Вступ

Актуальність теми. Становлення в Україні економіки ринкового типу потребує визначення власного шляху розвитку в світовій цивілізації. Для цього потрібна наукова концепція ефективної економіки, що визначала б спрямованість інтересів всіх суб’єктів господарювання на досягнення кінцевої мети їх діяльності — забезпечення добробуту всього населення.

Спочатку треба визначити, про яке економічне середовище йдеться в цьому аналізі соціально-економічної політики держави. В український літературі вже існує позиція, за якою не тільки сучасна економіка розвинутих країн світу є за суттю змішаною, а й будь-яка економіка, в якій функціонують різні форми власності, різні економічні відносини та зв’язки, є змішаною [7, с.117-121]. За логікою цієї позиції, з якою погоджуюся, не тільки економіка сучасних розвинутих країн, а й перехідна економіка є змішаною. Українська економіка теж є економікою змішаного типу. Тому й політика держави повинна виходити саме з цього, оскільки на ділі державі прийшлося переорієнтуватися з минулої соціально-економічної системи (соціалістичної) на іншу, засновану на ринкових принципах господарювання.

Отже, сьогодні змішаною слід вважати економіку України ще й тому, що в ній функціонують як так звані нові, так і старі відносини, країна просувається із всім світом до постіндустріальної економіки та створює інституційне середовище.

Характер і форми взаємодії держави і економіки, у процесі формування економічної політики держави, обумовлені різними чинниками, але однією з найістотніших модифікуючих умов є тип економічної системи. У ринковій економіці дана взаємодія виражається одним способом, тоді як в адміністративно-командній — істотно іншим.

У сучасній вітчизняній та зарубіжній літературі досліджуються різні підходи до класифікації і періодизації економічних систем, що функціонували в історії розвитку людства. Визначення типу економічної системи є одним із найбільш дискусійних питань у сучасній науковій літературі. Так, американські вчені Р. Макконнелл і С. Л. Брю зазначають у своїй книзі “Економікс”, що індустріально розвинені країни світу розрізняються між собою за двома ознаками: 1) формою власності на засоби виробництва і 2) способами координації та управління економічною діяльністю. На основі цих ознак виділяють такі типи економічної системи: — чистий капіталізм, або капіталізм вільної конкуренції, який характеризується приватною власністю на ресурси та використанням систем ринків і цін для координації економічної діяльності та управління нею. У такій системі поведінка кожного з її учасників мотивується його власними інтересами. Економічна влада тут розпорошена. Держава не втручається в економіку; командна економіка, або комунізм, ґрунтується на суспільній власності на всі матеріальні ресурси. Приймаються колективні рішення і здійснюється централізоване планування економіки. Підприємства є власністю держави і здійснюють виробництво на основі державних директив; змішані системи, які об’єднують риси як чистого капіталізму, так і командної економіки.

Мета дослідження – дослідити роль і місце держави в системі  змішаної ринкової економіки.

Розділ 1.Основні теоретичні підходи до змісту змішаної економічної системи

1.1. Сутність, ознаки, національні особливості змішаної економічної системи

В економічній теорії поняття «змішана економічна система» трактується неоднозначно.

Історичною передумовою виникнення змішаної економічної системи є посилення і розширення державного втручання в економічну діяльність, розвиток державної власності і державного сектору економіки. З кінця XIX ст. майже в усіх країнах відбувається: розширення економічних функцій держав; посилення взаємозв’язку, взаємодії приватного, акціонерного, державного секторів; розвиток державно-корпоративного або державно-монополістичного капіталізму як специфічної нової форми господарювання.

Підставами для визначення економічних систем сучасних розвинених країн як змішаних є те, що для них характерними є наступні ознаки: взаємодія колективної, приватної і державної власності та різних форм господарювання, породжених ними; державне регулювання національної економіки з метою стимулювання сукупного попиту та сукупної пропозиції; відносна стійкість і стабільність розвитку на основі збалансування різнорідних економічних інтересів; здатність амортизувати циклічні коливання, запобігати глибоким економічним спадам і пом’якшувати соціальні конфлікти; забезпечення свободи і економічної рівності суб’єктів господарювання; чітка соціальна спрямованість розвитку національного господарства на основі економічного зростання.

Отже, системоутворюючими складовими змішаної економічної системи є: високий економічний потенціал суспільства; забезпечення на його основі загального добробуту населення; раціональне поєднання державного регулювання з ринковим саморегулюванням.

Органічний характер змішаної економіки проявляється у тому, що вона являє собою не просто співіснування і паралельний розвиток різних секторів господарювання, а їх суперечливу єдність: взаємопроникнення, взаємопереплетіння і взаємний перехід одного типу господарювання в інший. Подібне засвідчує, що така система — це не просто конгломерат форм власності та господарювання, а нова соціально-економічна якість. Відповідна комбінація різних секторів, форм і типів господарювання, механізмів його регулювання дозволяє одержати ту чи іншу національну модель руху змішаної економіки.

Особливості, які властиві сучасним національним змішаним економічним системам, дозволяють виділяти різні їх моделі: американську, німецьку, шведську, японську та ін. Вони відрізняються як розмірами та співвідношенням державного і приватного секторів у національній економіці, так і структурою, а також методами державного регулювання економіки [2, с.107-109].

Різноманітність національних моделей змішаної економіки зумовлена: конкретними формами реалізації універсальних принципів функціонування змішаної економіки у вигляді державного регулювання та ринкового саморегулювання; специфічними для кожної країни умовами і формами становлення цього типу економіки (економічними, соціально-психологічними, політичними, культурологічними); етапом, на якому перебуває країна при переході до змішаної економіки, зокрема рівнем завершеності технологічної та структурної перебудови її економіки.

За останнє десятиріччя в країнах з розвиненою ринковою економікою відбулася зміна пріоритетів державного регулювання національного господарства. Вона проявилась у тому, що на перший план поряд зі стимулюванням розвитку конкуренції виходять дії уряду, спрямовані на поліпшення якісних особливостей розвитку національного виробництва, заходи з приведення в дію стимулів для всебічного розвитку працівників, забезпечення вищої якості життя населення країни.

1.2. Основні риси змішаної економіки

Змішана економіка — це економіка, у якій ряд рішень з розподілу ресурсів приймається приватними компаніями та господарствами,- а деякі приймаються урядом країни, яка з’явилася у відповідь на недоліки ринкової системи. Не дивлячись на те, що ринкова економіка досить демократична, володіє гнучкістю, здатна швидко реагувати на зміни ринкового середовища та пристосовуватися до них, вона все ж таки породжує серйозні проблеми — монополізм, безробіття, великий розрив між рівнем забезпеченості та бідності й багато інших. Ці небажані тенденції у змішаній економіці ліквідуються шляхом державного регулювання.

