Вступ.

1. Суспільний поділ праці: його сутність та наслідки.

2. Формування патріархальних родових відносин.

3. Виникнення сусідської общини.

4. Розпад первісного суспільства. Формування нерівності та становлення держави.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Община концентрувала у собі всю владу в первісному суспільстві. Ані рід, який утворювався родовими общинами, ані плем'я, як згуртування родів, не мали власних органів управління. У разі небезпеки тимчасово могли утворюватися племінні ради з метою координації спільних дій. Лідери, які вибиралися для керівництва колективом, прагнули врахувати думки і бажання всіх дорослих членів колективу і прагнули досягти спільної злагоди. Старійшини не були повновладними правителями, але мали значний вплив та авторитет серед родичів.

Із завершенням льодовикового періоду та значним потеплінням відбулася певна стабілізація господарської діяльності людства. Як наслідок стабілізувався і соціальний розвиток, почалося впевнене збільшення чисельності населення. Усе це спричинило подальший розвиток та вдосконалення знарядь праці, впорядкування соціальних та господарчих стосунків у общинах і, певна річ, зростання продуктивності праці. Вказані обставини спричинили значні якісні зрушення в економічному та соціальному житті суспільства, що відбулися за доби неоліту (6-3 тис. років до н.е.). Сутність таких зрушень полягала у переході від привласнюючого способу господарювання до відтворюючого, або продукуючого способу Англійський археолог Гордон Чайлд назвав ці якісні зрушення „неолітичною революцією". Вона проходила в кілька етапів шляхом великого суспільного поділу праці. Першим кроком у неолітичній революції дослідники вважають виникнення у господарчій діяльності суспільства таких нових видів господарювання як землеробство та скотарство.

1. Суспільний поділ праці: його сутність та наслідки

Землеробство трансформувалося з первісного збиральництва. Постійно маючи справу з їстівними рослинами — зернами, ягодами, коріннями тощо, люди помітили властивість після потрапляння зерна чи ягоди на землю проростати там наступної весни. Усвідомивши корисність такої властивості насіння їстівних рослин, люди переходять до їх культивування поряд зі своїм житлом. Напевне, перші ділянки обробленої землі були невеликими. З часом обсяги робіт збільшувалися, таким чином поступово у первісних общинах виникає землеробство.

Скотарство, на думку дослідників, починається з одомашнення деяких видів тварин. Воно, як і землеробство, починалося з невеликих обсягів робіт у вигляді домашнього скотарства. З часом масштаби цього заняття зростали, перетворюючись на табунне, відгінне скотарство. На певному етапі господарського розвитку общини опинилися перед проблемою суміщення цих двох видів господарювання. Незалежно від кліматичних умов кожна община помітила незбігання сезонів польових робіт та сезонів відгону худоби на нові пасовища. Крім того, збільшення кількості голів худоби потребувало все частішого перекочовування.

Так розростання землеробства і скотарства до великих масштабів зробило, на певному етапі, неможливим подальше їх суміщення в діяльності однієї общини. Врешті неминучою ставала необхідність вибору на користь одного з видів, який змушені були зробити общинники. На цей вплив частіше за все впливали екологічні умови, демографічна ситуація в регіоні. Отже, у суспільстві відбувся перший великий суспільний поділ праці, який проходив у вигляді спеціалізації общин у напрямі скотарства або землеробства. Прямим наслідком цього першого суспільного поділу праці стало помітне зростання продуктивності праці як землеробів, так і скотарів. Стало можливим забезпечити стабільне надходження харчових продуктів. Відбувалася певна стабілізація первісного общинного господарства. Люди поступово оволодівали знаннями, необхідними для заняття землеробством та скотарством. Початок спеціалізації общин у виробництві продуктів харчування спричинив також появу перших форм обмінних стосунків між господарчими колективами. Скотарі та землероби мали потребу у продуктах харчування, які виготовляла інша сторона. Створюється натуральна форма обміну. Звісно, на цьому етапі людство не могло отримати стабільного надлишкового продукту, але перші ознаки наближення суспільства до такої межі ставали вже помітними. Слід також зазначити, що за самим характером діяльності землероби змушені були перейти до осілого способу життя, тоді як скотарі залишилися кочівниками подібно до їх далеких предків. Більшість дослідників вважають, що відтворююче господарство вперше виникає у Малій Азії, у регіоні східного Середземномор'я. Пізніше створюється ще один осередок формування відтворюючого господарства — Південно-Східна Азія, Південний Китай та Індія. Це сталося приблизно у VII — V тис. до н.е. Нарешті, третім регіоном, де відбувалося становлення землеробства й скотарства, стали Північний Китай, Монголія та Приамур'я [7 c. 37-38].

