referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Роль держави та права в організації суспільства та здійсненні політичної влади

Вступ.

1. Політична влада: поняття, ознаки, зміст.

1.1 Поняття політичної влади.

1.2 Ознаки політичної влади.

1.3 Зміст політичної влади.

2. Поняття політичної системи та суб'єкти політики в Україні.

3. Роль та місце держави та права в організації суспільства і здійснення політичної влади.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Держава — це організація політичної влади, і, як організація політична, вона є одним із компонентів всієї сукупності політичних відносин й інституцій, які виникають і функціонують у суспільстві і складають політичну систему суспільства.

Політична система суспільства — це система політичних явищ, які існують у соціально неоднорідному суспільстві.

Роль права у громадянському суспільстві та здійсненні політичної влади залежить від взаємозв'язку держави і права. Як уже було зазначено, право (як юридичне явище) і держава (як політична організація влади) виникають водночас і тісно взаємозв'язані.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси держави та права в організації суспільства.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

  • визначити поняття, ознаки, зміст політичної влади;
  • охарактеризувати поняття політичної системи ;
  • дослідити суб'єкти політики в Україні;
  • проаналізувати роль та місце держави та права в організації суспільства і здійснення політичної влади.

Наукова новизнароботи полягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема здійснення політичної влади.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси політичної влади.

Предметом дослідженнявиступає роль держави та права в організації суспільства та здійсненні політичної влади.

1. Політична влада: поняття, ознаки, зміст.

1.1 Поняття політичної влади

Поняття влади є одним з центральних в політології. Воно дає ключ до розуміння політичних інститутів, політичних рухів і самої політики. Визначення поняття влади, її сутності і характеру має найважливіше значення для розуміння природи політики і держави, дозволяє виділити політику і політичні відносини з усієї суми суспільних відносин.

Розгадка феномена влади, збільшення всякого нового знання про природу влади і механізми володарювання є навряд чи не самою головною задачею політології. Перші спроби розібратися в парадоксах і механізмах політичної влади були початі ще в ранній період політичної історії Індії, Китаю і Греції. Наприклад, те, що давньогрецьке ”архе”, що позначало ”владу” чи ”верховенство”, мало й інше значення – першооснова чи першопричина, очевидно, було не випадковим збігом, але неясним здогадом про природу влади.

Влада — явище соціальне. Соціальна влада присутня (хоча й у прихованій формі) скрізь, де є усталені об'єднання людей: у сім'ї, виробничих колективах, державі, тобто там, де є реальні можливості і спроможність впливати на поведінку людей за допомогою яких-небудь засобів. Динаміка розвитку будь-якої організованої спільності людей є боротьбою між владою і хаосом.

У найширшому значенні влада — завжди вольові відносини: індивіда до самого себе (влада над собою), між індивідами, групами, класами в суспільстві, між громадянином і державою, між посадовою особою і підлеглим, між державами. Реалізується вона у сфері особистої та суспільної діяльності — політичної, економічної, правової.

Основними компонентами влади є її суб'єкт, об'єкт, засоби (ресурси) і процес, що призводить до руху всі її елементи (механізм і засоби взаємодії суб'єкта і об'єкта).

Влада — завжди двостороння взаємодія суб'єкта і об'єкта. Влада ніколи не є відносинами лише однієї особи (або органа), якщо не мати на увазі владу людини над собою (але це вже психологічний, а не соціальний феномен). Влада означає відносини залежності між людьми: з одного боку, нав'язування волі когось іншого, з іншого — підкорення їй. Інакше — це владовідносини між суб'єктом і об'єктом.

Сутністю влади є вольові відносини (керування /панування/ — підкорення). Влада припускає верховенство, монопольне право суб'єкта приймати рішення («авторитетні рішення»), обов'язкові і значущі для об'єкта, і спроможність забезпечувати виконання прийнятих зобов'язань, тобто контролювати об'єкт. Суспільство об'єктивно потребує влади. Вона протистоїть анархії, перешкоджає руйнівним діям, небезпечним для всього соціального організму. Авторитет, право, насильство — засоби, за допомогою яких влада має спроможність і можливість здійснювати свою волю, певним чином впливати на діяльність і поведінку людей[8, c. 65-67].

Для виникнення владних відносин необхідно, щоб суб'єкт мав такі якості:

• волю до влади, тобто бажання панувати і готовність брати на себе пов'язану з цим відповідальність;

• компетентність, тобто знання сутності справи, стану і настрою підвладних, уміння використовувати ресурси, мати авторитет.

