Вступ.

Розділ 1. Основні причини та передумови розколу християнської церкви.

1.1. Стан християнства напередодні розколу.

1.2. Характеристика передумов розколу християнської церкви.

1.3. Причини розколу християнської церкви.

Розділ 2. Характеристика розколу церкви 1054 р.

2.1. Політична доцільність, культурне підґрунтя та суб’єктивний фактор розколу.

2.2. Відмінності православних та католицьких вчень та їх вплив на розкол.

2.3. Завершальний етап розколу церкви.

Розділ 3. Наслідки розколу християнської церкви та сприйняття світом.

3.1. Сприйняття Київською Руссю розкол християнської церкви.

3.2. Наслідки розколу для інших країн Європи.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Перший розкол в християнстві був зумовлений наступними факторами.

Різниця у соціально-економічному і соціально-політичному становищі церкви на заході та сході Європи привела до появи відмінностей у віровченні та обрядовості. Вже в ІХ ст. відбувалася гостра богословницька полеміка між західним та східним духівництвом, яка закінчилася розривом відносин між Римським папою і Константинопольським патріархом. Однак невдовзі папа та патріарх пішли на примирення. Повторний і вже остаточний розрив відбувся у 1054 р., коли папа і патріарх взаємно відлучили один одного від церкви і оголосили анафему (прокляття). Після цього римська церква почала називатися католицькою (від гр. „вселенський, всеохоплюючий”), а константинопольська, олександрійська, антіохійська та єрусалимська, які підтримували її, – ортодоксальними.

Необхідно також мати на увазі, що різниця між Східною і Західною церквами була обумовлена ідейними традиціями, суть яких в тому, що:

Західна церква спиралася на римський юридизм, Східна – на грецьку філософію. Тому обидві церкви по-різному ставилися і вирішували світоглядні проблеми.

На Заході в першу чергу вставали проблеми гріха: чи володіє людина свободою волі і чи може вона сама визволитися від гріха? На Сході намагання і спасіння формулювалися в інших площинах: яка природа божества, чи вона така, що може забезпечити людині доступність Царства Божого?

Різні ідейні і соціальні традиції обумовили і суперечки про філіокве, тобто про сходження Духа Святого. Візантія визнавала сходження Духа тільки від Бога-Отця, в той час як в Римі вважали, що Дух святий сходить і від Бога-Отця, і від Бога-Сина.

Прагнучи до універсалізму, Західна церква вела богослужіння на латині, а Східна вимагала, щоб грецька мова була єдиною мовою богослужінь, але надавалась можливість вести богослужіння і на національних мовах.

Західна церква схилялась до екзальтації, основний акцент робила на страждання Христа і муки грішників в пеклі, тоді як Східній церкві була властива філософська поміркованість, на перший план виступали ідеї втілення і воскресіння, а підземне царство населялось дискрутуючими мудрецями.

Розділ 1. Основні причини та передумови розколу християнської церкви

1.1. Стан християнства напередодні розколу

Процес формування християнства був тривалим, суперечливим і складним.

На шляху до становлення державної релігії Римської імперії християнство мусило здолати серйозний вплив і внутрішній опір традиційних релігій численних народів і держав, підкорених Римом. Консолідація розрізнених християнських громад у єдину церкву пролягала так само через боротьбу з різноманітними напрямами, течіями та відтінками у самому християнстві. Кожен крок на шляху до свого утвердження раннє християнство робило в запеклому протиборстві з родоплемінними релігіями та ідейними розбіжностями у своєму власному середовищі. Перемога нової релігії в умовах жорстокої соціально — економічної дійсності Римської імперії свідчила не лише про ідейний потенціал цієї релігії. Ця перемога довела, що в надрах давньоримського суспільства визріли соціально-економічні й гносеологічні передумови для появи космополітичної, світової релігії.

Вже у перші століття християнство залишило глибокі сліди свого впливу в реальному існуванні Римської імперії. Надалі в державній релігії Римської імперії усе виразніше виокремлювались два напрями — західний і східний, що було зумовлено особливостями її розвитку.

Ця колись могутня імперія переживала глибоку кризу. її економічні основи, суспільний устрій, духовне життя захиталися від численних повстань рабів і пригноблених народів, підточувалися міжусобною боротьбою за владу в панівних верствах суспільства, а також безперервними загарбницькими війнами. Під загрозою опинилась і сама цілісність імперії: зі сходу їй загрожували Перська держава, з півночі — германські племена.

Під тиском несприятливих обставин імператор Костянтин переносить у 330 р. столицю імперії з Риму до східної колонії — Візантії, яка дістає назву Константинополь. Наприкінці IV ст. імперія поділяється на західну й східну частини. У 476 р. західна частина Римської імперії розпадається під ударами завойовників на численні великі й малі феодальні держави. Східна ж частина зберегла свою цілісність до XV ст.

У своєрідних умовах західної і східної частин колись єдиної імперії поступово склалися два центри християнства — Рим та Константинополь[2, c. 52-54].

Феодальна роздрібненість Західної Європи сприяла формуванню духовного центру, що підноситься над світською владою. Римський єпископ, найвпливовіша постать серед церковних ієрархів і найбагатший володар, намагався успадкувати навіть імператорський трон. З VII ст. лише за римськими єпископами утверджується титул nanu, який до цього мали майже всі єпископи.

Візантійський духовний центр формувався за умов монолітної, стабільної держави із сильною імператорською владою. За наявності централізованої світської влади тут спостерігається роздрібненість церков. Стародавні східні церкви — Константинопольська, Антиохійська, Александрійська та Єрусалимська — конституюються як рівноправні й автокефальні, тобто незалежні. Формальне верховенство як першого серед рівних визнається за константинопольським патріархом. Усі церкви беззастережно визнають верховну владу імператора і його статус світського глави церкви.

Рим і Константинополь втягуються у багатовікову виснажливу боротьбу за домінуючий вплив у християнському світі. Розпочалась і богословська полеміка з приводу догматики та культу. Спільні релігійні ідеї, культові дії, церковна організація зазнають в обох християнських центрах особливої інтерпретації і практичних змін. Гострі суперечки призвели до рішучого розмежування та до цілковитого поділу церков у 1054 р.

Обидва центри претендують на пануючу роль у християнстві. Західна церква привласнила титул всесвітньої, східна — кефальної, що практично тотожне поняттю «всесвітня». Православні й католицькі богослови тлумачать розкол у християнстві, виникнення двох його напрямів догматичними та культовими відмінностями, відхиленнями від християнської ортодоксії. Насправді ж обидва напрями у християнстві виникли з якісно відмінних умов функціонування церкви у Візантії й Римі, на Сході й Заході. Православ'я та католицизм були покликані до життя всім перебігом подій, своєрідністю історичної ситуації, яка й сформувала догматичні й культові особливості, не тотожні, ідеологічні трактування.

В ХІ – ХІІ століттях християнська церква в Західній Європі досягла великої могутності. Вони мали великий вплив на життя європейських народів і держав.

