Вступ.

1. Антропологічний зміст розсудку і розуму.

2. Інтелектуальні властивості особистості.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Поділ на розум і розсудок намітився в Арістотеля (пасивний і активний розум), М. Кубанського (розмірковування та інтелект), Дж. Бруно (розум та інтелект). Розрізнення розуму і розсудку найчіткіше проведено у І. Канта та Г. Геґеля.

За І. Кантом, розум і розсудок (нім. vernunf і vertang) — складові психіки людини. За допомогою розсудку впорядковуються хаотичні факти і утворюється цілісність, вноситься порядок у сприйняте: проте, упорядковуючи їх, він не виходить за межі наявного знання. Розум аналізує і оцінює дані органів чуття і надбання розсудку, а також сам себе. Він допомагає людині робити відкриття, винаходи і створювати художні образи.

Г. Геґель розглядав розсудок як нижчу форму мислення, що не спроможна збагнути єдність протилежностей і тому є однобічною.

Розум полягає в усвідомленому оперуванні поняттями і спирається на розкриття їх природи і змісту. Головна особливість і покликання розумово діючої людини в тому, що вона ставиться до всякої речі, як того вимагає сама її сутність, вона створює нові ідеї, які руйнують системи знання і уявлення, схеми і шаблони дій. Саме з розумом пов'язана продуктивна здатність уяви, за І.Кантом, вона — основа творчості людини в усіх сферах її життя.

Розсудливо діюча людина працює з відомими предметами і явищами, які даються у вигляді якихось дрібних фрагментів. Вона користується раніше заданими схемами і шаблонами обробки відображення без проникнення у змістову сутність формально впорядкованих понять. Схеми і шаблони є готовими «мірилами» оцінки почуттєвого матеріалу і допомагають конструювати результати.

1. Антропологічний зміст розсудку і розуму

Відповідно до класифікації здоров'я людини за Авіценною стан людини з гармонійним механізмом творчості відповідає його формулі: тіло і, зрозуміло, душа, бо вони – протилежні в єдності мислячого тіла і діючої душі людини.

Може здатися, що це — питання часткове. Але коли врахувати, що: 1) людина взагалі — істота розумна (homo sapiens); 2) розум визначає певною мірою нашу епоху, адже феномен ноосфери є не лише теоретичною побудовою, а й реальністю; 3) розум украй суперечливий і у вигляді сучасної науки й техніки просто згубний для людини; 4) ”людина і розум” розглядаються здебільшого в пізнавальному, а не антропологічному сенсі, а водночас мислення є “сутнісна сила людини”, — то можна дійти висновку, що зазначена проблема не лише загальна, а й актуальна. Зробити її чіткою, визначеною, гострою можна за історичного підходу, бо великою є відмінність у розумінні та об’єктивній реальності розсудку і розуму в класичну епоху і в сучасну. Та й сама проблема як така була вперше свідомо поставлена у класичній філософії, а в ході історії суттєво змінювала свій зміст.

Усталене визначення полягає в тому, що “розсудок і розум — філософські категорії, які сформувалися в домарксистській філософії і виражають два рівні мислительної діяльності”. Перший розчленовує, відособлює відмінності і протилежності, другий їх поєднує. Ці поняття зароджуються ще в античності, набувають певного значення в епоху Відродження і стають домінуючими в німецькій класиці, особливо як певні способи пізнання. Це — одна течія осмислення даних категорій (В.С. Швирьов, Н.С. Автономова та інші присвятили їм солідні праці, про що йтиметься далі.). У ХVII—ХVIII ст. спостерігається друга (дуже могутня) течія — в площині філософії історії (Вольтер, Тюрго, Кондорсе та ін.), де розум розглядається як сила, що править історією.

Ці дві течії дуже різні, постають і як етапи побутування і осмислення розуму, і за змістом. Так, у просвітителів розум є деяка єдина і універсальна сила, яка не відрізняється від розсудку, і коли й містить його в собі, то лише віртуально, потенційно. Це видно з того, проти чого спрямований розум. А його ворог — багатойменний. У Кондорсе, наприклад, йому протистоять: помилки (або помилкові думки), передсуди чи забобони, марновірство, безглузді вірування, безглуздя, тупоумство, омани жерців2. Видно, що розум тут — супротивник середньовічного світогляду в цілому. І за функцією він не відрізняється від розсудку, здорового глузду тощо. Розум протистоїть не розсудку, а передсуду (рос. — предрассудок) тому, що нижчий від розсудку і спотворює його. Такий самий сенс мають глузд і безглуздя: борючись із останнім, розум постає як здоровий глузд. Додамо, що у просвітителів розум — і пізнавальна здатність, і соціально-історична сила. А в цілому він є суттєвою, докорінною визначеністю людини, тобто має антропологічний сенс і зміст.

