Вступ

Актуальність теми. Взаємовідносини політики та ЗМІ є надзвичайно актуальною проблемою сьогодення. З другої половини XX ст. мас-медіа стали головним інститутом масової політичної комунікації – найважливішим суб’єктом розповсюдження суспільно важливої інформації, яка для широкої громадськості лежить поза межами безпосереднього досвіду. Політичний вплив ЗМІ – багаторівневе поняття, що позначає здатність мас-медіа формувати не лише електоральний вибір і політичну свідомість аудиторії, а й впливати на поведінку політичних суб’єктів та процес прийняття соціально-політичних рішень.

Фактично ЗМІ перетворилися в засіб спілкування між лідерами, керівниками держав і виборцями. Необхідно, щоб члени президентської команди, що займають ключові пости, регулярно виступали по радіо і телебаченню.

Незважаючи на задекларовану політичною елітою розбудову в Україні демократії, процес формування сучасної політичної системи має неоднозначний характер. Особливе занепокоєння викликають олігархічні тенденції в цьому процесі. Їхня особливість полягає в тому, що, залишаючись за формою демократичними, вони надають сутності сформованої політичної системи явно антидемократичного змісту. Як наслідок, ядром політичної системи стає олігархія як особлива форма державного устрою з яскраво вираженим антисоціальним (антидемократичним) характером, основним наслідком чого є різка соціальна поляризація сучасного українського суспільства та його розшарування.

Тому мета нашої роботи дослідити роль ЗМІ в політичній системі суспільства.

1. Характерні риси взаємовідносин ЗМІ та політики

Політична роль ЗМІ дуже велика, тому що вони: 1.Найважливіший засіб урядової системи будь — якої країни. Вони — «стовпи демократії», що відтворюють гласність і пояснюють дійсність. 2.Здатні до інструментації урядом як в авторитарних системах, так і в демократичних. 3.Створюють власну частину політичного процесу завдяки журналістським розслідуванням, функції критики і контролю та структурованості передач. 4.Впливають, завдяки особистим контактам, пошуку сенсацій та розкриттям фактів, на прийняття політичних рішень. 5.Мають владу завдяки тому, що ЗМІ включаються у політику, а політики (бажають вони цього або ні) змушені реагувати на ЗМІ.

Масову свідомість сучасної України характеризує порівняно низький рівень адекватності, в тому числі низький рівень самосвідомості окремих соціальних груп. Такий стан зумовлений низкою факторів. Зокрема, на рівень адекватності свідомості впливає практика й ідеологія. Складова практики вимагає наявності соціальної синергетики — якісної зміни, переростання маси індивідуальних одиниць досвіду в якісно новий стан — узагальнену суспільну свідомість. Сучасний стан громадянського суспільства характеризує фрагментарність і відокремленість його елементів, відсутність сталих комунікацій, як між окремими елементами, так і всередині цих елементів. Крім того, більшість соціальних груп перманентно перебуває в умовах боротьби за виживання. За таких обставин прояв «синергетичного» ефекту досить проблематичний.

На тлі зниження впливу практики на процес формування масової свідомості одночасно відбувається посилення впливу ролі ідеологічної складової. Цей процес має як об’єктивне, так і суб’єктивне підґрунтя. Об’єктивною основою є входження суспільства в інформаційну епоху, що перетворює інформацію на провідний ресурс цієї епохи [7, c. 45-46].

Суб’єктивної складовою є зацікавленість політичної еліти у формуванні масової свідомості у своїх корпоративно-групових інтересах. В умовах олігархічної держави політична еліта представлена або самими олігархами, або їх репрезентантами, і є за фактом формальною елітою. Тому реалізація корпоративних інтересів формальної еліти полягає в ідеологічному «виправданні» своєї діяльності — авторитарної, проте неавторитетної, непрофесійної. Це положення, тобто цільова настанова на виправдання, може розглядатися як латентна корпоративна стратегічна мета олігархічної еліти.

У цих умовах стрімко зростає роль ЗМІ як засобу реалізації олігархічних завдань з досягнення конкретної тактичної мети — по-будови і функціонування олігархічної держави, що неминуче призводить до специфічної трансформації всіх сегментів політичної системи, в тому числі і самих ЗМІ як невід’ємної складової цієї системи.

