Конфлікт націй

Були часи, коли Сполучені Штати уявлялись якимсь могутнім плавильним казаном, який із представників багатьох націй і народностей був покликаний зробити монолітний сплав, що називається «американською нацією». Слід визнати, що цю функцію «казан» не виконав. «Американський народ», за аналогією з «радянським», не вийшов. І не вийде. На те є об´єктивні причини.

Держава емігрантів, якою б могутньою в економічному й управлінсько-бюрократичному плані не була б, не зможе пригнітити природне й невигубне генетичне прагнення народів до національної самоідентифікації. Її загальновизнаними проявами, як відомо, є релігія і мова.

Формально в США існують близько 2 000 різних релігійних течій. Кожен шостий громадянин регулярно відвідує одну з майже 500 тисяч церков, храмів, мечетей і молитовних будинків. Важко уявити, що в цих умовах у «монолітний народ» зможуть трансформуватися християни, буддисти, мусульмани, іудеї, що в складі «єдиної нації» зіллються адвентисти, баптисти й анабаптисти, англікани і даоси, джайни, зороастрійці, індуїсти, кальвіністи, квакери, кришнаїти, лютерани, методисти, мормони, пресвітеріани, єговісти і синтоїсти. Теоретично можна припустити, що високий рівень свободи совісті стане гарантією безперешкодної діяльності усіх без винятку конфесій. Але для Америки треба зробити спеціальне виправлення. Тут найбільш поширеною релігією стали гроші, а богом Америки — долар. Американська пропагандистська машина диктує: поклоняйся долару, захоплюйся доларом, люби долар, служи долару. Для служіння Богу і дотримання Його заповідей не залишається місця. Крім того, важко припустити, що релігійний фактор ніколи не відіграє негативної, а то й трагічної ролі в країні, де зібрано десятки мільйонів представників настільки різних за своєю суттю цивілізацій і вірувань.

Що ж до мовного фактора, то й він уже давно став міною уповільненої дії, що незабаром вибухне, викликавши ланцюг «вибухів» інших гострих проблем.

У Сполучених Штатах панівна англійська дедалі частіше вступає в суперечність із іспанською, що стрімко поширюється. Сьогодні до трійки лідерів серед світових мов за кількістю осіб, які розмовляють ними, входять китайська, хінді й англійська. Дослідники-лінгвісти прогнозують, що незабаром іспанська, яка посідає нині четверте місце у світі, значно зміцнить економічні й політичні позиції. Вона вже нині — одна із найпопулярніших серед тих, які вивчаються в Євросоюзі, Бразилії, Канаді. Але особливої ролі іспанська набула в Сполучених Штатах, де населення багато років поповнювалося вихідцями з Мексики та інших країн Латинської Америки. Безглуздо було б припускати, що іспаномовні, які є власне однією з основних народот-ворчих складових США, розчиняться в англомовній масі. У Штатах дедалі більше відкривається іспаномовних газет, радіо- і телепередач. Уже зараз значна частина громадян США на побутовому рівні виявляє неприховане невдоволення посиленням ролі іспанської. Цей фактангломовні небезпідставно пов´язують зі збільшенням «латинос» — вихідців з Латинської Америки.

Але загострення мовних проблем, як відомо, лише один із симптомів багатьох важких економічних і політичних «недуг». З огляду на багатонаціональний склад, а також (що надзвичайно важливо!) наявність регіонів із традиційним компактним проживанням представників певних народів, США вже завтра зіткнуться з відцентровими етнічними устремліннями. Мексиканці заявлять про необхідність створення республіки, нагадавши про свої споконвічні території на півдні. «Чорні» штати не залишаться осторонь, резонно акцентуючи увагу на історичній ролі афроамериканців у розбудові США, а на цій підставі — на автономії «чорних братів».

А чому б кубинцям у Маямі не згадати давні образи, завдані американськими колонізаторами, і не заявити про створення тут своєї республіки?

Загалом у цій країні «демократії, що перемогла» приводів для твердих національних претензій, аотже, й руйнівних конфліктів, більш ніж досить. Згадаймо хоча б про те, що не Ленін, Сталін чи Гітлер (у чому дехто переконаний) винайшли концентраційні табори. Це зробили американці, придумавши резервації для корінних жителів континенту — індіанців. Навіть фюрер не раз говорив своїм наближеним про те, що до ідеї створення концтаборів і доцільності геноциду він дійшов, вивчаючи… історію США. Він особливо відзначав ефективність американської техніки «фізичного винищування голодом і нав´язуванням боротьби в умовах нерівності сил».

За найскромнішими підрахунками, на території нинішніх США було знищено не менш як 10 мільйонів північноамериканських індіанців. При цьому жодна з адміністрацій, що існували у Штатах, не порушувала питання про законодавче закріплення права цих народів на моральну і матеріальну, зокрема й територіальну, компенсацію. Мало того, Америка залишається єдиною країною у світі, де легально в наш час існують концтабори — резервації, створені за расовою ознакою. А самих індіанців позбавлено будь-якої можливості брати участь у політичному житті країни.

«Біла людина говорить, що криваве зіткнення 1890 року означало кінець індіанських воєн, кінець індіанців і кінець Танцю Духа. Незважаючи на це, ми знову на війні, ми усе ще індіанці і ми знову виконуємо Танець Духа», — ці слова в 1973 році промовив Рассел Мінс, лідер Руху американських індіанців.

