Вступ.

1. Джерела права, їх загальна характеристика.

2. Закони XII таблиць: право власності, шлюбно-сімейне право.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Початок республіканського періоду ознаменувалося подією, яка для всього подальшого римського право розвитку мала надзвичайне значення — саме, складанням і виданням кодексу, відомого за назвою законів XІІ таблиць (Leges XІІ tabularum). Згідно показанням римських письменників, історія виникнення цього важливого пам'ятника така.

Однієї із причин для невдоволення плебеїв проти патриціїв у перші часи республіки була неясність діючого звичаєвого права. Застосування права перебувало в той час винятково в руках патриціанських магістратів, і ця неясність права відкривала можливість для всяких зловживань із боку цих останніх. Тому першою потребою плебеїв було встановити діюче право у формі ясних писаних законів. Із цією метою ще в 462 р. до Р. X. плебейський трибун Терентилій Арса вніс проект про призначення комісії для складання кодексу. Однак патриції протягом 8 років противилися цієї думки, і лише завдяки наполегливому поводженню плебеїв, увесь час трибунів, що вибирали тих же, повинні були погодитися. Попередньо вирішене було послати особливе посольство із трьох чоловік у Грецію для ознайомлення із грецьким правом взагалі й із законодавством Солона особливо . Після повернення цих послів в 451 р. була вибрана комісія з 10 чоловік для накреслення законів- Decemvіrі legіbus scrіbundіs, причому на цей рік їм була віддана вся влада; всі магістрати, у тому числі й плебейські трибуни, на цей рік вибрані не були. Під кінець року децемвіри виготовили значну частину законодавства, саме 10 перших таблиць, які й були, за пропозицією децемвірів, прийняті народними зборами. Для закінчення роботи на наступний рік були обрані нові децемвіри; вони виготовили ще 2 таблиці, але по закінченні року не захотіли скласти із себе повноважень. Це обставина, а також факт грубого порушення права й справедливості з боку найвизначнішого з децемвірів, Аппия Клавдія (знаменитий процес Віргінії), викликали народне збурювання й падіння децемвірів. Колишній лад був цілком відновлений, а складені другими децемвірами 2 таблиці були прийняті народними зборами за пропозицією перших після революції консулів.

1. Джерела права, їх загальна характеристика

Поняття «джерела права», як відомо, є полісемантичним. Ним позначають ті чинники, що формують право (зокрема, матеріальні умови життя певного суспільства, його традиції, культуру, суспільну свідомість тощо). Терміном «джерела права» також іноді називають різноманітні юридичні норми, що існують у суспільстві (державі), хоча частіше їх іменують «форми правотворення». Щодо навчальних правових дисциплін «джерела права» трактують часто як джерела інформації про норми права, характер регулювання суспільних відносин, правопорядок тощо. Можливі й інші підходи до визначення цього поняття, однак найпоширенішими є вказані вище.

Оскільки про джерела (чинники) формування римського права та про форми правотворення йтиметься далі, тут доцільно охарактеризувати лише джерела вивчення римського права, які можна поділити на дві великі групи.

До першої належать першоджерела: юридичні, історичні, літературні тощо пам'ятки (Закони XII таблиць, Інституції Гая, Дигести, Інституції, Кодекс Юстиніана, твори Павла, Ульпіана, Плутарха, Тацита, Тита Лівія, Ціцерона та ін.), що містять інформацію про норми римського права та правопорядок у Стародавньому Римі).

До другої групи належить різноманітна наукова, навчальна та допоміжна література, присвячена римському праву (підручники, посібники, монографії, статті з історії Риму та Візантії, догми та історії римського права, культурологічна, філософська література тощо).

Літературу з римського права для зручності викладу поділимо на окремі групи:

1. Романістична література російською мовою до 1917 р.

2. Література радянського періоду.

3. Сучасна література: а) українська література; б) іноземна література; в) історична література.

4. Джерела. Збірники крилатих латинських афоризмів та термінів.

5. Спеціальні словники та довідники.

1. До першої групи літератури з римського права належать як монографічні, так і навчально-методичні праці, видані російською мовою до 1917 р. Слід зазначити, що школа романістів Російської імперії була сильною та авторитетною. Праці представників цієї романістичної школи не поступалися науково-теоретичним рівнем західним дослідженням, а іноді були вищими. Не було такого римського правового інституту як приватного, так і публічного права, якого б не досліджували романісти Російської імперії.

Про цю численну літературу детально йдеться у спеціальному підрозділі, присвяченому вивченню римського права в Україні.

При дослідженні проблем римського права вказані праці з римського права, безперечно, є доброю основою. Це твори високого науково-теоретичного рівня. їх автори — визнані романісти не тільки в Російській імперії, а й у Європі. З ними рахувалися, їх поважали, вони, як правило, дістали загальноєвропейське визнання.

2. Література радянського періоду такою багатою не була. Як уже зазначалося, дослідження проблем римського права у той час було майже припинено. Лише у 1950 р. В. Бек захистив кандидатську дисертацію у Львові на тему «Рецепція римського права в Західній Європі». В 1962 р. кандидатську дисертацію захистив один з авторів цього підручника — О. А. Підопригора. Наукових публікацій з римського права майже не було. Проте в 1956 р. у Москві було видано серйозну монографію І. С. Перетерського «Дигесты Юстиниана. Очерки по истории составления и общая характеристика».

