Вступ.

1. Головні питання трудового законодавства США ХІХ-ХХ ст.

2. Основні зміни в державному механізмі та соціальному законодавстві США.

3. Становлення і розвиток правового регулювання трудових відносин у США.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Розширення зв’язків між країнами і поглиблення їх інтеграції та поява нових держав з їх національними відмінностями та суверенізацією, значним чином впливають на розвиток права. Будучи складовою частиною людської цивілізації і культури, воно гостро реагує на такі процеси.

Оскільки ідеї соціальної справедливості, прав людини, верховенства права та інші стали надбанням всього людства, то відбувається поглиблений розвиток права та його зближення у світовому масштабі. Зближення правових систем та їх інститутів не знищує їх національних відмінностей. Існують значні відмінності і у застосуванні норм права. Характерною у цьому відношенні є зміна форм правового регулювання трудових відносин у Сполучених Штатах Америки, що зумовлено історичними особливостями розвитку трудових відносин та застосуванням загального права, яке є основою усієї американської правової системи.

Американське загальне право почало формуватися ще у колоніальну епоху і у кінці ХУІІІ ст. воно докорінним чином відрізнялося від англо-саксонського загального права. На становлення і розвиток правового регулювання трудових відносин в Сполучених Штатах докорінним чином впливало досить раннє виникнення і швидкий розвиток профспілкового руху. Завдяки появі профспілок та їх боротьбі за права трудящих, виникла і розвинулась специфічна, суто американська система правового регулювання трудових відносин, яка весь час перебуває в динаміці і характеризується унікальними особливостями, які відрізняють її від західноєвропейської і японської систем.

Актуальність дослідження полягає і в тому, що воно має практичне значення для вдосконалення правового регулювання трудових відносин в Україні. Соціальна напруга в нашій державі, окрім економічних причин, має ще й той грунт, що в нової української еліти, зокрема роботодавців, відсутня будь-яка соціальна пам’ять. Адже в Україні з’явилися гострі соціальні контрасти: невеликий прошарок владних власників купається у розкоші, а переважна більшість населення проживає у злиднях.

У розвинених країнах Заходу політики давно зрозуміли, що чим менший розрив у доходах заможних і бідних, тим менша небезпека соціального вибуху. Тому у зазначених країнах проводиться політика “ соціального партнерства”, яка завдяки законодавству про працю активно впроваджується в життя. Відсутність соціальної пам’яті в українських роботодавців пояснюється перш за все їхнім космополітизмом, що не дає їм можливості відчути свою відповідальність перед українським народом, проявити йому своє співчуття. Головною їх метою є швидке власне збагачення і переведення свого капіталу за кордон. Тому вони і не бажають та й є неспроможними чітко формулювати вимоги до держави щодо законодавчого забезпечення проведення політики “соціального партнерства”. Відчуваючи небезпеку соціального вибуху в Україні, космополітичні бізнесмени почувають себе тимчасовими можновладцями. Відправивши сім’ї за кордон, забезпечивши себе паспортами громадян інших країн, вони відкачують з України до іноземних банків щорічно мільярди доларів. Виплачуючи працівникам злиденну заробітну платню , вони не дають розвиватися споживчому ринку і тим самим гальмують економічний розвиток України і створюють соціально-вибухову ситуацію в суспільстві.

У цьому аспекті досить актуальним є вивчення іноземного досвіду правового регулюванням трудових відносин, зокрема досвіду США. Було б помилковим просто запозичувати чужий досвід, адже необхідно враховувати своєрідність розвитку країн, ступінь економічного розвитку та соціальної захищеності широких мас населення і, що особливо є важливим, наявність юридичної бази для відповідного правового регулювання трудових відносин , здатність державних органів забезпечувати таке регулювання та бажання суб’єктів таких правовідносин дотримуватись норм права, тобто конкретні проблеми сучасності можуть бути розв’язані тими засобами, які застосовувались демократичними країнами, але з урахуванням національних особливостей та критичного підходу до вивчення їх історико-правового досвіду.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси трудового законодавства США ХІХ-ХХ ст..

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

• визначити головні питання трудового законодавства США ХІХ-ХХ ст.;
• охарактеризувати основні зміни в державному механізмі та соціальному законодавстві США;
• дослідити становлення і розвиток правового регулювання трудових відносин у США.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси трудового законодавства США.

Предметом дослідженнявиступає розвиток правового регулювання трудових відносин у США.

1. Головні питання трудового законодавства США ХІХ-ХХ ст.

В період аж до 1865 року в Сполучених Штатах Америки існував економічний розподіл, що складався з трьох чітко означених регіонів. На півночі Сходу фабрики розвивались серед сільськогосподарських та ремісницьких цeхів, при чому більшість з фабричних робітників були жінки і діти. В Південних штатах економіка була заснована на рабській праці та роботі на плантаціях. На Заході приплив переселенців і робітників ранчо відсував межі кордонів просування поселенців.

Протягом цього періоду було досягнуто дуже мало в справі створення постійних профспілкових організацій, за виключенням деяких успіхів, що здобули кваліфіковані ремісники. Однак, серед робітничої сили існувала войовничість.

Об'єднуючим гаслом робітників була боротьба за десяти годинний робочий день. Виникли асоціації 10-ти годинного робочого дня. На розі вулиць, біля фабричних воріт та на міських зборах виступали оратори зі зверненням до законодавчих органів — обмежити робочий дeнь. Асоціації видавали інформаційні листки та брошури, розповсюджували картки-зобов'язання, що вимагали від того, хто їх підписує, не працювати більше ніж десять годин. В цей період часу середній робочий дeнь складав тринадцять годин.

Щоб добитися 10-ти годинного робочого дня, працівники по всьому Південному сходу організовували один страйк за іншим, багато з яких закінчувалися насиллям. Ця боротьба тривала 35 років, але вже в 1860 році більшість робітників працювaла десять годин на добу.

Кільком профспілкам ремісників вдалося встановити систему укладання колективних договорів, однак більшість з них зосередила свою увагу на боротьбі за такі соціальні реформи, як безкоштовна дeржавна освіта. В багатьох районах були організовані робітничі партії, які, однак, проіснували не довго.

Спроби створити постійні профспілки послаблювалися з-за прихильності двом популярним на той час філософським течіям: руху "за вільну землю" та руху за "кооперативи робітників". Перша з них закликала до розподілу західних земель поселенцям, як вирішення робітничих питань. Друга — була на боці створення кооперативів, якими б володіли працівники. Спільною метою цих рухів було відновлення незалежності, яку мали кваліфіковані робітники в часи індустріального розвитку.