До середини ХІ століття християнська церква вважалася єдиною. Але в Західній Європі главою церкви був римський папа, а в Візантії – константинопольський патріарх, який підлягав імператору[5, c. 43-45].

Від Візантії християнську віру перейняли деякі народи Східної Європи. Але римський папа прагнув підкорити церкву в цих країнах своїй владі. Візантійська церква чинила опір втручанню папи у її справи.

У першому тисячолітті нової ери єдність церков була реальністю (хоча зіткнення між ними існували завжди). На вселенських і помісних соборах колегіально обговорювали важливі для всіх догматичні питання, приймали обов’язкові для всіх церков рішення (блискучий приклад — формулювання й затвердження тексту Символу віри — «Вірую»). На соборах — всупереч складностям подорожей у ті часи — були присутні делегати із найвіддаленіших регіонів тогочасної ойкумени. Зв’язки між церквами підтримувалися також посланнями, мандрівними ченцями, паломниками, візитами єпископів.

Починаючи з IV століття християнство мало чітку організацію й складалося з п’яти автокефальних церков. Це були Римська, Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська та Єрусалимська церкви (згодом число церков збільшилося втричі). Наймолодшою серед них була Константинопольська (Цареградська) церква, заснована у IV ст., а не за апостольських часів, як чотири інші церкви. У зв’язку з тим, однак, що Константинополь став «Другим Римом» і що його церква завжди була під патронатом імператора Візантії, Константинопольський патріархат (КП) незабаром посів друге місце в системі єдиної християнської церкви. (Зауважимо, що «Візантія» — умовна назва, що увійшла в науковий обіг лише у ХVI столітті. Жителі «Візантії» називали свою країну спочатку «Римською імперією», пізніше — «Романією».)

Перше місце в християнському світі впродовж усього першого тисячоліття займала Римська церква — як така, що заснована апостолом Петром. Це виявлялося, зокрема, в тому, що у разі якихось розбіжностей інші церкви зверталися до Рима як до арбітра. Римський же єпископ вважав себе покликаним піклуватися «про мир у всьому світі, про добробут св. Божих Церков», про єдність християнської віри та звичаїв. Першість Римської церкви й авторитет римських пап усі християнські церкви визнавали аж до розколу 1054 року. Досить сказати, що до самого моменту розриву патріархи Константинополя намагалися отримати згоду Римського папи на розширення своїх повноважень на Сході й на титул «Вселенський». На це папа Лев IХ відповідав, що титул «вселенський» личить лише папі, названому так ще на IV Вселенському Соборі. Таке становище Римської церкви сприймалося Константинопольськими патріархами з невдоволенням і вони постійно суперничали з Римською кафедрою[8, c. 27-28].

1.2. Характеристика передумов розколу християнської церкви

Розколи траплялися у вселенському християнстві й до 1054 року. Першу анафему Римському папі Юлію східні єпископи виголосили 342 року; 547 року Римський папа Вігілій відлучив від церковного спілкування Константинопольського патріарха Міну. Але це були ніби окремі епізоди, які завжди залагоджували заради єдності церкви.

800 року сталася подія, яка радикально змінила статус Римської церкви в Європі. Папа Лев III коронував короля Карла Великого як Римського імператора і таким чином визнав його, а не Візантійського імператора, спадкоємцем Римської імперії. Однією з причин було те, що Візантія, зайнята своїми проблемами, не могла надавати своїй далекій західній римській провінції необхідну військову допомогу. Папа часто залишався в Римі єдиною — церковною та світською — владою і мав був захищати Вічне місто від нашестя варварів або вступати з ними в союзи. Після 800 року Римська кафедра стала цілком незалежною від Константинополя і міцно пов’язала свою долю із Західною Європою, із щойно хрещеними нею народами молодих, ще напівварварських держав. Однак і тоді вона залишалася чільною кафедрою християнства[11, c. 34-35].

Минав час, Схід і Захід християнського світу поступово, але неухильно віддалялися один від одного. Цьому було багато причин, таких, приміром, як етнічний склад віруючих. Східні церкви об’єднували, головним чином, греків і слов’ян, а Західна — германців, галлів, саксів. Для Сходу мовою спілкування протягом багатьох століть залишалася грецька (мова християн I століття), тоді як вчені й духовні люди (колись це були синоніми) Західної Європи широко користувалися латиною. Можливо, саме з «розділення мов» усе й почалося — християни не завжди могли розуміти одне одного, не вміли читати теологічні твори, документи, листи мовою іншої церкви або грамотно вести переговори між собою. Як вважають історики, чимало відмінностей в дуже важливих теологічних формулюваннях виникло «завдяки» невмілим перекладачам. Неабияке значення мало й те, що у V ст. Схід і Захід почали користуватися «різними» Бібліями — грецькою «Септуагінтою» (юдейський переклад II ст. до н. е.) та латинською «Вульгатою» (переклад св. Ієроніма IV—V ст.). Неухильно, хоча й поступово накопичувалися дрібні відмінності в церковних обрядах, у здійсненні таїнств, у облаченні духовенства. Це недивно — Східні та Західні церкви розділяли великі простори й вони існували в середовищі людей різних культур. Розділяло їх також ставлення до світської влади — Римська кафедра завжди прагнула самостійності, не хотіла підкорятися світським володарям, як це робили Східні церкви (в усі часи — навіть під гнітом Османської або Радянської імперій).

Але всупереч усім можливим відмінностям і наростанню протиріч, у першому тисячолітті християнам було притаманне відчуття приналежності до єдиної церкви Христової.

Халкідонський собор окреслив догматичні межі ортодоксального християнства (правовірного, «православного», від грецького «ортодокса» — «правильна думка»). Крім того, собор зафіксував справді глобальні інституційні, організаційні зрушення у цій релігії. В офіційному християнстві, визнаному державною владою Римської імперії, а пізніше Візантії, перемогла т. зв. «халкідонська» течія. Помісні церкви, які прийняли рішення Халкідонського та попередніх соборів, спрямовані проти аріанства, несторіанства та монофізитства, вважалися носіями догматичної чистоти — ортодоксії, або православ'я. Тому однаково «православними» вважалися «халкідонські» церкви як на Сході, так і на Заході імперії, у т. ч. й Римська церква. Водночас усі вони йменували себе «католицькими», тобто «соборними». «Соборність» тут підкреслювалася як містичний принцип поєднання «членів» (помісних церков) у єдине «тіло» (Вселенську церкву). Поєднання відбувалося через єдність біблійної, Нікео-Константинопольсько-Халкідонської догматики, євхаристійного культу — літургії, єпископальної ієрархічної організації, через спілкування у молитвах та у загальноцерковних зібраннях — соборах[14, c. 51-53].