…27 лютого 1973-го 300 індіанців оглала з народу сіу з Пайн Ридж у Південній Дакоті прямували до селища Вундед Ні. У той час у концтаборі Пайн Рідж мешкало 13000 осіб, більша частина з яких були безробітні. Це був найбідніший регіон США, де рівень життя не сягав навіть показників країн Третього світу!

Захопивши Вундед Ні, повсталі висунули вимоги: провести об´єктивну ревізію усіх без винятку угод між урядом США й індіанцями; створити незалежну комісію й розслідувати дії Міністерства внутрішніх справ і Бюро у справах індіанців стосовно племені оглала; змістити з посад членів Племінної ради і змінити законодавство щодо корінних жителів Америки.

Унаслідок цього виник збройний конфлікт між повсталими й урядом, що тривав понад два місяці.

Ральф Ебернеті, авторитетний діяч руху чорношкірих у боротьбі за цивільні права, у цей час заявляв: «Нехай Вундед Ні покаже американцям, що два великих народи (індіанці й афроамериканці. — Ред.), що у минулому окремо один від одного терпіли страждання, хочуть у майбутньому разом боротися за справедливість».

«Остання війна з індіанцями» закінчилася їх військовою, але не цивільною і політичною поразкою. Надзвичайно важливо, що повсталі, щоб заявити про свої претензії на державну самостійність, проголосили Незалежну націю оглала, що її негайно визнав Союз ірокезів — Конфедерацію, відому ще з XVIII століття. Це вирвало козирі з рук влади, що з усіх сил намагалася представити повстання як бунт кримінальних злочинців.

Напевно, слід окремо сказати про події, що передували «індіанській війні» 1973 року. Наприкінці 60-х на кіностудії «ДЕФА» у НДР було знято художній фільм «Сини Великої Ведмедиці» про боротьбу північноамериканських індіанців за незалежність. Державна американська цензура не пропустила його до вільного прокату в США. І тоді копію стрічки було подаровано індіанцям сіудакота в штаті Південна Дакота співробітниками німецького культурно-етнографічного товариства «Червоне Коло». Саме цей фільм став останнім поштовхом до повстання корінних жителів Америки. За недобрим збігом обставин роль вождя Токей Іто зіграв відомий актор Гойко Мітіч — за національністю… серб. Уряд Штатів придушив повстання індіанців на початку 70-х років минулого століття. У 90-х роках за його наказом кидали касетні бомби на житла сербів під час війни в Югославії. Історія повторилася. І два різних, абсолютно не схожих, народи, чиї історичні шляхи не перетиналися, отримали вагомий привід ненавидіти американських загарбників.

Тривалий час Сполучені Штати давали яскраві зразки найпотворніших проявів расизму. Майже сто років після оголошення незалежності США «кольорове» населення очікувало скасування рабства. Майже стільки ж часу треба було для того, щоб у Штатах «небілі» здобули основні громадянські права. Варто лише згадати, що до 60-х років минулого століття в Америці практикувалися суди Лінча. Аж до 20-х років масово видавалися листівки з фотографічними зображеннями процесу лінчування. Учасники «розваги» охоче надсилали їх своїм рідним з дарчими написами: «Мама, другий праворуч — це я».

У 30-ті роки минулого століття була офіційно заборонена імміграція в Штати так званих осіб «ненордичного походження».

Нагадаємо, що до середини 60-х років чорношкірі в США не мали рівних з білими громадянських прав. У 1955 році швачка з Монтгомері (Алабама) Роза Паркс відмовилася поступитися місцем в автобусі білому, за що її піддали арешту й присудили до штрафу. У відповідь афроамериканці понад рік бойкотували муніципальний транспорт. Очолював компанію Мартін Лютер Кінг.

Тільки в 1964 році, понад століття (!) після скасування кріпацтва в Російській імперії, у США було прийнято Закон про громадянські права.

Расизм і сегрегація, хоч офіційно і не закріплені законодавством США, широко практикуються і сьогодні, на початку XXI століття. Наприклад, з 1 жовтня 1994 року, коли прикордонники США одержали наказ розстрілювати без попередження беззбройних нелегальних емігрантів, і до 2003 року було вбито більш як 2600 мексиканців. Після цього вони на огорожі, установленій на кордоні, прикріпили 2600 символічних трун. Нині американська адміністрація зводить «велику мексиканську стіну» — тисячокілометрову бетонну перешкоду на кордоні з південним сусідом. Зауважмо: усе це відбувається на території, свого часу відібраній Штатами у Мексики. «З жалем доводиться визнати, що у світі, який з радістю зустрів падіння Берлінської стіни, зводяться нові стіни, що розділяють сусідні райони, міста і країни», — заявив ватикан-ський кардинал Ренато Мартіно, назвавши план будівництва стіни уздовж державного кордону США з Мексикою суперечним людяності.

У наш час 90 відсотків безправних батраків у великих фермерських господарствах США — вихідці з Мексики і Латинської Америки, тобто із країн, пограбованих «дядьком» Семом. Їм видають мізерну платню, селять в розбитих вагонах, трейлерах чи в нетрищах міста. Кожні кілька місяців цих людей просто виганяють з роботи, у такий спосіб уникаючи виплати передбачених законом соціальних допомог і страховок.

Зовсім недавно Гарвардським університетом США було проведено дослідження, результат якого засвідчив, що в навчальних закладах Америки підсилилася расова сегрегація. Так, у цілому по країні етнічні меншості становлять понад половину учнів у тих школах, що звичайно відвідують афроамериканці чи вихідці з країн Латинської Америки. У той же час звичайний середній білий американець ходить до школи, де понад 80 відсотків учнів представляють білу расу. Показова думка одного з дослідників: внаслідок такого поділу «білі американці виявляються не підготовленими до майбутнього». І з цим, мабуть, можна погодиться. Правителі Америки ведуть свою країну у прірву національного конфлікту, до якого не готові білі громадяни Штатів. І тим трагічнішим буде протистояння на расовому ґрунті.