Подібний він і в німецьких філософів, хоча вони знаходяться на іншій стадії історичного й пізнавального розвитку і піддають своїх попередників жорсткій критиці. У Гегеля розум поєднує протилежності, синтезує багатоманітне. Він є не лише формою пізнання, а й рушієм історії людства. Одним із основних понять тут є “хитрість розуму”, завдяки їй відбувається перетворення безлічі часткових, особистісних цілей, мотивів, пристрастей, дій у єдине закономірне ціле, що зветься “всесвітньою історією”. І в різних аспектах чи формоутвореннях, які становлять частини його філософії духу, — право, мораль, мистецтво, релігія тощо, — проявляється той самий розум, який формально постає у вигляді загальної схеми, тріади, тобто поєднання протилежних визначень, понять, категорій тощо[2, c. 112-115].

На перший погляд розум у Канта, особливо в “Критиці чистого розуму”, ніяк не пов’язаний з історією. Але й тут прослідковується зв’язок: розум у нього виходить за межі досвіду, як потім у Гегеля в феномені “хитрості розуму”, а що за цими межами? Там — бог, свобода волі, безсмертя душі, отже, всі ті предмети, котрі завжди були пов’язані з розумом, а бог і взагалі істота мисляча, “божественний розум”. Кант обмежив знання розсудком, а розум у нього залітає в ту саму сферу, де й віра блукає.

Пошук зв’язку двох зазначених течій думки важливий тому, що розум в пізнанні синтезує відмінності і крайнощі, але він і в суспільствах відіграє аналогічну роль. Я вважаю, що гегелівському примиренню протилежностей передували соціально-політичні варіанти таких примирень. Під цим кутом зору особливої уваги заслуговують різні концепції “природного права” та “природного договору”, які слугували засобом зупинити війну всіх проти всіх. Позиція Гегеля була й негативною реакцією проти крайнощів французької буржуазної революції. Діалектика його була спрямована проти тієї масової рубки голів, якою захоплювалися французи.

Але не менш цікавим є розкриття Гегелем антропологічного змісту розсудку. Він виявив його ще в “Феноменології духу”. Основна його здатність — аналізувати. “Діяльність розкладання (на складові частини) є сила і робота розсудку, найдивнішої і найбільшої або, краще сказати, абсолютної могутності. Нерухоме замкнене в собі коло, що як субстанція містить свої моменти, є відношення безпосереднє і тому не викликає подиву. Але в тому, що відірване від своєї сфери акцидентальне як таке, в тому, що зв’язане і дійсне лише в своєму зв’язку з іншим отримує власне наявне буття і відокремлену свободу, — в цьому проявляється величезна сила негативного; це — енергія мислення, чистого “я””. Розсудок умертвляє речі, розкладаючи їх на частини, він несе смерть, робить дійсне недійсним. Дух відтворює життя предмета, але не шляхом повернення до безпосереднього його споглядання, а через те, що відокремлені поняття (його частин, властивостей тощо) возз’єднуються ним у ціле, внаслідок чого кожна визначеність розглядається і сама по собі і доводиться її розкриття до тієї межі, де вона переходить в інші, і, значить, внутрішньо містить їх в собі. І так кожна з них. Життя відтворюється, відновлюється зі смерті. “Бо лише тому, що конкретне розкладається (на складові частини) і робиться не дійсним, воно і є те, що приводить себе в рух”.

Без цієї сили розсудку неможливе ніяке пізнання і ніяка дія. Але ця абсолютна могутність, взята сама по собі, несе смерть живому. Порівняємо людину і тварину. Остання теж вбиває, проте робить це не заради вбивства, а заради життя. Лише людина здатна вбивати заради вбивства — полювання заради полювання на звірів і людей. Птахи прихорошуються, але це у них не є індустрія моди. Розсудок тварини не відділяється від цілісної форми її життєдіяльності, розсудок людини в змозі відокремити вбивство чи інші дії як самостійні форми або види і виконувати їх як такі. Звичайно це впадає у вічі в маньяках-убивцях, проте воно характеризує так чи інакше всіх людей. У такому сенсі розсудок — не лише мислительна, а ще більше життєва здатність. Коли вона недостатня для пізнання, — а Гегель визначає цілісне пізнання через поняття життя, а розсудкове — смерті, то ще більшою мірою вона така в реальному житті. Для цілісного живого пізнання необхідний розум, який сполучає абстраговане й розподілене розсудком. Для життя в цьому смислі розум потрібний іще більше.

