Вступ

Відомо, що всі країни, що йдуть ринковим шляхом розвитку, мають різні ринкові моделі. Скажімо, є ринок американський, швецький, німецький, японський тощо. На один з них може орієнтуватися Україна.

У рамках ринкового господарства сучасного світу в різних країнах залежно від національних особливостей розвитку різне співвідношення приватної, колективної та державної власності. Наприклад, в Італії 58 відсотків підприємств є державними, в Ізраїлі 64 відсотки валового національного продукту виробляється в суспільному секторі, в Канаді у ньому зайнято близько 40 відсотків працюючих, у Швейцарії 65 відсотків власності є суспільною.

До останнього часу адміністрація Тайваню контролювала всі великі промислові й транспортні корпорації, а також головні банки і торгівельні компанії, забезпечуючи за рахунок державного бюджету і фінансованих ним підприємств більшу частину капітальних вкладень. Частка держави в капіталовкладеннях у США традиційно невелика і в 80-х роках становила близька 35 відсотків.

У квітні 1992 року ООН опублікувала черговий звіт, в якому рівень розвитку країни характеризується спеціальним індексом, що враховує доход, медичне забезпечення і освіту. Найрозвинутішою країною світу з 160 було визнано Канаду, Швейцарія – на четвертому місці. Як бачимо велика частка державного сектору економічній ефективності не завадить.

Виходячи з того, що ефективність ринкової економіки не залежить від частки приватної власності, можна зробити висновок: будувати економіку в якій домінував би дрібний приватний сектор, країні з переважаючою державною власністю не доцільно.

Головним інструментом створення моделі ринку має бути не стихійна гра сил, а активна й послідовна діяльність держави щодо створення необхідних інститутів ринку. Регулююча роль держави має здійснюватися не старими адміністративно-командними, а новими методами, які адекватні ринковим формам господарювання.

Для цього слід розробити цільові програми розвитку визначальних сфер народного господарства; забезпечити підтримку пріоритетних напрямів економічного розвитку, виділення для цих цілей кредитів, зменшення податків; стимулювання розвитку виробництва, а не посередницької діяльності, різних соціальних форм господарства; створити сприятливі умови для залучення в країну приватного іноземного капіталу, насамперед у формі прямих інвестицій у виробничу сферу, галузі, що виробляють товари споживання.

І. Роль держави в ринковій економиці

1.1 Причини втручання держави в ринковий механізм

Держава є передусім політичним регуляторним механізмом. Це інституція, яка мас публічну владу та спеціалізований апарат регулювання
суспільних відносин. Головне завдання держави полягає в поєднанні інтересів особи, колективів та суспільстві, забезпеченні владного регулювання при збереженні саморегулювання та саморозвитку суспільства.

Упродовж XX ст. відбувалося посилення ролі держави в економіці. Особливо ці процеси прискорилися у другій половині минулого століття, що знайшло вияв у розширенні функцій держави, розвитку нових форм і методів економічної політики, які не лише зменшують негативний вплив відмов ринку, а й сприяють нормальному відтворенню, соціальній стабільності та підтримці макроекономічної рівноваги.

В останні десятиліття в розвинених країнах під впливом інформаційно-технологічної революції, розвитку багатоукладності економіки та глобалізації економічних зв’язків відбувається розширення та ускладнення регуляторних функцій держави, збільшуються державні витрати. Так, вони зросли з 46 % ВВП у 1990 р. до 50 % і більше — на початку нового тисячоліття.

Відтворення умов конкуренції полягає у тому, що вироблення товарів і послуг має доповнюватися рухом грошей, цінних паперів, інформацією, знаннями, що можливо лише за умови дії відповідних юридичних законів, нормативних документів. Виходячи з цього, держава створює юридично-інституціональні засади ринкової економіки захист прав власника (cт 41 Конституції України); антимонопольне законодавство (cт. 42 Конституції України); соціальний захист населення {cт. 46 Конституції України); захист покупців (cт. 42 Конституції України).

Відповідно до цих засад держава видає закони, порушення яких може призвести до спотворення ринкового ціноутворення та дії законів ринку.
Покупцем продукції від держави є уряд, який купує зброю, поштові, транспортні послуги тощо. Як суб’єкт, що несе грошові витрати, держава відіграє роль агента для перерозподілу доходів на користь тих, хто потребує допомоги. Такі витрати називаються трансфертними, або передавальними. Вони є соціальним забезпеченням (велфером). Трансфертні платежі не враховуються у ВВП.

Усунення причин порушень у роботі ринкового механізму досягається втручанням уряду в економічну діяльність через її регулювання в обхід законів ринкової конкуренції. Основні причини порушень у роботі ринкового механізму можна об’єднати у чотири групи: зовнішні економічні ефекти; суспільні блага; факти неподільності; монополізм.

Зовнішні економічні ефекти — це витрати, що є зовнішніми для учасників процесу виробництва, які створюють товар.

Пояснімо це на такому прикладі. Металургійне підприємство у процесі виробництва скидає у річку виробничі відходи, забруднює атмосферу отруйними речовинами. В результаті погіршуються екологічні умови, що спричиняє захворюваність населення. При визначенні ціни металу враховують витрати на сировину, оплату праці, амортизаційні відрахування, витрати на електроенергію, воду, які с внутрішніми для виробництва. Водночас за ринкових умов не враховують витрати на захист навколишнього середовища. Отже, якщо не вжити певних заходів щодо цього підприємства, воно продовжуватиме забруднювати річку та атмосферу. Для того щоб запобігти цьому, потрібно прийняти спеціальний закон, що визначатиме допустимі межі забруднення. У законі може бути передбачено кілька варіантів щодо вказаної ситуації: повна заборона скидання у воду і викидання в атмосферу отруйних речовин, сплата штрафу за забруднення навколишнього середовища. Це сприятиме оздоровленню довкілля.

Суспільні блага — це блага, які споживаються всіма членами суспільства порівну і часто колективно

До них належать оборона, охорона суспільного порядку, державне управління», енергетична система тощо. З моменту їх вироблення вони автоматично споживаються кожним членом суспільства незалежно від того, заплатила за них людина чи ні. Суспільство виробляє такі суспільні блага, незважаючи на те, є їх виробництво прибутковим чи збитковим. Адже важко уявити собі, щоб охорона громадського порядку здійснювалася на суто ринкових засадах. Для забезпечення суспільних потреб уряд має оподатковувати населення.

Факти неподільності. В умовах ринку з економічного і соціального поглядів існування конкуренції у певних галузях, сферах діяльності не завжди доцільне. Це зумовлено тим, що остання дає свободу вибору щодо обсягів підприємства. Якщо ж потужності виробництва з економічного погляду потрібно звести до мінімуму, виникають факти неподільності.

Наприклад, електростанція і мережі електропередач можуть у мінімальних розмірах задовольняти попит на ці товари на ринку. Інакше кажучи, якщо економічно доцільно, щоб попит на певний товар чи потребу задовольняв один виробник, виникає «природна монополія».

Якщо люди є власниками ідеї, технології, це породжує асиметрію у розподілі інформації, або природну монополію. В результаті можливе зменшення обсягів виробництва, погіршення якості продукції та підвищення цін. Із загальноекономічного погляду вихід конкурентів на ринок цієї продукції є небажаним. Таким підприємствам надаються субсидії у вигляді компенсацій збиткових послуг. Це може бути зумовлено, наприклад, необхідністю задоволення певних національних інтересів. За таких умов, щоб запобігти зловживанням з боку «природних» монополістів, потрібне втручання держави, а саме: 1) державний контроль на відповідному ринку за приватними підприємствами (щодо ціни, прибутку, якості продукції та умов постачання); 2) одержавлення, тобто перетворення таких підприємств на державні.

Монополізм спотворює ринок, призводить до того, що зростання рівня цін відбувається за штучного зменшення обсягів виробництва. Для зменшення впливу монополії потрібне втручання уряду, яке передбачає ліквідацію монополії або її регулювання.

