Вступ

Правнича деонтологія досліджує сутність внутрішнього імперативу службового обов’язку у правових явищах, пошук та встановлення об’єктивної істини самим юристом; використання ним у службовій діяльності, поряд з позитивним правом, норми природного права для об’єктивної оцінки правової ситуації тощо.

Одним із найважливіших засобів забезпечення професійної культури юриста є правнича деонтологія. Сам термін «деонтологія» грецького походження, його вперше ввів у науку англійський філософ права Ієремія Бентам у праці «Деонтологія » (1834 р.). Предметом цієї галузі юридичного значення є вчення про професійні обов’язки юриста і врахування їх у його правничій діяльності. У кожній дії — важливий результат, вчить Бентам, тобто та користь, яку та чи інша дія приносить [3, с.203]. У другій половині 80-х рр. XX ст. в українських вузах була введена навчальна дисципліна «Деонтологія», яку запропонував професор Харківського юридичного інституту В.М. Горшеньов, а в 1988 р. видано навчальний посібник [2, с.67]. Сучасні дослідники правничої деонтології часто ототожнюють цю науку з іншими, зокрема, з правничою етикою та професійною культурою юриста (правничою культурою). Як філософсько-правова наука вона ґрунтується на відповідних принципах: нормативності, милосерді, гуманності, справедливості та ін., які в основному збігаються з принципами професійної етики юриста. Але правнича деонтологія володіє і власними принципами.

Різні аспекти даної проблеми в різний час досліджували такі зарубіжні та вітчизняні вчені, як Овчаренко Н. І., Скакун О. Ф., Чичерін Б. Н., Шмоткін О. В. та ін.

Мета даної роботи полягає в аналізі поняття та принципів правничої деонтології як правової науки. 

1. Основні принципи юридичної деонтології

Юридична деонтологія ґрунтується на відповідних принципах.

Під правовими принципами розуміються керівні положення права, його основні засади, що виражають суть системи чи галузі права.

Відхід від принципів деонтології має негативні наслідки для юриста.

Такі принципи, як гуманність, справедливість, милосердя, співпадають в основному з принципами професійної етики юриста. Але існують і принципи, властиві саме деонтології. Це — нормативність, самостійність, індивідуальність, неповторність, нестандартність, моментальність, непередбачуваність, своєчасність, практичність, конкретність.

Вихідним принципом є гуманність, яка передбачає поважне став­лення до кожної конкретної людини з урахуванням її прав, особистих якостей, індивідуальних особливостей і законних інтересів.

Особливим принципом юридичної деонтології є нормативність. Це означає, що кожна професійна дія юриста підпорядкована певним нормам. Але це не обов’язково правові норми, це можуть бути моральні норми, особливо власні норми юриста, які він виробив під впливом різних чинників.

Принцип самостійності полягає в тому, що юрист самостійно виробляє у себе почуття внутрішнього імперативу службового обов’язку за велінням серця та покликом сумління, самостійно формує свою поведінку стосовно громадян і суспільства в цілому.

Принцип індивідуальності частково вже був визначений. Він полягає в тому, що деонтологічна норма для кожного юриста — це його особиста норма. Аналогічні ситуації можуть бути, але деонтологічна норма для кожного юриста буде іншою.

Принцип неповторності полягає в тому, що в житті різні люди, навіть у подібних ситуаціях, чинять по-різному. Недарма кажуть, що немає навіть подібних двох крапель води.

Найбільшу цінність деонтологічні норми мають саме у нестандартній ситуації. Тому цей принцип — принцип нестандартності, — вважається унікальним. В нестандартних, несподіваних ситуаціях практично неможливо застосувати шаблонний підхід. І тоді приймаються і нестандартні рішення, але, безумовно, в рамках закону.

Принцип моментальності характеризується високою кмітливістю юриста. Такий юрист безпомилково приймає обґрунтоване правильне рішення.