Висловлене означає, що розсудок і розум є не лише гносеологічні, а й антропологічні здібності людини, що визначають дві функції його діяльності — руйнівну і творчу. З цього також випливає, що діалектика, яка сполучає роз’єднане розсудком, має значення не лише як форма мислення, а і як форма життя. Це і є антропологічний зміст діалектики, який найбільш адекватно був розкритий Гегелем у його концепції примирення протилежностей[4, c. 129-131].

Отже, особливість розсудку — аналіз (і завдяки цьому узагальнення), розуму — синтез. Свій метод філософ називає аналітико-синтетичним. Через те що його діалектика викладена ним в основному в Логіці, традиційно розглядають “діалектику як логіку”. Це правильно, але однобічно: для Гегеля вона охоплює все в людині і все в її світі. І, розуміючи всезагальність розсудку і розуму, він у їх характеристиці зачіпає найрізноманітніші сфери життя (досить подивитися на його виклад негативних і позитивних проявів розсудку: в пізнанні, у формуванні характеру, в професійній діяльності, в громадянському і політичному житті та ін.). В історії Нового часу систематичним утіленням розсудку було просвітництво і в пізнанні, і в житті, а його закономірним наслідком Гегель вважав Французьку революцію ХVIII ст., яку він відобразив під назвою “Абсолютна свобода і жах”.

Розглядаючи філософську антропологію Канта, зазначимо, що вона починається в нього не лише і не вперше тоді, коли він до трьох відомих питань додав четверте: “Що таке людина?” — в “Лекціях з логіки” (1800) і листах. І розум, і воля, і естетичний смак, і моральне почуття, і його закон (категоричний імператив) — усе це визначальні властивості людини. Він вирізняє систему її вищих пізнавальних здібностей, до яких відносить розсудок (здатність пізнання загального (правил)), судження (здатність підводити особливе під загальне) і розум (здатність виведення принципів і визначення особливого через загальне). А потім він включає пізнання в “систему всіх здібностей душі”: “всі здібності людської душі без винятку ми можемо звести до трьох: до пізнавальної здібності, почуття задоволення і незадоволення і здібності бажання”, і категорично заперечує, що їх можна звести “до однієї лише пізнавальної здібності”, доводячи зокрема, що друга з них “безумовно не є пізнання і не дає пізнання, хоча й може передбачати його як визначаючу основу”. Внаслідок такої відмінності вищих здібностей людини “поєднання пізнання предмета з почуттям задоволення і незадоволення від його існування, або визначення здібності бажання до творення предмета емпірично, правда, досить відоме, але оскільки цей зв’язок не засновується ні на якому апріорному принципі, то здібності душі утворюють лише агрегат, а не систему”. Гегель критикував Канта за цей агрегат. Але Кант у цьому відношенні лише продовжив просвітницьку традицію. Наприклад, у Гельвеція (“Про розум”, “Про людину”) численність здібностей теж розглядається як агрегат.

Е.Б. Кондільяк у “Трактаті про відчуття”, виходячи з антропологічного розвитку людини, намагався показати їх природне породження в часі й тим самим розкрити їх виникнення і пояснити їх. Але спосіб Кондільяка був украй штучним і не дав реальних результатів. Кант спробував систематизувати здібності, позначити їх як ціле (бо він виокремив усі вищі з них), і це було вже добрим починанням. Але що являє собою людина як система таких здібностей, цілком не ясно й до цього часу. Всіх їх треба вивести з деякої єдиної основи і тим самим розкрити їх внутрішній зв’язок. Гегель такою основою вважав “єдність духу” і розвиток останнього. Його “Філософія духу” є певна система таких здібностей. Можна було б виходити з якоїсь “сутності людини”, наприклад діяльності, і за нею їх структурувати: щоб діяти з предметами або людьми, потрібно їх знати, слід мати потребу і, значить, бажання для цього, нарешті, оцінювати результат через почуття задоволення чи незадоволення. В такому разі “найвищі здібності людської душі” постають як сторони чи аспекти діяльності людини, органічно входять в її структуру.

Що ж стосується найвищих пізнавальних здібностей, тобто розсудку, здібності судження, розуму, то вони слугують засобом для фундаментального розчленування всієї дійсності. Пояснимо коротко, оскільки це має значення для розглядуваної проблеми.