Перехід землеробських общин до осілого способу життя сприяв посиленню їх уваги до оточуючого середовища. З часом люди відзначили властивість окремих „каменів", які опинилися поблизу від багаття, ставати м'якішими, переходити в рідкий стан. Після застигання речовина знов ставала твердою. Так люди в процесі розвитку господарства звернули увагу на властивість металів під впливом високої температури переплавлятися в іншу форму. Першим металом, який став відомий людству, була мідь. І це не було випадковістю. Майже всі народи і суспільства, незалежно від екологічних та кліматичних умов, у яких вони мешкали, навчилися обробляти саме мідь. Мідь — єдиний метал, що у значній кількості зустрічався в той час на поверхні землі у самородному вигляді. Саме це сприяло тому, що люди звернули увагу на її властивості. Крім того, мідь є достатньо м'якою, що полегшувало її обробку порівняно з каменем. Але, незважаючи на ці переваги, мідь не відразу витіснила камінь як матеріал для виготовлення знарядь праці. Тому за археологічною періодизацією виділяється перехідний період від кам'яного віку до віку металів, який називається мідно-кам'яний і датується V-III тис. до н.е.

Нові види ремесел вимагали все більших трудових витрат, умінь, навичок.

Таким чином, поява у суспільстві навичок обробки металу стає ознакою нового суспільного поділу праці — відокремленню ремісництва від землеробства. Слід підкреслити, що заняття ремеслом формується у середовищі саме землеробів, а не скотарів. Цьому сприяв осілий спосіб життєдіяльності перших. Запровадження металу в господарстві відіграло значну роль у розвитку всіх галузей господарчої діяльності, перш за все у розвитку землеробства та скотарства. Металеві знаряддя для землеробства сприяли поширенню орного землеробства. Щоправда, крихка бронза не дозволяла виготовляти з неї робочі частини орних знарядь – вони залишалися дерев'яними. До того ж, універсального поширення орне землеробство не набуло. Численні землеробські общини з певних причин пішли шляхом подальшого розвитку мотичного землеробства.

Орне землеробство сприяло подальшому розвитку скотарства. Разом із тим, розвиток землеробства дозволяв використовувати вирощені продукти для відгодовування худоби і сприяв зростанню його поголів'я. Поширюється відмінність між общинами у кількості і переліку вироблених продуктів — зростає господарча диференціація. Ці природні відмінності спричинили посилення обміну продуктами, який виник після появи землеробських та скотарських общин. Спершу цей обмін відбувався несистематично, випадково. Але після другого поділу праці він набуває постійного характеру. Землероби, яким не вистачало своєї худоби, прагнули отримати від скотарів м'ясо, молочні продукти, шкіру, вовну й особливо робочу худобу, необхідну як тяглову силу та транспортний засіб. Скотарі зі свого боку потребували землеробських продуктів, металевих та гончарних виробів [10, c. 32-33].

Розвиток регулярного міжобщинного обміну привів навіть до формування нових суспільних інститутів, перш за все інституту гостинності, що гарантував чужинцям та гостям захист життя та майна. Поява різноманітних виробів ремісництва, які мали велике господарче значення, сприяла активізації обміну між общинами, але водночас привела до його ускладнення. Частина продуктів стала вироблятися спеціально для обміну, тобто як товар. Із розвитком обміну вдосконалювалися засоби сполучення. Набули поширення колісні вози, стали прокладатися дороги, створювалися кораблі на веслах та вітрилах. Як свідчать деякі дослідники, із середини II тис. до н.е. як тяглову тварину стали використовувати коней.