Принцип непередбаченості близький до принципу моментальності. Адже в багатьох випадках дії юриста не запрограмовані. Виникають ситуації, до яких юрист не готовий. Часом за лічені хвили­ни юрист повинен вирішити складну проблему, з якою він раніше не стикався, а за цією проблемою стоїть життя або честь людини. На такі явища розраховані деонтологічні норми, які скеровують юриста на відповідні правомірні дії.

Принцип своєчасності полягає в тому, що юрист завжди повинен вчасно прийняти оптимальне рішення. Навіть невелике запізнення істотно впливає на ефективність роботи, на кінцевий результат.

Важливим для юридичної деонтології є принцип конкретності. В даному випадку йдеться про конкретне рішення юриста, конкретний внутрішній імператив службового обов’язку.

Щодо принципу практичності, то саме на практиці, а не тільки за допомогою використання теоретичних знань, формує кожен юрист норми своєї поведінки. Практика — це конкретні дії юриста, його дії в конкретних випадках.

Всі розглянуті принципи об’єднує такий принцип юридичної деонтології як законність. Який би принцип чи декілька принципів не спрацьовували, юрист повинен діяти згідно із законом. Порушення законності юристом — це проступок або навіть злочин.

І, врешті, слід .зазначити, що, як правило, кожен принцип діє не окре­мо, а в певній сукупності, іноді доповнюючи один одного. В деяких право­вих явищах спрацьовують практично всі принципи юридичної деонтології.

Слід звернути увагу на те, що зазначені принципи юридичної деонтології не є вичерпними. Так, у процесі розвитку суспільства та юридичної науки розвивається такий принцип, як демократичність тощо.

2. Аналіз поняття та принципів правничої деонтології як правової науки

Основною метою названих принципів є допомога юристові використати такі норми поведінки, які орієнтують на встановлення цивілізованого правопорядку, правового забезпечення життєдіяльності людського суспільства. Принципи юридичної практичної діяльності — це основні засади, вихідні положення, ідеї, які є орієнтирами, вимогами її здійснення, відбивають сутнісні властивості права. Принципи юридичної практичної діяльності похідні від принципів права, конкретизують і деталізують їх.

Важливу роль у правничій діяльності відіграють духовність і моральність. Індивідуальні норми поведінки можуть збігатися з загальноприйнятими або суперечити їм. Зміст і ступінь відхилення індивідуальних норм від інших можуть бути різними залежно від причин та інтенсивності існуючої невідповідності. На вироблення юристом власних норм поведінки впливають також його знання (загальні і професійні), ерудиція, психологічний стан, певна ситуація тощо. Проте найбільший вплив мають духовні та моральні норми [3, с.25].

Духовні норми є основою моральних, правових та інших видів соціальних норм. Вони становлять підґрунтя духовності, орієнтують юриста на добро, милосердя, опосередковано впливають на юридичну практику через свідомість людей.

Дотримання духовних норм — це запорука виконання норм права, адже вчинення гріха призводить до порушення правових норм. Правові й духовні виробляють певну систему норм поведінки. Деякі духовні норми зафіксовані у праві і юристи ними користуються досить часто (інколи й підсвідомо). Ефективність їх використання поля гає в тому, що юрист чинить певні дії згідно зі своїми переконаннями, а не зі страху перед законом. Вагомим здобутком юриста є крок до цивілізованого суспільства, особливо коли на зло він відповідає добром (звичайно, така дія юриста досить умовна).

В давні часи право і релігія виконували, по суті, одні й ті ж вимоги і відзначались синкретизмом. Тому правова та духовна свідомість повинні збігатися у своїй сутності, а правова культура будуватись на духовності. Якщо роль духовних норм незначна, то знецінюється право, мораль і знижується людська життєдіяльність, оскільки правові норми регулюють частину суспільних відносин, а духовні — усі відносини, хоча багато духовних норм трансформувались у законодавство [2, с.56].

