Різноманітність українаської мови
1… Правопис складних іменників.
2… Багатство і бідність нашого словника.
3… Подяка. Відповідь на подяку.
Список використаних джерел.
1.Правопис складних іменників
Складні іменники пишуться або разом або через дефіс.
Разом пишуться:
— іменники, утворені за допомогою сполучної голосної із двох чи кількох основ (одна з яких — дієслівного походження): коноплепрядіння, бавовнозаготівля, звуковловлювач, садовод, газомір, вертоліт, слов'янознавство, життєпис, водозбір;
— іменники, утворені поєднанням основ прикметника та іменника: чорнозем, бортмеханік, натурфілософія, Ощадбанк;
— іменники, утворені за допомогою сполучної голосної від двох іменникових основ, синтаксично й семантично рівнозначних: залізобетон, газопровідник, квітколоже, шлакоблок, лісостеп, верболіз (але: людино-день);
— іменники, утворені поєднанням дієслова в другій особі однини наказового способу з іменником: горицвіт, перекотиполе;
— іменники, утворені поєднанням числівникової основи з іменниковою: чотиритомник, сторіччя, двозначність, трикутник, двобій, двадцятиріччя;
— іменники з першою частиною пів-, напів-, полу-: півбака, півжиття, півстола, півроку, півфінал, півхлібини, півпляшки, півхустки, півповерху, напіврозпад, напівсон, полувал,
— іменники, пов'язані з інтернаціональною лексикою й термінологією, в яких другою складовою частиною є такі елементи: -граф, -графія, -лог, -логія, -метр: гігрограф, мікологія, філолог, лексикограф, цинкографія, фітобіологія, палеографія, геометр;
— іменники, утворені з трьох і більше іменникових основ: автомотогурток, веломотоспорт, ліспромгосп.
Через дефіс пишуться:
— іменники, що означають близькі за змістом поняття: батько-мати, хліб-сіль;
— іменники, що означають державні посади, військові звання: прем'єр-міністр, генерал-лейтенант;
— іменники, що означають складні одиниці виміру: кіловат-година, грам-атом, тонно-кілометр;
— іменники, в яких перше слово підкреслює прикмету чи особливість предмета, що передається другим словом: жар-птиця, козир-дівка, стоп-кран;
— іменники (окладні назви), що означають науковий ступінь, спеціальність, професію: член-кореспондент, інженер-економіст, лікар-педіатр;
— іменники з першою частиною пів- у значенні «половина» перед власною назвою: пів-Києва, пів-Америки, пів-Москви;
— словосполучення, що означають назви рослин: мати-й-мачуха, люби-мене, іван-чай;
— іменники (складні географічні назви): Гусь-Хрустальний, Ростов-на-Дону;
— слова, до складу яких входять іншомовні елементи віце-, екс-, лейб-, обер-, унтер-, штаб-: штаб-квартира, екс-чемпіон, віце-адмірал, віце-консул, віце-президент, обер-лейтенант;
— складні прізвища: Гулак-Артемовський, Римський-Корсаков, Мамин-Сибіряк, Нечуй-Левицький, Салтиков-Щедрін.
Богатство і бідність нашого словника
"Українська мова в багатстві, витонченості і гнучкості форм не поступається ані жодній із сучасних літературних мов слов'янства і не бідна аж ніяк на поняття, аби нею заважко було перекладати глибину філософських думок і змальовувати високохудожні образи. Це не мова простолюду тільки, як твердять московські невігласи, а мова цілої нації, політичне майбутнє якої іще попереду, але чиє місце на право самостійного розвитку в ряду цивілізованих народів уже завойоване й не може бути зайняте ніким іншим". (М. Драгоманов).
Найбільший скарб народу – це його мова. Саме мова, яка віками, тисячоліттями складалася, шліфувалася на землі предків, передавалася з покоління в покоління, дедалі точніше і повніше відображаючи душу народу й водночас формуючи її. Досвід людства упродовж тисячоліть переконливо доводить, що мова об’єднує народи в нації й змінює державу. Занепадає мова – зникає і нація. Коли ж мова стає авторитетною, перспективною, необхідною і вживається насамперед національною елітою – сильною і високорозвиненою стає як нація так і держава.
Мова й школа, мова й наука, мова й церква, мова й театр, мова й державне врядування, мова й армія – сфери, де українська мова то утверджувалась, то відступала під тиском імперської політики. Нараховують 22 заборони української мови, 8 з них – у радянський час.
Поглянути на історію свого краю, збагнути роль рідної мови в утвердженні української державності дають змогу писемні документи, праці істориків, етнографів, громадських діячів та лінгвістів.
Ще донедавна панувала офіційна й непорушна доктрина про давньоруську народність й спільну для всіх слов’ян мову, внаслідок розпаду яких в епоху феодальної роздрібненості нібито утворилися, не раніше XIV ст., три східнослов`янські народи та їхні мови. На противагу цьому вчені української діаспори дотримувались концепції М. Грушевського щодо витоків української народності безпосередньо з правослов`янського періоду, тобто з середини І тисячоліття н.е.