У 1948 р. було видано фундаментальний підручник «Римское частное право», підготовлений колективом авторів за науковою редакцією І. Б. Новицького та І. С Перетерського. Це, власне, перший підручник з римського права, виданий за радянських часів. Цього ж року І. Б. Новицький видав навчальний посібник «Римское частное право» (М., 1948), а 1956 р. — підручник «Основы римского гражданского права», який витримав кілька перевидань.

У 1961 р. Київський університет видає перший навчальний посібник українською мовою В. К. Дронікова «Римське приватне право». На початку 60-х pp. В. О. Рясенцев видає «Методические указания к изучению курса «Основы римского гражданского права», а О. С. Іоффе та В. А. Мусін — навчально-методичний посібник для студентів заочного відділення «Основы римского гражданского права» (Л, 1974).

Це, власне, і вся навчально-методична література, видана за радянських часів. Слід зазначити, що попри «вічність» тематики і високу наукову кваліфікацію авторів, підручники та посібники, видані у 40—70-х pp., значною мірою морально застаріли, оскільки написані з певних методологічних позицій і висвітлюють римське право під «ідеологічно витриманим» кутом зору[1, c. 18-21].

Вже у 80-х pp. наукова робота у цій галузі пожвавилася. Журнал «Советское государство и право» публікує низку наукових статей з проблем римського права радянських романістів: А. І. Косарева «Этапы рецепции римского права» (1983, № 7); В. С. Нерсесянца «Правопонимание римских юристов» (1980, № 12); Л. А. Рогачевського «Плиний Младший — юрист» (1986, № 9); В. А. Савельева «Право собственности в римской классической юриспруденции» (1987, № 12); низку праць 3. М. Черніловського «Презумпция и фикция в истории права» (1984, № 1), «Ложь и приблизительность в жизни права» (1987, № 4), «В русле новых подходов» (1988, № 7); Г. В. Швекова «Прогресс и преемственность в праве» (1983, № 1) та ін.

Видаються праці А. I. Косарева «Римское право» (М., 1986) і В. А Савельева «История римского частного права» (М., 1986). У 1984 р. побачили світ «Дигесты Юстиниана. Избранные фрагменты» у перекладі та з примітками I. С. Перетерского. У книзі дано переклад вибраних фрагментів із 26 книг Дигестів зі вступною статтею професора Є. О. Скрипільова «Дигесты Юстиниана — основной источник познания римского права» і нарисом професора М. М. Богуславського «И. С. Перетерский».

3. Сучасна література з римського права істотно збагатилася:

а) у період переходу до ринкової економіки значно зрос-тає інтерес до римського права, що зумовило розширення видання спеціальної літератури.

У 1990 р. вийшло перше видання підручника О. А. Підопри-гори російською мовою «Основы римского гражданского права» (К., 1990), який витримав, крім цього, ще три видання (Хмельницький, 1993; К., 1994; К., 1995). Українською мовою підручник був виданий у 1995, 1997 і 2001 pp. Низку праць видав Є. О. Харитонов: «Приватне право у Стародавньому Римі» (Одеса, 1996); «Рецепция римского частного права» (Одеса, 1996); «Рецепція римського приватного права: Теоретичні та історико-правові аспекти» (Одеса, 1997); «Основы римского частного права» (Харків, 1998); «Історія приватного (цивільного) права Європи. Книга 1. Витоки» (Одеса, 1999). На основі своєї кандидатської дисертації видає монографію

В. В. Васильченко «Римське спадкове право на тлі права сучасного» (Запоріжжя, 1999). 2000 р. у Києві видано цікавий курс лекцій «Основи римського приватного права», підготовлений Є. М. Орачем та Б. Й. Тищиком, посібник під такою самою назвою В. С. Макарчука, а у Донецьку видано курс лекцій з римського права В. С. Лещенка. Крім того, у тому ж таки 2000 р. видаються підготовлені кафедрою цивільного права Одеської національної юридичної академії посібники для студентів «Римське приватне право» та «Римське право», в них містяться конспект лекцій, завдання для семінарів та різноманітні додаткові матеріали, необхідні при вивченні курсу. Важливим є те, що у цих посібниках вперше вміщено переклад українською мовою значної кількості фрагментів із Законів XII таблиць, Інституцій Гая та Дигестів Юстиніана.

На цьому список літератури з римського права, виданої в Україні, поки що вичерпується. До уваги не бралися опубліковані в періодичних виданнях окремі статті з римського права. їх перелік можна знайти у посібнику «Римське право. Інституції» (Харків: «Одіссей», 2000) або у «Бібліографії з римського права», опублікованій у журналі «Суспільство, держава, право: Цивільне право» № 2 за 2002 p.;

б) література з римського права, видана російською мовою, у 90-х роках збагатилася і фундаментальними дослідженнями, і навчально-методичною літературою. Слід зазначити що фундаментальна праця В. Д. Дождєва «Римское частное право» (М., 1996) є ґрунтовною, однак як підручник для студентів її навряд чи може бути використано через монографічний характер[5, c. 32-35].

Поняття «джерела права», як зазначалося, є полісемантичним. У даному випадку, коли розглядається процес формування римського права, нас цікавлять його джерела як ті чинники, обставини, що стали підґрунтям змісту та сутності цієї правової системи. (Можна назвати це також витоками права.)