На півдні, де більшість робітників були рабами, відбулося щонайменше 2 50 збройних повстань, поки рабам нарешті не було надано свободу, як результат Громадянської війни (1861-1865 рр.)

Громадянська війна не тільки дала свободу рабам, але й в деякому плані надала свободу промисловцям Півночі в справі різкого розширення масштабів індустріального розвитку. Власники південних плантацій чинили опір діям уряду по наданню такої допомoги промисловості, як, наприклад, великомасштабні урядові капіталовкладення в залізниці та встановлення протекціоністських тарифів. Тепер, коли південні мешканці отримали поразку, почалося колосальне зростання капіталістичних підприємств. В цей період також спостерігався великий наплив емігрантів з Європи та Азії, які поповнювали ряди фабричних робітників та займалися будовою залізниць[9, c. 68].

Одразу ж після закінчення війни виникла перша спроба створення Національної федерації профспілок. На перший з'їзд національної федерації профспілок, зібралися представники міських торгівельних зборів, двох національних профспілок та п'яти ліг за 8-ми годинний робочий день.

З'їзд прийняв постанову з найважливішого на той час питання трудової діяльності — 8-ми годинного робочого дня. В постанові говориться:

"Першою життєвою потребою сьогоднішнього моменту задля звільнення трудового народу нашої країни від капіталістичного рабство є прийняття закону за яким 8-ми годинний день стане нормальним робочим днем в усіх штатах США".

Одразу ж після виникнення Національної профспілки її керівництво виявило незадоволення з приводу постійних страйків, в результаті яких надбані досягнення з часом зникали. Національна профспілка зосередила свою увагу на заклику до створення кооперативів, якими володіють робітники, і проведення грошової реформи, спрямованої на забезпечення цих кооперативів капіталом. Але у робітників не було фінансових засобів для конкуренції з великими приватними корпораціями, тому успіху добилася лише незначна частина підприємств.

Десятиліття після Громадянської війни характеризувалися урядовою корупцією та жорстокими методами ведення ділових операцій в міру того, як капіталісти вступили в руйнівну боротьбу за монопольне регулювання швидко виникаючих галузей промисловості. В цей період "баронів-грабіжників" (так називали промислових магнатів) було багато інтриг, вбивств та хабарників серед законодавців[14, c. 215-217].

Умови того часу були для законодавців гнітючими. Депресія 1873 року створила відчуття паніки. Проходили великі демонстрації безробітних. Заробітна платня скоротилася на 50%. Страйкам було оголошено локаут. Профспілкових лідерів вносили в чорні списки. Профспілкам було нанесено жорстокого удару.

Робітничі стосунки 1870 років, в принципі, являли собою ведення відкритих військових дій, в яких головну роль відігравали гвинтівки, шпигуни, кулі та військо.

В 1877 році після оголошення про скорочення заробітної платні, спалахнув спонтанний страйк робітників залізничного транспорту. Він розпочався в штаті Вірджинія, де губернатор направив проти страйкуючих загони поліції — для подавлення страйку силою. По всій країні натовпи міських та сільських мешканців приєднувалися до страйкуючих проти ненависних інтересів посадових осіб залізничного транспорту, що вимагали надіслати військо. Коли громадяни намагалися не пропустити військо до міста, солдати безжалісно стріляли в натовп людей. Було вбито близько 1000 осіб після чого страйк було подавлено.

Профспілка шахтарів також стала жертвою репресій. В Пенсільванії власники шахт найняли шпигунів, які просочилися переважно в організації, що складалися з робітників ірландського походження. Профспілкових лідерів звинуватили в організації змови на вбивство. Після цього двадцять лідерів було публічно страчено. Було зруйновано останні залишки організацій.

У цей період непевності та репресій виникла перша основна національна трудова організація праці. З самого початку "Лицарі праці" були секретною організацією, що ґрунтувалася на переконанні: існуючі за принципом ремесла профспілки були занадто вузькі для ефективної боротьби з працедавцями. В цю організацію входили не лише кваліфіковані робітники, але й весь робітничий люд — кваліфіковані та не кваліфіковані робітники, чоловіки й жінки, негри й білі, емігранти та корінні американці. ЇЇ членами могли бути навіть представники малих ділових підприємств. Єдиний контингент, який не допускався до членства — юристи, банкіри, професійні картярі, брокери фондових бірж та люди, що пов'язані з продажем алкогольних напоїв.

Протягом кількох років тисячі робітників поповнили ряди "Лицарів праці", які об'єдналися під гаслом: "Шкода, що заподіяна одному — це турбота всіх". У кращі свої часи ця організація нараховувала 700 000 членів, які були зорганізовані за принципом місця проживання, а не місця роботи[6, c. 389-390].

Організація "Лицарі праці" була високо централізованою. Місцеві відділення направляли членські внески до загальнонаціональної контори, що перерозподіляла гроші по місцевих відділеннях, у разі необхідності створення страйкового фонду. Ця організація провела ряд успішних страйків, але не захотіла стати суто профспілковою.

Натомість "Лицарі праці" приділяли особливу увагу політичним вимогам, як, наприклад, — 8-ми годинного робочого дня та заборони дитячої праці, також створення освітніх програм з метою сприяння створення робітничих кооперативів. Провал кооперативного руху цієї організації означав закінчення ери, в якій американська профспілкова організація востаннє стояла на позиціях великомасштабного створення кооперативів.

"Лицарі" стали жертвою нової хвилі репресій, які наступили після травневих подій 1886 року.

Напередодні першого травня 1886 року пролунав заклик до загальнонаціонального страйку — 1-го травня — за 8-ми годинний робочий день. З ним виступила організація, яка за чисельністю була набагато меншою за "Лицарів праці". Однак, сама ідея захоплювала. Того дня страйкувало понад 190 000 робітників. Фактично понад 40 000 страйкуючих, фактично, домагалися запровадження 8-ми годинногo робочого дня.

Через два дні в Чикаго робітники компанії "Маккорнік Хорвестер", які протягом кількох місяців перебували в локауті, провели масовий мітинг, на якому до них звернувся лідер анархістів Август Спайс. Коли виникла сутичка з штрейкбрехерами, поліція відкрила вогонь по страйкуючих та вбила декілька осіб.

Наступного дня на площі Хеймаркет відбулася масова демонстрація за участю 300 000 чоловіків, жінок тa дітей, які протестували проти вбивств. У вечері там вибухнула бомба, в результаті чого було вбито сім поліцейських. Поліція почала стріляти в натовп. Було поранено сотні та вбито не підраховану кількість людей. Тих, хто підкинув бомбу так і не знайшли. Однак п'ятьох анархістських лідерів засудили до страти.