Відцентрові тенденції у розвитку догматики, богослов'я, церковної організації призвели протягом останніх століть І тис. н. є. до розмежування церков — Західної (Римської) і Східної (кількох східних патріархатів і митрополій під проводом Константинопольського патріархату). Після відомого розділення у середині XI ст. Західна церква з центром у Римі стала називати себе Католицькою та Вселенською, або Римською. Східне християнство з центром у Константинополі йменувалося православним, або греко-православним, чи православно-католицьким, або східною релігією грецькою. Історично склалося розрізнення між Західною і Східною церквами як між Католицькою і Православною. Це розрізнення укорінилося як у науковому, так і в побутовому слововжитку. Проте, беручи до уваги наведені вище мотиви, буде коректніше вживати терміни «Східне (Західне) ортодоксальне християнство», «Східна (Західна) ортодоксальна церква». Не заперечуючи традиційного застосування термінів «православний», «православ'я» і «католицький», «католицизм», варто водночас пам'ятати про умовність такого застосування.

Ефеський та особливо Халкідонський собори визначили догматичне відокремлення від Вселенської церкви несторіап та монофізитів. Ці «нехалкідонські церкви» історично дістали назву «Давніх Східних церков» через своє поширення на східних кордонах імперії та в сусідніх державах на Сході й Півдні. Чималу роль тут відіграв державний пресинг. Витиснуте за кордони, несторіанство зусиллями місіонерів-сирійців та халдеїв поширилося далеко на схід. Цей різновид християнства сповідували уйгури в Центральній Азії та Китаї, за деякими гіпотезами — кипчаки (половці) у степах Південно-Східної Європи. В Ірані та Індії несторіани збереглися й донині під назвою «халдейської церкви» та «християн Фоми». Потрапивши до Аравії, несторіанство вплинуло на формування ісламу. Монофізитство (а також монофелітство) виокремилося в низку окремих сповідань із власною церковною структурою. Засуджене як єресь, воно поширилося, зокрема, серед сирійців, єгиптян-коптів, ефіопів та вірмен. Нині Давні Східні церкви, серед яких найбільшими є Вірменська, Якобитська, Коптська, Ефіопська, Ассирійська налічують понад 82 млн послідовників[18, c. 43-45].

Суперництво почалося відразу після перенесення столиці Римської імперії з нестабільного Риму до новозаснованого міста Константинополя. Заснування Константином у 330 р. нової столиці імперії привело до різкого зростання ролі єпископа цього «Нового Риму». Вже II Вселенський собор 381 p., що відбувся у Константинополі, своїм III каноном проголосив, що константинопольський єпископ має «перевагу честі» безпосередньо після римського, «бо цей град є Новий Рим». Це мало неабияке значення, оскільки в Церкві, починаючи з перших століть н. е., утвердився погляд на канонічну першість саме Римської кафедри (як заснованої апостолами Петром і Павлом) та на особливе становище її предстоятеля — папи. Пошана до Римської церкви підтверджувалася канонами Вселенських соборів, зокрема, І (6-те правило) та II (3-тє правило). Константинопольські архієпископи, спираючись на статус нової столиці — «Нового Риму» та на підтримку імператорів, боролися за вивищення своєї кафедри порівняно з Римською. Константинопольська церква, використавши імператорську прихильність, домоглася, що на IV Вселенському соборі у Халкідоні 28-м каноном Константинопольська кафедра була зрівняна з Римською.

Відзначається «комплекс апостольської кафедри», який існував у Константинополі і був потужним стимулом суперництва з Римом. Поряд з ідеологією «Нового Риму» культивувався переказ про діяльність апостола Андрія («Первозваного», як і Петро) як першого проповідника християнства в тому регіоні, де згодом був заснований Константинополь. Константинопольські патріархи домагалися від Римської церкви права називатися Вселенською. Листування з цього питання між патріархом Михаглом Керуларієм та папою Левом IX тривало ще в середині XI ст., незадовго до розколу[1, c. 49-50].

1.3. Причини розколу християнської церкви

Суперництво Константинополя і Риму у церковних справах зазнало вирішального впливу таких двох взаємопов'язаних чинників, як геополітичний та церковно-політичний. Після фактичного розділення Римської імперії в кінці IV ст. на західну та східну частини посилилася влада імператорів Сходу (після VI ст. — Візантії). На Сході державна влада набувала рис т. зв. «східних деспотій» — вона була централізованою, прагнула до тотального контролю над суспільством і використовувала релігію для освячення влади імператорів (царів). Тому цілком органічно зміцнювався союз церкви і держави. Тривало фактичне одержавлення церкви. Одержавлення церкви на Сході відбувалося у формі цезарепапізму, верховенства світської влади над церковною, духовною, владою. На Заході ж поступово формувалися партикулярні, локалізовані форми господарювання та володіння майном, насамперед землею, а також різноманітні ієрархізовані, але локальні форми особистої залежності — що визначається як феодалізм. Виявами цього суспільного устрою з середини І тис. стали послаблення державної централізації, державно-політична роздрібненість, а часом узагалі зникнення повноцінної, чинної світської державної влади. Церковні осередки на Заході, що дедалі міцніше згуртовувалися навколо Римської кафедри, були економічно та політично незалежними й самостійними. Централізувалася й зміцнювалася влада римських пап. Римська церква нерідко перебирала на себе виконання на величезних територіях загальносуспільних функцій, притаманних державі, особливо за часів розбрату та іноземних навал. Це — організація відсічі загарбникам, відновлення господарського життя, торгівлі, відбудова зруйнованих поселень, масова допомога потерпілим, політико-дипломатична діяльність тощо. Такий статус Римської церкви об'єктивно приводив до намагань ототожнити церкву й суспільство, церкву й державу, але в іншій, ніж на Сході, формі. Такою формою стало проведення римськими папами теократичної за суттю політики папоцезаризму — підкорення держави та усього суспільства церковній владі[4, c. 65-67].

Використання константинопольськими архієпископами положення про Константинополь як «Новий Рим» та «царюючий град» у церковно-політичній боротьбі стимулювало початок суперництва між Римом і Константинополем за церковний авторитет та владу. Боротьба за першість «за честю» та зверхність «за владою» між церковними Константинополем і Римом неодноразово загострювалася протягом І тис. н. є. «Столична» константинопольська архієпископія, набувши статусу патріархату й спираючись на підтримку візантійських імператорів, фактично підкорила своїй юрисдикції інші східні патріархати. Підкорення Константинополем східних апостольських кафедр відбулося протягом VII—IX ст. Римські папи, зі свого боку, демонстрували незалежність від Візантії. їхній відкритий розрив з візантійськими імператорами відбувся після 800 p., коли папа Лев ПІ коронував франкського короля Карла Великого західним Римським імператором.

Важливим був також релігійно-культурний аспект розділення Сходу і Заходу імперії. Найпомітнішим було розмежування між грецькомовною культурою на Сході, у Візантії, та латиномовною — на Заході. Ці культури були локалізовані в межах різних державних утворень і дедалі більше ізолювалися одна від одної. Апеляція східних і західних богословів до різних філософських традицій спричинювала відмінності в інтерпретації загальноцерковної догматичної спадщини. Місцеві громадські звичаї, етнографічні особливості й навіть місцеві особливості впровадження і розвитку християнства (місцева церковна традиція та історія) впливали також на культову практику церкви на Сході і Заході. Спільна загальноцерковна спадщина перших століть християнства та епохи Вселенських соборів доповнювалася власним витлумаченням та розумінням догматики, власним порядком богослужіння, власним корпусом святих, власними святами. Поступово формувалася досить виразна відмінність східного і західного обрядів, східної і західної догматики та богослов'я. Ця відмінність укорінювалася в повсякденній практиці й часто закріплювалася рішеннями помісних (місцевих) соборів. Проведення цих соборів завжди зумовлювалося саме регіональними інтересами та ініціативами, й обстоювалися там здебільшого саме регіональні особливості.

