Вступ.

1. Ринок праці України та тенденції зайнятості населення.

2. Фінансово-економічні аспекти розвитку ринку праці та боротьби з безробіттям.

3. Сучасний стан ринку праці та проблеми його розвитку.

4. Сучасні тенденції державного регулювання молодіжного ринку праці в Україні.

5. Перспективи вдосконалення функціонування ринку праці в України та шляхи його реформування.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Процеси глобалізації, євроінтеграції, перспектива входження України до СОТ, перехід до ринкових відносин вимагають від науковців глибокого теоретичного аналізу та осмислення загальних закономірностей становлення й функціонування цивілізованого ринку праці. За цих умов необхідно через призму національної специфіки переоцінити проблеми формування і розвитку ринку праці та особливості його державного регулювання з врахуванням досвіду країн з розвинутою ринковою економікою. Означена проблематика обумовлює необхідність з’ясування тих суперечностей, умов та чинників, які визначають роль держави у розробці відповідних механізмів регулювання ринку праці, її допомоги у працевлаштуванні незайнятих і соціального захисту безробітних.

Підґрунтя сучасних концептуальних уявлень зарубіжних та вітчизняних науковців про суть і природу ринку праці в різні часи закладено такими мислителями світового значення, як У. Петті, Ф. Кене, Т. Мальтус, Ж. Сісмонді, А. Сміт, Ф. Рікардо, К. Маркс.

Фундаментальні положення нової концепції зайнятості, підходи до аналізу місця, ролі та методів державного регулювання ринку праці в умовах трансформаційної економіки викладено у працях С.Бандура, Д.Богині, І.Бондар, В.Брича, С.Вовканича, В.Геєця, М.Долішнього, Т.Заяць, С.Злупка, А.Колота, О.Кузьмін, Г.Купалової, Л.Лисогор, Є.Лібанової, В.Мікловди, В.Нижника, В.Онікієнка, Н.Павловської, Л.Шевчук та інших вчених.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає у розробці та теоретичному обґрунтуванні методологічних підходів і практичних рекомендацій щодо формування і розвитку ринку праці України в умовах переходу до соціально орієнтованої економіки.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність визначення і вирішення таких завдань:

— проаналізувати теоретико-методологічні положення і узагальнити різні концепції сутності ринку праці, його структури, функцій і місця в сучасній економічній системі;

— визначити систему основних показників, що характеризують ринок праці;

— проаналізувати історичні фактори розвитку ринку праці в Україні;

— розкрити особливості демографічної ситуації як фактору формування пропозиції робочої сили;

— проаналізувати сучасний стан ринку праці та окреслити проблеми його функціонування в умовах ринкової трансформації економіки;

— обґрунтувати підходи до активізації розвитку ринку праці в програмах та стратегіях соціально-економічного розвитку України;

— виявити можливості удосконалення нормативно-правової бази функціонування ринку праці в Україні.

Методи дослідження.Для досягнення поставленої мети в роботі використано низку загальнонаукових та спеціальних методів дослідження: абстрактно-логічний – при дослідженні сутності різноманітних понять і визначень сфери ринку праці; історико-логічний – при дослідженні розвитку та удосконалення складових елементів механізму державного регулювання ринку праці; порівняльно-економічний – при аналізі українського та світового досвіду формування і розвитку ринку праці; економіко-статистичний – для вивчення, порівняння й оцінки показників функціонування ринку праці; статистичний та економічного аналізу– для опрацювання масиву статистичних та емпіричних даних з метою оцінки стану і ретроспективного розвитку ринку праці; графічний – для наочної ілюстрації досліджуваних явищ та процесів; економіко-математичного аналізу – для обґрунтування методичних підходів до прогнозування попиту та пропозиції на ринку праці, а також побудови моделі оцінки ефективності впливу інвестицій і підприємництва на зайнятість населення.

Інформаційну базу дослідження склали дані статистичних збірників і періодичних видань та статистичні матеріали з тематичних проблем роботи, які наводились в спеціальних виданнях та засобах масової інформації.

Об’єктом дослідженняє процес розвитку ринку праці України в умовах ринкових трансформацій.

Предметом дослідженняє теоретико-методологічні засади та прикладні проблеми функціонування ринку праці, його аналізу і визначення напрямків розвитку.

Структура й обсяг роботи. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків — містить 11таблиць та рисунків. Обсяг роботи – 47 сторінок, у тому числі основний текст – 33 стор. Список літератури включає 24 найменувань.

1. Ринок праці України та тенденції зайнятості населення

Розвинутий ринок праці передбачає ряд взаємопов'язаних умов свого існування та функціонування:

— наявність великої кількості незалежних суб'єктів трудової діяльності, які внаслідок ринкової мотивації в поведінці на ринку праці обумовлюють формування попиту і пропозиції на робочу силу;

— забезпечення умов економічної свободи та потенційної мобільності суб'єктів ринку праці;

— мінімальна заробітна плата повинна забезпечувати рівень життя вищий за прожитковий мінімум і встановлюватися відповідно до освіти, кваліфікації і якості праці;

— однаковий рівень економічної та юридичної відповідальності працівника і працедавця;

— наявність розвиненого ринкового (конкурентного) середовища в країні.

Наявність безробіття — досить неприємний факт для кожної країни. Проте навіть у найрозвинутіших країнах є безробіття, і його припустимий рівень сягає 5%. Проте чому, керуючись методологією Міжнародної організації праці (МОП), значна частина економістів вважають, що рівень безробіття в Україні становить 15%, ставлячи це в провину владі? Що заважає цим 15 — 3,7 = 11,3% безробітних зареєструватись у центрі зайнятості та ще й, крім цього, отримувати від держави допомогу? Абсолютно нічого. За вищевказаною методологією статус безробітного надається і тим, хто працює, але не зареєстрований як безробітний.

Безробітними визначаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи.

Загалом існує два способи визначення кількості безробітних. Дані, визначені за першим (офіційним) способом, наведені вище. Це відомості державних центрів зайнятості про громадян працездатного віку, які зареєстровані як такі, що шукають роботу. За даними МОП, кількість безробітних становить близько 15%. Проте чи дійсно ці громадяни не мають засобів для існування, як це передбачено законодавством? Звичайно, мають, інакше вони зареєструвалися б у центрі зайнятості, щоб одержувати допомогу по безробіттю.

Якби центри зайнятості послабили вимоги, згідно з якими надається статус безробітного та виплачується допомога (зокрема, обов'язкове відвідування центру зайнятості не 1 раз на тиждень, а 1 раз на рік), то дані центрів зайнятості збігалися б з розрахунками МОП.

Перелік так званих неофіційних безробітних формується за рахунок:

— громадян, зайнятих у тіньовому секторі економіки;

— громадян, зайнятих на присадибних сільськогосподарських ділянках;

— повнолітніх працездатних громадян, які перебувають на утриманні (батьків, чоловіка, дружини тощо);

— алкоголіки, наркомани, особи без певного місця проживання;

— особи, які нелегально чи напівлегально виїхали на заробітки до інших країн;

— кримінальні елементи: торговці наркотиками, рекетири тощо[6, 3-4].