Отже, чинники, які протидіють розвитку вільного ціноутворення, конкуренції та ринку, є невід’ємною складовою розвиненої економіки і можуть бути усунені тільки втручанням держави у процес відтворення. Внаслідок цього сучасний ринок с ринком, що регулюється державою через правові акти, які закріплюють ринкові відносини, широке використання договірних відносин, фінансування розвитку державного сектору, науки, культури, освіти, соціальний захист населення, податкову, кредитну, банківську системи, ціноутворення тощо для досягнення цілей, визначених соціально-економічною політикою країни. Усі нині існуючі розвинені економічні системи є системами, які ґрунтуються на об’єктивних законах ринку (попиту і пропозиції, конкуренції, вільного ціноутворення тощо) і механізмі державного регулювання.

1.2 Функції держави в ринковій економіці

Регулюючі функції держави в ринковій економіці зводяться до трьох основних — законодавчої, стабілізуючої, розподільчої.

Законодавча функція передбачає, що держава розробляє систему економічних, соціальних та організаційно-господарських законів і постанов, які встановлюють певні «правила гри», тобто правові засади ринкової економіки, таким чином, гарантуючи однакові права й можливості для суб’єктів усіх форм власності і господарювання.

Для захисту конкуренції як основної умови і регулятора ринкової економіки держава розробляє антимонопольне законодавство. Це дає можливість суб’єктам ринкової економіки реалізувати свої інтереси, примушує їх діяти узгоджено і не порушувати об’єктивних законів ринку. І відбувається це природно, без команд і наказів.

Стабілізуюча функція держави полягає у підтриманні високого рівня зайнятості та цінової рівноваги, а також у стимулюванні економічного зростання. Для цього держава:

1) визначає цілі, напрями і пріоритети економічного розвитку, виділяє відповідні ресурси для їхньої реалізації, використовує грошово-кредитні та бюджетно-податкові важелі;

2) бере на себе організацію пропозиції грошей; 3) забезпечує зайнятість населення і стабільний рівень цін, проводячи відповідну фіскальну і кредитно-грошову політику, спрямовану на запобігання інфляції та безробіттю.

Розподільча функція пов’язана, з одного боку, з досягненням більш справедливого розподілу доходів у суспільстві, а з другого — з більш ефективним розміщенням ресурсів у ринковій економіці. Для здійснення цієї функції, яка сприяє виправленню певних недоліків ринкової системи, держава:

1) здійснює перерозподіл коштів груп населення, які мають високі доходи, на користь непрацездатних і малозабезпечених, проводячи відповідну фіскальну політику, політику регулювання цін;

2) установлює і контролює мінімальний розмір заробітної плати;

3) бере на себе функцію забезпечення суспільними благами, у виробництві яких приватні та колективні суб’єкти не зацікавлені, однак без цих благ не можливе існування суспільства.

Держава відіграє також важливу роль у регулюванні зовнішньоекономічних відносин і валютного ринку, міграції капіталів і робочої сили, контролюванні платіжних балансів. Це сприяє стабілізації національної економіки і розвитку світового господарства.

Виконання державою регулюючих функцій в умовах ринкової економіки забезпечує досягнення балансу економіки на макрорівні, проведення ефективної грошово-кредитної політики, соціальний захист малозабезпечених верств населення. Без регулюючого впливу держави не можна здійснити структурні перетворення, модернізацію матеріально-технічної бази деяких галузей.

Отже, сучасна ринкова система органічно поєднує вільну конкуренцію і важелі державного регулювання, тобто є регульованою соціально орієнтованою економікою.

Ігнорування будь-якої з цих засад призводить до негативних наслідків: монополізму, інфляції, спаду ділової активності. При цьому надзвичайно важливо, щоб діяльність держави спрямовувалася тільки па усунення негативних явищ ринкових відносин. Вона в жодному разі не мас порушувати внутрішньоринкові зв’язки або протидіяти їй. Тому в умовах ринкової економіки не повинно існувати директивного розподілу виробничих ресурсів і споживчих товарів, адміністративного контролю над цінами, тотального директивного планування, що характерно для бюрократичної системи. Інакше руйнується ринкове середовище, що призводить до виникнення державного монополізму, директивної економіки.

1.3 Методи та способи державного ркгулювання

Методи де існують різні методи державного регулювання ринкової економіки, які можна об’єднати у дві групи: адміністративні (прямі) та економічні (непрямі). Застосування цих методів залежить від соціальних, економічних, історичних, політичних умов, стану розвитку та структури економіки країни. Через це механізм державного регулювання економіки у кожній країні має свої особливості.

Держава як гарант економічних свобод здійснює адміністративний вплив на ринок на всіх рівнях управління — від муніципального до федерального (від районного до загальнодержавного).

Організуючий вплив на ринок держава здійснює передусім через розробку законів і контроль за їх дотриманням усіма господарюючими суб’єктами. До основних методів державного впливу належать: антимонопольне законодавство, контроль за цінами, а також за якістю продукції, через систему державного ліцензування на виробництво окремих товарів; обмеження вивезення деяких товарів в інші країни.

Держава виступає гарантом грошової одиниці, здійснює контроль за обігом грошей. Уряд щороку визначає мінімальний розмір заробітної плати, що сприяє регулюванню ринку праці.

Для того щоб захистити внутрішній продовольчий ринок, держава вводить обмеження на ввезення певних товарів, наприклад значно підвищує ставки мит, або запроваджує більш дієві інструменти захисту — компенсаційні збори, розмір яких визначають як різницю між внутрішньою ціною імпортованого продукту і ціною на ринку, з якого він надходить. їх встановлюють для досить широкого переліку товарів, передусім для тих, які у достатній кількості виробляються в країні.

Держава є прямим ринковим агентом, що дає їй змогу безпосередньо впливати на ємність і структуру ринку, а також визначати нові організаційні форми його функціонування. У сучасних розвинених країнах держава є великим власником (їй належить 10—35 і більше відсотків основних виробничих фондів), зосереджує у своїх руках не тільки галузі інфраструктури, а й частину засобів виробництва.

Особливу увагу держава приділяє виробництву суспільних благ. Обираючи стратегію регулювання, вона може здійснювати виробництво цих благ безпосередньо на державних підприємствах. Також можуть застосовуватись і непрямі методи регулювання, тобто держава виступає посередником між споживачем і виробником благ.

Масштаби і темпи зростання економічної ролі держави можна проілюструвати на прикладі США, де 90 % населення закінчує державні школи, 15 — мешкає у квартирах, що повністю або частково фінансуються федеральним урядом, 10 % — одержують державні субсидії на харчування. Населенню гарантується державна підтримка у випадку безробіття, непрацездатності або бідності, трудова компенсація, пенсія за віком. Кожний шостий працівник зайнятий у державних підприємствах та установах.

Ціни на пшеницю, кукурудзу та молочні продукти контролюються державою. В окремі роки сільськогосподарські субсидії на ці продукти досягають 50—60 % загальної вартості врожаю. Багато комунальних послуг сплачується за низькими цінами завдяки державному регулюванню. Держава надає також послуги з користування державними автошляхами, залізницями, станціями водопостачання тощо.

Регулюючий вплив на ринкову економіку держава здійснює через індикативне планування — засіб координації господарської поведінки економічних суб’єктів. У такому плануванні, що відображує цілі та пріоритети соціально-економічної політики держави, використовуються показники, які мають характер рекомендацій. Індикативний план здійснюється суб’єктами ринку через систему економічних та правових регуляторів, які, з одного боку, стимулюють ці суб’єкти, а з другого — дають можливість розв’язати найважливіші соціально-економічні проблеми країни (стримування інфляції, соціальний захист населення, зменшення безробіття, структурні зміни в економіці). Такі плани виконують роль специфічних середньо- і довгострокових договорів на виконання цільових програм розвитку, зокрема соціальних. До останніх належать: програма охорони здоров’я населення, зміна характеру, умов і змісту праці, розвиток духовної сфери, відновлення екологічної рівноваги тощо.

Найбільшого розвитку державне регулювання у сфері економічної політики набуло у Франції, Японії, Швеції, Південній Кореї. До найважливіших державних інструментів регулювання економіки Франції належать поточне прогнозування і стратегічне планування. Для задоволення загальнодержавних потреб у державному секторі економіки застосовують плановий контракт, а у приватному — державне замовлення.

В Японії як регулюючий засіб широко використовують економічне планування. У повоєнний період таких планів було 11.

У Швеції особливу увагу приділяють проблемам соціального регулювання та соціального забезпечення, завдяки чому тут найвища зайнятість населення, безробіття становить 1—2 % працездатного населення.

