Вступ.

1. Цивілістичні та сімейно-правові характеристики змісту шлюбного договору.

2. Зміни в трактування змісту шлюбного договору.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Розробка змісту шлюбного договору, який служив би засобом правового захисту особистості та її права власності, є однією із найактуальніших проблем правової науки і практики, її актуальність зумовлено об'єктивними потребами розбудови сімейного права України та незалежної держави в цілому.

Включення ст.27-1 КпШС має важливе значення – це потягло за собою встановлення нового і необхідного в ринкових умовах правового інституту, яким є шлюбний контракт, що має вже дуже довге застосування в західних країнах.

Шлюбний контракт між особами, які одружуються, укладається за їх бажанням до реєстрації шлюбу і набуває чинності з моменту його реєстрації. За бажанням сторін шлюбний контракт може укладатись в присутності свідків. Шлюбний контракт – це угода осіб (подружжя) про вирішення майнових питань життя сім’ї.

Згідно п.2 "Порядку укладання шлюбного контракту" (далі – Порядку…), у шлюбному контракті передбачається майнові права та обов’язки подружжя, зокрема питання, пов’язані з правом власності на рухоме та нерухоме майно, яке придбано до шлюбу, так і під час шлюбу, на майно, отримане в дар чи успадковане одним із подружжя, а також питання, що пов’язані з утриманням подружжя та ін. У шлюбному контракті можуть вирішуватись питання про порядок погашення боргів за рахунок спільного чи роздільного майна. У ньому також можуть передбачатись немайнові моральні чи особисті зобов’язання. Умови шлюбного контракту щодо переходу права власності на нерухоме майно, якщо законодавством передбачений порядок набуття цього права, вважаються виконаними лише після належного оформлення.

1. Цивілістичні та сімейно-правові характеристики змісту шлюбного договору

Відомо, що змістом будь-якого договору є відповідні права й обов'язки сторін, які виникають із закріплених у договорі умов (положень). Це твердження є актуальним і для шлюбного договору [1, с 43]. При закріпленні своїх прав та обов'язків сторони шлюбного договору будуватимуть свою поведінку відповідно до змісту суб'єктивного права й юридичного обов'язку, загальне поняття яких вже вироблене в теорії права. Проте права й обов’язки подружжя, що виникатимуть на підставі укладеного ними шлюбного договору, в силу специфічності предмета цього договору будуть особливими.

Шлюбний договір укладається, як правило, у зв'язку з необхідністю визначити правовий режим майна (ст. 97 Сімейного кодексу (далі — СК) України), закріпити порядок користування житлом (ст. 98 СК) чи (та) обумовити правовідносини подружжя з надання утримання (ст. 99 СК). Відповідно, права й обов'язки сторін, що виникають на підставі шлюбного договору, умовно можна розділити на речові (ті, що виникають у зв'язку із встановленням договірного правового режиму подружнього майна) [2, с. 161] та зобов'язальні (які виникають з інших майнових правовідносин подружжя). При цьому обсяг речових прав та обов'язків сторін, що виникатимуть з умов шлюбного договору при встановленні правового режиму подружнього майна, відповідно буде різним.

Речові права сторін шлюбного договору, на перший погляд, жодним чином не відрізняються від речових прав як таких і встановлюються у формі права власності, права володіння чи користування (сервітут) майном. Щодо шлюбного договору, то за його умовами титульне право володіння може мати будь-яка із сторін подружжя. Так, у разі встановлення роздільного режиму подружнього майна кожна із сторін отримує майно, що набувається в період шлюбу, у свою особисту власність, а не у передбачену законом спільну сумісну чи спільну часткову власність.

Щодо користування річчю, то відповідно до норм чинного законодавства співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють та користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ч. 1 ст. 369 Цивільного кодексу (далі — ЦК) України). У зв'язку з цим особливого значення набуває питання про користування жилим будинком (квартирою), що належить на праві власності одному з подружжя, якщо в ньому проживає інший з подружжя, діти чи родичі останнього (ст. 98 СК). Зокрема, власник жилого будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб (ч. 1 ст. 383 ЦК) і тому застереження подружжям у шлюбному договорі порядку користування житловим приміщенням у зв'язку з укладенням шлюбу в порядку ст. 98 СК є прикладом встановлення особистого сервітуту на користування чужою річчю (ч. 1 ст. 402, ст. 405 ЦК). Проте, не будучи власником житлового приміщення, повноваження того з подружжя, який отримав таке право, обмежені. Зокрема, він не може використовувати це житлове приміщення для організації в ньому будь-якої комерційної діяльності, в тому числі реєстрації за його адресою юридичних осіб будь-якого виду діяльності. Крім того, на вимогу власника житлового приміщення в разі розірвання шлюбу він зобов'язаний буде звільнити житлове приміщення та знятися з реєстрації, відповідно отримавши грошову компенсацію чи без такої (ч. 1 ст. 98 СК).