Українська мова була ще до того, як українські князі (починаючи від Аскольда та Діра) почали об’єднувати руські землі. Ще в 448 році візантійський мандрівник та історик Пріск Палійський записав у таборі гунів три слова: мед, страва, квас.
На кінець XII ст. українська народність вже сформувалась й мала дві гілки: галицько-волинську та наддніпрянську.
Коли йдеться про походження української мови, переважна більшість зацікавлених сприймає цю проблему як походження сучасної української літературної мови. Проте слід пам’ятати, що національна мова складається з двох самостійних гілок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, й мови народної, яка досить відмінна в різних діалектах.
Щодо походження сучасної української літературної мови в науці – тут жодних проблем немає. Загальновідомо, що її започаткував наприкінці XVIII ст. І. Котляревський, а основоположником став Т. Шевченко.
Щоб дослідити походження української мови, слід з`ясувати послідовність, час і місце виникнення властивих її фонетичних, граматичних і лексичних рис.
Рубіж ХІ-ХІІ ст. можна умовно визнати часом завершення формування української мови й початком нового етапу її історії.
Формування українського народу та його мови почалося приблизно з середини І тисячоліття н. е. й розтягнулося на кілька століть. Проте тим рубежем, від якого українська мова виступає з усіма характерними мовними особливостями, що становлять її специфіку, був приблизно кінець ХІ – початок ХІІ ст. найдавніша точно датована пам`ятка українського рукописного мистецтва, яка збереглася до наших днів, належить до середини ХІ ст. Це широковідоме в науці знамените Остромирове Євангеліє 1056-1057 рр. шедевр вітчизняної і світової культури книги, створене у великокняжому скрипторії при Софіївському соборі в Києві. Традиційно цю пам`ятку прийнято вважати початком книжкової справи в Україні.
Після запровадження християнства зростає потреба в богослужбових книгах. При найбільших храмах, при князівських резиденціях формуються бібліотеки і створюються скрипторії. Так, у бібліотеці скрипторію при соборі Св. Софії вже у 1037 році зберігалося понад 950 томів літератури різного змісту й призначення.
У 1969 році український археолог С. Висоцький виявив на штукатурці ХІ ст. південної стіни вівтарної частини Михайлівського притвору Софіївського собору в Києві невідому до того абетку з 27 літер, подібну до кирилиці. Слід згадати також і писемні угоди, укладені київськими князями: Олегом (911р.), Ігорем (944р.), і княжною Ольгою(956р.) з Візантією.
Отже, ми бачимо, що розвиток і збагачення української мови почалося з давніх-давен. І в наші дні ми можемо пишатись багатством нашої мови.
Українська мова є мовою українською народу, отже, вона повинна бути рідною для кожного, хто вважає себе приналежним до української нації. «Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема» (В.Сосюра).
Історія розпорядилася так, що чимала кількість українців як в Україні, так і поза її межами, зберігаючи свою духовну спорідненість з українською нацією, не мала можливості опанувати рідну мову. Щоб уникнути повної денаціоналізації – власної і своїх дітей, – ці люди перш за все мають оволодіти українською мовою як найголовнішим каналом зв'язку з рідним народом, його культурою та устремліннями.
Рівень розвитку рідної мови відображає рівень духовного розвитку нації: словник – це те, що нація знає про світ, а граматика це те, як вона про цей світ говорить.
Мова – це серце нації, а нація – це особистість, вона має обличчя, свій характер, темперамент, свою культуру, мораль, честь і гідність, свої святощі, своє минуле, теперішнє і майбутнє. Мова – це невичерпна духовна скарбниця, в яку народ безперервно вносить свій досвід, всю гаму свого розуму і почуття. Мова – це канва, на якій людина вишиває узори свого життя.
Із сивої глибини віків бере початок наша мова. Шлях її розвитку – це тернистий шлях боротьби. Багато, дуже багато жорстоких літ і століть пережила наша рідна, наша невмируща мова, мужньо витерпівши наругу і найлютніших царських сатрапів та посіпак шляхетно-панських, і своїх панів та підпанків. Перетерпіла вона і дикунський циркуляр царського міністра Валуєва, який заборонив друкувати книги українською мовою, окрім творів художніх, і ганебний із найганебніших Емський указ 1876 року, який зовсім заборонив друкувати книги українською мовою.
Українська мова невіддільна від українського народу, від його історичного розвитку, від самої держави, від рідної землі.
Українська мова – мова української нації. В ній тисячолітня історія нашого народу – історія тяжка, кривава, із злетами і падіннями, осяяна духом свободи та незалежності Української держави, бо ж український народ віками змушений був із зброєю в руках оборонятися і відстоювати своє право на вільне життя. Тому в українській мові ми відчуваємо брязкіт схрещених шабель уславлених на весь світ козаків запорожців, незламних опришків і гайдамаків, заповзятих січових стрільців, феноменально мужніх юнаків-лицарів, які смертю хоробрих загинули під Крутами, відчайдушних воїнів УПА.
