньо синтезувати цільність і цілеспрямованість, піднімаючись над кожною з цих крайнощів.

Отже, у метаграничному бутті людини ми маємо не просто вічну і не завжди дану цілісність, а складну екзистенційну діалектику цілісності, цільності та цілеспрямованості, звісно, при домінанті цілісності. В цьому принципова відмінність метаграничного буття людини від буденного та граничного, де є різноманітна взаємодія цільності та цілеспрямованості, але немає цілісності, точніше вона присутня в дуже миттєвих станах.

Таким чином, цільність, цілеспрямованість та цілісність дивним чином «перемішані» в людському бутті, пронизують різні його виміри: цілеспрямованість є і у буденному, і у метаграничному бутті людини, а певні «спалахи», моменти цілісності можуть бути і в буденному, і в граничному вимірах буття. Інша справа, що в метаграничному бутті людини цільність не може замінити цілісність, а в граничному вона не може домінувати над цілеспрямованістю. Отже, ми повинні говорити лише про домінанту цільності в буденному бутті людини, цілеспрямованості – в граничному бутті, а цілісності – в метаграничному.

9. Чи є самотність злом?

Відчувати себе самотнім можна і в натовпі, і на роботі, і в сім’ї, і навіть наодинці з коханим. Це почуття залежить не від оточення, не від кількості друзів або недругів, а, перш за все від структури особистості. Різні оцінки самотності найлегше проілюструвати на прикладі так званих інтроверта і екстраверта.

Коли людина шукає зовсім не те, чого їй не вистачає, намагається заповнити в житті зовсім не ту нішу — не дивно, що її пошуки не дають їй бажаного результату. І почуття самотності стає ще сильнішим. А всього-то потрібно — піти по вірному шляху і знайти адекватні способи вирішення «проблеми самотності. Скажімо, якщо у вас тактильний голод — можна, приміром, влаштуватися в гурток танців або пройти курси масажу (де курсанти практично в обов’язковому порядку практикуються один на одному). Почуття безпеки можна придбати, встановивши надійні двері та решітки на вікна, а ще краще — завести собаку. Якщо вам не вистачає яскравих, сильних переживань — може бути, просто потрібно частіше ходити в театр чи кіно (не дивитися відеокасету або спектакль по телевізору, а спостерігати за дією саме разом з іншими — так ваші переживання стануть ще яскравіше).

Самотність небезпечно тим, що його дуже часто не помічаєш, поки не залишишся наодинці з самим собою вночі в порожній квартирі. Точно так само, як у денний круговерті ми забуваємо, приміром, про зубного болю. А от уночі, коли нас нічого не відволікає, відчуваємо, як проклятий зуб ниє і ниє, просто спасу немає! .. Точно так само люди не відчувають своєї самотності до тих пір, поки не закінчиться робочий день: але коли спорожніють вулиці, розбіжаться по своїх домівках друзі-приятелі, замовкне телефон — ось тоді волею-неволею доведеться зіткнутися з власної неприкаяністю … Тому і з’явилися в містах нічні клуби, де можна продовжити спілкування після робочого дня, щоб хоч на якийсь час позбутися гнітючого відчуття самотності. Існує і ще одне специфічно міське явище — так званий ‘вечірній дзвін’: городяни патологічно перевантажують телефони ввечері. Взагалі, телефон у великому місті — не стільки засіб повідомлення, скільки засіб спілкування. І одна з найбільш важливих заходів профілактики депресій і суїцидів жителів «кам’яних джунглів» — обов’язкова наявність телефону в кожній квартирі.

Але самотність — не завжди зло. Є ситуації, коли людям (одним рідше, іншим частіше) просто необхідно побути наодинці з собою. І про проблему самотності можна говорити тоді, коли цей стан затягується всупереч вашому бажанню — іншими словами, коли від самотності людина починає страждати. У звичайний психології є поняття ‘сенсорна депривація’ (або емоційно-інформаційний голод). Якщо людина позбавлений необхідного йому за структурою особистості кількості спілкування, необхідних життєвих вражень, у нього можуть виникнути проблеми і психологічного, і психіатричного, і соматичного характеру. Все тому, що він самим натуральним чином голодує по спілкуванню, за інформацією.

10. В чому сутність моралі юриста?

Мораль юриста є різновидом вселюдської і водночас професійної моралі, що функціонує у сфері правосуддя і правоохоронної діяльності й виявляється в домінуючій серед юристів громадській думці про належне (мораль) і в реальних моральних стосунках між юристами, юристами й іншими громадянами держави (моральність юриста).

Юридична етика не є усталеним терміном, оскільки часто замість нього послуговуються термінами «професійна етика юриста», «правова етика», «етика права», «етика представників права» тощо.
Список використаної літератури

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 223 с.
2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 382 с.
3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. — К.: Либідь, 1992. — 328 с.
4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. — 4-те вид.. — К.: Либідь, 2002. — 382 с.
5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. — 3-тє вид., виправл. і доп.. — К.: Знання , 2007. — 483 с.
6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. — К.: Видавничий центр «Академія», 2005. — 414 с.
7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. — К.: Дакор, 2006. — 319 с.