Розсудок має справу з тим, що є в досвіді, розум — з тим, що виходить за його межі. Об’єктами обох є природа і людина. Тому поділяються і ці об’єкти, які виявляються таким чином подвійними, а відповідні науки мають по дві головні частини: в першій з них це емпірична (досвідна) і раціональна фізика, в другій — практична антропологія і мораль. Але є і третій об’єкт — єдність природи і людської діяльності, котра здійснюється поняттями доцільності і мети. Оскільки остання — компонент матеріальної діяльності, що створює предмети, вона називається технікою, і у Канта також подвоюється на доцільність природи (її треба розглядати так, начебто вона була створена вищим розумом (богом)) і цілепокладання в звичайній, буденній діяльності.

Правила в цих різних сферах формулюються в різних поняттях і термінах. В цілому це відмінність між розсудком і розумом. У сфері повсякденної моралі — буденний людський розум і такий же буденний розсудок (тут Кант вживає їх як синоніми), у сфері раціональної (чистої) моралі — практичний розум. Правила першої він називає максимами, другої — категоричними імперативами. Про перші він пише, що “всі науки мають якусь практичну частину, яка складається з вказівок, що яка-небудь мета для нас можлива, та з імперативів, які диктують, як вона може бути досягнута. Такі імперативи можуть тому взагалі називатися імперативами вміння”.

Цілі при цьому можуть бути найрізноманітнішими, як відмінні потреби людей. Але є серед них одна, хоча й емпірична, проте така, що притаманна будь-якій особі: всі хочуть досягти щастя. Уміння вибирати засоби для максимального благополуччя називається розсудливістю (рос. — благоразумие). Нарешті, вирізняється повеління, котре стосується не тієї чи іншої мети, а поведінки як такої. Це — моральний імператив.

Таким чином, виходить градація з трьох принципів, які розчленовують людину та її дії на три відносно самостійні сфери: правила вміння, поради розсудливості, веління (закони) моралі. Перші імперативи називаються технічними, другі — прагматичними, треті — моральними[1, c. 87-89].

2. Інтелектуальні властивості особистості

Розум і розсудок є необхідними моментами розвитку пізнання, які зумовлюють один одного і перетворюють. Найвищим ступенем відображення, за Г. Геґелем, є позитивно-розумне мислення, яке дає абсолютне знання. Розум є єдино реальним і предметним, кінцевим етапом у саморозвитку світового духу, де самосвідомість (людське мислення) осягає свою єдність з абсолютною ідеєю.

Лише єдність властивостей розуму, розсудку та інтуїції утворюють такі стани механізму творчості, що описуються формулами:

— розсудлива людина: мислення—почуття—уява та мислення—уява—почуття.

— розумова: почуття—мислення—уява; або почуття—уява—мислення.

— інтуїтивна людина: уява—мислення—почуття та уява—почуття—мислення.

Чи не найяскравішим доказом особистісної зумовленості мислення та інтелекту є поняття інтелектуальної активності особистості.

Інтелектуальна активність — це не стимульоване ззовні продовження мислення. Подібно до того, як метод проблемних ситуацій відділяє мислення від інших психічних процесів, не стимульована ззовні діяльність однозначно виявляє інтелектуальну активність. Інтелектуальна активність є особистісною властивістю, властивістю цілісної особистості, яка не зводиться ні до загальних розумових здібностей, ні до мотиваційних факторів розумової діяльності. Такий підхід дає можливість досить переконливо розрізнити творчість та інтелект і визначити творчість. Як дериват інтелекту, заломлений через мотиваційну структуру, яка або гальмує, або стимулює їхній вияв[8, c. 147-149].

Методом “креативно поля” Д.В. Богоявленська визначила три рівні інтелектуальної активності – стимульно-продуктивний, евристичний, креативний.

Стимульно-продуктивний, або пасивний, рівень маж місце тоді, коли людина, досить странно працюючи, залишається в межах заданого або знайдено способу дії.

Євристичний, тут люди вже виявляють певною мірою інтелектуальну активність, не стимульовану зовнішніми факторами, шукають нові засоби. Однак еврист схильний виявити тільки емпіричні закономірносоті, які дають змогу вирішувати поставлені ззовні задачі на відміну від креатинів, для яких імперична закономірність стає не формальним засобом, а самостійною проблемою. Якісна особливість креатинів – самостійна, не стимульована ззовні постановка проблеми.

Стимульно-продуктивний рівень відповідає прийняттю і продуктивному вирішенню задач, однак у межах уже поставлених проблем. Евристичний рівень відповідає відкриттю нових закономірностей емпіричним шляхом.

Креактивний рівень відповідає теоретичним відкриттям, коли вчений будує теорію, яка пояснює факти, ставить нову наукову проблему (Д.Б. Богоявленська).