Міжнаціональні й міжконфессійні зіткнення, реальна загроза автономії — ці фактори незабаром перетворять Штати зі Сполучених у Роз´єднані. Сполучити заново їх буде так само неможливо, як і відновити кожну з імперій, що раніше потерпіли крах.

Необхідно враховувати і культурний фактор. Штати населяють не просто емігранти з різних куточків планети. Представник кожного з народів — це носій окремої давньої культури, генетичне «сховище» цінностей своєї цивілізації. Що натомість їм пропонує так звана американська культура? Фільми і книги з конвеєра, що прославляють брехливу «демократію»? Культ насильства й наживи? Чи культурою можна назвати порнобізнес, що видає понад 10 тисяч «витворів» щорічно й одержує за них 10 мільярдів доларів прибутку? Можливо, вияв культури в тім, що є випускники американських шкіл, які не вміють читати і писати і не знають, на якому континенті вони живуть?

Мова, релігія, культура — до них незабаром повернуть з американського етнічного полону всі нації і народності, які проживають у Штатах. І в них, в усіх без винятку — корінних і некорінних — є вагомі підстави жадати від уряду величезної компенсації за століття рабства, загарбницькі війни, експлуатацію і винищення мирного населення, грабежі і беззаконня. Побоюючись справедливих вимог, американське керівництво намагається придушити природне прагнення народів до самовизначення, заперечуючи на своїй території, насамперед, саме це загальновизнане право. Однак грубий тиск і насильство лише активізують процеси національного відродження.

Не слід забувати, що не тільки чорношкірі й індіанці, а й, скажімо, китайці, індуси, представники мусульманських країн, російськомовні емігранти з колишнього СРСР теж не забувають свою мову, культуру, вони добре інформовані про свої історичні корені. І за певних умов (а вони в США вже склалися) федералізм стає надзвичайно привабливою ідеєю. А нереалізовані ідеї федералізму — могутній поштовх до масштабного руху войовничого сепаратизму. У Штатах — одній із найбільш «озброєних» країн світу — сепаратизм стане справжньою бомбою, що відразу рознесе на друзки весь державний устрій, що здається таким міцним.

Згадаймо події тривожного для Америки 1973-го. І подумаймо над пророчими словами ветерана повстання індіанців-оглала Елмара Беа Ігла: «Вундед Ні був тільки однією фазою, однією частиною боротьби, що триває».

З продовженням і наслідками боротьби багатьох народів за свої права вже завтра можуть зіткнутися Штати.

Конфлікт руйнування американської «демократії»

Впродовж років і десятиліть головним пропагандистським козирем американської адміністрації було твердження про сталу демократію в країні. Про те, як виглядає експорт «демократії» з боку США, ми вже згадували. Але проводячи у світі політику подвійних стандартів, американці, можливо, установили непорушні демократичні норми у своїй країні?

Спробуймо відповісти і на це питання, звернувшись до фактів.

У Штатах не розвиваються, а придушуються основні громадянські свободи. Під приводом боротьби з тероризмом спецслужби одержали практично необмежені права на стеження, перлюстрацію, прослуховування телефонних переговорів навіть не обтяжуючи себе на дозвіл суду. Про які конституційні права громадян США можна при цьому говорити, якщо вони, практично, нічим не гарантовані? Звинуватити в пособництві терористам можна кого завгодно й у будь-який момент. При цьому тероризмом вважається будь-який справедливий протест діям влади. Для придушення невдоволення діями уряду створено поліцейсько-репресивну машину, рівної якої за обладнанням немає в жодній іншій країні.

США — чи не найбільш мілітаризована у світі держава. Може, проявом демократії варто вважати побори (які весь час зростають) з платників податків для забезпечення програм створення зброї масового ураження, для підготовки дедалі нових і нових агресій, для ведення «зоряних воєн»? Усе це оплачують зі своєї кишені громадяни США.

Чи, може, демократія — це тверда державна цензура, про яку владці не бажають говорити? А треба б сказати, що сьогодні будь-яка критична публікація може спричинити серйозні неприємності, якщо буде визнана «непатріотичною» чи «такою, що сприяє тероризмові». Нагадаємо, що 16 травня 1918 року Конгрес США прийняв поправку до «Акта про шпигунство». У цьому документі йдеться, що той, хто «висловлюється усно чи письмово в нелояльному, наклепницькому, грубому чи образливому тоні про форму державного устрою або щодо конституції Сполучених Штатів, чи щодо збройних сил» може отримати до 20 років тюремного ув´язнення або штраф у розмірі до 10 тисяч доларів. Поправка чинна й сьогодні!

Можливо, хтось ризикне назвати проявом демократії стан ув´язнених у США — цьому хваленому «раї свободи»? Як показує Міністерство юстиції США, у період з 1980 по 2000 рік кількість тих, хто утримується у в´язницях, зросла в 6 разів: з 320 тисяч до 2 мільйонів (!) осіб. Зараз їх іще більше. Якщо ж узяти до уваги звільнених під заставу і достроково, то їх буде не менш як 6 мільйонів.

Порівняймо деякі цифри. За даними товариства «Меморіал», у СРСР у 1937 році в місцях позбавлення волі перебувало 1 196 369 осіб, а в 1990 році — 600 тисяч. У Китаї, що піддається постійним нападкам США за «порушення прав людини» — 1,6 мільйона. Набагато менше, ніж в Америці. Але ж при цьому населення Китаю у п´ять разів перевищує американське.