В умовах змішаної економіки уряди мають право переводити у державну власність неблагополучні фірми, діяльність яких вважається життєво необхідною для національних інтересів.

Змішаною називається економіка, у якій держава відіграє важливу роль у спрямуванні інвестиційної діяльності приватних підприємств за допомогою так званої промислової політики, у регулюванні бізнесу відповідно до національних інтересів.

Основні риси:

• функціонування економіки на засадах плюралізму форм власності — приватної, колективної, державної та розмаїття форм господарювання — оренди, акціонування, кооперації, партнерства;
• розвиток державного підприємництва і формування державного сектору економіки;
• макроекономічне прогнозування, планування і програмування розвитку економіки загалом та її окремих галузей;
• розподіл і перерозподіл державою ресурсів і доходів на основі формування державного бюджету та державних фінансів, здійснення податкової політики і соціального регулювання;
• модифікація ринкового ціноутворення внаслідок запровадження внутрішньофірмових (трансфертних) цін і державного регулювання цін на ресурси і продукти;
• державне регулювання науково-технічного та інноваційного розвитку;
• регулювання державою та профспілками умов, оплати та ринку праці;
• соціалізація економічної системи капіталізму на засадах соціального страхування і соціального захисту населення, соціального партнерства;
• підтримання конкурентних умов господарювання і запобігання монополізму.

Так як це змішаний тип економічної системи, то, звичайно, зазнали змін й основні положення вільного ринку, а особливо конкуренція. Конкуренція в умовах модернізованої економічної системи поповнюється явищем про домову цінової політки, що може негативно вплинути на баланс «покупець-продавець». Це може привести до обмеження умов вибору товарів для покупця. Новим виробникам вже не так легко пробитися на ринок товарів [4, c. 67-68].

Розрізняють основні типи недосконалої конкуренції:

а) монополістична конкуренція — коли на ринку різні виробники пропонують схожі товари, але хочуть придати їм специфічного забарвлення;

б) олігополістична конкуренція — характеризується наявністю декількох виробників, що контролюють ринок товарів деякої галузі.

Розвиток приватної власності в умовах змішаної економічної системи гармонійно доповнюється поширенням колективної форми власності та модифікується внаслідок підприємницьких дій самої держави. Результатом цього є різноманітність форм власності й господарювання, притаманна сучасним розвиненим економічним системам.

1.3. Перехід України до системи змішаної економіки

Кожна держава має власну програму соціально-економічної політики, для реалізації якої виконує низку функцій. Тим більше це стосується держав з неоднаковим суспільним устроєм та системою організації господарського життя. Відомо, що соціальна політика держави за планово-командної системи радянського типу була спрямована на підтримку добре структурованої і реально працюючої соціальної сфери. Такої думки дотримуються чимало українських і російських вчених і навіть Дж. Гелбрейт. М.Хохлов зазначає: «Движение вспять от марксизма в бывших социалистических странах имеет своим последствием не только глубокий подрыв экономики во всех ее отраслях, но и негативные изменения в социальной инфраструктуре (образовании, здравоохранении, бытовом обслуживании населения, прочем) и, как сейчас модно выражаться, институциональной сфере:     культуре, морали, нравственности».

Є.Осичнюк йде далі: «Если бы Украина пошла путем разгосударствления собственности, передав ее в распоряжение трудовых коллективов, групп лиц, сохранив интеграционные связи между союзными республиками, она смогла бы продолжить свое движение по пути утверждения социалистических основ общества, осуществила бы переход от государственного капитализма к действительному социализму». Ця думка, висловлена у 2010 році, співпадає і розвиває позицію С.Мочерного, який ще на початку переходу до ринку у своїх творах науково доводив ідею народних підприємств і народного соціалізму [5, c. 47]. На жаль, так не сталося, що означає натепер довгий шлях до соціалізованого суспільства, наукові розробки якого сьогодні стають актуальними і поширеними.

Разом з тим, планово-командна система мала низку соціально-економічних вад, які суттєво обмежували її ефективність і які можна звести до наступних суперечностей:

• по-перше, між загальнонародною (державною) формою власності і реально існуючими відносинами власності, включаючи колективну;
• по-друге, між необхідністю задоволення платоспроможних потреб виробників і споживачів та централізованим розподілом (виділенням фондів) ресурсів і благ;
• по-третє, між необхідністю господарювання на підставі зворотного зв’язку (від споживача) та нерідко волюнтаристським розв’язанням економічних проблем;
• по-четверте, між потребою стимулювання високоякісної праці та відносно зрівняльним розподілом у межах принципу розподілу за працею.

Розв’язання цих суперечностей потребувало переходу до іншого типу господарювання. Визначення мети економічних перетворень мало базуватися на узагальненні як досвіту розвинених країн, так і на критичній оцінці власних успіхів і невдач.

Ураховуючи перше й друге, деякі вчені (В. Геєць, Б.Кваснюк, М.Звєряков та інші) дотримуються тієї думки, що Україна, як і решта постсоціалістичних країн Східної Європи, має прямувати до побудови соціально орієнтованої ринкової економіки. В Конституції України (ст.1) так і записано. Попри вказаних вад соціалістичний устрій спромігся розв’язати головне протиріччя капіталізму, в тому числі сучасного: між суспільною формою виробництва і приватномонополістичним привласненням його результатів. Кореспондує з такою думкою і те твердження, що ринкова економіка будь-якої моделі не спромоглася створити прийнятний рівень задоволення соціальних потреб, а повсюдно демонструє «…соціальну нерівність: в одержанні належної освіти (розподіл доходів та усіляка дискримінація), в забезпеченні умов найму та праці (дискримінація іноземних працівників), в мотиваційному механізмові (невиправданий розрив в рівні оплати праці та інших форм її стимулювання), в забезпеченні житловими умовами (за їх кількісними і якісними показниками), в споживанні товарів та послуг (поляризація за кількістю і якістю), в проведенні вільного часу і т.п. Результатом є об’єктивно невиправдана соціальна несправедливість, яка тим чи іншим чином негативно відбивається на економіці» [8,с.36-37].

Зміни перехідної економіки виявилися на ділі лише в усуненні тотального централізму і всеохоплюючої державної власності через процеси роздержавлення і приватизації, що привело до трансформаційного спаду, який визначив скорочення виробництва та негативні зміни соціально-економічних відносин. Аналіз динаміки реального ВВП в країнах з перехідною економікою показує, що з початку 90-х років відбулося значне зменшення ВВП і тільки з 1999-2000 рр. виникає тенденція до економічного зростання компенсаційного типу, що зберігається й досі. В Україні, за даними О.Гоша, ВВП у 2004р. становив 60,9% до рівня 1990р., виробництво промислової продукції — 92,1%, в тому числі предмети народного споживання —        78,9%, виробництво сільськогосподарської продукції — 61,2%, інвестиції в основні фонди — лише 51,4%, реальні грошові доходи населення — всього 32,7% [2,с.72]. Це означає, що реального економічного зростання країна досягне лише тоді, коли зазначені показники досягнуть і перевищать рівень 1990 року, а отже те зростання, яке маємо (з певними коливаннями по роках з початку XXI ст.), є саме компенсаційними, а не реальними.

