Вступ

Теоретичне осмислення реальної практики побудови демократичного суспільства в Новий і Новітній час привело до створення різних теоретичних концепцій демократії.

Широка участь освічених мас у суспільному процесі, децентралізація і контроль над ухваленням найважливіших рішень можуть поліпшити перспективи досягнення дійсної свободи і рівності або хоч би примирити іманентні суперечності цих понять у демократичній теорії і практиці. Адже демократія можлива тільки тоді, коли громадяни колективно формулюють суспільні альтернативи, а не просто реагують на політику, сформовану без їх участі.

Єдина форма політичної участі мас — це участь у виборах і реалізація права на голосування. Головною фігурою у веберівській теорії виступає харизматичний лідер, обраний прямим голосуванням народом, перед яким він несе відповідальність. Подібний лідер стоїть над бюрократичною адміністрацією, що обирається, у свою чергу, формально легальним чином. Ступінь легітимності харизматичного лідера визначається масштабами його успіхів. Оскільки, за Вебером, роль мас у політичному процесі обмежується лише участю в обранні харизматичного лідера йому, по суті, відмовляється в праві здійснювати контроль над бюрократією знизу. Ці функції громадяни делегують харизматичному лідерові, який здійснює контроль за діяльністю бюрократії зверху; одне з головних його завдань — боротьба з бюрократією, необхідна для подолання олігархічного принципу правління.

1. Поняття мас та роль мас в сучасних демократіях

«Демократія означає не те що люди дійсно управляють, а тільки те що вони мають можливість вибирати правителів» — висловлювався Й. Шумпетер. Прихильники цієї теорії ділять суспільство на: правлячу меншість — еліту та неволодарюючу більшість — маси. Маси не цікавляться політикою, не володіють необхідними знаннями і повною інформацією, не вміють приймати правильні рішення, тому передають еліті право управляти політичним процесом. Політична участь мас обмежена виборами. Водночас маси повинні мати право періодичного, переважно електорального, контролю за складом політичної влади.

Модель плюралістичної демократії не позбавлена недоліків. Однак понад близьких до ідеалу народовладдя і до реального життя моделей політичних систем сьогодні немає. Тому концепція плюралістичної демократії має широкий вплив на політичну думку й практику. Акцентуючи головну увагу на складному груповому складі народу як суб’єкта влади, ця теорія, звісно, неспроможна відбити всіх аспектів сучасних демократій і доповнюється низку інших концепцій.

Стосунки між народом та представниками будуються з урахуванням контролю (переважно електорального, з допомогою виборів, і інституціонального, з допомогою спеціальних установ), конституційного обмеження компетенцій органів влади й посадових осіб та його повну незалежність не більше закону.

Реально репрезентативна демократія зазвичай втілюється в парламентаризмі — системі правління, заснованої на поділ влади і верховенство влади парламенту, делегованої йому народом під час виборів. У цьому парламентарії розглядаються не як представники окремих виборчих округів, бо як виразники інтересів, у першу чергу всього народу, відповідальні у своїх рішеннях лише перед власним сумлінням.

Демократія у разі — правління еліт, що здійснюється з згоди народу. Вона зводиться до способу освіти влади, перевагу якого з порівнянню коїться з іншими формами правління полягає у забезпеченні гласності та конкурентної змінюваності еліт з допомогою народного арбітражу, здійснюваного під час виборів. Розвиток демократії пов’язано ні з розширенням прямої участі мас під управлінням, і з створенням ефективних механізмів рекрутування результативною, ефективної еліти, підконтрольній народу.

Репрезентативні, зокрема елітарні, теорії демократії мають як сильні, і слабкі боку. Як головних достоїнств цієї моделі правління зазвичай відзначають її здатність гарантувати вільний суспільний лад і високі ефективність у виконанні громадських завдань. На думку прибічників, репрезентативна демократія гарантує лад і політичної стабільності, оберігає суспільство від минущих масових настроїв і тимчасових захоплень.