Зазначимо, що давньоримські історики та правознавці по-різному пояснювали походження права, його характер, зміст та ін. Наприклад, відомий давньоримський історик Тит Лівій називав Закони XII таблиць fons ornnis publici privatique juris — витоком всього публічного і приватного права. Вислів, звичайно, гарний. Але маємо зважати, що Закони XII таблиць самі є продуктом певного суспільного розвитку, а, отже, мають свої витоки і свою історію. Не можна погодитися і з міркуваннями видатного давньоримського юриста Папініана, який стверджував, що цивільне право походить від законів, плебісцитів, сенатус-консультів, декретів принцепсів, думок мудреців (Д. 1.1.7). Проте вони є лише формами утворення права, формами його вираження, тобто наслідком права, а не навпаки.

Отже, витоки права слід шукати поміж тих різноманітних чинників, що впливали на формування римського права на різних етапах його розвитку.

Серед таких обставин, звісно, чільне місце займають матеріальні умови життя суспільства, що неминуче впливають на суспільну свідомість, прагнення членів тієї чи іншої спільноти, прагнення суспільства і держави. Проте тут ми їх окремо розглядати не будемо з кількох причин. "Перша і головна з них полягає в тому, що під римським правом, що є предметом нашого розгляду, мається на увазі не просто правова система рабовласницького Риму, а «ідеальне абстрактне право», як елемент античної цивілізації, де було закладено підвалини сучасних уявлень про «право» і «неправо», «справедливість» і «несправедливість» тощо. По-друге, розглядати соціально-економічні умови життя давньоримського суспільства тут немає необхідності, бо про них йшлося при характеристиці історії Риму. Отже, надалі зосередимо увагу на «нематеріальних» чинниках формування римського права — його світоглядній, філософській, морально-етичній основі.

Але при цьому, передусім, варто торкнутися однієї, мабуть, з найбільших несправедливостей у галузі досліджень права Античності.

У більшості романістів давно й міцно вкоренилася думка про безперечне переважання римського права поміж усіх інших правових систем тієї доби, про унікальність явища формування римського права, що з часом стало підґрунтям практично всіх європейських систем права. При цьому не заперечується факт запозичення правових рішень іноземного права, що призвело врешті-решт до створення за допомогою преторів jus gentium, яке стало з часом складовою римського права. Однак практично не досліджувався ступінь і характер впливу права стародавніх цивілізацій на римські правничі рішення, питома вага їхньої етичної та правової думки у формуванні філософії римського права (хоч, звичайно, сам факт такого впливу констатується)[8, c. 26-28].

Найчастіше наголошується на тому, що грецька філософія мала велике значення для формування римської філософії та юриспруденції, особливо через використання останніми природноправових концепцій Стародавньої Греції.

Як правило, критично сприймається зафіксоване у Дигестах Юстиніана (Д. 2.2.4.) свідчення римських джерел про похідний характер першої кодифікації у Римі — Законів XII таблиць: дехто з фахівців (Й. О. Покровський) вважає, що тут йдеться лише про наслідування «моди на грецьке» та про підкріплення власних законів авторитетом еллінського права. І хоч інші романісти (І. Пухан, М. Поленак-Акимовська) не сумніваються, що децемвіри направили комісію з трьох душ до Греції для вивчення законів Солона, більшість романістів все-таки не враховують «грецький слід», вважаючи, що децемвіри самотужки «розробили» Закони XII таблиць (Д. В. Дождєв).

На нашу думку, оцінюючи генезис римського права, варто згадати слушне зауваження відомого романіста С. Л. Утченка про неправомірність як приниження самобутності римської культури, так і недооцінки процесу проникнення до останньої елліністичних впливів. А ще важливіше звернути увагу на хибність визначення цих впливів як «чисто грецьких», оскільки саме при посередництві Греції до Риму проникає культура Сходу.

Саме у такому зваженому підході міститься, на нашу думку, відповідь на поставлене вище запитання щодо ступеня самобутності римського приватного права та його взаємозв'язку з іншими правовими системами.

Зокрема, врахування особливостей розвитку локальних протоантичних цивілізацій та їхньої взаємодії з античними культурами дає підстави стверджувати, що разом з реципуванням деяких світоглядних, етичних надбань Сходу в добу Античності відбувається і рецепція (поки що фрагментарна) права, посередником у якій виступає Греція. Це аж ніяк не применшує значення досягнень юриспруденції Стародавнього Риму, однак дає можливість справедливо оцінити тенденції розвитку правових систем Європи.

У свою чергу, для того, щоб виявити характер та специфіку впливу давньогрецької цивілізації на римське право, слід з'ясувати, як її етичні вчення були прищеплені до традиційної римської моральності, віддзеркалювались у римській філософії взагалі та у філософії права зокрема.

Юридичні підвалини римського приватного права, тобто той вихідний юридичний матеріал, на підґрунті якого формувалося класичне римське право, спробуємо визначити, звертаючись до першоджерел.

Ульпіан поділяв приватне право на три частини: jus natura1е (природне право), jus gentium (право народів), jus civile (право цивільне). Отже, насамперед, слід з'ясувати, що означав цей поділ.