Перед стратою Август Спайс промовив: "Хай світ знає, що 1886 року нашої ери в штаті Іллінойс вісім осіб було засуджено на смерть тому, що вони вірили в краще майбутнє, що не втрaтили віри в кінцеву перемогу свободи та справедливості… Настане час, коли наше мовчання буде більш сильним, ніж голоси які ви душите сьогодні".

Коли тіла померлих несли, на цвинтар у жалобній процесії йшло 250 000 осіб, а ще 250 000 стали ланцюгом на вулицях міста[8, c. 16-19].

Події на площі Хеймаркет послужили виправданням працедавців, які скористалися силою для гноблення великого підйому робітничого руху 1886 року. Суспільство охопила хвиля істерії, викликана загрозою анархізму. Були створені асоціації працедавців, метою яких було знищенні "Лицарів праці". Використання чорних списків, локаутів та військової сили призвело до численних поразок цієї організації.

На кінець 1887 року "Лицарі" втратили 200 000 членів організації. Промине ще 50 поки не кваліфіковані промислові робітники стануть невід'ємною частиною американського профспілкового руху.

Не зважаючи на репресії, на припинення діяльності "Лицарів праці", кваліфікованим робітникам вдалося продовжити роботу за створення організації. 1886 року виробник сигар Семюель Гомперс разом з іншими створив Американську федерацію праці, куди входили профспілки ремісників.

Погляди засновників АФП — цілком протилежні ідеям "Лицарів праці". Якщо останні були прибічниками об'єднання з метою взаємодії досвідченого класу працедавців та трудового люду в побудові об'єднаного суспільства, то АФП пропагувала боротьбу робітників за досягнення негайних цілей. Її гасло — "справедлива платня за справедливо відпрацьований день".

Структура АФП абсолютно відрізнялась від структури "Лицарів праці". Замість об'єднання робітників у районні та місцеві зібрання за географічним принципом, АФП намагалася об'єднати цехових робітників у місцеві та національні профспілки. Сама федерація мала стати вільним об'єднанням, децентралізованою організацією автономних національних профспілок. Роль федерації полягала в посередництві при розгляді юридичних конфліктів між профспілками, організації бойкотів, видавничій діяльності, лобістській роботі законодавчих органів, а іноді для політичних кампаній.

У зв'язку з тим, що головною метою профспілок були переговори з питань укладення колективних угод, на політичні питання дивилися в першу чергу як на засіб захисту. АФП не створила свою власну партію та не примкнула до жодної з головних партій. Вона підтримувала окремих кандидатів, або протидіяла їм, залежно від їх послужного списку щодо голосування з питань трудового законодавства, "нагороджуючи друзів і караючи ворогів".

На противагу до ідеологічних уподобань різних соціалістичних угрупувань, що існували на той час, керівництво АФП прагнуло мати практичну, ефективну та ділову організацію, здатну перемагати і не втрачати досягнутого. Членські внески профспілок АФП були досить значними, щоб створити сильні фінансові резерви не лише страйкових фондів, але й для утримання постійних співробітників профспілки, для оплати таких пільгових допомог своїм членам, як допомога в результаті смерті, хвороби, зі старості та інвалідності.

Профспілки зосередили свою увагу на переговорах щодо угод з працедавцями та представництві робітників в конфліктах з керівництвом. Послуговуючись таким практичним підходом, що ґрунтувався на роботі в виборчих умовах, профспілкам АФП вдалося створити дійсно сильні профспілки та домогтися підвищення заробітної платні, скорочення робочого часу та покращення умов праці[2, c. 548-551].

У 1905 році була здійснена ще одна спроба створення профспілки, членами якої були б усі робітники, а не тільки кваліфіковані ремісники. Профспілка "Уоббліз" стояла за промисловий профспілковий рух та непримиренну боротьбу з працедавцями. Духовним керівником цієї профспілки був колишній представник Федерації шахтарів Великий Білл Гейвуд.

"Уоббліз" виступав за прямі політичні дії, а не політичні акції. Він присвятив себе створенню "однієї потужної профспілки" для всіх робітників. На її рахунку була організація знаменитих страйків, але був і один фатальний недолік. Їй ніколи не вдавалось розвинути страйковий рух до організації постійної профспілки. Вона не змогла створити сильні організації на виробництві і ніколи не підписувала з працедавцями колективних угод. Хоча профспілка подобалася багатьом, кількість постійних членів ніколи не досягала великих цифр.

Прикладом проведення одного з успішних страйків можуть служити події, які розгорнулися в компанії з виробництва вагонів із пресованого металу "Пресет стіл кар" у шт. Пенсільванія страйкували 8.000 робітників-емігрантів з 14 різних країн, після чого були викликані війська, яких страйкарі охрестили "пенсільванські козаки". Оскільки страйкарі також були озброєні, то невдовзі почалися справжні бойові дії. Військам довелося відступати і страйк переміг.

Найбільш відомий страйк мав місце 1912 р. в м. Лоранс штат Массачусетс. Після того, як робітникам ткацької промисловості урізали платню, вони стихійно вийшли на вулиці. Викликали поліцію. Під час одного з зіткнень у пікеті, вбили жінку. В її смерті цинічно звинуватили організаторів профспілки. Керував страйком Великий Білл Гейвуд. Він вирішив що за суворих зимових умов дітей страйкарів треба негайно вивезти з міста та поселити в інших місцях. Коли одну групу дітей супроводжували на залізницю, поліція кинулася на дітей з палицями. Одразу ж симпатії громадськості перейшли на бік страйкарів і всі вимоги робітників були виконані. Пізніше, в результаті 24-годинного страйку 15.000 фабричних робітників, вдалося звільнити профспілкових лідерів, кинутих до в'язниці.

Профспілка застосовувала й іншу тактику, яка називалася боротьбою за "свободу слова". Як тільки заарештовували її організаторів сотні "Уоббліз" з'їжджалися до міста і влаштовували мітинги. Незабаром місця попереднього ув'язнення були переповнені, і влада мусила звільняти членів профспілки.

Профспілка надихала багатьох, але вона була приречена на невдачу, оскільки була неспроможною створити дієздатні організації на підприємствах. Під час Першої світової війни більшість профспілкових керівників за спротив війні було заарештовано, а багатьох направлено у заслання. Великому Білу Гейвуду вдалося врятуватись і втекти в Росію. Після війни істерія навколо більшовицької революції розв'язала кампанію проти профспілки, в результаті чого один за одним страйки припинилися й профспілка так і не змогла стати на ноги.

