Вступ.

1. Семіотичний характер логіки: поняття про знак, види знаків.

2. Семіотика як наука про знаки.

3. Структура знакового процесу.

4. Структура значення знака і специфіка мови права.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Семіотика — це наука, яка вивчає знаки і знакові процеси. Семіотика — молода наукова дисципліна. Вона сформувалася лише у XXст., хоча знакові підходи до вивчення певних явищ і процесів можна зустріти вже в творах античних та середньовічних вчених. Засновниками цієї науки є швейцарський лінгвіст Фердинанд де Соссюр (1857—1913) та американські філософи Чарльз Пірс (1839—1914) і Чарльз Морріс (1901—1978). Фердинад де Соссюр спробував розглянути природні мови як знакові системи у рамках нової наукової дисципліни, яку назвав «семіологією”. Чарльз Пірс вніс до наукового співтовариства власне термін «семіотика”. Чарльз Морріс у 1938 р. видав працю «Основи теорії знаків», що стала першим систематичним викладом семіотики як науки.

Семіотика на сучасному етапі її розвитку — це міждисциплінарна наука. Вона не має чітко окресленого предмета дослідження. Будь-яке явище або процес, що розглядаються з точки зору їх знакового втілення, можуть стати предметом аналізу цієї наукової дисципліни.

У зв'язку з цим у наш час проводяться дослідження в рамках правової семіотики, семіотики медицини, семіотики кіно, семіотики музики, психоаналітичної семіотики тощо. Усі ці розділи відносять до так званої дескриптивної семіотики. Дескриптивна семіотика — це семіотика, яка вивчає конкретні знакові системи. Окрім дескриптивної, науковці також виділяють теоретичну семіотику. Теоретична семіотика — це семіотика, яка вивчає загальні властивості та відношення, що притаманні будь-яким знаковим системам, незалежно від їх матеріального втілення.

Теоретичну семіотику цікавлять насамперед загальні принципи побудови будь-яких знакових систем, а також загальні принципи щодо їх виникнення і функціонування. До складу теоретичної семіотики відносять логічну семіотику, яка має справу з аналізом природних і штучних мов у різних аспектах їхнього функціонування.

1. Семіотичний характер логіки: поняття про знак, види знаків

Під знаком розуміють матеріальний об'єкт, який символічно, умовно представляє і відсилає до означуваного ним предмета, явища, події, властивості, відношення.

Щодо мови, то в ній знаками виступають слова і словосполучення. Справді, слова і словосполучення є матеріальними об'єктами (при усній мові — коливання повітря, при письмовій — сліди чорнила, фарби). При цьому слова і словосполучення завжди мають певні предметні значення, тобто вказують на відповідні об'єкти.

Застосування знаків властиве різноманітним формам людської діяльності. Предметом спеціального вивчення знак стає за часів античності. У Новий час до цієї проблеми зверталися Локк, Гоббс, Лейбніц.

Знаки-копії (іконічні знаки) — це знаки, значення яких повністю визначається тим предметом, якому вони відповідають.

Знаки-копії об'єднуються за принципом схожості, подібності предмета та його позначення.

Прикладами іконічних знаків можуть бути фотографії, картини, відбитки пальців, відображення у дзеркалі, копії документів тощо.

Знаки-ознаки (знаки-прикмети, знаки-індекси) — це знаки, значення яких повністю визначається тим контекстом, у якому вони виявляються і позначають відношення між об'єктами, а також між об'єктом і його властивостями..

Прикладом таких знаків можуть бути займенники, деякі прислівники (тут, зараз, завтра), положення флюгера, сліди на снігу. Дим — знак вогню, розбитий автомобіль — знак транспортної аварії на дорозі, крадіжка автомобіля — знак злочину, безпідставне звільнення людини "х" з роботи — знак правопорушення тощо.

Знаки-символи — це знаки, що фізично не зв'язані з об'єктами, які вони позначають. їхні значення встановлюються переважно за умовною згодою. У зв'язку з цим вони набувають статусу умовного позначення і всезагального правила.