Повністю ліквідувати безробіття намагалися і в часи СРСР. З одного боку, в СРСР були створені робочі місця, і тих, хто не хотів працювати, притягували до суду за «тунеядство». З іншого боку, роботу, яку могла виконати одна людина, виконувало 5 чоловік. В результаті люди робили вигляд, що вони щось роблять, а держава робила вигляд, що платить їм. Але на ті кошти, що одержували робітники, неможливо було щось купити, оскільки товарів не було у магазинах. Працівникам виплачувалась висока заробітна плата (для того, щоб вони залишалися працювати й надалі), проте сума виплаченої заробітної плати не відповідала загальній вартості вироблених товарів. Спекулювати в тодішніх умовах було неможливо, а в магазинах постійно і гостро відчувалась нестача товарів. Для покриття нестатку товарів вводилися спецмагазини (для партійного керівництва), картки на продукти та товари підвищеного попиту, потім їх замінили на талони, пізніше людей взагалі почали прикріпляти до конкретних магазинів. Трохи згодом були відмінені всі ці обмеження, проте від цього товари не з'явилися у магазинах. Громадяни, не витративши повністю зароблених грошей були змушені відкладати на «чорний день»: хто в Ощадбанк, хто в матрац, хто в панчоху, а хто і в банку із залізною кришкою.

Коли ж Україна стала незалежною і почала будувати ринкову економіку, ці акумульовані кошти стали одним із вирішальних факторів, що спричинили до гіперінфляції. Зараз ідуть спекуляції у парламенті з приводу повернення заощаджень, які в основному і накопичилися за рахунок того, що не були забезпечені товаром. І питання повернення цих коштів повинно стояти не перед українськими урядовцями, а перед керівниками колишньої імперіалістичної Росії. Тож політика роздування зарплат для заохочення працюючих є неефективною. Загалом безробітних можна поділити на три категорії.

1. Громадяни, які не бажають працювати, але зареєстровані у центрі зайнятості для одержання допомоги по безробіттю або ж мають засоби для існування (зарплати, пенсії батьків, соціальна допомога малозабезпеченим тощо).

2. Громадяни, звільнені з попереднього місця роботи, що мають проблеми з пошуком роботи.

3. Молоді спеціалісти, які не мають досвіду роботи за спеціальністю.

Працевлаштувати можливо лише дві останні категорії громадян. Для цього треба:

1) знати можливості працевлаштування вивільнених з роботи працівників, які вже мають досвід роботи за спеціальністю;

2) розробити програму заходів для працевлаштування молодих спеціалістів[1, c. 4-5].

Сучасний стан ринку праці України характеризується такими ключовими проблемами:

♦ недостатній рівень реформування трудової сфери, що призводить до неефективної зайнятості і проявляється у концентрації робочої сили на збиткових підприємствах; значні масштаби недовикористання робочого часу зайнятих,низька ефективність праці і недостатній рівень її оплати; зниження частки працюючих у високотехнологічних і наукоємних видах діяльності; відсутність взаємозв'язку між трудовим вкладом і доходами працівників тощо.

Втрата трудових навичок кваліфікованих і висококваліфікованих кадрів внаслідок закриття, реструктуризації великих промислових підприємств, їх збитковості; перехід фахівців і спеціалістів у сферу неформальної зайнятості, тіньової економіки, міграція за кордон;

♦ погіршення якісних характеристик робочих місць, недостатнє введення в дію нових робочих місць, особливо для кваліфікованих кадрів, що збільшує обсяги та рівень безробіття, знижує продуктивність праці і конкурентоспроможність виробництва;

♦ невідповідність між попитом і пропозицією робочої сили, незважаючи на ознаки стабілізації виробництва і пожвавлення інвестиційної активності; поряд з цим обсяги інвестицій у сферу виробництва є недостатніми для вирішення питань забезпечення безробітних сучасними робочими місцями; недостатньою є також державна підтримка підприємництва і малого бізнесу;

Недоліки процесів реформування системи державного професійного навчання і освіти, неадекватність масштабів, структури і форм професійної підготовки і перепідготовки кадрів вимогам сучасного ринку праці в аспектах попиту на певні професії; недостатня розвинутість системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації; слабка зацікавленість роботодавців у підвищенні кваліфікації працівників;

♦ складна ситуація щодо працевлаштування окремих соціально-демографічних груп населення (молоді, жінок, інвалідів, колишніх військовослужбовців та ін.); збереження селективного підходу при вирішенні питань вивільнення і найму на роботу залежно від статі, віку, стану здоров'я; недоліки системи дотримання норм трудового законодавства щодо режиму і охорони праці окремих груп працюючих;

Існуюча диференціація регіональних ринків праці, наявність депресивних регіонів з особливо напруженою ситуацією на ринку праці, значно вищим за середній рівнем безробіття за одночасно обмеженої можливості щодо трудової міграції, що свідчить про недоліки державної системи регулювання цих аспектів зайнятості і безробіття [9, c. 47-48].

Сучасний стан ринку праці в Україні характеризується наявністю комплексу проблем. Серед них найважливіші такі:

♦ співвідношення між попитом і пропозицією робочої сили;

♦ значна середня тривалість безробіття;

♦ наявність вимушеної неповної зайнятості;

♦ складна ситуація щодо працевлаштування окремих соціально-демографічних груп населення (жінки, молодь, сільське населення, інваліди);

♦ поширення неформальної та тіньової зайнятості;

♦ необхідність підвищити рівень професійної освіти, професійного навчання працівників, що забезпечує їхню конкурентоспроможність відповідно до сучасних умов розвитку економіки і структурних зрушень, що відбуваються на ринках товарів (послуг);

♦ забезпечення належного рівня оплати праці, що є важливим фактором підвищення життєвого рівня населення, розширеного відтворення робочої сили [11, c. 22].

2. Фінансово-економічні аспекти розвитку ринку праці та боротьби з безробіттям

В умовах ринкових перетворень фінансові відносини використовуються державою як ефективний регулятор усіх сфер економічного життя суспільства. Важливу роль у фінансовій системі відіграє соціальне страхування, що тісно пов'язане з виконанням специфічних функцій та формує фонди фінансових ресурсів, основне призначення яких — покрити втрати громадян, що виникли з непередбачених причин. Будь-яка модель фінансової системи може успішно діяти тільки за умови розвинутого соціального страхування. Про виняткову роль соціальної функції держави свідчить і значна питома вага видатків на соціальні потреби в бюджетах демократичних країн.

Як категорія фінансів соціальне страхування являє собою підсистему фінансових відносин зокрема й економічних узагалі. Дефініцію "соціальне страхування" визначають як сукупність особливих замкнених перерозподільних відносин між його учасниками з питань законодавчо визначеного формування певних цільових фондів і напрямів їх використання.