Процес розмежування двох гілок ортодоксального християнства був тривалим. Перше розділення між церковними Заходом і Сходом, викликане релігійно-догматичними розбіжностями, відносять до останньої чверті V ст. Тоді постала незгода щодо релігійно-політичних компромісів, пов'язаних із ставленням до монофізитства. Пізніше виникали суперечки щодо монофелітства та іконоборства. Процес остаточного розколу тривав з середини IX до середини XI ст. У IX ст. між патріархом Фотієм і папою Миколаєм І спалахнув конфлікт, який розгортався на тлі боротьби за константинопольський престол. Тоді дійшло навіть до розриву відносин між Римським папою і Константинопольським патріархом. Візантійський імператор Никифор навіть заборонив Константинопольській церкві зноситися з Римською. Однак невдовзі все ж відбулося примирення між папою і патріархом. Протягом IX—XI ст. загострилася богословська полеміка між західним і східним духовенством. Константинополь критикував догматичні та обрядові нововведення Риму (додаток Filio-que до Символу віри, причащання опрісноками, пости по суботах, целібат священиків тощо). З Риму лунала критика сервілізму (угодовства), схиляння східних патріархів перед імператорами, критика численних компромісів з єретиками (наприклад, компромісів з монофізитами і монофелітами в ім'я державно-політичних інтересів). Траплялися випадки церковно-політичних інтриг. То світські, то церковні партії в Константинополі намагалися втягнути римських пап у внутрішні конфлікти у Східній церкві. Це також не сприяло порозумінню та єдності. Нарешті, тривали суперечки між патріархами і папами з приводу церковного впливу на «спірні» території (зокрема, Рим претендував на Балкани, а Константинополь — на Південну Італію)[7, c. 74-75].

Наступний, і вже остаточний, розрив стався в середині XI ст., у 1053—1054 pp. He залагодивши догматичних та церковно-адміністративних суперечок під час перебування у Візантії римських послів навесні-влітку 1054 p., представники Риму і Константинополя розірвали стосунки своїх церков й обмінялися церковними прокляттями — анафемами. Речниками розділення з боку Константинополя були патріарх Михаїл Керуларій, а з римського — папа Лев IX та папський легат (посол) кардинал

Гумберт. Не зарадила справі навіть примирлива позиція Антіохійського патріарха Петра, його авторитет предстоятеля найстарішої, після Єрусалиму, християнської помісної церкви. Так відбулося офіційне розділення між Константинопольською і Римською церквами. В історії християнства події 1054 р. були витлумачені як Великий церковний розкол.

Можна погодитися з тим, що в історії з розколом Вселенської ортодоксальної церкви змішалися канонічно-догматичні й політичні чинники. Проте основна причина містилася все ж у сфері канонічно-адміністративній, у боротьбі між константинопольськими патріархами та римськими папами за авторитет і владу в церкві. В умовах географічного, політичного, культурно-етнографічного, церковно-адміністративного розділення це наповнювалося релігійно-догматичними мотивами (боротьба за чистоту віри, обрядів тощо). Більше того, церковно-богословська традиція саме догматичні відмінності ставить на перший план, надає їм вирішального значення[10, c. 32-33].

Розділ 2. Характеристика розколу церкви 1054 р.

2.1. Політична доцільність, культурне підґрунтя та суб’єктивний фактор розколу

У першому тисячолітті нової ери більшість християн жила єдиної спільнотою. І хоча із часом віра в Ісуса Христа поширилися на землях Західної й Центральної Європи, а також на територіях Середземномор’я, єдність церков була реальністю. Постійно скликалися Вселенські та Помісні Собори, на яких обговорювалися дійсно важливі для всіх питання, а головне — приймалися обов’язкові для всіх рішення (наприклад, текст Символу віри). На соборах завжди — попри транспортні труднощі — були присутні сотні делегатів із найвіддаленіших куточків тогочасної ойкумени. Зв’язки між церквами підтримувалися також листами, візитами духовних людей, мандрівними ченцями, паломниками.

Починаючи з IV століття молода християнська церква мала дуже чітку організацію, керувалася так званою пентархією (від «п’ять») — п’ятьма патріархатами (кафедрами), які знаходилися між собою у постійному зв’язку, хоча й були незалежними. Це Римська, Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська та Єрусалимська кафедри. (Існувало навіть переконання, що така схема церковного управління установлена Богом і що ні менше, ні більше окремих церков бути не може. Сьогодні їх — 14.) Наймолодшою серед них була Константинопольська церква — Царгородський патріархат було засновано у IV ст., тоді як інші церкви пов’язували свій початок з апостольськими часами. У зв’язку з тим, однак, що Константинополь став новою столицею Римської імперії (Новим Римом) і що його патріархат завжди спирався на потугу імперії (спочатку Римської, потім Візантійської), Константинопольський патріархат невдовзі зайняв друге місце у системі єдиної християнської церкви. Перше місце протягом всього першого тисячоліття займала Римська кафедра. Її чільне місце проявлялося, серед іншого, у тому, що у випадках будь-якої незгоди інші церкви звичайно зверталися до Риму, як до арбітра.

Вийшло так, що у бурхливому I тисячолітті (розпад Римської імперії, нашестя варварів, хрещення народів Європи, формування національних держав) Рим під впливом багатьох, часто драматичних, обставин почав віддалятися від Візантії. Однією з причин було те, що Візантія, зайнята своїми проблемами, не могла надавати своїй далекій західній провінції — Риму — необхідної військової допомоги. Траплялося так, що Римський Папа залишався у Римі єдиною потугою й мусив захищати Вічне місто від нашестя варварів або пактувати з ними. І сталося неминуче — на початку IХ століття Римська церква вийшла із складу Візантії і визнала франкських королів (а не візантійських імператорів) спадкоємцями римських кесарів. Першим «варварським» Римським імператором став 800 року Карл Великий, якого коронував папа Лев III. Таким чином Римська церква пов’язала свою політичну долю із Західною Європою, зі щойно охрещеними нею народами та молодими державами. При цьому римські папи зберегли, певною мірою, свій авторитет у старому християнському світі, залишилися його частиною. Однак Рим (Захід) і Константинополь (Схід) почали все більше віддалятися один від одного, різнитися між собою[13, c. 89-90].

На переломі першого й другого тисячоліть важливим чинником відмінностей між церквами були географія та стан комунікацій у світі. Східні православні церкви та Західна католицька церква століттями накопичували відмінності просто через те, що знаходилися у віддалених між собою регіонах, по- різному розвивалися політично й економічно, а транспорт та інформаційні зв’язки тоді ще не могли компенсувати ефект великих відстаней. Почали формуватися різні культури церковного життя — літургія, церковна ієрархія, чернече життя, церковне мистецтво тощо.