Знаки-символи — це щось конкретне (предмет, образ), те, що має свій особистий зміст і, разом з тим, відображає дещо загальне, абстрактне (поняття, ідею, гіпотезу, концепцію). "Чистий" знак відрізняється від знака символа тим, що перший просто позначає об'єкт, проте сам не має особистого змісту, не несе якоїсь додаткової смислової інформації, що її можна інтерпретувати, тоді як знак-символ узагальнено, абстрактно відображає предмети та їхні властивості, а також явище через свій особистий зміст, і встановлює певні відношення схожості, подібності між різними предметами та явищами. Наприклад, знаки-символи української культури — Т.Шевченко, Л.Українка, червона калина, вишита сорочка, писанка, танець "Гопак", бандура та ін; знаки-символи Української держави — жовто-блакитний Державний прапор, Державний герб, Державний гімн, опис яких дається у ст. 20 Конституції України.

У мистецтві той чи інший образ реальних живих істот або вигаданих об'єктів часто постає як знак-символ абстрактних властивостей — розуму, таланту, сміливості, мужності, хитрощів, скупості і т.д. Наприклад, Шерлок Холмс — символ славетного слідчого (детектива), носія високого рівня логічного мислення.

Знаками-символами можуть стати реальні індивіди, які в силу своїх соціально-психологічних особливостей в певних соціальних умовах є носіями загальних і абстрактних ідей. Наприклад, в історії людства давньогрецький філософ Сократ сприймається як символ мудрості.

Знаки-символи полісемічні, тобто, мають багато значень у різних культурах і їх можна по різному інтерпретувати у тому чи іншому контексті. Знаки-символи використовують в усіх видах практичної і теоретичної, матеріальної і духовної діяльності людей — мистецтві, науці, філософії, релігії і т.д.

У правовій діяльності також широко використовують знаки-символи. Наприклад, знаки-символи судової влади в Україні: в залі засідань вміщені зображення Державного герба України та Державний прапор України. До символів судової влади відносяться також суддівські посвідчення, нагрудні знаки і мантія, зразки яких затверджуються Верховною Радою України.

Прикладом таких знаків може бути також більшість слів природної мови, дорожні знаки тощо.

2. Семіотика як наука про знаки

У XIX ст. американський філософ і логік Чарльз Пірс засновує спеціальну науку про знаки — семіотику, яка вивчає властивості семіотичних відношень (семіотичні властивості) і дає методологію побудови знакових систем.

Семіотика як теорія знакових систем має три розділи:

— синтаксис,

— семантику

— прагматику.

Синтаксисом називають розділ семіотики, який вивчає синтаксичні відношення. На перший погляд здається, що таке визначення синтаксису є тавтологічним. Насправді ж це не так. Мається на увазі ось що. Синтаксисом називають і синтаксис знакової системи (синтаксичні відношення або правила, що визначають ці відношення), і синтаксис як науку про синтаксис знакової системи. В останньому випадку доцільніше було б вживати термін «синтактика». Але практично до цього терміна звертаються рідко, оскільки з контексту завжди видно, про який синтакс йдеться.

При синтаксичному аналізі знакової системи абстрагуються від смислу і значення знаків.

Семантика як розділ семіотики вивчає властивості семантичних відношень. Зрозуміло, що термін «семантика» також має два смисли: ним позначають і семантичні відношення знакової системи і науку про семантичні відношення знакової системи. Розрізнити смисли цього терміна в кожному конкретному випадку допомагає контекст.

І, нарешті, прагматика як розділ семіотики досліджує прагматичні відношення знакової системи.

Синтаксис, семантика, прагматика як розділи семіотики розробляють спеціальний інструментарій дослідження знакових систем. Зважаючи на цей інструментарій, визначають три рівні семіотичного аналізу знакових систем:

— синтаксичний,

— семантичний,

— прагматичний.

На синтаксичному рівні аналізу досліджують знаки самі по собі, тобто визначають принципи побудови знаків.