Розпоряджання річчю передбачає, перш за все, можливість укладення щодо речі будь-яких правочинів, але в межах, визначених законодавством [3, с 721]. Законодавець передбачає презумпцію згоди одного з подружжя на укладення іншим правочинів щодо відчуження спільного майна (ч. 2 ст. 65 СК) [4, с. 499; 5, с. 116], за винятком тих, що потребують обов’язкового нотаріального посвідчення, а також якщо інше не було обумовлено між ними договором. При цьому слід пам'ятати, що роздільним особистим майном кожен з подружжя може володіти, користуватися та розпоряджатися самостійно, однак з максимально можливим урахуванням інтересів дитини (дітей), непрацездатних членів сім'ї (ч. 8 ст. 7, ч. 1 ст. 59 СК). Таким чином, реалізуючи право розпорядження своїм особистим майном, один із подружжя — сторона договору — відповідно до розміру своєї частки у праві спільної часткової власності може вільно розпорядитися нею (ст. 361 ЦК), зокрема, внести її за умовами шлюбного договору до новоствореного сімейного бюджету, оскільки одним із подружніх обов'язків є обов'язок турбуватися про сім'ю, у тому числі про її матеріальне забезпечення (ст. 55 СК). Крім того, один із подружжя — власник земельної ділянки, маючи право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення (ч. 4 ст. 373 ЦК), в порядку п. 4 ст. 97 СК у шлюбному договорі може передбачити її використання для забезпечення потреб своєї дитини (дітей) як території для відпочинку та оздоровлення шляхом побудови на ній присадибного будинку.

Однак із метою попередження можливих негативних наслідків при укладенні одним із подружжя правочинів із третіми особами, сторони у змісті шлюбного договору можуть закріпити обов'язок кожного з подружжя при укладенні правочинів на обумовлену ними суму залежно від доходів сім'ї [6, с 56] отримувати попередню письмову згоду іншого з подружжя або ж утримуватися від укладення правочинів, невиконання зобов'язань за якими може призвести до повної втрати спільного сумісного (часткового) подружнього майна чи істотного зменшення доходів кожного з подружжя, або ж не вкладати свої особисті кошти чи майно в банківські установи, статутні фонди господарських товариств тощо без отримання письмової згоди іншого з подружжя. Такий ризик може виникати при укладенні, наприклад, правочину депозитного вкладу чи при створенні господарського товариства та потребі внесення відповідної частки до його статутного фонду.

Крім речових, за умовами шлюбного договору у подружжя можуть виникати інші права й обов'язки. Зокрема, в силу диспозитивності можна передбачити порядок несення сімейних витрат, не пов’язаних із утриманням майна. В українському законодавстві немає примірного переліку можливих сімейних витрат подружжя, однак на практиці вони поділяються на поточні та цільові. До поточних, як правило, відносять витрати, пов'язані з придбанням продуктів харчування,одягу, оплатою житлово-комунальних послуг, електроенергії, телефонних переговорів тощо. Залежно від рівня благополуччя та способу життя кожної конкретної сім'ї можливими поточними витратами можна вважати також витрати на утримання автомобіля (витрати на пальне, проходження техогляду, оренду гаражу, оплату страхових полісів), садиби, на експлуатацію комп'ютера тощо. Цільовими витратами, у свою чергу, можуть вважатися витрати одного з подружжя чи дитини, пов'язані з оплатою навчання, медичного обслуговування, санаторно-курортного лікування, відпочинку, мандрівки. Сторони можуть також чітко розподілити між собою несення витрат (наприклад, витрати з оплати всіх видів комунальних послуг, придбання продуктів харчування, утримання автомобіля може сплачувати чоловік, а витрати, пов'язані з оплатою медичного обслуговування, відпочинку, мандрівки, — відповідно дружина). Не забороняється зафіксувати у шлюбному договорі черговість несення сімейних витрат, коли перші півроку всі сімейні витрати несе, наприклад, чоловік, інші півроку — дружина.