Сьогодні в Україні значну частину видатків спрямовано на соціальні потреби: зріс розмір мінімальної пенсії й допомоги на дітей-сиріт, дітей-інвалідів, інвалідів з дитинства, допомоги малозабезпеченим. Разом з тим варто усвідомлювати, що стабільне зростання життєвого рівня й досягнення соціальної гармонії можливі лише в разі здійснення системних загальноекономічних і фінансових перетворень, створення сучасного порядку та гнучкої системи соціального забезпечення й соціального страхування.

Кожна працююча людина має подбати про свій захист від негативних соціальних наслідків, структурної перебудови економіки, приватизації підприємств, запровадження нових форм організації виробництва і праці. Як свідчить міжнародний досвід, досягненню цієї мети найбільше відповідає солідарна самозабезпечувальна система обов'язкового соціального страхування на випадок безробіття, яка передбачає матеріальне забезпечення в разі втрати зайнятості з незалежних від застрахованих осіб обставин.

Проте недостатньо вивченими залишаються питання формування й використання фонду, ресурси якого призначені для фінансування потреб реалізації державної політики зайнятості населення, а також його місця у фінансовій системі України. Адже однією із соціально-економічних проблем в умовах ринкової трансформації економіки є формування національного ринку праці, котрий використовує сукупність механізмів, які забезпечують рівновагу й координацію попиту-пропозиції на працю, купівлю-продаж робочої сили та визначення її ціни, організацію оплати праці й соціальний захист найманих працівників через систему соціального страхування.

Початок становлення ринку праці в Україні пов'язують із ухваленням Закону "Про зайнятість населення" (березень 1991 року), що офіційно визнавав існування у країні безробіття. Формування національного ринку праці відбувалося повільно й суперечливо. І це аж ніяк не випадково, оскільки сфера зайнятості була однією з найдеформованіших та відзначалася відсутністю державних і правових інститутів ринку праці та гнучкої системи оплати праці, низьким рівнем мобільності робочої сили. З одного боку, для людей відкрилися нові можливості для самореалізації, з другого — з'явилися нові проблеми, насамперед пов'язані з різким зниженням попиту на робочу силу, появою безробіття [14, c. 8-9].

Для кількох поколінь громадян України безробіття було абстрактним понятим та асоціювалося з наслідками суперечностей між працею (найманими працівниками) й капіталом (роботодавцями). У життя пересічного українця безробіття ввійшло як наслідок системної економічної кризи, як невід'ємна складова ринкових реформ. Держава відмовилася від монопольного права на працевлаштування та зобов'язалася здійснювати матеріальну й соціальну підтримку працівників, які втратили роботу, визначивши правовий статус безробітного. Відтак було створено базові елементи інфраструктури ринку праці — Державну службу зайнятості й Державний фонд сприяння зайнятості населення.

У наступні роки в системі соціального страхування сталися значні зміни, великою мірою внаслідок прийняття в 1996 році Конституції України, яка визначала основні засади соціальної політики держави. Так, відповідно до статті 46 громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі безробіття. З ухваленням Закону України "Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 14 січня 1998 р. № 16/98-ВР почався новий етап становлення нормативно-правової бази соціального страхування. Потреба в такому законі була очевидною, оскільки застаріле законодавство не в змозі було ефективно регулювати кожний окремий вид соціального страхування. Саме цим документом встановлено види, основні принципи, суб'єкти, фінансові й організаційні засади державного загальнообов'язкового соціального страхування громадян в Україні.

Проблема безробіття гостро постала в Україні, як і в багатьох інших країнах із перехідною економікою, після невдалих спроб реалізувати економічні реформи. Проте якщо у країнах Центральної і Східної Європи рівень безробіття сягнув одразу понад 10 % робочої сили впродовж перших років економічних перетворень, то в Україні він зростає значно повільніше: починаючи з 1991-го до 2007 року рівень офіційно зареєстрованого безробіття не перевищив 5 % (додаток А).

Низький рівень безробіття за офіційними даними, попри масове скорочення виробництва й гіперінфляцію в перші роки незалежності, пояснюється високим рівнем прихованого безробіття та свідомим заниженням показників реального безробіття. Унаслідок зменшення можливостей працевлаштування надлишкові працівники державного сектору економіки погоджувалися на нижчі зарплати, їх затримку, на вимушені адміністративні відпустки або роботу в режимі неповного робочого дня. Також загальновідомо, що частина працівників одержували основний дохід у тіньовому секторі економіки, хоча формально, за звітністю підприємств, вважалися зайнятими в офіційному [17, c. 4-5].

Зазначене призвело до виникнення й загострення проблеми латентного безробіття, яке, безперечно, не враховується при обчисленні зареєстрованого відкритого безробіття. Тому, на нашу думку, використання інформації на основі лише адміністративних і юридичних норм і вимог (обов'язкова реєстрація в центрах зайнятості, поширення офіційного статусу безробітних тільки на працездатне населення працездатного віку) не відображає справжньої ситуації на ринку праці.

На відміну від інших країн трансформаційної економіки, де отримання офіційного статусу безробітного пов'язане з істотними соціальними пільгами, в Україні впродовж усього періоду спостереження показники рівня безробіття, визначеного за міжнародною методологією, помітно перевищують офіційно зареєстровані. При цьому слід зауважити, що й у нашій країні частина осіб, які працюють у незареєстрованому секторі ринку праці, прагнуть набути статус безробітного (у зв'язку з необхідністю документального підтвердження низького рівня доходів для отримання субсидій). Унаслідок цього частина офіційно зареєстрованих безробітних де-факто працевлаштовані та мають джерела доходів, а множини безробітних, визначених за національною й міжнародною методологіями, хоч і перетинаються, але не поглинають одна одну.

Зменшення масштабів і рівня зареєстрованого безробіття можна досягти двома шляхами: працевлаштуванням за наявності відповідного попиту на робочу силу або відмовою в реєстрації тим, хто звертається до центрів зайнятості.

Негативною рисою ринку праці України (і це прямий наслідок перехідного періоду) є вимушена неповна зайнятість, або приховане безробіття. Його існування зумовлене надлишком робочої сили, потрібної для виробництва конкурентоспроможної продукції. При цьому слід визнати, що сучасний стан розвитку підприємництва, малого бізнесу та інші ринкові перетворення ще не в змозі на належному рівні розв'язати проблеми забезпечення ефективної зайнятості, створення нових робочих місць, підвищення якості життя населення.

Попри позитивну тенденцію зменшення прихованого безробіття впродовж 1998—2007 років його масштаби залишаються значними (дод. Б).

У 2007 році чисельність тих, хто перебував у вимушених адміністративних відпустках, порівняно з 2004-м знизилася на 42,8 % і становила 126,5 тис. ос працюючих у режимі неповного робочого часу — 505,5 тис. осіб, тобто 18,5 % менше, ніж у 2006-му. Наведені цифри переконують: у сучасній Україні безробіття поширене у трьох формах: зареєстрованій, незареєстрованій і латентній.