Головною метою партиципації є всебічна демократизація суспільства, соціальна емансипація і громадська самореалізація особистості. Цим забезпечується максимальне урахування у політиці інтересів народу, міцна легітимація влади, подолання політичного відчуження громадян. Участь багатьох під управлінням розширює інтелектуальний потенціал прийняття рішень, збільшує ймовірність їх оптимізації, отже, підвищується стабільність політичної системи та ефективність управління. З іншого боку, широке участь громадян, у процесі забезпечує ефективний контролю над посадовими особами, запобігає зловживання владою, відрив депутатів від народу, бюрократизацію чиновництва.

До радикальним варіантів теорії партиципаторної демократії прилягають політичні концепції нових рухів, наприклад екологістів. Всі ці теорії об’єднані ідеями про децентралізацію управління, прямої участі у ньому мас, розвитку самоврядування.

У партиципаторної демократії є як прибічники, а й опоненти. Її критики стверджують, що демократія може бути формою життя, універсальним принципом організації, оскільки які у основі демократії ідеї волі народів і рівності з її походження ставляться лише до взаємовідносин між громадянами й державою і суперечать природному нерівності і примусу, властивим деяким областям життєдіяльності, наприклад взаємовідносинам учителів і учнів, керівників держави і підлеглих тощо.

З іншого боку, вадами цієї демократії є низька ефективність прийнятих рішень внаслідок недостатню компетентність й емоційної неврівноваженості мас; зниження інституціональної відповідальності посадових осіб, оскільки найважливіших рішень приймаються широким колом ніким не контрольованих і внаслідок чого які відповідають непрофесіоналів; складність та висока вартість практичного здійснення; неможливість без примусу привернути увагу до систематичного брати участь у управлінні більшість громадян, найважливіші життєві яких зазвичай пов’язані з професією, робочим місцем, доходами, сім’єю, дозвіллям тощо.

Як очевидно з наведеного вище аналізу демократичних теорій і форм, кожна з яких має як гідності, і недоліки. Реально існуюча демократія в індустріально розвинених країн світу прагне поєднувати ідеї самоврядування і партиципації (головним чином місцевому рівні, а частково і виробництві) з представництвом в масштабах держави. А загалом це репрезентативна плюралістична демократія, що базується на ліберальних цінностях і враховує більшою або меншою мірою деякі християнські і соціалістичні колективістські ідеї.

2. Значення «маси» як суб’єкта масової свідомості

Маса, натовп небезпечні тим, що людина в них втрачає власні риси і властивості, почуття відповідальності. Тут діє психологія непереборної сили, здатної на те, на що окрема особа ніколи не наважиться. За визначенням Е. Канетті, 3. Фрейда, у масі, натовпі навіть інтелігентна людина стає варваром. Розглядаючи масу, натовп як деструктивну, руйнівну силу, Г. Лебон вважав, що натовп поділяється на два типи: гетерогенний (різнорідний) — невиразний, вуличний (зібрання людей у суді, театрі, парламенті) та гомогенний (однорідний) — секти, класи, касти. На думку Г. Лебона, велику владу над натовпом мають божевільні, галюцинати, епілептики, яких він часто обирає своїми вождями. Однак таких вождів натовп швидко позбувається, міняє. Саме яскраво виражена бездарність, а не розумна та освічена людина є ідеалом натовпу. Освіченість, талант лідерові натовпу скоріше заважає, ніж допомагає.

Маса, натовп вірять словам і закликам лідерів, вождів і підкоряються їм, інтенсивно, підсвідоме виконують їх накази і тому спроможні на нелюдські дії та вчинки.

Психологію маси, натовпу активно використовують у політичній боротьбі опозиційні, деструктивні сили. Прикладів цього маємо досить у будь-яких країнах, у тому числі посткомуністичних, в Україні. Найнебезпечніше при цьому те, що кожен член маси, натовпу цілковито впевнений у безкарності своїх дій. Ним керує енергія деструктивізму, свавілля, агресії, що становить елементарну загрозу як для інших людей, так і для суспільства загалом.

Маса має специфічні психологічні особливості. Отже, йдеться про психологію масової свідомості.

Масова свідомість — один з видів суспільної свідомості, найбільш реальна форма її практичного існування та втілення. Це особливий, специфічний вид свідомості суспільства, властивий величезній кількості людей («масі», «масам») [86,166].

