Вступ.

1.Іконопис як вид живопису. Заснування Київської школи іконопису. Сюжети ікон.

2. Особливості іконопису ХІV-ХVІ ст.

3. Іконопис доби бароко. Видатні іконописці.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Іконопис — це не просто стиль живопису, творчий напрямок чи спосіб заробітку — це, насамперед, вид служіння Церкви Христової. Це шлях, що дається не всім і не усім під силу його винести. Це таємниця, що не відкривається повною мірою мирянину чи відокремленному генію живопису: цьому потрібно посвятити себе цілковито. Це школа копіткої праці, суворого посту і внутрішнього молитовного ділання. Це мова ліній, фарб, символів православного богослов'я, де немає нічого випадкового і надуманого. Це щире виконання Святого Письма і Передання. Це втілення невидимого Первообразу, де вся Правда, Божою милістю, відкрита, як абетка, як натхнення для молитви і благочестя, очам тих, хто молиться.

Ікона самою своєю живою присутністю і своєю формою, змістом та стилем свідчить про перевтілення людського життя, коли до нього торкається Божа милість. Лінії перспективи в іконі зводяться докупи аж за гладачем. І тим самим, разом із стилізовано зображеними персонами, він стає ніби “співучасником подій”, представлених в іконі, змінюється і відновлюється у світі святої любові, маючи можливість усвідомити роль усього створеного з погляду вічності.

Культ ікон офіційно був прийнятий на сьомому вселенському соборі 787р. у м.Нікеї. Ікона – (грецьке Уіко V – зображення, образ) – у християнстві (православ’я, католицизм) – живописне, мозаїчне або рельєфне зображення “святих”, якому надають священного характеру. За християнською легендою першим іконописцем вважається євангеліст Лука .Ще при житті Діви Марії, матері Христа, Лука відобразив її образ. Побачивши своє зображення, богоматір промовила: “Нехай буде з ним благодать Сина мого і моя ”.З того часу слова згадувалися завжди, коли люди приходили поклонитися образу Богоматері.

1.Іконопис як вид живопису. Заснування Київської школи іконопису. Сюжети ікон

Ікона (грецьк. — зображення, опис) — символ Христа та святих; ікони почали малювати з II ст. н.е. За християнською легендою, першим іконописцем вважається євангеліст Лука (зображення Діви Марії).

Разом з будівництвом храмів розвивався і такий вид мистецтва, як іконопис — вид культового станкового живопису. Ікона як художній елемент займала головне місце в інтер´єрі культової споруди. Культ ікони був офіційно прийнятий на сьомому Вселенському соборі 787 р. у місті Нікеї. Ікони становлять органічне ціле з храмом і підпорядковані його архітектурі. У храмах ікони розташовувалися над пе-редвівтарною перегорожею, що пізніше перетворилася на іконостас. Перші ікони були привезені на Русь з Візантії та Болгарії, а в кінці XI ст. з´явилися власні. Мистецтво іконопису мало свої особливості, що відрізняли його від монументальних розписів. В іконі обмежений простір, який вимагав зосередження на створенні психологічного образу, знаходженні найвиразніших композицій та колористичних рішень. Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало.

В інтер’єрі храму іконам відводилось особливе місце: вони були настінними або настовпними, вміщувались у кіотах або на перед вівтарній огорожі. Одні ікони призначалися для іконостаса, інші — для приміщення в нижніх частинах стовпів і стін, треті — для тимчасового розміщення в центрі храму (на підставці — аналої) у визначені святкові дні. Розміри ікон, їхня тематика обумовлені їхньою культовою функцією. Виготовляли ікони і для житла, їх поміщали звичайно в передньому чи червоному (тобто найкрасивішому ) кутку будинку. Будинкові ікони, як правило, мають менші розміри, чим іконостасні і киотные (тобто ікони, що чи ставили підвішували в храмах у спеціальних великих коробах — кіотах). Аналойні ікони по сюжетах і розмірам найчастіше збігаються з будинковими іконами. Більшість ікон, що зберігаються в музеях, походять із храмових іконостасів.