На думку Ульпіана, jus naturale (природне право) — це те, якому природа навчила все живе, оскільки це право належить не лише людям, а й усім тваринам, що народжуються на землі й у морі, та птахам; до нього ж належить і спілка чоловіка та жінки, котру ми звемо шлюбом, й народження дітей, їх виховання; ми бачимо, що тварини, навіть хижі, володіють знанням цього права (Д. 1.1.1.3).

Jus gentium (право народів) — це те, чим користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є спільним для всього живого, а перше — лише для людей (у їхніх відносинах між собою) (Д. 1.1.1.4).

Крім того, існує jus civile (цивільне право), що не відокремлюється цілком від природного права або ж права народів, але й не у всьому додержується їх (Д. 1.1.6). Особливість його полягає в тому, що воно регулює відносини тільки між римськими громадянами, тобто обмежене за колом осіб[4, c. 31-33].

Отже, співвідношення вказаних видів права, на перший погляд, виглядає як концентричні кола: найменше з них — це цивільне право, що охоплює тільки відносини між громадянами Риму, потім іде «право народів», що регулює вже не лише відносини між римськими громадянами, а й між усіма людьми. Нарешті, найбільше коло відносин охоплює природне право, що стосується всіх живих істот.

З аналізу цієї системи «концентричних кіл» можна зробити висновок, що відмінність між ними полягає у кількості осіб, що охоплюються правовим регулюванням.

Однак слід звернути увагу на той факт, що практично немає вказівок на якісь особливості об'єкту правового регулювання та засоби, за допомогою яких це регулювання здійснюється. (Тут треба враховувати, що реально такі відмінності, можливо, й були, але про них не згадують ні Ульпіан, ні Папініан, ні Павло, ні інші юристи, чиї судження наведені у першій книзі Дигестів, де викладено загальні положення про систему римського права та його складові частини. Тому слід виходити з тієї інформації, яка є у наявних джерелах.)

Це приводить до висновку про те, що система складових частин римського права, наведена у Дигестах, має виглядати дещо інакше. Зокрема, її можна розглядати таким чином.

Джерелом усього римського права є jus naturale (право природне) як сума уявлень і норм, що стосуються понять «добро», «зло», «справедливість», «злочин», «правомірність» тощо (деякі з таких уявлень викладено, наприклад, у творі Ціцерона «Про обов'язки». I.VII.20—22). Крім того, все римське право складається з юридичних норм, що містяться у jus civile і jus gentium (причому ці норми стосуються не лише інтересів окремих осіб, а й інтересів держави в цілому. Отже, jus civile (цивільне право) і jus gentium (право народів) є джерелом як приватного, так і публічного права).

Доповнює цивільне право і право народів jus praetorium (преторське право). Це право, «яке ввели претори для сприяння jus civile чи для його доповнення або виправлення з метою користі для громади»(Д. 1.1.7.1).

При цьому і для природного, і для цивільного права, так само, як і для права народів, не б визначальною ознакою предмет правового регулювання, характер інтересів тощо: вони рівною мірою стосуються майнових та немайнових відносин, інтересів як окремих осіб, так і суспільства або держави в цілому; у будь-якій з цих систем (груп правових норм) можуть бути норми, що стосуються положення або окремих громадян, або всього римського народу.

Для перевірки виправданості такого судження варто проаналізувати висловлювання Гая, наведене у Дигестах. Він пише: «Всі народи, котрі управляються на підставі законів та звичаїв, користуються частково своїм власним правом, частково правом, що є спільним для всіх людей. Адже те право, яке кожен народ встановлює для себе, є власним правом держави і має назву цивільного права; те ж право, котре природний розум встановив між усіма людьми, додержується усіма однаково і має назву права народів, тобто воно є правом, котрим користуються всі народи» (Д. 1.1.9).

Отже, знов-таки розмежування проводиться не за об’єктом (предметом) правового регулювання, а залежно від кола суб'єктів і, таким чином, цивільне право може однаково стосуватися приватноправових і публічно-правових відносин, так само, як може стосуватися і тих й інших право народів, і як їх стосується природне право[6, c. 18-21].

Взаємодія і взаємовплив між згаданими сукупностями правових норм виглядають таким чином.

Jus civile (цивільне право) мало такі яскраво виражені риси. По-перше, воно було суворо національним за своїм характером, його норми стосувались тільки римських громадян. По-друге, в найдавнішу епоху воно тісно пов'язане з релігією. Причому і право, і релігія мали виражений прагматичний характер. Етичних елементів давньоримська релігія містила небагато, а пожертви дарів мали характер угоди з богами на предмет надання сприяння або усунення перешкод у справах. Тому характерним було те, що відправлення релігійного культу і тлумачення юридичних норм були в руках одних і тих самих осіб — понтифіків, що були водночас і юристами, і жерцями. І хоча вже у період ранньої республіки норми світського права — «jus» — і релігійного — «fas» — чітко розмежовувались, передусім залежно від характеру санкцій, що застосовуються, але ще тривалий час релігійний відтінок мають багато норм, а жерці, навіть втративши монополію тлумачення права, залишаються провідними правознавцями. По-третє, для давньоримського права періоду республіки була характерна сувора формальність, обов'язковість додержання процедури, що слугувало запорукою захисту інтересів учасників правовідносин. По-четверте, воно вирізнялося порівняною простотою і нерозвиненістю, оскільки іншого від нього не вимагав невибагливий давньоримський побут і торговий обіг. У найдавніший період римляни обходилися всього трьома договорами: nexum, mantipatio, legata.