Хоча АФП щиро підтримувала війну, її профспілки все ж зазнавали від впливу антипрофспілкового жару післявоєнного періоду. Спроба 24 профспілок Америки поширити вплив на ливарну промисловість зустріла шалений спротив. Страйкарів били палицями, в них стріляли, були випадки вторгнення до помешкання, з півдня країни прибували автомашини, переповнені робітниками-неграми, які виконували роль штрейкбрехерів.

Для боротьби з профспілками компанії почали використовувати більш витончені методи, які припускали створення "фірмових профспілок", що не були насправді профспілками, підпорядкованими лише робітникам. Замість цього вони були ляльковими профспілками на службі у керівництва. Створюючи ці профспілки, керівництво сподівалось створити протидію організації незалежних робітничих профспілок[5, c. 126-127].

Прихильники робітничого руху, які вели боротьбу за вільні та незалежні профспілки, часто зазнавали жорстких репресій.

Тоді ж відбувся і славнозвісний суд над Сакко і Ванцетті, які були організаторами анархістського руху. Їх було безпідставно звинувачено у вбивстві і страчено 1927 році. Перед смертю Ванцетті сказав: "Якби не ця подія, то я прожив би все своє життя, розмовляючи на розі вулиць з мерзотними людьми. Я міг би померти непомітним та невідомим невдахою. Зараз ми вже не невдахи. Це наша кар'єра і наш тріумф. Ніколи в житті ми не сподівались, що впораємо таку роботу за терпимість, справедливість та людське розуміння, яку ми зараз здійснюємо випадково. Наші слова, наш біль — це нічого. Позбавити нас життя, життя доброго чоботаря та бідного носія риби — це все. Остання мить належить нам, і ця агонія є нашим тріумфом".

Після краху фондової біржі, в 1929 році країна пережила велику депресію. Перед загрозою крайнього зубожіння почалися масові хвилювання. Великі демонстрації безробітних та войовничих страйкарів часто супроводжувалися насильством та кровопролиттям.

1932 року президентом США було обрано Франкліна Рузвельта. Вперше в країні з'явилась адміністрація, яка вірила в те, що профспілки можуть сприяти стабільному і зростаючому господарству. Для відродження економіки було розроблено та запроваджено комплекс революційних та соціальних реформ під назвою "Новий курс". Нове законодавство містило питання мінімальної заробітної платні й максимальної тривалості робочого дня, суспільних робіт, соціальної допомоги старим та пенсій інвалідам, допомогою безробітним та для утриманців бідних сімей.

В 1935 р. на підставі законодавчого акту Вагнера, який називався Національним актом про трудові відносини, робітники були наділені правом організації профспілок у приватному секторі. В цьому акті йшлося про те, що робітники мають право на організацію та укладання колективних угод з працедавцями. За законом працедавцям заборонялося звільняти робітників або дискримінувати їх за профспілкову діяльність. В ньому також передбачалася процедура сертифікації профспілок. Після того, як достатня кількість працівників підписала профспілкові квитки, уряд проводить вибори на виробництві шляхом таємного голосування. Якщо більшість робітників проголосувало за профспілку, то уряд надає їй відповідне посвідчення і наказує роботодавцю вести переговори з робітниками про укладання колективної угоди.

Таке узаконення профспілок з боку уряду привело до спалаху жвавої організаційної діяльності. Робітнича активність святкувала перемогу, а через два роки кількість членів в профспілок АФТ зросло більше ніж удвічі. Незабаром вона ще раз подвоїлась.

Йшов процес великомасштабного створення організацій в головних галузях промисловості. Однак структура АФП була такою, що спричиняла примусове розмежування працівників за фахом. Насправді керівництво багатьох профспілок АФП твердо стояло проти принципу організації на індустріальному ґрунті.

В 1937 р. декілька профспілок відокремились від АФП та організували нову організацію профспілок — Конгрес виробничих профспілок (КВП), в плани якої входило об'єднання неорганізованих робітників головних галузей промисловості за індустріальним, а не цеховим принципом.

Першого великого успіху КВП здобув у автомобільній промисловості, робітники якої засвоїли тактику так званих "сидячих страйків" — вони займали заводи і вимагали визнання профспілки. В компанії "Дженерал моторс" у м. Флінті (штат Мічиган) сидячий страйк тривав 44 дні. Холодного січневого дня компанія наказала вимкнути опалення, поліція оточила завод та унеможливила доставку їжі. Почалася бійка. Поліція застосувала сльозоточивий газ, кийки та попереджувальні постіли, а робітники — пляшки, чашки з під кави та пожежні шланги. В цей вирішальний момент історія повторилася. Замість цього, щоб викликати війська, губернатор штату зайняв щодо бійки нейтральну позицію. Робітники перемогли, компанія "Дженерал моторз" визнала профспілку, а за нею інші автомобілебудівні компанії.

Наступним етапом була боротьба у ливарній промисловості. У ній також мало місце насильство, коли поліція почала стріляти в страйкарів компанії "Репаблік стіл" під час так званої "Різні в День пам'яті". Але зусилля організаторів були успішними, і губернатор наказав головним ливарним кампаніям укласти угоди з профспілкою. Профспілки організовувались також в інших галузях промисловості — то за допомогою страйків, то за допомогою виборів, які були обумовлені Національним актом про трудові відносини. Крім профспілок робітників автомобільної промисловості та ливарників, з'явилися інші профспілки, що об'єднували робітників-гумовиків, транспортників, електриків, текстильників, портовиків тощо. До 1939 року в складі АФП та КВП нараховувалось понад 8 мільйонів членів проти 3-х мільйонів у 1937 році[7, c. 25-31].

Структура КВП була схожою з структурою АФП. Пов'язані з КВП профспілки зберігали відповідну автономію, укладали власні колективні угоди з працедавцями, обирали власне керівництво на кожному виробничому підприємстві та втілювали в життя побажання своїх членів. Особлива увага приділялась організації місцевих профспілок шляхом забезпечення підтримки більшості на виробництві, а потім відстоювання інтересів робітників у спосіб укладання та впорядкування колективної угоди.

Роль КВП в основному полягала в координації законодавчої та політичної діяльності, а також посередництві під час судових суперечок. Як і АФТ, КВП не пов'язував себе з будь-якою політичною партією і свою партію не створював.

Під час Другої світової війни була дана обіцянка не проводити страйки, щоб не заважати військовим діям. Після закінчення війни мільйони профспілкових робітників страйкували за підвищення платні, про що була домовленість під час війни. Робітничому рухові було завдано відповідного удару, як і перед Першою світовою війною. Проти страйків залізничників та шахтарів були ухвалено спеціальні судові постанови.