У Південній Кореї регулюючі заходи передбачають досягнення фінансово-грошової збалансованості. Навіть у роки значних економічних потрясінь (1970 — 1971, 1974—1975, 1979—1981) грошовий обіг, інфляція або дефіцит державного бюджету не виходили з-під контролю, що досягалося завдяки державній монополії в кредитно-фінансовій сфері. Національна економіка Кореї надійно захищена від припливу іноземної валюти.

Для усунення негативних наслідків інфляції держава використовує метод прямого регулювання цін. Ці заходи вживають щодо енергоносіїв, громадського транспорту, телефонного зв’язку, проїзду автодорогами, продукції оборонної сфери. Значну увагу держава приділяє цінам на продукти харчування і послуги населенню, встановлюючи їх граничний рівень.

Держава може змінювати свою політику залежно від ситуації, що склалася.

Так, останнім часом сфера прямого регулювання цін у США дуже звузилася. Понад 10 років тому було ліквідовано державне регулювання тарифів на всі види транспорту. До сфери регулювання цін нині входять «природні монополії» — виробництво електроенергії, послуги зв’язку. Зміна економічної ситуації в США може спричинити відновлення регулювання деяких цін і тарифів.

Для усунення негативних наслідків економічної діяльності держава може використовувати методи прямого адміністративного впливу, встановлюючи певні стандарти у відповідних виробництвах, граничні норми викидів шкідливих речовин в атмосферу, забороняючи застосування технологій, що загрожують здоров’ю людей, консервуючи певну частину національних ресурсів тощо.

Економічні (непрямі) методи регулювання

Одним із найефективніших регулюючих засобів є податки. У різних країнах існують неоднакові підходи до класифікації податків, проте законодавством усіх країн передбачено, що громадяни зобов’язані віддавати частину своїх доходів на загальнодержавні потреби.

Є два суб’єкти оподаткування — фізичні та юридичні особи. Об’єктами оподатковування фізичних осіб є доход, майно і земля, юридичних осіб — прибуток, майно і земля.

Сьогодні європеєць у середньому витрачає на податки 45—48 % свого доходу. У більшості країн світу юридичні особи, що ведуть підприємницьку діяльність, сплачують до бюджстуч48—52 % одержаного прибутку.

Через систему оподаткування, яка передбачає прямі (прибутковий податок із населення, податок із корпорацій), непрямі (акцизи, податок на додану вартість, митні збори) та інші (податок на нерухоме майно, спадщину, землю) податки, держава формує бюджет, обсяг якого становить 1/3—1/2 національного доходу.

Частина коштів державного бюджету спрямовується на розвиток певних галузей, виробництво деяких товарів і продуктів харчування, здійснення різних видів діяльності. Майже половина витрат бюджету припадає на соціально-економічну сферу:

1) витрати на виплату пенсій, допомоги, охорону здоров’я, освіту, підготовку кадрів;

2) сприяння розвитку енергетики, житлового будівництва і комунального господарства, засобів комунікацій;

3) витрати на охорону навколишнього середовища. Бюджетом також передбачені витрати на оборону країни, наукові та космічні дослідження.

У країнах з розвиненою ринковою економікою особливу увагу приділяють стимулюванню науково-технічного прогресу, розвитку на його основі наукоємних виробництв. Для цього кожна країна, виходячи з певної концепції або моделі науково-технічного прогресу, розробляє комплекс заходів згідно з національно-державними пріоритетами. Модель або концепція стимулювання науково-технічного прогресу в різних країнах розробляється залежно від системи управління науково-технічною сферою.

У США, наприклад, робиться акцент на збереження науково-технічного і військового лідерства, в Японії — на виробництво конкурентоспроможної продукції із застосуванням досягнень ІІТР. У країнах Західної Європи, США та Японії ця система має децентралізований характер, фінансування науково-технічної сфери здійснюють різні державні відомства. Виняток становить Франція, де існує централізована система управління науково-технічною сферою.

Важливим об’єктом державного регулювання є аграрний сектор, розвиток якого стимулюється за рахунок фінансування з державного бюджету. Для розв’язання проблем, пов’язаних з подоланням наслідків стихійних лих, розвитком інфраструктури, реформуванням виробництва, запобіганням соціально негативним явищам у сільській місцевості — безробіттю, занепаду соціально-побутової та культурної інфраструктури, — держава виділяє цільові дотації.

Для підтримання певного рівня цін у сільському господарстві у федеральному бюджеті США передбачено 5 % витрат для відшкодування прямих витрат фермерам, що вирощують рис, пшеницю, просо, кукурудзу, ячмінь, овес, бавовник. Частка державної дотації до ціни коливається від 15 % для виробництва проса до 35 % — для рису. На продукцію тваринництва дотації не передбачені. За рахунок цих же 5 % витрат федерального бюджету фінансуються наукові дослідження в галузі сільського господарства.

Підтримка фермерів здійснюється на рівні штатів, які на пільгових умовах (відсотки удвічі менші за ринкові) виділяють кошти на поліпшення соціальної сфери — облаштування доріг, телефонного зв’язку, прибирання сміття тощо. Більша частина геологорозвідувальних робіт у США здійснюється за рахунок фінансування з державного бюджету. Розвідані місця природних копалин реалізуються на аукціонних торгах, доходи від яких надходять до федерального бюджету.

Важливе місце у системі регулюючих важелів держави відводиться грошово-кредитній системі. Визначаючи кількість грошової маси в обігу, обсяг кредитів, рівень відсоткових ставок, держава активно впливає на кон’юнктуру ринку — зменшуючи кількість грошей у каналах обігу, вона стримує ділову активність, і навпаки, збільшення грошової маси сприяє посиленню інвестиційної діяльності господарюючих суб’єктів. Цього можна досягти також завдяки кредитній політиці. Зниження відсоткових ставок збільшує кредитні надходження до національної економіки. Недостатні інвестиції призводять до зменшення обсягів виробництва, вивільнення робочої сили, падіння рівня заробітної плати.

Об’єктом особливої уваги держави в умовах розвиненої економіки є підприємства малого бізнесу — індивідуальні, сімейні, групові. Це зумовлено тим, що, по-перше, саме в цій групі підприємств спостерігається найгостріша конкуренція, а, по-друге, за відносно невеликих інвестицій вони забезпечують розв’язання таких проблем, як зайнятість населення, задоволення потреб ринку, що швидко змінюються, швидке впровадження технічних, організаційних, управлінських новацій тощо.

Державна підтримка малого бізнесу здійснюється через надання довго-і короткострокових кредитів на пільгових умовах, підготовку і підвищення кваліфікації кадрів, надання різних податкових пільг, комерційної інформації.

У Франції, наприклад, уряд налає пільги у системі оподаткування не тільки для створення нових підприємств, а й для переміщення існуючих у відсталі райони для стимулювання кооперації невеликих і середніх фірм.

В Італії пільгове кредитування може досягати 40 % потенційних витрат невеликих підприємств. Кредити строком на 15 років надаються для реалізації нових ініціатив, на 10 — для модернізації або розширення діючих фірм. При цьому відсоткова ставка з урахуванням розміру кредиту становить 36—60 % ринкової. У Нідерландах держава гарантує відшкодування половини збитків за умови не менш як п’яти капіталовкладень (40 млн. гульденів в один проект) за попередні три роки компаніям з кількістю зайнятих до 500 осіб.

Стимулюють розвиток малого підприємництва також Японія, Південна Корея, Німеччина, інші розвинені крайні.

У структурній перебудові народного господарства, визначенні пріоритетних напрямів суспільного виробництва, раціонального співвідношення між галузями надзвичайно важлива роль відводиться державі, яка здійснює бюджетне фінансування певних галузей, виробництв, визнаних ключовими напрямами структурної політики; стимулює перелив капіталу в певні сфери діяльності; готує кадри для пріоритетних галузей.

Отже, держава використовує багато адміністративних та економічних регуляторів економіки жоден з них не с ідеальним, оскільки, забезпечуючи позитивний ефект в одному випадку, призводить до негативних наслідків у іншому. До того ж у різних країнах застосовуються неоднакові методи регулювання. В одних із них більшого розвитку набуває кредит, у других — податок, у третіх — вирішальна роль належить індикативному плануванню. Між адміністративними та економічними методами немає чітко визначеної межі, вони взаємно доповнюють один одного і за оптимального поєднання дають найбільший ефект. В умовах глобалізації особливого значення набуває регулювання зовнішньоекономічних зв’язків країни державного впливу на ринкову економіку адміністративні (прямі) методи регулювання. 

