Вступ

1. Філософське поняття самосвідомості

2. Структура та предмет самосвідомості

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

В філософії самосвідомість є усвідомленням самого себе, рефлексія свідомості відносно себе. Самосвідомість одночасно розуміється і як акт (дія) рефлексії усвідомлення себе і як результат такої рефлексії — знання себе. Самосвідомість є умовою того, що свідомість зберігає себе в часі — утримує себе як одна і теж свідомість. При цьому говорять про єдність самосвідомості. В свою чергу єдність самосвідомості є умовою всякої єдності у світі (див. Кант). В суто філософському значенні свідомість є завжди — вона не може ані початися, ані припинитися, оскільки в строго філософському значенні вона розуміється як сама умова конституровання світу, як сам спосіб буття і даності світу. Відповідно цьому самосвідомість розуміється як лежача в основі всякої свідомості єдність суб'єкту.

Проблема генези самосвідомості залишається мало дослідженою. У переважній більшості досліджень, які стосуються проблеми свідомості, головна увага стосується зведення самосвідомості до окремої форми властивості усвідомлення. Сама ж основа самосвідомості залишається за межами предметного поля дослідження, або, у кращому разі, розуміється як наслідок розвитку найвищих психічних функцій. Однак, це не відповідає практичним запитам, що ставляться до теоретичного усвідомлення проблеми, адже самосвідомість має безпосереднє методологічне значення для гуманітарного знання в цілому. Крім того, саме самосвідомість може стати тією об’єднуючою ланкою у сучасному плюралізмі філософських теорій світо- і самовідношення, оскільки в ній ми можемо спостерігати деяку постійну спрямованість.

1. Філософське поняття самосвідомості

Самосвідомість є не лише філософським поняттям, але й головною темою більшості філософських систем нового часу. Виникнувши ще у період античної софістики, значення самосвідомості у філософських системах постійно зростало. Р. Декарт вважав самосвідомість дедуктивним принципом усіх можливих істинних речень. З деякими модифікаціями таку позицію підтримували Г. В. Ляйбніц та І. Кант. Однак, послідовники Канта, у першу чергу це стосується Й. Г. Фіхте, а також ранніх романтиків, пішли далі даного розуміння, поставивши самосвідомість у центр філософських досліджень. Цим вони зробили самосвідомість привілейованою темою філософії і започаткували традицію, що продовжує існувати і до сьогоднішніх днів. Тут доречно називати філософські імена, так би мовити, першої величини, серед яких, Ф.Шляєрмахер, представники раннього романтизму, П.Наторп, Г.Рікерт, С.Кіркегор, Ф.Брентано, Е.Гуссерль, В.Джеймс, Б.Рассел, М.Бердяєв, Л.Шестов, М.Гайдеггер, Ж-П.Сартр, тощо. Крім того, особливістю доби посткласичного розвитку філософії є розгляд філософських понять у контексті інтерсуб’єктивно значимої мови. Саме у цьому ключі розглядається поняття самосвідомості у роботах Л.Вітгенштайна, Ю.Габермаса, Д.Г.Міда, Г.Радермахера, Г.Райла та ін.

У вітчизняній філософії радянської доби, через відомі причини, темі самосвідомості не приділялось значного місця у філософських дослідженнях. У більшості робіт цього періоду самосвідомість зводиться до усвідомлення індивідом своєї приналежності до певного суспільного класу, а далі до тієї чи іншої ідеології. Хоча, інтерес до проблеми завжди залишався досить великим, особливо це стосується монографій окремих авторів. Певною оригінальністю і глибиною теоретичного та історико-філософського дослідження відрізняються роботи Г.С.Батищева, І.В.Ватіна, Р.М.Габітової, П.П.Гайденко, М.А.Гарнцева, Е.В.Ільєнкова, П.В.Копніна, В.А.Лекторського, А.М.Лоя, О.Ф.Лосєва, З.К.Мамардашвілі, Ф.Т.Михайлова, О.Г.Спіркіна, В.І.Шинкарука та ін. Треба також відмітити, що дана проблематика у зазначений період мала помітне відображення у фундаментальних працях цілого ряду радянських психологів, роботи яких активно використовувались у висвітлені теми самосвідомості. Тут варто згадати імена К.О.Абульханової-Славської, Л.С.Виготського, І.С.Кона, О.М.Леонтьєва, В.А.Роменеця, С.Л.Рубінштейна, Н.І.Чеснокової, О.В.Шорохової, та ін. [2, c. 39-40]

На сучасному етапі розвитку філософії тема самосвідомості переживає період свого відродження, про що свідчить цілий ряд досліджень, як історико-філософського так і теоретико філософського спрямування. Перш за все слід назвати роботи таких вітчизняних філософів: Є.К.Бистрицького, О.В.Босенка, М.О.Булатова, В.С.Возняка, С.Р.Гаєвської, О.Є.Гомілко, А.М.Єрмоленка, Т.Г.Мазур, В.А.Малахова, В.В.Кізіми, М.В.Поповича, С.В.Пролєєва, В.Г.Табачковського, Н.В.Хамітова та ін.

