Вступ

Епоха Середньовіччя (medium aevum) не має в історії досить чіткої періодизації. Початком цієї епохи вважають падіння Римської імперії, себто V сторіччя. У той же час вчені-медієвісти відзначають, що елементи середньовічної ідеології, так само як і середньовічної науки, з’явились значно раніше, вже у ІІІ ст. Закінчення епохи пов’язують, як правило, з ХV ст., з часом відродження мистецтва, світської науки, відкриттям Америки. У той же час перші ознаки нової ідеології з’явились вже наприкінці XIV ст., а говорити про остаточний відхід середньовічного світогляду можна лише на кінець XVI – початок XVII ст., після Реформації.

1. Психологічні теорії Середньовіччя

Християнські автори запозичували із Біблії (головним чином із Книги Буття) добру частку своїх знань про природу, зокрема про людську психологію. Писані ними теологічно-наукові коментарі до шести днів Творіння ( й насамперед до шостого, який засвідчив самий факт творіння людини) в переважній своїй більшості є першим синтезом поганської науки зі Священною Книгою.

Відомо, що сенсом, змістовним стрижнем християнського життя є порятунок душі. Водночас характерною особливістю християнського розуміння людини є визнання людини (особистості) тілесною.

Душа, дійсно, є для християнина його істинною сутністю, й усі його турботи є турботами по спасінню душі. Але тіло не є щось стороннє, вороже його душі. Тіло має не менш ємний та важливий сакральний зміст для християнина, аніж душа.

У християнській культурі „тіло” не має визнаної незалежності: воно розуміється лише у зв’язку з „душею”. Тіло – то зовнішнє, душа – внутрішнє, і вони пов’язані між собою цілим сплетінням впливів і знаків. Ці поняття були близькими вже в античну добу, проте в Отців Церкви вони набувають нової значущості й нових функцій.

Без тіла, як і без душі, людська доля нездійсненна, а спасіння – головна мета життя – недосяжна. На всіх етапах буття світу плоть присутня в ньому і відіграє ключову роль. Це стосується створення світу, гріхопадіння, Боговтілення і спокутування гріха світу, вивільнення людини з полону гріха (хрещення), організації та життя церкви, Божого суду тощо.

Таким чином, саме в тіло й через тіло має наготовлятися і заслуговуватися майбутня доля душі. Отож тілу не уникнути бичів доброчинності. Тобто давня традиція античної етики пропонує Отцям Церкви, які опікуються формуванням християнської моралі, – могутнє інтелектуальне знаряддя, готове для негайного вжитку.

2. Релігійний вплив на розвиток психологічної науки

Релігійні системи спонукали вчених і філософів середньовіччя віднайти своє місце у дослідженні душі, визначити те коло питань, яке може бути їм віддане теологією. Необхідність виокремитися із богослов’я призвела до появи теорії двох істин, яка стверджувала, що істина знання й істина віри не співпадають поміж собою і не протирічать одна одній, як дві паралельні лінії. Ця теорія була сформульована в Х ст. арабським вченим Ібн Сіною і досить швидко отримала розповсюдження в Європі.

Дещо пізніше, у ХІІ – ХІІІ ст., у психології виник напрям, який отримав назву деїзм, де стверджувалося, що існують дві душі – духовна (її вивчає богослов’я) і тілесна, котру вивчає психологія. Таким чином, з’явився предмет для наукового вивчення.

Розширення прав науки призвело до того, що у ХІІІ ст. теорія двох істин, дещо перефразована у томізмі – теорії, розробленій відомим теологом Томою Аквінським, – повинна була вже захищати віру від наукових доказів. Намагаючись примирити науку і віру, Тома Аквінський писав про те, що вони мають, дійсно, дві різні істини, але у тому випадку, якщо істина науки заперечує істину віри, наука має їй поступитися.

У XIV – XV ст. утвердилися позиції світської, незалежної від богослов’я психології, з’явилося більше учених, які зверталися до психологічної проблематики.