Готовність до підкорення об'єкта владарювання залежить від низки чинників:

— від його якостей;

— від висунутих до нього вимог;

— від ситуації та засобів впливу, які має суб'єкт;

— від сприйняття суб'єкта об'єктом залежно від наявності (або відсутності) у нього авторитету.

На відміну від ранніх експлуататорських держав, де об'єкт владарювання був безправним і зобов'язаним беззаперечно підкорятися суб'єкту владарювання, у сучасних демократичних державах якості об'єкта політичного владарювання визначаються насамперед його політичною і правовою культурою.

Соціальна (публічна) влада — вольові (керівництва — підкорення) відносини між людьми з приводу організації їх спільної діяльності, вироблення та здійснення спільної для даного соціального колективу волі (інтересу).

Державна влада є особливим різновидом соціальної влади. Якщо у первісному суспільстві соціальна влада має публічний (суспільний) характер, то в класово-організованому — політичний. У державі ми маємо справу з політичною владою. В аналізі політичних систем суспільства влада посідає таке саме місце, як гроші в економічних системах: вона має міцні корені в суспільному і приватному житті громадян.

Яке співвідношення політичної та державної влади?

Є дві точки зору з цього питання:

• «політична влада» і «державна влада» — поняття тотожні, оскільки політична влада походить від держави і здійснюється за її прямої або опосередкованої участі;

• «політична влада» і «державна влада» — поняття не тотожні, однак усяка державна влада є політичною.

Дійсно, політична влада нерозривно пов'язана із владою державною, знаходить у ній своє продовження. Державна влада — головний, типовий засіб здійснення політичної влади.

Відмінності політичної та державної влади важко виділити, проте вони є.

1. Всяка державна влада має політичний характер, але не всяка політична влада є державною. Прикладом може служити двовладдя в Росії 1917 р. — влада Тимчасового уряду і влада Рад. Володіючи політичною владою, Ради на той час не мали самостійної державної влади. Інший приклад — політична влада в Анголі, Гвінеї-Бісау, Мозамбіку, які перестали бути колоніями Португалії (до проголошення незалежності в 1974 і 1975 pp.). Таку владу можна назвати переддержавною, або додержавною. Лише згодом вона стає державною, набуває загального характеру.

2. Державна влада виконує роль арбітра у відносинах між різними соціальними верствами суспільства, пом'якшує їх протиборство, виконує «спільні справи». Держава — центральний інститут політичної влади. Ядром політики як сфери діяльності, пов'язаної з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами, є проблема завоювання, утримання і використання державної влади. Термін «політична влада» покликаний підкреслити реальну здатність і можливість класу (соціальної верстви, соціальної групи), який не має влади, вести боротьбу за її завоювання, проводити свою волю в політику — в межах правових норм і за їх допомогою.

Політична діяльність не вичерпується державною діяльністю. Вона здійснюється в рамках різних політичних партій, профспілок, міжнародних організацій. За допомогою політичної влади реалізуються життєво важливі інтереси значних і впливових груп суспільства (класів, націй, етнічних спільнот та ін.).

На відміну від державної влади, політична влада класу, іншої соціальної спільноти не спроможна виконати роль умиротворителя протиборних сил суспільства або здійснювати «спільні справи».

3. Політична і державна влада мають різні механізми здійснення. Державна влада характеризується наявністю апарату управління і апарату примусу. Вона має владний примусовий вплив на поведінку людей та їх організацій, забезпечених державно-правовими методами[12, c. 215-217].

Політична влада класу та іншої соціальної спільноти здійснюється через: а) їх організації (опосередкований шлях); б) політичні виступи (безпосередній шлях). Якщо влада класу реалізується за допомогою державного апарату зі спиранням на апарат примусу, можна говорити про державну владу. Державна влада не може протиставлятися політичній владі, оскільки політичну владу в суспільстві не можна уявити без держави.

Структуру політики становлять суб’єкти політики, об’єкти політики, політична діяльність, політичні відносини, політичні інтереси, політична свідомість, політична психологія, політична культура, і крім того, виділяють нормативний аспект. Під суб’єктами політики розуміються учасники політичного процесу, здатні діяти вільно і самостійно. Є три рівні суб’єктів політики: соціальний (індивіди, класи, еліти, етноси, мафія, натовп, корпоративні групи); інституційний (партії, органи державної влади, суспільні організації, такі супер-інститути як ООН, НАТО); функціональний (армія, органи розвідки, лоббі, опозиція, бюрократія).

Об’єктами політики виступають суспільні явища, на які спрямована діяльність суб’єктів політики, зокрема влада. Суб’єкти, здійснюючи політичну діяльність, вступають у політичні відносини, взаємодіючи з приводу використання влади. Ці взаємодії будуть керуватися політичними інтересами учасників, які є безпосередньою спонукальною причиною політичної активності.