Не останню роль у тому, що церкви все далі розходилися в різні сторони, відігравали етнографічні та культурні фактори. Східні церкви об’єднували, головним чином, греків та слов’ян, а Західна — «молоді варварські» народи — германців, галлів, саксів, які перемішалися з малою часткою нащадків громадян Римської імперії. Якщо для Сходу мовою спілкування протягом багатьох століть залишалася грецька (наріччя «койне»), то вчені й духовні люди (колись це були синоніми) Західної Європи широко користувалися латиною. Кількість теологів, які знали добре як грецьку, так і латину, в середині I тисячоліття вельми зменшилася — відбулося сумне «розділення мов». Християни не завжди могли розуміти одне одного, читати теологічні твори, документи, листи на мові іншої церкви, грамотно вести переговори один з одним. Чимало різниць у теологічних формулюваннях виникло «завдяки» перекладачам (тлумачам). Християнський Схід і Захід все менше знали про справи, проблеми один одного, не цікавилися життям іншої сторони, перестали вважати себе складовими одної християнської спільноти. Інакшість іншої сторони тепер сприймалася як гріх.

(Варто відзначити, що географічний та етнічний фактори призводять до розбіжностей у релігійній культурі також у межах однієї конфесії, скажімо православної. Всі ми маємо нагоду дивитися по ТБ святкові православні богослужіння у єрусалимських храмах, де сьогодні серед віруючих багато православних арабів. І зовнішні форми літургії Єрусалимського патріархату — спів, молитовні мелодії, поведінка віруючих у храмі — відрізняються від слов’янських набагато більше, на мою думку, ніж католицьке богослужіння.)

Перейдемо зрештою до трагічної сцени остаточного церковного розколу, коли католиків і православних надовго розділила прірва ненависті. Головними дійовими особами тут були Константинопольський Патріарх Михаїл Керулларій, Римський Папа Лев IХ та його легати (посли) на чолі з кардиналом Гумбертом, які прибули до Константинополя.

Патріарх Михаїл був енергійною й дуже честолюбною особою і, ставши Патріархом, вирішив досягти того, чого не змогли зробити його попередники. А саме — повної незалежності своєї церкви від історично домінуючої Римської кафедри. Для цього він хотів добитися від Риму визнання Константинопольського Патріарха «Вселенським Патріархом» («Східним Папою»), а не одним із чотирьох східних патріархів. На ці претензії тодішній Римський Папа Лев IХ відповів повною й не дуже шанобливою відмовою. Тоді в Константинополі уклали документ «Викриття латинян», де перелічили всі «гріхи» латинян, всі їхні відхилення від «істинної» віри. (Про ці відхилення поговоримо далі.) Відносини між двома кафедрами небезпечно загострилися[16, c. 107-109].

Безпосередньо перед фатальним поділом церков виникла ще одна проблема, пов’язана з італійськими колоніями Візантії. Візантійські греки мали в Італії свої церкви й правили там літургію за візантійським обрядом, який тоді вже значно відрізнявся від латинського. У ХI столітті ці візантійські володіння частково перейшли до Риму і там було впроваджено західну літургію. Обурившись, Патріарх Михаїл наніс зустрічний удар — позакривав усі латинські церкви й монастирі у Константинополі.

Попри згадані конфлікти, відносини між Римом і Новим Римом (Константинополем) на поверхні залишалися нормальними. Про що свідчить, наприклад, те, що імператор Костянтин IХ Мономах саме тоді запропонував Римському Папі союз аби разом вигнати із Італії норманів. Для відповідних переговорів, а також щоб поставити на місце «зухвалого» Патріарха Михаїла, на початку 1054 року до Царгороду прибули згадані вище легати Папи.

У Царгороді посли вели ділові переговори з імператором Костянтином, але їхні відносини з Патріархом Михаїлом зразу склалися вороже. Особливо після того, як на богословському диспуті у Студитському монастирі, у присутності імператора та численної знаті, латиняни отримали повну й переконливу перемогу — спростували всі висунуті проти Західної церкви звинувачення. Дійшло до того, що патріарх навіть відмовився зустрічатися з легатами. Що, звичайно, налаштувало легатів на войовничий лад.

Під час літургії у Святій Софії, переповненій православним народом, папські легати пройшли до вівтаря храму й звернулися до віруючих із жорсткою критикою їхнього патріарха. А потім урочисто й суворо положили на вівтар буллу екскомунікації, в якій піддали анафемі Патріарха Михаїла та його прибічників — за схильність, нібито, до єресей (яких у буллі було наведено 10). Потім легати вийшли з Великої Церкви, обтрясаючи прах зі своїх ніг і повторюючи: «Бачить Бог і судить». Через день посли покинули Константинополь. Патріарх негайно скликав Помісний собор своєї церкви, який засудив папських легатів і, у свою чергу, піддав їх анафемі. Папська булла була прилюдно спалена.

Досить таки персональне, так принаймі здається, зіткнення кардинала Гумберта з Константинопольським патріархом Михаїлом стало — як не важко у це повірити — Великою Схизмою, кінцем майже тисячолітньої єдності християнської спільноти, початком тисячолітньої ворожнечі. Листи та документи того часу, написані патріархом Михаїлом Керулларієм, свідчать, що він добре розумів зміст того, що трапилося. Переважна ж частина віруючих з обох сторін вважала подію неприємним інцидентом, одним із багатьох подібних, який буде швидко забуто. Історія судила інакше — з того часу в усіх Східних церквах перестали поминати пап під час богослужіння. Те саме вчинила Західна церква. Стосунки між церквами майже повністю припинилися[19, c. 86-87].

2.2. Відмінності православних та католицьких вчень та їх вплив на розкол

Значну роль відігравали відмінності в обрядах і мовах.

а). Особливості католицизму.

Католицизм (від гр. католікос – вселенський, всесвітній) має ряд особливостей у віровченні, культі та організації.

Особливості в догматиці:

· догмат про філіокве;

· догмат про непогрішимість папи (1439 р.);

· догмат про чистилище;

· догмат про непорочне зачаття Діви Марії (1854 р.);

· теза про особливу роль духівництва: людина не може заслужити Божої милості самостійно, без духовенства, яке має значні переваги перед мирянами тощо.

Особливості в обрядах:

· оформлення інтер’єру католицького храму, де домінують скульптури, живописні картини;

· богослужіння проводиться (напр. меса) латинською мовою і супроводжуються грою на органі, віруючі під час богослужіння сидять;

· хрестяться всією долонею з лівого плечі на праве;

· вшанування святих і реліквій тощо.

Особливості структури церкви:

сувора церковна ієрархія, яка має чотири ступені:

1. дияконат;

2. пресвітеріат (священники);

3. єпископат;

4. примат (володіє лише папа).

· парафії об’єднуються в дієцезії (архідієцезії, митрополії тощо) на чолі з єпископами;

· сукупність дієцезій в межах однієї держави формує національну церкву на чолі з кардиналом;

· національні церкви складають єдину католицьку церкву.