Теорія римського теолога і філософа Аврелія Августина (354 – 430) знаменувала перехід від античної традиції до середньовічного християнського світогляду. Великий релігійний мислитель народився в північно-африканському містечку неподалік Гіппона: тепер ця колишня провінція Великої Римської імперії входить до Алжиру.

У таких своїх творах, як «Про безсмертя душі» та «Про велич душі» вчений говорить про відношення душі до тіла у певній позитивній констатації. Так, Августин стверджує, що » всяке тіло – частина чуттєвого світу» або «світового тіла», яке отримує своє життя від душі. Остання, у свою чергу, «невід’ємна від розуму і тісно поєднана з ним». Саме форма, а не маса, робить тіло тілом, бо «верховна сутність надає тілу за допомогою душі той вигляд, у якому воно існує». Проблема самоусвідомлення людини, її саморозкриття, відповідно висуває у Августина на перший план питання: що є людина? Що ж це за глибінь – людина? І, на його думку, для Бога, «який знає навіть кількість її волосся, і жодна з волосин не втрачена для Нього, все-таки легше порахувати волосся, ніж почування людини та хвилювання її серця».

Період становлення Київської Русі (ІХ-ХІ ст.) є одночасно періодом зародження тут психологічної думки. За словами видатного російського психолога Б.Г. Ананьєва, „у давньоруському фольклорі, билинах і казках відобразилась і зміцніла народна мудрість, своєрідна філософія практичного життя, що становить великий інтерес для розробки історії психологічних уявлень і понять”. На особливу увагу заслуговує етико-психологічний бік народного епосу, який розкриває рівень і ступінь духовного розвитку людини, з’являє його своєрідне бачення природи та й цілого світу. Цей епос здобув міфологічну плоть, одягся в одежу численних фантастичних оповідань, переказів, тобто здобув одежу літературну і зберігся у пам’яті народу, не зважаючи ані на переслідування церкви й держави, ані на християнський світогляд, який насаджувався зверху і певною мірою увійшов у побут, мораль та звичаї того ж народу, створивши паралельно додатковий різновид міфотворчості, уже християнської.

Середньовічна людина оточувала себе богами й духами, з якими вона перебувала у щільному співзв’язку, цей співзв’язок – форма її зв’язку з природою. Епос богів був похідним людського існування, а оскільки ці умови з плином часу психологічно мало змінювалися, то й епос богів і духів, витворений народом, зберігся і плекався впродовж століть, фактично в незначній мірі міняючись. Духи, витворені людською фантазією, жили простим життям і відбивали поняття близькі і зрозумілі широким масам, отже, були на певному етапі розвитку потрібні.

Як бачимо, християнське віровчення, яке активно поширювалося у Х-ХІІІ ст. у Давній Русі, мало серйозного конкурента – давньослов’янський міфологічний світогляд. Його не можна було знищити ні наказом, ні зброєю. Фольклор з його тисячолітньою традицією формувався на ґрунті політеїзму. В особливо тяжкі часи (засуха, неврожай, голод, хвороби, грізні знамення в природі) люди зверталися до вірувань і ритуальних дій, що мали магічний вплив на хід природних процесів і мали відвертати нещастя.

Італійському теологу і філософу Томі Аквінському (1225 – 1274) випало жити й творити в критичну епоху розвитку західноєвропейської середньовічної цивілізації, коли активне поширення творів Арістотеля і коментарів до них у Європі стало серйозним викликом тогочасній теологічній думці і черговий раз поставило питання про співвідношення сфер розуму та віри. У своїй системі, яка отримала назву томізм, він намагався не лише систематизувати накопичені у той час знання, але й примирити богослов’я з наукою, перш за все з античною теорією Арістотеля, послідовником котрого він був.