Перехід до відтворюючого господарства, загальний розвиток виробництва спричинили якісні зміни в житті суспільства. Значно збільшилася стабільність господарства, піднявся життєвий рівень населення. Це, у свою чергу, сприяло зростанню кількості населення, значно ускладнилися соціальні структури. Звісно, це ще не було початком розкладу первіснообщинних відносин, проте такий розклад тепер неминуче мав розпочатися.

Як бачимо, ще однією передумовою виникнення надлишкового продукту стало засвоєння техніки обробки металів. Проте слід пам'ятати, що наслідки засвоєння металу в різних суспільствах не були однаковими. Наприклад, у субтропічному кліматі в умовах високої родючості ґрунтів стабільний надлишковий продукт стало можливим отримувати вже на стадії обробки міді. Але у помірному кліматі Європи схожі зміни стали можливими тільки після початку обробки заліза. Таким чином, засвоєння металу стало важливою передумовою виникнення надлишкового продукту. Проте надлишковий продукт сприяє розкладу первісного ладу лише за умови існування в суспільстві можливості реалізації та перерозподілу такого продукту. Це відбувалося через обмін, а пізніше торгівлю. Поява торгівлі становить сутність третього поділу праці.

Як вже згадувалося вище, стихійний обмін виникає вперше вже після появи суспільного поділу на землеробів та скотарів. Розвиток такого обміну неодмінно викликав міжобщинну спеціалізацію. Поява надлишкового продукту, обміну та суспільного поділу праці стали поштовхом до виникнення приватної власності. Перерозподіл продукту в процесі обміну неодмінно приводив до його накопичення в руках окремих, привілейованих членів суспільства — общинної та родової верхівки. Але поки земля перебувала в общинній власності, розвиток приватної власності мав певні межі. Рішучий перехід землі у приватну власність стався лише в умовах виникнення нерівності, формування експлуатації та створення держави [4, c. 54-55].

2. Формування патріархальних родових відносин

По мірі розвитку господарського виділення окремої сім'ї, родова община ставала вже не такою необхідною господарською ланкою, вона навіть почала перешкоджати подальшому розвитку приватного господарства. Материнський рід поступово втрачає свої функції цементуючого ядра родової общини. Починався розклад материнського родового ладу — матріархату. Цей розклад, залежно від конкретних умов, відбувався двома можливими шляхами: а) у формі патріархального роду; б) у формі пізнього матріархату. Розглянемо обидва можливих варіанти розвитку суспільства.

а) Становлення батьківського (патріархального) роду.

Розвиток виробничих сил привів до зміни співвідношення чоловічої та жіночої статі в системі господарства, до збільшення ролі чоловічої праці і до розвитку чоловічої виокремленої власності. Цьому сприяли такі господарчі зрушення, як поширення скотарства, перехід до орного або зрошувального землеробства, розвиток металургії. Усе це сприяло переходу до патріархату, але не обов'язково приводило до його формування — за сприятливих умов могли зберігатися старі відносини. Зростаюча роль чоловічої праці сприяла зміні локальності шлюбу — на зміну матрилокальному формувався патрилокальний шлюб, оскільки будь-який господарчий колектив був зацікавлений у найбільшій продуктивності праці. Розвиток чоловічої власності спричиняв прагнення передати її прямим спадкоємцям — дітям. Це було складно здійснити, якщо вони належали до іншого роду — за материнською лінією. Отже, виникає прагнення до зміни системи спорідненості. Сукупність усіх цих змін і становить сутність процесу переходу від материнського до батьківського роду.

б) Пізньоматеринський рід.