Становлення давньоруського іконопису припадає на II пол. XI— поч. XII ст. У Києво-Печерському патерику розповідається про перших руських іконописців — Григорія та Аліпія. Так, відомою в цей час була Печерська іконописна майстерня, у якій писав іконописець Аліпій, що пройшов школу візантійських майстрів.

У Києві сформувалася іконографія перших руських «святих» — Бориса і Гліба, уявлення про яку дає ікона «Борис і Гліб». Традиції Києва були поширені в іконописних школах Новгорода, Володимира, Суздаля, Галича та Володимира-Волинського.

Іконопис — основний вид станкового живопису Київської Русі. У Київській Русі ікони спочатку привозили з Візантії (найвідоміші з таких ікон — ікона Володимирської божої матері, привезена з Візантії до Вишгорода та вивезена з нього Андрієм Боголюбським спочатку до Володимира — Суздальського, а потім до Москви); в середині XI ст. почали працювати руські художники як учні візантійських майстрів, а з кінця XI ст. — самостійно. Наприкінці XI ст. склалася Київська школа іконопису. Видатним іконописцем та засновником був чернець Києво-Печерського монастиря Алімпій Печерський. Майстром часів Київської Русі — Григорій, теж чернець Києво- Пече монастиря.

Для іконопису Київської Русі характерні такі сюжети: "зображення Христа та Богоматері з Іоанном Предтечею, що стоїть між ними), намісні ікони Богоматері та Христа; швидко поширилися образом Христа-Спасителя та Учителя (Спас). Одним з творів К; іконописної школи вважають ікону "Ярославська Оранта" або "Велика Г (кругла ікона Богоматері, яку носили на грудях священики). Поширені ікони "Георгій — воїн", "Дмитро Солунський" та інші.

Ряд дослідників пов´язують з київською художньою школою такі ікони, як «Ярославська Оранта» (XII ст.), «Устюзьке Благовіщення» (XII ст.), «Дмитрій Солунський» (XII ст.) і композицію Свенської (або Печерської) Богоматері» (XIII ст.). Серед ікон, що дійшли до наших часів, найшанованішою була ікона «Богородиці — Елеуса», привезеної в кін. XI — поч. XII ст. з Візантії до Вишгорода поблизу м. Києва, її назвали «Володимирська Богоматір» (Третьяковська галерея, м. Москва). Образи, втілені в іконах, вважалися взірцем моральної чистоти й одухотвореності.

На межі ХІІ-ХІІІст. зміцнюється давньоруська живописна та іконопис набуває власної художньої мови: образи святих поетичністю, людяністю. З'являються ікони із зображенням перших "святих" — Бориса і Гліба. Про ікони цих святих розповісти докладніше.

2. Особливості іконопису ХІV-ХVІ ст.

У цей період ікона залишається найпоширенішим жанром живопиc.

Видатними творами українського станкового живопису XIV ст. є ікона "Волинської Богоматері" та "Юрій Змієборець" з с. Стані Дрогобича („Чудо про змія"). Доба середньовіччя представлена класичними зразками іконопису ХІV-ХVІ століття із західноукраїнських земель, зокрема такими унікальними пам’ятками, як “Богоматір Одигітрія Волинська” з Луцька, “Юрій-змієборець” та “Страсті Христові” з Галичини.

З XV ст. ікон залишилось більше. В них, на відміну від ікон монументальні фігурні зображення переважають над складними сюжетними сценами.

Характерним нововведенням для ікон II половини XVI ст. стає зображення фігур у просторі.

У ХV-ХVІІ вв. Львів стає своєрідною столицею українського монументального іконопису. В 1596 році Дмитро Соліковський організовує малярсько-монументальний цех, скликавши сюди кращих художників Галичини. Українські малярі С.Корунка, М.Петрохнович внесли значний внесок в загальноукраїнське малярське мистецтво. Дійшли до нас імена львівських митців ХVІІ віку — Амброзія, Якова, Федора, Романа Лавника, Яреми Фацика.

Розвивається розповідне трактування сюжетів. Основні сюжеті періоду символічно — алегоричні: Недремне око, Синайська гора. Єгипетська; ікони святих — Георгія, Миколи Чудотворця, Богоматері з дитиною. Святі все більше нагадують людей, селян; інколи набувають конкретних портретних рис.

