1. Риса, що визначає людську індивідуальність

Біологічна істота, яка належить до класу ссавців виду Homo sapiens, характеризується поняттям «людина». У неї генетично задано особливу тілесну організацію, істотними ознаками якої є прямовисне ходіння, наявність пристосованих до праці рук, високо-розвинутий мозок. Разом із тим людина є істотою суспільною, що має свідомість і самосвідомість. Завдяки суспільству вона має змогу не тільки працювати і пізнавати світ, а й усвідомлювати, співвідносити свої потреби і бажання з обставинами життя.

Факт належності живої істоти до людського роду відображається в понятті «індивід».

Індивід (лат. individuum — неподільне) — людина як одинична природна істота, представник виду Homo sapiens.

Дитина народжується як індивід. Завдяки спілкуванню з дорослими вона поступово засвоює соціальний досвід людства і включається в систему суспільних відносин, що формують її потреби, інтереси, світогляд, переконання, тобто розвивають її як особистість.

Особистість — суспільна істота, наділена свідомістю і представлена психологічними характеристиками, які є стійкими, соціально зумовленими і виявляються у суспільних зв’язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми та визначають поведінку людини.

Як індивід людина має такі ознаки, як вік, стать, освіта, професія, інтереси. Особистістю вона стає в системі відносин з іншими людьми. Особистість — категорія суспільно-історична. В її характеристиці головними ознаками є суспільна сутність та соціальні функції.

Особистість — це якість індивіда. Природно можуть виникнути запитання: чи може існувати індивід, який не став особистістю, і чи може бути особистість без її конкретного носія, тобто без індивіда?

Деякі вчені на них відповідають ствердно. Для підтвердження своїх міркувань вони посилаються на випадок, що стався з індійськими дівчатками Амалою і Камалою, яких виховувала вовча зграя. У них були лише індивідуальні біологічні особливості. Ніяких особистісних рис дівчатка не мали. Це було спричинено відсутністю людського оточення. Отже, природні передумови створюють можливості для розвитку суспільних якостей особистості, а становлення їх відбувається тільки в умовах людського суспільства.

З певним застереженням можна допустити і можливість появи особистості, поза структурою якої немає реального індивіда. Проте це буде квазіособистість. Наприклад, Штірліц — герой кінофільму «Сімнадцять миттєвостей весни» чи видатний аферист Козьма Прутков.

Кожна особистість має властивий тільки їй набір рис і особливостей, який визначає її індивідуальність.

Індивідуальність — неповторне поєднання психологічних особливостей і рис людини, що визначає її своєрідність і несхожість на інших людей.

Виявляється індивідуальність у рисах темпераменту, характеру, в здібностях, особливостях і якостях психічних процесів, у звичках і уподобаннях людини. Не існує двох людей з однаковим поєднанням психічних якостей. Індивідуальність властива кожній людині, але виявляється вона по-різному: в одних людей яскраво і сильно, в інших — малопомітно. Вона може заявити про себе в інтелектуальній, емоційній, вольовій чи одразу в усіх сферах психічної діяльності. Так, оригінальність інтелекту виявляється в здатності бачити те, чого не помічають інші люди, у вмінні чітко формулювати проблеми і знаходити їх вирішення. Своєрідність емоцій констатують за надмірної інтенсивності одних почуттів і недостатньої — інших, їх стійкості чи мінливості. Особливості волі можуть розкриватися в ступені розвитку вольових якостей.

Особистість людини неповторна у своїй індивідуальності. Однак навіть повний перелік індивідуальних якостей людини не характеризує її як особистість, хоча індивідуальність характеризує особистість конкретніше, детальніше і повніше. Нетотожність понять «особистість» та «індивідуальність» не дає змоги розглядати структуру особистості як своєрідний набір індивідуально-психологічних властивостей і якостей. Хоча деякі зарубіжні психологи трактують її саме так.

Існує ряд рис, що визначають характер людини, які, хоча і численні, але тим не менше їх число не можна вважати необмеженим. К.Леонгард вважає, що список можна було б продовжити, але він пише: «І все-таки я переконаний, що існують основні риси людської індивідуальності і характеру, існують об’єктивно і що в силу цього наука повинна прагнути до їх виділення і опису . Природно, це пов’язано з великими труднощами, адже мова йде не про те, щоб пристосувати дифузний матеріал до більш-менш прийнятною схемою, а про те, щоб розкрити об’єктивно існуючі, що лежать в основі поняття «особистість», «характер» риси, незважаючи на наявність їх численних перетинів».

Різна комбінація цих рис і визначає індивідуальність поведінки і акцентуацію поведінки.