Найбільшою частка працівників, що працювали в режимі неповного робочого часу в 2007 році, була в Запорізькій області (9,9 % середньооблікової чисельності), а тих, що перебували в адміністративних відпустках, — у Черкаській (2,8 % середньооблікової чисельності), найнижчою — в Донецькій і Київській областях [22, c. 25-26].

Якнайшвидшого розв'язання потребує проблема дисбалансу між потребам ринку праці й сучасним станом освітньої підготовки. Сьогодні держава витрачу зайві кошти, спочатку навчаючи студента за спеціальністю, що не користується попитом у роботодавців, а потім перенавчаючи того ж випускника, який стає на облік у центрі зайнятості. Упорядкувати ситуацію можливо лише за умови формування, з урахуванням потреб ринку, держзамовлення на фахівців, встановивши чіткий зв'язок між ринком освітянських послуг і відповідною потребою у спеціалістах різного рівня кваліфікації. Передусім потрібна ув'язка підготовки спеціалістів із конкретними замовниками, підприємствами, організаціями, де планується їх працевлаштування. Також неприпустимим є те, що на ринку праці висококваліфікованій працівників використовують на робочих місцях, де не потрібно значної професійної підготовки. Крім того, державні кошти витрачаються на перенавчання спеціалістів замість пошуку відповідних їх фаху й освіті робочих місць.

На підтвердження того, що проблеми безробіття в умовах трансформаційних перетворень у вітчизняній економіці потребують першочергового розв'язання як на макро-, так і на мікрорівні (на окремо взятому підприємстві), окреслимо найуразливіші сторони цього багатопланового соціально-економічного явища, які зводяться до п'яти основних.

По-перше, істотний вплив на стан ринку праці має тінізація економічних процесів, яка призводить до появи тіньової зайнятості, тобто без патентів, контрактів і декларування доходів у податкових органах. До того ж частина роботодавців уникають реєстрації трудових договорів із найманими працівниками в Державній службі зайнятості. Ця ситуація потребує скоординованих дій фіскальних органів, спрямованих на посилення контролю з метою наближення рівня зареєстрованої зайнятості до реальної.

По-друге, диференціація регіональних ринків праці, наявність депресивних регіонів із напруженою ситуацією на цьому ринку і значно вищим рівнем безробіття, ще й за обмеженої можливості щодо трудової міграції, вказують на недоліки державної системи регулювання зайнятості й безробіття.

По-третє, сучасний стан зайнятості молоді свідчить про несприятливий загалом вплив на неї структурних зрушень, які відбуваються в економіці України. Загальновідомо, що кон'юнктура ринку праці великою мірою залежить від динаміки його молодіжного сектору. Як носій робочої сили молодь здатна швидше адаптуватися до нових вимог, але потребує відповідних робочих місць і забезпечення інших елементарних умов праці. Разом із тим ситуація в молодіжному секторі ринку праці не поліпшується. Серед загальної кількості безробітних молоді люди становлять більш ніж третину, посилюється невідповідність між вільними робочими місцями й соціально-професійною орієнтацією, а з часом ці тенденції посилюватимуться. За даними Державного комітету статистики України, найвищий рівень безробіття впродовж 2006 року спостерігався серед молоді 15—24 років.

По-четверте, потребує розв'язання проблема зайнятості жінок. Більшість безробітних жінок, як правило, не звертаються до центрів зайнятості через труднощі із працевлаштуванням і низьку заробітну плату. Поліпшення становища жінок на ринку праці є загальнодержавною проблемою, що вимагає розробки й реалізації активної соціальної політики в цій сфері, вдосконалення правових і нормативних засад у різних сферах суспільного життя, які повною мірою враховували б роль жінки в суспільстві, розвитку системи ефективного соціального обслуговування ;ім'ї й жінки. Державна тендерна політика має бути спрямована на створення та-сих умов життя, за яких жінки могли б власними працею та силами забезпечити оптимальні й рівні можливості з чоловіками для реалізації свого потенціалу й розвитку особистості.

По-п'яте, посилюється маргіналізація населення, що потребує уваги з боку органів державного управління. При цьому збільшуються абсолютні й відносні показники бідності. Так, співвідношення доходів 20 % найбагатших верств населення до 20 % найбідніших становить у США — 8,9, Великобританії — 6,8, Франції — 6,5, Італії — 6,0, Німеччині — 5,7, Японії — 4,3, а в Україні — 30! Таким чином, зниження рівня бідності, запобігання маргіналізації населення в Україні є одним із першочергових завдань регулювання ринку праці, оскільки саме в цій сфері зберігається право кожного громадянина на реалізацію своїх професійних здібностей та отримання відповідної винагороди за результати праці [21, c. 10-12].

У зв'язку із зазначеним слід звернути увагу на переваги трудової міграції. Це істотне (майже вдвічі) зменшення соціальної напруги на регіональному й загальнодержавному ринках праці та заощадження значних державних коштів, зменшення обсягів зареєстрованого і прихованого безробіття, адаптація наших співвітчизників до реальних умов ринкової економіки розвинутих країн, ознайомлення з новітніми технологіями й методами організації праці, збільшення валютних ресурсів окремо взятих сімей, регіонів і держави. У разі відсутності трудової міграції кількісне навантаження на вільні робочі місця, витрати бюджету Фонду соціального страхування на випадок безробіття на допомогу по безробіттю були б значно більшими.

Серед недоліків трудової міграції варто назвати тимчасову втрату державою певної частини трудового потенціалу, а мігрантами — професійних навичок за здобутою освітою, оскільки за кордоном вони переважно виконують некваліфіковану роботу.

Ще одним важливим аспектом даної проблеми є те, що відносини власності, які ґрунтуються на демонополізації, роздержавленні і приватизації економіки, забезпечують населенню свободу вибору між зайнятістю й незайнятістю в суспільному виробництві, а також самостійне визначення видів і форм трудової діяльності. Логічним продовженням цієї тенденції є вивільнення та безпрецедентне збільшення ролі соціально-психологічних чинників зайнятості. Досягнення продуктивної зайнятості населення як фундаменту й водночас чи не найважливішого показника соціальної орієнтованості сучасного ринкового господарства можливе за умови гармонійної взаємодії двох компонент системи регулювання зайнятості — об'єктивної й суб'єктивної.

Ефективна політика зайнятості населення не можлива без опори на аксіологічні механізми, які на суспільному рівні "втручаються" в ринкові процеси у сфері праці. А матеріальне підґрунтя такого втручання забезпечується фінансовими ресурсами, які держава акумулює у формі фонду соціального страхування на випадок безробіття. Отже, в соціальному страхуванні маємо справу з безперервними грошовими потоками, пов'язаними з різноманітними процесами, які супроводжуються, з одного боку, наповненням, а з другого — використанням коштів.

При цьому відбувається перерозподіл вартості валового продукту країни. Тобто наповнення фонду соціального страхування безпосередньо залежить від розміру:

— первинних і вторинних доходів населення, яке є платником обов'язкових і добровільних внесків до фонду;

— доходів підприємств (загалом роботодавців), котрі також спрямовують частину власних коштів за програмами соціального страхування на випадок безробіття;

— бюджету держави, яка фактично виступає в ролі донора фондів соціального страхування через малопродуктивність основної бази формування його ресурсів.