Можна тільки припустити, скільки американців потрапили за ґрати незаслужено, просто «помилково», якщо проаналізувати деякі офіційні звіти. Наприклад, у New York Times від 19 квітня 2004 року повідомлялося, що «вивчення матеріалів щодо 328 кримінальних справ, обвинувачуваних за якими було згодом випущено в зв´язку із судовою помилкою, дає всі підстави припускати, що нині у в´язницях перебувають тисячі ні в чому не винних громадян. Розслідування розкрило факти незаконного засудження за вбивство 199 осіб, яких було невдовзі звільнено, 73 з них були раніше засуджені до вищої міри покарання. У половині подібних випадків люди перебували в ув´язненні понад 10 років.

За статистичними даними ФБР, у 2003 році було здійснено 13,6 мільйона арештів і затримань. Зараз у США з кожних 100 тисяч осіб 4695 було заарештовано».

Про «демократичні» норми утримання годі й говорити. Просто процитуймо дані, що наводять ЗМІ у відкритому режимі з посиланням на офіційні джерела в США: «Жорстоке поводження з ув´язненими повсюдно трапляється в американських в´язницях, порядок у яких найчастіше є далеко не найкращим». За даними газети Los Angeles Times від 15 серпня 2003 р., розпорядженнями суду в більш як 40 державних тюремних установах виявлено факти жорстокості щодо ув´язнених, переповненості камер, недостатнього забезпечення продовольством, ліками і медичним обслуговуванням.

У штатах Пенсільванія, Аризона й інших під час переведення до нової в´язниці чи до іншої споруди у межах однієї в´язниці ув´язнених змушують на очах в усіх знімати із себе весь одяг — це стало звичною процедурою. Приниженням піддають в´язнів чоловічої статі, яких змушують переодягатися в рожеву жіночу білизну. Засуджених нерідко піддають побиттю і приниженню, змушують повзати навкарачки.

У в´язниці Нью-Йорка ув´язнених ставлять оголеними до стіни, зв´язують руки і піддають примусовому огляду. Ув´язнених змушують стояти оголеними перед групою жінок-охоронців. Деякі жін-ки-в´язні, будучи закованими в кайдани, змушені в такому вигляді відвідувати медичні установи в´язниць і доглядати за дитиною, деякі народжують у в´язницях без медичної допомоги, а окремих ув´язнених після кесаревого розтину прив´язують джгутом до ліжка. За неповними оцінками, більш як 80 тисяч ув´язнених жінок у Сполучених Штатах мають дітей, а загальна кількість неповнолітніх дітей американських жінок-ув´язнених становить до 200 тис. чоловік. У країні налічувалося більш як 3 тис. вагітних жінок, які з 2000 по 2003 роки перебували в ув´язненні, у цей період у тюрмах народилося більш ніж 3 тис. немовлят. Понад 40 тис. ув´язнених перебували в так званих надрежимных в´язницях (super jails), у яких в´язнів утримують у дуже малих за площею камерах, їм не дозволяють контактувати з іншими ув´язненими чи персоналом в´язниць, фізичні вправи дозволено робити не більш як одну годину на день».

Є в´язниці, де кількох ув´язнених сковують одним ланцюгом. У цих спільних кайданах вони проводять весь свій термін, аж до звільнення.

«Демократія» по-американськи, напевно, полягає в тому, що в світі торік 94 відсотки страт здійснено в Китаї, Ірані, Саудівській Аравії і США. Зверніть увагу, що Штати — стоять поряд з країнами, де, на думку американців, «грубо порушуються норми демократії».

«Країни, які застосовують страту, порушують міжнародні закони й норми. Страта неприйнятна в жодному разі, і кожна страта порушує право на людське життя. І це порушення стає ще жорстокішим, коли держава несправедливо забирає людське життя через судову помилку», — висловлюється офіційний представник Міжнародної Амністії Іспанії Естебан Бельтран.

Утім, США й у своєму «людинолюбстві» попереду всього світу. Ту т страчують… психічнохворих і дітей. Вдосконалюються й у різноманітті видів страти, застосовуючи в різних штатах смертельну ін´єкцію чи електричний стілець, а в деяких, на розсуд смертника, люб´язно пропонують… повішення чи розстріл.

От як описується, наприклад, процедура умертвіння смертельною ін´єкцією: «Приблизно за півгодини до страти в´язня обшукують, переодягають у бавовняні штани, сорочку і тапочки без задників. Потім його відводять до кімнати, де буде відбуватися страта, кладуть на спеціальне крісло і закріплюють ременями.

Представники влади і засобів масової інформації, родичі смертника (!) і його жертв, а також запрошені особисто засудженим можуть спостерігати за стратою зі спеціальних кімнат, відокремлених від камери склом або однобічними дзеркалами.

Засудженому, закріпленому в кріслі ременями, вводять у вени дві трубки. По них до організму починає надходити соляний розчин. Незважаючи на наявність спеціальної техніки для введення смертоносних отрут, більшість штатів воліють використовувати катів — для надійності. Ані смертник, ані свідки їх не бачать: вони відгороджені шторою або надягають ковпак на голову, зазначає Бі-Бі-Сі.

Спочатку до організму смертника вводитсья sodium thiopental, що використовується під час операцій для анестезії. У лікарнях його застосовуються у кількості від 100 до 150 міліграмів, а засуджений одержує підвищену дозу — до 5 грамів, що занурює його в глибокий сон. Потім по трубках проходить pancuronium bromide, що паралізує діафрагму і легені. Ця отрута починає діяти через 1–3 хвилини. Третя отрута — potassium chloride — зупиняє серце.