У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд із ними виникають нові жанри — портрет, історичний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутових сцен, краєвиду. На жаль, кращі фрескові розписи того часу майже не збереглися. Водночас навіть у такому консервативному виді мистецтва, як іконопис ознаки Ренесансу очевидні.

Наприкінці XVI ст. вже не тільки священнослужителі визначали ідейно-художню скерованість іконопису, а й активні демократичні верстви — українське міщанство, що об’єднувалось у братства. Ця суспільна і культурна сила внесла в живопис нове світосприйняття, наповнила його громадянськими ідеями, пафосом національно-визвольної боротьби. Про значне поширення реалізму в малярстві свідчить те, що він знаходить місце у творчості майстрів навіть із провінції. Так, невідомий художник, який створив іконостас церкви села Раделичі Львівської області (1620), у багатьох релігійних сценах зображує сучасний йому одяг, передає ренесансні деталі архітектури, прагне передати психологізм персонажів, виявляє немалу обізнаність в анатомії і законах перспективи.

Справжніми шедеврами українського мистецтва початку XVII ст., пронизаними ідеями Відродження, є три іконостаси: П´ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині. У створенні обох львівських іконостасів, ймовірно, брали участь видатні українські майстри Лаврентій Пухало і Федір Сенькович. Художники були активними членами братств. Л. Пухало мав дружні стосунки з першодрукарем Іваном Федоровим. До завершення Успенського іконостасу пізніше приєднався талановитий маляр, учень Ф. Сеньковича Микола Петрахнович. Живописна досконалість, політична актуальність сцен цих іконостасів демонструють передові суспільні та естетичні позиції їх творців. Образи Ісуса, апостолів, інших персонажів П´ятницького іконостаса надзвичайно реалістичні, окремі євангельські сцени відверто трактуються в дусі боротьби з католицизмом та уніатством. Пасійний ряд Успенського іконостаса (авторська робота Петрахновича) належить до найзріліших і найдовершеніших в українському мистецтві творів, що розкривають ренесансну красу, шляхетність людських відчуттів і набувають високого громадського звучання.

В образах Святодухівського іконостаса ренесансний гуманізм як свідчення духовної сили особистості досяг своєї найвищої вершини в українському малярстві. У створенні цього мистецького шедевра брали участь невідомі майстри львівської школи другої чверті XVII ст., але вони, без сумніву, були обізнані із західноєвропейським ренесансним мистецтвом. Центральна постать іконостаса — Христос — активна особистість, людина імпульсивної думки і палкого темпераменту; образи архангелів сповнені молодечого завзяття та героїчного пориву. З великою майстерністю передано образ біблійного мудреця Мельхіседека. Його фігура ніби випромінює внутрішню силу, упевненість у собі, тверді переконання.

Водночас, здобувши в Україні родючий грунт, мистецтво іконопису розвивалося власним шляхом, набуваючи національних рис та індивідуалізуючись у творах місцевих українських митців. Іконопис став органічним виявом духу української культури періодів її найвищого піднесення і складає вагомий внесок українського народу в світову скарбницю культурних цінностей. За стильовими ознаками і критеріями, народні ікони України можна умовно поділити на такі групи: а) ікони кустарні (створювані у іконописних майстернях); б) ікони наївно-авторські (створювані поодинокими умільцями, зокрема, дяками сільських та містечкових храмів); в) ікони з елементами навченості (створювані людьми, які засвоїли ази художньої освіти, але світогляд яких залишився народно-наївним); г) ікони-копії або переспіви відомих творів на релігійну тематику — від репродукції й салонних картин з журналу "Нива" до творів Рафаеля і Мурільйо).

3. Іконопис доби бароко. Видатні іконописці.

У II половині ХУІІ-ХУІІІ ст. основним видом живопису зали іконопис, який поступово змінює свій характер. В ньому виразно визначено вплив тодішніх мистецьких стилів — бароко і рококо, класицизм становленні бароко в Україні істотно вплинули братства з їх гуманіст позиціями. Вишуканий стиль бароко якнайкраще виражав духовні і української козацької старшини і вищого духовенства, їх прагне рафінованої аристократичності. Показова в цьому плані ікона "1 Богородиці", де поряд з ідеалізованими зображеннями царя, цариці, па Богдана Хмельницького зображено козацьку старшину.