В «ідеалі» масова свідомість мала б дорівнювати сумі свідомостей окремих індивідів, соціальних груп. Однак об’єктивно це неможливо, а тому йдеться про масову свідомість як збіг (поєднання або перехрещення) основних, найбільш значущих компонентів певної кількості різноманітних (великих і малих) груп суспільства.

Масова свідомість має специфічні ознаки. Це якості, що відповідають певній масі людей у конкретний час. Інакше кажучи, у масовій свідомості сконцентровані знання, уявлення, цінності, норми, які поділяє певна сукупність індивідів. Вони формуються у процесі спілкування, спільного сприйняття соціально-політичної інформації, визначення ставлення до неї.

Поняття «маси», як уже зазначалося, надто мінливе, ситуативне, а тому суб’єкт масової свідомості не є сталим, цілісним утворенням. Інакше кажучи, масову свідомість слід розглядати в контексті максимально визначеної «маси», часу, ситуації, бо типологізувати її надто складно, а часом просто неможливо.

Термін “маси” в суспільствознавстві вперше з`являється в контексті арістократичної критики соціальних змін в ХVІІ – ХІХ ст. Першим теоретиком мас в кінці ХІХ ст. став Г.Лебон. Він чи не найдосконаліше характеризує масу, вважаючи, що маса нічого не робить навмисне; не здатна до довготривалого бажання; між бажанням і його здійсненням не допускає ніякого часового відсрочення; підвладна магії слова; не може обійтися без вождя.

Маса, натовп небезпечні тим, що людина в них втрачає власні риси і властивості, почуття відповідальності. Тут діє психологія непереборної сили, здатної на те, на що окрема особа ніколи не наважиться. Психологію маси, натовпу активно використовують у політичній боротьбі опозиційні, деструктивні сили. Найнебезпечніше при цьому те, що кожен член маси, цілковито впевнений у безкарності своїх дій. Ним керує енергія деструктивізму, свавілля, агресії, що становить елементарну загрозу як для інших людей, так і для суспільства загалом. Маса має специфічні психологічні особливості. Отже, йдеться про психологію масової свідомості.

Масова свідомість – один з видів суспільної свідомості, найбільш реальна форма її практичного існування та втілення. Це особливий, специфічний вид свідомості суспільства, властивий величезній кількості людей. В “ідеалі” масова свідомість мала б дорівнювати сумі свідомостей окремих індивідів, соціальних груп. Однак об`єктивно це неможливо, а тому йдеться про масову свідомість як збіг основних, найбільш значущих компонентів певної кількості різноманітних (великих і малих) груп суспільства. Масова свідомість має специфічні ознаки.

3. Роль мас в політиці

Роль мас в політиці як правило стає замітною тоді, коли виявляється страшною. Вона проявляється тоді, коли руйнуються групові зв`язки і міжгрупові границі, коли суспільство деструктурується, переживаючи період своєрідного “соціотрясіння”. Таке відбувається в період світових війн, соціальних революцій, політичних переворотів.

Маса – це велика кількість людей, які певний час перебувають у безпосередньому контакті (наприклад, пікет, маніфестація, мітинг, демонстрація). До поняття “маса” близькі, хоч і не тотожні йому, поняття “натовп”, “юрба”. Разом з тим і масу, і натовп утворюють відчужені людські індивіди, що мають особисті інтереси, які не збігаються з інтересами інших людей. Отже, це “тимчасова спільнота” людей, об`єднання яких є випадковим, стихійним, короткочасним.

Як відомо, вирізняють малі, великі соціальні групи і так звану масу.

Крім поділу груп на великі та малі існує поділ на первинні і вторинні групи, формальні і неформальні, референтні та ін.

До первинних груп належать сім’я, сусідські та приятельські групи, яким властиві «тепліші», ніж в інших групах, стосунки.

Вторинні групи — це формалізовані структурні спільноти, створені на офіційних засадах: колективи підприємств, установ, військові, поліцейські підрозділи тощо. У таких групах стосунки менш «теплі» й емоційні, а більше формалізовані та зорганізовані.

Формальні групи характеризуються стосунками між членами групи, які обумовлені офіційними нормами: законами, статутами, інструкціями, наказами, штатним розписом.

Неформальні групи — це групи, де контакти між людьми регулюються взаєминами симпатії, нормами, які склалися стихійно, або нормами неофіційних інститутів («дружба»).

