Роль Герберта Спенсера у розвитку психологічної науки
Вступ.
1. Постать Герберта Спенсера та його основні праці
2. Герберт Спенсер як фундатор еволюціонізму та його основні погляди
3. Вплив на розвиток філософсько-психологічної думки Г.Спенсера. Теорія Спенсера.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Загальновизнана заслуга Г.Спенсера в психології полягає у застосуванні принципу еволюції як методологічної основи будь-якого знання, що дало змогу розглядати суспільство з точки зору поступальності його розвитку.
Спенсер визнавав аналогію між суспільством і живим організмом, вважаючи, що розподіл функцій між органами — спільна риса як суспільства, так і живого організму. Але Спенсер бачив і суттєві відмінності між ними. Еволюція, за Спенсером, — ніщо інше як реалізація принципу «інтеграції матерії» і джерело руху. Відносини суспільства з навколишнім світом регулюються принципом рівнодії енергії. Це регулювання виявляється в боротьбі за існування як між суспільством і навколишнім середовищем, так і між різними типами суспільств, між індивідами, що є основою суспільства. Джерелом класових відмінностей Спенсер вважав завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають рабами чи кріпаками.
Психологія Спенсера підкреслено індивідуалістична. «Суспільство, — писав він, — існує для блага своїх членів, а не члени його існують для блага суспільства».
Спенсер сформулював закон «рівної свободи»: всі індивіди повинні користуватися таким її обсягом, який узгоджується з рівною свободою інших індивідів. Держава — вільна організація, що охороняє вільних індивідів. Вона не повинна займатися комерційним законодавством, керувати релігійними установами, благодійними товариствами. Головне завдання держави — здійснення правосуддя і забезпечення дотримання закону рівної свободи, що практично означає захист власності громадян від пограбування і війн.
1. Постать Герберта Спенсера та його основні праці
Герберт Спенсер (1820-1903) – засновник органічного напрямку в соціології. Згідно органічної теорії, суспільство розглядається як єдина система взаємодії природничих, у першу чергу біологічних, та соціальних факторів; усі сфери суспільного життя органічно пов’язані між собою та не можуть функціонувати поза зв’язку.
Англійський мислитель Герберт Спенсер — один з ведучих представників соціологічного позитивізму й органічної теорії держави. Ця теорія одержала широке поширення в другій половині XIX століття під впливом успіхів біології і зоології.
Спенсер розглядав суспільство як організм, який розвивається за тими ж законами, що й природа (перш за все за біологічними законами). Головним для Г. Спенсера було вивчення структурних елементів суспільства (освіти, держави, права тощо), їх функцій та взаємозв’язку. Дослідженням структури суспільства та функцій її частин, які Спенсер порівнює з частинами організму, він заклав основи структурно-функціонального напрямку у соціології.
Центральним поняттям соціології Спенсера є поняття еволюції. Соціальну еволюцію він визначав як прогресивний розвиток суспільства на шляху його ускладнення і удосконалення діяльності соціальних інститутів, перш за все політичних. Об’єктивну обумовленість соціальної еволюції Спенсер пояснював потребами людей. При цьому він підкреслював, що у процесі соціальної еволюції збільшується значення колективної діяльності людей. Важливим виміром соціального прогресу, за Спенсером, є перехід від суспільства, у якому особистість цілком підкорена соціальному порядку, до такого стану, коли „соціальний організм“ стоїть на службі індивідам, які його складають.
Суспільство, як вважав Г. Спенсер, розвивається від порівняно простого стану, коли всі його частини взаємозамінні, до складної структури з зовсім не різні між собою елементи. В складному суспільстві одну частину (тобто інститут) неможна замінити на іншу. Усі частини повинні функціонувати на благо цілого; в протилежному випадку суспільство розвалюється. За Спенсером, такий взаємов’язок є основою соціальної інтеграції. Головні праці Г. Спенсера: "Основи соціології" (1876-1896), "Соціологія як предмет вивчення" (1903).