Нормативний аспект виражений конституціями, законами, програмними документами партій і політичних рухів.

Політика може бути різних видів: економічна, соціальна, культурна, правова та державна.

У залежності від масштабів, спрямованості, змісту завдань, політика поділяється на внутрішню і зовнішню.

Мета політики — забезпечення панування одних суспільних груп над іншими, одних інтересів над іншими або узгодження соціальних інтересів.

Завдання політики — підтримання певного порядку в суспільстві, соціальної справедливості, максимального забезпечення як інтересів окремих індивідів, так і соціальних груп, а також загальносуспільного інтересу, забезпечення цілісності суспільства[15, c. 201-204].

1.2 Ознаки політичної влади

Владу можна класифікувати за різними підставами: а) за сферою реалізації розрізняють економічну і політичну владу; б) відповідно до суб’єктів, що беруть участь у владовідносинах, — державну владу, владу формальних і неформальних об’єднань тощо.

Отже, політична влада — це вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб’єктами політичної системи, а також різними неформальними угрупованнями.

Політична влада як, один з найважливіших проявів влади, характеризується реальною здатністю даного класу, групи, індивіда проводити свою волю, виражену в політику. Поняття політичної влади ширше поняття влади державної. Відомо, що політична діяльність здійснюється не тільки в рамках держави, але й в інших складових частинах соціально-політичної системи: у рамках партій, профспілок, міжнародних організацій і т.д.

Політична влада має ряд особливостей. Її відмітними ознаками є:

— верховенство, обов’язковість її рішень для всього суспільства, і всіх інших видів влади;

— загальність, тобто публічність. Це означає, що політична влада діє на основі права від імені всього суспільства;

— легальність у використанні сили й інших засобів володарювання в межах країни;

— моноцентричность, тобто існування загальнодержавного центра (системи владних органів) прийняття рішень;

— найширший спектр використовуваних засобів для завоювання, утримання і реалізації влади.

Розглядаючи це питання, не можна не зупинитися на дуже важливому аспекті, що характеризує якісний аспект політичної влади, а саме — на проблеми демократії. Демократія — одна з найдавніших форм організації політичної влади, складовими якої є три основні якості: 1) народовладдя, верховенство народу як джерела влади; 2) рівноправність, що характеризує ступінь прав і свобод кожної людини; 3) свободи особистості. Демократія щодо політичної влади виступає як відповідний політичний порядок, система взаємних політичних обов’язків влади і народу.

Легітимність влади — це суспільне визнання, довіра і підтримка, які роблять їй суспільство, народ.

У науку поняття “легітимність влади” уперше було введено Максом Вебером. Він виділив три основних джерела (підстави) законності, правомірності політичної влади:

— відповідно до традиції (монархія);

— харизматичний тип (у зв’язку з величезною популярністю і культом особистості политий діяча);

— раціонально-правовий тип — ця влада визнається народом тому, що вона спирається на раціональні, визнані їм закони.

Як і будь-яке відношення, політична влада припускає як мінімум дві сторони. На одній стороні — пануючі (суб’єкт). На іншій стороні — підвладні, підлеглі (об’єкт)[11, c. 154-157].

Серед ресурсів політичної влади можна виділити економічні, соціальні, силові, інформаційні та ін.

Економічні ресурси потрібні і для завоювання влади, і для реалізації її цілей, і для її підтримки.

Силові ресурси виконують функцію забезпечення оборони країни, охорони внутрішнього порядку, у тому числі забезпечення безпеки політичної влади, недопущення яких-небудь намірів на владу з метою її скинення.

Соціальні ресурси. Соціальна політика у великих сучасних західних країнах будується таким чином, що в збереженні існуючої політичної влади зацікавлена більшість населення: тут широка система страхування, високий рівень пенсійного забезпечення, широко розвита система благодійних організацій і т д.

Інформаційні ресурси — це засоби масової інформації.

Основна функція політичної влади — керування, керівництво суспільством у цілому і кожній його сфері. Вона полягає в постійному дозволі протиріччя між необхідністю порядку в суспільстві і різних інтересах різних шарів, національних і інших груп, окремих особистостей.

Друга функція — функція оптимізації самої політичної системи, пристосування її інститутів до цілям, задачам і самій суті тих сил, що прийшли до влади.

Третя функція — забезпечення стабільності в країні.

Існують дві форми політичної влади: індивідуальна і інституалізована.

У системі політичний влади розрізняють три функціональних взаємодіючих її рівні:

— вищий рівень — макрополітична система вищих органів влади;

— середній, чи проміжний рівень — це апарат політичної влади середньої ланки, бюрократія різних рангів;

— третій рівень — це мікрорівень політичної влади. Він включає безпосереднє полите спілкування людей, малих груп.