Римська курія – адміністративний апарат, який складається з конгрегацій, канцелярій, секретарів і трибуналів[3, c. 54-57].

б). Особливості православ’я:

для православ’я характерно:

Його ідеологи вважають, що формування християнського віровчення завершилось в епоху перших 7-ми Вселенських і помісних соборів, тому не можна змінювати ні кількість догматів, ні їх зміст, ні навіть формулювання кожного з них.

Визнає, як і католицизм, всі сім таїнств: хрещення, миропомазання, євхаристія (причастя) покаяння, шлюб, священство і соборування.

Але саме в дотриманні таїнств склалися їх специфічні особливості як в православ’ї, так і в католицизмі, а саме:

при хрещенні:

· православні здійснюють занурення у воду;

· католики – окроплюють;

миропомазання:

· православні здійснюють під час хрещення;

· католика – по прошесті 7-8 років;

· причастя:

· православні причащають (квасним) хлібом і вином усіх віруючих;

· католики – тільки одне лише духовенство і т.д.

Центром культової діяльності в православ’ї є православний храм. Ця будова орієнтована зі сходу на захід і поділена на три частини: вівтар, власне сам храм та притвор.

Ієрархія духовенства має свої градації:

· архієреї (єпископи, архієпископи, митрополити і патріархи);

· священники;

· діакони.

Тепер звернемося до тих розбіжностей, у яких Східна й Західна церкви звинувачували одна одну і якими вони — й до сьогодні — виправдовують трагічний розкол. Таких відмінностей сьогодні значно більше, ніж їх було в ХI столітті — тисячолітня історія поділеного християнського життя у різних географічних, етнічних та культурних умовах не могла не привести до численних змін майже у всіх сферах релігійної практики[6, c. 57-59].

Найбільш серйозними є розбіжності догматичні. 1024 року східні й західні церкви розділяло тільки одне догматичне положення — вчення про походження Святого Духу. У Нікео-Константинопольськім Символі віри («Вірую»), який сповідують обидві церкви, твердиться, що Дух Святий походить від Бога Отця. Починаючи VI століття, однак, Західна церква вводить до Символу віри слова «і Сина» (латиною це одне слово — «Filioque»). Іншими словами, Західна церква вірує у те, що Св. Дух походить від Отця і Сина. Filioque було остаточно введено до Символу віри на початку того самого ХI століття. Богослови вважають, що католики зробили це заради ще більшого звеличення Ісуса Христа. Православні не тільки не приймають додаток «і Сина», а ще й звинувачують католиків у тому, що вони порушили непорушне — Символ віри, спільно вироблений на двох перших Вселенських соборах у IV ст.

У ХIХ столітті число догматичних розбіжностей зросло — Римська церква прийняла кілька нових догматів. По-перше, догмат про непогрішимість Папи у справах віри. (Мається на увазі, що коли Папа говорить з своєї кафедри, ним керує Дух Святий.) По-друге, католицькі богослови підвищили, так би мовити, статус Діви Марії — згідно з новим догматом Богородиця є вільною від первородного гріха бо була зачата своєю мамою Анною непорочно. Підкреслимо, що хоча згадані католицькі догмати православними всіляко засуджуються, вони не були офіційно визнані як єресь.

Більшість розбіжностей стосуються, однак, зовнішніх форм церковного життя, обрядів. На першому місті тут стоїть причастя. Православні приймають причастя у двох видах — хліба й вина, тоді як католики причащають мирян тільки хлібом. Ще одна відмінність — православні випікають євхаристичний хліб із квасного, а католики — з прісного тіста.

Є ще багато менших відмінностей. Так, православні в звичайну суботу не постяться, а католики — постяться. У православних целібат обов’язковий тільки для чернецтва та єпископів, а у католиків — для всіх рівнів духовенства. Історик протоієрей Петро Смірнов пише (1916 рік): «Знаходячись 800 років поза Вселенською (тобто Православною) церквою західна церква допустила багато нових відхилень від православ’я». Серед інших відхилень він згадує вчення про індульгенції, вчення про чистилище (православні в нього не вірують), неправильне (інше за обрядом) таїнство миропомазання, дозвіл їсти сир і яйця у пісні дні, введення сану кардинала, носіння єпископами перснів та ін. Можна згадати ще проблему бороди — з давніх часів велася запекла полеміка стосовно того, носити духовним особам бороди, як це прийнято у православ’ї, чи голитися, як це роблять католицькі духовні. Із цього приводу Антіохійський патріарх Петро, сучасник Михаїла Керулларія, сказав істинно великі слова: «Залишим бороди цирульникам!» [6, c. 115-118]

Згадані вище відмінності між католиками і протестантами існували й обговорювалися в єдиній християнській спільноті протягом не одного століття, однак мало хто думав, що «подібні відхилення» можуть призвести до поділу церков, як це сталося 1054 року. Більшість віруючих про них взагалі нічого не знали. Навіть у наші дні важко знайти віруючих, також серед освічених людей, які могли б більш-менш логічно сформулювати, чим одні християни відрізняються від інших. Якщо не зважати, звичайно, на різні «фасони» сакрального одягу чи на відміни в упорядженні храмів.

В історії християнського поділу є, втім, також обнадійливі речі. Той, наприклад, факт, що обидві церкви взаємно визнають апостольську спадкоємність одна одної, мають ті самі сім таїнств і — найголовніше — вважають їх «взаємно чесними», тобто благодатними. У 1970-х роках ХХ століття Російська православна церква визнала цей факт офіційно. Більше того, 1965 року в Єрусалимі зустрінулися два предстоятеля — Римський Папа Павло VI і Константинопольский Патріарх Атеногор і зняли взаємні анафеми 1054 року. Вселенське православ’я не захотіло, однак, надати цій історичній події належного значення.

Бо у кожній церкві століттями формувався — завдяки старанням духовенства — образ «ворога», «єретика», «не такого», «неправильного». Прості люди, ніколи й нічого не знаючи про догматичні розходження, про Filioque чи про непогрішимість Папи, з дитинства привчалися зневажати, боятися, цуратися «папістів». Духовенство завжди грало на притаманній багатьом із нас ксенофобії, культивувало інстинктивну ворожнечу до несхожого й незвичного як до ворожого. Світ залишається поділеним і сьогодні. Хоча діалог, започаткуваний 1965 року, незважаючи на численні перешкоди, триває.

Так, нещодавно Католицька церква висловила у Декларації «Dominus Jesus» («Господь Ісус») свою повагу до Православних церков і наголосила на особливій близькості між Католицькою та Православними церквами. Церквами, які зберегли апостольське Передання й Святі Таїни. Було підкреслено, що це — «Церкви — сестри»[9, c. 28-30].