ІІ. Моделі змішаної економіки

2.1 Соціальна ринкова економіка

Соціальна ринкова економіка — це соціально-економічний устрій, економічну основу якого становить ринок, але він не може розв’язати багатьох соціальних проблем, а тому вдається до послуг держави.

Концепція «соціальної ринкової економіки» знайшла найбільш послідовне своє втілення в моделі «соціального ринкового господарства» у повоєнній Німеччині. Економічний і соціальний «порядок», що утворився в ФРН, був названий «синтезом нового типу». Такий «синтез», з одного боку, точно встановлював межі діяльності державної влади в економіці в такий спосіб, щоб водночас уникнути небажаних наслідків «хаотичного розвитку», а з другого — запобігти формуванню централізовано-адміністративної системи. Метою нового устрою було створення вільного, економічно ефективного, соціально справедливого господарчого й суспільного «порядку».

Іноді під «соціальним ринковим господарством » розуміють певну соціально-економічну політику, яка поєднує в собі принципи свободи на ринку з принципом соціального вирівнювання, тобто поєднання «вільної конкуренції» з «соціальною справедливістю».

Такий соціально-економічний устрій і відповідна йому політика переслідують певні основоположні цілі. Економіка в цілому має розвиватися на ринкових засадах («по-ринково-му»), кожна людина має отримати щонайбільше свободи в економічній сфері, особиста ініціатива приватних підприємців одержує щонайбільшого сприяння й заохочення з боку держави, передбачає державне втручання у функціонування «соціальної ринкової економіки». Центральна мета СРЕ — якнайповніше задоволення потреб і якнайвищий добробут кожного громадянина. Отримання власного добробуту не повинно робитися за рахунок інших, його наслідки треба спрямовувати на загальну користь. Товари мають розподілятися справедливо. Людям, які не здатні забезпечити себе самі, надається державна допомога і забезпечується соціальний захист. Всі члени суспільства мають отримати певний гарантований прожитковий мінімум, гідний людини.

Наведені вище принципові положення соціально-економічної політики має втілювати в життя «держава добробуту» (The Welfare State). Урядові органи керуються у своїй діяльності теоретичними розробками «загальної теорії добробуту» (General Welfare Economics). Цей науковий напрямок здобув відчутного впливу у повоєнні роки і пов’язаний з іменами лауреатів Нобелівської премії П. Самуельсона, А. Бергсона та інших економістів. Але корені цього наукового напрямку походять з кінця XIX — початку XX століть з досліджень видатного італійського економіста В. Парето. Теоретичне надбання цього вченого надзвичайно велике, його внесок в «теорію добробуту» дістав назву «оптимуму Парето». Добробут суспільства досягає максимуму, а розподіл ресурсів стає оптимальним, за Парето, тоді, коли будь-яка зміна цього розподілу може лише погіршити добробут хоча б одного учасника соціально-економічної системи.

«Держава добробуту» піклується про створення і підтримку інституційних рамок «соціального ринкового господарства», насамперед усуваючи обмеження для конкуренції, корегує її наслідки, коли вони не бажані з соціальних міркувань.

Під «добробутом» розуміють забезпеченість всіх членів даного суспільства матеріальними благами й послугами, які потрібні їм для збереження себе й свого роду. Для здійснення цього люди мають залежати один від одного. У поділі праці всередині родини вже починається основа всілякого добробуту. Подальший поділ праці стосується взаємин між родинами. Чим глибший поділ праці в суспільстві, тим досконаліший отримуваний продукт.

«Соціальне ринкове господарство» є, насамперед, ринковим господарством. Ринок, як відомо, є місцем зустрічі попиту й пропозиції. Фермер, який виробляє сільськогосподарські продукти, і машинобудівник, який виробляє засоби праці для фермера, мають обмінятися наслідками своєї праці. Ринок допомагає їм в цьому. Отже, саме ринкове господарство являє собою єдино можливу і найбільш ефективну мотивацію до праці.

Протилежністю ринкового господарства є регламентоване, або дириговане господарство. В регламентованому господарстві вища влада визначає, що потрібно виробляти, за якими цінами продавати. У своїх крайніх проявах дириговане господарство може повністю регулювати не тільки виробництво, але й розподіл: так можна встановлювати централізованим шляхом обсяг дозволених потреб введенням карток на продукти харчування або предмети одягу (наприклад, певну кількість ковбаси чи м’яса на тиждень, і сукню чи взуття на певний строк). Регламентоване господарство з часом неминуче призводить до того, що гроші і вся система товарно-грошових відносин втрачає своє економічне значення.

У найбільш загальному вигляді «соціальна економіка» — це наука про сучасне цивілізоване громадянське суспільство. Це наука про той соціально-економічний устрій (за німецькою термінологією »порядок»), який виявився не тільки вдалою теоретичною конструкцією, але й був підтверджений практикою, життям численних цивілізованих країн світу.

Видатний мислитель — енциклопедист (економіст, соціолог, психолог, антрополог, історик) XX століття Ф. ф. Хайєк, вивчаючи «соціально-економічні порядки» різних країн і у різних народів, узагальнив їх у формулі «розширеного порядку людського співробітництва». Базуючись на цій формулі можна сформулювати «соціальну економіку» як науку про закони й закономірності «громадянського співробітництва», досягнення «соціального консенсусу», пошук «соціального компромісу» з метою створення загального добробуту в нашому складному й суперечливому світі.

Ми вжили слова «світ соціальної економіки». Це — дійсно той реальний світ, у який людина попадає при своєму народженні, проживає своє недовге життя, і, на превеликий жаль, з часом має піти з нього. СВІТ цей, як було зазначено, «складний і суперечливий», але люди намагаються діяти в ньому, за Ф. Хайєком, на засадах «розширеного порядку людського співробітництва».

Інша наука — «політична економія» також вивчає закони й закономірності соціально-економічного устрою, але з позицій окремих класів — чи то феодалів, чи то буржуазії, чи то дрібної буржуазії, чи — пролетаріату. Вона так і називається «пролетарська політекономія», «буржуазна чи дрібнобуржуазна політекономія». «Нейтральної» політичної економії не буває (саме тому її називають «політична») — вона завжди служить, краще сказати, обслуговує інтереси того чи іншого класу або прошарку.

Принципова відмінність «соціальної економіки» і «політичної економії» полягає в тому, що перша є наукою про «людське співробітництво», а друга — про «людське протистояння», про «класові суперечності і боротьбу класів». Останнім часом вийшли друком численні підручники, посібники та монографії з економічної теорії, з’явилось дуже багато і досить вдалих видань і перекладів найбільш відомих в світі авторів. Серед усіх цих видань є прекрасні, такі, що неодноразово перевидавались і менш вдалі. Але усі перелічені і не названі видання об’єднує одне — вони присвячені викладу «економіки» (Економіксу) як такої. «Соціальна економіка» — інша наука.

«Соціальна економіка» відрізняється також і від філософії, соціології, політології та інших гуманітарних дисциплін, з якими студенти вищих навчальних закладів знайомляться на перших курсах своїх інститутів.**

Вивчення соціально-економічної історії людства, а в широкому контексті людської цивілізації переконує, що наука «соціальна економіка» має не столітню, а тисячолітню історію розвитку (див. розд. І книги). Адже людство завжди намагалося усвідомити своє соціально-економічне становище.

Слід зауважити також, що в цивілізованих країнах світу вже не одне десятиріччя викладається така загальноосвітня дисципліна як «соціальна економіка». Причому викладається вона не тільки в спеціалізованих навчальних закладах, але й в загальноосвітніх школах, ліцеях, коледжах.

В певному розумінні «соціальна економіка» як наука обіймає собою усю складність суто економічної, соціально-політичної і морально-ідеологічної організації суспільства.

Сучасне суспільство в країнах т. зв. «соціальних економік» являє собою складну комбінацію взаємозумовлених елементів — економічних, соціальних, політичних, ідеологічних, моральних, історичних та інших.