З позиції парадигми суспільної угоди, яка представлена ліберальними і неоліберальними концепціями, влада розглядається в плюралістичному аспекті як множинність владних суб'єктів, котрі в правових рамках розподіляють владу через узгодження інтересів. Ця парадигма передбачає такі основні положення:

1) влада виникає внаслідок угоди між державою і суспільством для захисту прав і свобод громадян;

2) особистість розглядається як творець соціального порядку, організатор політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж демонструвати відданість спільноті;

3) втручання влади у суспільну сферу вважається доцільним для захисту нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян;

4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного ринковими саморегуляторами, і заперечення «штучно» створеного порядку за абстрактними рецептами держави.

Влада в суспільстві розподіляється між багатьма центрами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і конституційні закони.

Отже, три парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади показують, що вони органічно пов'язані між собою і домінування однієї з них завжди обумовлено типом політичного режиму, рівнем політичної культури, масштабом і темпами модернізаційних перетворень.

Виходячи зі сказаного, можна виділити критерії типологізації політичної влади:

1) за характером примусу;

2) типом легітимності;

3) ступенем публічності;

4) типом владного суб'єкта;

5) джерелами формування;

6) за ступенем поділу влади та механізмом стримувань і противаг[14, c. 124-126].

1.3. Зміст політичної влади

Держава є основним універсальним акумулятором політичної влади, тому що має можливість:

а) надавати інтересу (волі) влади загальнообов'язкового характеру;

б) використовувати спеціальні органи (апарат) для його (її) здійснення;

в) вдаватися в разі потреби до примусу.

Зазвичай державна влада є основним напрямком здійснення політичної влади класу (соціальної верстви, соціальної групи) у державних формах за допомогою властивих лише їй засобів і методів.

Політична влада — публічні, вольові (керівництва — підкорення) відносини, що утворюються між суб'єктами політичної системи суспільства (у тому числі державою) на основі політичних і правових норм.

Форма влади — як вона організована, яким є апарат, які методи здійснення.

Якщо говорити про форми влади, то слід виділити такі форми:

1. панування — примусове насильство, наказ. Хоча влада не може бути зведена до примусу, вона включає в себе директивний момент — нав’язування своєї волі у формі наказу, що супроводжується загрозою покарання. Він присутній у владі як узагальнюючий символ (можливість застосувати пряме насильство) і як реальна влада щодо тих, хто порушив закон.

2. вплив. Він за змістом ширший від влади. Говорити про владу можна в тому випадку, якщо цей вплив не носить випадкового характеру, а спостерігається постійно. Влада як вплив здійснюється або у формі переконання (вплив на раціональний рівень свідомості), або навіювання (вплив на несвідоме), що передбачає використання особливих способів маніпулювання. Існують різні технології впливу і переконання, апробовані владою протягом багатьох століть: особливі методи ораторського мистецтва, різні гасла, символіка, монументальні споруди.

3. авторитет розглядається як форма і джерело влади. Авторитет — це керівництво, що добровільно визнає за суб’єктом влади з боку підвладних право на владу внаслідок його моральних якостей або ділової компетенції.

Основними функціями політичної влади є: інтегративна, регулятивна, мотиваційна, стабілізаційна.

Інтегративна функція влади спрямована на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільно значущих, історично визначених цілей.

Регулятивна функція влади забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів.

Функція мотивації означає, що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так і інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб’єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур[7, c. 152-154].

Поняттям політична влада позначають можливість і здатність усіх суб’єктів політичного життя здійснювати вплив на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соціальних груп і об’єднань. Державна влада є лише однією з форм політичної влади – це спеціально організована система державних органів, організацій та установ, створена для управління усіма сферами суспільного життя, вона характеризується монопольним правом на прийняття законів і застосування примусу.

Поняття „політична влада” ширше від поняття „державна влада”. По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу. По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада — завжди політична. По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати НПА тощо. Проте, окрім примусу вона послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками тощо.

Концептуальні підходи до проблеми політичної влади.

У політологічній літературі виділяють чимало концепцій трактування політичної влади, найголовнішими з поміж яких є:

Біхевіористський (від анг. — поведінка) — влада як певний тип поведінки, заснований на можливості зміни поведінки інших людей.

Інструменталістський — влада як можливість використання певних засобів, зокрема насильства.

Телеологічний — влада як досягнення певних цілей і одержання результатів.

Структуралістський — влада як особливі відносини між тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується.

Конфліктологічний — влада як можливість прийняття рішень, які регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях.