Уявлення про державу як своєрідну подобу людського організму були сформульовані ще давньогрецькими мислителями. Платон, наприклад, порівнював структуру і функції держави із здатністю і сторонами людської души. Аристотель вважав, що держава в багатьох відношеннях нагадує живий людський організм, і на цій основі відмовлявся від можливості існування людини як істоти ізольованої. Образно свої погляди він аргументував таким порівнянням: як руки і ноги, відрізані від людського тіла, не можуть самостійно функціонувати, так і людина не може існувати без держави.
Суть органічної теорії така: суспільство і держава представлені як організм, і тому їх сутність можливо зрозуміти з будови і функцій цього організму. Все незрозуміле в побудові і діяльності суспільства і держави може бути пояснено по аналогії з закономірностями анатомії та фізіології[5, c. 78-79].
Ця теорія, найбільш відомим представником якої був Герберт Спенсер (1820-1903) в закінченому вигляді була сформульована в ХІХ столітті. На думку Г.Спенсера, держава – це певний суспільний організм, який складається з окремих людей. Важливою стороною даної теорії є твердження про те, що держава виникає одночасно із своїми складовими частинами – людьми, і буде існувати доти поки існує людське суспільство. Державна влада – це панування цілого над своїми складовими частинами. Якщо організм здоровий, то і клітини функціонують нормально. Хвороба ж організму веде за собою небезпеку для складників-клітин, а хворі клітини в свою чергу знижують ефективність функціонування всього організму. Спенсер використовував аналогії і терміни з біології та інших наук про життя живих створінь і, порівнюючи суспільство з біологічним організмом, ретельно шукав розбіжності и схожості. Результатом цього стало знаходження деяких закономірностей.
Так, наприклад, Г.Спенсер вважав, що суспільство, як і організм, розвивається стадійно, переходячи від простого до складного. Це ускладнення він бачив в об`єднанні людей в такі соціальні групи як плем`я, союз племен, міста-держави і т.п. Торкаючись питань виникнення держави він був близьким до прихильників теорії насильства, вважаючи, що в історії немає ні одного приклада, де держава не виникла б інакше ніж за допомогою насильства. Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв'язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім — членом суспільства, а потім — громадянином держави. Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об'єднання людей у державу).
Він подібно Конту поставив завдання створити синтетичну філософію без самої філософії. По Спенсеру це уся філософія , але без метафізики, (так, як метафізика — це спроба судити про світ речей, що непізнаваний). Стрижнем єдності знань людей є ідея еволюції. Процес еволюції означає зростання визначеності виду. Спенсер виводив еволюцію з закону збереження і перетворення енергії, а останній із закону свідомості., тобто психічної звички людини.
Людина має справу із суцільним потоком вражень — цей потік — основа закону збереження. Він намагається застосувати ідею еволюції при розгляді теорії пізнання: Він думає, що наша ілюзія уроджених ідей є результат накопиченої спадковості. Те, що для виду апостеріорне для індивіда апріорно. Тобто в історичному розвитку досвід приводить до виникнення нових знань, а потім це нове підсилюється і передається як апріорне[6, c. 128-129].
Позитивізм Спенсера — агностицизм і феноменологізм у питаннях філософії світогляду плюс стихійно матеріалістичний підхід до наук. От, наприклад як Спенсер порушує питання про співвідношення релігії й науки. Основний постулат тут: "знання не може монополізувати свідомість" — пише він у своїх "Основних Початках" про підстави широкого поширення вірувань. Про науку Спенсер говорить так: "наука — вищий розвиток суспільного знання; безглуздість забобону спрямованого проти її в тім, що, відкидаючи науку, можна відкинути з нею й все знання". Не можна сказати, де кінчаються вказівки здорового глузду й починаються узагальнення науки. Практика — переконливе свідчення її істинності. Якщо ж і релігія, і наука мають підстави в дійсному положенні речей, то між ними повинне існувати основна згода. Найбільш відвернена істина в релігії й така в науці повинні бути тим, у чому обидві сторони згодні. Це є кінцевий факт нашого пізнання.