Семантичний рівень аналізу розкриває принципи співвідношення знака і значення.

Прагматичний рівень аналізу висвітлює відношення між знаковою системою та її носієм.

Виділення трьох рівнів аналізу мови обумовлено насамперед тим, що мова розглядається як засіб, інструмент спілкування. Саме з тлумачення мови як інструменту спілкування випливає, що будь-який акт спілкування передбачає:

а) відношення, які існують всередині цієї системи. Іншими словами, тут спілкування розглядається як звичайна маніпуляція знаками, що обумовлена їх структурними властивостями та відношеннями.

б) систему явищ, до яких відносяться фрагменти мови. Ці явища знаходяться за межами мови і складають позалінгвістичну дійсність;

в) системи, між якими відбувається спілкування, їх називають комунікантами або інтерпретаторами.

Кожний із рівнів семіотичного аналізу розглядається як певна абстракція від реального процесу спілкування, де вони (рівні) виступають в єдності.

У цьому розумінні на синтаксичному рівні беремо до уваги лише систему Семантичний рівень аналізу визначається як система а), до якої додали систему в). Але це не просто система а), тобто чисті знаки, а знаки, пов'язані (або можуть бути пов'язані) з певними типами значень. Тут предметна сторона знака виступає на передній план, є визначальною. Власне знаку надається другорядна роль. Певний об'єкт визначається знаком лише тому, що він може фіксувати певний зміст.

І, нарешті, прагматичний рівень є така абстракція від реального процесу спілкування, яка дає можливість розглядати системи а) і в) з позицій того, ким і в яких умовах вони застосовуються. Йдеться про те, що на прагматичному рівні знак і його значення сприймаються і вживаються через зміни смислової характеристики слів та виразів, через явища емоційного забарвлення того, про що йдеться, через передумови світоглядного характеру суб'єктів, які спілкуються.

Таке розрізнення рівнів семіотичного аналізу мови, яке свого часу запропонував Ч.Морріс, по-перше, дозволяло розглядати семіотику як єдину галузь дослідження мови, а по-друге, формувало цілісний підхід до висвітлення мови як соціокультурного феномена.

На розрізнення рівнів семіотичного аналізу звертає увагу Р.Карнап у своїй праці «Вступ до семантики». Він пропонує розрізняти емпіричну семіотику від чистої семіотики.

Завдання емпіричної семіотики — вивчати мови, що історично виникли. Завдання ж чистої семіотики — аналізувати штучні мовні системи, насамперед створені для потреб і в межах логіки. Звідси під «чистим» синтаксисом, «чистою» семантикою і «чистою» прагматикою (до визначення якої він приходить пізніше) Карнап розумів логічний синтаксис, логічну семантику та логічну прагматику. Виділенням логічної семіотики Карнап показав, що логіка користується специфічною мовою, яка є не мовою спілкування, а інструментом, методом дослідження предмета логіки. Мова логіки є втіленням, реалізатором мислення і, головне, методом дослідження мислення.

Оскільки природна мова, інструмент спілкування, є також втіленням у собі мислення, то результати її синтаксичного, семантичного та прагматичного аналізу це база, фон, на якому могла вирости чиста семіотика. Іншими словами, численні результати емпіричної семіотики дають ключ до розуміння специфічних проблем логічної семіотики. А іноді те, що в логічній семіотиці є нормою, в емпіричній семіотиці є винятком, який обумовлений певними рамками дослідницького та практичного характеру.

Якщо досліджують знакові системи не як засіб спілкування, а як засіб фіксації, переробки, зберігання інформації, то отримують семантичний рівень аналізу, який виникає в результаті абстрагування від комунікативної функції мови. А це означає, що знакова система перестає бути мовою в лінгвістичному смислі. Ця абстракція застосовується під час вивчення мов науки логіки та математики.

Якщо аналізують знакові системи з погляду їхніх структурних властивостей і відношень, то отримують синтаксичний рівень аналізу, який виникає завдяки абстрагуванню від семантичного і прагматичного аспектів знакових систем.