Одночасно значного розвитку набули спотворені, деформовані явища, такі, як зростання масштабів тіньової економіки, корупція органів влади, безконтрольна приватизація, силові методи забезпечення економічного успіху. На жаль, слід констатувати, що й сьогодні відбувається за суттю руйнівний процес перерозподілу об’єктів колишньої державної власності силовими методами (рейдерство) на тлі гострої політичної боротьби за владу.

Перехід до ринкової системи господарювання в Україні мав таким чином декілька характерних особливостей:       перехід від планових до ринкових відносин відбувся суперечливо, оскільки вже зараз маємо не чисто ринкову, а змішану економіку, яка регулюється механізмом, що поєднує і план, і ринок; адміністративна система значно глибше вкоренилась в нашій країні, ніж у багатьох інших країнах (Угорщині, Чехії, Польщі і ін.), що і приводить до загроз унітарного устрою; перехідні процеси в Україні здійснювалися під час переходу розвинених країн до постіндустріального суспільства, що не може не впливати і на українську національну економіку, в якій вже з’явилася і така тенденція.

Отже, форми і методи господарювання попереднього суспільного устрою продовжують працювати ще досить тривалий час і те, що в Україні дещо збереглися планові методи регулювання, є скоріше позитивом, ніж негативом [9, c. 19-20].

Розділ 2. Особливості економічної політики держави в змішаній економіці

2.1. Роль державних органів влади і управління

На сьогоднішній день, мабуть, жодна країна в світі не має в своєму розпорядженні економіки в класичному ринковому варіанті або повної відсутності ринкових відносин. За роки співіснування капіталізму і соціалізму, ринкової економіки і адміністративно-командної системи відбулося виокремлення найбільш функціональних і життєво необхідних елементів згаданих соціально-економічних систем, що дало можливість говорити про їх групування в тих або інших варіаціях в рамках однієї системи. Характерною рисою систем із змішаною економікою є розподіл більшої частини ресурсів за допомогою торгівельних операцій (тобто в рамках ринкових відносин), але при істотній ролі державних органів влади і управління, які:

• визначають правову основу володіння майном і функціонування ринків, регулюють економічну поведінку, встановлюючи детальні правила діяльності підприємств;
• купують і продають товари і послуги, такі, як оборона, освіта, транспортна система тощо;
• здійснюють соціальне забезпечення громадян;
• фінансують державні заходи за допомогою податків і позик, таким чином впливаючи на ціни, процентні ставки, виробництво;
• здійснюють контроль над податками і державними витратами та здійснюють контроль за кількістю грошей в економіці, тим самим вносячи корективи до коливань економічного циклу. Наприклад, для поповнення державного бюджету Уряд України випускає державні облігації (ОВДП), потім ці папери викуповує НБУ, а гроші, сплачені ним за облігації, спрямовують до бюджету. Так, з 6 квітня до 5 травня 2009 р. портфель ОВДП у власності НБУ збільшився на 5,584 млрд грн.

У різних країнах формуються різні системи змішаної економіки, що відрізняються ступенем співвідношення ринкової політики і державного регулювання, капіталу і соціальності тощо і, як правило, та або інша сторона у визначених вище парах може домінувати. Тому західні моделі змішаної економіки в даний час — це багато в чому моделі “змішаного капіталізму”.

В економічній політиці сучасних розвинених країн постійно динамічно поєднуються різні концепції економічного розвитку залежно від конкретних умов, що створюються, економічного стану тощо. Тому скоріше можна говорити про наявність певних моделей економічного розвитку, які є сукупністю елементів, що забезпечують функціонування економіки (технологічних, економічних, соціальних, політичних, психологічних, релігійних тощо) в їх взаємозв’язку та взаємодії. Конкретна форма реалізації моделей постійно змінюється, але загальна їх орієнтованість, яка спирається на структуру продуктивних сил, особливості суспільних відносин, національний менталітет, і становить зміст моделей, виявляє значну автономність щодо коливань економічної політики урядів [11, c. 79-80].

Україна на сьогоднішній день може розглядатися як країна із змішаною системою державного регулювання економічної політики, оскільки становлення ринкових відносин відбувається на фоні динамічної бази правового регулювання, що розвивається, помітної прямої участі держави у ряді галузей виробництва. Проте соціально-економічні і правові умови нашої держави характеризуються низкою особливостей.

Об’єктивні особливості:

• висока монополізація економіки. За умов непрозорості інформації щодо порядку здійснення приватизаційних процесів та відсутності строгого державного і суспільного контролю у цій сфері, первинне нагромадження капіталу у нашій державі відбулося винятково на користь невеличкої купки фінансово-олігархічної буржуазії, тісно пов’язаної із владними структурами. Це обмежило доступ широких верств населення до приватизаційних процесів та породило стрімке його майнове розшарування, яке згодом набуло загрозливого. Крім того, сьогодні в Україні широкого поширення набув ганебний процес незаконного привласнення чужого бізнесу — рейдерство, яке через недосконалість вітчизняного корпоративного права, високу корумпованість української влади та правоохоронних органів стало системним явищем та справжньою суспільною катастрофою. Про його масштаби свідчать, зокрема, оцінки експертів інвестиційних компаній, згідно з якими з 3 млрд. дол. США щорічного обсягу злиттів і поглинань в Україні дві третини мають недружній характер рейдерських захоплень [12, с. 7];
• від початку неефективна “мобілізаційна” структура виробництва і підприємств, що зумовила їх низьку адаптованість до ринку;
• прив’язана до підприємств і позбавлена власних індикаторів якості система житлово-побутових і соціально-культурних установ;
• неадекватний рівень економічної і правової наук для забезпечення розробки і ухвалення креативних та інноваційних рішень в динамічній економічній ситуації.

Суб’єктивні особливості:

• економічні перетворення випереджали правові (проводилися через укази Президента). Тимчасовий характер правових норм такого роду породжував нестійкість економічного середовища. Поглиблення політичної нестабільності та неузгодженості в регулюванні економічних процесів;
• правове регулювання більшості економічних відносин відбувалося у результаті лобіювання тих чи інших політичних груп. Часта зміна політичної еліти породжувала зміну орієнтирів економічної політики держави;
• економічна політика як на макрорівні, так і на мікрорівні характеризувалась компромісним характером: неузгодженість дій щодо зовнішньої економічної політики різних гілок влади, відсутність чітких орієнтирів на довготривале міжнародне економічне співробітництво, недостатньо ефективна форма приватизації, відсутність необхідної реформи соціального сектору;
• відсутність необхідних культурно-технічних навиків для організації бізнесу;
• низький рівень правової культури.