Непересічною за значенням є колекція українського барокового мистецтва. Тут знаходимо вишукані зразки барокової ікони, як от “Покрова з портретом Богдана Хмельницького” (перша половина ХVІІІ ст., Київщина), парні ікони “Великомучениці Анастасія та Іулянія, Варвара та Катерина” (1740-х рр., Північне Лівобережжя), ікони Лаврської малярні з іконостасу Успенського собору Києво-Печерської Лаври “Вхід до Єрусалима” та “Різдво Христове” (обидві 1729 року). Перлина колекції — Березнянський іконостас (1760-ті рр., Чернігівщина), який дає уявлення про монументальний розмах та неперевершений артистизм майстрів українського бароко.

Варто віддати належне дослідженням естетичних принципів письменників-полемістів в аспекті колізії естетичного і етичного, які стали предметом уваги монографії І.Іваньо “Очерк развития эстетической мысли на Украине” та розробкам естетичних проблем образотворчого мистецтва в українській літературі XVI-XVIII століть, які подає П.Жолтовський у працях “Художнє життя в Україні XVI-XVIII століть”, “Український живопис XVII-XVIII століть”. Вказуючи на наукову цінність робіт І.Іваньо та П.Жолтовського, ми акцентуємо увагу на естетичних проблемах іконопису як сакрально-естетичного феномена, для якого характерна внутрішня єдність релігійного та естетичного як форм духовного, що підкреслювала патристична естетика.

Чільний сюжет ікон — "Страшний суд", багато козацьких ікон поширені ікони святих мучеників і мучениць у вигляді пишно вбраних принцес ( так уявляли і репрезентували в іконі райське життя святих — беручи взірець земний критерій прекрасного).

Іконописців, або богомазів, ми знаємо мало, бо ікони в основному не підписувались — були анонімні. Найвизначніші іконописці доби бароко в Україні: Іван Руткович, Йов ондзелевич, Лука Волинський, Василь Реклінський (розкрити суть їх творчості).

Український іконографічний канон стилю бароко розглядається як посередник між релігійною словесністю (канонічними та апокрифічними Євангеліями з їх розповідями про земне життя Ісуса Христа і Богородиці) та живописом (іконою). Стверджується, що він втілював як ряд істотних характеристик християнського світогляду, так і ментальні особливості українського етносу, виступав носієм його художньо-естетичних традицій.

Завданням українського іконописного мистецтва XVII-XVIII століть було осягнення божественного світу, який трактувався не як протилежний земному, а як наближений до нього. У цьому знайшла своє теологічне вираження нова українська ментальність, яка прагнула подолати бінаризм людського і небесного світів, показати земний простір як втілення вищої благодаті, мудрості й досконалості.

Розуміння духовної сфери, представлене в іконах святкового ряду іконостасу XVIII століття Покровської церкви села Лючин Острозького району, репрезентує особливий тип народної естетичної свідомості, для якого, як і для апокрифів, характерна розвинута уява в поєднанні з натуралістичною конкретністю, прагнення до межового вираження зображеного, ствердження його матеріального буття. Народна образність, майже осяжність, матеріальність – ось ті риси народної свідомості, які прийшли від східних слов’ян і впливали на церковну естетику, яка прагнула виразити нове – барокове світовідчуття, в основі якого лежала компромісна згода ренесансної духовної культури з системою середньовічних християнських цінностей.

Тому іконопис епохи бароко характеризують такими духовними та естетичними цінностями, як ясність і простота викладу з переконливим усвідомленням релігійних позицій іконопису, а також органічний зв’язок людини з природою, не позбавлений емоційності, більш глибоке проникнення в людську душу. Це було прагнення гармонійно розкрити духовний зміст образу, збагатити його естетичними ідеалами епохи, але в межах ікони, в межах її традиційної призначеності та пластичної ясності, звичної колористичної та образної тональності. Це досягалося через оновлення виражальних засобів, а також колористичні варіації, зокрема, силою естетичного вислову при хроматично-ахроматичному зіткненні у святкових сценах на тлі архітектури та умовного краєвиду, вживанням для експресивного піднесення одного кольору як найбільш цінного.