Нашою мовою Маруся Чурай складала пісні, які додавали козакам снаги, нею звучали накази славнозвісного полководця і гетьмана П.Сагайдачного, який вів на бій козацькі полки. Це мова запорізьких козаків.
Українська мова – це мова великого народу, великої культури, нашої історії. Українською мовою написані невмирущі твори Котляревського і Шевченка, Франка і Лесі Українки, Нечуя-Левицького і Коцюбинського.
Любов до Батьківщини не можлива без любові до рідного слова. Тільки той може осягти своїм розумом і серцем красу, велич і могутність Батьківщини, хто збагнув відтінки і пахощі рідного слова, хто дорожить ним, як честю рідної матері, як колискою, як добрим іменем своєї родини. Людина, яка не любить мови рідної матері, якій нічого не промовляє рідне слово – це людина без роду і племені.
Українська мова ввібрала в себе все найкраще, найніжніше, найвеличніше, наймудріше, найпоетичніше і найболючіше – перший голос немовляти, яким воно сповістило про свою появу на світ, і останній розпачливий зойк прощання людини з білим світом, голосний сміх щасливої дитини і зворушливий плач сироти, невимовний біль чумака в далекій дорозі і тягар каторжника на важкій підневільній праці, солодке задоволення від творчої праці та побратимської вірності і велике розчарування від холодної людської байдужості, блакить високого неба і золотого сонця пшеничних ланів, сяйво світлого місяця і ясних зір, багрянець світанкових заграв і срібло цілющо-перлистих рос, могутність бурхливого Дніпра і оспіваного в піснях тихого Дунаю, міць столітніх дубів, що символізують силу української нації і мінливо-веселкові переливи хвиль Чорного моря, тихий шепіт шовкових трав і таємний шум замріяних смерек, красоту опоетизованої червоної калини та хрещатого зеленого барвінку, гіркоту поневіряння на чужині і відчуття піднесеності в молитві до Бога за рід свій, за Україну, за мир, добро і спокій на всій планеті.
Розмаїте і щедре наше українське слово. Мабуть, не всім відомо, що на міжнародному конкурсі в Парижі в 1934 році воно зайняло третє місце після французької та перської мов. За барвистістю наша мова посіла друге місце.
Слово надто багато важить у людському житті. Воно вмить змінює настрій, робить щасливим або нещасливим, радісним чи пригніченим.
Слово – найтонше доторкання до серця, воно може стати і ніжною запашною квіткою і живою водою, що повертає віру і добро, і гострим ножем, і розжареним залізом, і брудом. Мудре і добре слово дає радість, нерозумне і зле, необдумане і нетактовне – приносить біду. Словом можна вбити і оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу і безнадію , одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльози, породити віру в людину і заронити зневіру, надихнути на працю і скувати сили душі. Зле, невдале, нетактовне, просто кажучи, нерозумне слово може образити, приголомшити людину.
Про українську мову і українське слово можна говорити безкінечно. Століттями гнана і переслідувана все ж існувала вона в піснях і думках, казках і переказах, гострилася і виточувалася в переказах і прислів’ях.
3.Подяка. Відповідь на подяку
Кожна увага, кожна послуга, кожна виконана робота повинна бути морально оцінена, й для цього в міжлюдському спілкуванні існують слова й вирази подяки.
Найуживаніше в цьому відношенні в нашій мові є слово дякую та його похідні окремо й у різних словосполученнях: Дуже Вам дякую… Щиро дякую Вам… Краско дякую… Дуже й дуже дякую Вам. Дуже, вдячний за допомогу. Од щирого серця складаю Вам дяку за це. Прийміть мою подяку. Безмежно вдячний Вам. Сердечна подяка Вам. Моя Вам сердечна вдячність. Дозвольте подякувати Вам. Я Вам дуже зобов'язаний (вдячний). Як же мені віддячитися Вам за Вагау турботу? Це дуже зворушливо з Вашого боку. Ви зробили мені велику послугу.
Прийнято висловлювати вдячність і за послугу, яка тільки ще буде зроблена: Я був би дуже вдячний Вам, якби Ви… Буду Вам вдячний…
Рідше вживаються слова спасибі, сердечне спасибі, велике спасибі (слово спасибі походить від словосполучення спаси Бог). Можна вдячність висловити і так: Я Ваш боржник довіку… Я перед Вами в боргу… Я у великому боргу перед Вами… Не знаю, як і розрахуюсь з Вами… Я Вам так зобов'язаний… Не знаю, як і віддячити Вам. Не знаю, як Вам дякувати.
У відповідь на подяку, якщо послуга була незначна, кажуть: Нема за що. Нема за віщо. Прошу. Якщо послуга була значніша, відповідають: Богові дякуйте. Чим міг, допоміг. Людина людину повинна підтримати. Коли дякують за гостину, кажуть: На здоров'я. Чим багаті, тим і раді. Чим хата багата, тим і рада.