До даного переліку слід додати і деякі проблеми, специфічні саме для України з її особливою ментальністю. Імпорт нормативної та інституційної бази розвинених країн, де правові інститути розвивалися протягом століть, у поєднанні із спочатку низькою правовою культурою господарюючих суб’єктів, породжує проблему незатребуваності права. Якщо не брати до уваги випадки безпосередньої дії правових норм на дохід (наприклад, податкове законодавство), господарюючі суб’єкти майже не цікавляться правовими можливостями і правовими наслідками своїх дій.

Запозичення готових ринкових форм не може не супроводжуватися “імпортом” і відповідних правових норм, які, таким чином, не узагальнюють реальних інтересів, а як би випереджають їх. В результаті формальне право не підтримується неформальними правилами і неписаними нормами господарської поведінки (звичаями) і, зокрема, тому стає економічно неефективним.

Таким чином, особливості співвідношення держави, права і економіки в різних соціальних системах виражаються в домінуванні тих або інших юридичних методів, засобів, правових режимів. Для суспільств з адміністративно-командною системою державного регулювання економічної політики, перш за все, характерне централізоване регулювання, яке носить імперативний характер. Для суспільств з ринковою системою державного регулювання економічної політики, перш за все, властивий метод децентралізованого регулювання, при якому юридично значимою є поведінка самих господарюючих суб’єктів. Для суспільств із змішаною економікою характерна комбінація першого і другого методу, співвідношення між якими має своєрідність стосовно кожної конкретної країни. При цьому важливою особливістю є таке співвідношення права і економіки, за якого право, враховуючи об’єктивні економічні закони, сприяє зростанню соціальної справедливості в суспільстві [11, c. 82-83].

2.2. Соціально-економічна політика держави за умов сучасної змішаної економіки

Протягом перехідного періоду створилися певні умови, за яких відбулися:  втрата державою функцій одноособового розпорядження економічними

ресурсами; бюджетна криза; трансформаційний спад. Ці закономірності мають негативний характер і виявилися в кризових явищах. Така закономірність перехідного періоду як втрата державою функцій одноособового розпорядження ресурсами виявилася в тому, що значна частка майна перейшла у приватну власність і держава втратила монопольну владу на прийняття економічних рішень.

Слід зазначити, що у контексті теми дослідження, зокрема соціально-економічної політики держави, потребують аналізу принаймні дві проблеми: перша стосується ролі влади у вирішенні проблеми соціальної нерівності, друга міститься в статусі соціальної сфери як такої. Звернемося коротко до їх суті.

В.Дементьєв зазначає:   «Реальный  экономический мир — это мир неравных (асимметричных) отношений… В экономической системе доминируют отношения, включающие в себя власть и принуждение одного (субъекта) другим. В этом смысле не отсутствие власти, а именно ее наличие можно рассматривать как «реальное состояние» экономической организации общества». Цілком погоджуючись з цією думкою, підкреслю, що за умов змішаної економіки, якою вже є українська економіка, роль держави, як інституту влади, має тенденцію до посилення. Цього об’єктивно потребує досить складний механізм регулювання цієї економіки як механізм, що поєднує ринкові і державні (планові) важелі впливу. Українські вчені по-різному підходять до проблеми соціальних функцій держави, але майже всі сходяться на позиції їх необхідності.

Найбільш вдалим тлумаченням соціально-економічних функцій держави в сучасній економіці є блок-схема та її опис в монографії О.Головінова. Функції угруповано у 5 блоків, що органічно пов’язані між собою: регулююча адміністративна, регулююча економічна, регулююча фінансова, регулююча інноваційна, регулююча соціальна. Поділяючи таке бачення проблеми та шляхів її вирішення, зауважу, що натепер такої схеми в реальному житті країни ще не склалося, але підстави для цього існують. І саме вони повинні привести до принципових змін ролі держави в економіці за трьохголовних умов.

Перша умова полягає в тому, що трансформація привела державу, як джерело економічного законодавства, до того, щоб вона діяла за законами, які встановлює парламент як гілка влади. Включення держави разом із громадянами та організаціями в правову систему, що регулює життя всього суспільства, є досягненням перехідного періоду, що забезпечило незалежність суб’єктів ринкуфункціонування ринкового механізму порядіз плановим. І ці перетворення слід вважати суттєвим кроком до справедливого суспільства.

Друга умова зміни стану держави є формування нових інструментів її впливу на економіку. Мова йде про те, щоб впливати на поведінку всієї маси суб’єктів ринку за допомогою грошових, податкових, валютних та інших фінансових важелів регулювання. Сила такого впливу в тому, що в ньому є менше пільг і винятків, ніж в плановому типі господарювання.

Третьою умовою є необхідність компенсації так званих та відомих провалів ринку, що змушує державу займатися деякими виробничими функціями, а також фінансуванням соціальної сфери, фундаментальної науки, охорони навколишнього середовища і т.п. [8, c. 38-39]

Вплив держави на економіку, особливо через систему фінансових важелів, потребує створення нових для постсоціалістичних країн економічних механізмів і реформування діючих механізмів. В противному разі постсоціалістична країна втрачає здатність виконувати ті функції, що притаманні державі в ринковій економіці.

За роки панування планово-адміністративної системи в нашій країні створена потужна промисловість, воєнно-промисловий комплекс (ВПК), та стала соціальна сфера, що фінансувалися повністю із державного бюджету. Після початку реформ, потреба в фінансуванні їх з боку держави збереглася на досить високому рівні. Соціальна сфера здебільшого існує тільки за рахунок бюджету, а промисловість опинилася в такому глибокому кризовому становищі, що також не може обійтися без державної підтримки. Інакше кажучи, збереглися високі зобов’язання держави як наслідок попередньої системи.

Проте, доходна частина бюджету різко скоротилася через спад виробництва більш як удвічі у порівнянні з початком 90 -х років. Це сталося через невдалу систему оподаткування, розвиток тіньового сектору та відтоку капіталу за кордон.

Дефіцит держбюджету під час реформ становив у 1991 році 12% внутрішнього валового продукту; у 1996 р. близько 6% ВВП, а з урахуванням невиплаченої заробітної плати та інших статей — майже 20% ВВП у 2010 році державний борг України виріс на 27%, й сягнув 404,3 млрд. грн. на кінець року.