На умертвіння засудженого іде від 5 до 18 хвилин після того, як було дано команду на приведення вироку у виконання. Його тіло кладуть у спеціальний мішок, після чого воно надходить до фахівця, який здійснює автопсію. Після цього тіло або вручають родичам, або віддають землі за рахунок держави».

Держава справді не скупиться на розвиток «демократії». Так, протягом останніх 10 років з бюджету США щорічно витрачалося більш 7 мільярдів доларів на будівництво нових в´язниць. Починаючи від 1984 року в штаті Каліфорнія, наприклад, відкрито один коледж і… 21 нова в´язниця. Штат працівників в´язниць становить 530 тисяч осіб. Пенітенціарна система Америки — другий серед найбільших роботодавець у США після компанії «General motors».

Не тільки у своїй державі, а й в інших країнах Білий дім, насамперед, намагається побудувати в´язниці. Одна з них — відома на увесь світ в´язниця-концтабір Гуантанамо. Люди, які тут перебувають, змушені роками поневірятись у тісних металевих клітках розміром 180 на 240 сантиметрів з бетонними підлогами. Їх заковують у наручники і вдягають у «форму терористів» — яскраві душні комбінезони, респіратори, через які неможливо дихати, і окуляри, через які практично нічого не видно. Провину цих людей здебільшого взагалі не доведено! Більше того, днями засоби масової інформації повідомили: «Адміністрація президента США Джорджа Буша заявила, що в´язні концтабору Гуантанамо не мають конституційного права оскаржити своє затримання у федеральному суді США, і сотні позовів від затриманих слід відхилити. Причина цьому — жорсткий закон про «боротьбу з тероризмом», підписаний у жовтні президентом».

Певно, у Білому домі проявом демократії вважають те, що на території Штатів лише в 1997 році, за офіційними даним, нелегально використовувалася праця 290 000 дітей, 14 000 з який були молодшими від чотирнадцяти років, а деяким не виповнилося і дев´яти? З роками кількість експлуатованих дітей зростає.

Разюча убогість мільйонів поєднується в США з демонстративною розкішшю одиниць. Порівняєте: три найбагатші американці — Білл Гейтс, Уоррен Баффет, Пол Ален — мають статки більші, ніж усе населення 60 найбідніших країн планети. Лише 6 відсотків населення США володіють половиною коштів усього світу, а серед 11 найбагатших людей тільки двоє неамериканців. Напевне, це теж яскравий прояв демократії і рівних можливостей? Водночас, за даними статистики, більш як 100 мільйонів американців не можуть сплатити послуги стоматолога.

Можливо, комусь «випало щастя» переглянути документальний фільм про американське місто мільйонерів і мільярдерів Палм-Біч. Його так описують у рекламних буклетах: «Чудовий Палм-Біч розташований між Маямі й Орландо на Атлантичному узбережжі США. Тут живуть найба-гатші люди Америки. Чарівні будинки, побудовані уздовж берегової лінії, наче змагаються між собою в красі».

Коментатор фільму млів від захвату, розповідаючи про фешенебельні особняки вартістю в десятки мільйонів доларів. У кінострічці було продемонстровано усе: розкішні басейни, тисячі квадратних метрів надзвичайно дорогого житла, тонни діамантів на шиях і у вухах подружок мільйонерів, домашні капці за 10 тисяч доларів, собак у нашийниках зі смарагдами… І жодного разу (!) за весь годинний фільм глядач не побачив жодної книги, а тим більше — бібліотеки в будинках мільйонерів. Жодної картинної галереї, жодного театру чи музею в місті!

Тупе, бездумне споживання матеріальних цінностей давно стало привілеєм мільйонерів і предметом заздрощів решти. Така система «демократичних цінностей» глибоко розбещена за своєю суттю. І якщо її ще сприймають в Америці, то у світі вона викликає активне неприйняття чи пряму протидію. Певно, зовсім не випадково під час знаменитих атак Сполучених Штатів, здійснених за допомогою загадкового «білого порошку», у якому містилися спори сибірської язви, перші листи з цим смертоносним вмістом надійшли саме до міста мільйонерів Палм-Біч. Може, пояснення в тім, що для подолання голоду на планеті, за даними ООН, необхідно лише 15 мільярдів доларів. Ще 6 мільярдів вистачило б для забезпечення всього населення Землі якісною питною водою. Ще б 15 мільярдів — і людство мало б нормальне базове медичне обслуговування. На це ані державна машина Штатів, ані мешканці розкішного Пал-м-Біч зі свого розпухлого бюджету грошей не знаходять. А от нинішній президент Джордж Буш благословляє виділення 200 мільярдів доларів (!) на будівництво нового знаряддя убивства — надсучасного винищувача Joint Strike Fighter. Так чи можна очікувати приватних благодійних ініціатив від мешканців міста мільйонерів, якщо вся політика країни не передбачає людинолюбства і гуманності? І чи треба очікувати вияву любові й поваги до людей, які на своїх собак витрачають за рік більше, ніж може витратити на їжу все населення Африки?

Є сенс згадати і про те, що «найдемократичні-ша» країна у світі давно стала і найбільшою перевалочною базою для торгівлі людьми. Щороку до Штатів із метою сексуальної експлуатації ввозять майже 50 тисяч жінок і дітей. Це теж прояв демократичних норм?