Такі антипрофспілкові дії призвели до ухвали в 1946 році законодавчого акту Гафта-Хартлі, що обмежував ефективність Національного акту про трудові відносини. Крім цього, він заперечив вторинні бойкоти — під час яких профспілки, що страйкували в одній компанії, чинили тиск на інші компанії та вимагали від них не мати справ з компанією в якій відбувався страйк.

Не зважаючи на антипрофспілкові настрої в уряді, лави організованих профспілок дедалі зростали. Кожного року до профспілок вступало понад 250 000 нових членів. На початок 1950 року членами профспілки перебувало вже понад 1/3 всіх робітників.

В 1955 році АФП і КВП вирішили об'єднатися в єдину організацію АФП-КВП, президентом якої було обрано Джорджа Міні. На цій посаді він перебував до 1979 року, після чого його змінив Лейн Кіркланд, який займає цю посаду й досі[10, c. 105-108].

2. Основні зміни в державному механізмі та соціальному законодавстві США

Становлення трудового законодавства в США пройшло тривалий і важкий шлях у силу особливих історичних умов формування робочої сили в США, організації профспілки. Протягом XIX ст. у країні склалася судова доктрина, згідно з якою діяльність профспілки, організація робітничих страйків визнавалися незаконними. Американські підприємці широко використовували для боротьби з організованим робітничим рухом «свободу договору», тобто договірні методи тиску на робітників. Спроби Конгресу заборонити таку договірну практику, як яскраво виражену антиробітничу, заперечувалися Верховним судом США, котрий розглянув прийняття такого закону як неприпустиме втручання у відносини власності, що є неконституційним.

Держава усе рішучіше починає втручатися до сфери соціальних конфліктів. Відповідно до Закону Клейтона 1914 р. («Акта, що доповнює існуючі закони проти незаконних обмежень та монополій і для інших цілей»), який уточнював формулювання Закону Шермана, заборонялося, зокрема, застосування останнього до профспілок, що практикувалося раніше.

Реформи «прогресистської ери» були першими вкрай непослідовними кроками на шляху пристосування американської держави і суспільства до нової обстановки, яка виникла в зв'язку з перетворенням США на економічно могутню країну корпоративного капіталу.

З цього часу регулювання економіки і соціальних відносин починає посідати усе важливіше місце в діяльності держави, у законодавстві.

Ще більше відходить держава від політики «невтручання», від старої ролі «нічного сторожа» після вступу США в 1917 р. у Першу світову війну. Змінюється головний напрям її регулювання.

Закон Вагнера (прийнятий у 1935 р. у кризовій ситуації, переслідував не в останню чергу політичні цілі Ф. Рузвельта перед черговими виборами) створив певний дисбаланс політичних сил, обмежуючи свободу дій, «нечесну трудову практику» лише підприємців, що не могло не викликати протесту з їх боку. Боротьба навколо Закону 1935 р. почалася одразу ж після його прийняття. До неї включилися антирузвельтівська організація «Американська ліга свободи», яка виникла в цей час, такі великі організації американського бізнесу, як «Національна асоціація промисловців», «Торгова палата» тощо. До 1937 р. боротьба велася за визнання закону неконституційним, потім за перегляд його Конгресом, у якому за наступні 10 років було розглянуто 200 відповідних законопроектів. У 1947 р. такий перегляд відбувся, був прийнятий Закон Тафта-Хартлі, чинний і дотепер.

Закон Тафта-Хартлі був покликаний створити механізм покладення краю незаконним страйкам, а також запобігати політизації профспілок. Досягнення цих цілей правлячі кола вбачали в проведенні політики подальшої інтеграції профспілок до регулюючого соціальні відносини державного механізму, а також у наділенні президента значними правами для запобігання конфліктам у промисловості, особливо тим, котрі загрожували суспільній безпеці. Закон давав відсіч деяким напрямам «нечесної трудової практики» профспілок: забороняв деякі види страйків, у тому числі вторинні бойкоти (тобто бойкоти тих підприємців, які не були безпосередніми наймачами страйкуючих робітників), страйки солідарності, пікетування підприємств для того, щоб домогтися від підприємця укладення договору з профспілкою, яка не пройшла встановленої законом процедури її офіційного визнання, страйки державних службовців, страйки, що створюють загрозу національній безпеці, та ін. Допустимі форми страйків обумовлювалися низкою умов: запровадженням двомісячного «охолоджувального періоду», обов'язковим повідомленням підприємця про намір провести страйк, голосуванням робітників перед оголошенням страйку тощо[12, c. 36-38].

На підставі спеціального положення Закону про захист прав робітників від профспілок була значно посилена правова регламентація діяльності профспілок, зокрема, Закон докладно регулював порядок укладення колективних договорів, розглядав, яким умовам повинна відповідати профспілка, яка домагається права участі в колективно-договірних відносинах, вимагав від керівників профспілок підписки про непричетність до діяльності Комуністичної партії, подання щорічних звітів Міністерс-тву праці про свої фінансові справи та ін. Профспілкам було відмовлено в праві робити внески до виборчих фондів осіб, які домагаються обрання на федеральні посади.

Заборонивши договір «закритого цеху» і обмеживши можливість укладення договору «союзного цеху», закон тим самим істотно обмежив право профспілок диктувати підприємцям умови найму робочої сили.

Новостворений орган — Федеральна служба посередництва і примирення — повинен був вирішувати спори між підприємцями і робітниками шляхом колективних переговорів їх представників. Але головна роль у втіленні в життя положень закону відводилася НУТВ і судам, які мали право винести заборонні накази стосовно незаконних страйків, розглядати цивільні позови і кримінальні справи, що стосуються неправдивих свідчень про неналежність до Комуністичної партії, політичної діяльності профспілок та ін.

Закон створював також постійно діючий президентський механізм покладення краю «недозволеній профспілковій активності». Президент міг заборонити страйк на 80 днів, якщо, на його думку, він «загрожував національним інтересам», міг звернутися до суду з метою прийняття ним рішення про заборону страйку, призначити арбітражну комісію для розгляду трудового конфлікту.

Антипрофспілкова обмежувальна спрямованість Закону Тафта-Хартлі була підкріплена Законом Лендрама-Гріффіна 1959 p., який поставив профспілки під ще більший контроль державних органів, які одержали право регулювати проведення виборів до профспілкових органів, визначати розміри членських внесків, вимагати подання Міністерству праці звітів, копій статутів, постанов профспілок тощо[11, c. 363-365].