Материнський рід міг зберегтися, хоча й за умови поступової втрати своїх економічних функцій. У господарстві пізньоматеринських суспільств так само, як і в патріархальних, переважала чоловіча праця. Проте роль жіночої праці також була досить великою. Практично в усіх пізньоматеринських суспільствах простежуються патріархальні тенденції розвитку, наприклад, відхід від матрилокальності шлюбу, прагнення обминути материнсько-родовий порядок успадкування. Ці суспільства перебували на шляху до патріархату, але остаточно патріархат у них складався лише на ступені формування державності.

Які ж чинники сприяли збереженню материнського роду на тривалий час? Більшість пізньоматеринських суспільств мали за основу мотичне землеробство (за якого жіноча праця не втрачає свого значення). Слід враховувати також притаманну мотичному землеробству однобічну спрямованість господарчої діяльності, яка перешкоджає розвитку товарних відносин і виокремленню чоловічої власності. Наприклад, в Африці більшість матріархальних суспільств помічено в районах, де мешкає муха цеце, що робить неможливим розведення великої рогатої худоби і, як наслідок, розвиток орного землеробства. Там, де чоловіки займаються розведенням великої рогатої худоби, існує батьківський рід. Ці вказані чинники сприяють збереженню матріархату [8, c. 95-96].

3. Виникнення сусідської общини

Під цим видом громадської організації мається на увазі соціально-економічна структура, що складається з окремих сімей, які ведуть самостійне господарство та об'єднані одна з одною територіально-сусідськими зв'язками та спільною власністю на головні засоби виробництва3 (землю, пасовища тощо). Головними рисами первісної сусідської общини є:

— наявність спільної території;

— суспільне майно та общинне землеволодіння при приватному землекористуванні;

— наявність общинних органів управління;

— переплетіння територіальних зв'язків із кровноспорідненими, що поступово втрачаються.

Розпаду родової общини та складанню сусідської сприяє розвиток знарядь праці та засобів виробництва. Наслідком такого розвитку стає піднесення продуктивності праці кожної окремої сім'ї, яка тепер прагнула незалежності від влади патріархального роду. Такі парні сім'ї відокремлювалися від родової общини і селилися окремо. Поступово окремі сім'ї з різних родів утворювали сусідські поселення, що складалися в сусідську общину

На стадії формування сусідської общини характерною є заміна споріднених зв'язків територіальними. Така община є первісною сусідською, її головна особливість — сполучення приватної власності з колективною. Формування у суспільстві сусідської общини стає ознакою розпаду родового і взагалі первісного суспільства, оскільки в надрах сусідської общини триває процес формування приватної власності, а значить і майнового розшарування. Слід врахувати, що в первісній сусідській общині експлуатація тільки народжується, тоді як за умов становлення держави експлуатація стає переважаючою формою суспільних відносин. Сусідська община може довго зберігатися і в умовах класового суспільства, особливо в тих, що базуються на натуральному господарстві [6, c. 17-18].

4. Розпад первісного суспільства. Формування нерівності та становлення держави

Формування майнової нерівності приводить до розпаду первісного суспільства. Це пов'язано з появою регулярного надлишкового продукту і можливості його перерозподілу — індивідуалізації виробництва, приватним привласненням і суспільним поділом праці.

Парцелярна праця як джерело приватного привласнення неминуче приводила до того, що окремі сім'ї опинялися у більш сприятливих умовах, аніж інші. Унаслідок цього в їх руках зосереджувалася відносно більша частина надлишкового продукту. Із розвитком суспільного поділу праці відбувається виокремлення організаційно-управлінської діяльності від виробничої. Це диктувалося ускладненням соціальних структур. Надлишковий продукт робив можливою спеціалізацію, дозволяючи звільнити осіб, залучених до управління, від здобування їжі. Ці особи поступово перетворюються на нетрудову частину населення. Одного разу виникнувши, соціальна диференціація стала стимулом до розпаду первісної рівності. Високий соціальний статус надавав право на більшу частину отриманого надлишкового продукту. Але, слід мати на увазі, що така регламентація не була жорсткою. Вождями ставали не лише багаті чи заможні, але також особи, які за власними якостями були корисними для колективу.