Головна установка філософії — примирити віру й знання на ґрунті агностицизму. Визнання неможливості відповіді на основне питання буття ні з боку науки, ні з боку релігії примиряє їх. В остаточному підсумку пізнання вичерпується феноменологією. На думку Спенсера, сфера пізнаваного — прояв невідомої абсолютної сили, тому найбільш загальні істини з області загальної філософії, повинні формулюватися в поняттях речовини, енергії, руху, сили. Таким чином, ми підійшли до головного для філософії Спенсера питанню про еволюціонізм, його місці в теорії систем і в спенсеровській "органічної теорії суспільства".
Після знайомства з філософією еволюції Спенсера відразу ж виникає безліч питань. По-перше, Спенсер має на увазі мікроеволюцію — еволюцію системи усередині самої системи. Ми з подивом не знаходимо в нього розвитку настільки модних після Дарвіна ідей про роль конкуренції (внутрішньовидовий і міжвидовий) в еволюції видів. Варто визнати, що Спенсер перший увів цю нову мову в натурфілософію — мова мікроеволюції, те що зараз в еру Пригожина називається синергетикою (від гречок. "спільна дія" — термін, придумана Хакеном) . Саме розвиваючи цю нову мову Спенсер зміг сказати так багато нового для свого часу. Але наука говорить мовою математики, тому треба був час, для того щоб наукова думка змогла вийти на цей рівень і уточнити багато чого, сказане Спенсером. Можна навіть сказати, що спенсеровский еволюціонізм перед сучасною наукою виглядає як дитячий вовчок поруч із циклотроном. Це не применшує заслуг Спенсера перед філософією. Внеся свій внесок у створення мови філософії ХХ століття, Спенсер відкрив нове його джерело на поле природних наук.
Інше питання, що не повинен було бути відкладене нами при звертанню до Спенсеру як до філософа, — це питання про місце законів природи в його картині миру. Чи мають вони власну еволюцію? Дійсно, основні моменти переходів між етапами еволюції по Спенсеру, їхня швидкість, а також основні питання внутрішньої стійкості проміжних станів визначаються поза рамками еволюційних законів Спенсера (перед Спенсером таких цілей не стояло) , а законами природи. Звідси виникає питання, що ж є філософія Спенсера як не спроба довідатися нове про закони природи, залучаючи їх до побудови філософської системи, користуючись такою властивістю філософської системи як прагненням до логічної закінченості, користуючись цим як методом пізнання. І така можливість заслуга філософії і її внесок в естественнонаучный метод пізнання.
Філософія Спенсера звичайно не претендувала на те щоб фізики обговорювали закони природи на її мові, а не мовою математики, а біологи використовували структуру її планів еволюції для побудови принципів таксономії або описів живих співтовариств. Але соціологічні науки відразу ж стали претендувати на еволюціонізм як на метод у соціології, користуючись його широко заявленою загальністю. В. С. Соловйов звертаючись до Канта як до засновника теоретичного підходу в моральній філософії у своїй роботі "Моральний сенс життя в його попереднім понятті" по проблемі всеєдності добра називав спенсеровський метод аналізу моральних даних не інакше як "емпіричні ускладнення натуральних фактів".
"Органічна" теорія суспільства Спенсера не відрізнялася особливою оригінальністю, спекулюючи на вкрай ідеалістичному розумінні сил суспільного розвитку, визнаючи, що такий складний організм як суспільство "живе не хлібом єдиним", фактично будувала всю теорію по образі еволюції "агрегатів", якимись для Спенсера були неорганічні тіла й прості живі організми, уважаючи в цьому випадку рушійними силами не закони природи, а загадкові надприродні сили. Агрегатами ж повинні були бути суспільні класи й інститути влади, взаємодіючі подібно органам у живому організмі, визначаючи й розвиток один одного, і смерть всієї системи. Спенсер уважав соціальні революції необхідним і природним процесом зміни фаз розвитку суспільства. Узагальнення ж подібного погляду може зажадати відмови від ідеї волі в житті людини. Дійсно, процес "диференціації" тут може поступово захоплювати усе більше приватні сторони життя, рівновага ж, що наступає наприкінці , скасовує волю волі повністю.