Акцентуація характеру — це «… завжди в загальному передбачає посилення ступеня певної риси … це, по суті ті ж індивідуальні риси, але які мають тенденцією до переходу в патологічний стан.»

Виділяються такі типи акцентуацій характеру: демонстративний тип, педантичний тип, що застряє тип і збудливий, а також поєднання різних типів. Крім цього, К.Леонгарда розглядаються шість типів акцентуацій темпераменту: гіпертимічний, дистимічний, афективно — лабільний, афективно — екзальтований, тривожний, емотивний. Властивості характеру визначають спрямованість інтересів людини і форму його реакцій, в той час як від темпераменту залежить темп і глибина емоційних реакцій. Проте, К.Леонгард не чинить чіткої межі між характером і темпераментом.

Говорячи про відмінності між людьми К.Леонгард проводить чітку грань між індивідуальною варіацією «трафаретної поведінки» і акцентуацією. Він підкреслює, що коливання в прояві будь-яких рис характеру спостерігаються постійно, але це не можна назвати акцентуйованою поведінкою. При іншому тлумаченні можна прийти до висновку, що нормальним слід вважати тільки середньої людини, а будь-яке відхилення від такої середини (середньої норми) повинні були б визнати патологією. Це змушує виводити за межі нормальності ту категорію людей, про яких кажуть, що це «сильна особистість з твердим, цілеспрямованим характером», підкреслюючи, що вони мають яскраво вираженим оригінальним психічним складом. Якщо у нього не проявляється властивості, що дають картину патології в повсякденній діяльності — це середній, «нормальна людина».

У акцентуйованих ж особистостях при впливі факторів зовнішнього середовища та накладення їх на характер, що вже має високу вираженість певних рис відбувається відхилення в поведінці, причому в цих особистостях потенційно закладені як можливості соціально позитивних досягнень, так і соціально негативний заряд. «Деякі акцентуйовані особистості постають перед нами в негативному світлі, так як життєві обставини ним не сприяли, але цілком можливо, що під впливом інших обставин вони стали б неабиякими людьми. »

2. Емоційне життя людини

Емоції — особливий клас суб’єктивних психологічних станів, що відбивають у формі безпосередніх переживань, відчуттів приємного або неприємного, ставлення людини до світу і людей, процес і результати її практичної діяльності. До класу емоцій належать настрої, почуття, афекти, пристрасті, стреси. Це так звані “чисті” емоції. Вони включені у всі психічні процеси і стани людини. Будь-які прояви її активності супроводжуються емоційними переживаннями.

Важливою особливістю емоцій є їхній безпосередній зв’язок з активізацією або послабленням життєдіяльності організму людини. Залежно від того, який взаємозв’язок тієї чи іншої емоції зі станом готовності організму людини до дії, розрізняють так звані активні і пасивні почуття, або «стенічні» і «астенічні» («стенос» від гр. — сила). Одні емоції можуть надавати сили, активізувати діяльність людини, наприклад, радість, упевненість, гнів; інші, навпаки, викликають пасивний стан, наприклад, смуток, невпевненість, сум тощо. Такі якісні особливості емоцій, як напруження і розрядка, збудження і заспокоєння, багато психологів визначають як ознаки дієвості емоцій. Ці ознаки доповнюють характеристику емоцій у зв’язку з активізацією чи послабленням життєдіяльності організму. Проте залишається невивченою ціла низка питань про вплив цих емоцій на готовність людини до діяльності. Зв’язок між емоціями і діяльністю виражається не тільки в тому, що певні емоційні стани впливають на виконання діяльності, активізують її або знижують активність, а й у тому, що виконувана діяльність і умови, в яких вона відбувається, впливають на виникнення і протікання емоційних процесів.

Емоції і почуття — особистісні утворення. Вони характеризують людину соціально-психологічно. Підкреслюючи власне особистісне значення емоційних процесів, В.К. Вілюнас пише: “Емоційна подія може викликати формування нових емоційних ставлень до різноманітних обставин… Предметом любові-ненависті стає усе, що пізнається суб’єктом як причина задоволення-невдоволення”.

Пізнаючи дійсність, людина так чи інакше ставиться до предметів, явищ, подій, до інших людей, до своєї особистості. Радість, сум, захоплення, обурення, гнів, страх тощо — це різноманітні види суб’єктивного ставлення людини до дійсності. У психології емоціями називають процеси, що відбивають особисту значущість і оцінку зовнішніх і внутрішніх ситуацій для життєдіяльності людини у формі переживань. Емоції, почуття служать для відображення суб’єктивного ставлення людини до самої себе і до навколишнього світу. Найбільш потужна емоційна реакція — афект — сильне, бурхливе і відносно короткочасне емоційне переживання, що цілком захоплює психіку людини і визначає єдину реакцію на ситуацію в цілому (часом ця реакція і діючі подразники, усвідомлюються недостатньо, і це одна з причин практичної некерованості таким станом).