Згідно із ст. 99 СК сторони шлюбного договору можуть передбачити право на утримання, не беручи при цьому до уваги навіть факт непрацездатності чи потребу в матеріальній допомозі того з подружжя, кому вона надаватиметься. Так, сторони можуть домовитися про надання утримання одному з подружжя, наприклад, щомісяця з моменту укладення шлюбу на період до його розірвання чи навіть на більш пізній період (протягом п'яти років після розірвання шлюбу тощо), або про те, що чоловік повністю матеріально утримуватиме дружину не лише в той час, коли вона вагітна та виховує дитину (дітей) чи веде домашнє господарство, а й протягом усього періоду чинності шлюбу. Сторони можуть також встановити у шлюбному договорі чіткий розмір (у частці від заробітку або у твердій грошовій сумі) передбаченого законом матеріального утримання — щомісячний чи інший строк такої виплати. Л. Максимович запропонувала в разі розірвання шлюбу встановити обов'язок надавати утримання тому з подружжя, хто в період шлюбу поступився власними інтересами в інтересах сім'ї (наприклад, здійснив продаж певних речей, відмовився від певних матеріальних благ) [7, с 97].

При цьому характерною особливістю прав та обов'язків сторін по утриманню буде їх законно-договірна основа, оскільки вони, перш за все, ґрунтуються на відповідних загальних нормах сімейного права, які закріплюють обов'язок дружини і чоловіка матеріально підтримувати одне одного (ч. 1 ст. 75 СК). Таким чином, позбавити чи певною мірою обмежити зазначені прояви права одного з подружжя на утримання сторони за умовами шлюбного договору не можуть, оскільки це поставить іншого з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище і, відповідно, суперечитиме нормі ч. 4 ст. 93 СК України.

Згідно з нормами чинного законодавства обов'язки подружжя по утриманню сьогодні можуть стосуватися і дитини (дітей). Способи виконання батьками цього обов'язку можуть визначатися за домовленістю між ними (ч. 1 ст. 181 СК). Так, батьки мають право укласти нотаріально посвідчений договір про сплату аліментів на дитину, в якому визначити розмір та строки їх виплати (ст. 189 СК). З огляду на це та враховуючи той факт, що шлюбним договором можуть бути визначені майнові права й обов'язки подружжя як батьків (ч. 2 ст. 93 СК), вважаємо за можливе нарівні із застереженням у шлюбному договорі порядку надання утримання закріплювати також права й обов'язки подружжя щодо умов, розміру та строків виплати аліментів на дитину (дітей), беручи до уваги при цьому встановлене СК України обмеження щодо неможливості зменшення обсягу прав дитини (ч. 4 ст. 93 СК).

2. Зміни в трактування змісту шлюбного договору

Як відомо, шлюбному договору в діючому кодексі про шлюб та сім'ю присвячена лише одна стаття (27-1). У ній йдеться про те, що особи, які беруть шлюб, мають право за власним бажанням укладати угоду щодо вирішення питань життя сім'ї (шлюбний контракт), в якій передбачити майнові права і обов'язки подружжя.

Умови шлюбного контракту не можуть погіршувати становище будь-кого з подружжя порівняно з законодавством України.

У вказаній статті міститься відсилочна норма, яка вказує, що порядок укладення шлюбного контракту визначається Кабінетом Міністрів України.

На виконання цього положення Кодексу про шлюб та сім'ю Кабінет Міністрів України розробив і видав 16 червня 1993 року постанову, яка і регулює питання, пов'язані зі шлюбним договором.

Оскільки цей нормативний документ на сьогоднішній день є основним у висвітленні відносин щодо шлюбного договору, то ми пропонуємо використовувати його при проведенні порівняльного аналізу діючого законодавства і проектів.

Для початку необхідно відмітити, що проект, запропонований законодавцями і який зараз проходить доопрацювання у Верховній Раді,характеризується більшою деталізацією і кардинальною зміною підходів до регулювання відносин, які виникають при укладанні і застосуванні шлюбного контракту.

Перше, що кидається в очі, це те, що розробники проекту пропонують замінити назву "шлюбний контракт" на "шлюбний договір". Важко судити про причини такого заходу, оскільки практичного значення тут не вбачається. Такий крок призведе лише до плутанини, тому що до старої назви ми вже звикли, а нову не скоро сприймемо.