Американська адміністрація твердить своїм пересічним громадянам: ваш священний обов´язок — сплачувати податки. Відхилення від цього обов´язку загрожує величезними термінами позбавлення волі.

Водночас Штати залишаються глибоко корумпованою країною. Назвавши корупцію лобіюванням, правителі США за цим термінологічним фіговим листочком хочуть сховати грандіозну проблему. Лобісти, тобто фахівці, які готові бути посередниками й учасниками підкупу державних чиновників, уже становлять у США цілий соціальний клас. Через фірми лобістів перекачується більш як 2 мільярдів доларів на рік. Наприклад, лише з 1998 по 2004 рік фахівці з підкупу витратили 13 мільярдів доларів в інтересах своїх клієнтів, матеріально «зацікавлюючи» чиновників найвищого рангу.

На початку цього року в США вибухнув черговий корупційний скандал — світові інформаційні агенції повідомили про одкровення відомого лобіста (а простіше — професіонала-хабародавця) Джека Абрамоффа, який визнав себе винним ще й у «змові з метою підкупу державних чиновників» — членів конгресу й їхніх помічників, яких налічується в цій справі два десятки! Професійним лобіюванням у Штатах займається майже 35 тисяч фахівців. Серед них близько 300 колишніх співробітників апарату Білого дому і 250 колишніх членів конгресу і глав департаментів уряду, які використовують у своєму ремеслі старі зв´язки у верхах.

Для того щоб описати порушення прав людини в Штатах, перелічити факти нехтування політичними, економічними, громадянськими свободами не вистачить десятків томів спеціальних досліджень. Річ, однак, не в переліченні цих фактів, а в тенденції. За такого рівня розвитку американської «демократії» остаточне розчарування в ній настане не тільки в усьому світі, а й у самих США. Населення цієї країни невдовзі переконається, що на землі Америки створенo не «рай вільних людей», а безжалісну машину придушення невід´ємних конституційних прав громадян.

Конфлікт руйнування американської «демократії» — один із найнебезпечніших факторів руйнування самих США. Тому що не може бути міцною і довговічною країна, де демократичні цінності замінено культом майнової, соціальної, расової нерівності, неправди і насильства над людською особистістю.

Внутрішній конфлікт із владою

Якими б не були сильними антиамериканські настрої поза США, ця країна буде, нехай і невпевнено, стояти на ногах доти, доки вкрай не загостриться внутрішній конфлікт населення з владою. Озлоблення діями власних правителів — от що стане останньою крапкою в літописі саморуйнування Америки. А невдоволення дедалі зростає.

Які почуття американці можуть мати до керівної верхівки, якщо в Америці, що вважається най-багатшою країною у світі, від п´яти до шести мільйонів бездомних (і це за найскромнішими підрахунками)? Кожен четвертий з них — дитина. За прогнозами, уже до 2010 року не зможуть собі дозволити мати дах над головою близько 18 мільйонів громадян США. А поки що, наприклад, мер Лос-Анджелеса Антоніо Вильярайгоса, вивчивши спеціальну доповідь, змушений був назвати своє місто «столицею бездомних» США. Нині тут 48 тисяч бездомних, а у всьому окрузі Лос-Анджелес, так званому Великому Лос-Анджелесі, їх налічується 82 тисячі. З них 10 тисяч — діти. «Ці цифри приголомшують», — визнав мер.

Щоб скласти загальне уявлення про бідну «багату Америку», є рація просто звернутися до офіційних даних, оприлюднених Бюро перепису населення США (US Census Bureau).

«У 2005 році 12,6 відсотків американців (37 млн осіб) перебували нижче від офіційної риси бідності.

Порівняно з попереднім роком, кількість людей, які живуть у глибокій бідності, збільшилася. Під злиденністю мається на увазі рівень доходів, на 50% менший від прожиткового мінімуму. Інший важливий показник бідності — кількість американців, які не мають медичного страхування — теж зріс.

Найгірше доводиться жителям південних і західних регіонів, де концентрація бідності вища. Наприклад, у південних, традиційно «чорних» штатах Міссісіпі і Луїзіані, відповідно, 21,3% і 19,8% мешканців живуть у бідності. Дуже висока концентрація бідності є в Пуерто-Рико, де офіційно бідні 44,9% населення.

Чемпіоном серед жителів, що ледь зводять кінці 3 кінцями, упродовж кількох років залишається Каліфорнія. У 2005 році там мешкало більш як 4 млн 673 тис. бідних. На другому місці — штат Техас — трохи менше від 4 млн бідняків. На третьому — Флорида (2 млн 214 тис.). Важливою характеристикою цих трьох штатів, що лідирують у списку бідності, є наявність великої кількості іммігрантів, зайнятих на надзвичайно низькоопла-чуваних і непрестижних роботах у сфері обслуговування.

Значним осередком бідності в США є штат Нью-Йорк, передусім за рахунок найбільшого мегаполіса — міста Нью-Йорка. Він робить найбільший внесок у поширення бідності в штаті, де мешкає близько 2 млн 556 тис. незаможних. Образу бідняка в Нью-Йорку теж притаманні риси представників зростаючої армії іммігрантів, і не тільки з країн Латинської Америки, а і з Африки. Часто вони селяться окремими групами і не мають змоги інтегруватися в суспільство, нерідко через незнання англійської мови чи небажання адаптувати свої релігійні й культурні традиції до американського способу життя. Але найвиразніша риса бідняцького Нью-Йорка — це мешканці так званого inner city — «внутрішнього міста», де мільйони людей проводять дні в пошуках поденної роботи, винаймаючи дешеві кімнати і квартири й виживають на державні соціальні допомоги й подачки благодійних організацій. Бідні діти, які ростуть в умовах inner city, — особлива соціальна проблема міста. Полишені на самих себе, вони часто стають жертвами наркодилерів і міських кримінальних банд. За даними незалежної організації Коаліції Нью-Йорка з боротьби з голодом (New York City Coalition Against Hunger), кожна п´ята дитина в Нью-Йорку голодує і користується послугами вуличних супових кухонь, церков і т. ін.