Простий перенос ідей Спенсера для пояснення всього сучасного соціуму звичайно неможливий. Це всього лише один з мов, один з рівнів розгляду, і на своєму рівні — це дуже сильна мова в чому заслуга Спенсера як філософа. Сила у філософії — дуже гарне знання своїх границь. Однак, можливе пояснення деяких макросів економічної системи. Хто знає, може наш всесвіт відкритий стосовно привнесеного в неї ззовні змісту, тоді створення такої метамови нерозв'язне завдання, всесвіт знань може виявитися критичної до такої постановки питання в рамках позитивізму[3, c. 38-41].
2. Герберт Спенсер як фундатор еволюціонізмута його основні погляди
Еволюціонізм — один із провідних напрямків досліджень суспільних процесів, роль якого значно зросла в Європі після оприлюднення вчення Ч. Дарвіна про антропосоціогенез.
Ідея суспільного прогресу як поступового розвитку була базовою у творчості англійського мислителя Герберта Спенсера (1820-1903 pp.), який, на думку вчених, на сім років раніше за Ч. Дарвіна висунув ідею еволюції.
Великий науковий доробок залишив по собі Г. Спенсер. Найбільш значні його твори: "Основні начала", "Основи біології", "Основи психології", "Основи соціології", "Основи етики". Він — визнаний у світі теоретик органіцшму й еволюціонізму як напрямків у соціології та один із фундаторів структурно-функціонального підходу до аналізу суспільних явищ.
Як засновник органіцизму, вчений вдався до аналогій між біологічним організмом і суспільством, підкреслюючи, що суспільство, як і біологічний організм, із часом кількісно збільшується в об'ємі, ускладнюється його структура, посилюється залежність його складових частин між собою. Водночас суспільство, втрачаючи деякі свої одиниці, продовжує існувати як цілісність, постійно самовідтворюючись. За таких умов роль комунікаційної системи відіграє мова, що внутрішньо пов'язує окремі складові суспільства в єдине ціле та виконує такі ж функції, як і шкіра в біологічному організмі. Оскільки шлях науки йде в напрямку від відомого до невідомого, то можна пояснити появу органістичної концепції.
Так, саме в біології на той час було досягнуто значних успіхів, а суспільство розглядалося тільки як потенційний предмет для вивчення й тому дослідники при поясненні складних суспільних явищ вдавалися до аналогії з організмом.
Як теоретик еволюціонізму, Г. Спенсер обстоює принцип вільного розвитку суспільства від втручання урядів і реформаторів. В основу своєї філософії мислитель поклав модні на той час дарвінівські та мальтузіанські ідеї про природний добір і боротьбу за існування. За Г. Спенсером, виживати мають ті, хто є найбільш пристосованим, а суспільство через природній добір здатне відкинути нездорових, нерозумних, повільних, нерішучих. Втручання ж держави, на думку вченого, тільки посилить деструктивні процеси, сприятиме виживанню непристосованих, що врешті-решт призведе до занепаду суспільства.
Учений Г. Спенсер — ідеологічний ворог соціалізму, оскільки соціалізм, на його думку, передбачає невіддільність від рабства. Його політико-ідеологічні погляди можна розцінити як ліберальні, що відповідало англійській національній традиції.
Обстоюючи принцип структурно-функціонального аналізу, Г. Спенсер створив власне вчення про державу. Він розглядав державу як складноструктуроване явище, окремі одиниці якого мають власні функції. У дусі ліберальних поглядів він вважав, що держава як соціальна інституція повинна слугувати індивідам, а не навпаки.
Предметом дослідження Г. Спенсера стало вивчення таких соціальних інститутів, як сім'я, політика, економіка та релігія. Досліджуючи соціальні інститути суспільства, їхні функції й роль у суспільстві, він розуміє власне суспільство як цілісну структуровану систему, що підпорядкована об'єктивним законам еволюційного розвитку. Не втратили своєї актуальності дотепер його міркування та висновки про рівновагу, гармонію, стабільність у суспільстві, а також зворотні суспільні процеси: розпад суспільства, регрес, дисгармонію, деструкцію тощо[4, c. 173-176].