Реляціоністський — влада як між особові стосунки, які дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого.

Домінуючим принципом функціонування державної влади є принцип її розподілу на три гілки та створення системи ваг і стримувань. Проте не йдеться про буквальний розподіл державної влади, влада залишається єдиною, відбувається лише функціональний розподіл влади, який не допускає зосередження владних повноважень в одних руках (одного індивіда чи групи індивідів) — створюється три групи державних органів, кожна з яких виконує свою особливу функцію.

Аксіоми державної влади:

1. державна вдала не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила, яка породжує право, а як сила, що є засобом забезпечення права. Право народжується не від сили, а тільки від природного права. Влада, яка не має правової санкції, не має й правового виміру.

2. державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна. Вона — єдине організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на принцип її поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад свідчить про існування двох політичних союзів.

3. влада має здійснюватись людьми, які відповідають високому етичному і політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя. Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом, а демагоги — його провідники.

4. політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне право, а воно збігається з загальними інтересами народу і кожного громадянина.

5. політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних програмних накреслень.

6. державна влада принципово пов’язана розподільчою справедливістю[5, c. 169-171].

2. Поняття політичної системи та суб'єкти політики в Україні

Політична система являє собою одну з частин або підсистем сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною. Центральне становище політичної системи визначається організаційною та регулятивно-контрольною роллю самої політики. Політична система суспільства визначається формою держави, її соціальним ладом, класовою природою, формою соціально-політичних відносин (стабільні чи ні, конфліктні чи консенсусні), політико-правовим статусом держави та іншими факторами.

Поняття «політична система» є настільки загальноприйнятим у політиці і політології, що начебто не потребує якихось докладних пояснень. Але це – лише на перший погляд. Насправді перед нами досить багатопланова наукова проблема. Відзначимо лише, що розрізняються два підходи до її розв’язання – загальний і системний.

У першому випадку поняття політичної системи містить у собі лише те, що беруть до уваги конкретні автори, виходячи з конкретного випадку. У залежності від часу і місця воно буде мати різний зміст, тому що багато компонентів політичної системи варіюються відповідно до типу політичного режиму (авторитаризм, демократія, диктатура) і суспільної системи (капіталізм, соціалізм). Цей підхід, що характеризується розпливчастим розумінням політичної системи, протиставляє політичну систему іншим феноменам і абстрактним категоріям, наприклад, державі, конституції й урядовій системі.

Системно-теоретичний підхід дозволяє дати більш точне визначення, тому що виходить з діючих функцій політичних систем і дозволяє розробити аналітичну схему вивчення усього їхнього різномаїття.

Система (у політології) – інтегроване поняття, що включає процеси, тенденції, структури (інститути), поводження громадян, колективів і організацій, суспільну активність (чи пасивність), дії і взаємодії. Термін позначає в політології всі дії і структури, що так чи інакше впливають на процес прийняття і здійснення політичних рішень.

Політична система є одним з головних гарантів соціального порядку в суспільстві. Ж.-Ж. Шевальє відзначає, що соціальний простір, захоплений системою, стає місцем утвердження і поширення особливого типу влади, здатного обпертися на силу і на затверджувані самою системою цінності, норми і правила, що закріплюють у суспільстві відношення керування – підпорядкування. А головне – політична система, що займає обмежений соціальний простір, є невід’ємною частиною інституціональної єдності, більш широкої і різноманітної, котра «стягує» весь соціальний організм як твердий корсет.

Елементами політичної системи, тобто її складовими, є: а) суб'єкти (носії) політики; б) політичні норми та принципи; в) політичні відносини (стосунки); г) політичні погляди, політична свідомість та політична культура; д) зв’язки, що об'єднують названі компоненти.

При системному вивченні елементів політичної системи можна відзначити, що вони передбачають існування і функціонування п'яти основних сторін політичної системи: а) інституціональної (організації, установи); б) регулятивної (норми, принципи); в) функціональної (політичні функції, політичний процес, політичний режим); г) ідеологічної (політичні погляди, політична свідомість та культура); д) комунікативної (зв'язки, що об'єднують вказані елементи політичної системи)[13, c. 179-181].

Суб'єкти (носії) політики — це класи, нації, соціальні прошарки, групи; представники їхніх інтересів — різноманітні об'єднання, організації, в т.ч. держава, а також окремі люди.