Отже, стан формування Фонду соціального страхування на випадок безробіття в цілому може бути охарактеризований показником збалансованості його вхідних і вихідних грошових потоків. А за останні роки видатки цього фонду на реалізацію покладених на нього функцій значно перевищують його доходи (Додаток В) [18, c. 138-140].

У 2004 і 2006 роках дефіцит становив 231 713,3 та 137 523,1 грн відповідно, профіцит спостерігався у 2005-му (доходи перевищували видатки на 120 918,5 грн), 2007 року — на 133 399,5 грн. Така ситуація зумовлена, на наш погляд, структурою доходів і видатків фонду (Додаток Г). Аналіз наведених даних свідчить про те, що першочерговим джерелом надходжень фонду є страхові внески.

Видатки головними чином спрямовуються на допомогу по безробіттю (від 41,0 % у 2004 році до 49,7 % у 2006-му). Слід відзначити високий рівень адміністративних витрат, що з року в рік зростає (з 11,5 % до 15,8 % у звітному році).

Крім того, заслуговує на увагу оцінка ефективності планування і прогнозування розмірів ресурсів Фонду соціального страхування на випадок безробіття. Так, за даними Державної служби зайнятості⁴, можна зробити висновок про неврахування всіх факторів ризику недоотримання доходів і надлишкового витрачання коштів у процесі розрахунку показників фінансового плану витрат із соціального страхування на випадок безробіття, що особливо помітно на прикладі 2005 року.

У цілому посилення ролі зазначеного фонду як основного джерела фінансування державної політики зайнятості вбачаємо в реформуванні системи оплати праці на основі зростання продуктивності праці, оскільки тільки завдяки цьому можна забезпечити фінансову стабільність соціального страхування та сприяти мотиваційній поведінці безробітного населення на ринку праці [11, c. 29-30].

3. Сучасний стан ринку праці та проблеми його розвитку

В Україні протягом останніх років спостерігаються позитивні тенденції у сфері зайнятості, що свідчить про стабілізацію ситуації на ринку праці. Але існує комплекс проблем, що потребують втручання держави в регулювання зайнятості та соціального захисту найменш конкурентоспроможних категорій населення.

Статистичні дані свідчать про те, що рівень зайнятості молоді до 24 років досить низький (35,1% загальної кількості населення відповідної вікової групи). Також знижується рівень зайнятості осіб у віці 50-59 років (60,4% у 2006 р. проти 61,6% у 2005 р.), в тому числі зниження зайнятості чоловіків склало 1,7 в. п. (з 70,0% у 2005 до 68,7% у 2006р.).

Позитивним є те, що рівень безробіття за методологією МОП загалом по Україні у 2006 р. становив 7,4% для працездатного населення, порівняно із 7,8% у 2005 р.2 Але в окремих областях значення цього показника значно перевищує середнє по Україні, зокрема у Волинській області цей показник дорівнював 9,4%, Житомирській — 10,0%, Івано-Франківській — 8,9%, Кіровоградській — 9,0%, Львівській — 9,1%, Миколаївській — 9,5%, Рівненській — 9,9%, Сумській — 8,2%, Тернопільській — 10,1%, Херсонській — 9,5%, Хмельницькій — 9,7%, Черкаській — 9,8%, Чернівецькій — 10,6%, Чернігівській — 9,4%. Це свідчить, що регіональна політика розширення зайнятості потребує вдосконалення (Додаток Д).

У системі механізмів регулювання регіональних ринків праці проблема активного пошуку роботи безробітними має суттєве значення. Мотивація безробітних до ефективної зайнятості, до активного пошуку роботи є важливою передумовою їх працевлаштування.

Безробіття призводить до негативних соціальних та економічних наслідків. Соціальні наслідки безробіття викликають напруження в суспільстві, оскільки незайняті є нестабільною категорією населення. Професійна дискваліфікація людини у стані тривалого безробіття зменшує її конкурентоспроможність, що є причиною ускладнень при подальшому працевлаштуванні, зниження якості робочої сили та продуктивності суспільного виробництва. Як наслідок — у безробітних знижується мотивація до суспільно корисної праці.

Важливим етапом мотиваційного процесу є визначення безробітними суб'єктивної вірогідності працевлаштування за різних моделей поведінки, яка, на нашу думку, залежить від чинників, представлених в Додатку Д [15, c. 16-17].

У процесі пошуку роботи багато безробітних стикаються із певними психологічними труднощами, їхньою причиною є відсутність в особи внутрішньої готовності до активних дій, невміння змінити попередні установки, мотивацію поведінки в нових ринкових умовах. Вказані фактори негативно впливають на зайнятість населення, що потребує її державного регулювання.

Слід зазначити, що зайнятість населення має регулюватися на трьох рівнях: на державному, регіональному та на рівні підприємства (Додаток Е).

Подальше вдосконалення використання робочої сили, працевлаштування і зайнятості населення регулюється законодавчими актами. Зокрема, Законами України «Про зайнятість населення», «Про охорону праці», «Про порядок реєстрації громадян як безробітних, виплати допомоги членам їх родин», «Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні». Чинне законодавство щодо зайнятості відіграє позитивну роль у механізмі регулювання ринку праці.

В умовах ринкових відносин істотно змінюється механізм державного регулювання зайнятості населення (Додаток Ж).

Основними важелями державного механізму регулювання зайнятості є законодавчо-нормативні, економічні, організаційні, соціальні, мотиваційні.

Законодавчо-нормативні важелі передбачають правове забезпечення зайнятості населення.

Економічні — проведення політики макроекономічної стабілізації, вплив на розміщення трудового потенціалу; діяльність державних органів у сфері розподілу доходів, розробки і реалізації політики створення нових робочих місць.

Організаційні — здійснення адміністративно-організаційних заходів щодо забезпечення ефективної зайнятості.

Соціальні — створення цілісної системи соціального забезпечення населення України як працюючого, так і непрацюючого.

Мотиваційні важелі передбачають створення ефективної системи мотивації використання трудового потенціалу.

Система цих важелів діє в усіх аспектах соціально-трудових відносин. Від того, наскільки вони будуть ефективними, залежить розширення зайнятості населення [12, c. 3-5].

4. Сучасні тенденції державного регулювання молодіжного ринку праці в Україні

Молодь завжди уособлювала майбутнє людства. Разом з тим, намагаючись брати повноцінну участь у житті суспільства, молоді люди, з одного боку, прагнуть якнайшвидше вписатися в існуючий порядок, соціалізуватися, а з другого боку, — як основний людський ресурс розвитку країни виконують роль рушійної сили, що тяжіє до перетворень усталеного порядку, є провідником соціальних змін, економічного розвитку і технічного прогресу.