Афекти — це особливо виражені емоційні стани, супроводжувані видимими змінами в поведінці людини, яка їх відчуває. Афект не передує поведінці, а ніби зміщений на її кінець. Це реакція, що виникає в результаті вже зробленої дії або вчинку і виражає собою її суб’єктивне емоційне забарвлення з погляду того, якою мірою в результаті вчинення такої дії вдалося досягти поставленої мети, задовольнити стимульовану потребу.

Афекти, як правило, перешкоджають нормальній організації поведінці, її розумності. Вони здатні лишати сильні та стійкі сліди в довгостроковій пам’яті. На відміну від афектів, робота емоцій і почуттів пов’язана переважно з короткочасною й оперативною пам’яттю. Емоційна напруженість, що накопичується в результаті виникнення афектогенних ситуацій, може підсумовуватися рано або пізно, якщо їй вчасно не дати виходу, призвести до сильної і бурхливої емоційної розрядки, що, знімаючи напруження, часто спричиняє відчуття втоми, пригніченості, депресії.

Одним з найбільш поширених у наші дні видів афекту є стрес. Він являє собою стан надмірно сильного і тривалого психологічного напруження, що виникає в людини, коли її нервова система одержує емоційне перевантаження. Стрес дезорганізує діяльність людини, порушує нормальний хід її поведінки. Стреси, особливо якщо вони часті і тривалі, негативно впливають не тільки на психологічний стан, але й на фізичне здоров’я людини. Вони являють собою головні “чинники ризику” при виникненні і загостренні, наприклад, серцево-судинних захворювань і захворювань шлунково-кишкового тракту.

Пристрасть — ще один вид складних, якісно своєрідних і таких емоційних станів, що зустрічаються тільки в людини. Вона являє собою сплав емоцій, мотивів і почуттів, сконцентрованих навколо певного виду діяльності або предмета. Об’єктом пристрасті може стати людина. С.Л. Рубінштейн писав, що “пристрасть завжди виражається в зосередженості, зібраності помислів і сил, їхній спрямованості на єдину мету… Пристрасть означає порив, захоплення, орієнтацію всіх устремлінь і сил особистості в єдиному напрямку, зосередження їх на єдиній меті”.

Власне емоції, на відміну від афектів, — більш тривалі стани. Вони — реакція не тільки на події, що відбулися, але і на ймовірні або допоміжні. Якщо афекти виникають до кінця дії і відображають підсумкову оцінку ситуації, то емоції зміщаються до початку дії і передбачають результат. Вони носять визначальний характер, відбиваючи події у формі узагальненої суб’єктивної оцінки особистістю певної ситуації, пов’язаної із задоволенням потреб людини.

Емоції звичайно йдуть за актуалізацією мотиву, передуючи раціональній оцінці адекватності мотиву діяльності суб’єкта. Вони є безпосереднім відбитком, переживанням сформованих відносин, а не їхньою рефлексією. Емоції здатні передбачати ситуації і події, які реально ще не настали і виникають у зв’язку з уявленнями про пережиті раніше або можливі ситуації.

Почуття — ще більш, ніж емоції, стійкі психічні стани, які мають чітко виражений предметний характер: вони виражають стійке ставлення до якихось об’єктів (реальних або уявних). Людина не може переживати почуття взагалі, безвідносне, а тільки до кого або чого-небудь. Наприклад, людина не в змозі відчувати почуття любові, якщо в неї немає об’єкта уподобання. Залежно від спрямованості почуття поділяються: на моральні (переживання людиною її ставлення до інших людей), інтелектуальні (почуття, пов’язані з пізнавальною діяльністю), естетичні (почуття красоти при сприйнятті мистецтва, явищ природи), практичні (почуття, пов’язані з діяльністю людини).

Почуття носять предметний характер, пов’язуються з уявленням або ідеєю щодо деякого об’єкта. Інша особливість почуттів полягає в тому, що вони удосконалюються і, розвиваючись, утворюють ряд рівнів, починаючи від безпосередніх почуттів і закінчуючи вищими почуттями, які належать до духовних цінностей та ідеалів.

Почуття носять історичний характер. Вони різноманітні в різних народів і можуть по-різному виражатися в різні історичні епохи в людей, які належать до тих самих націй і культур.