Єдине, чим можуть аргументувати розробники проекту таке нововведення, це те, що термін контракту не є властивим нашому праву і в практиці не застосовується. Законодавець на початку 90-х років використав термін контракт тому, що він використовувався на заході, де вперше виникла така правова категорія, як " шлюбний контракт". Тепер же розробники проекту хочуть пристосувати термінологію до нашого законодавства.

Але таке — нововведення — це крихта у порівнянні з глобальними змінами, які містяться в проекті. Ці зміни стосуються основи шлюбно-договірних відносин — права на укладення шлюбного договору.

У вищезгаданій постанові Кабінету Міністрів від 16.02.1993 р. наголошується на тому, що шлюбний контракт укладається між особами, які одружуються, за їхнім бажанням до реєстрації шлюбу. Розробники проекту змінили цей постулат і вказали, що подружжя має право укласти шлюбний договір як до реєстрації шлюбу, так і під час перебування в шлюбі. Тобто, тепер вже і після реєстрації шлюбу можна буде укладати шлюбний договір — раніше цей факт був підставою для визнання договору недійсним.

Це нововведення має дуже велике значення для поширення використання такої правової категорії, як шлюбний договір, оскільки , більше коло суб'єктів допускається до цих відносин. Тепер навіть особи, які вже довгий час перебувають у шлюбі можуть укласти шлюбний договір. Але тут також постає проблемне питання, яке може призвести до труднощів у вирішенні спорів щодо шлюбного договору. Чи будуть умови договору розповсюджуватись на все майно, набуте під час шлюбу, чи тільки на те, яке було набуте після укладення шлюбного договору. На нашу думку розробникам проекту необхідно детально врегулювати це питання у майбутньому нормативному акті.

Також важливим нововведенням є те, що договір діє на весь час існування шлюбу, а також після розірвання шлюбу, якщо сторони не відмовилися від нього за взаємною згодою або не змінили його. У Постанові Кабінету Міністрів від 16 червня 1993 року " Про порядок укладення шлюбного контракту" це питання взагалі не врегульовано.

У розробках законодавців міститься ідея про те, що при припиненні шлюбу в разі смерті одного з подружжя, якщо сторони передбачили у шлюбному договорі умови щодо розпорядження належним їм майном на випадок смерті одного або кожного з подружжя, доля зазначеного майна визначається згідно з цим розпорядженням, і це майно підлягає виділу із спадщини. Важко передбачити застосування даної норми в майбутньому, оскільки вона протирічить певним основам цивільного права. Наприклад, на нашу думку, такий договір може зі смертю обох з подружжя прийняти форму спільного заповіту, а це, згідно із законодавством, недопустимо. Тому скоріш за все дана норма не увійде до остаточного варіанту нормативного акту про шлюбний договір[9, c. 20-21].

У шлюбному договорі може бути перелічене майно, яке кожен із подружжя передає для використання на спільні потреби сім'ї.

У шлюбному договорі може бути визначено правовий режим майна, подарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу. Якщо такого застереження в договорі немає, це майно вважається спільною сумісною власністю подружжя.

Сторони можуть домовитися на майбутнє про можливий порядок поділу майна на випадок розлучення.

У шлюбному договорі сторони можуть передбачити перехід права власності на майно, а також використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення їхніх дітей,інших осіб або з благочинною метою.

У розробників проекту є ідея щодо того, що договір може регулювати і аліментні відносини між подружжям, на це в них виділена досить вдала,на наш погляд, стаття. В ній говориться, що сторони можуть домовитися про надання аліментів одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі, на умовах, визначених шлюбним договором. Шлюбним договором також може бути передбачена відмова сторони від одержання аліментів за умови надання їй еквівалентної майнової компенсації.

Також у розробників проекту є ідеї про визначення у шлюбному договорі порядку користування житлом. У шлюбному договорі може бути передбачено порядок користування подружжя житлом і на момент укладення договору, і в майбутньому, а також на випадок розірвання шлюбу. При цьому подружжя може домовитися про те, що у разі надання подружжю житла на умовах договору житлового найму, один з подружжя може залишити його, не претендуючи на житлове помешкання і компенсацію. Якщо житло перебуває у спільній сумісній власності, то обидва з подружжя можуть домовитися про його поділ, а також визначити питання про проживання або непроживання кожного з подружжя в житловому помешканні.

Також в розробленому науковцями проекті міститься положення про те, що подружжя має право за домовленістю відмовитися від шлюбного договору. У разі відмови передбачені договором права та обов'язки припиняються з моменту нотаріального посвідчення цієї відмови.