Отже, у суспільстві почався процес майнового та соціального розшарування. Цей процес поступово прискорюється. Ті, хто посідав найбільш високі соціальні позиції, мав більше можливостей для накопичення багатства. Створюється заможна та привілейована експлуататорська верхівка суспільства. Одночасно створюються умови для виникнення експлуатації в суспільстві. На перших етапах вона не була чітко вираженою і формувалася трьома загальними шляхами: а) рабство, б) експлуатація всередині общини, в) данництво та інші види [2, c. 48-49].

Рабами ставали полонені. Скоріше за все, раби потрапляли у приватне володіння. Не відразу праця рабів знайшла застосування у господарстві і довгий час раби перебували у становищі найбезправніших, наймолодших членів родини. Жорстоке поводження з рабами траплялося рідко. Ранні форми рабства називають патріархальними, чи домашніми. На ранніх етапах існування рабства рабів прикріплювали до землі.

Експлуатація всередині общини створювалася у формі пригнічення рядових общинників з боку общинної та родової знаті. Навіть витрати з боку общини на утримання осіб, залучених до організаційних та управлінських функцій, були завуальованою формою експлуатації. Виникають перші форми лихварства. Першими лихварями стають, знову ж таки, представники соціальної верхівки. Лихварство робило неминучою появу боргової кабали.

Обкладання даниною виникає дуже рано. Населення обкладалося спершу натуральними повинностями. Ця колективна форма експлуатації зберігалася дуже довго і набувала іноді в умовах держави досить своєрідного виразу, сполучаючи риси рабської експлуатації та залежність кріпацького типу (наприклад, експлуатація ілотів у Спарті).

Як вже згадувалося, формування нерівності та експлуатації починається з утворення в суспільстві надлишкового продукту. На заключних етапах розкладу первісного суспільства починають формуватися антагоністичні верстви населення і відбувається становлення держави. Виокремлюється прошарок людей, які спадково посідають зверхнє положення. їхні управлінські функції набувають усе більш виразного паразитичного характеру. За цим прошарком закріплюється назва „знать", „родова аристократія". Наступним кроком стає поступова узурпація такою верхівкою сукупного суспільного продукту шляхом захоплення або привласнення шляхом експлуатації.

Одночасно із вказаними процесами розвивається ще одне універсальне явище — розвиток грабіжницьких війн. Вони тепер ведуться не для помсти чи поширення території, а лише заради грабунку. Це заняття стає постійним промислом. В основі грабіжницьких війн лежала можливість насильницького привласнення додаткового продукту і боротьба за основні засоби виробництва — орні землі, пасовища. Остання проблема загострилася через зростання населення. Головну вигоду з цього отримувала родова верхівка. До того ж, війна відкривала широкі можливості експлуатації чужоплемінників і зміцнювала соціальні та майнові позиції знаті. Грабіжницькі війни посилювали рухливість населення, часто приводили до переселення цілих народів. Суспільство втрачало свою колишню стабільність. Одні народи об'єднувалися, інші гинули та розпорошувалися. Війни перемішували різні племена й роди і так сприяли розкладу та загибелі родового суспільства.

Виникають нові суспільні структури, а старі докорінно змінюються. Плем'я починає переважати над родом та громадою. Зміцнюється племінна організація, різні племена об'єднуються. Виникають племінні органи управління, а разом із ними і племінна аристократія. З її середовища виокремлюються воєнні вожді, навколо яких групується дружина. Вона складається з осіб, для яких війна стала професією і джерелом засобів існування. Виділяються, головним чином, два типи воєнних вождів. В одних суспільствах це були племінні вожді, що зосередили у своїх руках громадянські, воєнні, а часто і жрецькі функції. В інших суспільствах поряд із цивільним був також і воєнний вождь. У племінних об'єднаннях виникає боротьба за владу і вплив. Унаслідок цього стара аристократія частіше за все відсувається на задній план. Наслідки цієї боротьби визначають форми майбутньої державності [3, c. 46-48].