За нових умов господарювання держава виявилася неспроможною надавати дійову підтримку промисловості, фінансувати наукомісткі та інші перспективні напрямки виробництва. Значна частина коштів держави спрямована на погашення заборгованості перед робітниками бюджетної сфери, утримання армії, охорони здоров’я, освіти та соціального забезпечення. Цих коштів не вистачає, завдяки чому виникає хронічний бюджетний дефіцит. Бюджетна криза, могла бути значно пом’якшеною, якби своєчасно було проведено реформи охорони здоров’я, армії, житлово-комунального господарства та інших сфер, що фінансуються в основному за рахунок бюджету щойно розпочалися, а повинні були відбуватися у першу чергу.

Економічна криза 90-х років ХХ ст. спричинила відсутність координації між економічними агентами, оскільки попередні, планові, механізми координації господарської діяльності вже майже зруйновано, а ринкові, ще не розвинуті, вже знаходяться під тиском тенденції нового механізму регулювання економіки. Такий стан ще погіршився через кризу 2008-2009  та кризу 2014-2015 років.

Одночасно збільшується частка приватних і змішаних підприємств, (особливо корпоративної форми власності), посилюється дія закону попиту і пропозиції, збільшується кількість горизонтальних зв’язків між економічними суб’єктами тощо [4, c. 68-69].

Розділ 3. Аналіз закордонного досвіду ринкових перетворень у системі змішаної економіки

3.1. Аналіз досвіду функціонування сучасної змішаної економіки

Механізм функціонування сучасної змішаної економіки органічно поєднує ринкове і державне регулювання. Здавалося б, що перехід від командної до змішаної економіки постсоціалістичних країн, і України зокрема, мав би здійснитися без особливих труднощів. Проте труднощі мали місце і вони були, перш за все, пов’язані з хибним розумінням ролі і місця держави в трансформаційних процесах. В основу радикальних економічних реформ було покладено ринковий фундаменталізм, перехід до ринкової економіки. І це тоді, коли у світовій економічній теорії сучасна економіка трактувалась як змішана, тобто поряд з ринком в економіці велику роль відігравала держава. Наслідком цього стало виведення держави з економічного життя, відмова або невиправдане приниження її ролі в сучасній економіці. Так, на початок 2010 р. в економіці України державі належало 29477тис. га земель (48,9% усіх площ); 570 сільськогосподарських підприємств (0,9% усієї кількості), які використовують 1519,7тис. га сільськогосподарських угідь (3,6% усіх площ); 6811 загальнодержавних підприємств (0,5% усієї кількості), 44 казенних підприємства (0,003% усієї кількості); частка у 751 господарському товаристві, з яких в 322 — контрольний пакет акцій, 2 комерційні банки. Питома вага підприємств державного сектору за залишковою вартістю основних засобів та нематеріальних активів становила 14,2% від усієї кількості [4, с.70]. Така незначна частка та неефективна структура державної власності не дозволяє їй брати активну участь у вирішенні соціально-економічних проблем. Економічна наука давно довела і практика економічно розвинутих країн підтвердила доцільність та необхідність досягати у соціально-економічній політиці оптимального поєднання державного регулювання економіки з ринковою саморегуляцією. Держава не повинна припускати як невиправданого втручання в господарську діяльність, так і економічної анархії. Втручання не повинно бути надмірним і порушуючим закони. Але треба, щоб воно було достатнім для забезпечення вирішення питань соціального розвитку і виконання законів. Державне регулювання економічних процесів необхідне, але обмежується забезпечення соціальної спрямованості економіки, чесної конкуренції у підприємництві, економічного захисту населення, захисту прав споживачів і безпеки суспільства та держави. Державна політика у сфері господарської діяльності повинна бути спрямована на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, усунення перешкод для розвитку господарської діяльності.

Однак, рецепти ринкових перетворень, запропоновані в Україні західними радниками відкидають регулюючу роль держави в трансформаційній економіці. Як справедливо зауважує з цього приводу лауреат Нобелевської премії з економіки Дж. Тобін: «На жаль, професійні західні радники з питань управління переходом посткомуністичних держав до ринкового капіталізму — економісти, фінансисти, керівники бізнесу, політики — сприяли появі фальшивих очікувань. їх віра у вільний ринок та чесне підприємництво була підсилена політичними та ідеологічними успіхами консервативних рухів у їх власних країнах. Поради давалися в одному напрямі: демонтуйте інструменти комуністичного контролю та регулювання, приватизуйте, стабілізуйте фінанси, заберіть з дороги уряд і спостерігайте, як ринкова економіка відновиться з попелу. Виявилось, що все не так просто. У своїй ейфорії західні радники часто забували, що економічні перемоги у війні систем були досягнуті не ідеологічно чистими режимами вільного ринку, а «змішаними економіками», в яких держава відігравала суттєву, а то й вирішальну роль. Вони також випускали з уваги, що дуже складні структури законів, інститутів та звичаїв, які століттями формувалися в капіталістичних країнах, є суттю найважливіших устроїв сучасних ринкових систем».

Позицію плідної співпраці держави й ринкового механізму у трансформаційних процесах підтримує і інший Нобелівський лауреат Дж. Стігліц. При цьому він підкреслює, що немає і не може бути єдиної для всіх постсоціалістичних країн моделі ринкових перетворень. «… Завжди відстоював збалансований погляд на роль держави, визначаючи обмеженість і провали як ринкового механізму, так і держави, але завжди припускаю, що вони діють спільно, на умовах партнерства, причому точні рамки цього партнерства визначаються по-різному для різних країн залежно від рівня їх політичного і економічного розвитку» [4, с.72].

Крім «неоконсервативної» доктрини ринкових перетворень, запропонованої постсоціалістичним країнам Заходом слід враховувати і інші сценарії розвитку. Цікавим у цьому плані є досвід перехідної економіки Китаю. Незважаючи на те, що з євроцентриської точки зору перехід має наперед визначену кінцеву мету — ринкову економіку, політичне керівництво Китаю, розпочавши реформи, шукає інші, альтернативні східноєвропейському, шляхи. При цьому Китай утримується від повної лібералізації економіки і практично в будь- яких питаннях уникає «шокової терапії» старої системи. В Китаї перехідність розуміють як одну з фундаментальних рис світової економіки. Її дослідження значно активізувалися у зв’язку з необхідністю не тільки реформувати економічну систему країни, а й реалізувати власну стратегію. Розвиток таких досліджень викликали також потреби в індикативному плануванні та перспективному прогнозуванні в контексті розробки середньо- та довгострокових програм розвитку країни — відповідно, до 2010 і 2050 р. Цьому сприяють нові виклики глобалізації економічних процесів, які торкнулися Китаю, особливо під час і після фінансово-економічної кризи кінця 1990-х років. Китай переконався, що досконала ринкова структура господарства в багатьох державах світу, в тому числі в нових індустріальних країнах (Республіка Корея, Сінгапурі, Гонконгу, Тайвані), забезпечила стабільність національних економік у період цієї кризи. Китай одним з перших (хоча і в інших, відмінних від решти постсоціалістичних країн, умовах) став на шлях такого переходу, зберігаючи при цьому поетапність, певний темп реформ і стабільне, тривале зростання економіки. Йдеться, передусім, про синтез нових форм державного регулювання з механізмом вільної ринкової конкуренції, які, у свою чергу, сприяють створенню якісно нового технологічного суспільства і розвитку наукомісткої ринкової економіки.