Суто економічна організація в такому суспільстві базується на поєднанні ринку (приватна форма економіки) і держави (державний сектор економіки). На сьогодні в різних країнах світу ця проблема розв’язана приблизно таким чином: на приватний сектор припадає приблизно 60-80 % народного господарства, а на державний сектор, відповідно ~ 40-20%. Соціально орієнтовані суспільства витрачають приблизно 20-30% ВНП на соціальні програми, тобто перерозподіляють національний доход країни на засадах, відмінних від суто ринкового механізму.

Соціально-політичною формою організації сучасних цивілізованих країн являються різні форми демократичного устрою з парламентсько-президентською або президентсько-парламентською формами управління. Закономірністю є більш висока питома вага виконавчої влади для країн з менш розвиненою економікою і більш високим демократичним плюралізмом для країн з високорозвиненими економічними системами. В галузі морально-ідеологічній — сучасні країни світу базуються на великих релігіях світу — християнство, ісламізм, буддизм, іудаїзм — з численними відгалуженнями і особливостями названих релігій не тільки в окремих регіонах світу, але й в окремих країнах та регіонах всередині країн. Достатньо сказати, що лише на Заході України є кілька релігійних конфесій, які суттєво відрізняються одна від одної. Ми вже не чіпаємо відмінності між країнами і народами, що їх населяють, кожний з яких має свою віру, уподобання та менталітет.

Отже, сучасні суспільства т. зв. «соціальних економік» являють собою надзвичайно складну комбінацію різноманітних організацій і елементів єдиного соціально-економічного і політичного організму.

«Соціальна економіка» як наука, хоча і не заглиблюється у все це розмаїття і різнобарвність, принаймі, має брати до уваги усю цю складність і суперечливість.

Тому важко погодитись з деякими твердженнями деяких авторів, які чи то свідомо чи несвідомо спрощують предмет «соціальної економіки», а іноді підміняють його.

З’ясувалося, що «предмет курсу — економічні відносини, які досліджуються з точки зору їх нерозривного зв’язку з соціальними, політичними, етнічними, релігійними і антропологічними факторами економічного розвитку, тобто тими складовими, які забезпечують цілісність суспільства»…

А у Г. Э. Слезингера (цит. мовою оригіналу) «предметом этой дисциплины является изучение экономики роста благосостояния людей в системной взаимосвязи с использованием их потенциала для устойчивого развития экономики и социальной сферы… Под таким углом зрения рассматриваются проблемы теории и методологии».

Ознайомившись з такими визначеннями предмету курсу, а також тими «кутами зору», під якими розглядаються проблеми теорії і методології цієї науки, автор зрозумів, що уникнути розгляду теоретико-методологічних витоків «соціальної економіки» — йому не вдасться. Саме цим зумовлена частина І книги — екскурс в історію виникнення «соціальної економіки» як науки. 

2.2. Модель ринкової економіки США

Загальновідомо, що модель сучасної змішаної економіки розвинутих країн Заходу має свої характерні особливості. Американська ж модель побудована на основі всебічного заохочення підприємницької діяльності, збагачення найбільш активної частини населення. Вона базується на високому рівні продуктивності праці та орієнтуванні на досягнення успіху кожної окремої особистості.

На нинішньому етапі спостерігається значне зближення американської, європейської і японської моделей управління. Розвиток науково-технічного прогресу і конкуренції ведуть до нівелювання цих відмінностей. Однак деякі відмінності все ще зберігаються. В американській моделі управління краще, ніж в інших країнах поставлена робота по підготовці кадрів керівних структур, накопичений багатий досвід керівної діяльності.

В зв’язку з тим, що в затратах на виробництво близько 70% припадає на працю, американські керівники орієнтуються на празберігаючі методи виробництва з причини обмеженості та дороговизни людських ресурсів. Важливою особливістю американської моделі управління являється комплексне використання сильних сторін на мікрорівні (фірма) і макрорівні (державне регулювання).

В зовнішній торгівлі і пересуванні капіталу домінуючі позиції займають великі фірми, вони враховують вплив окремих підприємств на міжнародну спеціалізацію країни, їх здатність адаптуватися до макроекономічних умов виробництва, їх пріоритетне положення в розробці і створенні нових товарів, кооперування виробництва і збуту з фірмами інших країн для взаємопередачі технологій.

Американські корпорації надійно утримують першість у світі за такими напрямками НТП, як виробництво літаків та космічних апаратів, надпотужних комп’ютерів та їх програмного забезпечення, напівпровідників і найновіших потужних інтегральних схем, лазерної техніки, засобів зв’язку, розробка біотехнологій. В 90-ті роки США продовжують випереджати країни Західної Європи і Японію в одній з найголовніших сфер в галузі використання комп’ютерів – проблемі підключення їх до Інтернету.

Американські фірми відрізняються гнучкою і ефективною організацією виробництва і праці, високою спеціалізацією виробництва і управління. Основним завданням ради директорів являється вивчення перспектив розвитку підприємства: середньої ланки – маркетинг, нижчої ланки (майстрів) – удосконалення трудових відношень у колективі, створення здорової робочої обстановки. Такий підхід забезпечує високу продуктивність праці, підвищення якості продукції та зниження витрат виробництва на одиницю продукції, яка виробляється, успіх в конкурентній боротьбі та достатній прибуток не лише для збереження фірми в галузі, але й для подальшого її розвитку.

На рівні макроекономіки управління удосконалюється в першу чергу в галузі фінансів і грошово-кредитної політики. В залежності від ситуації, спостерігається різний підхід в державному регулюванні. Динамічний економічний підйом 1983-1990 рр. проходив в обстановці гострої конкуренції між США, державами Західної Європи, Японії та новими індустріальними країнами.

В 80-х роках особливо при адміністрації Р. Рейгана, пріоритетним напрямком в макроекономіці стає створення найбільш сприятливих умов для роботи фірм. 1981 р. Рейган представив програму економічного відновлення, виконання якої передбачало три етапи:

• Перший етап полягав в установленні контролю над грошовою масою та призупиненні інфляції.
• На другому етапі передбачалося надати нового імпульсу розвитку підприємств шляхом скорочення податків та здійсненню заходів дерегламентації.
• Третій етап передбачав оздоровлення державних фінансів за рахунок режиму економії, який повинен був усунути дефіцит бюджету, який обумовлений зростанням витрат.

Реалізація цієї програми відіграла помітну позитивну роль в розвитку економіки США в 80-х роках.

Одночасно активізується діяльність адміністрації у формуванні внутрішнього кредитного ринку. Його масштаби активно формуються не лише за рахунок внутрішніх ресурсів, але й за рахунок залучення капіталу з інших країн. У 80-х роках зростання внутрішнього курсу долара та високі процентні ставки зробили США дуже привабливою країною для іноземного капіталу (надходження з-за кордону близько 100-150 млрд. дол. на рік).

Масш таби внутрішнього кредитного ринку стали могутнім фактором впливу США на світове пересування грошових ресурсів. На початку 90-х років об’єм кредитних ресурсів перевищив 1000 млрд. дол. щорічно, що значно більше ніж в будь-якій іншій розвинутій державі. Долар США залишається головним резервом і розрахунковою одиницею у світовій валютно-фінансовій системі. В 90-х роках, після виходу з кризи, всі передові країни, учасники науково-технічної гонки опинилися перед необхідністю сконцентруватися на проблемах «підтягування тилів».

Адміністрація президента Б. Клінтона вважала за необхідне переглянути пріоритети господарського розвитку національної економіки. В цьому проявилось тяжіння демократів до підсилення державного втручання в економіку (збільшення державних та приватних вкладів в передові галузі економіки, скорочення бюджетного дефіциту, програма деякого підвищення податків на більш забезпечений прошарок суспільства, ліквідація надмірної диференціації доходів та ін.).

Таким чином, керівна роль США в світовій економіці опирається на історичні особливості формування американського капіталізму, на багаті природні ресурси країни, на потужний виробничий потенціал, створений руками та умом висококваліфікованих кадрів.