3. Структура знакового процесу

Процес, в якому щось функціонує як знак, називається знаковим процесом або семіозисом.

Цей процес (згідно з традицією, що сягає часів Стародавньої Греції) розглядається з точки зору чотирьох його основних компонентів. Серед них:

1. знаковий засіб (те, що виступає знаком);

2. значення (те, на що вказує знак);

3. інтерпретатор (той, хто сприймає знак);

4. інтерпретанта (дія, поведінка, реакція того, хто сприймає знак).

Зазначені компоненти прояснюють загальну тезу: «знак вказує на щось для когось».

Розглянемо для прикладу таку ситуацію: викладач читає лекцію з логіки студентам юридичного факультету.

З'ясуємо основні компоненти цієї знакової ситуації:

1. знаковий засіб — текст лекції;

2. значення — зміст лекції;

3. інтерпретатор — студенти, присутні на лекції;

4. інтерпретанта — поведінка студентів на лекції (слухають, конспектують, задають запитання тощо).

Основним компонентом знакового процесу є знак. Кожний знак має значення, тобто щось позначає. Розрізняють два основних типи значення знака:

1. предметне значення;

2. смислове значення.

Предметне значення (денотат) знака— це предмет, що позначається цим знаком.

Предметні значення різноманітні: це можуть бути окремі предмети і класи предметів, явища, процеси, властивості предметів та відношення між ними тощо.

Смислове значення (смисл) знака— це зміст знака, який засвоюється в процесі його розуміння. Інакше кажучи, смисл знака — це сукупність суттєвих рис, властивостей, характеристик предмета, який позначається цим знаком.

Розглянемо мовний вислів (знак) «Аристотель». Предметним значенням цього знака буде виступати сама людина, яку звали «Аристотель», а смисловим значенням у різних знакових ситуаціях можуть бути ті чи інші властивості цієї людини: «засновник логіки», «вчитель Олександра Македонського* тощо.

Розглянемо мовний вислів «студент». Предметним значенням цього знака буде виступати певний клас людей, що навчаються у вищих навчальних закладах, а смисловим значенням — така суттєва характеристика цього класу, як «навчатися у вузі».

На перший погляд здається, що визначити предметне і смислове значення різноманітних мовних висловів зовсім не важко. Однак насправді це не так. Дуже багато непорозумінь і навіть конфліктів виникає між людьми саме тому, що вони чітко не визначилися зі структурою значення мовних висловів, які вони застосовують.

Така ситуація обумовлена тим, що у процесах мислення і спілкування люди застосовують мовні вислови (знаки), які є:

1. багатозначними;

2. неточними;

3. неясними.

Багатозначний мовний вислів — це вислів, який може мати різні предметні і смислові значення.

Більшість мовних висловів є багатозначними. У природній мові це явище називається омонімією.

Відкрийте будь-який тлумачний словник — і ви побачите, що слова, які широко розповсюджені в українській мові, мають не одне, а кілька значень. Так, наприклад, слово «новий» може означати «сучасний», або «наступний», або «невідомий» тощо. Коли щось називають новим, то одразу навряд чи буде зрозуміло, про що йдеться: про нову традицію, яка щось заперечує, або лише про новий етап, який є розвитком попереднього. Така багатозначність слова «новий» може спричинити серйозні помилки і непорозуміння.

Як приклад наведемо міркування, за допомогою якого людина з новатора перетворюється на консерватора: «Він підтримує усе нове. Однак, як відомо, нове — це забуте старе. Отже, він підтримує усе старе, що було забуте».

Багатозначність — це характерна риса будь-якої природної мови. Сама по собі вона не є недоліком, однак неуважне ставлення до цього явища може призвести до логічної помилки.

Загальним правилом будь-якої комунікації є вимога заборони у міркуваннях комунікаторів зміни значень (як предметних, так і смислових) мовних висловів, скільки б разів вони не повторювалися. У логіці це правило отримало назву правила однозначності. Як тільки воно порушується, виникає логічна помилка, яка називається «еквівокація».

