Однієї з   основних   правових   систем  сучасності  є романо-германська правова родина.  Це яскравий приклад того,  як  усередині одного  історичного  типу  співіснують кілька різних правових систем.  Відмінною рисою романо-германської  правової  родини є  те,  що вона спочиває на нормативно-правових актах,  що, як  правило,  кодифіковані.  На  таких   кодифікованих   основах законодавства ґрунтується право Франції, Німеччини, Іспанії, Італії і т.д.  Право нашої країни також тяжіє до романо-германської  правової родини.

На саме становлення романо-германської  правової  системи  вплинуло право  Древнього  Рима,  і  зараз  вона існує на запозичених з римського права основних понять, правових інститутів.

«Восходячи у своєму історичному  становленні  до  давно  минулих часів античності (і в цьому змісті представляючи феномен  зниклої цивілізації,  навіть  приймаючи  в увагу багатовікове повторне життя римського права в науці і юридичній практиці пізнього  Середньовіччя, Відродження,  Нового  часу) у сучасній юридичній культурі й у сучасних системах права  римське  право  не  має  безпосередньо дійсного практичного значення.  Увага,  що заслужено прийнята приділяти римському праву в рамках загального наукового пізнання права у  свій історичний час уплинуло на становлення національних правових культур усієї так називаної романо-германської правової  родини (  до  якої належить більшість країн Європи,  а також Латинської Америки,  Африки,  Азії),   але   особливими   неминущими   внутрішніми якостями власне римського права, зобов’язаними як миттєвій роботі над ним вчених юристів і правознавців-практиків,  так і особливим культурним умовам його первісного виникнення».

Багато термінів з філософії права  і  юридичної  практики  узяті саме  з  римського права:  «юстиція»,  «республіка»,  «конституція», «мандат»,  «казус», хоча їхнє дійсне значення найчастіше не збігається з їх первісним змістом.

По С.С.  Алексєєву «романо-германська  правоструктурна  спільність, характеризується  таким високим рівнем нормативних узагальнень,  що заснований на прямих системних кодифікованих актах  законодавчих  і інших  правотворчих  органів  і  виражений  в абстрактно формованих нормах,  у  формуванні  логично-замкнутої  нормативної   системи».

Іншими  словами  право  в  країнах, що  відносяться  до романо-германської правової родини, виявляється у виді закону.

Економічний, соціально-політичний  розвиток  суспільства є основним  джерелом  становлення  національної  правової  системи.  У країнах  Європи,  що тяжіють до романо-германської правової родини, такими   умовами   розвитку   стали:   феодальна   роздробленість, формування централізованих держав,  становлення буржуазії,  як пануючого класу.  Тут стали керувати за  допомогою  законів  і кодексів,   у  яких  чітко  визначалося:  що  не  заборонено,  що дозволено.  У  цьому  полягають  особливості  права   континентальної Європи.

Говорячи про романо-германське право,  ми говоримо про правову культуру, заснованої  на  юридичній  системі  Древнього  Рима.  Однак «усупереч досить розповсюдженій думці,  романо-германське право  спиралося безпосередньо  на  римське  приватне  право  — право конституційного характеру,  хаотичне, лише якоюсь мірою систематизоване ( та й  то,  після  свого розквіту ) у компіляції зводу законів Юстиніан.

Згадані досягнення правової культури  є,  скоріше,  елементом духовного    життя    Відродження,   створеним   у   західноєвропейських тлумачами  положень  римського  приватного  права  —   глосаторами, історична,  недостатньо оцінена, заслуга яких полягала в тому, що вони на  новому  рівні  духовного  й  інтелектуального  життя  епохи Відродження  створили  логічні  принципи,  конструкції  й узагальнені формули,  закладені в римському приватному праві.  Ці логічні принципи,  конструкції  й  узагальнені  формули,  а  також термінологія римського права,  що можуть бути охарактеризовані як  матеріали правової   культури,   що   була   сприйнята   законодавством континентальної Європи, а потім через зроблені більш значні досягнення (Кодификацію  Наполеона,  Німецьке  Цивільне  укладення й ін.) поширилися на багато країн світу.

В усіх  країнах  романо-германської родини визнається розподіл права на публічне і частка,  відоме ще з  часів  Римської  імперії  і яке стало класичним.

Публічне право регулює  відносини  субординаційні, що базуються   на   владі  і  підпорядкуванні,  на  механізмі  примусу зобов’язаних осіб.  У ньому домінують імперативні норми,  що не можуть бути змінені, доповнені учасниками правовідносин.

Приватне право   опосередковує   відношенні   між   рівноправними, незалежними   суб’єктами.  Тут  переважають  диспозитивні  норми, що діють лише в тій частині,  у якій вони не змінені,  не скасовані їхніми учасниками.

До сфери публічного  права  відносяться  конституційне,  кримінальне, адміністративне,   фінансове,  міжнародне  право,  процесуальні галузі ООН, інститути Трудового права і т.д.

У сферу приватного права входять:  цивільне,  сімейне,  торгове, міжнародне  приватне  право,  ООН,  інститути  трудового   права   і деякі інші.

Однак такий розподіл у  величезному  ступені  втратило  за  останнім часом   те   значення,   що   мало  на  перших  етапах  розвитку континентального права,  але проте  усе  ще  залишається  важливою характеристикою структури сучасних національних правових систем.

Найважливішим джерелом  романо-германського  права  виступає  закон. Закони   приймаються   парламентами  країн  системи,  володіють  вищої юридичний силоміць і поширюються на  всю  територію  держави, усіх  його  громадян.  Помітимо  пріоритет стосовно всіх інших джерел  права.  Він  може  чи  забороняти  легалізувати  звичаї, окремі положення судової практики, внутрішньодержавні договори.

Відповідно до романо-германської  доктрини  закони   підрозділяються   на конституційні і звичайні. В усіх країнах системи закріплені принципи пріоритету конституційних законів над звичайними.

Крім законів  у  країнах  романо-германської  системи  приймається безліч  підзаконних   актів:   декрети,   регламенти,   інструкції, циркуляри, інші документи, видавані виконавчою владою.

Другим джерелом  романо-германського   права   є   звичай, що  виступає  як доповнення до закону.  Крім той звичай виконує   функцію   згладжування    протиріч,    несправедливості законодавчих рішень.

Третім джерелом  романо-германського   права   з   визначеними застереженнями може бути визнана судова практика.  Зміст цих застережень зводиться до того,  що відповідно до діючої доктрини, норми права можуть прийматися   тільки   самими   законодавчими  чи  уповноваженими органами.  Судові  практики  вірять  лише  тлумачам   чи  закону яким-небудь іншим нормативним актам.

«У нормативно-правових актах закріплюються норми, що враховують інтереси   більшості  і  меншостей  у  цілому,  координують  їх  у залежності від конкретних економічних,  соціальних,  національних  і міжнародних відносин у даний історичний період».

Але всі сфери громадського життя не відразу піддавалися нормативному регулюванню.  Спочатку  воно  захопило  лише  сугубо державні інтереси,  а  частки,  майнові   і   шлюбно-сімейні   продовжував регулювати  звичай  і  судова практика.  Але поступово нормативне регулювання поширилося  на  всі  сфери,  області  громадського життя: як державну, так і приватну, і стало єдиною формою правового регулювання.

Нормативно-правові акти   створюються   спеціальними  компонентними державними чи органами ж у результаті референдуму.