Референтні групи — це групи, з якими людина ідентифікує себе, вважаючи їх за певний еталон, взірець поведінки, критерій діяльності. З цією групою людина порівнює свої вчинки, дії, статус, свідомість, смаки та ін. За великим рахунком, референтна група орієнтує людину на конкретний шлях соціалізації, вибір відповідних життєвих альтернатив. Люди завжди намагаються належати, ввійти до референтної групи, оскільки саме за її допомогою вони оптимально самореалізуються, самовдосконалюються.

Під малою групою розуміють нечисленну спільноту людей, які перебувають у найбезпосереднішому психологічному контакті [76, 284].

Незважаючи на те що малі групи істотно різняться, їх найчастіше класифікують за такими ознаками: час існування; ступінь тісноти контактів між членами групи; специфіка цілей, які ставить перед собою група; демографічні ознаки (вік членів групи, їх стать, професія та ін.).

Малими групами є сім’я, невеликий трудовий колектив, студентська, учнівська групи, тимчасові творчі колективи та ін. Кожна з таких груп утворюється на основі певних цінностей, інтересів, орієнтацій.

Суспільні відносини у малих групах мають форму безпосередніх особистих контактів. Орієнтовно малі групи налічують 3-7 чоловік. Малі групи бувають первинні (сім’я, група друзів, сусіди) і вторинні (безпосередні контакти між членами групи відсутні).

Малі групи можна також класифікувати як формальні та неформальні, де є членство, і референтні (люди приймають норми таких груп, але реально в такі групи не включені).

Розрізняють два види великих соціальних груп: ті, що виникли стихійно, випадково (натовп, публіка, аудиторія), і власне соціальні групи (класи, нації, жінки, молодь, професійні групи та ін.).

Специфічними регуляторами поведінки людей у великих соціальних групах, на відміну від малих, є звичаї, традиції, мораль.

Маса — це велика кількість людей, які певний час перебувають у безпосередньому контакті (наприклад, пікет, маніфестація, мітинг, демонстрація). До поняття «маса» близькі, хоч і не тотожні йому, поняття «натовп», «юрба», «публіка». Разом з тим і масу, і натовп утворюють відчужені людські індивіди, що мають особисті інтереси, які не збігаються з інтересами інших людей. Отже, це «тимчасова спільнота» людей, об’єднання яких є випадковим, стихійним, короткочасним.

«Прагнення до збільшення, — пише Е. Канетті, — це перша й основна властивість маси. Вона захоплює всякого, хто перебуває у межах її досяжності… Природна маса — це відкрита маса: її збільшення нічим не обмежене. Будинків, дверей, замків вона не визнає, все, що зачинене — підозріле для неї. Відкрита маса існує, доки росте, її розпад починається щойно вона перестає рости» [4,с.185].

Чи не найдокладніше характеризує масу Г. Лебон. Він вважав, що маса нічого не робить навмисне; не здатна до довгочасного бажання; між бажанням і його здійсненням не допускає ніякого часового відстрочення; не має поняття про неможливість будь-чого; схильна до крайнощів, не має жодних вагань, хвилювань; збуджується лише через надмірне роздратування; підвладна магії слова; ніколи не прагне Істини; не може обійтися без вождя [5,с.171-172].

За всіх розбіжностей в індивідуальній психології маса, натовп все-таки тимчасово утворюють певну спільність, яка має щось на зразок «колективної душі».

За усієї суперечливості і неузгодженості стосовно типологізації масової свідомості все-таки можна виокремити такі основні її типи: ліберально-технократичний, ліберально-реформістський, лібертаристський, традиціоналістський, неоконсервативний, радикал-лібертаристський, радикал-ескапистський, правопопулістський, радикал-демократичний, радикал-бунтарський, радикал-романтичний і радикал-соціалістичний.

Феномен маси надто важливий, коли йдеться про втрату в ній індивідом власної індивідуальності. У масі людина забуває про власну відповідальність, необхідність зважати на погляди інших. Вона сліпо підкоряється загальним інстинктам.