Положення Закону Тафта-Хартлі неодноразово підкріплювалися згодом рішеннями Верховного суду США. Наприклад, у 1984—1985 pp. Верховний суд заборонив тиск на робітників для того, щоб вони вступали до профспілок (однак дозволив проводити серед них «роз'яснювальну роботу»), підтримав практику заборони «закритого цеху», надав компаніям, «які зазнають фінансових труднощів», право розривати трудові відносини з організованими в профспілку робітниками та ін.

Закон Тафта-Хартлі, за усієї його антипрофспілкової спрямованості, дав можливість більш жорстко упорядкувати відносини між працею і капіталом, зробив очевидний внесок у досягнення згоди між ними і тим самим сприяв зміцненню політичної стабільності.

У США основними джерелами трудових прав і зобов'язань виступають колективні угоди. Законодавчо регулюється лише ряд конкретних аспектів трудових (наприклад, заборона на дискримінацію) і виробничих відносин (наприклад, право профспілок на справедливе представництво). При відсутності колективної угоди основні права й обов'язки, що випливають із трудових відносин, визначаються винятково роботодавцем відповідно до доктрини переваги волі останнього. Роль індивідуального трудового контракту в США представляється ще менш значної, чим роль законодавства, оскільки тільки обмежена кількість працівників має особисту ринкову владу для того, щоб відстоювати своє право на індивідуальний трудовий контракт.

Страхування по безробіттю за законом 1935 р. здійснюється по федерально-штатному принципі. У федеральному законі сформульовані найбільш загальні положення, а коло одержувачів, розміри посібників і строки їхніх виплат визначаються законами штатів.

Кожний штат установлює свої нормативи фінансування страхування по безробіттю. Виплачувана підприємцем сума обчислюється у вигляді відсотка від суми заробітної плати, з якої платиться податок (це база оподатковування). У цей час податок виплачується з перших 7 тис. дол. річної заробітної плати[15, c. 89-90].

Наприкінці 90-х років таким страхуванням було охоплено 93% робочих місць. Посібник відповідно до програми компенсації по безробіттю надається за умови, що претендент є безробітним; до втрати роботи він повинен був трудитися в галузі, на яку поширюється програма страхування на випадок безробіття; претендент повинен відповідати всім вимогам, висунутим програмою.

Спочатку допомога в середньому по країні виплачувалися протягом дев'яти тижнів і становили близько 11 дол. у тиждень. Наприкінці 90- х років середня тривалість виплат зросла до 16 тижнів, а середні щотижневі розміри досягли 200 дол. Максимальний період виплати посібників — 26 тижнів. Однак, коли в жовтні 2001 р. рівень безробіття підскочив до 5,6% у порівнянні з 4,9% у вересні, президент Дж. Буш запропонував збільшити строки виплати допомога з безробіття до 13 тижнів (понад звичайний 26).

Розмір виплачуваних посібників значно різниться по штатах. Оскільки єдиний по країні стандарт установлений не був, кожний штат у своєму законодавстві визначає методику нарахування посібника, його максимальний і мінімальний розміри. Середньотижневі коливаються від 146 дол. (Міссісіпі) до 260 дол. (Нью-Джерсі, Массачусетс, Миннесота, Мічиган).

Сьогодні умови зайнятості вимагають вироблення нових підходів до вв'язування виплат посібників з мірами, спрямованими на пошук джерел доходу, перепідготовку тих, хто не сподівається повернутися на колишнє місце або трудитися по своїй спеціальності. Слід зазначити, зокрема , введення системи поетапного продовження виплати посібників залежно від участі в програмах перепідготовки; виплату посібників більше високих розмірів у перші тижні з наступним їхнім скороченням з метою активізації перенавчання й працевлаштування. Ще один підхід полягає в тому, щоб надати можливість застрахованим безробітним одержати одноразову допомогу, що могло б стати стартовим джерелом для відкриття власної справи. Одночасно така програма повинна забезпечувати відповідну підготовку й консультаційну допомогу кожному учасникові[13, c. 352-354].

3. Становлення і розвиток правового регулювання трудових відносин у США

У Сполучених Штатах Америки опубліковано велику кількість багатотомних трактатів, що адресовані юристам – практикам та експертам з різних галузей права. Ці трактати вимагають глибоких знань у дослідника з питань американського права взагалі, і трудового, зокрема. Недоліком таких трактатів є те, що у них відсутні посилання на судові справи чи законодавчі акти, вони є концентрованим поглядом американських правників на ті або інші проблеми різних галузей права. Предметом таких трактатів є досить вузькі проблеми, які є майже незрозумілими для правознавців, що спеціалізуються на вивченні європейської континентальної (романо- германської) системи права.

Найвизначнішу роль у регулюванні трудових відносин відігравало і продовжує відігравати загальне та прецедентне право. Поняття “загальне право” застосовується стосовно усіх судових рішень, які мають прецедентний ефект. Творчим компонентом загального права є судді, які приймають рішення виходячи з власного розуміння правильності та справедливості і тим самим нав’язують свої погляди суспільству на вирішення певного питання. На основі судового рішення виникає прецедентне право, яке складає сукупність правил, що випливають із судових рішень у конкретних справах.

Необхідно зазначити, що і теорія незалежного існування права, і реалістичності юридичного процесу мають і сьогодні в США своїх прибічників. Більшість американських правників вважають, що обидві теорії мають свої позитивні моменти. Судді, приймаючи рішення, можуть керуватися власними міркуваннями, але коли їхні погляди суперечать суспільним цінностям, то вони, як правило, прагнуть керуватися останніми. Існуючі норми моралі є фундаментальними принципами суспільства, а тому вони самі є правом і застосовуються суддями для прийняття рішень у справах, які не врегульовані законом. Це зменшує недовіру до неписаних норм загального права. Проблема застосування зазначених теорій права розроблялася у працях таких відомих американських правознавців, як Генрі Харт і Альберт Сакс, Гері Мінда, Стефен Б. Пресер і Джаміль С. Зейналдін та В.Бернхем. Їх праці стали для автора даної дисертаційної роботи важливим джерелом у проведенні досліджень щодо застосування норм загального і прецедентного права у регулюванні трудових відносин в США.

Американське трудове право розвивалося в такому правовому середовищі, що профспілки стали відповідати за виконання колективних договорів. У випадку порушення прав окремого працівника, він звертається в місцеву профспілку із проханням урегулювати назрілий конфлікт із роботодавцем. І тільки якщо трудова суперечка не вдається вирішити шляхом переговорів між профспілкою й роботодавцем на різних рівнях організаційної ієрархії (за умови, що це було погоджено в колективній угоді), справа може бути розглянуто незалежним професійним арбітром[3, c. 218-219].