За традицією, кожен серпень Бюро перепису населення інформує американських громадян і владу про «статистику бідності» у країні. Громадськість завжди нетерпляче очікує на ці дані, оскільки вони слугують «лакмусовим папірцем», що показує, поліпшився чи погіршився загальний рівень добробуту американців. Влада, у свою чергу, побоюється публікації «статистики бідності», оскільки негативні показники можуть свідчити про неефективність державних програм, спрямованих на поліпшення життя громадян. Невдоволені громадяни можуть не тільки критикувати уряд за неадекватне використання грошей платників податків, а й карати його дією — насамперед, за допомогою голосів на виборах».

Звернімо увагу на висновок: керівні кола бояться оприлюднення статистики бідності небезпідставно, адже завтра вони, винні у важкому становищі мільйонів американців, можуть втратити владу. Для цього не обов´язково чекати бунту найбідніших. Слід ураховувати, що дедалі більше невдоволення виявляє (що дуже важливо) і середній клас, якщо його реальні доходи зменшуються. У зв´язку з цим можна ще раз згадати Лос-Анджелес. У Каліфорнії, столицею якої є це місто, налічується 195 тисяч безпритульних. І це найбагатший штат Америки! 49 відсотків усіх людей, що не мають в окрузі житла, належать до категорії «хронічно бездомних», які багато років живуть на вулиці. Серед бомжів Лос-Анджелеса величезна кількість учорашніх нормальних членів суспільства. Їх викинуло на вулицю безробіття. Близько 16 відсотків мають вищу чи незакінчену вищу освіту, стільки ж — служили в армії. Це та частина нині декласованих, котра ще вчора становила основу суспільства. А коли валяться основи, занепадає і все суспільство.

Уже сьогодні, як відомо, рейтинг нинішнього президента США Джорджа Буша знизився до рекордно низької оцінки — до 35 відсотків. 61 відсоток недавно опитаних виборців, вважають, що Джордж Буш не справляється з покладеними на нього обов´язками як президент їхньої держави. Не випадково вперше за 15 років Демократична партія США отримала контроль над палатою представників на виборах у Конгрес, перемігши республіканців у 15 основних округах. Це — показник недовіри до нинішньої влади на чолі з Джорджем Бушем.

Для Штатів ситуація значно ускладниться тоді, коли люди висловлюватимуть явне невдоволення не просто окремими особистостями президентів, а самою внутрішньою і зовнішньою політикою, що проводиться в Америці. І така тенденція існує. Навіть сьогодні, здавалося б, у благополучні для США часи, воєнну операцію в Югославії, відповідно до опитувань, підтримувала приблизно половина населення країни. За оцінками дослідницької служби Геллапа, це означає, що військова кампанія в Європі — одна з найменш популярних за останні десятиліття. Незважаючи на те що спочатку найбільшу популярність серед населення США мала військова кампанія в Іраку, зараз настало розчарування. Справа зайшла настільки далеко, що нещодавно засоби масової інформації повідомили: «Американські правозахисники хочуть притягти екс-міністра оборони США Дональда Рамсфелда, а також ряд інших високопоставлених співробітників американської адміністрації і військових до суду в Німеччині за «катування і знущання над військовополоненими в сумнозвісній багдадській в´язниці Абу-Грейб і в таборі на базі ВВС США в Гуантанамо». Про це повідомив журналістам німецький адвокат Вольфганг Калік, який представляє інтереси 12 позивачів — 11 іракців і одного саудівця. Позов підтримують американські правозахисні організації — Центр конституційних прав, Міжнародна федерація прав людини і Республіканська асоціація адвокатів. (При цьому генеральному прокурору Німеччини Моніці Хармс у Карлсруе планувалося передати 220-сторінкову заяву про притягнення до кримінальної відповідальності американських офіційних осіб).

За даними німецьких ЗМІ, серед відповідальних за ці злодіяння називають також міністра юстиції США Альберта Гонсалеса, екс-директора ЦРУ Джорджа Тенета, командувача військ США в Іраку генерала Рикардо Санчеса і ще вісім високопоставлених осіб. Усім їм ставиться в провину «або віддання наказів про здійснення військових злочинів, або їх підтримка, або потурання».

Американські правозахисники вдалися до німецької юстиції як до останньої можливості домогтися процесу над «винними у військових злочинах в Іраку». Вони пояснюють це тим, що «іракські суди не правомочні кримінально переслідувати американських чиновників і вищих військових, Міжнародний трибунал у Гаазі США не визнають, а німецькі суди можуть підключатися до міжнародного розгляду, якщо йдеться про військові злочини, незалежно від місця їхнього здійснення».

Зауважмо, що такі заходи — це не просто вияв стихійного протесту. Це цілеспрямована акція противників панівного американського режиму, організована усередині країни. У цьому контексті показовими є слова духовного лідера Ісламської Республіки Іран Алі Хаменеї: «Войовнича політика США зазнала поразки не тільки у світі, а й самій Америці, і сьогодні президент Буш визнає свою поразку». Так Алі Хаменеї прокоментував перемогу демократів на останніх виборах у конгрес США.