Український іконографічний канон стилю бароко виступав посередником між релігійною словесністю (канонічними та апокрифічними Євангеліями з їх розповідями про земне життя Ісуса Христа і Богородиці) та живописом (іконою). Він втілював в себе як ряд істотних характеристик християнського світогляду, так і ментальні особливості українського етносу, виступав носієм його художньо-естетичних традицій. У ньому знайшла своє теологічне вираження нова українська ментальність, яка прагнула подолати бінаризм земного і небесного світів, показати земний простір як втілення вищої благодаті, мудрості й досконалості.

Висновки

Православна ікона — образ, що втілив слово Боже. А усе, що свідчить про Бога, повинне бути гідним Його, і тому в іконі велике значення має формальна сторона, а саме — майстерність іконописця. Треба пам'ятати, що основне призначення ікони — молитовне. Тому головне місце для ікони це храм Божий чи святий куток у помешканнях благочестивих християн. Розглядати ікону лише з мистецтвознавчої сторони, як шедевр образотворчого мистецтва — не можна, це аморально, тому що це св. образ Первообразу зображений богословські у фарбах.

У давнину ікони писали тільки ченці-іконописці в монастирі. Перед написанням ікони, з благословення ігумена, чернець постився, сповідав гріхи і причащався св. Христових Таїн. Особливо молилася і вся братія монастиря, допомагаючи праці. Тому ікона — це праця соборна. Правила іконопису назвали грецьким словом (канон). В Візантії грецька мова була державною і тому всі важні слова і поняття, які відносились до ікон, до цього часу звучать по-грецькому .Іконописці працювали за каноном, нічого не змінюючи і не прибавляючи від себе. В іконописі зникло слово “лице”, тому що в іконі не йде мова про форму носа і кольору очей, про зморшки чи мурав’їнні. Неземний , а духовний образ бачить болящий , не лице а лік відокремлений від усього випадкового і своєчасного .В іконописі ми знаходимо зображення прийдешнього, храмового або соборного людства. Русь через християнство (собор , соборність ,як символ нового світо влаштування) усвідомлювала свою місію у загальнолюдський культурі. Головна мета тут – виховання просвітленої “внутрішньої людини”, і саме ікона стає книгою для народу. Ікона становить органічне ціле з храмом і підпорядкована його архітектурному задуму. Вона має свої засоби зображення: внутрішній стан передається через очі, вуста, жести рук. “Читаючий” ікону повинен був стати співучасником духовного піднесення, яке починалося з “роботи душі”. В іконі поєднується радість“ піднесення ” і скорбота, аскетизм .

Ікона складається з чотирьох — п'яти шарів, розташованих у наступному порядку: основа, ґрунт, барвистий шар, захисний шар. Ікона може мати оклад з чи металів яких – не будь інших матеріалів. Перший шар — основа; найчастіше це дерев'яна дошка з наклеєної на неї тканиною, називаною паволокою. Іноді дошка буває без паволоки. Дуже рідко основу під добутки жовткової темпери виготовляли тільки з полотна. Другій шар — ґрунт. Якщо ікона написана в пізній манері, що сполучить темперу з фарбами на інших сполучним (переважно масляних), і шари ґрунтовки мають фарбування (використані кольорові пігменти, а не традиційні чи крейда гіпс), то його так і називають — "ґрунт". Але в жовтковій темпері, що переважала в іконописи, ґрунт завжди білий. Такий вид ґрунту називається левкасом. Третій шар – барвистий . Барвистий шар складається з різних фарб послідовно нанесених на ґрун. Це сама істотна частина добутку живопису , тому що саме за допомогою фарб створюється зображення. Четвертий — захисний (чи покривний) шар з оліфи масляного лаку. Дуже рідко як матеріал для захисного шару використовували білок курячого яйця (на білоруських і українських іконах). В даний час нерідко використовують смоляні лаки . Звертання до іконописних оригіналів дозволяє установити, що по іконописній термінології права частина зображення вважалася "лівої" і, навпроти, ліва частина зображення — "правої".. Український іконопис своїми коренями сягає візантійської традиції, зберігаючи усталені іконографічні типи сюжетів та композицій, техніку і пов’язану з нею термінологію.