В одному зі спільних китайсько-російських досліджень проблем перехідної економіки виявлено такі відмінності досвіду посткомуністичних країн Східної Європи від досвіду Китаю: китайська модель перехідності ґрунтується на поступовості та тривалості процесу переходу, тоді як східноєвропейська — на його шоковому характері; економіка східноєвропейських країн є індустріальною, тоді як у Китаї процес індустріалізації не завершено; у східноєвропейських країнах політичні реформи передували процесам економічної трансформації, тоді як у Китаї економічну реформу розпочато раніше за політичну [5, с.48].

Китайські науковці усвідомили, що соціально-економічний простір перехідних економік складається з елементів нової та старої економічних систем. Тобто різні уклади економіки (з домінуванням різних типів власності, відтворення, розподілу ресурсів тощо) певний час були механічно поєднанні під впливом позаекономічних і власне економічних (передусім техніко-економічних) факторів. Було помічено, що часові темпи перехідних процесів істотно швидші від сталих. У Китаї на цей час, впродовж традиційних п’ятирічних та річних планів розвитку, якісних економічних змін відбувається більше, ніж протягом аналогічних часових відрізків дореформеного періоду. Вищого ступеня наукової розробки досягнуто за такою тематикою, як соціально-економічні характеристики перехідного процесу та основані фундаментальні тенденції перехідної економіки. Для цього було ґрунтовно проаналізовано особливості соціально-економічних процесів у перехідному суспільстві, визначено та системно досліджено фундаментальні тенденції перехідної економіки, місце і роль держави в цих процесах. Було визнано, що сучасна економіка — змішана, яка базується на взаємодії ринкового і державного регулювання. Наслідком цього стала стратегія породжена сучасною змішаною економікою, яка характеризується оптимальним поєднанням становлення ринкової економіки і відповідного державного регулювання. З одного боку це означає зменшення державної власності й збереження високої регулюючої сили держави. А в міру того, як ринкова економіка набирає силу, посилює свій регулюючий вплив ринковий механізм, держава зменшує свою регулюючу роль, дедалі ширше використовує ринкові, тобто економічні, а не адміністративні методи.

Аналіз китайського досвіду ринкових перетворень дозволив виділити такі основні моменти. По-перше, визначаючи співвідношення між реформами, розвитком і стабільністю, Китай на перший план висуває стабільність. По-друге, в якості головної мети модернізації ставиться ліквідація злиденності. По-третє, сміливе та водночас обережне оновлення інститутів робиться на основі експеремента, на основі безперервного використання свого та чужого досвіду. По-четверте, реформи здійснюються поступово. Недосконалі інститути не руйнуються, а поступово реформуються. По-п’яте, встановлюється чітка черговість приорітетів: спочатку — більш легкі форми, потім — більш складні; спочатку — на селі, потім — у місті; спочатку — в економіці, потім — в політиці. По-шосте, без сліпого наслідування, селективно використовуються переваги чужого досвіду.

Стриженем китайської моделі ринкових перетворень є тандем твердої авторитарної влади і ринкової економіки. В Китаї безперервно шукають і заходять оптимальні способи поєднання і взаємодії держави та ринку. Це не раз і назавжди дана модель. Вона безперервно оновлюється і модифікується стосовно до тих чи інших завдань. Кожного разу, для кожних конкретних перетворень експериментально з’ясовують необхідну і достатню міру участі держави та ринку в модернізації економіки і суспільства в тій чи іншій сфері. Ініціатори китайських реформ свідомо відмовились від скованості будь якими догматами, лівоортодоксальними чи ультраліберальними, що дозволяє їм уникати крайнощів та знаходити зважені і збалансовані рішення складних проблем трансформаційної економіки. При цьому вони намагаються по можливості підходити до цих проблем комплексно поєднуючи інтереси підвищення економічної ефективності і конкурентоспроможності з іншими, не менш важливими інтересами, включаючи, наприклад, забезпечення соціальної стабільності і державної безпеки. Тому роздержавлення економіки тут не прийняло характеру масової та поголовної приватизації. Звідси — тривалий, багатолітній процес реформування державного сектору. Він призвів в кінцевому рахунку до виникнення в цьому секторі змішаної власності, сприяв перетворенню більшості державних підприємств в дієвих учасників ринку і зберіг разом з тим у розпорядженні держави суттєво необхідні галузі.

У цьому вкрай обмеженому і творчому підході до створення державно-ринкового симбіозу, як видається, полягають головні достоїнства китайської моделі і її величезна значимість як для самого Китаю, так і для інших країн, не виключаючи Україну [1, c. 4-5].

3.2. Економічні функції держави в умовах змішаної економіки в Україні

У процесі трансформаційних реформ змінюється обсяг функцій, виконуваних державою, і насамперед — обсяг обов’язкового мінімуму її функцій.

До мінімальних функцій держави безумовно відносяться функції держави-захисника («нічного сторожа») і макроекономічної стабільності тому, що їх виконання становить виняткову компетенцію держави, тобто ніхто, крім держави, виконати їх не може. Однак до виняткової компетенції держави належать і деякі інші функції. Насамперед, це функції соціального захисту тих верств населення, які не можуть подбати про себе, — інвалідів, хворих, сиріт; боротьби з бідністю та проведення політики перерозподілу доходів з метою зниження соціальної нерівності у суспільстві тощо

Державі відводиться важлива роль і в подоланні «провалів ринку» зумовлених як неефективною конкуренцією, так і неповнотою інформації та її нерівномірним розподілом. У країнах з ринковою економікою держава виконує цю функцію, беручи участь у формуванні інформаційної інфраструктури ринку, здійснюючи контроль за якістю товарів та послуг, забезпечуючи правове регулювання суперечок між покупцями і продавцями, пов’язаних з приховуванням важливої інформації від покупців, яке призводить до збитків, або з порушенням гарантії відповідальності виробника.

До обов’язкового мінімуму функції держави можна віднести і забезпечення розвитку фундаментальної науки, оскільки у сучасному світі досягнуто консенсус відносно недоцільності обмеження доступу до такого суспільного блага.