У поглядах Спенсера з'єдналися еволюціонізм, принцип laіssez faіre і концепція філософії як узагальнення всіх наук, а також інші ідейні плини його часу. Відсутність систематичного утворення й небажання вивчати праці попередників привели до того, що Спенсер черпав знання з тих джерел, з якими йому трапилося познайомитися.
Ключем до його системи об'єднаної науки є робота "Основні початки" (Fіrst Prіncіples, 1862), у перших розділах якої затверджується, що ми нічого не можемо знати про останню реальність. Це "непізнаване" виходить за межі наукового дослідження, а релігія просто користується метафорою, щоб хоч якось його представити й мати можливість поклонятися цієї "речі в собі". У другій частині праці викладається космічна теорія еволюції (теорія прогресу), що Спенсер уважає універсальним принципом, що лежить в основі всіх областей знання і їх підсумовуючої. В 1852, за сім років до публікації "Походження видів" Ч. Дарвіна, Спенсер написав статтю "Гіпотеза розвитку" (The Development Hypothesіs), у якій викладалася ідея еволюції, багато в чому следовавшая теорії Ламарка й К. Бера. Згодом Спенсер визнав природний добір як один з факторів еволюції (він автор терміна "виживання найбільш пристосованих"). Відправляючись від фундаментальних законів фізики й ідеї зміни, Спенсер приходить до розуміння еволюції як "інтеграції матерії, супроводжуваної розсіюванням руху, що переводить матерію з невизначеної, нескладної однорідності в певну, зв'язну різнорідність, і виробляючої паралельно тому перетворення що зберігається матерією руху". Всі речі мають загальне походження, але через спадкування рис, придбаних у процесі адаптації до навколишнього середовища, відбувається їхня диференціація; коли процес пристосування закінчується, виникає зв'язний, упорядкований Всесвіт. В остаточному підсумку всяка річ досягає стани повної адаптованості до свого оточення, однак такий стан хитливо. Тому останній щабель в еволюції — не що інше, як перший щабель у процесі "розсіювання", за яким, після завершення циклу, знову треба еволюція.
В 1858 Спенсер склав план твору, що став головною працею його життя, "Системи синтетичної філософії" (A System of Synthetіc Phіlosophy), що повинне було включати 10 томів. Головні принципи "синтетичної філософії" Спенсера були сформульовані на найпершому етапі реалізації його програми, в Основних початках. В інших томах давалася інтерпретація у світлі цих ідей різних часток наук.
Найбільшу наукову цінність представляють його дослідження із соціології, у тому числі два інших його трактати: "Соціальна статика" (Socіal Statіcs, 1851) і "Соціологічні дослідження" (The Study of Socіology, 1872) і вісім томів, що містять систематизовані соціологічні дані, "Описова соціологія" (Descrіptіve Socіology, 1873-1881). Спенсер — засновник "органічної школи" у соціології. Суспільство, з його погляду , — це організм, що еволюціонує, подібний до живого організму, розглянутому біологічною наукою. Суспільства можуть організовувати й контролювати свої власні процеси адаптації, і тоді вони розвиваються в напрямку мілітаристських режимів; вони також можуть дозволити вільну й пластичну адаптацію й тоді перетворюються в промислово розвинені держави.
Однак невблаганний хід еволюції робить адаптацію "не випадковістю, але необхідністю". Наслідком концепції про космічну силу еволюції Спенсер уважав соціальну філософію laіssez- faіre. Покладений в основі цієї філософії принцип індивідуалізму ясно викладений в "Принципах етики":
"Кожна людина вільна робити те, що бажає, якщо не порушує при цьому рівну волю будь-якої іншої людини".
Соціальна еволюція є процесом зростаючої "индивидуации". В "Автобіографії" (Autobіography, 2 vol., 1904) з'являється ультраіндивідуаліст по характері й походженню, людина, що відрізняється надзвичайною самодисципліною й працьовитістю, однак майже позбавлений почуття гумору й романтичних устремлінь. Помер Спенсер у Брайтоні 8 грудня 1903.