Ці трансформації в системі ЗМІ фіксуються в ході численних дискусій у вигляді проблем, їх сучасного стану та подальшого розвитку в Україні. Найактуальніші серед них:

—         складність створення системи громадських ЗМІ;

—         проблема розколотості інформаційного простору;

—         проблема «джинси», або замовлених і сплачених матеріалів;

—         проблема відсутності адекватної реакції державної влади та громадянського суспільства на критичну інформацію, що надходить від ЗМІ.

Крім названих, можна навести додатково цілий комплекс більш дрібних проблем, які є логічним продовженням або доповненням вже перелічених. При цьому варто зауважити, що в більшості випадків під час дискусій робляться спроби та пропозиції вирішити ці проблеми на рівні тактики, на рівні самої системи ЗМІ, тобто «із самих себе».

Між тим, на наш погляд, зазначені проблеми є наслідком більш масштабних системних явищ, які мають стратегічний характер, а саме: домінуючої ролі олігархічної складової в характері політичної системи України.

Тому видається цілком закономірною спроба простежити в цій статті взаємний вплив один на одного двох взаємозалежних систем — політичної та системи ЗМІ, а саме:

—         запропонувати певну періодизацію в їх відносин та виявити особливості у відносинах;

—         визначити загальну специфіку впливу політичної системи на систему ЗМІ;

—         розглянути специфічні характеристики системи сучасних ЗМІ, що вказують на їхню олігархічність;

—         на основі аналізу тенденцій у процесі трансформації політичної системи висунути гіпотезу щодо подальших змін у системі ЗМІ [9, c. 3].

Інакше кажучи, у статті робиться спроба вивчення специфіки трансформації системи ЗМІ України крізь призму специфічних зовнішніх умов, у ролі яких виступає політична система, яка сама зазнає трансформацій.

Система ЗМІ являє собою невід’ємний елемент політичної системи. Більше того, рівень демократичності або жорсткості політичного режиму багато в чому визначається тим, яке саме місце посідають, і яку роль у політичній системі відіграють ЗМІ.

Але процес організації взаємовідносин між різними інститутами політичної системи та ЗМІ являє собою як пряму, так і зворотну комунікацію. Як наслідок, з одного боку, рівень розвитку ЗМІ та роль, яку вони виконують, характеризують рівень розвитку политичної системи, з іншого — політична система, що трансформується, сама багато в чому визначає роль і місце ЗМІ. Тому, визнавши як домінуючий фактор, що впливає на процес формування системи ЗМІ, специфіку більш масштабної, політичної системи, необхідно, перш за все, вивчити цю саму специфіку, специфіку сучасного стану зазначеної системи.

У ході реалізації такого підходу не складно помітити «деяку неадекватність» сучасних теоретичних досліджень.

Справа в тому, що практично всі дослідження базуються на типовій моделі політичної системи, яка з незначними варіаціями наведена в більшості теоретичних робіт [2, c. 52].

2. Основні проблеми політичної комунікації

Українські медіа підлеглі політиці, політичним силам, які їх контролюють. З наближенням чергових президентських або парламентських виборів всі провідні політичні сили та центри впливу прагнуть забезпечити собі гарантовану і потужну медіапідтримку. Українські мас-медіа виконують невластиву їм роль складової частини «політичного капіталу», тобто кожний більш-менш відомий політик прагне обзавестися декількома «ручними» засобами масової інформації для підвищення власної значимості або впливу.

І. Засурський у цьому зв’язку пише, що навіть право цензури на інформацію, тим більше можливість впливати на редакційну політику мас-медіа стає особливо привабливим для політичних інвесторів. Для великих компаній покупка як контрольних, так і невеликих пакетів акцій медіа-концернів виявляється найважливішою запорукою стабільності, засобом для відстоювання власних інтересів (як у політиці, так і в бізнесі) і впливу на суспільну свідомість. Цей процес відбувається в усьому світі.