2.3. Модель швецької ринкової економіки

Термін «швецька модель» виник в зв’язку з становленням Швеції як однієї з найрозвинутіших в соціально-економічному відношенні держави. Він з’явився в кінці 60-х років, коли іноземні спостерігачі почали помічати вигідне поєднання в Швеції швидкого економічного росту з широкою політикою реформ на фоні відносної соціальної безконфліктності в суспільстві. Цей образ успішної і лагідної Швеції особливо сильно контрастував тоді з зростанням соціальних і політичних конфліктів в навколишньому світі.

Зараз цей термін використовується в різних значеннях і має різний зміст в залежності від того, що в нього вкладається. Деякі аналітики відзначають змішаний характер швецької економіки, поєднуючий ринкові відносини і державне регулювання, переважної частини приватної власності в сфері виробництва і усуспільнення споживання.

Інша характерна риса післявоєнної Швеції — специфіка відношень між працею і капіталом на ринку праці. Протягом багатьох десятиріч важливою частиною швецького суспільного життя була централізована система переговорів про укладення колективних договорів щодо заробітної плати за участю потужних організацій, профспілок і підприємців в якості головних діючих осіб, причому політика профспілок ґрунтувалася на принципах солідарності між різноманітними групами працівників.

Ще один засіб визначення швецької моделі виходить з того, що в швецькій політиці явно виділяються два домінуючі фактори: повна зайнятість і вирівнювання прибутків, що і визначає засоби економічної політики. Активна політика на високорозвиненому ринку праці і винятково великий державний сектор (при цьому мається на увазі передусім сфера перерозподілу, а не державна власність) розглядаються як результати цієї політики.

Нарешті, в самому широкому значенні швецька модель — це весь комплекс соціально-економічних і політичних реалій в країні з її високим рівнем життя і широким масштабом соціальної політики. Таким чином, поняття «шведська модель» не має однозначного тлумачення.

Основною метою моделі, як вже відзначалося, на протязі тривалого часу були повна зайнятість і вирівнювання прибутків. Їхнє домінування може бути пояснене унікальною силою швецького робітничого руху. Більш ніж півсторіччя — з 1932 р. (за винятком 1976-1982 рр.) при владі перебуває Соціал-демократична партія Швеції. На протязі десятиріч з соціал-демократичною партією тісно співробітничає Центральне об’єднання профспілок Швеції, що посилює реформування робітничого руху в країні. Швеція відрізняється від інших країн прийняттям повної зайнятості в якості головної і незмінної мети економічної політики, а шведський народ в цілому — активний її прибічник.

Прагнення до рівності досить розвинуте в Швеції. Коли лідер соціал-демократів Пер Альбин Ханссон в 1928 р. висунув концепцію Швеції «вдома у народу», де говорилося про спільність інтересів нації в створенні «спільного дому», широкі групи населення поза робітничим рухом змогли прийняти його погляди. В Швеції соціал-демократичні ідеї привертають значну частину населення середнього прошарку.

До числа специфічних чинників, притаманних саме Швеції, треба віднести незмінний зовнішньополітичний нейтралітет з 1814 р., неучасть в обох світових війнах, рекордне по тривалості перебування при влади Соціал-демократичної робітничої партії, історичні традиції мирних засобів переходу до нових формацій, частково від феодалізму до капіталізму, тривалі сприятливі і стабільні умови розвитку економіки, домінування реформування в робітничому русі, що затвердив ці принципи в своїх відношеннях з капіталом (їхнім символом стали угоди між керівництвом профспілок і підприємцями в Сальтшебадені в 1938 р.), пошук компромісів на основі врахування інтересів різноманітних сторін.

На економічний розвиток певний вплив мала культура та історичні передумови.Невід’ємною частиною швецьких традицій є підприємництво. Ще з часів вікінгів в Швеції відомі підприємства по виробництву зброї та дорогоцінностей. Перша в світі компанія – «Струра Коппаберг» (заснована більш як 700 років тому) з’явилася в Швеції і досі входить в дюжину найбільших експортерів країни.

Успішне функціонування економічної системи залежить від динаміки цін, конкурентоспроможності швецької промисловості і економічного зростання. Частково від інфляції — загроза як рівності, так і конкурентоздатності швецької економіки. Отже, повинні використовуватися такі засоби підтримання повної зайнятості, що не призводять до інфляції і негативного впливу на економіку.

З середини 70-х років в зв’язку з загостренням конкурентної боротьби на зовнішніх ринках і глибокою економічною кризою положення країни помітно ускладнилося. Частково деякі галузі промисловості, зазнали глибокої структурної кризи, стали одержувати державну допомогу, причому в дуже великому масштабі. Але, не дивлячись на сумні прогнози багатьох економістів, Швеція змогла вийти з кризи. З 1983 р. триває безперервний економічний підйом який показав, що шведська модель змогла пристосуватися до умов, що змінилися і показала свою життєдіяльність.

Швецька модель виходить з положення, що система ринкового виробництва ефективна, держава не втручається в виробничу діяльність підприємства, а активна політика на ринку праці повинна звести до мінімуму соціальні витрати ринкової економіки. Сенс полягає в максимальному зростанні виробництва приватного сектора і якомога більшому перерозподілі державою частини прибутку через податкову систему і державний сектор для підвищення життєвого рівня населення, але без впливу на виробництва. При цьому натиск робиться на інфраструктурні елементи і колективні грошові фонди.

Таким чином, держава відіграє важливу роль в розподілі, споживанні і перерозподілі національного доходу через податки і державні видатки, досягнувши рекордних рівнів. В реформації ідеології така діяльність отримала назву «функціональний соціалізм».

2.4. Модель японської ринкової економіки

Хоча розмови про «японське диво» в загальному майже припинилися, феномен японської економіки продовжує викликати підвищений інтерес. Цікаво, чому країна з величезною зовнішньоекономічною залежністю, практично позбавлена природних ресурсів, незважаючи на всі непорозуміння і катаклізми останніх двох десятиріч, продовжує неухильно зміцнювати свої економічні (а разом з ними і політичні) позиції на світовій арені?

Зберігаючи роль світового лідера з багатьох найважливіших напрямків науково-технічного прогресу, Японія при цьому демонструє надзвичайно високий ступінь адаптації до умов, що змінюються з розвитком економіки. Ці переміни відбуваються не просто на базі технологічних нововведень, але в безперервній і надто складній взаємодії техніки, технології, економічних і соціально-політичних чинників.

В будь-якій економічній системі довгострокова динаміка економічного зростання зв’язана передусім з освоєнням нововведень. Тривалий час, особливо в післявоєнні роки, науково-технічна політика Японії базувалася на зацікавленості науково-технічних досягнень із-за кордону (в формі купівлі ліцензій, створення змішаних компаній, участі в багатонаціональних дослідних проектах).

Запозичаючи і удосконалюючи зарубіжну передову технологію, Японія не тільки досягла світового технічного рівня в більшості галузей економіки, але й зуміла створити потужні засади на міжнародному ринку технологій майбутнього. В прикладних дослідженнях і розробках, а також в управлінні інноваційною діяльністю, Японія забезпечила собі певні переваги перед Заходом, але все ще відстає за рівнем розвитку Фундаментальної науки.

На нинішній стадії економічного розвитку Японії нерозсудливо, та й неможливо продовжувати віддавати пріоритет тільки прикладним дослідженням і розробкам:

• По-перше, зменшується потік ліцензій на фундаментальні дослідження, на базі яких можуть бути зроблені вдосконалення. Західні компанії все менш схильні продавати такі ліцензії Японії.
• По-друге, ігнорування фундаментальних досліджень позбавило японські компанії можливості ефективного обміну.
• По-третє, одностороння політика стимулювання прикладних досліджень знизила статус зайнятих фундаментальними дослідженнями, зменшила їхні можливості в дослідних підрозділах корпорацій.

Ці і ряд інших реалій японського «технологічного клімату» породили почуття кризи, що отримало широке розповсюдження серед учених і технічних фахівців в 70-ті роки. В ці ж роки різко загострились торгово-економічні протиріччя Японії з США і західноєвропейськими країнами. Перед Японією повстало завдання пошуку засобів використання власних технічних можливостей для забезпечення економічної безпеки.

Слід також підкреслити, що в процесі «змагань з Заходом» Японія, наступній імітаційній стратегії економічного розвитку, мала можливість враховувати досвід інших країн і вчасно та досить ефективно брати під контроль небажані наслідки розвитку економіки.