Людина, яка є частиною натовпу, практично втрачає індивідуальність, думає та діє під впливом своєрідної колективної психології, інстинктів, втрачаючи індивідуальну відповідальність. Це відбувається, очевидно, тому, що маса має певне, часто штучне віддзеркалення сили, агресивності, здатності щось радикально змінити. Тому людина в натовпі часто проявляє далеко не найкращі свої риси, демонструє поведінку, яка в інших обставинах, ситуації їй абсолютно невластива. «Натовпом, — пише А. Кравченко, — керують пристрасті скоріше погані, ніж хороші. Можна висловитися інакше: натовп — простір почуттів, пристрастей, емоцій, одинокість — простір розуму і зібраності».

На думку окремих фахівців, сучасна людина — це здебільшого і є людина-маса. Вона має надто мало індивідуального, особливого, а ще точніше — не має певних можливостей для прояву цього особливого. Тому вона видається своєрідною одновимірною людиною.

Можливе стихійне і свідоме утворення маси. Особливо небезпечною є ситуація, коли масу утворюють штучно, вдаючись до різних маніпуляцій, політичного популізму, фразеології тощо. Це неважко зробити, оскільки масова свідомість громадян усе ж малорухома, досить негнучка, важко піддається переорієнтації, зміні. Так, у 1999 р. під час різних опитувань громадської думки респондентам було поставлене таке запитання: «Від яких особливостей масової свідомості слід позбавитися українцям насамперед?» Найбільшу кількість відповідей становили такі: від апатії та байдужості до майбутнього своєї країни — 46 %; від побоювання змін — 26 %*. Найімовірніше звинувачення у байдужості до майбутнього своєї країни корелюються з тим, що, за даними іншого опитування, 32 % респондентів зазначили: вони не відчувають себе громадянами незалежної держави Україна, а 1 5 % не змогли відповісти на це запитання.

Екстремалізація масової політичної свідомості може проявлятися як у формі цілеспрямованої політичної діяльності організованих груп населення, так і у вигляді так званої протестної поведінки. Деякі автори, розглядаючи феномен масової свідомості, вважають, що центральною проблемою тут є співвідношення політичної та національної самосвідомості. На їх думку, у структурі політичної самосвідомості важливе місце належить саме соціально-психологічному компоненту, який домінує у процесі трансформації політичної самосвідомості у національну.

Стосовно маси (натовпу) можна говорити про масову, у тому числі масову політичну самосвідомість як своєрідне суб’єктивне відображення масовим суб’єктом політичного буття, політичних відносин і всіх пов’язаних з ними явищ [9, с.28].

Психологія маси, натовпу в різні часи ефективно використовувалася з метою підтвердити беззастережну віру та поклоніння полководцям, вождям, монархам, виконання жахливих акцій, спрямованих на знищення сотень тисяч іновірців, людей інших поглядів, віри, рас, як то було за часів сталінізму, фашизму тощо.

Психологія маси, або масова психологія, має свої особливості і її не слід плутати, скажімо, з психологією народу або нації.

По-перше, масова поведінка не несе на собі ніякого відбитку індивідуальності на відміну від специфіки в характері будь-якого народу.

По-друге, масова психологія не так суб’єктивна, як ситуативна. Вона має здатність розчиняти в собі все індивідуальне, особистісне. »

По-третє, масова психологія надто підвладна таким закономірностям і механізмам, які впливають скоріше на почуття, емоції і безсвідомі реакції людини, ніж на її розум і свідомість [7, с.273].

Маса схильна до раптових, неусвідомлених дій за рахунок підвищеної емоційності, нестриманості, аферичності.

Психологія народу тим і відрізняється від психології маси, що народ має своє характерне обличчя, лише йому притаманну індивідуальність, неповторність і унікальність, тоді як масова психологія, або психологія маси, — утворення неперсоніфіковане.

Оскільки психологія маси має багато форм вияву (соціокультурні, політичні, релігійні, національні, спортивні та інші рухи, масові виступи, масові переміщення людей внаслідок землетрусів, потопів, ураганів, масові соціальні катаклізми — голод, війни, міграції, великі аварії, то й політична психологія маси також має багато форм (мітинги, пікети, марші, маніфестації).