Якісні зміни у трудовому праві США почали відбуватися лише з 30-х років XX ст. у результаті активізації федеральної політики у сфері трудових відносин, побудованій на принципі соціального миру і створення справедливих умов праці.

У період «нового курсу» Ф.Рузвельта були прийняті закони Норриса Ла Га-рдія (1932 р.) і Вагнера (1935 p.), Закон про справедливі умови праці (1938 p.), якими гарантувалися права робітників на створення профспілок, укладання колективних договорів з підприємцями, страйки тощо.

Після Другої світової війни, в період наступу монополій на права трудящих були видані закони про трудові відносини Тафта-Хартлі (1947 р.) та Лендрама-Гриффіна (1959 р.). У деяких випадках закони штатів, у тому числі видані незабаром після прийняття Закону Тафта-Хартлі, містили більше обмежень прав профспілок, ніж федеральне законодавство. Поряд із цим федеральні закони, прийняті в 1960-х pp., багато в чому відображали інтереси трудящих і гарантували рівну оплату за рівну працю, проголошували заборону дискримінації в галузі праці з міркувань расової належності, походження, релігії, статі тощо. Чинні закони забороняють участь профспілок у політичній боротьбі та проведенні виборчих кампаній, систему «закритих цехів» (прийом на роботу тільки членів профспілок), містять ряд інших обмежень профспілкової діяльності. Органи міністерства праці мають право контролювати фінансову та організаційну практику профспілок.

Трудове законодавство — як федерації, так і штатів — визначає лише загальні напрямки і правила боротьби за встановлення умов праці. Самі ці умови та норми праці регулюються в колективних договорах. Таким чином, колективні договори посідають вагоме місце у трудовому праві і в самій профспілковій практиці. Важлива роль у процесі укладання колективних договорів належить Національному управлінню з питань трудових відносин та відповідним спеціалізованим адміністративним органам штатів.

У період «нового курсу» були закладені й основи чинної в США системи соціального забезпечення (федеральний Закон про соціальне забезпечення 1935 р. та інші акти). Вона включає насамперед засоби соціального страхування, пов'язані з трудовими відносинами, фінансованими за рахунок внесків працівників і підприємців: виплату пенсій за віком, з інвалідності, через втрату годувальника, утримання по безробіттю та у зв'язку з нещасними випадками на виробництві. До системи соціального забезпечення входять також заходи соціальної допомоги, що надається незаможним сім'ям, матерям-одиначкам з недостатнім прибутком, особам, що бідують у тривалому лікуванні, індіанцям та іншим категоріям осіб[1, c. 497-499].

Здійснення таких заходів набуло значних розмірів у 1960-х pp., за часів правління президента Джонсона, коли під гаслом побудови суспільства «загального благоденства» були прийняті багатомільярдні програми надання допомоги нужденним, у тому числі шляхом роздачі безкоштовних талонів на придбання продовольчих товарів, безкоштовної чи пільгової медичної допомоги. У подальшому асигнування за цими програмами піддалися великим скороченням, але продовжують залишатися дуже значними.

Боротьба проти расової дискримінації, за рівноправність негрів, іспаномовних американців та інших меншостей у галузі праці, освіти, наймання житла тощо, яка з новою силою розгорнулася після Другої світової війни, знайшла відбиток у ряді принципових актів Верховного суду США (за справами Брауна — 1954 р., Браудера — 1956 р., Тернера — 1962 p. тощо), а також у федеральних законах про цивільні права — 1964 і 1968 р., про справедливе наймання житла — 1968 р. і ін. У липні 1990 р. був прийнятий Закон про інвалідів, спрямований на значне розширення прав фізично або розумово неповноцінних громадян: закон забороняє дискримінацію їх при найманні на роботу чи просуванні по службі.

Право соціальної допомоги передбачено особам, які опинились у скрутному становищі: залишені діти, літні самотні люди, особи, які позбавлені засобів для існування, біженці тощо. Основним джерелом цієї допомоги виступає державна благодійність.

Державне регулювання трудових відносин, оплати й умов праці, компенсації втраченого в силу існуючих ризиків заробітку пов'язане з необхідністю забезпечення правової захищеності працівника, адаптованої до постійно мінливих економічних і політичних умов.

До числа фундаментальних законодавчих актів насамперед ставляться:

закон Вагнера (1935 р.), що узаконив право робітників на створення профспілок, висновок колективних договорів, на страйк;

закон про справедливі трудові стандарти (1938 р.), що встановив, зокрема , федеральний мінімум погодинної оплати праці (з 25 центів в 1938 р. мінімальна ставка виросла до 40 центів в 1941-1945 р. і згодом підвищувалася протягом кожного десятиліття в 2-6 разів; остання, установлена в 1997 р. — 5,15 дол. у годину при зайнятості повний робочий тиждень, перевищувала чортові бідності в 2000 р., що становила приблизно 8,5 тис. дол. у рік на людину, тобто майже на 10%);

закон про трудові відносини Тафта- Хартлі (1947 г.), що заборонила багато форм страйкової боротьби, що додав перелік положень про нечесну трудову практику, боротьбу з корупцією в профспілках; надзвичайних заходах, що вводяться у зв'язку з великим страйком, ролі президента в такій ситуації й ін.;

закон Лендрама- Гріффина (1959 г.), що зажадав звітності й гласності з питань, що стосується взаємин між профспілками й наймачами; регламентувавший процедуру виборів посадових осіб і фінансову діяльність профспілок, а також відносини між членами організацій і їхніх керівників і деякі інші аспекти діяльності союзів;

закон про рівну оплату (1963 р.), відповідно до якого роботодавець зобов'язаний платити жінці не менше, ніж чоловікові, за рівну працю;

закон про цивільні права (1964 р.), що заборонило дискримінацію за ознаками раси, кольору шкіри, національного походження, підлоги й релігійних переконань у різних сферах соціального життя, у тому числі при найманні на роботу, із праці, звільненні й т.п.;

закон про недопущення дискримінації в сфері зайнятості у зв'язку з віком (1967 р.), що заборонив дискримінацію за віком при прийманні на роботу й обов'язкове звільнення на пенсію;

закон про реабілітацію інвалідів (1973 р.), що забороняє дискримінацію інвалідів державними відомствами, підрядниками й субпідрядниками, що працюють по контрактах з федеральною владою, а також організаціями, що одержують федеральну допомогу;

закон про інвестиції в робочу силу (1998 р.), що вступила в силу в червні 2000 р., що передбачає розвиток професійної орієнтації й підготовки, у тому числі забезпечення громадян необхідною інформацією для кращої орієнтації на ринку праці й вибору найбільш підходящого курсу професійної підготовки[4, c. 54-60].