До класичних функцій держави можуть бути віднесені і послуги галузей освіти і охорони здоров’я, які в принципі можуть надаватися без участі держави. Інша справа, що держава, визначаючи суспільне значення цих послуг, більшою чи меншою мірою бере на себе їх фінансування. Якщо доцільність державного фінансування початкової та середньої освіти як фундамента створення рівних стартових можливостей для дітей з різних сімей не викликає заперечень, то в галузі вищої освіти, як засвідчує світова практика, домінуючою є модель змішаного фінансування, як за рахунок держави, так і за власні кошти індивіда. Щодо конкретної моделі розподілу медичних витрат між державою і індивідом, то найбільш прийнятою вважається модель змішаної бюджетно-страхової системи їх фінансування.

До обов’язкових функцій сучасної держави входять також функції підтримки макроекономічної стабільності, зміст якої з розвитком НТП змінюється. Якщо за кейнсіанською теорією державна стабілізаційна політика спрямовувалась на стимулювання сукупного попиту і запобігання кон’юнктурним коливанням економіки за рахунок податків і державних видатків, то у сучасних умовах завданням держави є подолання циклічної природи ділової активності з допомогою державного регулювання розвитку технологічного потенціалу господарського життя шляхом збільшення державних видатків на розвиток НДДКР, науки і освіти, прямі державні субсидії дослідницькому сектору, де «виробляються» нові знання, що матеріалізуються у нових технологіях. Другим за значенням регулюючим інструментом державної політики можуть бути субсидії у сфері науки і освіти.

За роки незалежності України видатки держави на виконання загальнодержавних функцій (оборону, громадський порядок, соціальний захист і соціальне забезпечення, охорону здоров’я та освіту) значно знизилась. Це означає, що висновок про зменшення державної присутності стосується, насамперед, сфер виняткової компетенції держави що зумовило його особливо негативні наслідки для суспільного життя:         послаблення обороноздатності країни, зростання злочинності, “втечу інтелекту”, зубожіння широких верств населення, розшарування суспільства [7, c. 90-91].

Особливу сферу відносин у ринковій економіці становлять державна власність і державний сектор економіки. Інакше кажучи, держава може виступити і в ролі самостійного підприємця, і в ролі представника нації, здійснюючи неринкові функції свідомого регулювання економічних відносин.

Основним показником державної присутності в економічному житті країни є видатки бюджету на економічну діяльність. Виконання економічної функції держави передбачає здійснення видатків на загальне управління економікою, на розвиток окремих галузей, на НДДКР, пов’язані з економічними питаннями, та на економічну діяльність, не віднесену до інших категорій, розробку і реалізацію загальної економічної та комерційної політики тощо.

В Україні частка державних видатків на економічну діяльність у ВВП перевищує її середній рівень як у розвинутих країнах, так і у країнах — нових членах ЄС, і є нижчою від відповідного показника лише в таких країнах, як Чехія, Греція, Угорщина, Мальта, Словаччина. Як засвідчує практика, більшість проблем в економіці України породжена не стільки недостатньою присутністю у ній держави, скільки неефективністю державного регулювання економіки, і насамперед — неефективним використанням державних коштів, про яке свідчить, зокрема, структура державних видатків на економічну діяльність, а також обсяг і структура державних інвестицій в основний капітал.

Найбільшу державну фінансову підтримку в будь-якій країні одержують ті галузі, які вважаються пріоритетними. В Україні до них належать транспорт, сільське господарство; лісове господарство та мисливство, рибне господарство; паливно-енергетичний комплекс. На підтримку цих видів економічної діяльності направляється близько 80% коштів, які виділяються державою на виконання економічної функції. Прямі бюджетні видатки на розвиток пріоритетних галузей в нашій країні (зокрема вугільної промисловості та сільського господарства) доповнюються непрямими формами їх фінансування «у вигляді» податкових пільг, неплатежів до бюджетів і державних соціальних фондів, їх списання та реструктуризації, надання бюджетних кредитів, а також державних гарантій по іноземних кредитах тощо.

Основними особливостями державної підтримки цих галузей в Україні є: направлення державних коштів переважно не на інноваційний розвиток галузей, а на забезпечення їх поточної діяльності, а також на вирішення невідкладних проблем без усунення причин їх виникнення; необмежені строки державної фінансової підтримки галузей, що не спонукають їх до вирішення власних базових проблем; неефективні форми державної підтримки підприємств (дотації на покриття збитків, на часткове покриття собівартості продукції), що не стимулюють їх до поліпшення господарських і фінансових показників своєї діяльності; відсутність ефективного контролю за виконанням державних коштів, яка призводить до їх нецільового використання й розкрадання.

Тривала державна підтримка дозволяє нерентабельним підприємствам «триматися на плаву», а рентабельним — не опікуватися проблемами зниження витрат і підвищення ефективності виробництва. У свою чергу, це гальмує ринкові перетворення та позбавляє галузі перспектив розвитку. Як наслідок, збільшення обсягів державної підтримки не супроводжується адекватним зростанням показників діяльності цих галузей.

Структура державних видатків на економічну діяльність уже сама по собі є причиною відсутності їх істотного впливу на економічне зростання. Тому з метою його активізації необхідно збільшувати не такі видатки в цілому, а лише їх інвестиційну складову. У свою чергу, це вимагає як ефективного використання бюджетних коштів, які виділяються на підтримку поточної діяльності окремих галузей економіки, так і забезпечення їх реального реформування, яке б дозволило скоротити потребу в їх державній підтримці в майбутньому і на цій основі розширити інвестиційні можливості держави.

Незважаючи на значну частку державних видатків на економічну діяльність у ВВП України частка інвестицій в основний капітал за рахунок коштів державного бюджету є незначною. Тим часом фундаментом сталого економічного зростання можуть бути лише оновлення основного капіталу на сучасній технологічній базі та нарощування людського капіталу, активна інноваційна діяльність. І роль держави у цих процесах, без сумніву, є вирішальною [3, c. 77].

Необхідність державного регулювання інноваційних процесів викликана їх зростаючим значенням для економіки і суспільства в цілому. У сучасних умовах можливості зростання випуску продукції та послуг за рахунок більшої зайнятості населення і залучення нових природних ресурсів стають дедалі обмеженішими. Великого значення для економічної динаміки набувають інтенсивні фактори. У свою чергу, підвищення кваліфікації кадрів і продуктивності праці, вдосконалення характеристик матеріалів і устаткування, їх віддача визначаються досягненнями науки і техніки, їх емпіричним поліпшенням і рівнем їх використання у господарстві, тобто поширенням нововведень. Отже, істотним фактором зростання загального значення інновацій є їх вирішальний вплив на макроекономічні показники.