Політична психологія маси має величезне значення в політичній боротьбі. Відомо, наприклад, як уважно вивчав і враховував у революційній боротьбі психологію маси В. Ленін і його соратники по партії. Саме це дало змогу більшовикам підняти на боротьбу за владу сотні тисяч людей. При цьому В. Ленін уміло маніпулював масовою психологією в інтересах більшовиків, створеної ними партії і не помилився, побачивши в масах рушійну революційну силу. Інша річ, і це підтвердили події після жовтня 1917 р., що масова психологія далеко не завжди може бути творчою, спрямованою на позитивні зрушення в суспільстві. Ще Г. Плеханов, М. Бердясв, І. Бунін та багато інших прогресивних діячів Росії застерігали про загрозу масової психології як деструктивної сили. І. Бунін, зокрема, зауважував, що революціям, у яких задіяні маси людей, властиві жадоба гри, лицедійство, позерство, балаганщина. «В людині під час революцій, — писав він, — пробуджується мавпа».

Не є чимось однозначним, сталим громадська думка.

Громадська думка — це один з проявів масової суспільно-політичної свідомості. Вона відображає ставлення народу або певної його частини до влади, тобто це своєрідна сукупна, надособистісна позиція, точка зору конкретної спільноти стосовно тих чи інших явищ, подій, суспільно-політичних ситуацій.

Люди по-різному розуміють сутність тих чи інших політичних явищ, подій, вкладають у них своє бачення, відповідно їх ідентифікуючи. Показовим прикладом можуть бути, скажімо, відповіді громадян на запитання «Що для вас означає поняття «демократія»?», які розподілилися так: наявність свобод, основних прав — 38 %; справедливий розподіл матеріальних благ, рівність, справедлива оплата праці — 12 %; правова держава, повага до прав людини, до закону, рівність перед законом — 8 %; участь громадян в управлінні державою — 7 %; наявність партій, проведення виборів — 3 %; суспільна злагода, толеоантність, спокій, життя без страху — 2 % (інші відповіді — 11 %); 26 % респондентів не відповіли на запитання, що також показово стосовно рівня освіченості, політичної культури громадян узагалі.

Разом з тим громадська думка, особливо стосовно вагомих і особливо принципових політичних питань, часто є консервативною. І щоб вона змінилася, іноді потрібно досить багато часу. Візьмемо для ілюстрації цього положення таку важливу і доленосну проблему, як соціально-економічні орієнтації населення України. З часу проголошення незалежності нашої держави і початку реформування економіки на ринкових засадах минуло майже десять років. Однак вивчення громадської думки і сьогодні засвідчує, що фактично лише близько третини опитаних громадян згодні з тим, щоб Україна йшла обраним шляхом. За даними соціологічних опитувань, проведених у 1999 р., лише 21 % респондентів вважали, що Україна справді має стати країною з ринковою економікою, 39 % — що найкраще для України обрати соціал-демократичний шлях (коли поряд з розвитком приватної власності, підприємництва забезпечуються широкі соціальні гарантії для всіх), а 31 % визнали за потрібне повернутися до побудови соціалізму (як було до перебудови).

Консерватизм громадської думки з огляду на важливі суспільно-політичні процеси в країні та за її межами зумовлений тим, що громадяни пов’язують ці процеси безпосередньо із задоволенням або незадоволенням власних інтересів, потреб, сподівань. За даними опитування, проведеного в Україні у цей самий час, на запитання «Чи виправдалися за ці роки надії, котрі були у вас в 1991 р. в час проголошення незалежності України?» ствердно відповіли лише 9 % опитаних, а 65 % — що їхні надії не справдилися.

Розглянуті метаморфози громадської думки, її нестабільність значною мірою пояснюються різними інтересами і мотивами, завдяки яким люди цікавляться і займаються політикою.

Інтерес громадян до політики здебільшого посилюється у випадках, ситуаціях, коли вона реально може вплинути на їхнє життя. Найвищий такий інтерес у нестабільних суспільствах, під час криз, радикальних суспільно-політичних змін і навіть окремих подій. За даними всеукраїнського представницького опитування, проведеного у березні 1999 р. напередодні президентських виборів, лише 16 % респондентів відповіли, що вони не цікавляться політикою, 23 % — ледве нею цікавляться, а понад половину — 62 % — зазначили, що вони політикою цікавляться, при цьому «дуже сильно цікавляться» 2 %, «сильно цікавляться» 12 %.