Нарешті, найважливішою особливістю римського права вже у ті часи було те, що воно за своїм характером становило систему позовів, формуючись за принципом: є позов — є матеріальне право, немає позову — права немає.

Слід звернути увагу на те, що саме ці риси jus civile відіграли певну позитивну роль у формуванні правосвідомості римлян та встановленні правопорядку в Стародавньому Римі.

Разом з тим, саме вади jus civile (консерватизм, обмеженість за колом суб'єктів тощо) і зумовили появу своєрідних «паралельних» систем права, що регулювали ті самі відносини.

Jus gentium виникло в результаті діяльності praetor peregrinus, тобто магістрата, до юрисдикції якого належав розгляд спорів між перегрінами, а також між перегрінами та римськими громадянами. Розглядаючи такі спори і не знаходячи нормативних підстав для його вирішення у цивільному праві, претор перегрінів звертався до норм інших національних систем права і звідти запозичував ці підстави. Матеріалом для такого запозичення, як правило, було правове поле тих країн, громадянами якої були сторони спору або одна з них.

Jus gentium від jus civile відрізнялося більшою мобільністю, гнучкістю, здатністю пристосовуватися до потреб сьогодення, а також було розраховано на значно ширше коло учасників тих чи інших відносин. За допомогою цієї гілки римського права долалася, насамперед, така вада останнього, як дія для обмеженого кола суб'єктів.

Слід звернути увагу на те, що також за допомогою діяльності претора, але вже претора міського, долалися інші вади jus civile — надмірний консерватизм, формалізм, слабка пристосованість до потреб динамічного товарного обігу. Praetor urbanus, розглядаючи спори між громадянами Риму і не знаходячи опори в jus civile, надавав судовий захист, виходячи зі своїх (а точніше, суспільних, загальноприйнятих) уявлень про справедливість, добросовісність, чесність, порядність, здоровий глузд та ін., тобто всього того, що можна об'єднати (і пізніше було об'єднано) поняттям «природне право».

Своєрідним узагальненням преторської практики та орієнтиром для потенційних учасників спорів були преторські едикти, що їх видавали та оголошували як міський, так і претор перегрінів перед вступом на посаду.

Власне кажучи, саме сукупність цієї діяльності преторів обох видів та виданих преторами едиктів і складали jus prae-torium, або преторське право[7, c. 41-43].

2. Закони XII таблиць: право власності, шлюбно-сімейне право

Римський історик Тит Лівії назвав закони XII таблиць "fons omnis publici privatique iuris" джерелом усього публічного і приватного права. Слово "джерело" у цій фразі ужито в змісті кореня, з якого виросло могутнє дерево римського права; Лівії хотів терміном "джерело" позначити початок, від якого йде розвиток римського права.

У римському праві протягом його історії формами правотворення служили:

1) звичайне право;

2) закон (у республіканський період — постанови народних зборів; в епоху принципату -сенатусконсульти, постанови сенату, який вуалювалася воля принцепса; у період абсолютної монархії — імператорські конституції);

3) едикти магістрів;

4) діяльність юристів (юриспруденція).

Закони XII таблиць були у своїй основі записом звичайного права. Більше всього її потребували плебеї (для захисту від сваволі патриціанських суддів). Кодификація права була для них етапом у боротьбі за рівняння з патриціями.

Достаток і різнохарактерність нормативного матеріалу визначили в імператорський період потреба в об'єднанні і систематизації матеріалу, що нагромадився. Спроби кодификації починалися з початку II століття н.е., однак найбільше значення має робота, проведена в першій половині VI в. при Юстиніані. Явно застарілі норми повинні були бути скасовані, а право обновлене. Юстиніан поставив перед собою задачу зібрати як імператорські закони (leges), так і твору класиків (jus). Для виконання кодификації призначалися особливі комісії. У 553 році був обнародуваний елементарний підручник римського права – Інституції, що одержав силу закону.

Інституції Юстиніан складалися з чотирьох книг, розділених на титули; в основу їхнього змісту були покладені Інституції Гаю. Паралельно Юстиніан дозволив у законодавчому порядку ряд найбільш спірних питань цивільного права ("50 рішень"). У 533 році комісією з кодификації jus був складений і обнародуваний збірник витягів із творів класичних юристів за назвою Digesta (зібране) чи Pandectae (усе що вміщає). Цей збірник, що одержав обов'язкову силу, складався з 50 книг, розділених на титули і фрагменти. Кодекс Юстиніана у першому виданні був складений спеціальною комісією вже до 529 року, однак до нас не дійшов. Після закінчення кодификації Юстиніан був виданий ряд законів, які відомі за назвою Новел (тобто нових законів). Новели об'єднані в збірник уже не Юстиніаном, а пізніше. У середні століття Інституції, Дигести, Кодекс і Новели в сукупності одержали назва Corpus juris civilis (Звід цивільного права). Самі закони до нас не дійшли. Вони відомі лише в уривках, що збереглися у творах древніх авторів, особливо юристів, — Цицерона, Ульпіана, Гая й ін. Серед цих джерел особливе місце займає твір юриста II століття н.е. Гая, автора «Інституцій» — підручника для римських юридичних шкіл. Його свипадково знайшов історик Нибур у 1816 р. в італійському місті Вероні. «Інституції» Гая були знайдені під текстом твору богословського змісту.