Людина у доктрині Томи Аквінського займає сферу між духовним світом ангелів та світом природним, поєднуючи як матеріальне, так і духовне начала. Він визначає її як своєрідне психофізичне буття, що композиційно складається з душі і тіла. Свої психоантропологічні рефлексії Тома Аквінський здійснює крізь призму принципів власного метафізичного вчення. Його вихідною засадою було те, що людина, як „малий світ” („мікрокосмос”) мусить мати свого „рушія”, тобто безпосередню причину життя та усіх життєвих процесів. І такою першопричиною, а точніше, субстанційною основою її існування Тома визнає людську душу, яка якраз і є принципом, чи джерелом, духовного та фізичного життя людини. Він вважає, що саме душа у якості сутнісного першопочатку забезпечує людині не лише її розумність, здатність відчуття, усі духовні процеси, але й зумовлює те, що „перша матерія” у ній взагалі перетворюється в обдароване фізичними та хімічними силами людське тіло. У „Суммі теології” читаємо, що „душею називають первісний початок життя всього живого у нашому світі, так що ми називаємо живі істоти „одухотвореними” і мертві речі – „неодухотвореними”.

Визнавши домінуючу роль розуму над волею, яка у принципі проявляє себе у рамках розумного, Тома схильним був якраз у свободі людської волі відкрити причину зла. І справді, міркував він, людина здатна чинити злі вчинки чи грішити саме тому, що вона – вільна, тобто може через свою прихіть забувати або й просто ігнорувати ті всезагальні закони та принципи, які диктує їй розум і які розкриваються у Божому Об’явленні. Зло, врешті-решт, проявляється як своєрідний супротив людини Богу, як її непідпорядкування вищій волі і, нарешті, як духовний розрив з волею Творця. Коріння зла слід шукати у деформації духу і у наявній свободі. Тобто людина сама обирає шлях, на якому стає можливим її відхилення від благих цілей, добрих намірів та праведного життя, тобто вихід за межі того, що визначив Бог.

Висновки

Характеризуючи взаємодію між релігією і наукою у середньовіччі, неможливо ігнорувати як те позитивне, що прийшло у психологію з богослов’ям, так і негативний вплив церковного диктату. Офіційною наукою про душу стала теологія. Психологія повинна була або повністю поступитися богослов’ю у вивченні психіки, або ж знайти собі якусь нішу задля досліджень. Саме у зв’язку з пошуками можливості задля вивчення єдиного предмета у різних його аспектах відбувалися основні зміни у взаєминах богослов’я і психології.

З появою християнства йому було необхідно довести свою унікальність і відтиснути інші релігії, не сумісні з ним. Із цим пов’язана і нетерпимість до грецької міфології, так само як і до психологічних і філософських концепцій, які були тісно пов’язані з язичницькими релігією і міфами. Саме тому більшість відомих психологічних шкіл (Лікей, Академія, Сад Епікура та ін.) були закриті до VI ст., а вчені, які зберігали знання античної науки, переїхали до Малої Азії, заснувавши там у грецьких колоніях нові школи. Іслам, який розповсюджувався з VII ст. на Сході, не був таким нетерпимим до іновірства, як християнство у ІІІ – VI ст., а тому психологічні школи там вільно розвивалися. Пізніше, у ІХ – Х ст., коли утиски на античну науку, особливо на теорії Платона й Арістотеля, зменшилися, більшість концепцій повернулися в Європу, деякі вже у зворотному перекладі з арабської.

Список використаної літератури

1. Гуцало Е. Психологія: Інструктивно-методичні матеріали для самостійної підготовки студентів до комплексного державного екзамену/ Емілія Гуцало. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 126 с.
2. Основи психології: Підручник для студ. вузів/ За заг. ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. — 3-є вид., стереотип.. — К.: Либідь, 1997. – 630 с.
3. Психологія: Підручник для студ. вуз./ За ред. Ю.Л.Трофімова. — 3-тє вид., стереотип.. — К.: Либідь, 2001. — 558 с.
4. Серьожникова Р. Основи психології і педагогіки: Навчальний посібник/ Раїса Серьожникова, Надія Пархоменко, Лада Яковицька,; М-во освіти і науки України, Донецький нац. технічний ун-т . — К.: Центр навчальної літератури, 2003; К.: Академвидав, 2003. — 242 с.