Одним з основних принципів правничої деонтології є нормативність, яка означає, що кожна професійна дія юриста підпорядкована певним нормам. Але це не обов’язково правові норми, які регулюють всю життєдіяльність особи. В цьому принципі зафіксовані загальноприйняті моральні норми, особливо власні норми поведінки юриста, які він виробив під впливом різних чинників.

Принцип самостійності полягає в тому, що теоретичні елементи правничої деонтології стосуються кожної особи зокрема. Юрист виробляє самостійно свою поведінку, яка спрямована на підвищення ефективності правоохоронної діяльності щодо громадян і суспільства в цілому, і самостійно формує у себе почуття внутрішнього імперативу службового обов’язку за велінням серця та покликання м сумління.

Особливо важливим у юридичній діяльності є принцип неповторності. Практика підтверджує, що в житті різні люди навіть у подібних ситуаціях чинять по-різному. З першого погляду, можуть здатися ідентичними дії двох юристів, але певні відмінності все ж існують. У народі кажуть, що немає подібних двох крапель води, не кажучи вже про норми поведінки чи рівень усвідомлення службового обов’язку двома індивідами.

Принцип     нестандартності полягає в тому, що деонтологічні норми розраховані не на взірцеві, ідеальні ситуації. Вони мають найбільшу цінність саме у нестандартних ситуаціях, коли практично неможливо застосувати традиційним підхід, що доволі часто трапляється в юридичній практиці [5, с.88].

Принцип     індивідуальності свідчить про те, що деонтологічна норма для кожного юриста — це його особиста норма. Цю норму не може використати інший юрист. Якщо така спроба й буде, тоді наступають певні зміни у самій нормі і вона вже не характеризуватиметься індивідуальністю. Для юриста, який потрапить в аналогічну ситуацію, деонтологічна норма буде вже іншою.

Принцип     оперативності характеризується високим ступенем кмітливості юриста, його здатності швидко й безпомилково приймати добре обґрунтоване і правильне рішення.

Названий принцип дуже близький за змістом до принципу непередбачуваності. У багатьох випадках дії юриста не запрограмовані, але виникають ситуації, до яких юрист може бути не готовий. Тому деонтологічні норми враховують такі я вища і скеровують юриста на відповідні правові дії.

Головним у професійній діяльності юриста є вчасно прийняти оптимальне і правильне рішення, для чого використовується принцип своєчасності. Своєчасність забезпечується розвиненою інтуїцією, внутрішнім переконанням і навіть певним професійним ризиком.

Важливим для правничої деонтології є принцип конкретності. В ньому йдеться про конкретне рішення юриста я к внутрішній імператив службового обов’язку. Загальні рішення не характеризують особу юриста я к професіонала, хоча вони можуть мати конфіденційний, тимчасовий характер. У підсумку юрист повинен прийняти рішення щодо себе чи своїх дій з приводу даної справи [3, с.67].

Кожен з наведених принципів діє не окремо, а у певній сукупності, в окремих випадках доповнюючи один одного. В практиці часто спрацьовують усі принципи правничої деонтології, і в цьому поля гає їх єдність і дієвість.

Формування ж юристом своїх власних норм поведінки має відбуватись з дотриманням вимог чинного законодавства.

Перераховані принципи правничої деонтології не є вичерпними. У процесі розвитку українського суспільства та юридичної науки з’являються нові принципи правничої деонтології, зокрема ті, які відображають менталітет нашого народу, ідеї державності. Можна виділити ще такі принципи, як універсальність, демократичність та ін.

Необхідно визначити основні джерела формування внутрішнього імперативу службового обов’язку юриста, або так звані джерела деонтологічних норм.

Такі норми випливають із існуючої теорії професійної етики, професійно-етичних кодексів, що є результатом використання духовних, моральних та правових норм. Формуванню деонтологічних норм сприяють принципи та функції морально-психологічної служби, яка нині набуває поширення в юридичних установах.