Свідомість — це найвища, властива тільки людині як соціальній (тобто суспільній) істоті форма відображення дійсності, функція людського мозку. Вона є активним, цілеспрямованим, узагальненим, оцінним відображенням, пов'язаним з діяльністю, в процесі якої люди освоюють і перетворюють світ.

Свідомість людини формується, розвивається, функціонує на основі взаємопов'язаних факторів:

знаряддево-предметної діяльності, яка включає виготовлення та застосування знарядь праці, з часом веде до створення і розширення світу "олюдненої природи", сфери матеріальної та духовної культури; діяльного спілкування між людьми, яке має свої "матеріально-технічні", інформаційно-інтелектуальні і моральні аспекти.

Походженням і функціями свідомості пояснюється те, що вона за своєю природою має діяльнісний і суспільний характер; до "компетенції" свідомості відноситься осмислене відображення дійсності, розуміння її, певне ставлення як до предметної дійсності, такі до інших людей, суспільства, оцінка речей, явищ, подій, людських вчинків — відповідно до певних понять і критеріїв. Свідомість існує насамперед як властивість окремої людини, як внутрішній світи "Я", але свідомість кожної людини в кожний момент життя є діалектичною єдністю, переплетенням, взаємодією індивідуально-особистісного і суспільного.

Подібно до того, як у своєму історичному походженні свідомість має біологічні передумови (розвиток вищої нервової діяльності і психіка тварин), так їх має і свідомість кожної окремої людини. Але і в історичному, і в індивідуально-особистісному плані свідомість не біологічна, а соціальна. Свідомість людства розвивалася і розвивається за законами не біологічної еволюції, а суспільно-історичного процесу. Якщо ж говорити про окрему людину, то вона народжується, маючи не свідомість, а лише можливість, здатність стати свідомою істотою. Ця можливість міститься в будові її тіла, органів чуття і особливо мозку, в його надзвичайній досконалості і пластичності. Виникає й формується індивідуальна свідомість остільки, оскільки дитина вступає в спілкування з іншими людьми, оволодіває формами і способами практичної, предметної діяльності, навчається користуватися, оперувати предметами, створеними "людиною для людини", включається у світ людської матеріальної і духовної культури, освоює її цінності. Тому як суспільна, так і особиста свідомість мають не абстрактний і позачасовий, а конкретно-історичний характер[8, c. 94-96].

Людина усвідомлює, мислить, почуває, бажає, воліє, діє завжди як представник певної історичної епохи, певної соціально-культурної цивілізації, певної спільноти.

За своїм змістом свідомість у кінцевому підсумку є відображенням зовнішньої (стосовно неї), об'єктивно існуючої дійсності. Це не просте, не пасивно-дзеркальне, а активне, творче відображення. Але вихідний матеріал для нього не породжується самою свідомістю, а повинен бути їй даний. Отже, свідомість залежна від об'єктивної, матеріальної реальності як у плані свого виникнення й існування (філософською мовою — онтологічно), так і за своїм змістом, який становлять наші відчуття, сприйняття, уявлення, думки, почуття і т.д., (тобто гносеологічно).

Нарешті, треба сказати, що свідомість — не просто природна, а соціально-зумовлена властивість людини як члена суспільства і учасника суспільного життя. Свідомість має свої природні, зокрема біологічні, передумови, але вона виникає, формується, розвивається на базі колективної предметно-практичної діяльності і процесів міжлюдського спілкування. Людина зі своєю свідомістю виходить за межі тваринного буття, біологічної еволюції і починає існувати в історичному просторі й часі. Для неї надприродною спадковістю надбудовується і стає визначальною культурна наступність. Риси людської сутності і діяльності є основою виникнення і розвитку свідомості. В процесі трудової, предметно-практичної діяльності, виготовлення і застосування знарядь праці формувалася здатність цілепокладання і планування дій, — а це вже є ознаки свідомості.

Надзвичайно велике значення для розвитку свідомості мало виникнення мови з її комунікативними і сигніфікатив-ними функціями — тобто як засобу спілкування і позначення предметів, властивостей, відношень, процесів, дій і тим самим орієнтації в світі.

Поряд з пізнавальними, інтелектуальними здатностями свідомість людини виражає її моральну сутність. Інтелектуальність і моральність є формами прояву духовності. Першоджерелом духовно-моральних якостей людини були умови співжиття, спільної діяльності. Саме вони формували потребу взаємодопомоги, вміння ототожнювати себе з іншим.