Наступним елементом політичної системи є політичні норми, тобто основні правила і принципи, що регулюють політичні відносини між народами, націями, політичними партіями та іншими суб'єктами політики. З одного боку, політичні норми є засобом політичної оцінки тих чи інших соціальних явищ і процесів, а з другого — закріплюють необхідну поведінку суб'єктів політики у тих чи інших межах стосовно до конкретної політичної ситуації. До складу політичних норм включають норми права, норми політичних партій і громадських організацій, політичні звичаї і традиції, політичні принципи, моральні норми політичного життя. Політичні норми передбачають і відповідальність суб'єктів політики за їхні порушення. Специфіка політичної відповідальності полягає у тому, що вона наступає не тільки за винні дії, але й за політичний недогляд, необачність, нерішучість та ін. Така відповідальність може проявлятися у формі осуду, позбавлення довіри, відкликання депутата тощо. До політичних санкцій належить припинення діяльності, розпуск, відставка, ліквідація громадського об'єднання чи заборона діяльності політичної партії. Наступним структурним елементом політичної системи суспільства є політичні відносини, тобто врегульовані політичними нормами стосунки між політичними суб'єктами, у процесі яких у суб'єктів з'являються і реалізуються права і обов'язки. Політичні відносини включають у себе реалізацію політичних функцій, а також існування політичного процесу, політичного режиму.

Політична організація суспільства — це система всіх державних і недержавних організацій, громадських об'єднань і трудових колективів певного суспільства. Політичну організацію суспільства ще інколи називають політичною системою суспільства у вузькому розумінні.

Закон України “Про об'єднання громадян” передбачає наявність двох видів таких об'єднань. Це політичні партії та громадські організації.

Громадські об'єднання розрізняють:

1) за порядком утворення і формами діяльності — громадські організації, політичні партії, органи громадської самодіяльності, громадські рухи;

2) за умовами членства — об'єднання з формально фіксованим (документованим) членством, об'єднання з формально нефіксованим (недокументованим) членством;

3) за кількістю членів — масові й елітарні;

4) за внутрішньою організаційною структурою — централізовані і нецентралізовані;

5) за соціальною сферою діяльності — політичні, економічні, наукові, екологічні та інші;

6) за територією діяльності — місцеві, загальнодержавні, міжнародні;

7) за соціально-правовим статусом — легальні, долегальні, нелегальні;

8) за соціальною значимістю для існування і розвитку суспільства — прогресивні, консервативні, реакційні.

Політичною партією є об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоврядування та представництво в їхньому складі.

Партії поділяються:

1) за соціальною спрямованістю програми і діяльності на: ліберальні, демократичні, комуністичні, соціалістичні;

2) за соціальною базою: партії, які виражають інтереси певного класу; певної національної чи етнічної групи; прихильників певного релігійного чи іншого понаднаціонального світогляду.

3) за методом здійснення своєї програми: реформаторські, революційні;

4) за представництвом у вищих органах влади: правлячі й опозиційні[2, c. 135-137].

3. Роль та місце держави та права в організації суспільства і здійснення політичної влади

У загальному розумінні влада — це відносини залежності між людьми, в яких одні можуть здійснювати свою волю, нав'язуючи її іншим. Тому влада є цілеспрямованим впливом тих, хто має владу (суб'єкт влади), на тих, на кого ця влада спрямована (об'єкт влади).

Слід зазначити, що владні відносини виявляються лише в тому разі, якщо суб'єкт і об'єкт перебувають у відносинах панування і підкорення. Оскільки влада в суспільстві поширена на людей і має на меті певне регулювання відносин між людьми, то її називають соціальною. Влада має багато різновидів: батьківська, релігійна, економічна, політична, державна тощо.

Під суспільством розуміють сукупність форм спільної діяльності людей, які склалися у процесі історичного розвитку людства. Передумовою суспільства є людина. Між людьми в процесі їх життєдіяльності виникають різноманітні зв'язки і відносини. На певному етапі люди усвідомлюють, що в них є спільні потреби та інтереси і що для їх задоволення необхідні спільні зусилля, а також що зв'язок між ними мусить мати постійний характер. Саме переважно на цих засадах і утворюється суспільство.

З моменту виникнення суспільство вимагає регулювання та управління, потреба в яких значно зростає з появою класів і виокремлення різних видів господарської і духовної діяльності. В цей час закінчується бездержавний період розвитку суспільства, виникають держава і право, що є нероздільними і свідчать про більш високий ступінь суспільного розвитку. Держава і право стають складним і універсальним інструментом урегулювання відносин між окремими людьми, особою і суспільством, окремими суспільними групами.

За допомогою державно-правових інститутів може забезпечуватись панування одного класу над іншим, але може такою здійснюватися захист суспільства і кожної особистості від зловживань з боку сильнішого, гарантуватися життя на основі прав людини. Держава і право можуть бути ефективною протидією сваволі, анархії і безладдю, сприяти розвиткові господарства і культури. Право може втілювати вищу доцільність щодо меж поведінки людей. Тією мірою, якою держава і право перетворюються із засобів обслуговування інтересів окремих соціальних груп на засоби задоволення загальносоціальних потреб, інтересів і запитів усього суспільства й одночасно кожного з його членів, такою ж мірою можна розглядати державу як суспільно-історичну цінність.