Конфлікт народу з владою загострюватиметься ще з однієї причини. Зібрані разом негативні фактори, що руйнують Америку, незмінно викликають і економічний занепад. Капітал любить працювати там, де для грошей створено комфорт і гарантовано стабільність. Тотальна дестабілізація суспільства, політична напруженість, зовнішня політична ізоляція Америки — усе це стане причиною значного відпливу капіталів і інтелекту, згортання промислового виробництва і, як наслідок, падіння життєвого рівня американців.

І все ж, основне завдання цієї публікації — не в механічному переліченні усіх фактів, що свідчать про розростання внутрішнього конфлікту між американцями та їхніми правителями. Головне — у загальних тенденціях. Оцінюючи їх, можна зробити висновок: економічна і політична криза, зростання податків, важкий матеріально-фінансовий стан незліченної кількості людей, погіршення якості життя, ігнорування прав і свобод особи — ось ті фактори, що, у сукупності, зруйнують Америку остаточно. Це цілком може статися і до 2027 року.

Чи потрібна світу така Америка?

Чи потрібна така Америка цивілізації? Саме така — ні.

Безперечно, високі сучасні технології, створені на цій території в різних галузях, багата культура народів, що становлять населення США — це ті цінності, від яких світ не може і не має відмовитися. Що стосується проведеної нині американської політики погроз і агресії, расової сегрегації і дискримінації, придушення прав і свобод особи, то з нею не миритимуться ані світ, ані самі американці.

Без зміни курсу убік європейської демократії, без докорінних внутрішніх реформ Штати приречені на вгасання і загибель у найближчому майбутньому. Слід констатувати, що поки в цій країні немає керівництва, що сприймає європейські цінності й освоює їх на практиці. Але якщо обрання такого керівництва — внутрішня справа громадян США, то адекватна відповідь на дії нинішньої Америки — справа усього світового співтовариства. Факти такої протидії Штатам ми вже маємо. От що, наприклад, повідомляла російська «Независимая газета» влітку цього року з приводу появи Джорджа Буша на саміті ЄС — США: «Президента США зустріли у Відні європейські чиновники й антиамериканські гасла. У цьому партнерстві (Євросоюзу і США — Ред.) є досить серйозні проблеми. Американський протекціонізм викликає неабияке занепокоєння європейців. Однак найбільший інтерес у зв´язку із самітом стосується зовнішньополітичних різночитань. Президента США чекає сьогодні на віденських переговорах низка неприємних питань. ЄС вимагає закрити в´язницю Гуантанамо, провадить розслідування таємних польотів літаків ЦРУ в Європі, а різні політичні кола, не говорячи вже про громадськість країн Євросоюзу, обурені злочинами американських військових в Іраку. Якщо вірити віденській пресі, сторона ЄС не має наміру замовчувати ці речі в спілкуванні з президентом США».

Про ще один «подарунок» Європи Джорджу Бушу і його адміністрації, а також уряду США розповіло агентство РІА «Новости» два роки тому:

«Міжнародний громадський трибунал має намір піддати суду політику нинішньої адміністрації США щодо Іраку. Засідання трибуналу має відбутися з 14 по 17 квітня в Брюсселі.

Головними обвинувачуваними будуть глава Пентагону Дональд Рамсфельд, віце-президент Дік Чейні й заступник держсекретаря Пол Вул-фовіц. Судове засідання відбудеться під головуванням професора католицького університету Лувен-ла-Нева (Бельгія) Франсуа Утара.

Цей суд названо Brussels Tribunal за аналогією з так званим трибуналом Рассела, що був створений британським філософом Бертраном Расселом у 1966 році для розслідування військових злочинів.

У ті роки, зокрема, відбулися засідання, темою яких стала війна у В´єтнамі. Заслухавши свідчення американських військових, в´єтнамських цивільних осіб, науковців і журналістів, судді дійшли висновку, що політична підтримка несправедливої війни неприпустима.

Водночас сам президент США Джордж Буш заявив, що Ірак не можна порівнювати з В´єтнамом. «Я вважаю, що ця аналогія неправильна», — сказав він. Відповідаючи на запитання про те, як довго американські війська залишатимуться в Іраку, Буш заявив: «Стільки, скільки буде потрібно, і не на день довше».

При цьому він підкреслив, що це рішення перебуває в компетенції командувача сил США генерала Абізейда. «Він ясно дає зрозуміти, що йому потрібні додаткові війська. Якщо це те, що йому потрібно, він це одержить», — сказав Буш».

Якщо штатівські генерали все-таки одержать нові війська для війни в Іраку, то Америка незабаром одержить таку зовнішню і внутрішню протидію, від якої вже не зможе оговтатися ніколи.

Про те, як різко сьогодні засуджують війну в Іраку самі американці, ми вже знаємо. Як знаємо й те, що світ і далі обурюється діями керівництва США і в багатьох інших точках планети, і у своїй власній країні. Готуються і нові трибунали, про що свідчать плани організації міжнародного суду над американською вояччиною на чолі з Дональдом Рамсфелдом. І якщо навіть сьогодні ці процеси не матимуть юридичних наслідків, вони є надзвичайно важливі для організації політичного, економічного і військового опору Штатам. Світ не має забувати: те, що відбувається з Америкою і навколо Америки — це не просто її внутрішня проблема. Сполучені Штати у разі соціально-політичного вибуху здатні, як і будь-який надпотужний заряд, зруйнувати не тільки себе, а й усе навколо. Саме тому народам планети, зокрема й американському, слід подумати про свою безпеку заздалегідь.