Водночас відбувається формування політичної організації, що має захищати інтереси панівних верств суспільства. Така організація не складалася наново, а створювалася з традиційних органів племінного управління, які виступали тепер у трансформованому вигляді. Створюється своєрідна тріада: верховний вождь — рада старійшин — народні збори. Народні збори, що складалися із дорослих чоловіків-воїнів, поступово відсуваються на другий план, а воєнні вожді, навпаки, набувають все більшої ваги та впливу. Подібна форма суспільної організації отримала назву „воєнна демократія", вона розглядається як історичний етап, перехідний від первісного ладу до держави.

Процес становлення держави чіткіше простежується на прикладі перетворення форми „воєнно-демократичної" форми управління на політичну. Грабіжницькі війни призводять до збагачення родоплемінної аристократії та зміцнення її соціальних позицій. Поволі створюється апарат насильства у вигляді професійної дружини. Органи управління відособлюються від решти суспільства [1, c. 27].

Висновки

Таким чином, можна визначити такі основні ознаки становлення держави:

1. Наявність територіального поділу між політичними утвореннями, тобто формування міждержавних кордонів.

2. Формування у суспільстві публічної влади.

3. Виникнення системи збирання податків.

Отже, різні додержавні структури є своєрідним каталізатором, що прискорює процес розшарування суспільства і сприяє його завершенню. А з розколом суспільства на протилежні верстви вони змінюються справжніми політичними структурами, головне завдання яких відтепер полягає у придушенні поневолених верств населення. Держава є силою, що виростає з суспільства, але ставить себе над ним і все більше відчужується від нього.

Народні збори, якщо залишилися, перетворюються у фікцію чи на воєнну сходку. Воєнно-демократичні структури не завжди переходять безпосередньо у державу. їх змінюють інші структури, також додержавні, але ще більш відсторонені від населення.

Із поглибленням процесів суспільної диференціації відбувається формування органів публічної влади: постійного війська, суду, в'язниць, бюрократії, та їх відособлення від населення. Часто такий апарат виростає з дружини воєнного вождя. Що стосується податків, то вони виникають з добровільних витрат на виконання вождем суспільних функцій. Як обов'язкові вони запроваджуються зі становленням апарату примусу. Тому запровадження регулярних податків слід вважати суттєвою ознакою того, що держава вже склалася.

Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп.. — К.: Атіка, 2005. — 255 с.

2. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Гли-няний,; Одес. нац. юрид. академія. — 5-те вид., перероб. і доп.. — К.: Істина, 2005. — 767с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. — К.: Каравела, 2005, 2007. — 271 с.

4. Гроссман Ю. Історія стародавнього світу: Практикум: Навч. посібник для іст. фак. ун-тів/ Юрій Гроссман, Ігор Лісовий,. — Львів: Вища шк.: Видд-во при Львів. ун-ті, 1985. — 223 с.

5. Збірник документів з історії Стародавнього Сходу: учбовий посібник/ Укл. Л. Пономаренко; КДПУ ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2000. — 136 с.

6. Крижанівський О. Історія Стародавнього Сходу: Підручник для студ. вузів/ Олег Крижанівський,. — 2-е вид., стереотип.. — К.: Либідь, 2002. – 589 с.

7. Макарчук В. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Володимир Макарчук,. — 5-те вид., доп.. — К.: Атіка, 2006. — 679 с.

8. Тищик Б. Історія держави і права країн Стародавнього світу: Навч. посібник/ Борис Тищик,; Ред. Діана Карпин, Любов Кирієнко,. — Львів: Світ, 2001. — 382 с.

9. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. — 4-те вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. – 474 с.

10. Шалагінова О. Історія стародавнього світу / Олександра Шалагінова, Борис Шалагінов. — К.: Зодіак-ЕКО, 1994. — 207 с.