Проте держава і право породжуються суспільством і відбивають його недоліки й суперечності. На державу і право впливають різного роду соціальні і етнічні конфлікти, різні ідеології, природні умови та окремі особистості. Держава і право не можуть бути предметом ідеалізації, їх роль у суспільстві за різних часів на різних континентах далеко не однакова.

Право залежить від держави, оскільки:

— виникає як інституйована система джерел, що встановлюються чи санкціонуються державними органами і службовими особами, а це означає, що юридичне право походить від держави;

— є більш-менш сталим і недоторканним завдяки державі;

— завдяки державі та її органам впроваджується в життя;

— його авторитетність і престижність залежать від держави;

— сутність права відображає соціальну сутність і призначення державної організації.

Але слід мати на увазі, що право має відносну самостійність і впливає на державу (її органи), а отже, і держава залежить від права[6, c. 116-118].

Право як явище цивілізації та культури:

— обмежує в демократичному суспільстві державну владу;

— упорядковує державну владу через процесуальну і процедурну форму;

— дозволяє державним органам відповідні дії;

— організовує побудову, структуру, вдосконалення й розвиток державних органів, визначає їхнє функціонування;

— надає державним органам престижності й авторитетності.

У реалізації своїх функцій держава використовує правові та неправові форми й методи.

Держава і право перебувають у нерозривному зв'язку з політичною владою, а державна влада може розглядатися як різновид політичної влади. Політика — особливий вид людської діяльності, участь у справах держави. В ній знаходять своє відображення питання взаємовідносин між класами і соціальними групами, питання партійної боротьби, відносин між різними національностями, між державами (зовнішня політика) тощо.

Ядром політики є проблема завоювання, утримання і використання державної влади. Державна влада як різновид політичної влади втілюється в державно-правових інститутах і призначена для регулювання суспільних відносин. Державна влада має офіційний публічний характер. В межах країни вона є найвищою, повною, верховною і ні від кого не залежною. Державна влада має свої особливості:

• проголошується від імені держави;

• юридично закріплюється;

• її впровадження в життя забезпечується силою держави;

• регламентується за допомогою права і здійснюється в офіційно встановлених межах і лише певними засобами.

Верховенство державної влади виявляється в її універсальності (її владна сила поширюється на все населення і громадські організації країни), в її прерогативах (державна влада може відмінити будь-який прояв іншої суспільної влади), а також в наявності таких законів впливу, якими ніяка інша суспільна влада не володіє (наприклад, монополія законодавства, правосуддя).

У демократичному суспільстві державна влада набуває форми народовладдя. її першочерговими завданнями стають:

• втілення свободи і справедливості у відносинах учасників суспільного життя;

• захист та охорона прав і законних інтересів особи та родини (сім'ї);

• забезпечення функціонування державних органів на основі права;

• реалізація повноважень держави не лише через примус, а й через силу громадської думки;

• забезпечення рівних для всіх можливостей в усіх сферах життєдіяльності людей, базуючись на принципах соціальної справедливості, гуманізму і загального блага.

З давніх-давен людство мріяло про державу соціальної справедливості. Ці мрії знайшли відбиток у творах Платона, Аристотеля, Фоми Аквінського, Т. Мора, Т. Кампанелли, Г. Сковороди, А. Сен-Сімона, Ш. Фур'є, О. Герцена, М. Драгоманова, С. Булгакова, П. Флоренського та багатьох інших мислителів.

У загальнофілософському розумінні справедливість — це розподіл блага і зла між людьми, зокрема співвідношення між роллю окремих особистостей в житті суспільства та їх соціальним становищем, працею і винагородою, вчиненим діянням і відданням, достоїнством людини та її суспільним визнанням, між правами та обов'язками, злочином і покаранням.

Справедливість має бути одним з основних принципів правосуддя. Взаємопов'язаність права і справедливості перетворює останню на соціально-правову справедливість.

У державах соціальної справедливості на перший план має виходити не класовий або груповий інтерес, не нав'язування всьому суспільству волі певного класу чи певної соціальної групи, а загальносуспільний інтерес, соціальна справедливість, забезпечення всім громадянам гідного існування, всебічна підтримка чесної праці, морального та фізичного здоров'я населення та збереження навколишнього природного середовища[4, c. 173-176].

Висновки

Отже, як держава, так і право відіграють певну роль в організації суспільства і здійсненні політичної влади.