Логічна помилка «еквівокація» наявна, наприклад, у такому міркуванні: «Рух вічний; ходіння до університету — рух; отже, ходіння до університету вічне».

Тут багатозначним є слово «рух». У першому засновку міркування цей термін застосовується як філософська категорія, а у другому — як позначення певних фізичних дій людини.

Відомі софізми «Рогатий» і «Протагор і Еватл», які наводилися у першому розділі, також побудовані з порушенням саме правила однозначності. В них допускаються логічної помилки «еквівокація». Спробуйте з'ясувати самостійно, у чому вона полягає.

Зверніть увагу на те, що багатозначними можуть бути не тільки окремі слова, а й цілі речення.

Велика кількість мовних висловів є одночасно неточними і неясними. З одного боку, неможливо чітко встановити клас об'єктів, які позначають ці вислови, а з іншого — смислу таких висловів бракує визначеності.

Прикладом неточного і неясного вислову є слово «гра». Його смисл позбавлений визначеності, оскільки важко сказати, чи кожна гра має правила, чи в кожній грі є переможці та переможені тощо. Водночас важко встановити і предметне значення цього вислову. Якщо брати до уваги лише діяльність людини, то тоді грою вважають спортивні ігри, дитячі ігри, працю акторів тощо.

4. Структура значення знака і специфіка мови права

Якщо в природній мові ситуація наявності багатозначних, неточних і незрозумілих висловів є цілком припустимою, то в спеціалізованих мовах наук намагаються запобігти їх виникненню та існуванню. Однозначність, усність і точність — це три вимоги, що висувають до мови будь-якої науки, зокрема до мови права.

Невизначеність правової термінології у більшості випадків як практичної, так і теоретичної діяльності правознавця може призвести до небажаних результатів. Тому мова права містить, як правило, таку термінологію, яка відповідає вищезазначеним вимогам.

Так, наприклад, у судочинстві завжди потрібно знати, чи підпадають дії людини під ту чи іншу статтю закону. Від цього знання безпосередньо залежить життя та доля людини, визначення її винності або невинності. В зв'язку з цим у правових кодексах намагаються однозначно, чітко та ясно зафіксувати термінологію, яка використовується в судочинстві. Зокрема, намагаються чітко вказати, які саме дії підпадають під означення «злочину», «крадіжки», «спекуляції», «хуліганства» тощо.

Однак треба зазначити, що в праві також існують терміни, які можна охарактеризувати як багатозначні, нечіткі або неясні.

Наведемо декілька прикладів.

У сучасній літературі з порівняльного правознавства щодо терміна «загальне право» зазначається: термін «загальне право», як зараз з'ясовується, неоднозначний. Часто під цим терміном розуміють право англо-американської правової сім'ї в цілому. Окрім того, цей термін охоче протиставляють терміну «цивільне право, під яким розуміють правову систему країн континентальної Європи, що знаходиться під сильним впливом джерел римського права, і споріднені правові системи. Під «загальним правом» у вузькому значенні цього слова розуміють лише право англійських королівських судів. Його слід відрізняти, з одного боку, від «статутного» права, що формується законодавчими актами англійського парламенту, а з іншого боку — від права справедливості».

У кримінально-правовій літературі щодо терміна «склад злочину” існує ціла низка спірних питань. Одне з них стосується його предметного значення, тобто визначення того, яке реальне явище позначає цей вислів.

Так, існує точка зору, що цей термін позначає законодавчу модель злочину, що містить сукупність юридичних ознак, які характеризують окремі елементи злочину і в сукупності утворюють його склад.

Прихильники іншої точки зору вважають, що термін «склад злочину» позначає соціально-правове явище, факт реального життя.