2.3. Завершальний етап розколу церкви

Відносини між Римом і Константинополем ще тривалий час залишалися відносно нормальними. Про це свідчить, наприклад, те, що у ХI столітті імператор Костянтин IХ Мономах запропонував Римському папі Леву IX союз для вигнання з Італії норманів. Але саме тоді між кафедрами виникла конфронтація через грецьку громаду на півдні Італії. Хоча громада століттями була підпорядкована Константинопольському патріарху, Римський папа вирішив її латинізувати — це була остання частина Італії, яка зберегла східний обряд. Грецьке духовенство вигнали, у храмах запровадили латинські звичаї. Константинопольський патріарх Михайло Керулларій завдав «зустрічного удару» — в Константинополі закрили всі латинські церкви й монастирі. Рішучі дії Михайла Керулларія мотивувалися, не в останню чергу, також небажанням папи Лева IX погодитися на розширення вселенських повноважень Константинопольського патріарха. За дорученням патріарха було складено й поширено новий список «єретичних» відхилень Римської церкви від православної віри, які папа Лев IХ опротестував. Нормальні відносини між церквами припинилися.

Для залагодження конфлікту до Константинополя відправили папських легатів (послів) — кардинала Гумберта, канцлера Римської церкви Фрідріха й архієпископа Петра. Там послів зустріли дуже урочисто: їх прийняв імператор, вони оселилися в багатому палаці. Дещо пізніше в Студійному монастирі було влаштовано богословський диспут на тему «єретичних» відхилень Рима. У присутності імператора, численного духовенства й знаті легати папи спростували всі висунені проти Західної церкви обвинувачення. Це ще більше погіршило відносини з патріархом Михайлом — він відмовився зустрічатися з легатами і заборонив їм здійснювати богослужіння у столичних храмах. Після кількох місяців взаємних звинувачень і образ кардинал Гумберт вжив крайніх заходів для усунення незручного патріарха — оприлюднив папську буллу, яку йому надав у Римі папа Лев IХ. Цей документ містив відлучення від церкви Михайла Керулларія, іншими словами — анафему. Зауважимо, що на той час папа помер.

І ось 15 липня 1054 року під час обідні у Святій Софії, папські легати похмуро-урочисто пройшли, розділяючи натовп, до самого олтаря. Вони звернулися до віруючих із обвинуваченнями проти патріарха, потім виголосили анафему і, поклавши на святий престол папську буллу, вийшли зі Святої Софії, струшуючи прах зі своїх ніг і вигукуючи по-євангельськи: «Бачить Бог і судить!». Серед пастви панувала могильна тиша. А 20 липня екстрено скликаний у Константинополі Собор виголосив анафему у відповідь; папську буллу публічно спалили. Виголошення цієї взаємної анафеми вважається здійсненням розколу (розділення, розлому — схизми) світового християнства на дві частини, який призвів надалі до драматичного розділення Європи на Захід та Схід[12, c. 65-67].

Деякі історики вважають віху «1054» певною мірою умовною, тим більше, що розкол прийняли всерйоз далеко не одразу і не всі сучасники. І лише після 1204 року — після облоги, штурму й розграбування Константинополя католиками-хрестоносцями — розкол став загальновідомим, загальноприйнятим і, у свідомості віруючих багатьох поколінь, безповоротним фактом. Поступово припинялися всі контакти між Східними й Західними церквами — між церквами, які мають одне Святе Письмо і Святий Переказ, соборно формулювали Символ віри й найважливіші догматичні положення християнства, разом «воювали» з єресями, мали спільних святих. І найголовніше — вірили і вірять в одного Бога.

На час розколу на боці Східних церков була вся сила Візантійської імперії, високий рівень цивілізації, освіченості, а також — більшість віруючих християн. Римська ж церква отримала (вірніше — взяла) у «спадок» ще необжиті простори тогочасної Західної Європи, негусто заселеної нещодавно хрещеними «варварами» (на початку другого тисячоліття у Константинополі жили понад 1 млн. людей, тоді як у Західній Європі в жодному місті населення не перевищувало 10 тисяч). Згодом, як відомо, ситуація полярно змінилася — як щодо рівня цивілізації, так і кількості християн[15, c. 43-44].

Розділ 3. Наслідки розколу християнської церкви та сприйняття світом

3.1. Сприйняття Київською Руссю розкол християнської церкви

Як сприйняли розкол християнства в Київській Русі? Виявляється — ніяк, про що свідчить «Повість минулих літ». Під 1054 роком там йдеться про справді значну й сумну для Київської Русі подію — про смерть князя Ярослава Мудрого. Як відомо, перед смертю він сказав синам своїм: «Якщо будете в ненависті жити, у чварах й усобицях, то і себе, і землю батьків і дідів своїх занапастите, яку отримали з великими зусиллями». Про події ж у Константинополі літописець не говорить ані слова.

Одна з перших згадок про схизму знаходиться в листі Київського митрополита Іоанна, написаному 1084 року невизнаному папі Климентію III. Київський митрополит знає про схизму та про непорозуміння, які виникли «незрозумілим чином між вами й нами» (між Західною і Східною церквами); визнаючи при цьому апостольське походження Римської кафедри. Єдність, на думку Київського митрополита, можна відновити усуненням із Символу віри слів «і Сина», а повне євхаристичне єднання — відмовою латинян вживати опресноки — «хліб мертвий». У своїх зауваженнях митрополит дуже обережний — очевидно, він сподівається на подальший мирний діалог між Римом і Київською Руссю.

Пізніше, у ХIII ст., київські єпископи не вважали гріховною участь у Ліонській унії (ХIII століття), скликаній Римським папою з метою відновлення єдності. Приблизно тоді ж князь Данила Галицький мав постійні відносини з Римською кафедрою. Він навіть прийняв від папи Інокентія IV корону, сподіваючись на обіцяний папою хрестовий похід проти монголів. Можна, мабуть, стверджувати, що і пізніше, до приєднання до Московської церкви (1686), українське православ’я не відокремлювалося від католицизму глухою стіною. Для прикладу можна вказати на численні факти здобуття освіти в католицьких університетах київськими спудеями[18, c. 79-80].

3.2. Наслідки розколу для інших країн Європи

Як показав час, від розділення церков найбільш постраждали країни, розташовані на стику двох ворогуючих конфесій, двох культур. Саме в такій ситуації опинилася Україна, на схід від якої лежала країна з нещодавно майже стопроцентним православним населенням, а на захід — із стопроцентним католицьким. Обидві ці країни довго претендували на володіння «нічийною» (українською) територією, енергійно використовуючи як інструмент асиміляції «конфесійний» чинник.

Протягом століть україно-польські відносини ускладнювалися, крім інших чинників, «відмінністю» конфесій, хоча в розколі 1054 року ані поляки, ані українці не брали жодної участі: тоді ці два народи щойно увійшли у християнську спільноту. Цікаво зауважити, що перші кроки їхнього християнського шляху були однаковими. Київська Русь увійшла до складу Східних церков 988 року; Польща — дещо раніше.

Польський князь Мешко I прийняв християнство східного обряду, одружившись із сестрою православного Богемського князя Домбровкою. Після смерті Домбровки Мешко одружився з принцесою Саксонського дому, що привело до навернення князя в латинську віру (966) й посилення латинського впливу. Але позиції східного православ’я в країні були досить сильними. Ще у ХIII ст. католицькі ченці-місіонери зазнавали тут поразки, а кількість православних єпархій зростала. Так, у містах Хелм і Перемишль були засновані православні єпископські кафедри, підпорядковані Київській митрополії Константинопольського патріархату. Лише у ХIV ст. король Ягайло, згідно з Кревською унією, прийняв католицизм та офіційно відмовився від православної віри. Остаточний удар православ’ю завдала Люблінська унія (1569), яка поклала край толерантному ставленню до православних. Сусідів-слов’ян розділила конфесія[17, c. 145-147].