У цей час здатність до інновацій стала однією з найважливіших детермінант безпеки держави. Це положення має як зовнішню, так і внутрішню складові. Щодо міжнародного аспекту питання, то тут йдеться про забезпечення науково-технологічної безпеки, тобто наявності у країні достатньо потужного науково-інноваційного потенціалу, який би дозволяв протистояти будь-якому диктату і ззовні, пов’язаному з обмеженням доступу до передових технологій та з розривом основних із сформованих технологічних ланцюгів. Внутрішній аспект питання пов’язаний з поширенням нововведень, які дозволяють запобігти катастрофам, стихійним лихам, терористичним актам тощо, а також звести до мінімуму їх негативні наслідки. Таким чином, не можна не враховувати взаємозв’язок рівнів науково- інноваційного потенціалу країни і національної безпеки.

Інноваційна політика неминуче зазнає впливу загальноекономічної стратегії. Міра втручання держави в інноваційні процеси істотно залежить від загальних механізмів економічного регулювання. Державні пріоритети у галузі нововведень детермінуються напрямами державної економічної політики в цілому. Інноваційна політика має тісну взаємозалежність з науковою і науково-технічною політикою, охоплюючи державне регулювання науки і науково-технічного розвитку в частині, спрямованій на зростання прикладних знань і використання науково-технічних досягнень.

Розвинута економіка характеризується зростанням кореляції інноваційної та структурної політики. Можливим шляхом державного впливу виступає стимулювання інновацій через структурну політику — підтримку наукомістких галузей на новій технічній базі; сприяння згортанню виробництв, які стагнують, з метою переключення ресурсів до галузей з більш високим інноваційним потенціалом.

Не можна випускати з уваги взаємозв’язок інноваційної та соціальної політики. Впровадження державою науково-технічних досягнень за наявності раціональної політики дозволяє підтримувати рівень життя основної маси населення над межею, критично небезпечною для соціальної стабільності; забезпечувати соціальну впевненість за рахунок постійного розширення спектра споживаних матеріальних благ і послуг; розвивати інтелектуальний потенціал особистості й суспільства; охороняти соціум від деградації [7, c. 92-93].

Висновки

В Україні поки що не створено сталої соціально-економічної політики держави, причиною чого слід вважати не тільки труднощі перехідного періоду та складності змішаної економіки, а політичну нестабільність (часта зміна урядів та чвари всередині влади).

Поєднання окремих фрагментів теорій з цього приводу можуть використовуватися для формування механізмів соціально-економічної політики держави. Одним із можливих варіантів може бути метод соціального стимулювання економічних реформ. Автори колективної монографії пропонують навіть соціально справедливу модель забезпечення соціально-економічної інфраструктури для України, де окремо показано, що «.соціальна справедливість зміщується на економічну ефективність в залежності від фінансування».

Слід створити такі умови, які б прискорили соціальну стратифікацію суспільства на базі формування значного прошарку великих і середніх підприємців. Для підтримки подальших реформ з боку малозабезпечених верств населення слід посилити проведення цілеспрямованої соціальної політики, спрямованої на значне поліпшення життя більшості населення та досягнення хоча б відносної соціальної справедливості.

Таким чином, соціально-економічна політика держави за реальних умов української економіки повинна бути спрямованою на економічне зростання країни, створення механізму регулювання економіки за суттю змішаного типу (план і ринок), формування соціальної сфери на підвалинах поєднання державної системи науки і освіти, охорони здоров’я, соціального захисту всіх прошарків населення від законів ринку, культури і т.п. із тими, що ефективно працюють на ринкових засадах. Тільки за таких умов можна наблизитися до суспільства соціальної справедливості.

До найважливіших загальноекономічних функцій для державного регулювання варто віднести інформатизацію суспільства, оскільки інноваційна інформація значною мірою розповсюджується каналами загального користування. Подальший розвиток інформаційних систем і мереж зумовлює необхідність поліпшення інформаційного забезпечення громадян і організацій, формування і здійснення науково-технічної політики в галузі інформатизації з урахуванням світових досягнень у сфері інформаційних технологій. Держава повинна створювати умови для проведення необхідних НДДКР, визначати пріоритетні напрямки в інформаційній сфері та встановлювати порядок фінансування їх реалізації.

Як засвідчує практика, подальше становлення ринкових відносин у країнах з трансформаційною економікою потребує оптимального поєднання державного регулювання економіки з ринковою саморегуляцією. Втручання держави не повинно бути надмірним, але достатнім для корегування «провалів ринку». У міру визрівання ринкових відносин, посилення регулюючого впливу ринкового механізму регулююча роль держави повинна зменшуватися, дедалі ширше мають використовуватися ринкові, тобто економічні, а не адміністративні методи. При цьому треба пам’ятати про тривалість і поступовість ринкових перетворень, неприпустимість штучного їх прискорення.

Список використаної літератури

1. Аржевітін, С. Роль держави у структурній перебудові економіки [Текст] / САржевітін // Вісник Національного банку України. — 2008. — № 8. — С. 3-9
2. Головінов О.М. Державний сектор сучасної економіки: теоретико-методологічний аспект: Монографія / О.М. Головінов. — Донецьк, 2010. — 396 с.
3. Гош О. Ринок як засіб відродження перехідної економіки України / О. Гош // Економіка України. — 2005. — №9. — С. 75-83.
4. Єфремов В. В. Проблема невизначеності в економічних теоріях [Текст] / В. В. Єфремов // Економіка України. — 2015. — № 3. — С. 67-75
5. Ляшенко Г. Роль фінансів у державному регулюванні економічного і соціального розвитку [Текст] / Г.Ляшенко // Фінанси України. — 1999. — № 5. — С. 46-52
6. Марцин В.С. Роль держави у формуванні сприятливої фінансово-кредитної політики в умовах економічної кризи / В. С. Марцин // Економіка. Фінанси. Право. — 2009. — № 4. — С. 18-22
7. Петришина, Н. Концепції економічної ролі держави на різних етапах розвитку суспільства / Наталія Петришина // Банківська справа. — 2007. — № 3. — С. 85-94
8. Сатановська О. Роль держави в регулюванні економічних відносин [Текст] / О.Сатановська // Економіка України. — 1999. — № 11. — С. 36-44
9. Слєпушкіна, Алла. Концептуальні підходи до економічних реформ у контексті змін інституціональної системи України [Текст] / Алла Слєпушкіна // Економіст. — 2014. — № 4. — С. 19-21
10. Столярчук Я. М. Суперечності глобальної монополізації капіталу / Я. М. Столярчук // Регіональна економіка. — 2008. — С. 15-23.
11. Чубукова О.Ю. Місце і роль держави на сучасному етапі розвитку економіки України / О. Ю. Чубукова, О. І. Синенко // Актуальні проблеми економіки. — 2010. — № 8. — С. 79-88
12. Чухно А. Актуальні проблеми стратегії економічного і соціального розвитку на сучасному етапі /А. Чухно //Економіка України. — 2004. — №4. — С.4-14.