З цієї первинної "клітинки" моральної свідомості зрештою й виник принцип "возлюби ближнього свого як самого себе".

Аналізуючи свідомість, ми можемо, крім вже названої найсуттєвішої риси — єдності особистісного і суспільного, виділити ще ряд її характерних особливостей, сторін , структурних елементів. Усі вони зрештою зумовлені тими факторами, які виокремили людину з тваринного світу і піднесли її над останнім[7, c. 114-115].

2. Структура та предмет самосвідомості

Проблема свідомості, духу, духовності — одна з головних у філософії. Основним питанням філософії є питання про відношення свідомості до матерії. Залежно від того, як ставиться і розв'язується це питання, визначається філософська, світоглядна позиція — належність того чи іншого філософа до матеріалістичного або ідеалістичного напряму.

Самосвідомість, як і свідомість в цілому, формується в процесі предметної діяльності і спілкування: кожна людина усвідомлює себе, своє "Я", ніби дивлячись в інших людей як у "дзеркало". Вона починає дивитися на себе, оцінювати себе "очима інших", але згодом також і інших оцінювати "через себе", тобто з точки зору своєї власної, виробленої і усвідомленої нею позиції1. Отже, здатність роздвоюватися в собі (в нормі зберігаючи єдність особистості), вести внутрішній діалог із собою, ставитись певним чином до самого себе зумовлена суспільною сутністю людини. Спираючись на багатовіковий досвід вивчення природи й людини, особливо ж на досягнення науки нового й новітнього часу, можна сформулювати вихідні положення для науково-філософської постановки проблеми свідомості. Найпершим з них є те, що свідомість — це не прояв особливої, незалежної духовної субстанції, так само, як вона не є замкнутим у собі нашим внутрішнім душевно-духовним світом. Свідомість — це властивість матеріальної субстанції, тобто тієї об'єктивно існуючої сутності, яка сама з себе породжує всю нескінченну різноманітність своїх якостей, форм і відношень. Свідомість — це функція надзвичайно складної, високоорганізованої матеріальної системи — людини, людського мозку. Істоти, що володіють свідомістю (а нам поки що відома лише одна така істота — людина) виникають внаслідок тривалої еволюції космічної матерії, на певному етапі цієї еволюції, там, де для цього складаються всі необхідні і достатні передумови. Виникнення свідомості — це реалізація внутрішньо притаманних (іманентних) матеріальній субстанції потенції.

Самосвідомість включає самовизначення, саморегулювання, самоконтроль, що необхідне і в предметній діяльності і в спілкуванні з іншими людьми, самооцінку, зокрема моральну, яка проявляється в суто людському феномені совісті. Як істота, що має свідомість і самосвідомість, людина не просто діє, а чинить — так або інакше, роблячи вибір, вона здатна усвідомлювати мотиви й цілі своєї діяльності і своїх вчинків, визначати свої орієнтації, свою життєву позицію. Неодмінним компонентом людської свідомості є моральна свідомість, яка починається з уміння ототожнити себе з іншою людиною, поставити себе на її місце, що виражається у відомому "золотому правилі моралі": "Не чини іншому того, чого не бажаєш собі"; "Усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви"[6, c.159-161].

Внаслідок предметної і рефлексивної свідомості, універсальності практичної діяльності і спілкування в людини виникає відчуття і розуміння себе членом і представником людського роду (родова свідомість), формуються уявлення про світ у цілому (універсум), про простір і час як загальні форми будь якого буття; при цьому в часі виділяється теперішнє, минуле й майбутнє. Теперішнє переживається зараз, минуле зберігається в пам'яті, в майбутнє спрямовуються мрії, задуми, плани. Отже, для людини починають існувати ті ідеальні форми, в яких відображається, «рухається», «змінюється», «розвивається» об'єктивний предметний світ. Людина приходить до усвідомлення нескінченності і вічності світу, в певному місці якого вона знаходиться, живе, діє і в часовому бутті якого деякий інтервал займає час її власного життя. Перед нею відкривається єдина, але й нескінченно різноманітна дійсність — предмет її пізнання і перетворюючої діяльності. Людина — і тільки вона з усіх живих істот — знає, що час її буття обмежений, і тільки вона може свідомо робити те, значення чого виходить далеко за межі її особистого буття. Такий один з найперших висновків, що його можна зробити при спробі розв'язати проблему безсмертя.

Із сказаного випливає й те, що людській свідомості (у цьому контексті можна сказати — людському духові) притаманні здатність прагнення всеосяжного, універсального розуміння світу і власного буття.