Творче уявлення, ідеали, енергія і потенціал молоді мають важливе значення для забезпечення постійного розвитку суспільства, в якому вона живе. Проблеми, з якими стикаються молоді люди, а також їх прагнення і надії є одним з основних складових завдань і перспектив розвитку нинішнього суспільства, а також прийдешніх поколінь. Усе це постійно спричиняє необхідність розробки та реалізації нових заходів і програм у здійсненні молодіжної політики на всіх рівнях. Від того, наскільки повно й ефективно у межах цієї політики вирішуються проблеми й реалізовуються потенційні можливості молоді, залежать темпи оптимізації соціальних та економічних умов життя як нинішнього, так і майбутніх поколінь.

Економічне зростання за останні п'ять років практично не позначилося на змінах у зайнятості населення. Сучасна структура зайнятості в Україні — як за секторами економіки, так і за професійним статусом — далека від стандартів економічно розвинених країн. На сучасному етапі розвитку економіки України проблеми безробіття стають одними з найбільш злободенних. Саме від того, зайнята людина чи безробітна, який рівень сукупних доходів отримує, залежить мотивація людини до продуктивної праці, а, відповідно, і рівень добробуту нації в цілому.

Молодіжний сегмент праці становить значну частку загальнонаціонального ринку і є суттєвим резервом підвищення продуктивності та конкурентоспроможності праці. Ринок праці молоді функціонує під впливом багатьох чинників, які можна розділити на окремі групи:

• політичні (внутрішньополітична та зовнішньополітична ситуація, спрямованість політичного курсу уряду);

• економічні (загальна макроекономічна ситуація, стабільність або нестабільність економічного розвитку, економічний курс уряду);

• правові (наявність нормативно-законодавчого забезпечення сфери трудових відносин та соціального захисту, практика їх регулювання);

• професійно-освітні (можливість отримання та якість освіти і професійної підготовки, умови, характер, оплата та охорона праці) тощо.

Аналізуючи молодіжний сегмент ринку праці, доцільно розглянути демографічні (статевовікові) та поселенські (місто, село) особливості економічної активності, пропозиції на ринку праці та галузеву структуру зайнятості молоді [8, c. 35-36].

Згідно з даними останнього перепису населення, який відбувся 5 грудня 2001 p., чисельність населення віком 15-29 років в Україні становила 10,8 млн осіб, або 22,4% від усього населення держави.

Останнім часом спостерігається тенденція до поступового скорочення пропозиції робочої сили молоді (Додаток К). Чисельність економічно активної молоді протягом 2003- 2007 pp. зменшилася на 82,4 тис. осіб, або на 1,4%.

Позиції молоді на ринку праці суттєво відрізняються залежно від статі. Серед економічно активної молоді переважають чоловіки, їх частка становить близько 55% (Додаток Л) [7].

Рівень економічної активності в молодих чоловіків має тенденцію до зниження, але значно вищий, ніж у жінок. Рівень економічної активності молодих жінок більш стабільний, його зниження було не таким відчутним. Причиною низької економічної активності жінок віком 15-29 років є необхідність народження та виховання дітей, оскільки саме на цей вік припадає найбільша інтенсивність народжуваності. Також важливими є фактори здобуття освіти і професійного визначення та становлення.

Аналізуючи поселенські особливості економічної активності молоді, слід відзначити, що частка молоді серед економічно активного сільського населення дещо вища, ніж по міському населенню, незважаючи на те, що міське населення переважає у своїй чисельності. Причиною є те, що в сільській місцевості молодь раніше виходить на ринок праці, а в містах молоді люди довше проходять навчання. Однак рівень економічної активності міської молоді поступово зменшується (Додаток М).

Молодіжний сегмент зайнятості поступово розширюється. За 2003-2007 pp. чисельність зайнятої молоді збільшилася на 220,5 тис. осіб (4,6%) і перевищила 5 млн. Питома вага молоді в загальній чисельності зайнятих підвищилася з 23,9 до 24,7%. Незважаючи на зниження рівня економічної активності молоді, позитивним явищем є зростання рівня її зайнятості. Це означає, що частка нереалізованої молодіжної робочої сили суттєво зменшилася. Причому зростання рівня зайнятості молоді відбувається випереджаючими темпами порівняно з населенням у віці 30-70 років [5, c. 19]. Порівняльний аналіз показників зайнятості за типом поселення свідчить про істотне перевищення рівня зайнятості сільської молоді над аналогічним показником по міській місцевості (на 4-5 процентних пунктів). Це означає, що сільська молодь має більше шансів реалізувати свою робочу силу.

В установах державного управління, крім стабільної і відносно високої середньомісячної заробітної плати, існують також додаткові пільги, які надає статус державного службовця, високий ступінь соціальної захищеності та можливість використання посадових повноважень в особистих інтересах. Тому молодь намагається працевлаштуватися саме в цих видах діяльності.

Через найнижчі рівні оплати праці та несвоєчасну виплату заробітної плати молодь іде з матеріального виробництва, особливо це стосується сільського господарства. У промисловості і будівництві рівень заробітної плати значно вищий від середнього по економіці, але також існує значна заборгованість і дуже високий рівень вимушеної неповної зайнятості. В установах освіти, охорони здоров'я, організаціях, які надають колективні, громадські та особисті послуги, вимушена неповна зайнятість практично відсутня. Але заробітна плата дуже низька, хоча і сплачується, як правило, своєчасно. Тому молодь значно менше зацікавлена в цих видах діяльності.

Про наявність недоліків у існуючому механізмі державного впливу на процеси працевлаштування молоді свідчить те, що особи у віці 15-29 років (які в 2008 р. становили майже 28% економічного населення у працездатному віці) більше за інші вікові групи потерпають через відсутність роботи.

На сучасному етапі в Україні існує значний ресурс робочої сили молоді, який не знаходить свого використання. Хоча зниження рівня молодіжного безробіття відбувається більш швидкими темпами, ніж серед старшого населення, проблема працевлаштування молоді не втратила своєї гостроти й актуальності.

Підсумовуючи аналіз, слід відзначити, що молодь в Україні становить значну частку серед усього населення та являє собою вагомий ресурс для ринку праці. Переважна частина молоді сконцентрована в містах, де більше можливостей одержати фахову освіту і вищий рівень життя. Молодь України має реальну можливість обирати вид економічної діяльності і здатна скласти конкуренцію на ринку праці старшому поколінню працівників. Разом з тим процес формування раціональної, продуктивної зайнятості молоді перебуває на початковому етапі. Без припливу молодих кадрів сфера матеріального виробництва та соціальна сфера приречені на занепад. Тому слід вживати невідкладних заходів щодо стимулювання активнішої участі молоді у відповідальних видах діяльності.

У сфері політики зайнятості має бути здійснений комплекс заходів, спрямованих на удосконалення ринку праці та системи працевлаштування, випереджаюче зростання зайнятості в малому та середньому бізнесі, а також у сфері послуг [20, c. 32-33].