Нерідкою є ситуація, за якою для реальних власників ЗМІ медійний бізнес не є основним і пріоритетним, тобто володіння ним не передбачає одержання прибутку як основної мети господарської діяльності. У результаті, перед окремими ЗМІ ставиться завдання не стільки інформувати громадськість, скільки задовольняти амбіції та інтереси своїх власників.

Основна проблема українських медіа – це скритність інформації щодо реальних засновників вітчизняних медіа. Якщо ж засновники й відомі, то це не обов’язково вказує на власника ЗМІ. Однак за допомогою вивчення змісту текстів видання можна з’ясувати напрямок його інформаційної політики, а також визначити суб’єкт, чиї інтереси відстоює ЗМІ.

Канали, які до недавнього часу вважалися прикладом свободи слова, перетворилися в олігархічні. Наприклад, журналісти «5 каналу» у свій час боролися за викриття дійсних власників українських медіа і за необхідність підписання договорів про принципи редакційної політики. Зараз же стало відомо, що компанію «ТРК НБМ», яка є юридичною особою-засновником «5 каналу» майже повністю контролюють іноземні власники – компанії «Какао енд шугар Інтернешнл» (Бельгія) і «Трансат-Брок», яку контролює офшорна кіпрська фірма. За словами М. Томенка, П. Порошенко ніколи не приховував свого контролю над «5 каналом» і навіть привселюдно підписував з журналістами угоду про принципи редакційної політики. Стало також відомо, що засновником «Трансат-Брок» є Оксана Смакоус – перший помічник П. Порошенка під час його роботи Секретарем РНБО України. Політик також звертає увагу на те, що дотепер точно не оприлюднено прізвища реальних власників телеканалів «Інтер» і «1+1», хоча деякі медіа натякають на присутність частки російського капіталу серед засновників «Інтера» та американського – серед засновників «1+1». На його думку, приховування інформації про реальних засновників вітчизняних медіа створює проблему для національної безпеки України, оскільки, як відомо, відповідно до діючого законодавства, максимальна частина іноземних інвестицій у вітчизняних ЗМІ не може перевищувати 30 %.

Другою проблемою українських медіа М. Томенко вважає редакційну політику. На його думку, стало нормою публічне декларування каналами її принципів. Наслідком цього є численні маніпуляції, які вже стали нормою в новостійних матеріалах більшості українських ЗМІ.

Третьою проблемою він вважає відсутність політичної свободи нової влади по перетворенню державних і комунальних ЗМІ у суспільні медіа. Через це багато хто з них використовує як інструмент пропаганди поглядів тієї або іншої політичної партії за кошти платників податків [1, c. 63-64].

Обсяг медіа-ресурсу, що перебуває під контролем тієї або іншої політичної сили (політика), має важливе значення: значна кількість лояльних ЗМІ забезпечує широке охоплення аудиторії, а отже, найбільшу популяризацію образу політика. Тому в медійному просторі боротьба йде за збільшення «символічного капіталу», нагромадженню якого сприяють засоби масової інформації. Проблемою є те, що співробітництво у політичному просторі мас-медіа та політиків призводить до того, що мало приділяється уваги безпосередньому об’єкту інформаційного впливу. Втілення інтересів політичної сили представлено в експліковано змодельованому образі найбільш затребуваного політичного лідера або органа влади. Але активна медіатизація протягом тривалого часу призводить до формування віртуального образу політики, який вимагає різних технології ЗМІ для стимулювання інтересу населення. У той же час довіра аудиторії до образу, сформованого за допомогою засобів масової інформації багато в чому зумовлена наявністю таких характеристик, які збільшують його популярність завдяки використанню медіа-технологій. Мотивацією подібних дій є не представництво і захист інтересів тих або інших соціальних груп, а створення політичного капіталу. При цьому населення залишається осторонь від формування інформаційного потоку. Тому дії сучасних політиків і мас-медіа спрямовані не на «обслуговування інтересів суспільства», а на самовідтворення.