Мисленнєва діяльність зумовлена не тільки особистісно, а й індивідуально, суб’єктивно. В процесі мислення, у постановці та розв’язуванні задач, ставленні до них, продуктивності, мислення не можуть не виявлятися характер людини, її темперамент, типу акцентуації, психофізіологічні особливості. Так, кожна класифікація індивідуальних типів у психології супроводжується яскравим описом особливостей мислення. К.Г. Юнг, зокрема, характеризує особливості мислення екстравертів та інтровертів. За екстравертованої установки мислення спрямоване на категорії об’єктивних даних (факти, іде). Екстраверт намагається “ставити всі прояви життя в залежність від інтелектуальних висновків, які завжди орієнтуються на об’єктивно задане, або на об’єктивні факти, або на загальноприйняті ідеї? Мислення ж за інтровертаваної установки орієнтується передусім на суб’єктивний чинник. Інтроверт прагне поглиблення, а не розширення. Його судження менше стосуються об’єкта, ніж суб’єкта.

Специфічне поєднання різних властивостей розуму, їх стійкий вияв у процесі розв’язування різних задач характеризують стиль інтелектуальної діяльності, той самий єдиний інтелект, особистості, за допомогою якого людина не тільки пізнає, а й перетворює навколишній світ, активно впливає на нього, будує стратегію свого життя і реалізує її упродовж багатьох років. Найвищим рівнем розвитку інтелекту є така його структура, яка забезпечує творче перетворення дійсності, творчість у її різноманітних видах і виявах.

Сучасним варіантом, комп’ютерної метафори є поняття “штучного інтелекту”. Сфера досліджень штучного інтелекту характеризується спробами визначити, як система сприймає аналізу, передає та узагальнює інформацію, і за допомогою цих даних досліджувати конкретні ситуації й знаходити розв’язування задач.

Сфери, які стосуються штучного інтелекту, характеризуються двома основними ознаками.

По перше, в них використовується інформація в символьній формі – букви, слова, знаки, малюнки. По-друге, для штучного інтелекту необхідна наявність вибору.

Сучасний стан розвитку ідей штучного інтелекту, пов’язаний зі створенням комп’ютерів п’ятого покоління, характеризується новими якісними рисами[6, c. 136-138].

Висновки

Узагальнюючи процеси, що відбувалися в цей час, можна помітити, що проблема мислення в пізнанні і в різних сферах об’єктивної дійсності і діяльності не зникла, але це вже був не розум ХVII—ХVIII ст., а розсудок, який іще з Канта постав силою, що продукує позитивне знання.

Слід ще підкреслити, що розум набував іноді й позитивного значення — в тих вченнях, які частково базувалися на гегелівській діалектиці або мали на меті створити такі теорії, які могли б вирішувати соціально-історичні та глобальні проблеми. Сюди належать насамперед марксизм та різні концепції ноосфери. З’являється розум і в пізнавальній сфері як засіб осмислення різних щаблів мислення, а також у проблемі співвідношення теоретичного та емпіричного”.

Ті чи аналогічні функції, які в ХVII— ХVIII ст. виконував розум, у наш час перейшли до поняття або парадигми раціональності. Як свого часу у Канта розум, так у наш час раціональність, що охоплює все людське життя, виявилася суперечливою, антиномічною, що зумовлює пошуки “нової раціональності” — без таких вад. Н. С. Автономова наголошує, що для аналізу раціональності, “як завжди в таких випадках, постає необхідність в осмисленні класичної ідейної спадщини, що по-новому висвітлює події і проблеми сьогоднішнього дня”.

Пошуки нової раціональності у вирішенні практичної, а тим більше планетарної діяльності доки що не увінчалися успіхом. У цьому відношенні одне з основних значень даного поняття — постановка і реалізація цілей. Характерною рисою діяльності є те, що мета так чи інакше досягається, але повного співпадання між метою і результатом не буває, як немає його між ідеальним та реальним. І з цього випливає закономірність, яка у різних формах зустрічається у Віко, Фіхте, Шеллінга, Гегеля: в своїй сукупності діяльність людей призводить до таких наслідків, яких ніхто й ніколи не бажав. Головним таким наслідком є глобальні проблеми людства. Вони і є результат “старої раціональності”. Якщо “нова раціональність” можлива, то вона має включати до свого змісту способи розв’язання цих проблем. Це — “антиномії практичного розсудку”, аналогічні “антиноміям чистого розуму” філософії Канта і до яких він добрався за всю історію існування людства.

Список використаної літератури

1. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

2. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

3. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

5. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

6. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

7. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

8. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.