В індивідуальному розвитку людини почуття відіграють важливу соціалізуючу роль. Вони виступають як значущий чинник у формуванні особистості, особливо її мотиваційної сфери. На базі позитивних емоційних переживань типу почуттів з’являються і закріплюються потреби й інтереси людини.

Почуття — продукт культурно-історичного розвитку людини. Вони пов’язані з певними предметами, видами діяльності і оточуючими людьми.

Почуття виконують у житті і діяльності людини, у її спілкуванні з навколишнім світом мотивуючу роль. Людина намагається діяти так, щоб підкріпити і підсилити свої позитивні почуття. Вони в неї завжди пов’язані з роботою свідомості, можуть довільно регулюватися.

Настрій — найтриваліший емоційний стан, що забарвлює всю поведінку людини.

Емоційні стани, що виникли в процесі діяльності, можуть підвищувати або знижувати життєдіяльність людини. Перші називаються стенічними, другі — астенічними. Виникнення і прояв емоцій, почуттів пов’язані зі складною комплексною роботою кори, підкірки мозку і вегетативної нервової системи, що регулює роботу внутрішніх органів. Так визначається тісний зв’язок емоцій і почуттів з діяльністю серця, дихання, із змінами в діяльності скелетних м’язів (пантоміміка) і лицьових м’язів (міміка). Спеціальні експерименти виявили в глибині мозку, у лімбічній системі, існування центрів позитивних і негативних емоцій, що одержали назву центрів “насолоди” і “страждання”.

Розгляд емоцій з біологічної точки зору (П.К. Анохін) дозволяє визнати, що емоції закріпилися в еволюції як механізм, що утримує життєві процеси в оптимальних межах і попереджує руйнівний характер нестачі або надлишку будь-яких чинників даного організму. Позитивні емоції виникають, коли реальний результат здійсненого поведінкового акту збігається з очікуваним корисним результатом або перевищує його, і навпаки, брак реального результату, розбіжність з очікуваним призводить до негативних емоцій.

Слідом за теоріями, що пояснюють взаємозв’язок емоційних та органічних процесів, з’явилися теорії, які описують вплив емоцій на психіку і поведінку людини. Емоції, як виявилося, регулюють діяльність, справляючи цілком визначений на неї вплив залежно від характеру й інтенсивності емоційного переживання. Д.О. Хеббу вдалося експериментальним шляхом одержати криву, що виражає залежність між рівнем емоційного збудження людини й успішністю її практичної діяльності (рис. 1).

Подана на цьому графіку крива показує, що між емоційним збудженням і ефективністю діяльності людини існує криволінійна, “дзвіноподібна” залежність.

Для досягнення найвищого результату діяльності небажані як занадто слабкі, так і дуже сильні емоційні збудження. Для кожної людини (в цілому для усіх людей) є оптимум емоційної збуджуваності, що забезпечує максимум ефективності в роботі. Оптимальний рівень емоційного збудження, у свою чергу, залежить від багатьох чинників: від особливостей виконуваної діяльності, від умов, в яких вона протікає, від індивідуальності включеної в неї людини та багато від чого іншого. Занадто слабка емоційна збудженість не забезпечує належної мотивації діяльності, а занадто сильна руйнує її, дезорганізує і робить практично некерованою.

В динаміці емоційних процесів і станів не меншу роль, ніж органічні і фізичні впливи, відіграють когнітивно-психологічні чинники (когнітивні означає ті, що стосуються знань). У зв’язку з цим було запропоновано нові концепції, що пояснюють емоції в людини динамічними особливостями когнітивних процесів.

Однією з перших подібних теорій стала теорія когнітивного дисонансу Л. Фестингера. Згідно з нею позитивне емоційне переживання виникає в людини тоді, коли її очікування підтверджуються, а когнітивні уявлення втілюються в життя, тобто коли реальні результати діяльності відповідають накресленим, узгоджуються з ними. Негативні емоції виникають і посилюються в тих випадках, коли між очікуваними і дійсними результатами діяльності є розбіжність, невідповідність або дисонанс. Суб’єктивно стан когнітивного дисонансу звичайно переживається людиною як дискомфорт, і вона намагається якомога швидше його позбутися. Вихід зі стану когнітивного дисонансу може бути двояким: або змінити когнітивні очікування і плани таким чином, щоб вони відповідали реально отриманому результату, або спробувати одержати новий результат, який би узгоджувався зі старими очікуваннями.