5. Перспективи вдосконалення функціонування ринку праці в України та шляхи його реформування

У питаннях сприяння зайнятості населення важливу роль відіграють Державні програми зайнятості на перспективу. Відповідно до Державної програми зайнятості до 2010 р. визначено такі головні завдання:

— підтримка створення нових робочих місць і продуктивної зайнятості;

— формування ефективної структурної та регіональної політики зайнятості;

— диференційований підхід до скорочення обсягів виробництва та забезпечення допомоги звільненим працівникам;

— удосконалення схеми суспільних робіт із метою забезпечення їх прийнятності і доступності для безробітних;

— сприяння самозайнятості і поліпшенню системи надання грошової допомоги безробітним;

— легалізація тіньової зайнятості;

— впровадження нестандартних режимів робочого часу як тимчасового заходу призупинення зростання безробіття;

— в умовах вступу в COT доцільно впровадити на державному та регіональному рівнях механізми захисту вітчизняних товаровиробників і товарів;

— стимулювання державних і приватних роботодавців до створення нових робочих місць із мінімальними витратами.

Створення робочих місць у недержавному секторі буде сприяти поступовому скороченню прогнозованих темпів зростання безробіття, що дозволить дещо розширити вибір робочих місць і сприятиме посиленню професійної, територіальної і галузевої мобільності робочої сили.

Зауважимо, що програми зайнятості недостатньо використовують активні методи регулювання зайнятості (розширення сфери докладання праці, професійна орієнтація та підготовка незайнятого населення і безробітних, надання фінансової допомоги на переселення сімей до сільської місцевості), а також надання інформаційних, профорієнтаційних послуг, створення банку вакансій і пошук підходящої роботи, працевлаштування неконкурентоспроможних верств населення на заброньовані робочі місця, сприяння самозайнятості і підприємницькій діяльності, підвищення конкурентоспроможності незайнятих громадян шляхом організації професійного навчання, організації тимчасових громадських робіт тощо.

Слід зазначити, що значна частина населення зайнята у неформальному секторі економіки, і в 2006 р. їх чисельність збільшилась, порівняно з попереднім роком, на 4,2% (таблиця). Це особи, що працюють на незареєстрованих підприємствах, що їх за своїм розміром (чисельністю працюючих) відносять до сектора домашніх господарств [16, c. 65-66].

З урахуванням національних особливостей щодо поширення неформальних трудових відносин, критерії визначення кількості зайнятих у цьому секторі розширені за рахунок включення осіб, які працювали за усною домовленістю з роботодавцем без укладання офіційного трудового договору (контракту) в офіційному секторі. Відповідно до чинного законодавства така зайнятість передбачає мінімальні соціальні гарантії.

Слід зазначити, що переважна частина працюючих у неформальному секторі економіки — це особи віком 15-24 років (30,4%), а також особи віком 60-70 років (65,7%). Особливо така зайнятість поширена серед сільського населення (охоплює 50,5% зайнятих), у т. ч. серед молоді у віці 15-24 роки — 62,9%.

Процеси адаптації молоді до ринкових умов об’єктивно змушують молодих людей брати участь у різних формах дрібного бізнесу, що сприяє їх залученню до таких форм діяльності, де дохід повністю залежить від особистої активності і підприємницького таланту. Проте сучасна економічна база підприємництва досить вузька, що пов'язано з економічною ситуацією у країні; відсутністю необхідних економічних знань, стартового капіталу, надійних зв'язків у сфері бізнесу; несприятливими умовами оподаткування тощо.

Незважаючи на ці труднощі, молодь, яка займається підприємництвом, проходить своєрідну школу бізнесу, що може дати позитивні результати вже в недалекому майбутньому.

Необхідно відзначити, що посилення мотивації до легальної продуктивної зайнятості є найвагомішим фактором детінізації відносин у сфері зайнятості населення. Для цього передбачається здійснення заходів щодо запровадження державного соціального стандарту погодинної оплати праці та організації контролю за його застосуванням; забезпечення захисту прав працівників на своєчасне та у повному обсязі отримання заробітної плати; впровадження економічного механізму стимулювання роботодавців до збільшення витрат на працівників, у тому числі до підвищення рівня оплати їх праці; дотримання міжпосадових і міжгалузевих співвідношень в оплаті праці працівників бюджетної сфери; усунення диспропорції між розміром оплати праці та рівнем отриманих доходів від соціальної допомоги і трансфертів. Детінізація відносин на ринку праці здійснюватиметься шляхом: активізації державного контролю за дотриманням законодавства у сфері зайнятості населення та легалізацією господарської діяльності; посилення відповідальності роботодавців за використання праці найманих працівників; легалізації статусу зайнятості осіб, які провадять господарську діяльність на земельних ділянках, що перебувають у приватній власності або користуванні; посилення відповідальності суб'єктів господарювання за якість послуг із посередництва у працевлаштуванні шляхом включення такого виду господарської діяльності, як добір кадрів для підприємств, до переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.

Відповідно до концепції забезпечення максимальної реалізації права громадянина на працю та отримання за неї гідної винагороди у сфері політики зайнятості буде здійснений комплекс заходів, спрямованих на удосконалення ринку праці та системи працевлаштування, випереджаюче зростання зайнятості у малому і середньому бізнесі, а також у сфері послуг. Ці заходи мають компенсувати негативний вплив на ринок праці зрушень, що відбуватимуться у структурі національної економіки під впливом конкурентного середовища та відповідно до орієнтирів структурної політики України. З метою законодавчого забезпечення державної політики зайнятості необхідно прийняти нову редакцію Закону України «Про зайнятість населення» та затвердити Державну програму зайнятості населення на період до 2009 p., яка спрямує органи влади на створення в Україні до 2009 р. 5 млн нових робочих місць із гідним рівнем оплати праці [19, c. 32-34].

Розширення сфери застосування праці здійснюватиметься шляхом: реструктуризації державних підприємств із залученням інвестицій для розвитку підприємництва у виробничій сфері на основі модернізації застарілих і створення нових робочих місць; встановлення сприятливого інвестиційного режиму для підприємств, на яких створюються нові робочі місця; запровадження системи державного замовлення на створення нових робочих місць та забезпечення зайнятості населення на оплачуваних громадських роботах; надання державної підтримки депресивним регіонам; підтримки самостійної зайнятості населення та розвитку підприємництва; використання потенціалу вакансій і незайнятих робочих місць; економічного стимулювання підприємств до створення робочих місць для безробітних і підтримки підприємницької іні-ціативи безробітних, зокрема шляхом зменшення відсотків за кредитами для суб'єктів господарювання, що створюють нові робочі місця в регіонах із критичною ситуацією на ринку праці; гарантованого надання робочого місця спеціалістам, підготовленим за державним замовленням; стимулювання фахівців дефіцитних професій для працевлаштування у сільській місцевості.