Українські ЗМІ перебувають під тиском центральної влади. В Україні це здійснюється Національною радою телебачення і радіомовлення – органом, що регулює сферу електронних ЗМІ. Незважаючи на те, що відповідно до законодавства Рада є незалежним колегіальним органом, насправді таким вона є не повною мірою. Формально, з огляду на те, що недоліки можна знайти в роботі будь-якого телеканалу, Національна рада має підстави висунути претензії до кожного з них. Так, телеканали «Інтер», «1+1», НТН, «Україна» і “Новий” перебували під загрозою відмови в переоформленні ліцензії у зв’язку з тим, що за результатами моніторингу Нацради не виконують норм законодавства з приводу частки україномовного продукту в ефірі. А під час конкурсу, на якому розподілялися вісім місць в останньому із чотирьох цифрових мультиплексів, жодна з медіагруп, до яких відносяться ці канали, не потрапила в число переможців. Зі скаргою на тиск Нацради канали звернулися в комітет Верховної Ради з питань свободи слова та інформації. У результаті попередження одержав тільки канал «Інтер», який найбільше піддався критиці на засіданні РНБОУ з боку Президента України. Пізніше виявилося, що в трьох цифрових мультиплексах є чимало вільних місць, і вони будуть розподілятися найближчим часом.

Для лояльних електронних ЗМІ у Нацраді перебувають місця в цифрових мультиплексах (аналог частот у цифровому віщанні, яке буде введене в Україні в найближчі кілька років) [4, c. 20-22].

Сьогодні практично не існує межі між мережевими ЗМІ та традиційною пресою, яка, в свою чергу, з кожним днем розширює свою присутність в мережі.

Висновки

Отже, масова політична комунікація, здійснювана майже виключно за допомогою ЗМІ, як важливе джерело політичної соціалізації сприяє оволодінню політичними знаннями, установками, цінностями і формами політичної участі. У сучасному світі масова політична комунікація усе більше перетворюється із підлеглого елемента політики на її творця.

Тому засоби масової інформації (ЗМІ) на сьогоднішній день є одним з найпотужніших комунікативних засобів суспільства. Вони виступають сполучною ланкою, передавачем інформації від держави до суспільства і, навпаки, від суспільства до держави, крім того, втілюють і репрезентують громадську думку, виконують функції спостерігача та контролера законодавчої, виконавчої, судової влади. У громадянському суспільстві ЗМІ створюють своєрідну публічну сферу – загальну громадську трибуну, з якої оприлюднюються, лобіюються суспільні і приватні інтереси. Тому не буде перебільшенням сказати, що динамічний технологічний та методологічний розвиток ЗМІ у сучасному світі дедалі більше впливає не тільки на ступінь поінформованості окремих громадян, але й на характер, напрями та темпи розвитку всього суспільства.

Список використаної літератури

1. Акінчиць Н.Г. Роль засобів масової інформації у політиці // Культура народов Причерноморья. – 2008. – №138. – с. 62-66
2. Бебик В. Соціально-психологічні аспекти ефективності політичної реклами в мас-медіа // Соціальна психологія. — 2008. — № 1. — С. 51-59
3. Гаврада, І. Цензура як прояв недемократичності державної політики України у сфері засобів масової інформації // Політичний менеджмент. — 2006. — № 5. — С. 95-105
4. Глазунов В. Сучасна політична система і система ЗМІ: особливості відносин // Держава та регіони. Серія: Соціальні комунікації. – 2010. — №2. – с. 19-25
5. Даниленко Н. Засоби масової комунікації і політична соціалізація особистості // Соціальна психологія. — 2004. — № 4 (6). — С. 61-70
6. Дубов Д. Засоби масової інфіормації як якісно нові суб’єкти політичних комунікацій // Політичний менеджмент. — 2007. — № 1. — С. 57-65
7. Зернецька, О. Засоби масової комунікації в сучасній світовій політичній ситуації // Соціальна психологія. — 2007. — Спеціальний випуск. — С. 44-52
8. Канченко, Анна Вікторівна. Вплив засобів масової інформації на прийняття політичних рішень // Стратегічні пріоритети. — 2009. — № 4. — С. 40-45
9. Куриленко, О. Засоби масової інформації та політичний самообман мас / О. Куриленко  // Історія в школі. — 2008. — № 5-6. —  С. 1-6
10. Пронченко О. Політична складова функціонування сучасних засобів масової інформації // Історичний журнал. — 2007. — № 6. — С. 34-41