Подружжя має право внести зміни в шлюбний договір за взаємною згодою сторін протягом всього існування договору. Всі зміни договору мають бути нотаріально посвідчені. Зміни у шлюбному договорі набувають чинності з моменту їх нотаріального посвідчення. Однак, одностороння відмова від шлюбного договору не допускається. На вимогу одного з подружжя суд може змінити умови договору, якщо цього вимагають інтереси малолітніх або неповнолітніх дітей, а також непрацездатних повнолітніх дітей, які заслуговують на увагу.

За проектом дія шлюбного договору, укладеного і нотаріально посвідченого до реєстрації шлюбу, починається з дня реєстрації шлюбу.

Дія шлюбного договору, укладеного подружжям під час перебування у шлюбі, починається з дня його нотаріального посвідчення.

Розробники також врахували і необхідність гарантій дотримання шлюбного договору — один з подружжя має право звернутися до суду з вимогою про належне виконання шлюбного договору другим з подружжя, якщо цей договір добровільно ним належно не виконується.

Як висновок, треба відмітити, що такі прогресивні і вдалі ідеї необхідно втілювати в життя найближчим часом. Оскільки, як свідчить статистика, старі підходи до врегулювання шлюбно-договірних відносин не дали позитивного результату. Дуже малий процент одружених використовують шлюбний договір через складність його застосування. Але можна впевнено сказати, що новий підхід значно спростить цей процес[8, c. 55-58].

Висновки

Викладене дозволяє зробити висновок, що сімейно-правові елементи є невід'ємною частиною при застереженні прав та обов'язків подружжя у шлюбному договорі. Особливим є і спосіб фіксації взаємних прав та обов'язків сторін шлюбного договору. По-перше, це зумовлено тим, що зміст сімейних правовідносин, у межах яких укладений шлюбний договір, за своїми структурними властивостями не збігається з правовою конструкцією цивільних правовідносин (якщо у цивільному зобов'язанні праву одного суб'єкта завжди протистоїть відповідний обов'язок іншого суб'єкта, то у сімейних правовідносинах подібна взаємодія має місце, як правило, в частині прав та обов'язків по матеріальному утриманню). По-друге, іншою є і схема співвідношення прав та обов'язків подружжя, оскільки між ними немає явно виражених взаємокореспондуючих прав та обов'язків щодо спільного сумісного майна. Дії кожного з них розглядаються як здійснення прав в інтересах сім'ї й єдиний їх обов'язок щодо спільної сумісної власності полягає в тому, щоб не порушувати права іншого (наприклад, не позбавляти права на управління майном). Таким чином, ми вважаємо, що зміст шлюбного договору базується як на цивілістичних, так і обов'язково на сімейно-правових засадах, які пов'язані між собою, в основному через свій суб'єктний склад.

Отже, шлюбний контракт має певне право на існування. Він є конче необхідним під час переходу суспільства до ринкових відносин. Але, на мій погляд, життєздатним повною мірою цей інститут сімейного права буде тільки тоді, коли він стане основою вільного вибору подружжям принципів врегулювання певних відносин сімейного життя.

Список використаної літератури

1. Жилипкова И. В. Брачный контракт. — X., 1995.

2. Жиліпкова В. І. Поняття правового режиму майна подружжя? // Вісник Академії правових наук України. — 1999. — № 2.

3. Науково-практичиий коментар до цивільного законодавства України: В 4 т. / А. Г. Ярема, В. Я. Карабань, В. В. Кривенко, В. Г. Ротаиь. — К., 2004. — Т. 1.

4. Цивільне право України: У 2 кн. / Д. В. Боброва, О. В. Дзера, А. С. Довгєрт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузиєцової. — К„ 2000. — Кн. 1.

5. Науково-практичиий коментар Сімейного кодексу України / За рсд. Ю. С. Червоного. — К, 2003.

6. Фурса С Я., Драгиевич Л. Ю., Фурса Є. І. Настільна книга нотаріуса: Сімейні відносини в нотаріальному процесі. — К., 2003.

7. Максимович Л. Б. Брачный договор в российском праве. — М., 2003.

8. Фурса С. Шлюбний контракт в нотаріальному процесі // Право України. — 2002. — № 5. — С.55-62

9. Хілінський Ю. Шлюбний договір за новим Сімейним кодексом // Все про бухгалтерський облік. — 2004. — 16 лютого. — C. 20-21