Існує переказ, начебто Нибур перекинув чорнильницю і, стираючи на рукописі пляма, знайшов твір Гая.

Від слова «цивітас», що значить «місто», «міська громада», право Таблиць називали «цивільним», тобто тої, що належить громадянам даної сукупності громадян; від слова «квирит» (як любили називати себе самі римляни на честь бога війни Януса Квирина) — «квиритским».

Від «цивітас» відбувається донині існуючий термін «цивілістика», що значить «цивільне право», сукупність інститутів, службовців по регулюванню майнових відносин[11, c. 33-35].

Примітною рисою Законів XII таблиць було чітко проведений поділ речей на двох категорій. До першої належали головним чином земля, раби, робоча худоба. До другої — всі інші речі. Практичне значення такого поділу виявлялося в способі відчуження речей; при їхньому продажі, даруванні й ін. Саме за цією ознакою визначилася і сама назва вказаних категорій. Перша називалася res mancipi (рес манципи), друга — res nedo mancipi (рес недо манципи).

Відчуження землі, рабів, робочої худоби повинне було відбуватися в строго установленій формі. Вона називалася mancipatio (манципация). Слово це походить від manus — рука. Первісне образне представлення про власність йшло від заволодіння річчю, захоплення. Звідси “манус”.Манципация провадилася в такий спосіб. Продавець і покупець (якщо взяти найбільш частий випадок) запрошували п'ять свідків (не менш) і весодержателя. Покупець (набувач) торкався рукою купленої ним речі (“хватав раба”), говорячи при цьому: «Я затверджую по праву квиритів, що цей . (припустимо, раб) належить мені і я купив його за цю мідь». Продавець міг обмежитися мовчанням, яке вважалося знаком згоди.

Мідний злиток кидався на ваги, символізуючи сплату грошей. У цьому обряді пережиточно збереглося спогад про ті часи, коли ще не вміли карбувати монету і метал переходив з рук у руки у вигляді злитків визначеної ваги. З цього можна укласти, що звичай манципації багато древніший Законів XII таблиць, що знають вже і грошовий штраф.

Пропуск слова у формулі покупки, відсутність хоча б одного з п'яти покладених свідків, яке-небудь недогляд в обряді і т.д. були достатніми підставами для визнання угоди недійсної, навіть якщо були сплачені гроші.

Тут виступає перед нами строгий юридичний формалізм, червоною ниткою минаючий через усі законодавства Таблиць.

Присутність свідків, як і всі інші умови манціпації, — данина традиції. Вони грали двояку роль. Запам'ятовуючи самий факт угоди і її умови, свідки зобов'язувалися посвідчувати її законність кожен раз, коли це було потрібно (наприклад, при судовій суперечці); крім того, вони були останнім нагадуванням про той контроль, що у свій час здійснювала громада в усьому, що стосувалося угод із землею, рабами, робочою худобою. Її права легко з'ясовні. Протягом усіх перших століть республіки римська земля (а потім і італійська) була колективною власністю і відповідно з тим називалася ager publicus (агер публікус) — загальне поле.

Колективним було спочатку і рабовласництво. Такий вид власності, що прийнято називати античним, виникає завдяки об'єднанню — шляхом договору чи завоювання — декількох племен, що обрали місцем поселення одне з родових селищ. Неодмінним атрибутом античної власності є рабство. Рухома, а згодом і нерухома приватна власність розвивається в даних умовах як відклоняючася від норми і підлегла общинної власності форма.

Антична власність — це «спільна приватна власність активних громадян держави, змушених перед особою рабів зберігати цю природно виниклу форму асоціації». Антична власність мала форму державної власності, унаслідок чого право окремого індивіда на її обмежувалося простим володінням (possessio). Дійсна приватна власність з'являється в римлян, як і у всіх древніх народів, лише разом зі рухомою власністю.

Кожна римська родина одержувала ділянку для обробки. Коли його не вистачало, прибігали до дозволеному «захопленню» ніким не оброблюваної цілини. Через два роки ділянка ставала законним володінням.

Часто запитують, чому в число «рес манципи» не входять знаряддя праці — плуг, борона й ін. Справа в тім, що вони дуже рано перейшли в приватну власність. Порозумівається ж це, по-перше, тією індивідуалізацією користування знаряддями, з якою починається процес виникнення приватної власності; по-друге, порівняльною нескладністю і приступністю зазначених знарядь[3, c. 26-29].

Боргове рабство, узаконене ХІІ таблицями, відзначалося крайньою суворістю. Договір позики, по якому коштом забезпечення були «м'ясо і кров» боржника, називався в Римі nexurn — (нексум) «кабала». По способі висновку нексум походив на манципацію (свідки, мідь, формула). При простроченні платежу кредитор, користаючись дозволом суду, «накладав на боржника руку», .що означало ув'язнення в оковах. Поміщений у підвал будинку кредитора боржник тричі виводився на міську площу прохати допомоги друзів і родичів. «У третій базарний день боржники віддавалися чи

надходили в продаж за кордон», що означало рабство.