Висновки

Отже, суб’єкт масової політичної свідомості («політична маса»), як уже цілком очевидно, ніколи не являє собою скільки-небудь єдиного і цілісного утворення. Його неможливо виразити кількісно, ​​«порахувати». У цьому сходяться практично всі дослідники даної проблематики, Тим більше, його не можна ототожнювати безпосередньо із суб’єктом політичної дії. В принципі, ніколи неможливо кількісно виміряти суб’єкт масової політичної дії, що виникає на базі того чи іншого політичного свідомості.

По суті, «політична маса» є особлива політико-психологічна спільність людей, що відрізняється наявністю однакових політико-психологічних чинників, які спонукають до загальних політичних дій, до одноманітного способу поведінки. Але от яке з цієї маси кількість людей буде брати безпосередню участь у власне політичну подію — завжди загадка.

Поняття «політичної маси», як і маси взагалі, вкрай мінливе, ситуативно і, в цілому, невизначено. Розвиток масової політичної свідомості залежить від масштабу охоплення людей загальними психічними станами, обумовленими політичними причинами. Дозріваючи спочатку в рамках традиційно виділяються груп, окремі компоненти масової політичної свідомості можуть поширюватися, захоплюючи представників інших груп і прошарків суспільства і збільшуючи тим самим масу, а можуть, навпаки, і скорочуватися, звужуючи розміри суб’єкта масової політичної свідомості та поведінки.

Маса змінює індивідуальну поведінку. При цьому істотно, що маса, залучаються до себе значне число людей, не тільки пере групові відмінності між ними. Вона значною мірою трансформує всю індивідуальну психіку, підпорядковуючи собі індивідуальну свідомість. В масі стираються індивідуальні відмінності окремих людей і, тим самим, зникає їх своєрідність. Однак маса не тільки «віднімає» щось у індивідуальної психіки — вона ще й надає вхідним в неї людям нові якості.

Список використаної літератури

1. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна. – К., 2009.
2. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: [Монографія]. К.: МАУП, 2000. – 384 с.
3. Бебик В.М. Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручник. – К.: Каравела, 2009. – 496с.
4. Бегей І.І. Порадник із політології: Семінарські заняття: Навчальний посібник. – Львів: ЛБІ НБУ, 2006. – 351с.
5. Брегета А.Ю. Основи політології: Навч. посібн. – Вид. 2-ге, переробл. і доп. К.: КНЕУ, 2000.
6. Бурдяк В.І. Теоретичні і методологічні проблеми політологічних досліджень: Навч. посібник. – Чернівці: Рута, 2005. – Ч.І. – 104 с.
7. Вегеш М., Останець Ю. Світ політології: Навч.-метод. посібник. – Ужгород: Говерла, 2010. – 471 с.
8. Давимука С., Колодій А., Кужелюк Ю., Харченко В. Політичні режими сучасності і перехід до демократії. – Львів, 1999.
9. Денисенко В.М., Матвієнків С.М., Штерн В.Ю., Політологія. Вступ до среціальності. Підручник для студентів вищих навчальних закладів. – Львів: Астролябія, 2007. – 360с.
10. Іщенко М.П., Деркач Ж.В. Політологія: питання теорії і методики: Навч.-метод. посібник. – Черкаси, 2006. – 318 с.
11. Кухта Б. Політична влада та її рішення. – Львів: ЦИД, 2006. – 237 с.
12. Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти та політичне лідерство. – Львів: Кальварія, 1995.
13. Основи демократії: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів / Авт. колектив: М. Бессонова, О.Бірюков, С. Бондарук та ін.; За заг. ред. А. Колодій; М-во освіти і науки України, Ін-т вищої освіти АПН України, Укр.-канад. проект «Демократична освіта», Інститут вищої освіти. – К.: вид-во «Ай-Бі», 2002. – 684с.
14. Основи демократії: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За заг. ред. А.Ф. Колодій. Третє видання, оновлене і доповнене. – Львів: Астролябія, 2009. – 832с.
15. Основи демократії. Права людини та їх забезпечення в умовах суспільних змін: Навч. посібн. // О.В. Філонов, В.М. Субботін, В.В.Пашутін, І. Я. Тодоров. – К.: Знання, 2006. – 215с.