Міністерство праці контролює дотримання законів про мінімальну заробітну плату й оплату понаднормових, відповідність трудового законодавства й практики регулювання трудових відносин нормам міжнародних конвенцій, ратифікованих у США; організує співробітництво й взаємодію федеральних відомств у сфері трудових відносин; аналізує кількісний і якісний склад робочої сили, стан професійної підготовки й перспектив попиту на фахівців.

У березні 2001 р. у рамках міністерства праці створений новий підрозділ — "Робоча сила XXІ в.", основною метою якого є допомога в адаптації до нових умов зайнятості в умовах глобалізації економіки.

Відповідальність за дотримання положень законодавства, що забороняють наймачеві платити за рівну працю жінці менше, ніж чоловікові, дискримінацію в сфері зайнятості осіб, що страждають фізичними недоліками, а також працівників у віці від 40 до 70 років, покладена на Комісію із забезпечення рівних можливостей у сфері зайнятості, створену відповідно до Закону про цивільні права 1964 р.

Основними завданнями Національного управління із трудових відносин є контроль за дотриманням колективних договорів за участю підприємців і профспілок, забезпечення можливості працівникам зробити вільний вибір при висновку колективного договору, а також запобігання дискримінації при найманні, що порушують цивільні права.

Федеральна служба посередництва й примирення сприяє розвитку погоджених відносин між працівниками й роботодавцями, профспілками й корпораціями й робить арбітражні послуги.

В останнє десятиліття помітно активізувалася політика держави стосовно найбільш уразливих груп працівників, що знаходить вираження як у розробці мер, що полегшують доступ до професійного навчання, так і в розширенні можливостей одержання кредиту на утворення, на поліпшення шкільної інфраструктури й базового утворення, підготовці спеціальних програм, спрямованих проти дискримінації колишніх реципієнтів державних посібників, удосконалюванні підтримки працівників, змушених адаптуватися до мінливого попиту на ринку праці[8, c. 26-27].

Висновки

Досвід розвинених країн, у тому числі США, показує важливість удосконалювання правового фундаменту й механізму реалізації державної політики в соціально-трудовій сфері.

У США законодавча база, що дозволяє регламентувати соціально-трудові відносини в загальнонаціональному масштабі, створена в період правління Ф. Рузвельта, коли держава змушена було прийняти на себе відповідальність за економічну безпеку й соціальну захищеність своїх громадян. У наступні десятиліття політика в соціально-трудовій сфері була зведена в ранг загальнонаціональних пріоритетів і до теперішнього часу охоплює широкий комплекс мер, що сприяють всебічному розвитку людських ресурсів шляхом розширення доступності освітніх, інформаційних, фінансових, медичних і інших послуг.

Зміни у функціях держави США, які з явилися у зв’язку із світовою економічною кризою 1929-1932 рр., спричинили зміни у праві. Якщо до світової економічної кризи соціальні і економічні відносини регулювалися головним чином нормами загального і прецедентного права, то після світової економічної кризи спостерігається інтенсивна нормотворчість держави. Це спричинило радикальні зміни в трудовому, договірному та адміністративному праві на базі якого відбувалося регулювання різних аспектів трудових відносин в США. Дослідження тенденцій змін у праві США має велике значення для усвідомлення та прогнозування можливих змін у трудовому праві України, які можуть мати місце завдяки соціальному напруженню, що існує в сучасному українському суспільстві.

Безпосередня допомога безробітним набувала в ці часи різних форм: грошові субсидії, організація громадських робіт, введення системи соціального страхування від безробіття, пенсійне забезпечення.

Так, у 1934 році була створена Федеральна адміністрація надзвичайної допомоги, яку 1935 року заступила Адміністрація розвитку громадських робіт. Безробітних направляли в трудові табори. Вони будували шосе, автостради, мости, аеродроми і т.д. У 1935 році був прийнятий Закон про соціальне страхування, але рівень страхових виплат був дуже низьким. У цілому уряд витратив на боротьбу з безробіттям 3,5 мільярда доларів, однак не досяг серйозних результатів. Лише двадцять відсотків безробітних США отримали тимчасову допомогу.

У червні 1935 р. був прийнятий закон Вагнера "Про трудові відносини", що забороняв переслідування робітників за створення профспілок і участь у страйках і підтверджував право робітників укладати з підприємцями колективні договори. Для врегулювання спорів між робітниками і підприємцями вводився примусовий арбітраж.

Стабілізації економіки повинен був допомогти і закон Вагнера, або "Акт про трудові відносини", прийнятий Конгресом у липні 1935 року. Закон Вагнера вперше в історії США офіційно визнавав права профспілок і передбачав законодавчі гарантії цих прав.

Список використаної літератури

1. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 671 с.
2. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. — 5-те вид., перероб. і доп.. — К.: Істина, 2005. — 767 с.
3. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 405 с.
4. Еволюція джерел права США. // Держава і право: Зб. Наук. пр. Юридичні і політичні науки.-К.: Ін-т держави і права ім.. В.М. Корецького НАН України.-2001.- Вип.10.- С.54-60
5. Історія держави іправа зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп.. — К.: Атіка, 2005. — 255 с.
6. Історія держави іправа зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. — К.: Видавничий дім, 2002. — 714 с.
7. Капша Т. Некоторые аспекты трудового законодательства США /Т. Капша //Закон и жизнь. -2004. — № 4. — С. 25 – 31
8. Кауров В.Г. Трудовое право США и нормы международного трудового права/В.Г.Кауров//Международное публичное и частное право. -2001. -№ 4. – С. 15-27.
9. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. — 132 с.
10. Становлення правового регулювання діяльності профспілок у США.// Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. Науково-практичний збірник. — 2/2001. С.101 – 108
11. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. — 2-е вид., переробл. і доп.. — К.: Видавничий дім, 2003. — 582 с.
12. Управление предприятием и трудовое право: опыт США. Научно-аналитический обзор / Отв. ред.: Клинова Е.В. — М.: Изд-во ИНИОН РАН, 1996. — 58 c.
13. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. — 4-те вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 474 с.
14. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак./ Олександр Оксентійович Шевченко,; Відп. ред. І.Д.Борис. — К.: Вентурі, 1997. — 303 с.
15. Шостенко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Іван Шостенко, Оксана Шостенко,; МАУП. — К.: МАУП, 2003. — 101 с.