Ще за однією точкою зору цей вислів позначає суто теоретичну конструкцію, наукову абстракцію, яку майже кожен автор, котрий торкається проблеми складу злочину, розуміє і тлумачить по-своєму.²

У кримінально-правовій літературі термін «кваліфікація* може набувати різноманітних смислових значень. Він застосовується: «1) як одноразова правова оцінка вчиненого, що полягає у виборі відповідної норми і фіксації прийнятого рішення в офіційному юридичному акті (судових, слідчих і прокурорських органів); 2) як процес, спрямований на встановлення юридичної природи скоєного злочину.

Кваліфікацію можна визначити також інакше — як встановлення ознак складу злочину, передбаченого кримінальним законом, у дії (бездіяльності) особи і констатацію тотожності ознак скоєного діяння складу відповідного злочину»}

Наявність в мові права багатозначних, нечітких і неясних термінів не можна однозначно вважати її недоліком. Право — це не стала наука, а наука, що розвивається. її розвиток може супроводжуватися невизначеністю термінології. Однак, застосовуючи подібні терміни у процесах дискусій, суперечок, у науковій діяльності, юрист повинен враховувати їхню невизначеність і оговорювати значення, в якому він їх застосовує, для того, щоб запобігти критичних зауважень або непорозумінь.

Творча активність професійного (правового) мислення юристів полягає у створенні особливої мови як знакової системи (системи мовних виразів), яка служить засобом виразу думок, засобом професійного спілкування, засобом передачі професійної інформації (знання). Ця мовна система складається із спеціальних юридичних термінів, які мають особистий правовий смисл і які об'єднуються між собою в висловлювання за правилами синтаксису певної природньої мови. Ця семантична система називається мовою права або юридичною мовою.

Мова права конкретизується в таких формах функціонування, як мова юридичної науки (загальної і спеціальних теорій права),мова законодавства, мова судочинства, мова нормативно-правових актів та ін.

В межах цієї семантичної системи можна визначити такі семантичні категорії: висловлювання, імена (загальні, одиничні, абстрактні, конкретні), юридичні терміни ("право", "юридичний закон", "законність", "правопорядок", "правопорушення", "злочин", "покарання" і т.д.), які мають особистий смисл і предметне значення. Всі юридичні терміни з точки зору семіотики є знаками, мовними виразами, які позначають певний правовий об'єкт.

Референція юридичних термінів, тобто співвідношення терміна з об'єктом пов'язана: а) з визначенням їх особистого смислу; б) з точною вказівкою предмета (денотата), який позначається даним терміном.

Денотатом для юридичних термінів будуть: а) суб'єкти права, носії юридичних властивостей (фізичні особи, соціальні групи людей, державні та недержавні об'єднання); б) правовідношення; в) правомірна чи неправомірна поведінка людей; г) рівень правосвідомості, куди включається правова ідеологія та правова психологія; д) правова (юридична) наука, яка узагальнює державно-правові явища; є) об'єктивне позитивне право, тобто система юридичних норм, які встановлюються державою.

Ситуація співвідношення юридичних термінів (мовних знаків) і денотата (предмета, який позначається даним терміном) називається знаковою ситуацією. Наприклад, юридичний термін "злочинець" (або загальне і конкретне ім'я) співвідноситься з людиною (особою "х"), яка має особисте ім'я (прізвище, ім'я, по батькові) і яка зробила певну дію, скажімо, крадіжку індивідуального майна у громадянина "у".

Прагматичний аспект даної знакової ситуації означає використання мови права (семантичної системи, побудованої за правилами синтаксису) як засобу адекватної і точної вказівки денотату в конкретних умовах.

Логічний аналіз мови права передбачає визначення:

а) структурних рівнів мови;

б) її специфіки як засобу виразу думок і засобу передачі інформації;

в) її можливостей для створення певних знаково-символічних моделей в різних галузях права.

Мова права або юридична мова з точки зору логіки розрізняється за такими характеристиками:

— теоретична мова (мова юридичних теорій, мова юридичних законів);

— емпірична мова (прикладна мова), тобто, мова правового аналізу, правозастосування, мова тлумачення та ін.;

— об'єктний рівень мови права або об'єктна мова — це система знаків і символів природної і штучної (формалізованої) мови, які репрезентують і відображають реальні об'єкти (предмети, явища, процеси), які досліджують (пізнають) юристи у процесі правової діяльності.