Виступав проти революцій і різко негативно ставився до соціалістичних ідей. Уважав, що людське суспільство, як і органічний мир, розвивається поступово, еволюційно. З відкритим супротивником утворення для незаможних верств населення, уважав демократизацію утворення шкідливої[7, c. 458-461].
3. Вплив на розвиток філософсько-психологічної думки Г.Спенсера. Теорія Спенсера
Значний вплив на розвиток філософсько-психологічної думки мав англійський філософ і психолог Герберт Спенсер (1820-1903). Він був одним із засновників філософії позитивізму, у руслі якого, на його думку, повинна розвиватися психологія. Його прагнення зробити психологію об'єктивною наукою збіглося із загальними тенденціями в її розвитку. Основою такої позитивістської психології Спенсер робить теорію еволюції. Таким чином, у його теорії переплітаються впливи позитивізму, еволюційного підходу й асоціанізму, що Спенсер і переробляє, виходячи зі своїх прагнень до побудови нової психології.
Переглядаючи предмет психології, Спенсер писав, що психологія вивчає співвідношення зовнішніх форм із внутрішніми, асоціації між ними. Так, він розширив поняття «предмет психології», включаючи в нього не тільки асоціації між внутрішніми факторами (асоціації тільки в полі свідомості), але й вивчення зв'язку свідомості з зовнішнім світом.
Досліджуючи роль психіки в еволюції людини, Спенсер говорив, що психіка є механізмом адаптації до середовища. Тобто психіка виникає закономірно на визначеному етапі еволюції, у той момент, коли умови життя живих істот ускладнюються настільки, що пристосуватися до них без адекватного їхнього відображення неможливо. Спенсер виділив етапи розвитку психіки, виходячи з того, що психіка людини є вищим ступенем психічного розвитку, що з'явився не відразу, але поступово, у процесі ускладнення умов життя і діяльності живих істот. Вихідна форма психічного життя — відчуття — розвивалося з подразливості, а потім з найпростіших відчуттів з'явилися різноманітні форми психіки. Усі вони є інструментами виживання організму, приватними формами адаптації до середовища. Такими приватними формами пристосування є: рефлекс, інстинкт, навички, реалізовані в поведінці, і відчуття, пам'ять, воля, розум, що існують у свідомості.
Говорячи про роль кожного етапу, Спенсер підкреслював: головне значення розуму в тім, що він позбавлений обмежень, що притаманні нижчим формам психіки, і тому забезпечує найбільш адекватне пристосування індивіда до середовища. Ця ідея про зв'язок психіки, головним чином, інтелекту з адаптацією стане провідною для психології початку XX ст.
Спенсер поширив закони еволюції не тільки на психіку, але й на соціальне життя, розвиваючи органічну теорію суспільства. Він зазначав, що людині необхідно пристосовуватися не тільки до природи, але і до соціального оточення: тому його психіка розвивається в процесі розвитку людського суспільства. Одним із перших у психології Спенсер порівнював психологію дикуна і цивілізованої людини, роблячи висновок, що в сучасної людини більш розвинене мислення, тоді як у первісних людей було більш розвинене сприйняття. Ці висновки в той час були досить нетрадиційними і принциповими.
Вони дозволили вченим розробити порівняльні методи психічних досліджень, що одержали широкого поширення. Аналізуючи різницю в психічному розвитку людей, що належать до різних народів і різного часу, Спенсер переглядав колишні погляди асоціанізму на прижиттєвість формування знань. Він писав, що найбільш часто повторювані асоціації не зникають, але закріплюються в мозку людини і передаються в спадщину. Таким чином, свідомість — не чистий аркуш, вона наповнена асоціаціями. Ці уроджені асоціації і визначають різницю між мозком європейця і мозком дикуна.
Теорія Спенсера одержала широкого поширення, зробивши величезний вплив на експериментальну психологію, психологію поведінки, на формування генетичної (дитячої) психології[2, c. 162-164].