Першочерговими заходами державної політики зайнятості є: запровадження системи довгострокових прогнозів попиту на робочу силу за професіями та формування за результатами прогнозування державного замовлення на підготовку кваліфікованих кадрів; розвиток співпраці між навчальними закладами і підприємствами (роботодавцями) з метою формування, відтворення та збереження кадрового потенціалу, підвищення його кваліфікації; запровадження системи підготовки кваліфікованих робочих кадрів на підприємствах; гарантування надання першого робочого місця випускникам навчальних закладів різних ступенів акредитації, підготовлених за державним замовленням.

Всі ці державні першочергові заходи пов'язані з такими поточними проблемами на ринку праці в Україні: істотне скорочення природного приросту населення в цілому по країні; посилення нерівномірності забезпечення регіонів країни робочою силою; подальші структурні зміни в економіці. Тому визначальними чинниками економічного зростання України мають стати якісні характеристики людського капіталу: рівень освіти, кваліфікації, прагнення до отримання нових знань протягом трудового життя. Особливу увагу слід приділити підвищенню якості людського капіталу зайнятого населення, вдосконаленню методів підвищення кваліфікації працівників.

Сприяння розширенню зайнятості, підвищенню оплати і продуктивності праці має ґрунтуватись на поліпшенні доступу до професійної підготовки, до капіталу, технологій, ринків і до основних соціальних благ, наприклад, охорони здоров'я тощо.

Щодо вирішення проблеми розширення зайнятості слід відмітити важливу роль МОП.

Низка країн, що розвиваються, за допомогою МОП вже розпочали реалізацію спеціальних програм сприяння зайнятості, мобілізуючи безробітних і частково зайнятих для створення об'єктів інфраструктури у районах і містах. Деякі країни здійснюють також спеціальні програми для молоді, наприклад, сприяють в отриманні професійної підготовки або певного нескладного устаткування для створення власного підприємства. Ці програми переслідують гідні цілі, а при ретельному плануванні та реалізації вони можуть дати позитивні результати як для зацікавлених осіб, так і для суспільства.

Саме з огляду на таке положення МОП ухвалила низку пропозицій щодо розвитку продуктивної зайнятості людських ресурсів, професійної орієнтації та професійної підготовки (Конвенція 142, Рекомендація 150).

Ці документи вимагають від кожної країни-члена організації ухвалювати та розвивати всебічні та скоординовані політики і програми професійної орієнтації та професійної підготовки, тісно пов'язані із зайнятістю, зокрема через державні служби зайнятості [10, c. 5-7].

Висновки

Основні напрями удосконалення політики зайнятості населення в ринкових умовах мають бути спрямовані на:

— збереження ефективних і створення нових робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності;

— сприяння самостійній зайнятості населення, розвитку підприємництва;

— підготовку робочої сили, професійний склад і кваліфікаційний рівень якої відповідає потребам економіки та ринку праці;

— підвищення якості робочої сили, розвиток системи професійного навчання кадрів протягом періоду трудової діяльності з урахуванням потреб ринку праці;

— посилення мотивації до легальної продуктивної зайнятості;

— забезпечення зайнятості громадян, що потребують соціального захисту і не спроможні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;

— сприяння професійній підготовці та зайнятості осіб із обмеженими фізичними та розумовими можливостями;

— повернення зареєстрованих безробітних до продуктивної зайнятості;

— детінізацію відносин у сфері зайнятості населення.

Однак самі по собі вони не дозволяють вирішити довгострокові проблеми зайнятості. Для цього необхідні наполегливі зусилля як держави, так і особистостей, які шукають місце роботи.

Тому сприяння зайнятості, розвиток людських ресурсів і боротьба з безробіттям, легалізація тіньової зайнятості, робота з професійної орієнтації та професійної підготовки мають координуватися з політикою і основними програмами соціального та економічного розвитку держави.

Список використаної літератури

1. Андрусенко Н. Позитивні тенденції на вітчизняному ринку праці //Праця і зарплата. — 2009. — 8 липня. — C. 4-5

2. Вітер О. Ринок праці: офіційна статистика не відображає реального стану? //Голос України. — 2009. — 7 липня. — C. 6

3. Галицький В. Тенденції ринку праці в Україні //Праця і зарплата. — 2008. — 16 липня. — C. 4

4. Довжук Б. Криза і регіональний ринок праці //Праця і зарплата. — 2009. — 18 лютого. — C. 6-7

5. Іщенко Г. Стабільність на ринку праці //Урядовий кур'єр. — 2006. — № 11. — C. 19

6. Кір'ян Т. Створення конкурентного ринку праці в умовах інтеграції України у світову економічну систему //Україна: аспекти праці. — 2008. — № 5. — C. 3-11

7. Кисільова Т. Ринок праці в умовах кризи //Юридичний Вісник України. — 2008. — № 47. — C. 10

8. Корчун М. Шляхи підвищення економічної активності та зайнятості молоді на ринку праці України //Україна: аспекти праці. — 2008. — № 1. — C. 35-39

9. Лісогор Л. Світові ринки праці та Україна: стан, тенденції, особливості адаптації //Україна-НАТО. — 2007. — № 5. — C. 47-61

10. Лисогор Л. СОТ і ринок праці: переваги і виклики //Праця і зарплата. — 2008. — № 17. — C. 5-7

11. Нікіфоров П.О. Фінансово-економічні аспекти розвитку ринку праці та боротьби з безробіттям //Фінанси України. — 2008. — № 10. — С.22-30

12. Покрищук В. Про сучасний стан та проблеми розвитку ринку праці в Україні //Праця і зарплата. — 2008. — 26 березня. — C. 3-5

13. Приймак В. Гнучкість національного та регіональних ринків праці України //Україна: аспекти праці. — 2009. — № 2. — C. 3-6.

14. Сардак С. Особливості функціонування ринку праці України та використання потенціалу саморозвитку для підвищення зайнятості населення //Україна: аспекти праці. — 2006. — № 7. — C. 8-12

15. Спасенко Ю. Ринок праці кваліфікованої робочої сили: стан та умови ефективного розвитку //Україна: аспекти праці. — 2007. — № 4. — C. 15-21

16. Ткач В. Фінансові аспекти участі держави у міжнародному ринку праці //Банківська справа. — 2007. — № 1. — C. 65-78

17. Ткаченко Л. Фінансово-економічна криза і ринок праці України //Праця і зарплата. — 2009. — № 4. — C. 4-5

18. Чикуркова А. Д. Напрями державного регулювання регіональних ринків праці //Економіка АПК. — 2009. — № 4. — С.138-142.

19. Шубенок С. Сучасний стан та проблеми підготовки робітничих кадрів відповідно до потреб ринкової економіки //Україна: аспекти праці. — 2006. — № 8. — C. 31-37

20. Ярошенко В. Державні механізми регулювання ринків праці в Україні //Україна: аспекти праці. — 2007. — № 8. — C. 30-37

21. Ярошенко В. Проблема конкурентоспроможності національного ринку праці України //Україна: аспекти праці. — 2008. — № 6. — C. 10-17.

22. Ярошенко Г. Розвиток механізму взаємодії ринку праці і професійної освіти України //Україна: аспекти праці. — 2007. — № 6. — C. 25-30