Правничу деонтологію характеризує інтелектуальна діяльність юриста, його думки, вплив усіх можливих видів культур, субкультур. Водночас оцінка інтелектуальної діяльності юриста здійснюється за його службовими діями, які відображають зовнішні аспекти тих же видів культур. Правнича культура вбирає в себе як інтелектуальну, так і фізичну діяльність юриста. Зокрема, до останньої відносять різні практично-професійні навички: культуру фізичного затримання правопорушника, майстерність у веденні службової документації тощо. Тобто, для правничої культури важливі думки й дії. Тут мають місце такі фактори, як час, спритність, обсяг дій, залучення інших осіб і т. ін. Для даної науки важливе існування свідомості та почуттів, їх внутрішній вплив на дії юриста. Для правничої культури і правничої етики важливо, щоб свідомість і почуття мали зовнішній вияв (для оцінки іншими особами). Тому правнича деонтологія для правничої етики й культури є душею, живильним середовищем, до деякої міри й духом.

Правнича деонтологія досліджує сутність внутрішнього імперативу службового обов’я зку у правових я вищах, пошук та встановлення об’єктивної істини самим юристом; використання ним у службовій діяльності, поряд з позитивним правом, норми природного права для об’єктивної оцінки правової ситуації тощо.

Всі ці положення доцільно досліджувати з позиції філософії права, культурології права, соціології права, юридичної психології та інших наук.

Тут добре простежується зв’язок правничої деонтології та інших суспільних наук.

Деонтологічне поле формується на розумовому й чуттєвому рівнях. Це практичні операції юриста. Вони формують багатоваріантний набір можливої правомірної професійної поведінки, підвищують гостроту правової реакції. Тим самим програмується професіоналізм юриста. 

Висновки

Отже, правнича деонтологія допомагає юристові виробити свій внутрішній імператив обов’язку, свою власну поведінку, що допомагає йому в оцінці людини за її конкретними справами, а не за словами. Мета цих індивідуальних норм — утримати юриста від неправомірної поведінки, перебороти насильство, виробити внутрішнє переконання, сформулювати правильні думки.

Юридична деонтологія ґрунтується на відповідних принципах — гуманності, справедливості, милосерді тощо. Вони ототожнюються із засадами правничої етики юриста. Однак юридична деонтологія має і власні принципи.

Джерелом норм юридичної деонтології є правнича етика та професійна культура взагалі. Усвідомлення юристом наслідків власних професійних дій формує певний досвід, який враховується у майбутньому. Деонтологічні норми належно виникатимуть із зовнішніх дій тоді, коли юрист не піддається таким негативним інстинктам, як самозбереження, кар’єризм, корисливість тощо. У противному разі — це будуть не істинні джерела деонтологічних норм, і це повинен усвідомлювати юрист.

Усе це має важливе я к теоретичне, так і практичне значення в діяльності наших правоохоронних органів, а також у навчальному процесі факультетів і вузів юридичного профілю. 

Список використано літератури

1. Бризгалов І.В. Юридична деонтологія: (Стислий курс лекцій)/ І.В.Бризгалов; Міжрегіональна Ака-демія управління персоналом. — К.: Б.в., 2008. — 142 с.
2. Гусарєв С. Юридична деонтологія: Навчальний посібник/ Станіслав Гусарєв, Олександр Ти-хомиров,. — К.: Знання , 2005. — 665 с.
3. Гусарєв С. Юридична деонтологія: Основи юридичної діяльності: Навчальний посібник/ Станіслав Гусарєв, Олександр Тихомиров,. — 2-ге вид., перероблене. — К.: Знання , 2006. — 487 с.
4. Сливка С. Юридична деонтологія: Підручник для вищ. навч. закл./ Степан Сливка,; Львів. ін-т внутр. справ. — 3-є вид., перероб. і доп.. — К.: Атіка, 2006. — 294 с.
5. Юридична деонтологія: Підручник/ За ред. В. Д. Ткаченка; М-во освіти і науки України, Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого. — Харків: Одіссей, 2016. — 253 с.