Православ’я у Речі Посполитій було «другосортним християнством». Православних єпископів, на відміну від католицьких, часто не допускали в польський Сейм; їхні права зневажали, що поширювалося на весь народ православний. Це призвело, серед іншого, до майже повного розчинення української шляхти в польському католицизмі. Так виникла ще одна схизма-безодня — між українською елітою та українським народом.

Захисту православні не мали. На той час Візантійська імперія не існувала а(1453), Константинопольські патріархи втратили весь свій колишній вплив, були у повному підпорядкуванні Османських султанів, «зубожіли» і на становище православних за межами Османської імперії мали небагато впливу. Саме це і привело західних українців до ідеї союзу з могутнім Римським понтифіком, тобто до Унії. (А росіян — до «силового» проголошення Московського патріархату.)

Брестська унія розітнула український народ на православний Схід і католицький Захід, створивши у країні вогнища конфесійної нетерпимості, полум’я яких палає й сьогодні. Ситуація ускладнюється тією непримиренністю, з якою Російська православна церква досі сприймає Брестську унію (1596). Унію, яка є не чим іншим, як відновленням частиною українських православних спілкування з Римською церквою, перерваного 1054 року. Сьогодні з боку РПЦ це тільки нескінченне повторення одних і тих самих декларацій і протестів, які не сприяють, м’яко кажучи, мирним відносинам між католиками і православними, і дивно схожих на розпалювання ворожнечі. У минулому ж це означало щось значно серйозніше — імперські й радянські каральні акції проти уніатів.

Але справа не тільки в Унії та уніатах. Москва, попри багатовікову безграмотність і численні забобони (проголосивши себе «Третім Римом», Москва не перейняла у Константинополя його вченості), завжди вважала себе форпостом істинного православ’я, а українське православ’я постійно підозрювала в «нечистоті». Українські богословські книжки фанатично знищувалися, грубо усувалися і заборонялися найменші ознаки католицького, тобто західного впливу в усьому — літературі, іконописі, духовній музиці, архітектурі та ін. Що, звісно, не могло не позначитися на загальному рівні освіти, культури українців, ставило постійний заслін між ними та європейською культурою[5, c. 64-65].

Так — зрештою внаслідок розколу 1054 року — Україна опинилася між молотом і ковадлом, між Польщею та Росією. Для одних вона завжди була недостатньо католицькою, для інших — недостатньо православною. Фінал цієї історичної драми ще не зіграний.

Життя на стику двох культур привносить до менталітету будь-якого народу щось стимулююче, формує людей більш вільних, гнучких, толерантних і цікавих, ніж ті, які століттями були «з усіх сторін оточені» лише однією вірою-конфесією. Неможливо уявити собі, щоб середньовічна Росія сформувала таких особистостей, як Костянтин Острозький, Петро Могила, Богдан Хмельницький, Юрій Немирич, Феофан Прокопович, або щоб поляк-католик зміг на певний час відмовитися від своєї конфесії заради здобуття освіти, як це робили свого часу бурсаки Києво-Могилянської академії[7, c. 136].

Висновки

Сьогодні протестантських церков торкатися не будемо. Мова піде про те, як єдина впродовж майже 1000 років Християнська церква в середині ХI століття (1054 рік) поділилася на дві частини — Східні церкви й Західну. Іншими словами — про історію Великого церковного розколу, а також про те, до яких розбіжностей церковного життя Католицької та Православних церков це призвело.

Більшість істориків вважає, що розкол між Сходом і Заходом почався ще за двісті років до 1054 року — під час конфлікту між Римським папою Миколою і Константинопольським патріархом Фотієм у середині IХ століття. Тоді в Константинополі сталася звичайна чехарда патріархів — Ігнатія й Фотія. Фотій апелював до Римського папи Миколи, який був у цих справах вищою інстанцією християнського світу. Втручанням папи, однак, були задоволені не всі, що призвело до напруження відносин між Римом і Константинополем. До цього додалося суперництво за болгарські землі, на християнізацію яких претендували як Константинополь, так і Рим. Як наслідок, східні ієрархи скликали Собор, на якому патріарх Фотій звинуватив Римську кафедру в єресях, які «ушкоджують» православну віру. Папі виголосили анафему, у відповідь на що Собор у Римі анафематствував Фотія. Особливих наслідків ця взаємна анафема не мала. Але саме тоді в Константинополі вперше склали документ («Викриття латинян»), в якому були ретельно перераховані всі відхилення західних християн від «істинної» віри».

Століття життя «в розколі» призвели до повного відчуження Православних і Католицької церков. І це всупереч тому, що анафема 1054 року не вплинула на взаємне визнання благодаті й дієвості таїнств обох церков: католики завжди визнавали таїнства православних, і навпаки. Так, після Брестської унії Рим прийняв у лоно своєї церкви православних ієрархів — в «сущому» сані. Те саме сталося — з іншого боку — 1946 року, коли РПЦ насильно приєднала до себе українське греко-католицьке духовенство. Це означає цілковиту — теоретичну — можливість подолання розколу.

Список використаної літератури

1. Академічне релігієзнавство. Підручник / За ред. Колодного А.М. – К., 2000.

2. Апокрифи древних христиан. – М., 1989.

3. Безарова Г.І. Релігієзнавство / Навч.-метод. посібник для студентів-медиків. – Чернівці, 2001.

4. Біблія, або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. – Українське Біблійне Товариство. – К., 1993.

5. Вальков В. Первісне християнство. – Львів, 1997.

6. Гергей Ене. История папства. – М., 1996.

7. Головащенко Н. Історія християнства. – К., 1999.

8. Донини А. У истоков християнства: от зарождения до Юстиниана. – М., 1989.

9. Затворний В.Б. История римських пап: В 2 т. – М., 1995.

10. Земнский Ф.Ф. Суперники християнства: статьи по истории античных религий. Скб., 1995.

11. Каутский К. Происхождение христианства. – М., 1990.

12. Кузик П.З. Ранее христианство: вымыслы и действительности. – К., 1987.

13. Поснов М.Э. История христианской церкви. – К., 1991.

14. Релігієзнавство: Підручник. / За ред. Бублика С.Я. – К., 1998.

15. Релігієзнавство: Підручник. / За ред. Лубського В.І., Теремка В.І. – К., 2000.

16. Ренан Э.Ж. История веков христианства. Жизнь Иисуса. Апостолы. – М., 1991.

17. Ропеков В. (Протоиерей). Очерки по истории римско-католической церкви. Курс лекций. – М., 1994.

18. Свенцицкая И.С. Раннее христианство. Страницы истории. – М., 1987.

19. Тальберг Н. История христианской церкви. – М., 1994.