Емоція може розглядатися як узагальнена оцінка ситуації. Так, емоція страху розвивається за браком відомостей, необхідних для захисту, як очікування і передбачення невдачі при вчиненні дії, яка повинна бути виконана в даних умовах. Дуже часто страх, що виникає в ситуаціях несподіваних і невідомих, досягає такої сили, що людина гине. Розуміння того, що страх може бути наслідком браку інформації, дозволяє його перебороти. Реакцію подиву можна розглядати як своєрідну форму страху, що пропорційна різниці між передбачуваною і фактично отриманою дозою інформації. При подиві увага зосереджується на причинах незвичного, а при страху — на передбаченні загрози. Розуміння спорідненості подиву і страху дозволяє перебороти страх, якщо перенести акцент з результатів події на аналіз її причин.

Іноді пережитий сильний страх в якійсь ситуації закріплюється, стає хронічним, нав’язливим — фобією на певне коло ситуацій або об’єктів. Для усунення фобій розроблено спеціальні психологічні прийоми (у рамках нейролінгвістичного програмування). Емоційно забарвлене ставлення до справи сприяє її результативності, але при занадто сильній зацікавленості в результатах людина відчуває хвилювання, тривогу, зайве збудження, неприємні вегетативні реакції. Для досягнення оптимального ефекту і для уникнення несприятливих наслідків перезбудження бажано зняти емоційну напруженість на основі концентрації уваги не на значущості результату, а на аналізі причин, технічних деталях завдання і тактичних заходах.

Для створення оптимального емоційного стану необхідні:

1) правильна оцінка значущості події;

2) достатня поінформованість (різнопланова) з даного питання, події;

3) заздалегідь підготовлені відступні запасні стратегії.

Це знижує зайве збудження, зменшує страх одержати несприятливе рішення, створює оптимальний фон для вирішення проблеми.

Відмінність в емоційних переживаннях розглядають у психологічній літературі також на основі їхнього зв’язку з певним об’єктом. Це, по-перше, «безпредметні» емоції дифузного характеру, які не мають певної спрямованості й переживаються як загальний стан. До них належать найелементарніші за своєю структурою переживання задоволення і незадоволення, пов’язані з органічними відчуттями або розмитим органічним самопочуттям людини, наприклад, безмежна туга, тривога. Сюди можна віднести генералізовані переживання страху, бадьорості тощо.

По-друге, розрізняють предметні, або ситуативні, емоції, що мають диференційовану спрямованість, відтворюють ставлення людини до певного об’єкта або явища.

По-третє, вирізняють узагальнені почуття, які виражають загальне, більш або менш стійке ставлення особистості до дійсності. Вони виникають унаслідок узагальнення досвіду емоційних переживань і є вищими категоріями людських почуттів. Це стійкі моральні почуття любові до людини, почуття обов’язку, честі; це можуть бути і почуття гумору, іронії тощо, не пов’язані з якоюсь однією ситуацією або одним об’єктом. Узагальнені почуття є основою суттєвих особливостей емоційної сфери особистості.

Отже, супроводжуючи практично будь-які вияви активності суб’єкта, емоції є одним із головних механізмів внутрішньої регуляції психічної діяльності й поведінки, спрямованих на задоволення актуальних потреб.

Емоції оцінюють дійсність і доводять свою оцінку до організму мовою переживань. Емоції погано піддаються вольовій регуляції, їх важко викликати за своїм бажанням.

Список використаної літератури

1. Безпека життєдіяльності: навч. посібник / Петро Атаманчук [та ін.], 2011. — 275 с.
2. Безпека життєдіяльності: підручник / Олександр Запорожець [та ін.], 2013. — 447 с.
3. Козяр, М. Основи охорони праці, безпеки життєдіяльності та цивільного захисту населення [Текст] : навчальний посібник / Михайло Козяр, Ярослав Бедрій, Оксана Станіславчук, 2011. — 450,[1] с.
4. Лапін, В. Безпека життєдіяльності людини [Текст] : навч. посібник / Віктор Лапін, 2011. — 334 с.
5. Мягченко, О. Безпека життєдіяльності людини та суспільства [Текст] : навчальний посібник / Олександр Мягченко, 2010. — 383,[1] с.
6. Нікулін, Г. Основи безпеки життєдіяльності, 10 [Текст] : навчальний посібник для учнів 10-го класу загальноосвітніх навчальних закладів / Георгій Нікулін, Лариса Горяна, 2005. — 92 с.
7. Супрович, М. Безпека життєдіяльності [] : практикум / Микола Супрович, Дмитро Сенюк, Катерина Замойська, 2010. — 163 с.
8. Ткачук, А. Безпека життєдіяльності та основи охорони праці [Текст] : курс лекцій: навч. посібник для студ. вищ. пед. навч. закладів / Андрій Ткачук, Ольга Пуляк, 2009. — 147 с.