Підводячи підсумки розглянутої теми, слід зробити деякі висновки:

1. Держава і право в суспільстві існували не завжди. Основною причиною виникнення держави і права була поява соціальна неоднорідного, класового суспільства, суперечностей між класами, які не могли бути подолані суспільною владою первісного ладу.

2. Держава і право відрізняються низкою ознак від суспільної влади, звичаїв, традицій і моралі первісного суспільства.

3. У демократичному суспільстві формуються правова держава і правова система, що захищають інтереси всіх верств населення.

З позиції теорії держави і права, а не філософії, нас цікавить суспільство у його взаємодії з державою і правом. Нам належить зрозуміти суспільство як систему, його структуру.

У цьому аспекті і треба досліджувати поняття "суспільство", місце та роль у ньому держави і права.

Суспільство — соціальний організм, частина природи, що складається з людей, які постійно працюють над удосконаленням знарядь і засобів виробництва.

Природа — це те, що оточує людське суспільство, географічне середовище. Вплив географічного середовища завжди опосередковується суспільними умовами і насамперед — рівнем розвитку виробництва. Вплив людини на природу залежить від рівня розвитку виробничих сил, від характеру суспільного ладу, від рівня розвитку суспільства і самої людини.

Організація суспільства і здійснення політичної влади державою залежить і від того, який зміст вкладається у визначення суспільства.

Тут є дві позиції: широка і вузька.

У широкому розумінні суспільство — це частина матеріального світу, яка відокремилася від природи і є формою життєдіяльності людей, що історично розвивається.

У вузькому розумінні суспільство — це певний етап історії людства, внутріформаційні чи міжформаційні ступені історичного розвитку чи індивідуальне, окреме суспільство.

Прикладами такого розуміння суспільства можуть бути:

— суспільно-економічна формація;

— ранньофеодальне суспільство, докапіталистичне суспільство і т. ін.;

— французьке, радянське, американське суспільство і т.д. "Існують різні думки щодо розвитку суспільства. Одна з них — та, що суспільство розвивається в межах конкретної суспільно-економічної формації.

Суспільно-економічна формація — певний тип суспільства, цілісна соціальна система, що функціонує і розвивається за своїми специфічними законами на основі конкретного способу виробництва.

У філософії XVII-XIX ст. розглядалось і договірне суспільство. Критикуючи його, Гегель висунув концепцію громадянського суспільства. В сучасному розумінні це — спільність вільних незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою і надійним соціальним захистом, іншими правами і свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.

Отже, держава, здійснюючи політичну владу в громадянському суспільстві:

— підпорядковує свою діяльність служінню цьому суспільству;

— забезпечує рівні можливості для всіх людей у всіх сферах їхньої життєдіяльності на засадах соціальної справедливості й милосердя;

— не втручається в особисте життя людини;

— регулює суспільні відносини в межах чинної конституції, законів та інших нормативно-правових актів (чи інших джерел права).

Список використаної літератури

1. Андрусяк Т. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Тарас Григорович Андрусяк,; Фонд сприяння розвитку української правової думки та пропаганди державницьких традицій "Право для України". — Львів: Фонд "Право для України", 1997. — 198 с.

2. Волинка К. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Катерина Волинка,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. — К.: МАУП, 2003. — 238 с.

3. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ М-во освіти України, Укр. держ. пед. ун-т ім.М.П.Драгоманова; За ред. В.В.Копєйчикова. — К.: Юрінком, 1997. — 317 с.

4. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; За ред. М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришин. — Х.: Право, 2002. — 427 с.

5. Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. — К.: Кондор, 2006. — 475 с.

6. Кравчук М. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів/ Микола Кравчук,; М-во освіти і науки України, Юрид. ін-т Терноп. акад. нар. госп.. — 3-тє вид., змін. і доп.. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002. — 243 с.

7. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. — К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. — 355 с.

8. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 174 с.

9. Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів/ Т.І. Бабак, О.Д. Брайченко, К.В. Манжул, Л.В. Сорока; М-во освіти і науки України, Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 89 с.

10. Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студ. спец. "Правознавство"/ Петро Рабінович,. — К., 1993. — 172 с.

11. Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник/ Ольга Скакун,. — Харків: Еспада, 2006. — 775 с.

12. Сухонос В. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Володимир Сухонос,. — Суми: Університетська книга, 2005. — 536 с.

13. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ А. М. Колодій , В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. В. В. Копєйчикова, С. Л. Лисенкова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 367 с.

14. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України; Упор. Людмила Шестопалова,. — К.: Прецедент, 2004. — 223 с.

15. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/ О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.; Ред. Н. М. Оніщенко; Мін-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 685 с.