Свідомість завжди є певне знання. Знання — це відображення дійсності, сукупність відомостей про неї, форма духовного оволодіння дійсністю, інформація. Людина дає собі звіт у тому, що вона має ці відомості, цю інформацію, володіє знаннями. Вона ставиться до своїх знань як до свого художнього надбання, багатства. Вона оперує цими знаннями, розпоряджається ними, цілеспрямовано використовує їх у своїй діяльності. При цьому людина відрізняє себе, своє "Я" не тільки від своїх предметів і від своєї діяльності, але й від своїх знань. Про це свідчать самі вирази "я знаю", "мої знання" і т.п.

Свідомість предметна: в процесі своєї діяльності людина виділяє предмети цієї діяльності як об'єктивну реальність, яка їй (людині) відносно протистоїть, спрямовує на них свою увагу, відносить до них (проектує на них) свої відчуття, сприйняття, уявлення, поняття (скажімо, моє відчуття червоного кольору я безпосередньо відношу до предмета, який діє на мій зір, — як його властивість). У той же час людина відрізняє себе, своє "Я" від своєї власної діяльності, тобто дає собі звіт: "Я роблю те-то з такими-то предметами". Отже, усвідомлення предметної дійсності має своїм другим полюсом усвідомлення самого себе, самосвідомість. Зверненість свідомості на себе називається ще рефлексивністю (лат. retlexus — обернення назад, відображення)[3, c. 124-126].

Свідомість є не тільки породженням матерії, але й її відносною протилежністю, навіть у певному смислі її подоланням. Це виражається в тому, що за способом свого буття свідомість не матеріальна, а ідеальна. Матеріальне — це те, що існує як об'єктивна реальність. Матерія має якість субстанціональності, тобто самобуття. Вона існує в просторі й часі, перебуває в постійному русі, нескінченному процесі змін і розвитку і сама з себе породжує всю різноманітність своїх властивостей.

Свідомість — це не об'єктивна, а суб'єктивна реальність. Вона є тим "для-себе-буттям", яке виникає на найвищому рівні розвитку матерії. Це не означає, що свідомість замкнута в собі, як це розуміє суб'єктивний ідеалізм. Навпаки, воно є тим "внутрішнім світом", який відкритий світові зовнішньому. Вона відображає цей зовнішній світ, і в своїй творчій діяльності так чи інакше "відштовхується" від нього, саме в ньому знаходить свій вихідний матеріал. Але те, що становить зміст свідомості і є її продуктом — відчуття, сприйняття, уявлення, думки, ідеї, мрії і т.п., — саме по собі позбавлене будь-яких речовинних і взагалі матеріальних характеристик.

Таким чином, свідомість водночас предметна і рефлексивна. Людина усвідомлює зовнішню дійсність як об'єкт своєї діяльності, інтересу, уваги, пізнання, а саму себе — як суб'єкта, тобто того, хто діє, має інтерес, спрямовує увагу, пізнає. Вона робить своїм об'єктом і себе, своє власне буття, сутність і існування, ніби роздвоюючись сама в собі. Треба зазначити, що не тільки фізичний організм, алей психіка людини містить у собі значно більше, ніж це охоплюється її пізнанням, ясною свідомістю, і тому давній вислів "Пізнай самого себе" має глибокий зміст. Відношення "суб'єкт — об'єкт" властиве тільки світу людини. Для тварини її відношення до інших предметів і істотне існує як її відношення і як ставлення, вона не відрізняє себе від зовнішньої природи і від своєї власної життєдіяльності[7, c. 145-146].

Висновки

Як проблема філософських досліджень самосвідомість постає, починаючи з часів античної софістики. Її значення у філософських системах неухильно зростало, однак центральне місце у філософії самосвідомість посідає у період нового часу і, у першу чергу, це пов’язане із системою філософії Рене Декарта. Він вважав самосвідомість дедуктивним принципом усіх можливих істинних речень. В “Я” Декарт знайшов деякий абсолютний фундамент, на якому він намагався обгрунтувати метафізику як науку. Однак необхідно сказати і про інше. Започаткувавши введення у філософію самосвідомості, як одного з основних її понять, Декарт не вирішив до кінця тих суперечностей, які виникли при спробі пояснити саму структуру цього поняття. Репрезентаційна модель свідомості, що випливає з декартівського розуміння cogito зіштовхується, при спробі побудови схеми самосвідомості, із досить значними труднощами, потрапляючи при цьому у логічну суперечність. Тут мова йде про рефлексію як деяку ауторепрезентацію мислення, чия структура, основою якої є тотожність, полягає у тому, що вона не може включати у себе одразу два моменти, іншими словами вона не може включати одразу того хто мислить і того, що мислиться. Треба відмітити, що подібне, суперечливе у своїй основі, розуміння самосвідомості залишається не змінним у філософських системах наступників Декарта, Ляйбніца і Канта, а також, як це переконливо показав Манфред Франк у представників англійського емпіризму.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович… Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.
8. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.