Коли в боржника виявлялося трохи кредиторів, закон наказував: «Нехай розрублять боржника на частини» (але найчастіше застосовувався продаж у рабство. Визнавалося разом з тим, що по виплаті боргу громадянин повертав собі вільний стан).Боргове рабство більше за все загрожувало плебеям, немаючим того захисту і допомоги, що давали патриціям рід і курія. Ліквідація боргового рабства стала питанням гострої боротьби.

Правляча верхівка Рима пішла на поступки. У 326 році до н.е. (через 250 років після реформи Солона) боргове рабство було знищено й у Римі (закон Петелія). З цього часу відповідальність боржника обмежується його майном.

Сімейні відносини за Законами ХІІ таблиць характеризуються раніше всього необмеженою владою домоволодаря. Усі живучі під дахом його будинку, будь то кревні родичі чи приймаки, були членами однієї і того ж прізвища, агнатами. Майно родини вважалося її колективною власністю, але розпоряджатися їм міг тільки «батько сімейства» — paterfamilias. По смерті останнього воно нарівно поділялося між агнатами. Коли їх не виявлялося, успадковували найближчі родичі (брати померлого, їхні сини і т. д.), яких також вважали агнатами, хоча і далекими (брати якийсь час до смерті батька жили під одним дахом).

Дочка переходила в будинок свого чоловіка, підпадаючи під владу його самого і його батька, якщо останній був ще живий. Стосовно свого рідного батька і своїй старій родині узагалі вона когнатка, кревна родичка, але і тільки. Прав на спадщину у своїй кревній родині вона, а також її діти й онуки не мали.

Майнова правоздатність наставала для римського громадянина нерідко багато пізніше політичної — не раніше смерті батька.

Існувала одна можливість для звільнення сина при житті батька — через троєкратний продаж у рабство. Після третього продажу син ставав вільним. Стосовно своєї родини він робився когнатом, позбавленим, як і за-міжня дочка, права спадкування.

Дружина так само, як і інші домочадці, була під владою paterfamilias, свого чоловіка. Сама форма шлюбу була для неї хоча й традиційною, але все-таки принизливою, особливо якщо шлюб установлювався покупкою (у формі

манципації). Деяку рівність давав їй тільки шлюб без формальностей — «сино ману» (eme manu), без «накладення руки». Такий шлюб, допущений законом, установлювався фактом простого співжиття. Майно чоловіків знаходилося при цьому в їхній роздільній власності.

Шлюб цей випливало відновляти щорічно. Проживши протягом року в будинку чоловіка, дружина автоматично підпадала під його владу — по давнині. Щоб уникнути цього, вона не менш трьох ночей у році проводила поза удома — давнина в такий спосіб переривалася.

Походження шлюбу «синє ману» не цілком ясно. Можна, що спочатку це був деякий юридично неповноцінний різновид шлюбу між патриціями і плебеями, яким «правильний шлюб» був дозволений тільки після видання закону Канулея (445 р. до н.е.)[2, c. 16-18].

Закони XII таблиць дозволяють спадкування за заповітом, але обмежують ряд його умов.

Лишаючи спадщини кого-небудь з агнатів, батько повинний був прямо назвати його. Це рішення могло бути оскаржене. Усяке спадкоємне розпорядження мало потребу в ранній період республіки у твердженні народних зборів.

Кримінально-правові постанови Законів XII таблиць відрізняються крайньою суворістю. Смертною стратою карається всякий, хто посмітить чи потруїть зібраний врожай «з обробленного плугом поля ».

Палій хліба, якщо він діяв навмисно, укладається в окови, піддається бичуванню, за яким випливає смерть. Усякий вправі убити на місці злочину нічного чи злодія злодія, захопленого зі зброєю в руках. Денний злодій, захоплений на місці злочину, мав фізичне покарання, а потім видавався потерпілому (звертання в рабство).

Закони XII таблиць розглядають викрадення чужого майна не стільки як злочин, що торкається інтересів Всієї держави, скільки як дія, що наносить приватну майнову шкоду. Не виключено, що в якийсь більш ранній час усяке злодійство викупалося штрафом. Точно так само не злочином, а деліктом вважалися образа, побої і покалічення. Усі вони компенсувалися штрафом.

Про державні злочини Закони XII таблиць говорять порівняно небагато: установлюється неправомірність і караність нічних збіговисьок, підбурювання ворога до нападу на Рим, порушення постанов, що стосуються суспільного порядку, хабарництва суддів і ін.

Про навмисне убивство не згадується зовсім, у всякому разі в тих уривках, що до нас дійшли. Порозумівається це, очевидно, тим, що міри покарання, що слідували за нього, не викликали сумнівів (страта). Варто додати, що вищі магістрати республіки не були зв'язані точними визначенням того, що варто вважати злочином. В особливих випадках вони могли вирішувати це питання по своєму розсуду. Щоб уникнути сваволі за кожним римським громадянином визнавалося право апеляції до народних зборів. Рішення останнього було остаточним.

Злочин раба розглядалися судом. У раба не було ніяких гарантій і ніяких прав на захист. Присуджений до смерті, він, за звичаєм, скидався з Тарпейской скелі.