Великі економічні держави — Англія, Німеччина, США — послідовно вийшли вперед, будучи новаторами в області науково-технічного прогресу.

Восени 1985 р. Американська адміністрація почала прикладати спеціальні зусилля для зміцнення позицій своїх експортерів на зовнішніх ринках. У вересні в Нью-Йорку відбулася нарада «групи п’яти» (міністрів фінансів

США, Англії, Франції, ФРН і Японії), після якої було вирішено знизити курс долара по відношенню до валют інших розвинених капіталістичних країн. США розраховували, що в результаті цього, конкурентоздатність, що орієнтуються на експорт галузей японської економіки знизиться, Японія буде змушена переорієнтуватися на стимулювання внутрішнього попиту і додатково відкриє свій ринок розвиненим капіталістичним країнам.

Нова валютна стратегія Вашингтону, здійснювана по формулі «слабкий долар — сильна Америка», ударила передусім по інтересах Японії. По суті, США поставили Японію перед альтернативою: або вона має вживати ефективні заходи по активації внутрішніх джерел зростання економіки і збільшить імпорт американської продукції, або відбудеться глибоке зниження курсу долара, що нанесе серйозного удару по конкурентоздатності японських товарів, уповільнить темпи зростання ВВП.

Розвиток подій, який почався з осені 1985 р. показав, що це не був просто черговий словесний демарш розгніваного конкуренту. Після Нью-Йоркської зустрічі курс ієни різко зріс — з приблизно 240 ієн до майже 140 ієн за долар на початку 1986 р. Несподіване падіння долара мало негативні наслідки для японської економіки.

В 1986 р. відбулося прискорення спаду, що почався ще в середині 1985 р. За підсумками 1986 р. приріст ВВП склав 2.4%, а обсяг промислового виробництва вперше за останні 11 років абсолютно скоротився на 0.4%. Галузевий вплив підвищення курсу ієни виявився по-різному, що пов’язане з вертикальним типом участі Японії в міжнародному розподілі праці (імпорт здебільшого сировини і матеріалів та експорт готових виробів). Падіння експортного виторгу в ієновому вираженні в галузях машинобудівного комплексу не було компенсоване відповідним зниженням цін на сировину, паливо, що імпортується і напівфабрикати.

Справа в тому, що якщо експортна квота японської економіки в цілому складає 17%, то в промисловості — біля 35%, а в ударній експортній ланці, машинобудуванні, ще вище. Наприклад, Японія вивозить 89% відеомагнітофонів, 88% копіювальних машин, 87% годинників, 86% касових апаратів, 79% мікрохвильових печей, 77% — електронних калькуляторів. В цілому на продукцію машинобудування потрібно біля 80% японського експорту. При такій високій експортній квоті японське машинобудування швидко реагує на зміни валютних курсів. В експорті в орієнтованих галузях значно підвищилися простої виробництва, знизився рівень прибутків, загострились труднощі збуту продукції.

За підсумками комерційної діяльності за 1986 р,. уряду Японії довелося ввести надзвичайні плани допомоги дрібним і середнім підприємствам, які пережили період масових банкрутств. Враховуючи, що на таких підприємствах зайнята більша частина японських робітників, створилися серйозні передумови для зростання безробіття в країні. В 1986 г. рівень безробіття постійно підвищувався і до травня 1987 р. досяг рекордного за останні 30 років показника — 3.2%. Таким чином, був перевищений «кризовий рівень» для Японії (3%). Особливість останніх років також в тому, що зростання безробіття зв’язане не тільки з кон’юнктурними чинниками, але і з впливом сучасного етапу науково-технічного прогресу, що має великий працезберігаючий потенціал.

Безробіття примусило японські профспілки погодитись лише на помірне підвищення заробітної плати. Разом з тим кон’юнктурний спад 1986 — початку 1987рр. практично не порушив роботу галузей, працюючих на внутрішній ринок, особливо в непромисловій сфері. Капіталовкладення тут продовжували стійко зростати, зберігалася висока кон’юнктура.

Завдяки зниженню процентних ставок і збільшенню державних інвестицій в економіку, спостерігався економічний приріст в житловому будівництві. Однак частка інвестицій в будівництво житла складає близько 5% ВНП, тому їх мультиплікативний ефект невеликий. Підвищення курсу ієни, що саме по собі веде до зниження цін на товари імпортовані з Японії, співпало з падінням цін на нафту на світових ринках. Це створило потужний дефляційний ефект, призвело до стримання зростання споживчих цін.

Багато факторів в японській промисловій політиці визначається своєрідною національною специфікою і, очевидно, не може бути повністю відтворене в інших умовах. Однак, значна частина того, що перевірене і підтверджене практикою цієї країни, може бути сприйняте в якості корисного і повчального досвіду.

2.5.Модель німецької національної економіки

Держави Західної Європи належать до групи країн з розвинутою економікою. Основна економічна могутність регіону припадає на чотири індустріально розвинутих країни (Франція, Німеччина, Великобританія та Італія), які виробляють 70% ВВП.

Великий вплив на розвиток економіки Німеччини в середині 50-х років мала економічна реформа Людвіга Ерхарда. В її основі лежала теорія необхідності побудови соціального, ринкового господарства. Ця теорія базувалась на здоровому сенсі, якого часто не вистачає багатьом прогресивни реформаторам, що дозволило при її практичному втіленні значно змінити економіку Німеччини і примусити інші країни говорити про німецьке економічне чудо.

Теорія соціального ринкового господарства, виходила з того, що кожна людина має тенденцію діяти таким чином, щоб результати цих дій були благом для неї та її сім’ї. Зростання добробуту людини неможливе, якщо їй не надана елементарна свобода дій, тобто свобода підприємництва, свобода вибору місця роботи і місця проживання тощо. Всі ці свободи носять економічний характер, але економічна свобода може існувати лише за наявності свободи політичної. Тому найбільш ефективною економіка може бути лише в демократичній державі з ліберальним ринковим суспільством.

Держава повинна забезпечувати найкращі умови для роботи ринкового господарства,захищати його суб’єктів та установлювати справедливі правила гри. Держава не повинна втручатися у вільне ціноутворення, але обов’язково слідкувати за виконанням антимонопольного законодавства. Держава не повинна диктувати підприємцям, що і як виробляти, але зобов’язана захищати внутрішніх виробників від іноземних конкурентів. Якраз такий світогляд, реалізований з німецькою ретельністю та послідовністю, дозволив вже під кінець 50-х років зруйнованій Німеччині вийти на 2 місце в світі після США.

На початок 50-х років, Німеччина майже відновила довоєнний об’єм промислового виробництва. Реформа в Німеччині почалась з заміни старих рейсмарок на нові дойчмарки, через три дні після початку перетворень почалася реформа цін. Особлива роль відводилась мілкому та середньому бізнесу, якому держава приділяла особливу увагу. В 1951 р. був в 2 рази перевищений рівень виробництва 1936 року. В 1952 р. експорт став перевищувати об’єм імпорту і Німеччина одержала позитивне сальдо платіжного балансу.

В подальшому Німеччина постійно нарощувала свій економічний і політичний вплив в Європі і світі. На даному етапі економіка країни сучасна і всебічно збалансована, країна має всебічний потужний потенціал.

ІІІ. Роль держави в сучасній Україні

Формування нового світового порядку змушує всі постсоціалістичні країни, зокрема Україну, розв’язувати складну проблему: як найбільш повно реалізувати національні інтереси в умовах становлення економіки країни, з одного боку, і формування мегаекономіки — з другого.

Виходячи з того, що сучасні технічний, технологічний і структурний рівні економіки України неадекватні таким постіндустріальних розвинених країн з ринковою економікою, входження її в світову ринкову систему прискореними темпами може призвести до багатьох небажаних наслідків, основним з яких є те, що Україна потрапить до групи країн «периферії». Це зумовлено тим, що виробництво наукоємної продукції ґрунтується на макротехнологіях, для реалізації яких потрібні відповідні міжгалузеві виробничі комплекси. Україна, на жаль, таких макротехнологій поки що не має. В інвестиційному секторі економіки в багатьох випадках втрачені науково-технічні та виробничі заділи. У деяких галузях вони взагалі відсутні. На підприємствах з високими технологіями значною мірою зруйновано обладнання, скорочено персонал. Слід врахувати і те, що здійснювана модель роздержавлення в Україні призвела до втрати державою права володіння основним капіталом, зокрема в пріоритетних галузях. Таким чином, її позбавлено можливості впливати на розвиток національної економіки. Це наочно демонструє приклад руйнування воєнно-промислового комплексу (ВПК). Під час так званої конверсії ВПК було зруйновано, деякі з його підприємств перепрофільовано на переробку сировини, що перетворює країну на технологічно-сировинний придаток економіки західних країн. Спостерігається тенденція неухильного падіння рівня наукоємності вітчизняної продукції. У промисловості цей показник не перевищує 0,3 %, що в 10—20 разів менше від світового рівня. Сьогодні понад 90 % продукції, що виробляється в Україні, не має відповідного науково-технологічного забезпечення.