Висновки
У теоретичному відношенні заслугою Спенсера була спроба сформулювати структурно-функціональний підхід до суспільства. Своєю концепцією структурної диференціації, розумінням суспільства як саморегульованої системи, аналізом взаємозв'язку соціальних функцій зі структурою суспільства Спенсер передбачив багато положень структурного функціоналізму в соціології та етнології. Він першим у соціології почав систематично використовувати поняття «система», «функція», «структура», «інститут». Мислителів другої половини XIX ст. приваблювала у Спенсері впевненість в нездоланності соціальної еволюції, визнання закономірності всього існуючого, точність висновків.
Англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820—1903 pp.) вважається засновником соціального дарвінізму. Він використав дарвінізм для того, щоб довести перевагу одних соціальних груп над іншими. Таким чином, Г. Спенсер виправдовував війни, політику колоніалізму й будь-які дії, спрямовані на конкуренцію чи конфлікт.
Герберт Спенсер – продовжувач справи Конта. Центральним поняттям висуває поняття еволюції. Еволюція – інтеграція матерій, переводить матерію з невизначеної незв’язаної однорідності у визначену зв’язану. Проходить скрізь однаково, але має три етапи: 1)неорганічний; 2)органічний; 3)надорганічний. Це цикл. Два типи еволюції – проста і складна. Проста – кількісна інтеграція елементів, а за складної відбуваються певні перетворення. Порівнює суспільство з організмом.
Одна з основних робіт його називається “Суспільство є організмом”. Аналогії та відмінності: 1)Як і біологічний організм, суспільство росте, збільшується в об’ємі, з маленьких держав виростають великі імперії; 2)По мірі росту суспільства його структура ускладнюється, так само й структура організму; 3)по мірі росту суспільства відбувається диференціація його структур та функцій. Відмінності між Контом та Спенсером у розумінні соціології та питання: що було перше – індивід чи соціум?
У Конта першим був соціум, а вторинним – індивід, у Спенсера ж навпаки, з індивідів утворюється ціле.
Спенсеріанство є філософський позитивізм, що описує еволюцію як зростання складності й настання рівноваги як вищий стан. По Спенсеру, життя є безперервний процес переходу від однорідного стану до гетерогенного й від гетерогенного до однорідного. Життя є безперервне пристосування внутрішніх співвідношень до зовнішнього.
Спенсер стверджував універсальність законів еволюції, які були застосовні не тільки до форм, але й до розумів, що коштують за формами.
У кожному прояві буття він розпізнавав фундаментальні тенденції розгортання від простого до складного, затверджуючи при цьому, що після досягнення крапки рівноваги завжди треба процес розпаду. Однак, згідно Спенсеру, розпад піде тільки в тому випадку, якщо за ним може піти знову інтеграція на більше високому рівні буття.
Список використаної літератури
- Данилюк І. Історія психології (остання чверть ХІХ-перша половина ХХ ст.):Підручник для студ. вузів/ Іван Данилюк,. — К.: Либідь, 2002. — 148 с.
- Жуков С. Історія психології: Навчальний посібник/ Сергій Жуков, Тетяна Жукова; М-во освіти і науки України, Донецький ін-т ринку та соціальної політики. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 222 с.
- Коломийцев В. Ф. Социология Герберта Спенсера // Социологические исследования. — 2004. — № 1. — С. 37-44
- Корольчук М. Історія психології: Навчальний посібник/ Микола Корольчук, Петро Криворучко,. — К.: Ельга Ніка-Центр, 2004. — 246 с.
- Миценко В. Педагогічні погляди Герберта Спенсера // Рідна школа. — 2002. — № 10. — С. 78-80
- Пшеничнюк О. Соціологія: посібник для підготовки до іспитів / Олена Пшеничнюк, Олена Романовська,; . — 2-е вид., доп. та переробл. — К. : Вид. Паливода А. В., 2005. – 169 с.
- Роменець В.Історія психології ХІХ — початку ХХ століття: Навч. посібник для студ. вуз./ Володимир Роменець,; Міжнародний фонд "Відродження"; Програма "Трансформація гуманітарної освіти в Україні". — К.: Вища школа, 1995. — 613 с.