— метарівень (метамова), тобто система символів і знаків, які використовуються для аналізу самої мови, в тому числі об'єктної мови. Наприклад, такі юридичні терміни, як "право", "правовідношення", "правопорядок", "закон", "законність" і т.п. відносяться до об'єктного рівня мови права, а висловлювання: "Слово "право" складається з п'яти букв" — до метарівня. Природна мова, яка є засобом мислення і пізнання для людей, часто виконує функцію "метамови" по відношенню до формалізованої мови. Відповідно, спеціальна мова права, яка відноситься до природної мови, може бути використана як метамова по відношенню до формалізованої мови права (при використанні мови кодів, знаків дорожнього руху, мови програмування), мови логіки і математики у правовій діяльності, коли мова права береться як знаково-символічний засіб вказівки і аналізу використання формалізованої мови у правовому пізнанні.

Висновки

Основним терміном у семіотиці є "знак". Будь-яке міркування можна представити як ланцюжок знаків. Що ж таке знак?

Знак — це певний емпіричний матеріальний об'єкт, який сприймається на чуттєвому рівні і виступає у процесі спілкування і мислення людей представником якогось іншого об'єкта.

Знак представляє не тільки об'єкт (предмет, явище, процес, дію, подію), але й окремі властивості об'єктів і відношення між ними.

У семіотиці всі знаки поділяють на мовні та позамовні.

Позамовні знаки, в свою чергу, поділяються на

— знаки-копії (іконічні знаки),

— знаки-ознаки (знаки-прикмети, знаки-індекси),

— знаки-символи.

Знакам і знаковим системам притаманні різні відношення.

По-перше, це відношення між знаками у знаковій системі, яке називається синтаксичним (від грецького sіпtахіs — складання, побудова, порядок).

По-друге, між знаком та об'єктом і знаковою системою об'єктів існує відношення, яке називається семантичним (від грецького sеmantikоs — позначуваний).

По-третє, між суб'єктом, який використовує знакову систему, і самою знаковою системою має місце відношення, яке називають прагматичним (від грецького ргаgmаtісиs — практичний).

Синтаксичні, семантичні та прагматичні відношення називають семіотичними відношеннями.

Список використаної літератури

1. Арутюнов В. Логіка: Навчальний посібник/ Вячеслав Арутюнов, Дмитро Кірик, Володимир Мішин; М-во освіти України. Київ. нац. економічний ун-т. — К.: КНЕУ, 1997. — 186 с.

2. Дуцяк І. Логіка: Навч. посібник для студ. вуз./ Ігор Зенонович Дуцяк,. — Львів: Просвіта, 1996. — 127 с.

3. Жеребкін В. Логіка: Підручник/ Василь Жеребкін,. — 7-е вид., стереотипне. — К.: Знання, 2004. — 255 с.

4. Івін О. Логіка: Експериментальний навч. посібник для факультат. курсів за вибором учнів ст. кл. загальноосвітних шкіл, ліцеїв, гімназій/ Олександр Івін,; Міжнародний фонд "Відродження"; Програма "Трансформація гуманітарної освіти в Україні". — К.: АртЕк, 1996. — 231 с.

5. Конверський А. Логіка: Підручник для студ. вуз./ Анатолій Євгенович Конверський,; Анатолій Конверський. — К.: Укр. Центр духовної культури, 1999. — 394 с.

6. Решетов О. Логіка: Навч. — метод. посіб. для студ. вищ. навчальних закладів/ Олександр Решетов,. — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2002. – 52 с.

7. Тофтул М. Логіка: Посібник/ Михайло Тофтул,. — К.: Академія, 2003. — 367 с. .

8. Хоменко І. Логіка: Підручник для студ. вищих навч. закладів/ Ірина Хоменко; М-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т ім.Т.Г.Шевченка . — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 335 с.