Перед країною постала проблема: як відновити науково-технологічний потенціал колишнього воєнно-промислового комплексу і залучити інвестиції у ті галузі економіки, які дадуть змогу Україні посісти провідне місце у світі (космонавтика, матеріалознавство, зварювання, біотехнологія тощо).

Відплив висококваліфікованих кадрів за кордон знекровлює економіку. Втрати ці важко підрахувати, але за деякими оцінками йдеться про багатомільярдні суми.

За підрахунками західних учених, еміграція одного висококваліфікованого фахівця рівнозначна вкладанню в економіку обраної ним держави 1 млн. дол. За різними оцінками, Україна втратила у 90-х роках XX ст. до 15—20 % свого інтелектуального потенціалу. За роки реформування вітчизняної економіки за межі країни виїхало 30 % учених вищої кваліфікації та працездатного віку.

Водночас з тенденцією переливу природних, людських та інших ресурсів до центру світової системи, а також під впливом руйнування цілісних національних господарських систем та структурної перебудови всього світового господарства (розподіл між країнами-лідерами сфер впливу), в Україну спрямовуватиметься капітал для відтворення виробництв індустріального, а не постіндустріального характеру, оскільки останні є монопольним володінням країн «центру».

Для того щоб реалізувати плани, пов’язані із входженням до кола країн-лідерів, Україні потрібно перейти до постіндустріальної моделі розвитку. А це зумовлює потребу:

Оцінити втрати, здобутки і потенціал країни.

Визначити напрями і пріоритети розвитку економіки.

Розв’язати проблему інтеграції України у глобальну ринкову систему: окремо чи в співдружності з країнами СНД.

Аналіз основних показників розвитку України в кризовий та після-кризовий періоди у контексті глобалізаційних процесів свідчить, що в макроекономічній структурі, незважаючи на припинення спаду, економічну стабілізацію і піднесення, з 2000 р. не відбулося змін на краще. Так, з 1990 р. обсяги виробництва продукції машинобудування скоротилися майже втричі, що відображує тенденцію деіндустріалізації. Відбувається зменшення обсягів фінансування наукових досліджень і розробок, а також освіти.

Якщо врахувати, що в країні за цей час не створено великих корпорацій, які мали ґрунтуватися на високих технологіях, можна дійти висновку: сучасна модель економічної політики України не мас інноваційного спрямування.

Для подолання структурної недосконалості економіки країни, її технологічної відсталості, низької продуктивності праці, невідповідності інфраструктури ринковим умовам потрібно розвивати сучасні напрями науки і техніки та відтворювати на цій основі наукоємні технології. Це сприятиме підвищенню конкурентоспроможності національних товаровиробників на світовому ринку.

Зрозуміло, що подібні радикальні зрушення в економіці України неможливі без великих фінансових ресурсів. Тільки для зміни структури економіки на 1 % потрібні капіталовкладення, еквівалентні 2—3 % ВВП. Тому потрібно залучати в наукоємні галузі прямі іноземні інвестиції.

До інших пріоритетів внутрішньої та зовнішньої політики належать: визначення галузевих і структурних пріоритетів довготривалого розвитку; спрямування міжнародних фінансових потоків відповідно до обраних пріоритетних напрямів стратегічного розвитку, запобігання некерованому відпливу капіталів з країни, регулювання структури та сфер вкладання іноземних інвестицій в економіку нашої країни;

забезпечення національних суб’єктів господарювання інформацією щодо стану зовнішньоекономічної кон’юнктури, обмін передовим досвідом щодо нових технологічних процесів, організації та управління виробництвом і маркетингу; рекламування за кордоном продукції вітчизняного виробництва, розробок наших учених тощо; >- вжиття заходів щодо повернення українських капіталів, вивезених за кордон, через створення матеріальної зацікавленості та державних гарантій щодо неможливості експропріації та кримінального переслідування. Важливою передумовою налагодження та поглиблення економічного співробітництва із зарубіжними партнерами с розвиток правової основи такого співробітництва.

Процес інтеграції України в глобальне конкурентне середовище потребує вирішення таких завдань: запобігання спробам встановити контроль над галузями вітчизняної економіки, які мають стратегічне значення для країни; розвиток двостороннього і регіонального співробітництва; приведення антимонопольного законодавства у відповідність до міжнародних норм; удосконалення роботи апарату управління, зокрема в галузі зовнішньоекономічної діяльності; використання політичних, економічних та юридичних засобів для урегулювання міграційних процесів, захист українських громадян, які працюють за кордоном.
Розвиток міжнародних зв’язків України дасть змогу нашій країні реалізувати політику, спрямовану на захист вітчизняного товаровиробника, і сприятиме освоєнню нових ринків, інтегруванню економіки України в глобальне економічне середовище.

Висновки 

            Кожна модель економіки розглядає такі елементи як ринок, соціальний захист і характерні тільки для даних районів особливості. Тому в чистому вигляді окремих моделей не існує. Існує 3 моделі економіки: 

1. Командно-адміністративна. Ця модель існувала в колишніх соціалістичних країнах і її елементами були:

• а) негативне ставлення до власності засобів виробництва;
• б) плановий розвиток економіки;
• в) плани доводилися централізовано, до кожного підприємства (через міністерства і відомства);
• г) робітники закріплювалися по районам і професіям.

2. Ринкова економіка. Їй присуща приватна власність підприємств і використання системи ринку для регулювання економічних процесів. Основними елементами цієї моделі є:

• а) високопродуктивна праця на підприємствах;
• б) робітники одержують зарплату в відповідності з витраченою працею;
• в) конкуренція на внутрішньому і світовому ринках.

3. Змішана економіка існує в країнах Західної Європи, їй присуща така риса, як можливість взаємозаміна працівників у певній сфері діяльності.

За яким же критерієм має оцінюватись ефективність різних моделей ринкових економік? Для більшості країн, що переходять від індустріального до постіндустріального суспільства, або тих, що в нього вступають, такий критерій має зводитися до реалізації особистості, забезпечення найсприятливіших економічних, соціальних, екологічних та психологічних умов для існування людини. Все це сприятиме соціальній злагоді в суспільстві, буде фактором подальшого розвитку економіки, науки, культури. 

Список літератури

1. .Волков А. М. «Швеция: социально-экономическая модель» М.» Мысль» 1991.
2. Гальчинський А. С., Єщенко П. С., Палкін Ю. І. Основи економічної теорії: Підручник. – К.: Вища шк., 1995. – 471с,: іл.
3. Мирова экономика: введение во внешнеэкономическую деятельность: Учебное пособие для ВУЗов М. В. Елова, Е. К. Муравьев, С. М. Панферова и др., Под. ред. А. К. Шуркалина, Н. С. Цыниной. – М. Логос, 2000. – 248с.
4. Социальная рыночная экономика. Германский путь. Хайнц Ламперт. Издательство «Дело». Москва
5. Японский парадокс: (Реальности и противоречия капиталистического управления) /Б. З. Мильнер, И. С. Олейник, С. А. Рогинко. -М.:Мысль, 1985.
6. Основьі теории переходной зкономики / Под ред. Е. А. Киселевой, М. Н. Чепурина. — М., 1996.
7. Політична економія. Навчальний посібник. / За ред. д.е.н., проф. Г. I. Башнянина і к. е. н., доц., Є. С. Шевчук. 3-тє вид., перероблене і виправлене. — Львів: «Новий світ — 2000», 2004.
8. Сакс Дж., Пивоварський О. Економіка перехідного періоду: Уроки для України. — К.: Основи, 1996.