Незвичайно строгим формалізмом перейняті правила вирішення майнових суперечок, складові у своїй сукупності цивільного процесу. Найбільш відома з його форм — так називаний легісакціонний процес передбачав складну процедуру.

Позивач йшов до претора і робив заяву. Претор призначав день суду. Відповідач викликався самим позивачем. Йому дозволялось застосувати силу.

Процес протікав у формі боротьби за спірну річ. Спочатку позивач, потім відповідач накладають на неї (чи її частину, наприклад, шматок дерну, якщо мова йде про землю) палочку-віндикту. При цьому вони вимовляють установлені звичаєм формули (кожна для даного випадку). Той, хто збився чи помилився, автоматично програвав справу.

Від назви цієї палички відбувається термін «віндикація», під яким розуміють витребування речі з чужого неправомірного володіння. По своєму походженню віндикта — «укорочене» спис — символ древнього способу заволодіння річчю.

По іншому поясненню, “віндикація” походить від vim dicere — повідомляти про застосування сили. З закінченням цієї процедури сторони, що сперечаються, заключали своєрідне парі. Хто програвав справу — програвав і заставу. Величина його дорівнювала нерідко половині позову.

На цьому закінчувалася перша стадія процесу. Друга стадія укладалася в тім, що призначений претором суддя — кожної з римських громадян, якого претор вважав придатним, — без особливих формальностей розглядав справу власне кажучи: вислухував свідків, знайомився з документами, виносив рішення.

При неявці однієї зі сторін (без поважної причини) рішення автоматично виносилося на користь її супротивника.

Набагато простіше обстояло справу в тім суді, яким відав перегринский претор. У суперечках між іноземцями норми Законів ХІІ таблиць були незастосовні. Претор сам вирішував справу від початку до кінця. Ця практика зробила дуже великий вплив на долі пізнішого (класичного) римського права[10, c. 49-52].

Висновки

Підсумовуючи розгляд цього питання, зазначимо, що природне право, цивільне право, право народів, преторське право є складовими не римського права, а його юридичних витоків (підвалин), оскільки всі вони тією чи іншою мірою є джерелами римського права.

Сформоване таким чином єдине римське право з часом, насамперед у дидактичних цілях, було поділено на право приватне і право публічне, кожне з яких має в своєму складі норми, що належать до тих чи інших з названих джерел. Закони XІІ таблиць мали величезне значення для подальшого розвитку римського права. З'явившись, з одного боку, синтезом всієї попередньої епохи звичаєвого права, вони, з іншого боку, послужили основою для подальшого руху вперед. По загальній свідомості римлян, вони з'явилися "fons omnіs publіcі prіvatіque jurіs" (Лівій); навіть значно пізніше римські юристи неодноразово коментували їх.

Починаючи з ХII ст. Відбувається і захоплює більшість держав Західної Європи один з найважливіших історичних процесів всієї епохи феодалізму – рецепція римського права. Промисловість, що розвивається, і торгівля вимагали розвитий правової надбудови, що не гальмує, але стимулюючої прогрес виробничих сил і виробничих відносин, і притім надбудови, що виходить за границі окремих феодальних держав. Господарські відносини виходили за межі дрібних феодальних територій, і їхнє правове регулювання повинне було бути адекватно їм – і територіально і власне кажучи. Вихід був знайдений у визнанні сили закону за римським правом. По своєму змісті задовольняючого потребам середньовіччя.

Римське право стало «загальним правом» ряду держав і фундаментом подальшого розвитку і феодального і буржуазного права. Воно придбало вже через ряд сторіч після падіння Рима значення діючого права в ряді держав Центральної і Південної Європи.

Список використаної літератури

1. Агафонов С. Римське право: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2005. — 144с.
2. Гуляев С. Римское гражданское право: Учеб. пособие. — М. : Издательство деловой и учебной литературы, 2006. — 108с.
3. Кузнецов А. Римское право: Учебно-метод. комплекс / Тюменский гос. ун-т. Институт государства и права. — Тюмень : Издательство Тюменского гос. ун-та, 2000. — 152с.
4. Новицкий И. Римское право / Московский гос. ун-т им. М.В.Ломоносова; Центр общественных наук / Е.А. Суханов (отв.ред.). — 6.изд., стереотип. — М. : Гуманитарное знание, 1995. — 245с.
5. Перетерский И. С., Краснокутский В. А., Новицкий И. Б., Розенталь И. С., Флейшиц Е. А. Римское частное право: учебник / И.Б. Новицкий (ред.), И.С. Перетерский (ред.). — М. : Юриспруденция, 2007. — 464с.
6. Пиляева В. Римское частное право. — 4-е изд., испр., доп. — СПб. : Питер, 2002. — 267с
7. Підопригора О. Римське право: Підручник / Опанас Підопригора, Олег Харитонов,. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 511 с.
8. Римское частное право: Учебник/ Под. ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. — М.: Юрист, 1996. — 544 с.
9. Римское частное право: Учебник/ Под. ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. — М.: Юриспруденция, 1999. — 508 с.
10. Римське право: Інституції/ Ред. Є. О. Харитонов. — 3-е вид., виправлене. — Харків: Одіссей, 2003. — 287 с.
11. Трофанчук Г. Римське приватне право: Навчальний посібник/ Григорій Трофанчук,. — К.: Атіка, 2006. — 245 с.